Xreferat.com » Рефераты по международным отношениям » Зовнішня політика США у пост біполярний період

Зовнішня політика США у пост біполярний період

Затоці. Звіти аспект орів ООН в квітні 1998 року засвідчили, що Ірак не виконує вимоги ООН, які стосуються знищення хімічної та біологічної зброї. Тому з грудня 1998 року військова авіація США та Великобританії здійснили без санкції РБ ООН операцію «Лис в пустелі» - масоване бомбардування (було випущено понад 420 крилатих ракет) території Іраку (за даними американців, райони збереження засобів масового ураження). Війна, бомбардування, економічні санкції ООН доконали економіку Іраку: державний борг склав 200 млрд. дол. Так іракська криза знову перемістилася у центр уваги світової спільноти.

29 січня 2002 року президент США Дж.Буш-молодший у посланні до конгресу вперше застосував термін «вісь зла», до якої він відніс країни, які, за даними американських розвідувальних структур, займаються виробництвом хімічної зброї, підтримкою тероризму, мають зв'язки з терористичною організацією «Аль-Каїда» і шантажують світове співтовариство. 1 червня 2002 року, виступаючи у Військовій академії США у Вест-Пойнті, він сформулював положення про можливість здійснення «оборонної інтервенції і попереджувального удару» як засобу захисту американських інтересів, тому числі у будь-яких віддалених районах планети. На думку американського президента, при цьому можна застосовувати ядерну зброю, наприклад, для знищення об'єктів біологічної зброї на території недружніх країн. Згодом США опублікували список «недружніх» країн. У переліку були Ірак, Іран, Північна Корея, Судан.

На початку 2002 рок помічник президента з національної безпеки Кондоліза Райс оприлюднила у серії своїх виступів так звану стратегію зміни режимів, яку стали реалізовувати Штати. Суть стратегії полягала у тому, щоб шляхом заходів тиску, включаючи силові, на ту чи іншу країну домагатися усунення від влади її уряду , мотивуючи тим, що його політика представляє собою загрозу міжнародній безпеці.

Нова концепція являла собою переробку концепції «гуманітарної інтервенції», яка застосовувалася у 1996-1999 роках в Югославії. Там іноземне силове втручання здійснювалося під приводом захисту прав людини і теоретично було обмежене наявністю або відсутністю гуманітарного приводу для інтервенції. Тепер ж, відповідно до американського тлумачення, приводом для втручання необв'язково повинно бути недотримання гуманітарних прав. Достатньо було зробити висновок, що політика тієї чи іншої держави загрожує тому, що у Штатах розуміли під інтересами безпеки.

Спектр приводів для військового втручання виявилися необмеженими, і СИІА претендували на право діяти у питаннях війни та миру самовільно.

Об'єктом застосування стратегії зміни режимів став Ірак. Вашингтон звинувачував режим С.Хусейна не у його репресивному характері, а у наявності в Іраку хімічної та біологічної зброї і ракет, здатних його доставляти, а також прагнення іракського керівництва розробити власну ядерну зброю. Іраку також інкримінували зв'язок з «Аль-Каїдою» та іншими терористичними організаціями.

Незважаючи на те, що Ірак погодився на співпрацю та прибуття восени 2002 року міжнародних спостерігачів для контролю над його роззброєнням, США вимагали застосування сили проти цієї країни. Позицію США підтримували Великобританія, Іспанія, Болгарія, і Польща. Низка інших країн - Франція. Бельгія, Німеччина - погоджуючись з необхідністю роззброєння під наглядом інспекторів ООН, виступали проти застосування проти нього сили.

З літа 2002 року США почали нову концентрацію військ на Близькому Сході. Йорданія, наприклад, передала Штатам для експлуатації два свої аеропорти.

12 вересня 2002 року Дж.Буш, виступаючи на сесії Генеральної Асамблеї ООН, висунув щодо Іраку умови: ліквідація всіх видів ЗМУ, ракет великої дальності і припинити будь-яку підтримку терористів. Тоді ж президент США висловив бажання співпрацювати в цьому питані з РБ ООН, але не виключав можливості прийняття самостійних рішень щодо початку превентивних дій проти Багдада.

