Xreferat.com » Рефераты по международным отношениям » Ісламський фундаменталізм на Близькому Сході

Ісламський фундаменталізм на Близькому Сході

як реакцію на потужний позов лібералізму, з яким мусульманський світ зіткнувся вперше.»2.

Безумовний вплив на зростання ісламського фундаменталізму на Близькому Сході в кінці 70-х початку 80-х років мав демонстраційний ефект іранської революції 1978–1979 років. Цьому сприяли також певні апокаліптичні настрої та очікування, що поширились серед населення мусульманських країн, в зв’язку із закінченням в 1979 році ХІV століття хіджри (за мусульманським літочисленням).

Завершуючи огляд передумов та причин активізації ісламського фундаменталізму, варто навести цікаву позицію з цього питання американського сходознавця Дж. Волла. Історію мусульманських народів він розглядає з точки зору взаємодії двох взаємопов’язаних процесів: з одного боку, постійної адаптації суспільства до історичних умов, що змінюються, з другого — «фундаменталістського відродження» кожного разу, коли процес адаптації заходить так далеко, що загрожує підірвати «ісламський характер общин». Саме такий «фундаменталістський вибух» відбувся, на його думку, в 70-ті роки в результаті тривалого періоду «адаптаційної модернізації». Тому, не заперечуючи «раціональних» (економічних, політичних, соціальних) причин іранської революції та ісламських політичних рухів в інших країнах, вирішальну роль в цих подіях він надавав «релігійним переконанням», які вийшли на поверхню i стали головними елементами у визначенні ходу подій останньої третини ХХ століття1.

Таким чином, в 70-х роках ісламський фундаменталізм став однією з основних ідейно-політичних течій в мусульманських країнах Близького Сходу. Його суспільно-політична доктрина виступила в якості альтернативи світським, секулярним моделям суспільного устрою, намагаючись пристосувати сучасні форми життєдіяльності до незмінних догматів первісного ісламу.

Активізації ісламського фундаменталізму сприяв цілий комплекс факторів соціально-економічного, політичного та психологічного характеру. Серед них можна назвати структурні зміни в економіці країн Близького Сходу, широкі процеси диференціації населення, арабо-ізраїльські протистояння i поразку мусульманських країн у війні 1967 року; несприйняття народами цих країн впровадження в їх життя західних цінностей i стандартів. Активізації фундаменталізму сприяла i сама специфіка мусульманських суспільств, де ісламські принципи регулюють всі сторони громадського i особистого життя.


Розділ ІІ. Місце ісламського фундаменталізму в суспільно-політичному житті арабських країн Близького Сходу


Процес активізації «політичного ісламу», який відбувся в 70-х роках в мусульманському світі, сприяв значному загостренню суспільно-політичної боротьби в арабських країнах Близького Сходу. Одним з визначальних моментів цієї боротьби був, так званий, «феномен НРПО» — поява та активна діяльність неурядових релігійно-політичних організацій.

Ось яке визначення цим організаціям дав російський вчений А. Ігнатенко: «НРПО — політичні об’єднання, які використовують релігійну ідеологію, діють за межами пов’язаного з державою релігійного комплексу i відповідно відкидають урядовий контроль за своєю діяльністю.»1.

Треба зазначити, що абсолютна більшість цих організацій належала, за типом релігійно-політичної свідомості, до фундаменталістських. Це дає можливість твердити, що їх діяльність стала основним організаційно-політичним проявом зростання фундаменталістських настроїв у суспільному житті арабських держав Близького Сходу.

Батьківщиною ісламських фундаменталістів можна вважати Єгипет. Саме тут розпочала свою діяльність перша релігійно-політична організація — Асоціація «Брати-мусульмани» (Гама’а аль-іхван аль-муслімін), яка виникла в 1928 році у місті Ісмаілійя. Початково вона являла собою місцеву релігійно-просвітницьку благочинну організацію. Протягом першого десятиліття існування Асоціації основною її діяльністю була пропаганда ідей, створення мережі шкіл, економічних підприємств, пунктів соціального забезпечення, молодіжних клубів, «ісламських професійних організацій»2.

Засновник Асоціації «Брати –мусульмани» та перший її ідеолог — шкільний вчитель Хасан аль-Банна (1906–1949) розробив доктрину «Братів-мусульман». Надалі його ідеї отримали розвиток у творах Мухаммада Газалі, Саїда Кутба, Мухаммада Кутба, Абд аль-Кадіра Оди, Саїда Рамадана.

У 1936 році Х. аль-Банна видав свою політичну програму i надіслав її королю Фаруху. У ній він, зокрема, вимагав звернути більшу увагу на вивчення арабської мови (мови Корану), ісламу, історії мусульманської цивілізації, оголосив боротьбу проти чужих єгиптянам звичаїв та домагався ісламізації суспільного життя у всіх його сферах1. Остаточно про себе, як про політичну організацію, Асоціація «Братів-мусульман» заявила на п’ятій Генеральній конференції (1938 р.).

Найбільшого розмаху діяльність «Братів-мусульман» досягла в другій половині 40-х років, коли в лавах Асоціації налічувалось від 400 до 500 тисяч членів. У цей час «Брати» розпочали широко застосовувати проти політичних противників методи терору.

На початку 50-х років в Асоціації відбувся розкол. Група палестинців на чолі з Такі-д-Діном ан-Набахані виходить з організації і створює в 1952 році в Єрусалимі Ісламську партію визволення (Хізб ат-тахрір аль-ісламій). Партія виступила за звільнення «мусульманського світу» від іноземної залежності, за встановлення «нового ісламського халіфату». Вона відкинула націоналізм як ідеологію, несумісну з ісламськими принципами. Невдовзі керівний центр партії було перенесено до Західної Європи2.

У 1954 році єгипетські «Брати-мусульмани» виступили проти політичного курсу Г.А. Насера i фактично оголосили його режимові війну. У жовтні 1954 року «спеціальна організація» «Братів-мусульман» здійснила в Александрії замах на життя Г.А. Насера. Це стало приводом для широкої хвилі репресії проти «Братів» з боку уряду. Асоціація майже повністю була розгромлена i її залишки пішли у підпілля3.

Розгром єгипетських «Братів-мусульман» спричинив спад ісламістського руху i в інших країнах Близького Сходу, зокрема в Сирії. Період з середини 50-х до початку 70-х років став часом нелегальної діяльності «Братів-мусульман» у Єгипті та продовження їх боротьби з режимом Насера. Тоді ж, в кінці 60-х років, розпочався процес диференціації серед фундаменталістів, більшість серед яких були членами Асоціації.

Поділ відбувся на дві основні течії — помірковану та радикальну. У західній літературі для їх позначення використовують терміни «помірковані» (moderates) та «войовничі» (militants). Радянські вчені дотримувались такої ж точки зору, однак, радикальних фундаменталістів назвали екстремістами.

Основним критерієм диференціації фундаменталістського руху більшість вчених вважає відмінність у тактиці та методах боротьби між «поміркованими» i «войовничими», а саме готовність застосовувати насильство в процесі досягнення своєї політичної мети.

Оригінальною є думка російського історика А. Коровікова, який вважає, що критерієм виділення ісламських екстремістів є, так званий, принцип «такфір» — звинувачення в безвір’ї. Цей принцип зводиться до того, що той, хто здійснив тяжкий гріх, перестає бути мусульманином. Застосовуючи такфір надзвичайно широко, ісламські екстремісти автоматично вважають невірними, кафірами, всіх або більшість жителів країни.

«Помірковані» вважають тих, кого екстремісти звинувачують в безвір’ї, грішниками, але все ж — мусульманами. Крім цього, вони твердять, що право на такфір належить лише державі, в той час як екстремісти визнають його за окремими групами1.

Засновником ідеології «войовничого» фундаменталізму безумовно вважається Саїд Кутб. У 1954 році він був одним з керівників єгипетських «Братів-мусульман», де очолював відділ пропаганди. Після заборони Асоціації С. Кутб був заарештований i вийшов на свободу лише через десять років — в 1964 році. Перебування у в’язниці сприяло радикалізації його поглядів. У 1965 році він опублікував дві книги — «У затінку Корану» (коментарі до Корану) та працю, що стала маніфестом ісламського екстремізму, «Віхи на шляху». Саме в цих двох книгах були сформульовані всі основні положення сучасного «войовничого» фундаменталізму. Вони склали ідейну базу більшості арабських ісламських екстремістських організацій 70-х — початку 80-х років. За участь в антиурядовій змові С. Кутб у 1966 році був знову заарештований, i цього року ж страчений1. Однак, його ідеї підтримали та розвинули такі діячі радикального фундаменталізму, як — Ахмед Шукрі Мустафа, Абд ас-Салям Фарадж, Джухайман аль-Отейбі. Саме вони були засновниками i керівниками тих ісламських екстремістських груп, які виникли i активно діяли в 70-х — на початку 80-х років в Єгипті, Сирії, Саудівській Аравії. Детальніше їх діяльність буде розглянуто нижче. Таким чином, у 70-тi роки виникло нове покоління підпільних фундаменталістських груп, котрих, як відзначав відомий єгипетський публіцист М. Хейкал, «надихали ідеї не Х. аль-Банни, що перетворилися для них в далеку історію, а нових вчителів… Для них не існувало нічого, окрім язичництва та ісламу, окрім правління людей, які перешкоджають встановленню правління Аллаха»2.

Після появи ідеології радикального фундаменталізму та виникнення ряду ісламських екстремістських груп поміркований фундаменталізм у більшості країн Близького Сходу залишився представлений в основному організаціями «Братів-мусульман». У 1971 році керівником «Братів-мусульман» став шейх Омар ат-Тильмісані, за якого Асоціація все більше дистанціювалась від радикальних ісламістських угрупувань. Були внесені певні корективи в методи політичної боротьби — «Брати» відмовились використовувати насильство на території ісламських країн. Основними формами діяльності «Братів-мусульман» стали широка пропаганда власних ідей та участь в політичному житті з використанням легальних форм боротьби.

У 70-х роках помірковані фундаменталісти склали основу ісламського місіонерського руху «даава» (заклик), який діяв за межами існуючих офіційних релігійних центрів у більшості мусульманських країн. Окремі групи i місіонери стали поширювати літературу релігійного змісту, вести пропаганду фундаменталістських ідей, зокрема, діючи через широку мережу нелегальних мечетей та через благочинні організації1.

У політичному житті арабських країн «Брати-мусульмани» відігравали роль легальної опозиційної сили, групи тиску на державу, як це спостерігалося, зокрема, в роки правління А. Садата в Єгипті. Водночас траплялися випадки підтримки правлячого режиму з позиції ідеологічної та організаційної самостійності. Це характеризувало діяльність суданських «Братів-мусульман» в останні роки правління Д. Німейрі.

Незважаючи на існування в 70-х роках в арабських країнах Близького Сходу потужного крила поміркованого фундаменталізму, його активізація в цей час пройшла все ж таки під знаком радикальних фундаменталістських організацій. Це пояснюється перш за все особливостями ідеології ісламського екстремізму, які змушували проявляти значну активність та широко використовувати насильство і терор.

Ґрунтуючись на вже згадуваному принципі такфіру «войовничі» фундаменталісти проголосили, що сучасна держава в мусульманських країнах не має ісламського характеру, а політична еліта складається з «невірних i ворогів віри». Такфір по відношенню до держави вони виводили з 44 аяту, 5 сури Корану: «А хто не судить по тому, що зіслав Аллах, то це — невірні.»2.

Крім цього, С. Кутб у своїй концепції проголосив, що всі суспільства, які існують зараз на Землі, є суспільствами джахілійї, які не присвячують себе Аллаху, а отже, виступають проти його волі. Таким чином, невелика група «істинних мусульман» протиставляється решті світу i орієнтується, відповідно, на захоплення влади шляхом державного перевороту або громадянської війни. Як писав Кутб: «Може так статися, що вороги ісламу будуть вважати вигідним для себе не застосовувати жодних дій проти ісламу, якщо він залишить їх у спокої… Але іслам не може погодитись на це, хіба що тільки вони скоряться його владі… воістину в ісламу є право проявляти ініціативу…»1.

Агресивність ісламського екстремізму, що поєднується з експансіонізмом, фактично, закликає йти завойовувати світ. Найкоротшим шляхом для досягнення своїх цілей екстремісти вважали такий засіб як політичне насильство. З цього відповідно i випливають ті стратегії боротьби, які використовували в своїй діяльності радикальні фундаменталістські організації. Перша стратегія, яка була застосована сирійськими групами в кінці 70-х — на початку 80-х років, полягала в розв’язанні кампанії терору, котрий мав дестабілізувати правлячий режим i призвести до загального повстання. Друга, заснована на ідеях С. Кутба, передбачала створення общини «істинних мусульман», яка, зміцнівши, розпочне громадянську війну проти решти «невірного» суспільства. Третя, що використовувалась організацією «аль-Джихад» (Священна війна) у Єгипті, виходила з необхідності спочатку шляхом державного перевороту захопити владу, а вже потім зверху проводити тотальну ісламізацію суспільства.

Однак, як зазначає відомий російський історик — арабіст Р. Ланда: «Відмінності в політичному забарвленні та спрямованості течій фундаменталізму не змінюють питання про його спільне (до певної міри) коріння i практично єдине походження у всіх країнах його розповсюдження.»2. Ця теза знаходить підтвердження при розгляді організаційної структури та соціальної основи фундаменталістських організацій.

Найбільш чіткою та розробленою була структура організації «Брати-мусульмани». Вона мала назву «система сімейств» i являла собою свого роду піраміду, основою якої були сімейства, що складалися з 10 членів. Чотири «сімейства» об’єднувалися в плем’я (ашіра). У свою чергу, п’ять «племен» складали «групу» (рахт), а п’ять «груп» об’єднувалися у «фалангу» (катіба), яка, відповідно, складалася з тисячі чоловік.

На чолі «Братів-мусульман» стоїть «верховний наставник». У 1971–1985 роках ним був Омар Тильмісані. Виконавчим органом при «наставнику» є «Генеральне бюро орієнтації», члени якого, числом 10–20 чоловік, призначалися ним самим. Після ХІ з’їзду (1974 р.) в «Генеральне бюро» увійшли, зокрема, Мухаммад Газалі, Юсуф аль-Кардаві, Саліх Ашмаві, Абд-ар-Рахман Халіфа. «Генеральна консультативна асамблея», що складається з 150 членів, володіє консультативними функціями i скликається раз в рік. Існує ще також цілий ряд допоміжних i технічних органів та служб1.

Решта фундаменталістських організацій i груп мали в цілому схожу організаційну структуру. Це пояснюється перш за все тим, що більшість з них перебувала на нелегальному становищі, а значна їх частина історично походила від «Братів-мусульман».

Очолювали організації, як правило, харизматичні лідери, найчастіше творці-засновники. Для прикладу можна назвати єгипетську групу «ат-Такфір ва-ль-Хіджра» (Звинувачення в безвір’ї i відхід від світу), яка діяла в ІІ половині 70-х років. Керував нею одноосібно її засновник Ахмед Шукрі Мустафа. Проте, існували організації, де керівництво здійснювалось на колегіальних засадах. Так лідер «Муназзамат ат-тахрір аль-ісламій» (Організація ісламського визволення) Саліх Сірійя був головою неформальної виконавчої ради з 12 чоловік, i змушений був виконувати її рішення. Як правило, екстремістські організації складалися з ізольованих одна від одної груп, у кожну з яких входило не більше 10–11 чоловік. Часто ці групи, наслідуючи «Братів-мусульман», називалися «сім’ями». Кожна з них спеціалізувалася на певному виді діяльності: місіонерській, пропагандистській роботі, вербуванні нових членів, здійсненні терористичних актів або вуличних боях2.

Виходячи з даних про арешти, чисельність найбільшої екстремістської групи «Аль-Джихад» на початку 80-х років мала досягати 4 тисячі осіб. Решта єгипетських організацій налічувала від 100 до 1000 чоловік. Загальна кількість радикальних фундаменталістів у Єгипті на рубежі 70-х — 80-х років — обчислювалась в 10–20 тисяч, а кількість співчуваючих — приблизно в 200 тисяч. Сирійських екстремістів налічувалося в цей час не менше 10 тисяч, а число співчуваючих — не менше декількох сотень тисяч.

Розглядаючи віковий та професійний склад фундаменталістських організацій більшість вчених погоджується, що в 70-ті роки соціальною основою фундаменталізму була частина інтелігенції та середніх верств суспільства.

Дві третини членів «Муназзамат ат-тахрір аль-ісламій» та «Гамаат аль-муслімін» були вихідцями з сільської місцевості та невеликих містечок. Але на час вступу в організацію вони вже прожили певний час у великих містах. Близько 1/3 членів цих організацій належали до міських верств інтелігенції, торговців та державних службовців; їх батьки займали часто високе становище у суспільстві1.

9/10 членів групи «Аль-Джихад» були молодші 30 років. А середній вік членів «ат-Такфір ва-ль-Хіджра», на час вступу в організацію, був 24 роки. Основну масу ісламських екстремістів складали студенти — 40—50 %, як правило, з технічних вузів. На другому місті за чисельністю були інженери та люди вільних професій (лікарі, фармацевти, викладачі) — 15—25 %. Решту частину складали військові, ремісники, державні службовці, дрібні торговці (детальніше див. у додатку № 2).

Професор соціології Американського університету в Каїрі Саад ед-Дін Ібрагім на основі конкретних соціологічних досліджень склав психологічний портрет типового фундаменталіста: «Середній вік члена організації складає від 20 до 30 років, він є студентом університету або недавнім випускником… Його оцінки в школі були вище середніх. Його захоплюють дискусії, глибоко хвилюють політичні ідеї, він нетерпимий до інших точок зору i — готовий застосувати насильство, якщо це необхідно для досягнення мети, яку він вважає шляхетною. Він хоче, щоб нафтові багатства Близького Сходу були використані в інтересах народів цього регіону. Більшість форм співробітництва з Заходом він вважає неоколоніалізмом. Він походить з середовища дрібних землевласників або середнього класу i любить досягати успіху у всіх починаннях. Як це не дивно, але частіше він має інженерну або наукову освіту, ніж гуманітарну. Не виступає проти сучасної техніки, але хоче встановлення контролю над її впровадженням, щоб уникнути порушення ісламських принципів.»1.

У 70-х роках — на початку 80-х років діяльність ісламських фундаменталістів найбільшого розмаху набула в трьох близькосхідних країнах: Єгипті, Саудівській Аравії та Сирії.

Для єгипетських фундаменталістів початок 70-х років став новим етапом в їхній історії. Як зазначає польський вчений Й. Бєлявскі: «Після приходу до влади президента А. Садата 15 травня 1971 року в Єгипті наступив період значної лібералізації.»2. I першим хто це відчув були «Брати-мусульмани».

Уже влітку 1971 року А. Садат встановив зв’язки з їхнім керівництвом, заявивши, що поділяє їх цілі у справі протидії «комуністичному атеїзму» та готовий до співробітництва з ними. Така позиція А. Садата пояснюється його прагненням знайти союзників у боротьбі проти з лівими силами, які на той час становили основну небезпеку для садатівського режиму.

Формально організація так i не була легалізована, але практично з 1971 до 1978 років ніяких перепон її діяльності не робилося. У 1976 році «Братам-мусульманам» навіть дозволили видавати два журнали — «ад-Даава» (Заклик) та «аль-Іатісам» (Відданість). Мирне співіснування i фактичне співробітництво «Братів-мусульман» з урядом продовжувалось до поїздки Садата в Єрусалим. I тільки після підписання ним мирного договору з Ізраїлем вони перейшли в опозицію1.

Ще одним кроком Садата, що сприяв зростанню фундаменталістських настроїв у Єгипті, було створення за ініціативи уряду «гамаат ісламійя» — ісламських студентських товариств для боротьби з впливом насеризму та марксизму серед молоді. Їх було започатковано в тому ж 1971 році. Спочатку вони користувалися певною підтримкою правлячого режиму. «Гамаат ісламійя» користувався значною свободою дій в області пропаганди ісламістських поглядів. I невдовзі їхня діяльність вийшла за межі університетів та розпочалася активна пропагандистсько-вербувальна робота серед всього населення.

Уже в 1973 році режим А. Садата відчув посилення тиску з боку фундаменталістських груп, які вимагали проголошення ісламу державною релігією, а шаріату — головним джерелом національного законодавства. Як писав вже згадуваний М. Хейкал: «Джин вилетів з пляшки, i ніхто не міг знову загнати його туди, якими би талісманами i чарами він для цього не користувався.»2.

Такий тиск змушував уряд Садата йти на постійні поступки фундаменталістам. Наслідком цього було введення в єгипетську конституцію положення за якими принципи шаріату проголошувалися основним джерелом законодавства. Релігійна шкільна освіта стала обов’язковою. А в 1978 році було прийнято закон, який забороняв займати відповідальні посади у виборних державних органах особам, котрі розповсюджували ідеї, що суперечили або заперечували шаріату.

Однак, широка хвиля підйому політичного ісламу в 70-х роках сприяла відродженню не тільки «поміркованого» фундаменталізму, але й виникненню в Єгипті цілого ряду екстремістських фундаменталістських організацій. Тим більше, що серед фундаменталістів в цей час йшов активний процес диференціації.

Однією з перших виникла на початку 70-х років «Муназзамат ат-тахрір аль-ісламій», яку очолював Саліх Сірійя. Група була малочисельною — всього близько 100 чоловік. Однак, вона раніше інших перейшла до активізації дій i вже 18 квітня 1974 року спробувала захопити владу в країні, вчинивши напад на військово-технічну академію в Геліополісі. Але внаслідок рішучих дій урядових сил спроба заколоту була придушена, організація розгромлена, а її керівники, Саліх Сірійя i Карем аль-Анадолі, страчені1.

Ще однією новою екстремістською організацією, яка виникла в 1972 році була «ат-Такфір ва-ль-Хіджра». Засновником i керівником групи був Ахмед Шукрі Мустафа, випускник агрономічного факультету Асьютського університету. Про неї стало широко відомо в 1977 році, після викрадення та вбивства її членами колишнього міністра у справах вакфів шейха Хусейна ад-Дахабі, який був ідейним противником ісламістів.

Викрадення ад-Дахабі призвело до збройних зіткнень сил безпеки з «ат-Такфір ва-ль-Хіджра». У результаті більше 600 членів цієї організації, включаючи всю її верхівку, були заарештовані. П’ять чоловік з них, у тому числі Ахмед Шукрі Мустафа, були страчені2. Однак, після розгрому «ат-Такфір ва-ль-Хіджра» не розпалася. Цьому сприяла значна чисельність групи — 4 тисячі осіб. Вона продовжила свою діяльність i в наступні роки.

Однією з найбільш згуртованих та чисельних екстремістських організацій в Єгипті була «Аль-Джихад». Вона виникла ще в першій половині 70-х років, але активну діяльність розпочала в 1977 році. Ця діяльність мала терористичний характер i була в першу чергу спрямована проти коптів. Вкінці 70-х років поліція декілька раз проводила чисельні арешти членів організації. Такі дії сил безпеки фактично роздробили організацію i позбавили її керівного центру.

У 1980 році один з лідерів «Аль-Джихад» в Каїрі, Абд ас-Салям Фарадж, реорганізував та відновив групу як цілісну загальнонаціональну організацію. До «Аль-Джихад» приєдналися i невеликі самостійні екстремістські групи. А в кінці 1980 року Фарадж написав та видав книгу «Забутий обов’язок», яка стала програмним твором «Аль-Джихад»1.

З січня 1981 року в керівництві організації почали обговорювати можливість захоплення влади в країні. 25 вересня було затверджено план збройного виступу, який передбачав вбивство А. Садата. Була сформована ударна група з 4 чоловік, на чолі з лейтенантом Ахмедом Шаукі аль-Ісламбулі. Видаючи себе за солдатів, вони взяли участь у військовому параді 6 жовтня 1981 року, на якому був присутній А. Садат. Під час параду було здійснено вдалий замах на президента. Однак, дальшому здійсненню плану перешкодили швидкі дії служби безпеки2.

Єдиним містом, в якому відбувся виступ фундаменталістів, був Асьют. 8 жовтня 1981 року вони здійснили напад на управління безпеки та два поліцейські відділи. Очолював екстремістів полковник аз-Зумр. За відсутності підтримки населення цей виступ невдовзі був придушений. Восени 1982 року відбувся суд над членами «Аль-Джихад», проте, більшість з них залишилась на свободі. Четверо чоловік, що здійснили замах на А. Садата, та Абд ас-Салям Фарадж були страчені.

Отже, можна констатувати, що серед основних причин обмеженості успіхів опозиційних екстремістських угрупувань в Єгипті були не відповідні часу як форми та методи їх діяльності (змовницькі, сектантські), так i сама їх ідеологічна платформа.

Існування фундаменталістського руху в 70-х роках у Саудівській Аравії було тісно пов’язане з особливостями її суспільно-політичного устрою. «Саудівська держава була створена на хвилі ваххабітського релігійного руху, що, безперечно, наклало відбиток i на характер державної влади, політичний лад, весь устрій цієї країни.»3.

Коран i шаріат й надалі визначали все суспільно-політичне життя у Саудівській Аравії, змінюючи собою конституцію, комерційний, карний i громадянський кодекси. Декретом 1961 року в королівстві була заборонена всяка інша ідеологія, окрім ісламу. Духовна та світська влада поєднувалися в особі короля, панував абсолютизм. Король одночасно був i керівним шейхом всередині племінної системи, i головним імамом уламів, i главою саудівського клану, i, звичайно, главою держави. У 1927 році Ібн Сауд, засновник королівства та родоначальник династії Саудидів, був оголошений на Всемусульманському конгресі в Мецці, охоронцем загальномусульманських святинь в Мецці та Медині. Ісламські приписи продовжували визначати все громадське життя саудівців, впливати на формування зовнішньої політики та вироблення позицій з основних питань сучасності.

Все це дуже наближало існуючий в Саудівській Аравії суспільний лад до фундаменталістського ідеалу «ісламської держави». Відповідно діючі там «Брати-мусульмани» були дуже лояльними до династії Саудидів. Своїм основним завданням вони проголосили підтримку правлячого режиму у боротьбі за перетворення Саудівської Аравії в лідера ісламського світу. Така позиція «Братів-мусульман» сприяла їх підтримці з боку вищих кіл мусульманських богословів, високих державних чиновників, членів правлячої династії. За короля Халеда (1975 – 1982) стосунки «Братів-мусульман» з саудівським керівництвом стали ще більш міцними i стабільними. Організація отримала офіційний дозвіл на діяльність1.

Крім «Братів-мусульман» в 70-х роках в Саудівській Аравії продовжували існувати впливові релігійні об’єднання, які сприяли значному розповсюдженню фундаменталістських ідей: «Джамаа ас-саляф ас-саліх» (Група наслідування благочестивим предкам), «Ахль ат-Таухід» (Єдинобожники), «Джамаа ат-табліґ» (Група попередження про грядущий Страшний суд), «Джамаа тахфіз аль-Куран» (Група збереження Корану), «Ахль ад-даава» (Закликаючі)2.

У 60–70 роках у Саудівській Аравії відбувався бурхливий розвиток нафтової промисловості та нафтотранспортної інфраструктури. Це сприяло появі таких нових явищ в житті саудівського суспільства, як збільшення міського населення, широке впровадження західної технології, навчання саудівців за кордоном, масовий наплив робочої сили з арабських країн. Неминучим наслідком цих явищ стало вторгнення в закрите саудівське суспільство певних споживацьких цінностей американського зразка паралельно з проникненням в армію, середні верстви, частково правлячий клас демократичних ідей.

Все це змусило саудидів пристосувати офіційну доктрину країни до реалій сучасного життя. Перші модернізаторські заходи були здійснені ще в середині 60-х років за короля Фейсала. Отже: «у нафтових монархіях» Перської затоки специфіка посилення політизації полягала в тому, що тут збереження середньовічних соціальних та політичних інститутів i привілейованих позицій улама поєднувалось з «засвоєнням» племінною та фінансовою елітою окремих плодів західної цивілізації.»1.

Таке становище дало можливість частині фундаменталістів вважати, що офіційна доктрина Саудівської Аравії стала вміщувати багато відступів від основоположних принципів ісламу. Це підготувало ґрунт для появи екстремістських груп, опозиційних правлячого режиму.

Такою опозиційною силою стала група радикальних фундаменталістів на чолі з Джу-хайманом аль-Отейбі. Її зародження відбулося в 1973 році, коли аль-Отейбі з частиною однодумців вийшов з організації «Джамаа ас-Саляф ас-саліх». На 1976 рік число прихильників аль-Отейбі значно зросло. У 1977 році він видав брошуру «Правила клятви та підкорення: невірна поведінка правителів», в якій була сформульована ідеологія групи, що мала яскраво виражений екстремістський характер. Це стало причиною арешту влітку 1978 року Д. аль-Отейбі та 98 його послідовників. Невдовзі вони були випущені, але перебування у в’язниці остаточно радикалізувало їх. I, як зазначає Л. Валькова: «Після революції в Ірані опозиційний рух в Саудівській Аравії активізувався.»1. У середині 1979 року група почала готуватися до збройного виступу.

Варто відзначити, що група широко пропагувала ідеї про прихід махді — ісламського месії, спасителя. Ним було проголошено зятя аль-Отейбі, 27-річного колишнього студента-теолога Мухаммада Абдалаха аль-Кахтані.

У зв’язку з цим виступ було призначено на 20 листопада 1979 року (1 мухаррама 1400 року хіджри). У цей день, за уявленнями екстремістів, мав відбутися прихід махді. Але ще 16 листопада декілька загонів фундаменталістів захопили район на північ від Медини. Тут розпочалось активне вербування прихильників, а 17 листопада відбулися перші сутички з армійськими підрозділами. 19 листопада число повстанців перевищило 3 тисячі. Цього ж дня загони фундаменталістів розділилися: частина, на чолі з аль-Отейбі, пішла на Мекку, а інші — почали наступати на Медину.

У Медині екстремісти зіткнулися із значними силами армії та Національної гвардії i були швидко розгромлені. Кількість вбитих досягла 750 чоловік.

Та частина повстанців, що рушила на Мекку, досягла значних успіхів. 20 листопада, змішавшись з паломниками, вони захопили мечеть аль-Харам i 35 тис. заручників, що знаходились всередині. Було проголошено прихід махді.

Ісламські екстремісти повністю контролювали мечеть три дні, i лише 23 листопада військам вдалось захопити внутрішній двір. Однак, повністю звільнити мечеть вдалось тільки 3 грудня. У нападі на аль-Харам брало участь близько 600 повстанців, 117 з них було вбито i 143 заарештовано. Решті вдалося втекти. 65 фундаменталістів, разом з Дж. аль-Отейбі, були засуджені до смертної кари i 9 січня 1980 року страчені.

«Захоплення мечеті аль-Харам — один з найбільших успіхів ісламського екстремізму»2.

У Сирії ісламські фундаменталісти на протязі довгого часу становили серйозну загрозу для правлячого режиму. Як твердять самі «Брати-мусульмани», Сирія стала першою арабською країною, куди з Єгипту розповсюдилась діяльність їх Асоціації.

Зростання насеристських тенденцій в арабських країнах у другій половині 50-х років значно послабило позиції «Братів-мусульман». А після створення Об’єднаної Арабської Республіки, в яку ввійшли Сирія та Єгипет, лідер сирійських фундаменталістів ас-Сібаї оголосив про розпуск організації «Братів мусульман» в Сирії. Проте, частина її членів, незважаючи на рішення про саморозпуск, продовжила свою діяльність в країні.

Переломним в історії сирійських фундаменталістів став 1963 рік, коли після військового перевороту 8 березня до влади в країні прийшла партія Баас (Партія арабського соціального відродження — ПАСВ).

У середині 60-х років перші спроби секуляризації у внутрішній політиці баасистів викликали протидію з боку «Братів». Вони розгорнули кампанію громадянської непокори, використовуючи мечеті як центри для ведення широкої антибаасистської агітаційної роботи. Зміна політичного курсу «Братів-мусульман» супроводжувалась пошуком нових форм та методів боротьби,

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: