Участь світового співтовариства у врегулюванні міжетнічних конфліктів на теренах колишньої Югославії (на прикладі Словенії, Хорватії, Боснії та Герцеговини)
Таким чином, можемо сказати, що загострення міжнаціональних суперечностей зумовлене:
втратою політичного лідера, який уособлював головні ознаки суспільно-політичного устрою федеративної держави;
історично сформованим розривом між рівнями соціально-економічного розвитку республік та країв;
відсутністю об’єднуючої наднаціональної сили, яку з 40-их років являв Союз комуністів Югославії;
наявністю релігійного фактора.
Розділ II. Громадянська війна (1991 – 1995 рр.)
Югославію можна порівняти з політичним гемофіліком: якщо ж вона „поріжеться” – подальше кровопролиття неможливо зупинити [9,44]. Адже з початку свого виникнення вона являла собою законсервований конфліктогенний простір. Розпад СФРЮ був логічним наслідком історичного розгортання внутрішніх політичних процесів у федерації. Влітку 1991 р. Руйнівні процеси в СФРЮ, стали пануючими, некерованими та необоротними. Розвиток подій спричинювався неможливістю розв’язати одразу той клубок різнопланових проблем у багатонаціональній федеративній державі, який складався протягом десятиліть.
Боснія та Герцеговина була республікою СФРЮ з найбільш строкатим національним складом населення. За переписом 1978 р., тут із 4,2 млн. осіб 39,6% складали етнічні мусульмани, 37,2% - серби, 20,6% - хорвати [15,310].
Вплив так званих „оксамитових революцій” у кінці 80-их рр., які призвели до краху комуністичну систему у Східній Європі, ще більше прискорив процес розпаду Югославії. Демократичні вибори 1990 року принесли у федерацію крім давно існуючого національного ще й ідеологічний розкол.
Найбільш гострою ситуацією після таких подій залишалась у Боснії та Герцеговині. Після голосування більшість голосів набрали мусульманські політичні лідери. Головою Президії Боснії та Герцеговини було обрано Ілію Ізетбеговича.
Після проголошення незалежності Словенією та Хорватією Боснія та Герцеговина намагається створити свою суверенну державу. 14 жовтня 1991 р. Скупщина Боснії та Герцеговини ухвалили Меморандум про незалежність та Платформу про становлення республіки. Однак це рішення було прийнято без участі сербських депутатів. Саме це привело до виходу зі республіканської Скупщини 80 сербських депутатів на знак протесту. Вони ініціюють проведення в сербських громадах плебісциту щодо визначення своєї подальшої долі. Майже 1 млн. сербів висловилося за вихід зі складу Боснії та Герцеговини. Ще 1 жовтня 1991 р. Делегати ЄС змогли переконати федерального міністра закордонних справ СФРЮ і прем’єр-міністра Боснії та Герцеговини погодитися на розміщення у республіці європейських спостерігачів. Після рішення ЄС від 16 грудня Боснія та Герцеговина направили туди запит про своє визнання. 20 грудня 1991 р. Головою держави обрано Ілію Ізетбеговича, етнічного мусульманина, професора Сараєвського університету, автора „Ісламської декларації”, в якій він із самого початку взяв курс на створення моноетнічної держави. Загроза проведення такої національної політики в умовах співіснування трьох різних етносів була очевидною.
11 січня 1992 р. Арбітражна комісія, засновуючись „на праві меншин та етнічних груп брати рівну участь в управлінні країною”, оголосила, що за відсутності референдуму про незалежність „бажання населення жити в незалежній державі на може бути встановлене”[15,310]. За вимогою ЄС референдум був проведений 1 березня 1992 р.. На ньому 63% виборців проголосувало за незалежність (але серби бойкотували референдум).Незалежність Боснії та Герцеговини було проголошено 22 лютого 1992 р., а ЄС визнало незалежність Боснії та Герцеговини 6 квітня 1992 р..