Під час дискусій в РБ ООН (вересень-жовтень 2002 р.) Росія. Франція, Китай виступили проти проведення військової операції проти Іраку без відповідних санкцій Ради Безпеки.

Тим часом 15 жовтня 2002 року в Іраку відбувся референдум, на якому іракці висловилися (брало участь 11,5 млн.осіб і всі вони проголосували «так») за продовження терміну правління Саддама Хусейна ще на сім років (він правив з 1979 р.)

11 жовтня 2002 року, тобто ще до прийняття резолюції № 1441 РБ ООН, обидві палати Конгресу США схвалили рішення про надання повноважень президенту країни розпочати війну проти Іраку навіть без резолюції РБ ООН. А у листопаді цього ж року Дж.Буш затвердив загальний план війни проти Іраку.

Наприкінці жовтня 2002 року після 2-тижневих дискусій Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію №1441 про повернення інспекторів ООН до Іраку. Вони отримали право працювати на всій території, на всіх об'єктах, включаючи і президентські палаци. За цю резолюцію проголосували всі 15 членів РБ ООН. Її підтримала також Ліга арабських держав.

Щоправда, у першому начерку резолюції №1441 американці пропонували інший варіант: в разі, якщо Ірак заборонить повернення інспекторів на свою територію, США автоматично отримують право на військову акцію проти нього. У другий варіант, як бачимо, внесено суттєві зміни.

Іракський парламент відхилив резолюцію РБ ООН, але його рішення носили лише рекомендаційний характер, оскільки все залежало від волі вищого політичного керівництва, тобто С.Хусейна, який погодився на оонівську резолюцію. У грудні 2002 року 100 осіб Комісії ООН за наглядом, інспекцією і контролем (ЮМОВІК) на чолі з головним інспектором ООН з роззброєння Хансом Бліксом приступили до перевірки майже 700 іракських об'єктів, які могли бути пов'язані з програмами у сфері засобів масового ураження (ЗМУ).

26 січня 2003 року Комісія доповідала в РБ ООН про свою роботу в Іраку (обсягом 12 сторінок), але прямих доказів вини Іраку так і не було знайдено. Х.Блікс і директор МАГАТЕ Махаммед аль-Барадеї попросили пролонгувати термін інспектування Іраку.

Тим часом майже одразу після виголошення Комісією звіту в Раді Безпеки Сполучені Штати оприлюднили доповідь, в якій, за даними американської розвідки, стверджувалося, що в Іраку є ЗМУ.

У своєму щорічному зверненні до нації, з яким президент США вступив наприкінці січня 2003 року, він заявив, що війна проти тероризму продовжується. Загрозу Сполученим Штатам становлять, на думку Дж.Буша, диктаторські режими, які мають у своєму розпорядженні ЗМУ - Ірак, Ірані Північна Корея. Він також пообіцяв у найближчий час надати ООН нові докази іракських військових програм. На його думку, С.Хусейн грається зі світовим співтовариством у «кішки-мишки». Дж.Буш перерахував хімічні матеріали і технології подвійного призначення, якими володіє Ірак. Серед іншого були названі: газ азарин, спори сибірської язви, деякі компоненти ядерної зброї, придбаний в Африці уран, алюмінієві труби, які можна використати для виробництва ракет.

Одразу після цього звернення генерал Томмі Френкс, командувач Центральної групи ЗС США, ознайомив Дж. Буша з останнім планом військової операції: до 60 тис. морських піхотинців і вояків спеціального призначення, які дислокувалися у Перській затоці, планувалося перекинути ще 25 тис. Розпочалася передислокація ВПС США (декілька десятків бомбардувальників а винищувачів, які могли брати на борт 24 бомби) у Затоку.

