Початок роззброєння та скорочення ядерних озброєнь СРСР та США
Договір дозволяє здійснювати мирні ядерні вибухи, але забороняє:
будь-які вибухи потужністю більше 150 кт;
будь-які групові вибухи потужністю більше 150 кт, якщо неможливо ідентифікувати потужність кожного індивідуального вибуху в групі;
будь-які групові вибухи із сумарною потужністю більше 1,5 Мт.
Термін дії Договору - 5 років з можливістю продовження на 5 років.
Договір набув чинності одночасно з Договором про обмеження підземних випробувань ядерної зброї.
Договір про без'ядерну зону в Південній частині Тихого океану (Договір Раратонга).
Основні зобов'язання держав-учасників Договори зводяться до наступного:
не робити й не здобувати будь-яким шляхом ядерні вибухові пристрої, не мати такі пристрої й не мати контролю над ними;
не домагатися й не приймати жодної допомоги у виробництві або придбанні ядерних вибухових пристроїв;
не допомагати й не заохочувати держави до виробництва або придбання будь-якого ядерного вибухового пристрою;
не надавати матеріалів, що розщеплюються, і устаткування, призначених для використання або виробництва таких матеріалів, будь-якій державі для мирних цілей, якщо вона не є учасником Договору про нерозповсюдження ядерної зброї або не має угоди про контроль із МАГАТЕ;
не розміщувати на своїй території ядерних вибухових пристроїв;
не проводити випробувань на своїй території ядерних вибухових пристроїв, не допомагати й не заохочувати жодної із держав проводити такі випробування;
утримуватися від поховання радіоактивних відходів й інших радіоактивних речовин у територіальних водах і відкритому морі.
Договір відкритий до підписання 6 серпня 1985 року. Набув чинності 11 грудня 1986 року. У цей час до складу учасників Договору входять 13 держав. Протокол до Договору Раратонга підписаний всіма п'ятьма офіційними ядерними державами[23].
В загальному можна сказати, що період кінця 60-х – середини 80-х років був позначений надзвичайно бурхливими подіями в галузі обмеження та заборони ядерних озброєнь та початком політики роззброєння. Не зважаючи на продовження ідеологічного протистояння між СРСР та США, було досягнуто своєрідного компромісу у перегляді державами ядерної політики. Перші кроки знайшли продовження у подальшому розвитку подій у 70-х роках ХХ століття.
Розділ ІІ. Оформлення договірно-правової бази контролю над ядерним озброєнням
І все ж найважливішою проблемою для США та СРСР на рубежі 60-70-х років була проблема зупинення безконтрольної гонки ракетно-ядерних озброєнь. Вона ускладнювалася розробкою так званих „касетних ” боєголовок, коли на одну ракету-носій встановлювалось кілька боєголовок, і систем протиракетної оборони (ПРО), що загрожували подальшою дестабілізацією стратегічною ситуацією в світі.
Окрім загрози взаємного знищення, до якого призвело б широкомасштабне застосування ядерних арсеналів, сторони підштовхувала до переговорів об’єктивна ситуація приблизної рівності (паритету), яка склалася наприкінці 60-х років.
Перші консультації щодо можливості початку переговорів про обмеження озброєнь були розпочаті в 1967 р., а конкретна домовленість про початок переговорів була досягнута в липні 1968 р. Після затримки, викликаної введенням радянських військ у Чехословаччину й президентськими виборами в США, переговори були розпочалися лише в листопаді 1969 р.[12,C.115]. Спочатку передбачалося, що предметом переговорів стане всеосяжна угода, що стосуватиметься як наступальних, так й оборонних озброєнь. Однак, у процесі обговорення наступальних озброєнь Радянський Союз послідовно наполягав на обов'язковому обліку засобів передового базування США, розташованих у Європі. У підсумку було вирішено, що угода про наступальні озброєння не буде мати всеосяжного характеру й не буде включати обмежень на бомбардувальники. У той же час, сторони погодилися укласти повномасштабну угоду про обмеження оборонних засобів.
Прогрес в області обмеження оборонних протиракетних систем став можливий насамперед завдяки тому, що до моменту початку переговорів як у СРСР, так і в США була продемонстрована неможливість створення ефективної системи протиракетної оборони (далі – ПРО), здатної забезпечити захист обмеженого району або території країни. У зв'язку із цим на одному з етапів переговорів сторони були готові піти на повну заборону протиракетних систем, однак у підсумку було вирішено зберегти можливість розгортання систем, що перебували в процесі розробки й будівництва.
В основу угоди про обмеження наступальних озброєнь був покладений принцип, відповідно до якого обмеженню підлягала кількість пускових установок балістичних ракет як наземного, так і морського базування. Кількість бомбардувальників, а також кількість боєзарядів угодою ніяк не обмежувалося. На ранніх стадіях переговорів СРСР і США обговорювали можливість заборони на оснащення балістичних ракет боєголовками індивідуального наведення, однак сторонам не вдалося знайти взаємоприйнятого рішення цієї проблеми.
Травнева зустріч 1972 року в Москві та серія важливих домовленостей між СРСР та США визначили сферу спільних інтересів. Серед принципів радянсько-американських відносин, зафіксованих у підписаному під час московського саміту1972 року документі „Основи взаємовідносин між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і сполученими Штатами Америки, виділяється обопільне визнання принципу мирного співіснування як єдино можливої основи відносин двох великих держав у ядерну добу. „Основи” передбачали пряме зобов’язання сторін „докладати особливих зусиль до обмеження стратегічних озброєнь”[24,C.91].
§1. Договір ОСО-1 та ПРО. Результатом переговорів стало підписання документів - Договору про обмеження систем протиракетної оборони (Договір по ПРО) і Тимчасової угоди про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь (Договір ОСО-1) – Документи були підписані 26 травня 1972 р. і набули чинності 3 жовтня 1972 р. Термін дії Договору ОСО-1 становив 5 років, Договір по ПРО мав необмежений строк дії.
Основним положенням Договору ОСО-1 стало зобов'язання СРСР і США не починати з 1 липня 1972 р. будівництва нових стаціонарних пускових установок балістичних ракет наземного базування, а також не збільшувати кількість підводних човнів і пускових установок балістичних ракет морського базування. Крім цього, угода забороняла створення нових шахтних пускових установок важких ракет, а також переустаткування існуючих ШПУ в пускові установки важких ракет. У результаті встановлення цих обмежень була фактично заморожена структура угруповань балістичних ракет наземного базування. На момент підписання угоди в СРСР були побудовані або перебували в процесі будівництва 1416 шахтних пускових установок, 308 з яких призначалися для розміщення важких ракет Р-36 (SS-9) і Р-36М (SS-18 Mod 1). Крім цього, до числа важких ракет належали 18 орбітальних ракет Р-36, розгорнутих на полігоні Байконур.
Встановлені ОСО-1 обмеження на кількість підводних ракетоносців торкалися лише підводних човнів побудованих після 1964 р. й, таким чином, не стосувалися радянських підводних човнів проектів 629 (Golf), 658 (Hotel) і 701 (Hotel ІІІ). Оскільки Договір дозволяв завершення будівництва підводних човнів і шахтних пускових установок, початого до моменту його висновку, визначення споруджуваного підводного човна було сформульовано таким чином, щоб дати СРСР можливість побудувати 62 "сучасних" підводних ракетоносця, на яких могло бути розгорнуте не більше 740 ракет. На додаток до цьому СРСР міг додатково розгорнути 210 балістичних ракет морського базування за рахунок знищення такої ж кількості наземних пускових установок ракет Р-16У и Р-9А. Це положення давало СРСР можливість мати до 950 ракет морського базування, тому що пускові установки типу "груповий старт", у яких розміщалися ракети Р-16У и Р-9А, не могли бути використані для розміщення нових ракет наземного базування й будь-якому випадку повинні були виводитися з бойового складу. У цілому, Договір ОСО-1 ніяк не обмежував радянську програму створення стратегічних ракетоносців.
Основне положення Договору про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) полягало в забороні створення протиракетної оборони території країни або району й забороні на створення бази для такого розгортання. Як виключення, Договір по ПРО дозволяв розгортання двох протиракетних систем, одна з яких призначена для оборони столиці, а друга –для оборони позиційного району балістичних ракет.
Основним обмеженням, що накладають на ці системи, стало обмеження кількості перехоплювачів. У складі кожної із двох систем ПРО дозволялося мати не більше 100 протиракет й їхніх пускових установок. Крім цього, певні обмеження накладалися на кількість і місця розміщення радіолокаційних станцій системи ПРО, а також на місця розміщення РЛС системи попередження про ракетний напад.
В 1974 р., СРСР і США підписали протокол до Договору по ПРО, що скоротив кількість дозволених до розгортання систем із двох до однієї:
район розташування системи ПРО радіусом 150 км (центр - Москва, СРСР), де дозволялося розгортати не більше 100 протиракет та шість комплексів РЛС ПРО;
район розташування системи ПРО радіусом 150 км (Гранд Фокс, Скелясті гори, США), де дозволялося розгортати не більше 100 протиракет на стартових позиціях та дві велику РЛС ПРО з фазовими гатками [13,C.35].
Щодо контролю за виконанням угод, то сторони погодилися, що він здійснюватиметься з допомогою національних технічних засобів. При цьому було домовлено не чинити перешкод та не застосовувати заходів маскування, які могли б ускладнити виконання національними технічними засобами їх контрольних функцій. Для сприяння реалізації Договору щодо ПРО сторони створили Постійну консультативну комісію[22,C.67].
Успішне завершення першого етапу переговорів щодо ОСО засвідчило здатність двох великих держав досягти компромісних рішень із найскладніших військово-технічних питань, що стосуються основ їхньої національної безпеки та ядерної політики, продемонструвало на практиці можливості лімітувати нарощування стратегічних озброєнь, загальмувати цей небезпечний процес.
§2. Підписання Договору ОСО-2. Оскільки перші радянсько-американські домовленості про стримування стратегічних наступальних озброєнь мали тимчасовий характер, охоплюючи період з 1972 по 1977 р., та стосувалися лише частини проблеми, сторони домовилися про розробку нової угоди в цій галузі.
У зв’язку із закінченням терміну Тимчасової угоди в жовтні 1977 року кожна із сторін оголосила про свої наміри, доки не будуть завершені переговори та підписана нова угода, не вдаватися до будь-яких дій, несумісних із Тимчасовою угодою, за умови, що інша сторона демонструватиме таку ж стриманість.
Однак досягнення домовленості про зміст наступного етапу контролю над озброєннями виявилося набагато більше складним завданням. Оскільки нова угода, на відміну від ОСО-1, повинна була носити всеосяжний характер, Радянський Союз наполягав на обов'язковому обліку американських засобів передового базування в балансі стратегічних сил. Зусилля США в основному були спрямовані на встановлення обмежень на кількість і можливості радянських ракетних комплексів наземного базування, зокрема важких ракет. Проблема важких ракет стала ще більш гострою після того, як в 1973 р. СРСР провів перші випробування головних частин, що розділяються, з боєголовками індивідуального наведення.
Значна перевага ракет в сукупній вазі, що закидається, яким володів Радянський Союз, у сполученні із установленим в ОСО-1 забороною на розгортання нових ракет означало, що СРСР міг значно перевершити США в кількості розгорнутих боєзарядів.
Внаслідок непростих переговорів СРСР погодився не зважати на американські ядерні засоби передового базування, а США зняли свою вимогу щодо обмежень ваги, що закидається. Цей компроміс відкрив шлях новій домовленості.
Першою домовленістю досягнутою після 1972 р. стала так звана Владивостоцька угода, основні положення якого були погоджені під час зустрічі у верхах у Владивостоці в листопаді 1974 р. Відповідно до цієї угоди СРСР і США зобов'язалися обмежити кількість стратегічних носіїв 2400 одиницями, з яких тільки 1320 могли бути оснащені головними частинами з боєголовками індивідуального наведення.
При підписанні Владивостоцької угоди Радянський Союз пішов на значні поступки. Основною поступкою стало зняття вимоги про включення в майбутній договір засобів передового базування США. Крім цього, СРСР погодився на встановлення однакових обмежень для обох сторін, відмовившись від вимоги про рівність можливостей стратегічних сил. Сполучені Штати, у свою чергу, пішли на включення в договір важких бомбардувальників і відмовилися від спроб скоротити кількість радянських важких ракет або переглянути визначення важкої ракети так, щоб воно включало створювану в СРСР ракету УР-100Н.
Нову угоду передбачалося підписати не пізніше кінця 1975 року. Вона мала б діяти з 1977 по 1985 рр. і замінити Тимчасову угоду (ОСО-1). Крім того, було домовлено продовжити в 1980-1981 рр. переговори щодо подальшого обмеження і скорочення стратегічних наступальних озброєнь.
Незважаючи на те, що основні положення майбутнього договору про обмеження озброєння були погоджені, практично відразу після закінчення Владивостоцької зустрічі виявилися істотні розходження в розумінні досягнутих домовленостей. Основними проблемами стали питання про залік радянського бомбардувальника Ту-22М як стратегічного засобу доставки й питання про спосіб заліку бомбардувальників, оснащених крилатими ракетами великої дальності (КРВД). Сполучені Штати наполягали на тому, що бомбардувальники Ту-22М повинні враховуватися при підрахунку загальної кількості стратегічних носіїв. Радянський Союз, у свою чергу, наполягав на тому, що крилаті ракети на бомбардувальниках повинні вважатися окремими носіями[15,C.102].
В січні 1976 р., під час візиту до Москви держсекретаря США Г.Кіссінджера у ході зусиль, спрямованих на те, щоб знайти взаємоприйняте рішення проблем стратегічних можливостей Ту-22М й способу заліку крилатих ракет, була досягнута попередня домовленість про те, що кожен бомбардувальник, оснащений крилатими ракетами, буде вважатися носієм із важкою ракетою і прирівнюватися до балістичних ракет з головними частинами індивідуального наведення (далі - РГЧ ІН). Одночасно передбачалося заборонити розгортання крилатих ракет дальністю понад 600 км як морського, так і наземного базування. Крім цього, США запропонували встановити окремі обмеження на кількість розгорнутих бомбардувальників Ту-22М.
Незважаючи на те, що остаточної угоди із цих питань в 1976 р. досягти не вдалося, внаслідок поразки президента Д.Форда на виборах[32,C.530], ці положення в трохи зміненому виді згодом стали частиною Договору ОСО-2.
Нова адміністрація Дж. Картера висунула пропозиції радикального скорочення в галузі стратегічних наступальних озброєнь, які не були сприйняті радянською стороною, що вважала їх вигідними для США[10,C.214]. Це призвело до затягування переговорів. Переговори про обмеження стратегічних озброєнь, що привели до укладання Договору ОСО-2, тривали до 1979 р. Як і на ранніх стадіях переговорів, основні зусилля США були спрямовані на обмеження кількості боєзарядів на радянських міжконтинентальних ракетах наземного базування, а також - важких ракет шахтного базування. Радянський Союз у свою чергу наполягав на встановленні обмежень на розгортання крилатих ракет повітряного базування, а також намагався домогтися заборони на розгортання крилатих ракет морського й наземного базування. Крім цього, залишалася невирішеної проблема стратегічних можливостей бомбардувальника Ту-22М, а також ряд проблем пов'язаних з перевіркою виконання Договору.
Оскільки нова угода не була підготовлена до моменту витікання терміну дії Договору ОСО-1, у жовтні 1977 р. СРСР і США оголосили, що будуть продовжувати дотримувати передбачені ОСО-1 обмеження. Зміст Договору ОСО-2 було в основному погоджено до кінця 1978 р. й 18 червня 1979 р. у ході зустрічі у верхах у Відні цей документ був підписаний.
Договір ОСО-2 ґрунтувався на погоджені у Владивостоцькій угоді обмеженнях, до яких був доданий ряд додаткових обмежень. Крім цього, ОСО-2 передбачав деяке скорочення кількості стратегічних носіїв, що повинне було бути проведене протягом двох років, а також ряд обмежень на кількість боєголовок, якими могли оснащуватися носії, і обмеження на модернізацію стратегічних систем. Передбачалося, що Договір буде перебувати в силі до 31 грудня 1985 р.
Протокол, що супроводжував Договір, термін дії якого був обмежений трьома роками, установлював обмеження на розгортання мобільних ракет і крилатих ракет морського й наземного базування.
Основним положенням Договору ОСВ-2 стало обмеження кількості стратегічних носіїв на рівні 2400 одиниць. Крім цього, сторони зобов'язалися до 1 січня 1981 р. скоротити кількість носіїв до 2150. Із загальної кількості стратегічних систем тільки 1320 носіїв могли бути оснащені головними частинами з боєголовками індивідуального наведення. У число 1320 носіїв із РГЧ ІН включалися як ракети наземного й морського базування, так і важкі бомбардувальники, оснащені крилатими ракетами великої дальності. Без обліку бомбардувальників кількість оснащених РГЧ ІН носіїв не повинна була перевищувати 1200 одиниць. Крім цього, окреме обмеження було встановлено на оснащені РГЧ ІН балістичні ракети наземного базування, кількість яких не могло перевищувати 820.
З метою обмеження загальної кількості боєзарядів, Договір ОСО-2 встановлював межі на оснащення ракет бойовими блоками індивідуального наведення. Зокрема, заборонялося збільшувати кількість боєголовок на балістичних ракетах наземного базування, а також оснащувати ракети морського базування більш ніж 14 бойовими головками. Важкі бомбардувальники існуючих типів не повинні були оснащуватися більш ніж 20 крилатими ракетами, а з урахуванням нових бомбардувальників середня кількість крилатих ракет, що закріплюються на бомбардувальник, не повинна була перевищувати 28. Таким чином, на відміну від ОСО-1, у новому Договорі встановлювалися певні обмеження на кількість боєзарядів, які могли бути розгорнуті на стратегічних носіях.
У частині, що стосувалася балістичних ракет наземного базування, була підтверджена заборона на спорудження нових шахтних пускових установок і на переустаткування шахт легких ракет у шахти важких. Була також встановлена заборона на створення ракет більш важких, ніж існуючі. Додатковим обмеженням щодо ракет наземного базування, стала заборона на орбітальні ракети. Зокрема, Радянський Союз повинен був знищити або переобладнати 18 пускових установок орбітальних ракет Р-36, розташованих на полігоні Байконур.
У Договорі ОСО-2 були передбачені міри, спрямовані на стримування процесу модернізації стратегічних озброєнь. Так, кожна зі сторін могла розгорнути не більше один нової МБР, що могла бути оснащена 10 боєзарядами. Це положення було включено в Договір на настійну вимогу США, тому що давало їм можливість розгорнути виробництво ракети MX. При цьому США припускали, що з радянської сторони новою ракетою стане моноблокова ракета "Тополя" (SS-25), роботи над якою були початі в 1977 р. Однак згодом СРСР оголосив "Тополю" модернізацією ракети РТ-2П (SS-13), а у якості нової – була створена ракета РТ-23 (SS-24). При цьому слід зазначити, що, оголосивши "Тополю" модернізованим варіантом РТ-2П, Радянський Союз пішов на порушення умов Договору, тому що вага нової ракети була збільшена до 1000 кг у порівнянні з 600 кг для РТ-2П. Відповідно до положень Договору параметри модернізованої ракети, що закидає вагу, могли відрізнятися від вихідних не більше ніж на 5%.
Ще одне обмеження, щодо балістичних ракет наземного базування, було включено до Протоколу до Договору. Це обмеження полягало в забороні на розгортання ракет на мобільних пускових установках й їхнього випробування з мобільних установок. Крім цього, Радянський Союз зобов'язався ліквідувати мобільні ракетні комплекси "Темп-2С", які на той час були розгорнуті в обмеженій кількості.
Обмеження, що накладалися Договором на морський компонент стратегічних сил, були незначними в порівнянні з тими, які були передбачені для наземних ракет або стратегічної авіації. У Договорі були трохи змінені правила підрахунку пускових установок балістичних ракет морського базування, а також була накладена заборона на розгортання БРПЛ, оснащених більш ніж 14 боєзарядами.
У Протоколі до Договору, поряд із забороною на розгортання мобільних пускових установок, утримувалася заборона на розгортання крилатих ракет морського й наземного базування, а також на випробування й розгортання таких крилатих ракет, оснащених декількома бойовими блоками. Крім цього, сторони погодилися протягом терміну дії Протоколу не випробовувати й не розгортати балістичні ракети повітряного базування.
Система перевірки Договору не відрізнялась від уже вказаної у ОСО – 1.
У цілому, Договір ОСО-2, хоча й ставив певні рамки для кількісного нарощування стратегічних сил, не міг повною мірою вирішити проблему якісного вдосконалювання озброєнь. До моменту підписання Договору як США, так і СРСР в основному закінчили процес переходу до систем, оснащених РГЧ ІН. Крім цього, у процесі переговорів обидві сторони зробили все можливе для того, щоб зберегти існуючі в них на той момент програми модернізації стратегічних сил. У той же час, Договір ОСО-2 дозволив зробити подальший розвиток наступальних озброєнь більше стабільним і передбачуваним процесом. І зважаючи на помітне ускладнення наприкінці 70-х років радянсько-американських відносин , підписання Договорів ОСО-1, ПРО та ОСО-2 стало дуже великим досягненням.
Істотне погіршення радянсько-американських відносин не дозволило довести процес ОСО-2 до вступу Договору в силу. Після введення радянських військ в Афганістан у грудні 1979 р. адміністрація США відкликала Договір із сенату, що розглядав питання про його ратифікацію[7,C.109].
Проте, оскільки сторони не заявили про намір відмовитися від ратифікації Договору, США й СРСР продовжували в цілому дотримувати його положення. Виключеннями стали відмова Радянського Союзу від скорочення загальної кількості носіїв до 2400, дозволених Договором, а також оголошення ракети "Тополя" модернізацією ракети РТ-2П. Сполучені Штати згодом також порушили положення Договору ОСО-2. В 1986 р., у ході реалізації програми розгортання оснащених крилатими ракетами бомбардувальників, США перевищили встановлений у Договорі межа на кількість носіїв із РГЧ ІН.
Тобто, можна сказати, що хоча Договір не набрав сили де – юре , де – факто він діяв, стримуючи безконтрольну гонку ядерних озброєнь.
В загальному, розробка і підписання Договорів ОСО-1, ПРО та ОСО-2 стали можливими внаслідок ядерного паритету між СРСР та США у 70-х роках, визнання цього факту і усвідомлення загрози, яку несе неконтрольована гонка ядерних озброєнь існуванню не тільки найпотужніших держав, а й всього людства.
Розділ ІІІ. Програма модернізації озброєнь кінця 70-х років
В той час, як було досягнуто перших домовленостей в галузі скорочення стратегічних наступальних озброєнь, як СРСР, так і в США проводилася активна модернізація ядерних озброєнь. Основними рисами модернізації стратегічних сил СРСР і США, що проводилася в другій половині 70-х років стали, з одного боку, збільшення противосилового потенціалу засобів доставки, а з іншого – прагнення знизити вразливість стратегічних носіїв.
В 1977 р. в США було ухвалене рішення про оснащення частини розгорнутих ракет Mіnuteman ІІІ могутнішими боєголовками, що значно збільшувало противосилові можливості цих ракет. Розгортання нових боєзарядів, якими в підсумку були оснащені 300 ракет, було почато в грудні 1979 р. Крім цього, Сполучені Штати приділяли значну увагу забезпеченню невразливості створюваної ракети MX. До числа нових програм, які були здійснені в США, ставилося створення нової ракети морського базування C-4, розгортання якої на човнах Poseіdon було почато в 1979 р. Надалі планувалося розгортання цих ракет на підводних човнах Trіdent, перша з яких - „Огайо” увійшла до складу флоту в 1982 р.
В 1977 р. у США було ухвалене рішення про припинення програми створення бомбардувальника B-1 і початку розміщення крилатих ракет на бомбардувальниках B-52.
До програм, здійсненим у другій половині 70-х років у СРСР, відноситься створення модернізованих ракет УР-100НУ й МР УР-100УТТХ, які були поставлені на бойове чергування в 1978-1979 р. У вересні 1979 р. на бойове чергування була поставлена оснащена 10 боєзарядами ракета Р-36МУТТХ. Положення Договору ОСВ-2, очевидно, трохи обмежили масштаб розгортання нових ракет, оснащених РГЧ ИН, але в цілому надавали СРСР можливість завершити переозброєння стратегічних сил. Комплекси наземного базування, які підлягали ліквідації -"Темп-2С" й орбітальний варіант Р-36 будь-якому випадку повинні були виводитися з бойового складу. Створення ж нових ракет "Тополя" і РТ-23, робота над якими була почата в 1976-1977 р., Договором фактично не обмежувалося. В 1976 р. до складу флоту увійшов перший ракетоносець проекту 667БДР (Delta ІІІ), оснащений ракетами із РГЧ ИН. Крім цього в 1977 р. був закладений перший ракетоносець проекту 941 (Typhoon), оснащений твердопаливними ракетами Р-39 (SS-N-20), а в 1979 р. була почата розробка нової рідинної ракети морського базування Р-29РМ (SS-N-23), що згодом була розгорнута на підводних човнах проекту 667БДРМ.
На кінець 70-х років припадають роботи з оснащення бомбардувальників Ту-95 крилатими ракетами. Перші іспитові пуски крилатих ракет Х-55 з бомбардувальника Ту-95 відбулися в 1978 р., а в 1981 р. було розпочато виробництво бомбардувальників Ту-95МС, які повинні були нести по 6 крилатих ракет (згодом Ту-95МС оснащувалися 16 ракетами). Крім цього, у СРСР велася робота над створенням бомбардувальника Ту-160.
Серед інших подій кінця 70-х років особливу важливість являло собою рішення блоку НАТО про розміщення на території Європи 108 ракет середньої дальності Pershіng ІІ й 464 крилатих ракет наземного базування. Розміщення цих систем повинне було стати відповіддю на початок в 1976 р. розгортання радянських ракетних комплексів "Піонер" (SS-20). Оскільки ракети, розміщені на території країн НАТО, могли бути використані для ураження цілей на значній частині європейської території СРСР, їхнє розміщення не без підстав сприймалося Радянським Союзом як спроба обійти обмеження Договору ОСВ-2. Однак США і їхні союзники наполягали на тому, що відмова від планів розгортання цих ракет може бути зроблена тільки в обмін на ліквідацію комплексів "Піонер".
У цілому, початок 80-х років був охарактеризований значним погіршенням радянсько-американських відносин, проявами якого стали припинення переговорів про обмеження стратегічних озброєнь та інтенсифікацією програм модернізації стратегічних сил.
В 1981 р. адміністрація США оголосила про те, що не буде домагатися ратифікації Договору ОСВ-2. Крім цього, у жовтні 1981 р. було оголошено про поновлення програми створення стратегічного бомбардувальника B-1B, а також про рішення приступити до розгортання ракет MX у шахтних пускових установках і почати розміщення крилатих ракет морського базування на підводних човнах.
Одна із причин, по якій розпочата США програма модернізації стратегічних сил була сприйнята в Радянському Союзі з більшим занепокоєнням, полягала в тому, що вона у великому ступені знецінювала зусилля, прикладені СРСР для досягнення паритету зі Сполученими Штатами й забезпечення можливості нанесення відповідно-зустрічного й відповідного удару. Радянський Союз до початку 80-х років в основному закінчив розгортання основних елементів системи попередження про ракетний напад, а також системи бойового керування й зв'язку.
В 1982 р. СРСР оголосив про відмову від застосування ядерної зброї першим, що свідчило про те, що варіант відповідно-зустрічного або відповідного удару серйозно розглядався як основний варіант дій стратегічних сил.
Із цього погляду програми США сприймалися в Радянському Союзі як спроба придбання потенціалу першого удару, що роззброює. Переоснащення ракет Mіnuteman ІІІ, що значно збільшило їх противосилові можливості, а також передбачуване розгортання дуже точних ракет MX означали, що США здобувають можливість знищення високозахищених шахтних пускових установок. Крім цього, розробка ракети Trіdent ІІ (D-5), що по точності не поступалася MX, означала, що можливістю вражати высокозахищені об'єкти будуть володіти й ракети морського базування. Противосилові можливості балістичних ракет морського базування являли собою потенційно дуже серйозну проблему, тому що радянська космічна система попередження не була призначена для виявлення пусків цих ракет. Виявлення могли уникнути й крилаті ракети морського базування, які також мали високі противосилові можливості[5,C.59].
Ще одну серйозну проблему являло собою розгортання ракет середньої дальності й крилатих ракет на території Європи. Радянський Союз мав всі підстави думати, що ці ракети, які володіли малим підлітним часом і винятково високою точністю, зможуть бути використані для нанесення першого удару по ключовим об'єктам системи керування й зв'язку або для знищення країни.
Іншою програмою, що