Україно-польські відносини
Національна політика доби "брежнєвщини" фактично не тільки "не помічала" національних меншин, ігнорувала їх проблеми, не дбала про задоволення їх культурно-національних і духовних потреб, але й дуже "сором'язливо" згадувала про українців. Принагідне зауважимо, що у засобах масової інформації, в публічних виступах керівників республіки, замість словосполучення "український народ" вживався розпливчастий термін "народ України". Асиміляторська політика Москви, курс на формування нової спільноти – "радянського народу" супроводжувалися подальшим скороченням не тільки польської меншини, але й українців. З 1959 по 1989 р. чисельність поляків зменшилась на 40% і становила 219,1 тис. [23, 14], а відсоток українців у етнічному просторі УРСР скоротився з 76,8% до 72%, натомість зростала питома вага росіян.
Одним з трагічних наслідків широкомасштабної політики русифікації українців і поляків було ослаблення їх національної свідомості та ідентичності. Будь-які вияви національного патріотизму, етнічної самобутності оголошувалися виявом "буржуазного націоналізму", що підпадало під статтю Карного кодексу як "антирадянська пропаганда". Полякам, як і іншим неросійським етнічним групам, нав'язувалася міфологема про російську мову як "другу рідну". Хоч поляки, як один з найдавніших європейських етносів, завжди відзначалися високим рівнем національної самосвідомості, в тоталітарних умовах не зуміли вистояти перед натиском зросійщення. Якщо вірити радянським переписам населення, у повоєнні десятиріччя, особливо в роки "брежнєвщини", відсоток поляків, які називали польську мову рідною, поступово зменшувався. Уже в 1959 р. він склав 18,7%, в 1970 р. – 14,9%, у 1989 р. – 12,3%. Варто наголосити, що паралельно зростала чисельність поляків, які другою рідною мовою називали як російську, так і українську мови, причому поляки, на відміну від деяких інших етнічних груп (євреї, німці, угорці, болгари), надавали перевагу саме українській мові. У 1959 р. 68,3% поляків України назвали рідною мовою українську, а 12,3% російську. В 1970 р. відповідно 68,4% та 16%. За переписом 1989 р. для 66,6% поляків рідною залишалася українська, а для 20% російська. Ще вищий відсоток осіб польської національності, які визнавали українську мову рідною в областях їх традиційного проживання, зокрема в Житомирській 89,9% та у Хмельницькій – 81,9% [23, 20, 78].
Можна допустити, що збільшення відсотку поляків, які ідентифікували свою рідну мову з українською, було свідченням того, що поляки, як давні жителі України, краще адаптувалися до умов українського суспільства ще того періоду, коли українська мова була домінуючою. Цілком очевидно, що цей факт відбивав історичну настороженість польської людності до великоросійського гегемонізму й шовінізму, яка склалася ще з часів поділів Польщі, протиборства РПЦ і РКЦ.
За умов авторитаризму, попри утиски і переслідування, громади римо-католицької церкви залишалися мало не єдиним острівцем збереження духовних і національно-культурних традицій польської етнічної групи в Україні. Компартійні і державні органи, спецслужби вели справжню війну з духівництвом і віруючими РКЦ, звинувачуючи їх у зв'язках з Ватиканом та зарубіжними центрами католицизму, в буржуазно-клерикальній пропаганді. Все це призвело до скорочення кількості римо-католицьких громад з 117 у 1964 р. до 71 в 1984 р. Адміністративне зняття громад з реєстрації аж ніяк не означало автоматичного зменшення числа віруючих. Як доносили спецслужби, збільшувалася кількість молодих римо- і греко-католиків. При костьолах і каплицях створювалися товариства "Маріан" ("Діти Діви Марії"), гуртки "Ружанців", до яких входили підлітки, котрі вивчали Слово Боже, католицькі обряди, утримувалися від вступу в піонери, комсомол, від атеїстичного громадського життя.
Оскільки поляки, як і українці, виявилися заручниками московської політики "інтернаціоналізації" та "атеїзації" суспільства, домінантною якої стала тотальна русифікація і обмеження національних прав неросійських етносів, створювались об'єктивні передумови для розгортання спільного руху спротиву "брежнєвщині". Десятки поляків підтримали діяльність українських дисидентів, правозахисників, зокрема Гельсінську правозахисну групу, яка згодом трансформувалася в Спілку, солідаризувалася з рухом за суверенізацію України.
1.2 Відродження національно-культурного життя української полонії в незалежній Україні
Новий етап у долі польської меншини, як і всього українського суспільства, пов'язаний з горбачовською перебудовою, логічним продовженням якої стало проголошення суверенітету і відновлення державної незалежності України. Декларація "Про державний суверенітет України" гарантувала "всім національностям, що проживають на території республіки, право вільного національно-культурного розвитку" [6]. У липні 1991 р. було створено урядовий комітет у справах національностей, а в жовтні Верховна Рада ухвалила Закон про громадянство, який надавав статус громадян усім мешканцям України, незалежно від їх етнічного походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань. Рубіжне значення мав Закон "Про національні меншини України" (1992 р.), який заклав юридичну базу правових гарантій національним меншинам, у т.ч. й полякам.
Без перебільшення можна стверджувати, що з відновленням реальної державності України розпочалось відродження національно-культурного і громадського життя української полонії, яка однозначно підтримала Акт проголошення незалежності України, Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р., прагнення корінного етносу побудувати незалежну, демократичну, правову державу. Польська меншина схвально поставилась до позиції її історичної батьківщини в цьому питанні, адже Польща була першою серед зарубіжних держав, яка офіційно визнала Україну. На базі українського відділення Товариства радянсько-польської дружби на рубежі 80 – 90 рр. XX ст. сформувалося культурно-просвітнє товариство поляків України, яке очолив С.Шалацький. У 1990 і 1991 рр. відбулися два конгреси поляків України, які започаткували Спілку поляків України на чолі з С.Костецьким. Невдовзі була заснована Федерація польських товариств України, керівником якої стала Є.Хмельова. З її ініціативи у 1996 р. проходив Сейм поляків України, на якому були визначені перспективні завдання національно-культурного відродження польської громади.
Проблеми української полонії знаходять широке висвітлення на шпальтах польськомовних газет "Дзенік Київський", "Газета Львівська", "Радість віри" (Дрогобич), у спецвипусках радіо та телепередачах. Повнішому задоволенню духовних і національних потреб поляків сприяли закон "Про свободу совісті та релігійні організації" (1991 р.), урядові заходи щодо демократизації релігійного життя в Україні, ліквідації будь-якої дискримінації діяльності римо-католицької церкви, легалізації Української греко-католицької церкви. Вже на початок 1992 р. були зареєстровані 2600 громад УГКЦ та понад 450 громад РКЦ, число яких майже подвоїлося за минулі роки. Львівська архидієцезія РКЦ одержала статус митрополії, значно збільшилась кількість її громад у центральному регіоні, зокрема в м. Києві, у Житомирській, Вінницькій та Хмельницькій областях. На початок 2000 р. функціонувало понад 800 громад РКЦ, 38 монастирів, 16 місій, 3 братства, 6 духовних навчальних закладів, у т.ч. Український римо-католицький університет, Київський католицький коледж, 420 священнослужителів, понад 440 недільних шкіл, майже 700 костьолів та інших культових споруд, створено римо-католицьке товариство "Полонія" [22, 136-138].
Нині поляки, незважаючи на загальне зменшення їх чисельності, залишаються однією з найбільших в Україні національних меншин, діє 25 загальноукраїнських і регіональних польських товариств. Як уже говорилося, в різних регіонах України проживає понад 144 тис. поляків, що становить 0,3% до всього населення. Понад 65% з них мешкають у традиційних регіонах побутування поляків – у Житомирській, Хмельницькій, Львівській областях та в Києві. 12,9% поляків України вважають рідною мовою польську, 15,6% російську, а 71% українську. Звертає на себе увагу і те, що 99,6 тис. поляків є жителями міст, а 44,4 тис. – сільської місцевості [23, 7, 11, 14, 18, 32 ].