Всього станом на кінець лютого 2003 року у регіоні перебувало 450 американських літаків та гелікоптерів, понад 200 тис. вояків (з них від 35 до 45 тис. британських вояків). У Перській затоці і Середземному морі дислокувалося декілька авіаносців, прибувати підводні човни, ракетні крейсери, есмінці США: всього 110 кораблів різних класів, з них 17 під британським прапором, в тому числі 1 авіаносець.

Наприкінці лютого 2003 року в американських ЗМІ був опублікований

план військової операції проти режиму Саддама Хусейна, який передбачав шість основних етапів: удар з повітря, удар з моря, знищення пускових

ракетних установок, сухопутну операцію і передачу влади після військової кампанії і скинення режиму С.Хусейна тимчасовій військовій адміністрації.

Спроба американської адміністрації отримати санкцію на застосування сили не в ООН, а в НАТО викликала певні труднощі. Три країни Альянсу - Франція, Німеччина і Бельгія - під час обговорення у лютому 2003 року деталей можливої військової операції проти Іраку виступили настільки консолідовано проти американських пропозицій, що вперше за всю історію існування НАТО виникла загроза розколу серед членів з надзвичайно принципового питання. Щоб не провокувати суперечки в Альянсі, Вашингтон вирішив вдатися до формування антиіракської коаліції поза межами НАТО, основою якої мало стати американсько-британська співпраця.

США підтримали лідери 8-й країн: Великобританії, Угорщини, Данії, Італії, Іспанії, Польщі, Португалії і Чехії, які у «листі восьми» висловили повну прихильність до планів Вашингтона. Представники Іспанії, Італії і Болгарії висловили також готовність надати свої військові бази у користування американцям на час війни. Японія загалом підтримала США у боротьбі проти Іраку, але відмовилася фінансувати іракську операцію. Австралія заявила про готовність передислокувати свої сили у регіон Перської затоки. Регіональні країни, такі як Кувейт, Катар, Йорданія також опинилися на боці США. Ізраїль висловився за приєднання до антиіракської коаліції в разі атаки ЗС Іраку їхньої території.

Противниками силового сценарію врегулювання «іракської проблеми» продовжували виступати Франція та Німеччина, які до того ж критикували «лист 8-й». Росія також перманентно заявляла, що причини війни проти Іраку відсутні і під час візиту у лютому 2003 року до Франції і Німеччини російський президент В.Путін підтримав запропонований Ж.Шираком і Г. Шрьодером план врегулювання конфлікту, суть якого зводилася до: 1) збільшення кількості військових інспекторів в Іраку; 2) пролонгація терміну їхніх повноважень в цій країні.

Китай також виступив за дипломатичне врегулювання проблеми. Канада вважала, що війна проти Іраку є крайнім заходом. Саудівська Аравія і Сирія також опинилися у таборі противників війни в Іраку. Туреччина, за рішенням свого парламенту, заборонила розташування на своїй території ЗС США та їхніх союзників. Об'єднані Арабські Емірати виступили з ініціативою, щоб С.Хусейн добровільно покинув країну з гарантією його особистої безпеки.

Офіційна позиція України було оприлюднена президентом Л.Кучмою 7 лютого 2003 року у виступі перед представниками дипломатичного корпусу, суть якої полягала в урегулюванні конфлікту політико-дипломатичними засобами.

24 лютого 2003 року США. Великобританія та Іспанія запропонували проект нової резолюції щодо Іраку, в якій Багдад обвинувачувався у невиконанні резолюції РБ ООН №1441. Натомість Франція і Німеччина виробили свій проект резолюції, який передбачав подальші військові інспекції на іракській території 10 березня Франція та Німеччина оголосили про свою готовність застосувати вето проти американського проекту резолюції, яка надавала Іраку 7 днів на роззброєння.