Після проголошення республікою незалежності боснійські серби заявили про утворення в районах Боснії та Герцеговини, де вони становили більшість населення, так званої Республіки Сербської. Громадянська війна в Боснії почалася в березні 1992 р. кривавими сутичками в Сараєво між сербською та мусульманською громадами. Так епіцентр етноцивільних конфліктів перекочував на територію Боснії та Герцеговини, де центром стали дислоковані в цій країні гарнізони ЮНА, підпорядковані СРЮ. З березня 1992 р. до вересня 1995 р. столиця Боснії та Герцеговини і зимових Олімпійських ігор 1984 р. Сараєво перебувала у стані перманентної облоги. Напруженість у міжетнічних та міжконфесійних відносинах у квітні переросла у війну за переділ території між мусульманами, сербами та хорватами. Колишня федеральна армія виступила на боці сербської громади. Стурбований відносинами між сербами і хорватами в Боснії та Герцеговині лорд Каррінгтон (головуючий майбутньої конференції щодо долі Югославії від 27 серпня 1992 р.) запропонував Хосе Кутілейро - представникові Португалії, яка тоді була країною - головою Європейського Співтовариства, керувати роботою конференції з вирішення майбутнього Боснії та Герцеговини.
В кінці березня 1992 р. серби оголосили Сербську Республіку Боснії та Герцеговини невід’ємною частиною нової Югославії. Керівництво СРЮ 4 травня 1992 р. віддало наказ про виведення армійських підрозділів із Боснії та Герцеговини . Але навіть тоді, коли 19 травня республіку залишили всі військові ЮНА (громадяни Сербії і Чорногорії),ситуація суттєво не змінилася. Справа в тому, що серед військовослужбовців майже 80% становили жителі Боснії, які після початку конфлікту влилися до військових формувань ворогуючих сторін (здебільшого до сербських), перехопивши з собою зброю та військову техніку. На території Боснії та Герцеговини залишилися війська Хорватії, які допомагали боснійським хорватам контролювати територію проголошеної республіки Герцег-Боснія.
Діяльність представників і органів ООН на території Югославії продовжувала лінію, яка була закладена діями ЄС з її антисербськими установками, які після створення 27 квітня 1992 р. СРЮ в складі Сербії та Чорногорії виступили проти неї. Незадовольнившись виведенням військ ЮНА з території Боснії та Герцеговини, Рада Безпеки ООН 30 травня 1992 р. приймає рішення (резолюції 757,787 і 820)[20,30], ввести найтяжчі санкції проти СРЮ, які коли-небудь застосовувалися до якоїсь країни, а саме: ембарго на поставки нафти та горючого, заборона повітряного зв'язку, блокування транспортних і транзитних шляхів, закриття всіх морських гаваней і сербських портів на Дунаї, заморожування фінансових рахунків за кордоном, припинення всякого інвестування, а згодом параліч господарського розвитку.
В резолюції Ради Безпеки ООН говорилося про відмову участі в засіданні ООН представників СРЮ, тоді як Словенія, Хорватія і Боснія та Герцеговина (БіГ)були прийняті у лави цієї організації. Це був курс на дискримінацію СРЮ на міжнародній арені [3,24]. "Політика подвійного стандарту" з боку НАТО та ЄС розцінювалася як гірка образа сербами, а мусульманами і хорватами - як підтримка їхніх переконань у безщадній і безкомпромісній боротьбі з сербами [20,31]. Ігнорування інтересів однієї з сторін у конфлікті завело в глухий кут всі спроби їх умиротворення засобами дипломатичних зусиль. В результаті ні одна міжнародна організація - ні ЄС, ні ООН, ні НБСЄ - не змогли зупинити війну.
Війна за переділ території БіГ вирізнялася неймовірною жорстокістю з боку всіх сторін у конфлікті. Тисячі людей опинилися в концтаборах, на захоплених територіях проводилися "етнічні чистки". Карта розселення етносів у БіГ перекроювалася за допомогою середньовічних тортур, убивств та інших методів залякування. Тільки в Боснії, за підрахунками військових експертів, загинуло від 130 до 150 тис. чоловік. При цьому не менше 100 тис. убитими склали мирні жителі [20,30].
Для припинення кровопролиття і роз'єднання ворогуючих сторін за рішенням Ради Безпеки ООН у червні 1992 р. до БіГ були введені миротворчі сили ООН. В серпні 1992 р. розпочалася робота міжнародної конференції з проблем колишньої Югославії.
Протягом усього літа й другої половини 1993 р. в БіГ бойові дії несли нові жертви та страждання мирного населення. Наприкінці 1993 - на початку 1994 р. найжорстокіші зіткнення відбулися між хорватами і мусульманами, яких підтримували ісламські країни: Саудівська Аравія, Турція, Іран фінансовою допомогою, зброєю, кадрами. У відповідь у районах боїв з'явився "обмежений контингент" регулярних хорватських військ.
У цілому в БіГ склалася заплутана ситуація: боротьба за принципом "усі проти всіх" в одних районах ,в інших - "два проти одного" [22,407]. Водночас у Женеві тривали безрезультативні пошуки угоди між представниками етносів. Під американським патронатом у березні 1994 р. у Вашингтоні була підписана угода мусульман і боснійських хорватів про створення Хорватсько-мусульманської федерації, а фактично - про союз двох етнічних груп проти боснійських сербів [3,23]. Однак найголовніше полягало в іншому: НАТО у справі перетворювалося у спільника етнонаціонального конфлікту не тільки на території Боснії та Герцеговини, але й на всій території колишньої Югославії. "Це був рішучий крок до відкритого втручання у внутрішні справи інших держав. Термін "миро творчість" став швидко замінюватися терміном "примусу до миру"[3,24 ].
4 серпня 1995 р. Хорватія розпочала бойові дії по всьому фронту з Республікою Сербська Крайна (РСК), мотивуючи це відмовою сербів від мирної реінтеграції. В ході дводобової операції під назвою "Буря" 100-тисячне хорватське військо зайняло всю територію РСК, вийшовши на адміністративні кордони Хорватії, які вона мала в межах СФРЮ. Виняток становила частина Східної Славонії з м. Вуковар, яка межує безпосередньо з Сербією і на яку хорватські війська не нападали з огляду на реальну можливість військового втручання Сербії. внаслідок "Бурі" хорватські війська дістали можливість спільного з мусульманами наступу на сербські позиції в Боснії.
Міжетнічна ситуація в Боснії та Герцеговині була складнішою, ніж у Хорватії. Війна дорого коштувала населенню. За роки громадянської війни в республіці загинуло близько 180 тис. людей, із них, як вважається, 90% цивільних. Від 2 до 2,5 млн. жителів залишили свої оселі - 800 тис. мусульман зі Східної Герцеговини, Крайни та Східної Боснії , 800 тис. сербів із Західної Герцеговини, Центральної та Західної Боснії, 500 тис. хорватів із Центральної Боснії[15,315].
Громадянська війна стала наслідком розгортання збройних конфліктів між центром і республіками, які проголошували незалежність;розпаду СФРЮ, котрий прискорив процес національного самовизначення і перетворив на криваву війну, головне значення в якій стали відігравати "етнічні чистки". У громадянській війні народи відстоювали своє право на економічний та політичний устрій зі зброєю в руках. Перемога в національно-визвольній війні дістала змогу отримати владу в новоутворених державах національно-визвольним силам ціною життів багатонаціонального населення республік.
Народам Югославії дісталася тяжка спадщина. Великі страждання встали на долю південнослов'янських народів в останнє десятиріччя XX ст. Більше п'яти років йшла громадянська і міжетнічна війна, епіцентром якої з 1992 р. були Боснія та Герцеговина. Зруйновано сотні сіл, десятки міст, утрачено багато культурних цінностей.
Розрив економічних зв'язків між колишніми республіками, а зараз самостійними державами, який відбувся завдяки розпаду СФРЮ, досить ворожі відносини між ними зумовили різкий спад рівня життя народів, відкинули їх на декілька десятків років назад.
Становище в Югославії в ці роки можна б було порівнювати із станом блокованої фортеці, де мільйони громадян були доведені до крайнього ступеня потреби. Будівлі, школи, лікарні не опалювалися, за хлібом вистроювалися великі черги. Різко погіршилося здоров'я населення, збільшилася смертність і зменшилася народжуваність. До всього цього додавалася "політика подвійного стандарту" по відношенню до учасників конфлікту із боку НАТО та ЄС.
Розділ III. Участь міжнародних організацій у врегулюванні конфлікту
Конфлікт у колишній Югославії (1991 – 1995 року ) одна з трагічних подій в міжнародній політиці кінця ХХ ст.. За своїми масштабами та політичною значимістю „балканське питання” традиційно є проблемою, яка виходить далеко за межі вузькорегіональних та етичних рамок; активна участь в югославській кризі 90 –х років ключових структур колективної безпеки, складні перепиття у взаємовідносинах США та ЄС, НАТО і ООН стали яскравим відображенням континентальних інтересів і протиріч у посткомуністичний період.
На міжнародному рівні „балканське питання” – це, перш за все „традиційне джерело спору, який виникає між великими державами в період геополітичного перегрупування сил на континенті”[11,3]. Отож не дивно, що вибух етнічної війни на Балканах співпав із радикальними геополітичними змінами на всій території Євразії.
Активне втручання Заходу у внутрішні справи Югославії почалося з кінця червня 1991 року після введення військ ЮНА у Словенію. Впродовж кількох днів СФРЮ неоднарозово відвідувала делегація ЄС, а на сесії у Люксембурзі був запропонований вихід з кризи:
а) Словенія й Хорватія заморожують на три місяці свої рішення про вихід з Югославії;
б) призначується Голова Президії СФРЮ;
в) армія припиняє вогонь і повертається до казарм;
г) у разі відмови припиняють всю економічну допомогу Югославії.[21,110]
Це було не тільки втручання у внутрішні справи дій, але й неприхована загроза.
Пункт „б” мав на увазі призначення (по черзі) Головою Президії СФРЮ С. Мечика, представника Хорватії, котрий відкрито виступив за ліквідацію Югославії як держави й дещо раніше не набрав під час виборів до Президії належної кількості голосів. Пункт „в” вимагав повернення у казарми тільки армії, але не підрозділів МВС Хорватії, які вели бойові дії у Сербській Крайні й реагував тільки на дії ЮНА.
Ще до прийняття 25 червня 1991 р. Словенію і Хорватію декларацій про незалежність західні державні діячі (американський держсекретар, британський міністр закордонних справ і французькі посадові особи) оголосили про свою підтримку територіальної цілісності Югославії відповідно до Заключного акта НБСЄ (Нарада з безпеки і співробітництва в Європі). У травні 1991р. голова Комісії Європейського Співтовариства і прем’єр-міністр Люксембургу відвідали Белград, пропонуючи керівництву СФРЮ укласти угоду про допомогу (4 млрд. дол..), якщо буде знайдено мирний шлях розв’язання внутрішніх конфліктів в Югославії. У ході переговорів представники ЄС заявили, що Співтовариство відмовляється визнавати новоутворені республіки в разі їхнього виходу з федерації.
На проголошення незалежності Словенією та Хорватією і НБСЄ, і ЄС відреагували швидко. Загроза розгортання міжетнічного конфлікту в Югославії викликала стурбованість в ЄС, яке запропонувала свої посередницькі миротворчі послуги. Саме завдяки присутності делегації доброї волі ЄС. Президія СФРЮ 1 липня 1991р. затвердила своїм головою представника Хорватії С. Месича, проти кандидатури якого досі категорично виступала Сербія.
У липні НБСЄ скликала Консультативний Комітет Центру запобігання конфліктам, до складу якого входив недавно створений Комітет Вищих посадових осіб, чиїм завданням є пошук виходів із критичних становищ. Цей комітет, який збирався у Празі 3-4 липня 1991 року, засудив будь-яке застосування сили в Югославії та запропонував надіслати туди місію доброї волі, якщо країна побажає, а також закликав до перемир’я.
ЄС почав діяти під гаслом, сформульованим міністром закордонних справ Люксембургу: „Час Європи настав” Дії проводилися у кількох напрямах. Спочатку, на прохання федерального уряду СФРЮ Співтовариство взяло участь у переговорах зі Словенією і Хорватією, які проходили в резиденції Президента Хорватії на острові Бріони „під егідою й за участі міністрів закордонних справ трьох країн Європейського Співтовариства” [21,111]. 8 липня була прийнята спільна Бріонська декларація „Про мирне розв’язання кризи югославської держави”, в якій Словенія і Хорватія проголосили тримісячний мораторій на свої акти про незалежність, всі сторони встановили перемир’я, зобов’язувалися провести переговори про майбутнє Югославії, утримуватися від будь-яких односторонніх кроків і погодилися прийняти спостерігачів ЄС для контролю за виконанням цих рішень. 18 липня Президія СФРЮ прийняла рішення про виведення ЮНА із Словенії в тримісячний строк.
У кінці липня, вже після того, як війна у Словенії закінчилася, а почав розвиватися конфлікт у Хорватії, міністри закордонних справ країн ЄС обговорили французьку ідею про направлення до кризового регіону військового миротворчого контингенту, ідею, засновану на принципі визнання недоторканності внутрішніх адміністративних кордонів між республіками колишньої Югославії. Була визначена кількість спостерігачів за перемір ям у Хорватії – триста чоловік. 27 серпня вирішено скликати міжнародну конференцію щодо майбутньої Югославії. Було ухвалено рішення про створення Арбітражної комісії з п’яти членів (два призначаються Президією Югославії, три – ЄС), що мала визначити легітимність виходу республік СФРЮ зі складу федерації. Роботою комісії керував Робер Бадентер (колишній міністр юстиції Франції, президент Конституційної Ради Франції).
Якщо до 1 вересня не буде досягнуто перемир’я, країни ЄС загрожували санкціями учасникам конфлікту. Перемир’я довго не протрималося, оскільки деякі умови угоди не були виконані, зокрема розпуск хорватських напіввійськових формувань і виведення ЮНА. Югославія, Австрія, Франція та інші країни звернулися до Ради Безпеки ООН допомогти вирішити проблему. Рада Безпеки прийняла проект резолюції, представлений Австрією, Бельгією, Францією, Великою Британією і Радянським Союзом. Відповідно до розділу VII Статуту ООН 25 вересня 1991р. було введено повне ембарго на постачання зброї сторонам конфлікту. На основі цього рішення Генеральний Секретар ООН призначив Сайруcа Венса своїм посланцем для участі в процесі урегулювання в колишній Югославії.
Участь ООН у вирішенні військових аспектів конфлікту дала змогу ЄС сконцентруватися на організації мирної конференції. Лорд Пітер Каррінгтон намагався запевнити сторони, що ЄС пов’язуватиме майбутнє визнання новоутворених республік із прийняттям ними умов урегулювання, які сприятимуть їхньому пізнішому об’єднанню. П. Каррінгтон вважав обов’язковим уживання республіками адекватних заходів із захисту меншин і прийняття принципу недоторканості кордонів. План Каррінгтона, представлений 18 жовтня 1992 р., містив основні положення законодавства для областей з переважанням етнічних меншин, а також положення про Суд із справ людини, але Сербія відхилила цей проект як неприйнятний для себе. Це підштовхнуло ЄС 8 листопада 1992р. прийняти рішення про денонсування торгівлі і угоди про співпрацю з Югославією та призупинити роботу конференції.
Та й взагалі, слід зазначити, що миротворчі організації та НАТО відсторонилися від об’єктивного підходу до конфліктуючих сторін і зайняли однобоку антисербську позицію. СРЮ – це єдина країна в Європі, яка була виключена зі всіх міжнародних угод, які мали відношення до Європи, зі всіх міжнародних організацій. Замість посередництва слідкувала ультимативна вимога повної ліквідації Югославії, яку голова Конференції ЄС по Югославії лорд Каррінгтон сформував як „свою” пропозицію для вирішення югославської кризи. У жовтні 1991р. Югославія повинна була щезнути з географічної мапи на основі консенсусу керівників шести федеративних одиниць. ЄС таким чином зняло б з себе відповідальність за зникнення європейської держави, члена і засновника ООН та НБСЄ. Росія не змогла зіграти роль контрбалансу при втіленні політики подвійних стандартів. „Якщо існує іронія історії, це, без сумніву, розпад Югославії та проголошення Сербії агресором у своїй власній країні, країні, яка у двох війнах зробила значний внесок у створення сучасної демократичної Європи, а в „холодній війні” зіграла стабілізуючу роль”[20,30], - відмічала сербський історик Сміля Арамов.
У серпні 1992 р. колишній держсекретар США Сайрус Венс і Генеральний секретар ООН вирішили скликати нову міжнародну конференцію із врегулювання в Югославії. На знак протесту проти цього рішення головуючий попередньої конференції лорд П. Каррінгтон пішов у відставку.
Через п’ять днів після підписання членами ЄС Маастрихтської угоди, 16 грудня 1991р. , всі 12 західноєвропейських членів ООН закликали нові республіки колишньої Югославії укласти угоду про визнання незалежності югославських республік, які прагнули визнання і виконали умови Каррінгтона, в тому числі принцип недоторканості кордонів і гарантування прав етнічних меншин, та відкриття цього процесу з 15 січня 1992 року.
У зв’язку із звертанням Югославії з проблеми кордонів арбітражна комісія Р. Бадентера 11 січня 1992 року поширила трактування положення Статуту ООН про кордони на внутрішні адміністративні кордони. На питання, чи мали право на самовизначення меншини сербів у Хорватії, Боснії та Герцеговині, комісія відповіла, що „право на самовизначення визначається за тими меншинами, які є територіально визначеними адміністративними одиницями федеративного рівня” [15, 307]. 18 грудня 1991р. Німеччина визнала Словенію і Хорватію – раніше , ніж комісія Бадентера зробила висновок відносно виконання цими республіками умов плану Каррінгтона. Згодом комісія оголосила, що ці умови виконали тільки Словенія і Македонія. Хорватію ЄС визнало 15 січня 1992 р. При тому, що вона не внесла поправки до своєї конституції з урахуванням вимог плану про захист меншин.
Кінець 1991 – поч. 1992 р. для Хорватії та Словенії були початком процесу міжнародного визнання їхньої незалежності й суверенітету близько двадцятьма країнами світу, встановлення дипломатичних відносин.
Югославська криза стала важкою проблемою для всього світового співтовариства. Плани мирного врегулювання ситуації розроблялися в межах Міжнародної конференції з колишньої Югославії, яка працювала з серпня 1992р. по березень 1995р., а була заснована 26-28 серпня 1992р. на Лондонській сесії Конференції ЄС із Югославії. Роботою керував Каррінгтон. Проходила вона в Женеві під керівництвом Сайруса Венса (квітень 1993р. замінений Торвальдом Столтенебергом) від ООН та Дейвіда Олена від ЄС.
Щодо Хорватії міжнародне співтовариство запропонувало 2 плани міжнародного врегулювання: план С. Венса (листопад – грудень 1992р.) та план Т. Столтенберга (від 31 березня 1995р.) (Додаток№№1,2).
Діяльність Міжнародної конференції допомогла поступово досягти припинення вогню та зробити можливим введення військ ООН. Завдяки великим зусиллям С.Вейс тільки 11 лютого 1992р. добився тривалого перемир’я. Після цього РБ ООН сформувала і направила до районів Хорватії, зайнятих сербами, Сили Захисту Організації Об’єднаних Націй з підтримки миру(UNPROFOR).
У дусі плану Столтенберга 3 серпня 1995р. в Женеві почалися переговори між делегатами Республіки Хорватії, Республіки Сербська Крайна (РСК) та Республіки Сербської (Боснія та Герцеговина) про мирне вирішення проблеми співіснування між націями в Хорватії, Боснії та Герцеговині.
Після проголошення незалежності Словенію та Хорватію на своєму референдумі 14 жовтня 1991р. населення Боснії та Герцеговини також висловило бажання суверенітету. Ще 1 жовтня 1991 р. делегати ЄС змогли переконати федерального міністра закордонних справ СФРЮ і прем’єр-міністра Боснії та Герцеговини погодитися на розміщення в республіці європейських спостерігачів. Після рішення ЄС від 16 грудня Боснія та Герцеговина направила туди запит про своє визнання. Арбітражна комісія, засновуючись „на праві меншин та етнічних груп брати рівну участь в управлінні країною” [15,310], 11 січня 1992 р. оголосила, що за відсутності референдуму про незалежність „бажання населення жити в незалежній державі не може бути ясно встановлене” [15,310]. Такий референдум був проведений 1 березня 1992 р., на якому 63% виборців проголосувало за незалежність. ЄС визнало Боснію і Герцеговину 6 квітня 1992р.
Але ще до того у січні 1992р., стурбований відносинами між сербами і хорватами Боснії та Герцеговині, лорд Каррінгтон запропонував Хосе Кутілейро – представнику Португалії, яка тоді була країною – головою Європейського Співтовариства, керувати роботою конференції з майбутнього Боснії та Герцеговини.
Контингенти миротворчих сил почали прибувати до Боснії тільки після того, як Сараєво відвідав 19 червня французький президент Франсуа Міттеран. Такі події привели до переважання європейських країн у силах ООН в Боснії та Герцеговині. Але ЄС втратило головну роль у цих процесах: переговори під керівництвом Х.Кутілейро зазнали невдачі, а спостерігачі ЄС були евакуйовані після загибелі вертольота з 10-ма їхніми колегами. Що стосується НБСЄ, то в літку 1992 за згодою Югославії вона надіслала своїх представників для контролю за забезпеченням прав людини до Косово. Саме до середини 1992р. західні держави чітко визначають для себе винуватця конфлікту на Балканах в образі Сербії.
Так, у липні 1992р. виникає заява групи сімох (Франція, Росія, Велика Британія, США. Греція, Бельгія, Німеччина), яка була присвячена конфлікту в екс-Югославії: „Ми рішучо засуджуємо запровадження насилля до колишньої Югославії та висловлюємо наші співчуття стражданням, які терпить її населення. Особливу жаль викликають у нас акції, спрямовані проти цивільного населення, як і факти насильницького виселення етнічних груп. Хоч і всі сторони відповідальні за створену ситуацію, однак сербське керівництво та югославська армія, підконтрольна йому, найбільш відповідальні… Вимагаємо від сербського керівництва у повному обсязі забезпечувати права меншин, стриматися від репресій в Косово та перейти до переговорів з представниками Косово для розробки статусу автономії у відповідальності конвенції, розробленої в межах конференції ЄС по Югославії” [13,24].
З початку війни у Боснії (весна 1992р.) до літа 1994р. - до перших ударів авіації НАТО по сербських позиціях у Боснії - основні ініціативи в югославському врегулюванні виходили від посланців ООН (Сайруса Венса, пізніше Торвальда Столтенберга) і представника ЄС – лорда Дейвіда Оуена. РБ ООН кілька разів розширювала режим санкцій і встановила зони, заборонені для польотів, а також зони безпеки Боснії та Герцеговині. США і НАТО вважали себе свого роду мечем, що захищав UNPROFOR від сербських нападів у Боснії. Великобританія і Франція наклали вето на пропозицію адміністрації В.Клінтона і зняти ембарго на постачання зброї боснійському урядові і вдаватися до ударів авіації проти сербських сил у Боснії та Герцеговині після того, як серби відхилили там план Венса - Оуена на початку 1993р. Тільки восени цього року ЄС прийме нову ініціативу, націлену на те, щоби переконати сербів і хорватів Боснії та Герцеговини зробити територіальні поступки на користь мусульман, прийняти план Оуена – Столтенберга (який мусульмани відхилили у вересні) в обмін на поступове пом’якшення режиму санкцій.
Міжетнічна ситуація в Боснії та Герцеговині була складнішою, ніж у Хорватії. За період внутрішньої війни в республіці ворогуючим сторонам було запропоновано шість планів мирного врегулювання.
План Каррінгтона- Кутілейро був підготовлений у травні 1992р. в Лісабоні на прохання лорда Каррінгтона головуючим на Міжнародній конференції з колишньої Югославії Х. Кутілейро .План передбачав створення на території Боснії та Герцеговини системи з десяти автономних кантонів –держав.(Додаток№3)
План Венса-Оуена підписаний в Женеві 30 січня 1993р. представниками трьох етносів, що мешкають у Боснії: І. Ізетбеговичем, Р. Караджичем, М. Бобаном, який передбачав створення кантональної державної системи, надання переважних прав управління місцевим кантональним адміністраціям, а деяких спільних – єдиній владі в Сараєво.(Додаток№3)
План Столтенберга–Оуена підписаний на борту британського крейсера „Invincible” 30 липня 1993р. А. Ізетбеговичем, Р. Караджичем, М. Бобаном, І. Булатовичем, С. Мілошевичем та Ф. Туджманом передбачав створення „Союзу республік Боснії та Герцеговини” - трьох етнічних міні-держав.(Додаток№4)
План дій Європейського Союзу був прийнятий головами держав – члени ЄС 10 -23 грудня 1993р. в Брюсселі, мав за основу виконання ворогуючими сторонами плану Столтенберга-Оуена.(Додаток№5)
План Контактної групи був підписаний у Женеві 13 травня 1994р., передбачав поділ Боснії та Герцеговини на дві частини, містив карти поділу країни. На зустрічі контактної групи, в роботі якої брали участь міністри закордонних справ Франції, Росії, Великої Британії, США та „Трійки Євросоюзу”(Греція, Бельгія, Німеччина), був вирішений поділ Боснії між мусульманського – хорватською федерацією та сербами у співвідношенні 51%/49% [9,48].(Додаток№6)
Проте до середини1995р. з міжнародних планів ні один не був сприйнятий одностайно позитивно всіма конфліктуючими сторонами. Світове співтовариство вело пошуки нестандартного виходу з цієї, як здавалося, безвихідної ситуації. Останньою спробою владнати відносини між етносами у Боснії та Герцеговині можна вважати угоди, які було досягнуто між представниками боснійських мусульман, хорватів та сербів, а також Республіки Хорватії, СРЮ за участі наглядачів з Німеччини, США, Франції, Росії, Великої Британії, Європейського союзу (ці зустрічі відбулися у США поблизу м. Дейтон у штаті Огайо). З 5 жовтня 1995р. сторони погодилися на припинення вогню.
Дейтонські переговори тривали місяць і закінчилися досягненням домовленостей між ворогуючими сторонами, а 21 листопада 1995р. текст був парафований головами всіх делегацій. Остаточне підписання документів мало відбутися в Європі.
Отож, 14 грудня 1995р. у Парижі, в Єлисейському палаці, було оформлено остаточну угоду про врегулювання Балканської кризи. Угоду підписали Голова Президії Боснії та Герцеговини Алія Ізетбегович, Президент Сербії Слободан Мілошевич і президент Хорватії Франко Туджман. Свої підписи на тексті угоди також поставили керівники держав-гарантів виконання її положень: президенти США, Франції та прем’єр-міністра Великої Британії. За угодою „Боснія та