Катастрофічні наслідки масованої асиміляції, репресій, депортацій дають знати про себе й сьогодні, але вони принаймні частково компенсуються принципово новою політичною, правовою, моральною і духовною атмосферою в незалежній Україні, встановленням рівноправних, добросусідських і партнерських відносин з Республікою Польща.
В Україні функціонує 5 польських шкіл, майже 300 класів, десятки недільних шкіл і факультативних груп, у яких понад 5 тис. дітей і підлітків вивчають польську мову, літературу, історію. В рамках укладених між Україною і Польщею Договору, спільної заяви "До порозуміння і єднання" та Угоди про співробітництво в галузі науки й освіти активізується співпраця культурно-освітніх закладів, взаємообмін фахівцями, духовними і культурними цінностями. Більше 300 випускників шкіл України здобувають вищу освіту в Польщі, окрім того, в Київському і Львівському університетах, Дрогобицькому педуніверситеті створені відділення і групи підготовки викладачів та вчителів польської мови. Лише за останні 5 років видано понад 60 книг, довідників, словників, підручників для польських студентів і учнів. Стали традиційними щорічні фестивалі польської культури в Житомирі, Києві, Львові, фестивалі польського фольклору, функціонують більше сотні аматорських художніх колективів, ансамблів, хорових капел. Великою популярністю користуються польський фольклорний ансамбль "Яскулки" при київському товаристві "Згода" та колектив "Поліські соколи" при "Спілці поляків Житомирщини", а також інші аматорські колективи.
Яскраву сторінку в українсько-польське порозуміння вписала широкомасштабна програма року Польщі в Україні, яким був 2004 рік. Його візитною карткою стала активна участь польського президента А.Кваснєвського в урегулюванні політичної кризи в Україні, викликаної спробою сфальсифікувати президентські вибори. Право українського народу на вільний вибір було підтримано видатною постаттю польського полі-тикуму Л.Валєнсою, багатьма депутатами Сейму, пересічними поляками. Важливе значення для задоволення національно-культурних і соціальних потреб українців у Польщі та поляків в Україні, для інтеграції України в європейські та трансатлантичні структури мав візит президента України В.Ющенка до Польщі у січні 2005 р.
Отже, поляки не тільки найближчі і найдавніші сусіди українців, але й давні жителі українських етнічних земель, насамперед українсько-польського пограниччя. Динаміка українсько-польських відносин за більш як тисячолітню історію сповнена як прикладами тісних зв'язків, співробітництва, взаємодопомоги, так і суперечками, протистояннями, конфліктами і навіть війнами. Всі ці позитивні й негативні явища так або інакше відбивалися на становищі та статусі поляків в Україні та українців у Польщі. Найголовніший урок минулого засвідчує, що причини конфліктів коренилися не в етнічній неприязні і не в генетичній несумісності обох етносів, не в особливостях їх ментальності, а в тому, що ці конфлікти своєчасно не гасилися, що не завжди раціональне брало верх над емоціональним. Домінуючим чинником польсько-українського протистояння був брак толерантності, гіперболізація територіальних претензій, амбіційність і національний егоїзм. Як засвідчують факти, польсько-українське протистояння найчастіше підігрівалося, а то й інспірувалося третіми силами, набувало конфесійного забарвлення.
Велику роль у поглибленні українсько-польського діалогу і співпраці відіграють контакти науковців, зокрема Науково-дослідного інституту українознавства з ученими Ягелонського та інших університетів, обмін науковою продукцією, спільні наукові конференції. На часі активізація роботи польсько-українських наукових груп для дослідження етногенезу українців і поляків, найважливіших періодів нашої спільної історії, вироблення наближених підходів та поглядів на українсько-польські стосунки, подолання стереотипів неприязні та недовір'я. Учені обох держав своїми науковими дискурсами, підручниками і навчальними посібниками покликані сприяти поступовому переходу наших народів від порозуміння до єднання.
Розділ 2. Громадсько-політичне та культурне життя української діаспори в Польщі
Війна 1914-1918 рр., а також перші роки по її закінченні дуже змінили тогочасні польсько-українські стосунки. Якщо, наприклад, у XІX і на початку XX ст. польський та український народи були в подібній політичній ситуації, не мали власної державності і шукали взаємного зближення, то 1918 рік діаметрально змінює цю ситуацію. Між ними доходить навіть до військового конфлікту, який закінчується поразкою українських державотворчих змагань у Східній Галичині. [28, 11-15]
Не вдалася також спроба зближення під час спільного київського походу, що був здійснений на основі Варшавської угоди і мав на меті принести свободу Наддніпрянській Україні. Поразка визвольних змагань українського народу привела до того, що землі, заселені українським народом, ввійшли до складу кількох чужих держав. У відродженій польській державі проти власної волі опинилися 5 мільйонів українських громадян. І мусимо сказати, що уряди ІІ Речі Посполитої не змогли повністю конструктивно розв’язати українську проблему, вдаючись до щонайвище половинчатих заходів і то не завжди послідовно втілюючи їх у життя. Однак у тому нелегкому для української громадськості часі не бракувало особистих прикладів співпраці, що прокладали б містки для польсько-українського зближення. Їх ініціювали обидві сторони. Багато з них вийшло з ініціативи науковців, письменників, художників, священиків, публіцистів, а також конструктивно мислячих політичних діячів. Серед поляків на особливу увагу заслуговують люди пера: Тадеуш Голлендер, Юзеф Лободовський, Констянтій Симонолевич, Анжей Казімєж Яворський, Станіслав Стемповський, Влодзімєж Бочковський, Флександр Бохенський, Єжи Поґоновський, Марцелій Гандельсман, Ярослав Івашкевич, Александр Баумгартен, Вєслав Кунстман, Вітольд Й. Дорошевський, Станіслав Слонський, Віктор Якубовський, Владислав Татаркевич. З українського боку до взаємного зближення дуже доклалися: Богдан Лепкий, Улас Самчук, Євген Маланюк, Роман Смаль-Стоцький, Олександр Лотоцький, Павло Зайцев, Іван Огієнко, Мирон Кордуба, Михайло Рудницький, Іван Кедрин, Степан Тудор, Петро Козланюк, Олександр Гаврилюк. [28, 24]
Поляки згруповувалися головним чином навколо таких видань як: “Dzwіgary“, “Sygnaly“, “Kamena“, “Nurt“, “Mіesіecznіk lіterackі“, “Bіuletyn Polsko-Ukraіnskі“, “Nasza Przyszlosc“, “Droga“, “Bunt Mlodych“, “Sprawy Narodowoscіowe“, “Przeglad Powszechny“, “Wіadomoscі Lіterackіe“, “Glos Prawdy“, “Slowo“, .А українці виступали передусім сторінками таких видань, як: "Літературно-Науковий Вісник“, "Ми“, "Назустріч“, "Вісті“, "Вікна“. [20, 59-61]
Особливу роль на ґрунті польсько-українського зближення з боку польської громадськості відігравав заснований в 1932 р. "Польсько-Український Бюлетень“. Аналіз частин видання дозволяє стверджувати, що як політичні нариси, так і статті присвячені справам культури, були писані з метою переконати польську громадськість у великій цінності інтелектуальної праці українців і в потребі справедливого розв’язання українського питання у польській державі. Арґументами був багатий національний спадок українців, їх великий внесок у культуру і науку, а також традиції співпраці між обома народами. Було опубліковано переклади української поезії, художні репродукції, вміщено біографії особливо заслужених для обидвох народів людей, рецензії видавницького внеску і т.п.
Видання давало можливість вести пропаґанду української справи через самих українців і то в такій формі, яку пересічні публіцисти вважали найсприйнятнішою. На сторінках видання мали можливість публікуватись люди різних професій, політичні погляди котрих були не завжди згідні з інтересами польської держави. Сюди потрапляли навіть статті представників ОУН, які підписувалися псевдонімами. Серед відомих постатей українського політичного і громадського життя на сторінках "Бюлетня“ друкувалися: Степан Баран, Іпполіт Бочковський, Сергій Хруцький, Володимир Дорошенко, Богдан Лепкий, Крижанівський, Павло Ковжун, Іван Кедрин, Володимир Кубійович, Роман Смаль-Стоцький, ген.Павло Шандрук, Петро Васильчук та ін. [20, 67]
Для розширення впливу пропаґованих у "Бюлетні“ ідей 8 червня 1933 р. було створено Польсько-Українське Товариство. Головною статутною метою товариства було вести роботи в напрямку над поглибленням розбудови польсько-українського зближення. Головою було обрано Станіслава Стемповського, а до складу керівництва ввійшли: Яніна Голувкова, Ольґерд Ґурка, Станіслав Й. Папроцький, Мєчислав Свєховський, Генрик Колодзейський, Вінцентій Жимовський, Володимир Бочковський і Генрик Симонолевич. Обрання до складу керівництва Яніни Голувкової, вдови Тадеуша Голувки, свідчило, що організація прагне розвинути ідеї пілсудчиків.
У тридцяті роки в деяких польських католицьких колах теж відбувся поворот у напрямку реальної оцінки української проблеми. Ці проблеми піднімалися на сторінках , друкованого священниками-паллотинами видання "Rodzіna Polska“. В 1933 р. вони повністю присвятили темі літератури, мистецтва та польсько-українських зв’язків одне з чисел видання. В одній з статей Ю.Чарнецький вдало доводив, що поляки не розуміють процесів культурно-політичного визволення, який на Україні вже відбувся, й надалі перебуваючи під враженням романтичної України. Причиною цього, на його думку, була романтична поезія, особливо попередньо згадувана рання українська школа та польські романи, починаючи Сєнкевичем і закінчуючи Юліяном Волошинським, Ярославом Івашкевичем та Едвардом Ліґоцьким. Великий вплив мали також – писав Чарнецький – праці істориків: Міхала Ґрабовського, Кароля Шайнохи, Тадеуша Кожона, Александра Яблоновського та Францішка Равіти-Ґавронського. [34, 31-36]
В міжвоєнному часі робилися також спроби видання компромісних видань. Вони були редаґовані або спільно поляками та українцями, або лише українцями. Серед тих останніх на особливу увагу заслуговував журнал "Рідний край“, що виходив у 1920-1923 роках під редакцією поета і перекладача української поезії польською мовою Сидора Твердохліба. Подібну орієнтацію мав і попередній (у 1919-1920) тижневик "Probіj“ (Новатор). Поляки і українці разом видавали між іншим: нереґулярний часопис "Доля“ (Перемишль 1918-1919), місячник "Львівські вісті“ (Львів 1937-1938), а також видаваний у Варшаві "Українська стражниця“ (1925-1926).
Не переоцінюючи впливу преси на громадські настрої, потрібно визнати, що вона неодноразово пробуджувала, як у польському оточенні, так і в українському, дуже багато емоцій. На початку тридцятих у пресі розгорнулася гостра полеміка навколо роману Генрика Сєнкевича "Вогнем і мечем“, затвердженого міністерством до справ релігії і рекомендованого як обов’язковий твір для вивчення у школі. Осередки української інтеліґенції, а також польські осередки, що працювали в дусі порозуміння, вимагали на сторінках своїх видань відмови від цієї позиції, закидаючи книжці неправдиві судження щодо українського визвольного руху, а через це нагнітання ненависті між польською та українською молоддю. Дуже слушно про це писав на сторінках "Польсько-українського Бюлетеня“ Андрій Крижанівський, а також Василь Кучабський у статті, присвяченій боротьбі українського народу за незалежність. [19, 46-52]
Правда, як правильно підкреслив Фелікс Заґора в полеміці з Крижанівським, не література, а лише брак конструктивних державних кроків з метою розв’язання української проблеми були причиною неприязних тенденцій в українському оточенні щодо Польщі. Однак згадувана попередньо трилогія Сєнкевича вплинула на психіку молодого покоління.
Характеризуючи польську політику міжвоєнного часу належить ствердити, що не могло дійти в тьому часі до нормалізації і перебудови польсько-українських взаємин, хоч у той час теж не бракувало спроб взаємного зближення.
Багато емоцій досьогодні викликає час Другої Світової війни. Співпраця з німецьким окупаційним режимом малої, бо найвище кількавідсоткової частини понад 30 млн. українського народу дуже суттєво вплинула на формування стереотипу українця в очах поляка. Тим часом гітлерівська політика не дуже відрізнялася в ставленні до українців. Не зважаючи ні на що, навіть у ті драматичні часи не бракувало людей, що прагнули взаємного порозуміння та уникнення братовбивчих війн.
Історія перших післявоєнних років надовго поклала край спробам поновити польсько-українські взаємини, значно зміцнюючи і так уже неґативні стереотипи, що виникли в часі війни та окупації. Післявоєнна дійсність означала майже цілковиту залежність взаємних контактів від волі офіційних державно-партійних влад Народної Польщі та Української Радянської Соціалістичної Республіки. Вони могли бути зреалізовані лише під пильним наглядом Москви.
Але, принаймні у справах культури, були намагання щось робити. Особливо міцні, хоч не позбавлені ідеологічного баласту, були літературні зв’язки. На Україні видавалося багато книг класичної польської літератури – переклади творів Словацького, Міцкевича, Тувіма, Юзефа Іґнація Крашевського, Марії Конопніцької, а з найновіших часів, з-посеред інших, Ярослава Івашкевича. Велику популярність мали польські фільми. Великі заслуги на ниві популяризації польської культури мають два письменники – Микола Бажан і Максим Рильський. Останній відомий як найкращий перекладач "Пана Тадеуша“ українською мовою. [19, 53]
В Польщі особливу увагу в популяризації культури і мистецтва України відіграли перекладачі української літератури, історики та літературні критики. На видавничому ґрунті найбільш заслуженими були Любельське Видавництво і Літературне Видавництво у Кракові. Те, чого не можна було зробити в цих роках офіційно на батьківщині, старалося зробити польські та українські еміграційні осередки. Розпочали співпрацю також політики, представники еміґраційних урядів, науковці і діячі мистецтв. Вони згуртувалися навколо, редаґованої Єжи Ґедройцем паризької "Культури“, а також видаваного у Мюнхені місячника "Сучасність“. У діаспорі зустрічались і вели диспути про історичне минуле польські та українські дисиденти. Певний вплив на діяльність української опозиції мала з вісімдесятих років польська "Солідарність“. [34, 12-18]
Нові перспективи перед польським та українським народами відкрив 1991 рік, коли 24 серпня Україна проголосила Акт Незалежності. Оскільки у Польщі глибокі демократичні процеси поєднувалися з відновленням політичної суверенності, обидві держави розпочали вповні самостійно формувати державні взаємини і нічим не обтяжені особисті зв’язки по обидва боки кордону. З великою симпатією на Україні зустріли той факт, що власне Польща першою визнала право українського народу на самостійну державність.
Узагальнюючи оцінку понад тисячолітніх польсько-українських зв’язків, варто згадати, що обидва народи мають великі традиції спільного минулого. Хоч і не бракувало взаємних конфліктів і стирання національної свідомості, що, зрештою, є звичайним явищем в випадку сусідніх народів, однак баґаж взаємного "збагачення“ відверто переважає, хоч сьогодні як поляки, так і українці цього не усвідомлюють. У минулому поляки з жодним народом не мали таких тісних контактів, як з українцями та українською культурою. Думаю, що також і українців значно більше поєднувало і поєднує (хоч з обидвох боків кордону не всі собі це усвідомлюють) із Польщею, ніж із Росією.
Можна тільки шкодувати, що ця спільна спадщина не є досить добре відомою для обидвох народів. Результатом політики режиму останнього півсторіччя є ситуація, коли для поляків культурні досягнення українців є цілком чужими. Дійшло навіть до того, що багато осіб у Польщі навіть не відрізняють українця від росіянина. В багатьох колах усталився термін "рускій“, яким характеризують усіх жителів колишнього Радянського Союзу, а значить так само й росіян, і українців, білорусів, ба навіть мешканців азіатських республік. Багато поляків не відрізняють українську мову від російської. В цій ситуації українців звинувачують у тому, до чого спричинилася Росія, або Радянський Союз. [36, 59-62]
Не набагато краща суспільна свідомість у справах польсько-українських стосунків і в Україні, хоч на загал українці не мають проблем з національною ідентифікацією поляків чи польської культури. Але й тут політика відійшлої в минуле радянської влади довела до ситуації, що суспільство дивиться на обопільні взаємини через призму класових і політичних конфліктів, більше пам’ятаючи кривди, ніж сусідські відносини та особисті приклади співпраці. І надалі актуальні слова відомого українського політика та інтелектуала Івана Кедрина-Рудницького, який після війни жив у еміґрації і який в середині сімдесятих років у виданих на еміґрації спогадах писав: "Багато українців з польської культури запам’ятало собі лише Сєнкевича, що у "Вогнем і мечем“ виступав як шляхтич і пропаґатор ненависті до українців, мало хто з них знає, що він був також автором неперевершених коротких оповідань та повісті "Quo vadіs“, перекладеної на всі цивілізовані мови світу“. [36, 64]
Ці слова в значній мірі відображають ситуацію, що існує в обидвох народів. Покоління поляків та українців повинні працювати над тим, щоб усвідомити спільну культурну спадщину і зв’язки, що століттями поєднували обидва народи. Усвідомлення цього може привести до віднайдення власного місця в єдиній Европі, як для Польщі, так і для України, до усвідомлення глибоких і міцних контактів народів і держав сучасної Европи.
Розділ 3. Діалог україно-польської культури: взаємовпливи та взаємозбагачення
Питання контактів між польською й українською культурами почало привертати систематичну увагу вже на початку XIX ст., насамперед унаслідок існування "української школи" в польській романтичній літературі. Проте й досі сучасна наука не просунулась далі нагромадження фактів, вузьких порівняльних студій про окремих письменників, вивчення поодиноких тем і поглядів або спеціалізованих досліджень, наприклад, про роль українського фольклору в польській літературі. Прикметно, що кілька праць Івана Франка, написаних на зламі століть, все ще залишаються тут най ґрунтовнішими [24]. Одним словом, ані українська наука з її великою кількістю і, на жаль, меншою якістю, ані принагідні польські дослідження, хоч і нечисленні, зате значно солідніші, не претендували на всеосяжний аналіз історії й структур цих взаємин.
Постромантичний період, є, без сумніву, найскладнішим для обговорення, оскільки він не лише охоплює різні літературні періоди й рухи, але, крім того, й не зводиться до будь-якої однієї конкретної настанови чи концепції. Радше він визначається плюралізмом, многогранністю. Що ж тоді є спільним знаменником, структурою, які в контексті всієї історії взаємин визначає це саме як період? Аби відповісти на таке запитання, вдамося до метафори: якщо в політичному плані (тобто стосовно позиції Речі Посполитої щодо козаків) польсько-українські відносини нагадують ставлення матері або радше мачухи до її дітей, то в культурному вся історія подібна до шлюбу, котрий, як і більшість шлюбів, оформлено між нерівноцінними партнерами і, як багато шлюбів, приречений на розпад. У першій фазі літературних взаємин, навіть попри значну підірваність такого шлюбу з політичного боку (як це могло уявлятися полякам через "зради" Хмельницького з ханом, царем і султаном), культурні зв’язки, як свідчить відчуття спільного літературного контексту, все ще залишалися непорушеними. З другого боку, романтизм, внаслідок переваги історичного ракурсу й слов’янофільських ідеалів, мав чіткі "реставраційні" тенденції й був спробою воскресити колишню "ідеальну єдність" як у свідомій ідеології і діяльності (Чайковський), так і через символічну та міфологічну творчість (Словацький). Яскравіше це звичайно виражалося в польській літературі, але й для українського письменства подібні настрої також не були чужі. Не хто інший, як Шевченко, писав (у вищезгаданому творі, що в останньому варіанті так і називається "Полякам"):
Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було,
Отам-то весело жилось!
Братались з вольними ляхами,
Пишались вольними степами...
Нас порізнили, розвели,
А ми б і досі так жили...
За постромантичного періоду, поглиблюється розуміння культурної і літературної самобутності, окремих історій і традицій та різних доль, але — особливо з польської сторони — це все ще визнається лиш частково, не кажучи про визнання загальне.
Ситуація ускладнюється тією обставиною, що протягом всієї другої половини XIX ст., аж до першої світової війни, культурні й літературні взаємини між двома суспільствами потьмарюються напруженою, часто в’їдливою політичною та ідеологічною полемікою. Невдале повстання 1863 року і подальша антипольська компанія в Росії, яку підтримали деякі українські письменники, також стали важливими факторами. Відтак природним видається бажання, не обтяжуючи себе визначенням основних структур взаємин, просто подавати [3] безліч неосмислених фактів (маніхейська боротьба прогресивних і реакційних сил, де перші прагнуть братніх стосунків, а другі лише сіють ненависть між двома народами, — не структура, навіть не діалектика, а банальність).
Найважливішою рисою цього періоду, мабуть, є те, що польська сторона вперше починає систематично звертатися не лише до українських справ, історії, фольклору, але й до української літератури як такої. Зрозуміло, що в центрі уваги є Шевченко. Ще за життя поета тут проявлялася стурбована реакція на його творчість, але був також і палкий захист [39]. У 1861 році (рік Шевченкової смерті) Леопольд Совінський опублікував дослідження про поезію Шевченка з перекладом "Гайдамаків" у додатку. Совінський презентує поему, вибачаючись, його чутливість вражена, — але він її публікує. З’явилися гнівні вигуки на початку, а потім почулися і голоси на захист правди й ваги Шевченкового слова, що не скоро вляглися і засвідчили наявність радикальнішої поляризації польських позицій. (Проте, незважаючи на всі полеміки й розбіжності поглядів, саме полякові належить перше монографічне дослідження про Шевченка.) Намітилася також тенденція до зміни форми вираження полемічних пристрастей, — від белетристики до історичних і політичних праць. Власне літературні твори цього періоду за якістю і кількістю поступаються романтичним.
Історичний аспект усе ще домінує, як, скажімо, у прихильних белетризованих нарисах Антонія Ролле або в романі РавітиҐавронського "Na kresach", але всі ці твори гаснуть перед романом, що й понині втілює (на популярному рівні, певна річ) польську версію польсько-українського минулого, — перед "Ogniem i mieczem" Сенкевича. Разом із величезною популярністю цей твір також викликав різку полеміку, достоту, як бурю, породжену "Гайдамаками". Консервативні краківські кола захоплено вітали твір (С.Тарновський бачив у Сенкевичеві рівню Гомеру, Данте і Шекспіру); інші критики, такі як