Прагнучи уникнути обговорення своєї позиції в рамках засідання Ради Безпеки, США вирішили діяти незалежно від ООН. 16 березня Дж.Буш, Т.Блер і Хосе Марія Аснар зустрілися на Азорських островах і назвали дату 17 березня, як останній термін, до якого Рада Безпеки ООН може підтримати запропонований ними «воєнний проект резолюції». Наступного дня американський президент оголосив С.Хусейну ультиматум: або він упродовж 48 годин разом зі синами залишає країну, або США разом зі союзниками (за словами Дж.Буша, їх було 35) розпочинають військову операцію проти Іраку.

Головний пункт антиіракських союзницьких сил дислокувався у Катарі, які очолював Томмі Френкс, командувач Центральним угрупованням збройних сил США і екс-командувач американськими військами під час операції в Афганістані. Союзницькі сили також були розташовані на території Саудівської Аравії, Бахрейні, Омані, Йорданії.

20 березня 2003 року в 4.35 за київським часом, через 1,5 години як збіг термін ультиматуму, ЗС США і Великої Британії нанесли перші ракетно- бомбові удари по Іраку. Так розпочалася військова операція проти режиму Саддама Хусейна під загальною назвою «Шок і трепет». По іракській території було випущено понад 40 крилатих ракет та декілька десятків півтонних бомб. Ця перша фаза операції отримала назву «Обезголовлювання Саддама», тобто метою військових дій був насамперед сам іракський лідер і його найближче оточення.

Ірак до початку американо-британської агресії мав у складі своїх ЗС 320 тис. вояків, 2600 танків, 1800 бронетранспортерів, 4300 гармат, понад 200 бойових літаків.

Через менш ніж годину після початку операції «Шок і трепет» Дж. Буш звернувся до американської нації і запевнив, що Америці потрібна тільки перемога і що іракському мирному населенню не буде завдано шкоди.

У свою чергу, Саддам Хусейн у телезвернення до іракців закликав їх до джихаду (священної війни): «Ви повинні знати, що кожного, хто протистоїть цій операції, очікує рай. Американо-британська коаліція буде розбита».

Згодом через дві дні після ракетно-бомбових ударів розпочалася сухопутна операція, метою якої було взяття Багдада. Зав'язалися сильні бої за Басру, Ен-Насірію, Ен-Наджафу тощо. Війна припинилася несподівано. 8 квітня іракська армія перестала масово чинити опір. Склала зброю навіть віддана С.Хусейну республіканська гвардія. Він сам і його оточення втекли. Після цього американо-британські сухопутні сили майже без єдиного пострілу ввійшли до Багдада, Кербели, Морула, Кірку ку та інших міст, які до цього стійко оборонялися.

14 квітня американські війська вступили до міста Тікріт, батьківщини Саддама Хусейна. Розпочалася операція з пошуку самого С.Хусейна, згодом його було знайдено і страчено за вироком іракського суду. В Іраку була встановлена тимчасова окупаційна адміністрація на чолі з представником США, яка мала на меті підготувати цю країну до переходу до демократичного устрою. 29 травня 2003 року була прийнята резолюція РБ ООН за №1483 про післявоєнне відновлення Іраку, з допомогою якої США фактично домоглися схвалення постфактум своєї військової акції в цій країні.

Зараз в Іраку ми спостерігаємо військовий спротив окупаційним військам. США опинилися в Іраку у складній ситуації: вони не можуть залишити цю країну переможеними, але і шансів на перемогу у найближчі роки надто мало. Президент Дж.Буш неодноразово говорив по те, що демократизація Іраку - це тривалий процес, тому Сполучені Штати вимушені будуть зберігати тут свою присутність довго.


6. США та країни Латино-Карибської Америки (JIKA)


Після Другої світової війни у країнах регіону, територія якого складала 20,6 млн. кв. км, проживало 95 млн. осіб (приблизно 5% населення Землі). Це були терени 20 республік. Питома вага колоніальних володінь, які належали США, Великобританії, Франції та Нідерландам і які знаходились головно у Карибському басейні, була незначною - 2,5% території і приблизно 4,5% населення регіону.

Нині регіон Латино-Карибської Америки (ЛКА) складається з 34 суверенних держав і низки залежних територій ( острови Ангілья - 91 кв.км у Карибському морі - володіння Великобританії; острови Аруба у Центральній Америці на Малих Антильських островах володіння Нідерландів; острови Гваделупа - це заморський департамент Франції у Центральній Америці; Гвіана - заморський департамент Франції у північно-східній частині Південної Америки), які репрезентують досить неоднорідний масив. Приклад щодо населення: від 190 млн. осіб у Бразилії і декількох десятків тисяч в острівних державах Карибського моря. Або ж інший показник: дохід на душу населення: 10 тис. дол.. на Багамах; 5-8 тис. дол.. - в Аргентині, Мексиці, Бразилії, Чилі; 400 дол. - на Гаїті.

Наше ставлення до латиноамериканських держав залишається значною мірою стереотипнее, яке не виходить за межі розмов про футбол, карнавал і «мильні серіали». Але С.Хантінгтон у своєму «Зіткненні цивілізацій» виділяє латиноамериканську цивілізацію в якості самостійної поряд з сімома іншими і вперше вивів її тим самим за межі «західної цивілізації», частиною якої її вважали. Але виявилось, що 200 років для країн регіону було замало, щоб дорівнятись до економічних, соціальних та політичних показників країн Північної Америки - США та Канади.

Перша особливість латиноамериканської підсистеми міжнародних відносин полягає у тому, що стан економіки та зовнішньоекономічних зв'язків країн ЛКА віддзеркалює периферійну обумовленість їхнього розвитку, яка більш залежна від зовнішніх впливів, ніж це притаманно країнам першого ешелону, так званих центрів світової політики й економіки.

Така залежність позначається на характері зовнішньої політики держав ЛКА, на змісті їх міжнародних відносин. Це конкретно проявляється в обмеженій автономності зовнішньополітичної діяльності країн регіону, в акценті на внутрішньорегіональні або ж локальні проблеми. Звідси країни ЛКА не є членами «клубу» глобального регулювання. Разом з тим, регіон оцінюють сьогодні як свого роду резерв нарощування впливу. Особливо цей варіант можливий, якщо група країн ЛКА підтримає той чи інший центр світової політики.

Друга особливість полягає у наявності так званих «порогових країн», які через наявність вагомого потенціалу при відповідному збігові обставин можуть бути кооптовані у перспективі до «клубу» глобального регулювання. Такі шанси має передовсім Бразилія і до певної міри Мексика. Щоправда, допуск до «клубу» залежить від самих цих країн, їхньої можливості нарощувати національний економічний і науково-технічний потенціал. З іншого боку, чи захочуть члени «клубу» демократизувати міжнародні відносини і самих себе, чи захочуть вони перерозподілити відповідальність у світових справах.

Проміжне, або ж серединне, місце ЛКА у світовій ієрархії дозволяє сказати, що інтереси і підходи держав цього регіону значною мірою кореспондуються з позиціями країн Азії та Африки, які відносяться до групи країн, що розвиваються. Це стосується найменш розвинених країн світу - Болівії, Гаїті, Гондурасу. Ці країни зорієнтовані на співпрацю з колишніми метрополіями.

Останнім часом відновились широкі зв'язки Іспанії з латиноамериканськими державами. Традиційними стали саміти держав ібероамериканського світу (ЛА і країни Іберійського півострова). Так формується нова міжнародна спільноста, яка може впливати на світову політичну ситуацію. Бразилія, наприклад, входить до складу лузофонного співтовариства - об'єднання португаломовних країн Європи, Африки і Америки, де вона відіграє провідну роль.

Характер включення країн ЛКА в систему міжнародних відносин диктується цивілізаційними особливостями. Мається на увазі етнічний склад та домінуючу релігійну орієнтацію населення. Достатньо сказати, що ЛКА - один з найбільших католицьких регіонів світу. Звідси маємо схильність латиноамериканських спільност до західних християнських цінностей. Наголосимо на особливій увазі Ватікану до цього регіону. Етнокультурна і мовна близькість - основа співпраці з Іспанією, а у випадку Бразилії - з Португалією. Італія має достатньо численну діаспору в ЛКА - в Аргентині, Бразилії, Венесуелі.

Водночас, відчуваючи обмеженість «переговорного потенціалу», економічну вразливість своїх позицій на світовій арені, країни ЛКА об'єктивно зацікавлені в альтернативних варіантах міжнародного партнерства. Коли існував СРСР, то він був противагою гегемонії США в регіоні. Сучасна Російська Федерація не може скласти нині конкуренцію Штатам.

Звідси випливає один з сучасних орієнтирів зовнішньої політики країн ЛКА, а саме: а) концепція «відкритого регіоналізму»; б) колективні дії на регіональній чи субрегіональній базі; в) розвиток співпраці з партнерами поза межами Західної півкулі.

Нарешті, виділимо низку основних напрямків у міжнародних зв'язках ЛКА: північноамериканський і дотичний до нього міжамериканський; внутрірегіональний; європейський, маючи на увазі насамперед Європейський Союз; азійсько-тихоокеанський, в тому числі двосторонні відносини з ключовими державами цієї зони - Японією і КНР, стосунки з Росією та іншими країнами СНД; співпраця по лінії Південь-Південь; діяльність в ООН та в інших організаціях світового масштабу.

Зовнішньополітичні доктрини США щодо Латино-Карибської Америки визначали у кожен конкретний період цільові орієнтири та інтереси Вашингтона. Так, Ф.Д.Рузвельт проголосив доктрину «доброго сусіда» в Латинській Америці. Відлома також крилата фраза 32-го президента США, яка стосувалася диктатури Сомоси в Нікарагуа: «Сомоса - сучий син, але це наш сучий син».

Адміністрація Г.Трумена (1945-1953) посилила віймькову складову політики «доброго сусіда». Так, у 1946 рооці була запропонована ідея інтеграції армій країн регіону у військовий комплекс США у формі «стандартизації озброєнь». Ідея, щоправда, не була зреалізована. Було віддано перевагу підписанню Міжамериканського договору про взаємодопомогу (Пакт Ріо-де-Жанейро), який передбачає спільні дії у випадку «агресії», або ж у ситуації, яка «загрожуватиме миру Америки».

Головним інструментом військово-політичної гегемонії США на континенті стала Організація американських держав (ОАД), створена1948 року. Її деколи називали «міністреством колоній» США. У 1951 році ОАД санкціонувала використання збройних сил за межами Західної півкулі. За цим США підписали низку двосторонніх договорів про військову допомогу. 1950 року під егідою ООН схвалено участь країн регіону у корейській війні (практично участь взала лише Колумбія - силами одного батальйону).

Д. Ейзенхауер (1953-1961) проголосив у регіоні доктрину «доброго партнера», але його уряд прямо причетний до усунення законнного уряду Гватемали; до підготовки у квітні 1961 року висадки на Плайя Хірон. Рефреном виступів американських державних і політичних діячів, істориків, соціологів у 1950-х роках були фрази «Привид комунізму бродить по Латинській Америці», «Революцією пронизана вся атмосфера Латинської Америки».

Як панацею від радикальних процесів в Латинській Америці Дж.Кеннеді (1961-1963) запропонував глобальну доктрину «нових рубежів», серцевиною і конкретизацією якої у масштабі Західної півкулі стала сформована у березні 1961 року програма «Союз заради прогресу» (аналог європейського плану Маршалла для ЛА), яка була схвалена на спеціальній сесії ОАД у серпні 1961 року (після провалу висадки на Плайя Хірон).

«Союз заради прогресу» передбачав фінансову допомогу США латиноамериканським країнам. Її розмір: по 2 млрд. (1,1 млрд. - урядова допомога; 0,9 млрд. - приватні капіталовкладення і позики міжнародних фінансових установ) щороку упродовж 10 років. Країни регіону зобов'язувалися натомість надавати на схвалення ОАД свої плани економічного й соціального розвитку та дотримуватися низки показників: домагатися темпів зростання економіки на 2,5% в рік, здійснити демократичні реформи.

Водночас американська дипломатія часів Дж.Кеннеді застосовувала більш розмаїті та гнучкі методи співпраці, окрім різноманітних програм, пропонувалися нововведення: сепціалізовані організації «Корпус миру» (організація добровольців, які з власної волі вирушали у відсталі країни, де працювали медиками, вчителями тощо), програма «Продовольство для справи миру», «Агенство міжнародного розвитку».

Але США залишались вірнми собі і у 1962 році домоглися, що ОАД виключила Кубу зі свого складу. Прикінцево це рішення оформилося 1964 року. Країни ОАД за відповідною резолюцією зобов'язувалися перервати будь-які стосунки з фіделістською Кубою. 19 країн ОАД з 20 розірвали дипломатичні відносини з Кубою (окрім Мексики). До речі, Канада також зберегла дипломатичні відносини з цією країною.

Після цього у США багато писали «про мирну і регульовану революцію» в латиноамериканському регіоні. Щоправда, до «мирної і регульованої революції» вірогідно відносяться і спроби фізичного усунення Ф.Кастро, щонайменше 8 спроб за участю ЦРУ упродовж 1961-1965 років. Центральне розвідувальне управління причетне також до вбивства у 1970 році чилійського головнокомандувача генерала Рене Шнайдера, який залишився вірним констиуції країни напередодні приходу до влади С.Альєнде. Родичі генерала ще у 2002 році позивалися до Г.Кіссінджера та Р.Хелмса. Але до цих пір тогочасні матеріали залишаються засекреченими.

З початком війни у В'єтнамі США зміцнили свій інтервенціоністський курс в Латинській Америці. «Доктрина Джонсона» стверджувала право Вашингтона на втручання у внутрішні справи латиноамериканських держав; вона проголошувала недопущення в ЛА «другої Куби»; підтримку місцевих військових диктатур.

Р.Ніксон успадкував основні напрямки латиноамериканського курсу Л.Джонсона, але назвав свою політику щодо ЛКА політикою «рівного партнерства», або політикою «непомітної присутності». Реалізацію цієї політики можна проілюструвати такими фактами: у 1972-1974 роках монополії США вклали у ЛА понад 2 млрд. дол., а вивезли звідси близько 13 млрд.дол., тобто на кожен вкладений долар мали чистого прибутку 4-5 дол. Або ж інший аспект політики «непомітної присутності» та «рівного партнерства»: діяльність «тихих американців» з ЦРУ. Існують докази причетності США з допомогою спеціального таємного міжнародного «Комітету-40» до скинення чилійського уряду Народної єдності на чолі з С.Альєнде.

Латиноамериканський курс уряду Джеральда Форда (1974-1977) пов'язують з політикою «нового діалогу», розробником якої вважається

Г.Кіссінджер. Суть «доктрини Форда» полягає у тому, що США за підтримки провідних латиноамериканських країн виступлять проти Куби, якщо вона «втручатиметься де-небудь у Західній півкулі».

У 1970-х роках ОАД все більше втрачала репутацію «міністерства колоній». Так, на нараді міністрів закордонних справ у Мехіко в 1974 році у підсумковому документі, який отримав назву «конференція Тлателолко», є знакова фраза про «право кожної держави без іноземного втручання вибирати собі політичну, економічну і соціальну систему і не втручатися у справи інших держав». Так само змінювалося ставлення ОАД і до антикубинських «колективних санкцій». На 15-й консультативній нараді в Кіто (1974) члени ОАД (12 держав) висловилися за скасування санкцій проти Куби. До початку 1975 року 9 країн регіону нормалізували дипломатичні відносини з Кубою, а у середині цього ж року на 16-й консультативній нараді міністрів закордонних справ ОАД прийнято рішення про скасування санкцій проти Гавани.

Президенство Джіммі Картера (1977-1981) дозволяє говорити про деякі зовнішньополітичні новації щодо ЛКА: 1. Картер відмовився від традиційного декларування нової континентальної доктрини, щодає підставу трактувати цей факт як очевидну девальвацію доктрин США щодо латиноамериканського регіону; 2. Загальноконтинентальні концепції адміністрації Д.Картера замінила диверсифікацією відносин з кожною конкретною країною з урахуванням країнознавчої специфіки; 3.Глобальна доктрина «прав людини», адресовна насамперед СРСР, була поширена на найбільш одіозні режими Латинської Америки; 4. Наголосимо, що президент Картер був дещо непослідовним, проголошуючи доктрину «прав людини», оскільки доостанніх днів підтримував «американського сучого сина» - режим Сомоси в Нікарагуа. За місяць до перемоги Сандиністської революції було скликано за ініціативою США нараду ОАД. Вашингтон запропонувапв віжрядити в Манагуа посередницьку місію і допомогти нікарагуанцям сформувати «уряд національного примирення». США наполягалитакож на відрядження в Нікарагуа багатонаціональних сидл з підтримки миру. Американські резолюції не були підтримані членами ОАД, більшість яких проголосувати за відставку Сомоси і проти будь-якого втручання у внутрішні справи Нікарагуа.

Адміністрацію Картера критикували найбільше за його неефективну зовнішню політику (передовсім за трагічні події із закладниками в Ірані), але й за втрату Нікарагуа. Ще госрішою була критика президенства Картера за розв'язання питання юрисдикції Панамського каналу. 7 вересня 1977 року він підписав з президентом Панами О. Торріхосом у присутності президентів Л А договір, за яким з 12 годин дня 31 грудня 1999 року Панамі повертається суверенітет над зоною каналу. Також було підписано договір про постійний нейтралітет і експлуатацію каналу, який замінив договір 1903 року.

Для Картера договір про передачу Панамі зони каналу, поряд з провалом плану звільнення американських заручників в Ірані, коштував поразки на чергових президентських виборах.

Реваншизмом характеризується латоамериканський курс президента Р.Рейгана. Передвиборча риторика Рейгана - «прокліпали Латинську Америку», «недопустити другої Куби», другого Нікарагуа», які у відповідності до «концепції доміно», загрожують американському пануванню в цій заповідній зоні світу. Ще за півроку до обрання Р.Рейгана на посаду президента його мозковийцентр розробив «нову міжамериканську політику на 80-і роки», відомий як «документ Санта-Фе», в якому провідна роль у зовнішній політиці США відводилася Латинській Америці. Для збереження контролю над цим регіоном у документі прпопонувалося не гребувати жодними методами. Вперше за 20 років після Карибської кризи радники президента відкрито пропонували війну проти Куби.

У доктрині Рейгана « боротьби проти міжнародного тероризму» була і латиноамериканська складова. Розроблялися плани вибіркового використання хімічної, бактеріологічної та метеорологічної зброї проти Куби. У межах «екологічної війни» передбачалась штучне провокування штормів, повенеей з метою знищення плантацій цукрової тростини. 1981 року на Кубі з'явилися вогнища епідемій, грибкових захворювань тютюну, тростини; лихоманка «денге».

24 лютого 1982 року Р.Рейган, виступаючи у штаб-квартирі ОАД, запропонував «Карибську ініціативу» - програму допомоги країнам Центральної Амери ки і Карибського басейну. Але «Карибська ініціатива» була перекреслена інтервенцією проти Гренади, кількість жителів якої у 100 разів менша населення лише Нью-Йорка. Нагадаємо, що Гренада отримала незалежність у 1974 році і є членом Співдружності націй. Після приходу до влади у Гренаді лівої партії Новий рух ДЖУЕЛ («Новий об'єднавчий похід за добробут, освіту і звільнення») на чолі з М.Бішопом розпочалися соціальні реформи і найголовніше здійснення незаленої зовнішньої політики, яка привела до встановлення дипломатичних відносин з Кубою і СРСР. 19 жовтня 1983 року гренадський керівник Бішоп був убитий у результаті внутрішніх сутичок. 25

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: