Міжнародний тероризм
Згодом створена ООП нова "площадка жахів" забезпечила оперативну базу й безпечний притулок практично всім самим злісним терористичним угрупованням. ІРА, німецьке угруповання Баадер-Майнхоф, угруповання Червоної армії й численні дрібні організації неонацистського напряму, італійські Червоні бригади, Японська Червона армія, французька "Аксьон Директ", сандиністы й десяток інших латиноамериканських угруповань, Турецька армія звільнення, вірменська організація АСАЛА, курдська ПКК і іранська "Революційна гвардія" - всі вони приїжджали в Ліван, проходили навчання в таборах ООП, одержували там озброєння, а звідти їх відправляли в пункти, де вони повинні були робити свої терористичні акти. В 1972 році на конференції терористів, організованої в Бадаві (Ліван) Жоржем Хабашем, главою Народного фронту звільнення Палестини (НФОП) - угруповання, що входила в ООП, - союз їх був оформлений офіційно. По закінченні наради в Бадаві, Хабаш урочисто проголосив: "Створена органічний зв'язок між палестинцями й революціонерами всього світу, що забезпечить палестинцям підтримку світового революційного руху" Характер цієї "органічного зв'язку" виявився, коли угруповання "Чорний вересень" (одне з угруповань ООП, на чолі якої стояв Абу Іяд з очолюваного Арафатом ФАТХ) за завданням Червоних бригад здійснили ряд вибухів бомб у Трієсті; коли збройні члени Японської Червоної армії перетворили в криваве місиво прочан в ізраїльському аеропорті Бен-Гурион; коли були затримані італійські терористи з контрабандою керованих ракет, радянського виробництва, призначені для Народного фронту звільнення Палестини; коли німецькі терористи разом з палестинськими бійцями взяли участь у викраденні літаків в Энтеббе, а Фронт звільнення Палестини (ФОП) разом з неонацистами з угруповання Одфріда Хеппа зробив напад на ізраїльські і єврейські об'єкти в Європі.
Аналогічні дії вживали Лівія, Сирія, Ірак і Південний Ємен. Вони уклали угоду з десятками терористичних угруповань, дозволяючи їм створювати штаби в столицях своїх держав, забезпечуючи їм інструктаж, дипломатичне прикриття, фінансування й притулок в обмін на їхні послуги у вигляді терористичних актів, жертвами яких ставали супротивники вибраного ними курсу. Ці держави незабаром стали самостійним джерелом міжнародного тероризму. По суті ідеологія радикальних пан’арабістів являла собою оригінальну суміш пан’арабского фашизму й войовничого ісламу. Головним ворогом їм представлявся Захід, що, у їхньому розумінні, розчленував арабський мир, після чого його "колонізували" прозахідні "поплічники", такі, як королівські родини в Саудівській Аравії й у Кувейті. Кожний із цих режимів укладав самостійні домовленості з терористами і в обмін на свою стійку антизахідну позицію користувався військовою допомогою й дипломатичною підтримкою останніх.
В цей час у всіх західних країнах, у тому числі й США, переважало думку, що хвиля тероризму, що захлиснула країни Заходу, була справою рук окремих незадоволених людей, що звихнулися, або ж груп, які в такий спосіб реагували на несправедливість або гноблення. І лише в 1982 році, коли Ізраїль захопив розгалужену мережу навчальних баз ООП на півдні Лівану, у його руки потрапила секретна документація, що дозволила одержати інформацію про фактичні масштаби зв'язку між терористичними угрупованнями й підтримкою, одержуваної ними від своїх спонсорів.
У результаті вторгнення Ізраїлю на ці бази, керівництво ООП було вислано в Туніс, після чого воно значною мірою втратилося здатності творити зло. До того ж у середині 80-х років Захід розгорнув безпрецедентно широкий наступ на міжнародний тероризм. Цей наступ мав головним чином політичну форму: він ставив своєю метою викрити країни, що роблять підтримку терору, і беззастережно затаврувати аморальність тероризму незалежно від особистості самих терористів і їх мотивів.
Політичному наступу передували багаторічні інтелектуальні зусилля переконати Захід змінити свою позицію відносно тероризму. Саме в контексті таких зусиль був заснований Інститут ім. Йонафана. Цей інститут ставив своєю метою розкрити очі вільним суспільствам на справжню природу тероризму й указати на методи боротьби з ним. На першій міжнародній конференції із проблем боротьби з тероризмом, проведеною Інститутом ім. Йонафана, говорилося про те, що терор став однієї з форм політичної війни диктаторських режимів проти західних демократій.
Наприкінці 70-х і початку 80-х років у США переважало думку, що тероризм породжений політичним гнітом і соціальною несправедливістю, із чого випливало, що доти, поки такому положенню речей не буде покладений кінець, викорінити терор не представляється можливим. Але висвітлення фактів, що стосуються міжнародного тероризму, привело до зміни відносини до нього з боку багатьох мислячих політиків. І на другій конференції Інституту ім. Йонафана у Вашингтоні в 1984 році учасники її, серед яких були люди, що грали провідну роль у політичному житті США, призивали застосувати до держав, спонсуючим тероризм, політичні, економічні й військові санкції. Ця позиція з'явилася результатом переосмислення сутності міжнародного тероризму, що є результат змови між диктаторськими державами й міжнародною терористичною мережею.
Пред'явлені факти змінили також позицію Радянського Союзу: та обставини, що його співучасть у тероризмі придбало розголос, не тільки змусило радянське керівництво втримуватися від підтримки терористичних угруповань, але й спонукало виступити з осудом тероризму. (До середини 80-х років Радянський Союз майже повністю відмовився від підтримки міжнародного тероризму.)
Заклики, що пролунали на конференції у Вашингтоні, мали практичні наслідки. Сполучені Штати застосували дипломатичні й економічні санкції до таких терористичних держав, як Лівія, Сирія й Іран. Були вжиті рішучі заходи для затримки збройних членів ООП, що по-звірячому вбили в 1985 році прикутого до інвалідної коляски американця Леона Клінгхоффера на борту яхті, що робила морський круїз. Разом з Великобританією, де прем'єр-міністром у той час була Маргарет Тэтчер, був нанесений бомбовий удар по Лівії, під час якого ледве не загинув сам Каддафі. Терористам недвозначно дали зрозуміти, що їхньої дії стали нетерпимими, і Захід не стане їм потурати.
В 1986 році США скликали конференцію лідерів країн Заходу в Токіо, на якій були прийняті радикальні резолюції про прийняття країнами Заходу рішучих заходів для захисту від міжнародного тероризму. Однієї з таких мір з'явився прийнятий в 1987 році конгресом США небувало твердий закон про боротьбу з тероризмом. У тексті цього закону ООП була названа "терористичною організацією, що представляє погрозу інтересам Сполучених Штатів і їхніх союзників" і всі представництва ООП у США підлягали закриттю.
Незважаючи на окремі невдачі, антитерористична політика в 80-е роки в остаточному підсумку була досить успішною. Після майже двадцяти років безперервних звірств вся структура міжнародного тероризму, здавалося, звалилася.
Але світовий тероризм вижив. Однією з причин цього було те, що аналітики недооцінили ті процеси, що відбувалися в підгрунті самої структури тероризму, а також його ідеологічну основу, що виявилася досить живучою.
1.3 Ісламський фундаменталізм як ідеологічне підґрунтя міжнародного тероризму
Характеризуючи міжнародний тероризм, головним джерелом поширення якого є ісламські суспільно-релігійні організації Саудівської Аравії, Судану, Ірану, Пакистану й Афганістану, доречно використовувати визначення "самий" і "більше за всіх". Дійсно, в останні 25 років ці терористи є самими фанатичними й самими активними. Вони більше всіх захопили заручників, більше всіх убили людей, більше всіх підірвали бомб. І ще їм, більше, ніж яким-небудь іншим терористам, вдається впливати на міжнародну політику. [22, 54]
Ісламські терористичні угруповання дуже широко контактують між собою. Це зумовлено тим, що в них є два загальних вороги: західний спосіб життя й Ізраїль як держава невірних, що окупувала священні землі ісламу. Ще в них загальна ідеологія ісламського фундаменталізму. Вони володіють також досить потужною фінансовою базою за рахунок коштів радикальних ісламських організацій у багатьох мусульманських країнах.
Для того щоб зрозуміти сутність міжнародного тероризму, треба усвідомити, що таке ісламський фундаменталізм.
Саме слово "фундаменталізм" спочатку застосовувалося в США для характеристики ряду християнських груп, утворених ортодоксальними представниками євангелічної церкви (переважно кальвіністами, пресвітеріанами й баптистами). Лише пізніше зазначений термін став уживатися західними дослідниками при вивченні ісламу, іудаїзму й інших релігій. Причому найчастіше він тлумачилося дуже широко - як повернення до початків релігійно-цивілізаційної єдності, виведення релігійно - політичних принципів з вічно священного тексту. У наші дні дане поняття використовують при описі теоретичної й практичної активності безлічі політико-релігійних рухів і організацій - ісламських, иудаїстських, протестантських, католицьких, православних, індуїстських, буддистських, які діють у Південно-Східній і Центральній Азії, у Північній Африці й на Близькому Сході, у Європі й США - практично повсюдно. Розмах процесу, вовлечіння у нього держав і народів роблять фундаменталізм не тільки впливовим фактором, але й суб'єктом політики.
Це форма радикального ісламу, пов'язана з вірою в те, що для повернення ісламським країнам їх "колишньої величі" правовірні мусульмани повинні відмовитися від усього того, що пов'язане з "західними духовними цінностями й західним способом життя". Треба повернутися до джерел, до "фундаменту" ісламу, точно в такому виді, яким його проповідував пророк Мухамед.
Перший розкол в ісламі відбувся після трагічної загибелі в результаті теракту, здійсненого сектантом у відношенні четвертого й останнього праведного халіфа, двоюрідного брата й зятя пророка Алі бен Абу Талиба Абу-Л-Хасану ал-муртада. Дана подія поклала початок серйозному політичному й ідеологічному розмежуванню в мусульманській уммі. Це розмежування привело до утворення двох щодо самостійних громад: шиїтів (від арабського слова "шиа" - партія) і суннітів ("сунна" - приклад, переказ), які, однак, залишалися в межах халіфату й корилися одному правителеві - халіфові.
Подальший дезінтеграційний процес у цих громадах виразився у відбруньковуванні різних груп, що виділилися в окремі секти. Їх у цей час налічується кілька десятків, і тенденція формування різного роду угруповань під ісламськими гаслами зберігається.
Антиколоніальна боротьба в мусульманських країнах прискорила процес утворення "ісламських" партій і рухів, інших національних і інших суспільних об'єднань, які спочатку виступали за звільнення своїх країн від колоніальної залежності, за право народів на вільне волевиявлення й створення суверенних державних утворень, за рівноправність і справедливість у міжнародних і міжнаціональних відносинах.
В останні десятиліття заговорили про "політичний іслам", "ісламський радикалізмі", "ісламський фундаменталізм", "Islamic Resurgence", "Islamic Revival", ставлячи між цими поняттями чи ледве не знак рівності. Фундаменталізм може бути оборонним (покликаним зберегти й уберегти, очистити віру), але може бути й наступальним, агресивним. Саме останній різновид ісламського фундаменталізму, що ставить у главу кута принцип "джихада" (буквально - зусилля, які мусульмани повинні додавати як для захисту своєї віри, так і для самовдосконалення, невідступного проходження завітам Пророка), відома під ім'ям ісламського радикалізму (скорочено - ісламізму). Послідовники радикалізму розуміють джихад як необхідність боротьби - аж до збройної - із християнським, у їхніх очах безбожним і матеріалістичним, західним миром. У різних російськомовних джерелах цьому поняттю залежно від часу й мети видання дається різне тлумачення, причому основна увага приділяється його "військової" складової, називаної "джихадом меча".
От що говориться в Корані про це: "И боріться на шляху Аллаха з тими, хто бореться з вами, але не переступайте, - воістину Аллах не любить переступаючих" (сура 2, аят 186), "И не боріться з ними, поки вони не стануть боротися з вами" (сура 2, аят 187), "А якщо вони відійдуть від вас і запропонують вам мир, то Аллах не дає вам ніякого шляху проти них" (сура 4, аят 92).
У початковий період поширення ісламу під джихадом, насамперед, розумілася боротьба в захист нечисленної й слабкої мусульманської громади. У Корані відносно цієї боротьби є й такі вказівки, які пов'язані з конкретними подіями, що мали місце в певний час у певному місці. Ці вказівки жадають від увірувавших:
По-перше, не вступати в конфлікт з мушрікинами (багатобожниками) і прагнути схиляти їх до щирої віри "мудрістю й гарним умовлянням".
По-друге, із супротивниками релігії вести оборонну війну з метою захисту досягнутого "гарним умовлянням".
По-третє, уникнути воєнних дій у священні місяці (мухаррам, раджаб, шаабан, рамазан).
По-четверте, вести воєнні дії так, щоб, "борючись на шляху Аллаха, захищати слабких із чоловіків, а також жінок і дітей" (сура 4, аят 77), не винищувати худоби, не отруювати води, поля, не губити сади, не руйнувати будівлі.
Треба підкреслити, що мусульмани ніколи не проголошували війну християнству - адже це одна із трьох авраамістических религий (поряд з ісламом і іудаїзмом), і прихильники ісламу почитають як пророків Авраама й Ісуса. Джихад для войовничого ісламізму - це боротьба із Заходом як ворогом ісламу. При цьому фундаменталізм (салафійя) виступає для них ідейною підставою, але це не є головним.
Радикальні ісламісти переконані, що сам іслам як релігія постав перед смертельною небезпекою. Держава ефективно вбиває щирий іслам через світське законодавство, парламентаризм, науково-матеріалістичне уявлення, репресивний апарат, засоби масової інформації. При цьому ісламісти прибігають до екстремізму, сполученому з різними формами терору й насильства, порушуючи головні принципи, закладені в основу мусульманського віровчення, серед яких присутні наступні коранічні установки: "Немає примусу в релігії" (сура 2, аят 257); "Істина - від вашого добродії: Хто хоче, нехай вірує, а хто хоче, нехай не вірує" (сура 18, аят 28).
Щоб урятувати іслам і свої душі, правовірні мусульмани повинні об'єднається, і захопити владу. Кінцевою метою ісламських фундаменталістів у будь-якій країні є державотворення, кероване духівництвом і засноване на законах шаріату. На сьогоднішній день подібного результату фундаменталісти домоглися у двох країнах: Ірані й Судані. У всіх інших мусульманських країнах вони перебувають в опозиції, причому досить часто їх заганяють у підпілля (наприклад, у Тунісі, Сирії, Іраку, Алжирі), але навіть у цьому випадку радикальні ісламісти здатні істотно впливати на суспільно-політичну ситуацію.
Насправді "фундаменталізм" зовсім не обов'язково рівнозначний політичному радикалізму, екстремізму й безпосередньо не виступає причиною тероризму. [34]
Фанатики-терористи найменше думають про "очищення" ісламу; корінь їхньої ненависті до Заходу, у першу чергу, до Америки, носять не релігійний, а культурно-цивілізаційний, психологічний і геополітичний характер. [34]
Більшість екстремістських груп, що виступають під прапором ісламу, ведуть своє походження від "Суспільства братів-мусульман", що заснував наприкінці 20-х років у Єгипті шкільний учитель Хасан аль-Банна. Виникши як релігійна організація по "виправленню долі" мусульман, "Братерство" швидко перетворилося в подобу політичної партії із чіткою ідеологією. Сам Хасан аль-банна вважав, що торжество ісламу в рамках "однієї, окремо взятої країни" (конкретно - у Єгипті) може наступити мирним шляхом: через пропаганду ісламських цінностей, ісламське виховання підростаючого покоління, особистий приклад морально бездоганних народних ватажків. "В ісламі релігія невіддільна від держави, від політики. Щирий мусульманин не той, хто тільки молиться Аллахові. Він повинен жити проблемами всього мусульманства й боротися за те, щоб навколишнє суспільство жило по шаріату, а єдиною конституцією був Коран", - учив Хасан аль-Банна. [25]
Боротися передбачалося при необхідності зі зброєю в руках. "Джихад - наш шлях, смерть заради Аллаха - наше вище прагнення", говорив девіз "Братерства". В 1948 році загони "Братів-Мусульман" взяли участь у Палестинській війні, а коли Єгипет поряд з іншими арабськими країнами потерпів у ній поразка, розгорнув терор проти його "винуватців". Після вбивства прем'єр-міністра Єгипту Махмуда Ну-Краши уряд спохватився: активісти "Братерства" потрапили у в'язниці, а його лідер Хасан аль-банна був застрелений агентами таємної поліції. [5,78]
Чергова зміна кабінету в Єгипті дозволила "братам" знову легалізуватися. Вони вступили в контакт із революційною організацією "Вільні офіцери", в 1952 році скинувшій короля Фарука. Однак незабаром новий режим обрушив на них ще більш жорстокі репресії. Приводом до них послужив замах одного зі членів "Братерства" на життя президента Гамаля Абдель Насера.
В 1964 році частина "братів" вийшла на волю по амністії, але незабаром влада розкрила чергову змову проти Насера. Головним обвинувачуваним на процесі став відомий теоретик "Братерства" Сайид Кутб, інтелектуал, що вчився в США й у молодості захоплювався соціалістичними ідеями. Погляди Кутба на "виклики сучасності" відрізнялися крайнім радикалізмом.
На відміну від аль-банны, аль-кутб уже не сподівався на мирне торжество ісламських ідей у сучасному арабському суспільстві. Він говорив, що воно перебуває в стані "джахілійя" (доісламского варварства), тому є слабким у моральному відношенні, уразливим для будь-яких далеких явищ. Завдання істинно віруючих - внутрішньо відділиться від такого суспільства, замкнуть у колі однодумців. Завдяки відділенню, їхня віра зміцниться, вони забезпечать свою безпеку, створять істинно ісламське суспільство в мініатюрі.
"Брати" повинні вести джихад - священну війну - проти варварського суспільства, з метою завоювання влади й перетворення його в "істинно ісламське". Джихад - це громадянська війна істинно віруючих проти "невірного" суспільства. Звідси знамените гасло аль-кутба: "Аллах - ідеал, Пророк Мухаммед - вождь, джихад - засіб досягнення мети, смерть в ім'я Аллаха - заповітна мрія". [25]
Під впливом ідей аль-кутба і його прихильників угруповання "Братів мусульман" стало екстремістським, широко використовуючим терористичні методи. Не випадково на її емблемі зображені дві схрещені шаблі й Коран.
Сайд Кутб скінчив життя на шибениці, але його ідеї надихнули багатьох представників молодого покоління "братів", що сиділи тоді в тюремних камерах. З початку 70-х років уже при президенті Анваре Садате в Єгипті стали з'являтися екстремістські групи послідовників Кутба, що обрали терор головним методом боротьби.
В 1974 році члени "Партії ісламського звільнення" влаштували спробу захоплення Військово-технічної академії в Каїрі. В 1977році "Суспільство мусульман" викрадає, а потім вбиває мусульманського богослова шейха Мухаммеда аз-захаби. Екстремістські групи нападають на поліцейські ділянки, влаштовують вибухи в нічних клубах, нападають на християн-коптів. В університетських городках з'являються "ісламські групи", які тероризують лівих і нерелігійно настроєних студентів, борються за устрій у кампусах молельних приміщень і беруть участь в антиурядових демонстраціях.
З кінця 70-х років "Брати-Мусульмани" взяли активну участь в афганській війні, потім налагодили тісне співробітництво з мусульманським населенням Югославії й Албанії, сталі надавати допомогу пакистанським екстремістським організаціям, що воювали в Кашмірі. У підсумку до кінця 80-х років "Брати-Мусульмани" перетворилися у всемусульманську асоціацію ісламських організацій, ставши фактично міжнародною організацією. [25]
До цього часу майже всі рухи, що входили в неї, і групи прийняли як єдину ідеологію ваххабізму, що вони, однак, трансформували з офіційного напрямку ісламу в якийсь соціально-політичний рух, що, поряд із прихильністю "чистому" ісламу, характеризується крайньою нетерпимістю до інакомислення, відмовою людини від власної волі, фанатизмом. Примикали до "братів" організації й групи в Південній Азії (Пакистан, Бангладеш), що оголосили себе прихильниками деобандійскої школи богослов'я, по всіх основних питаннях теорії й практики боротьби за проголошені ідеали ісламу були близькі до ваххабізму.
У період бойових дій радянських військ в Афганістані (1979-1989 р. р.)"Брати-Мусульмани" розгорнули активну діяльність у цій країні, допомагаючи спецслужбам Пакистану, Саудівської Аравії, а також і ЦРУ США розгортати "священну війну" проти Радянської Армії. На Близькому Сході при їхній участі була створена система таборів і навчальних центів для підготовки й посилки в Афганістан "борців за іслам" з арабських країн (загальна чисельність "арабських афганців" за різними оцінками досягла від 8 до 15 тисяч). В Афганістані також воювали бойовики із країн Південно-Східної Азії, спрямовані туди по каналах "Братів-Мусульман". Всі вони після закінчення війни й повернення у свої країни зберегли зв'язок з афганськими, пакистанськими й арабськими ісламськими центрами й фондами, через які стали одержувати зброю й фінансові кошти для формування бойових груп на місцях. [25]
Багато дрібних радикальних груп, що виникли на початку 80-х років, швидко дискредитували себе у своїх країнах терором проти державних чиновників і зв'язками з іноземними спецслужбами. Однак з початку 90-х років на сцену виходить нове, ще більш агресивний рух, натхненний ідеями того ж Кутба. Його ядром стають "арабські афганці" - добровольці, що воювали проти радянських військ в Афганістані.
У жовтні 1981 року сам президент Садат падає під кулями бойовиків із групи "Джихад". Терористи виконують указ свого духовного лідера-сліпого шейха Омара Абдель Рахмана, що виніс смертний вирок Садату за підписання миру з Ізраїлем.
Схожий процес відбувається й в інших куточках мусульманського світу. В арабських країнах більшість екстремістських груп виникає на ґрунті невдоволення радикалів "зайвою помірністю" керівництва місцевих "Братів мусульман". Так з'явилися, наприклад, "Палестинський ісламський джихад", створений в 1979-1980 роках палестинськими студентами в Єгипті, і "Армія Мухаммада", створена в 1990 році в Йорданії.
В 90-ті роки як би "візитною карткою" терористів "Братів-Мусульман" стали нападу в Єгипті на іноземних туристів. Наприклад, такі напади були зроблено 4 лютого 1993 року (на автобус із туристами з Південної Кореї) і 26 лютого (3 іноземця убито й 18 поранені в каїрському кафе); 8 червня 1993 року (загинули 6 англійців і 2 єгиптянина, 15 чоловік було поранені); 27 грудня 1993 року (одержали поранення 7 австрійців і 8 єгиптян). Аналогічні напади на туристичні автобуси, поїзди, круїзні судна на Нилі, кафе, відвідувані іноземцями, тривали й в 1994 - 99 роках.
Нова сторінка історії "ісламського" тероризму відкривається зі створенням у пакистанському Пешаварі в розпал війни в Афганістані "Бюро послуг" - організації, що зайнялася переправленням в Афганістан з арабських країн добровольців "священної війни". Творцями "Бюро" були два чоловіки - представник палестинських "Братів-Мусульман" у Пешаваре Абдалла Аззам і всесвітньо відомий нині саудівський мільйонер Усама бен Ладан.
Відділення "Бюро" створені в багатьох країнах світу, включаючи Західну Європу й США. Вважається, що в Афганістані пройшли навчання близько 10 тисяч моджахедів, більшість із яких були не афганцями, а вихідцями із Саудівської Аравії, Алжиру, Єгипту, Ємену, Пакистану, Судану й інших мусульманських країн. У ті роки, як відомо, моджахеди користувалися активною підтримкою США. На їхнє утримування й оснащення сучасною зброєю, включаючи "Стінгеры", ЦРУ витрачало 500 млн. доларів у рік.
В 1988 році бен Ладан створив в Афганістані нову організацію за назвою "Аль-Каіда" (База), метою якої було поширення "джихада" на інші країни світу. Після догляду з Афганістану радянських військ бен Ладний повернувся в Саудівську Аравію, де незабаром виступив з різким осудом присутності на "священній землі ісламу" американських військ у період війни в Затоці. За заклик населення до повстання проти "лицемірного" королівського режиму він був в 1994 році позбавлений саудівського підданства й висланий із країни. Саудівська Аравія стає центром ваххабітів. Це екстремістська течія в ісламі, що вважається попередницею ісламізму. [52, 34]
Після короткого перебування в Судані бен Ладний в 1996 році повернувся в Афганістан, де тоді у влади знаходився рух "Талібан". До цього часу у Вашингтона нагромадилися серйозні претензії до колишнього протеже, що оголосив Америку головним ворогом мусульманського світу. США обвинуватили Усаму бен Ладена в організації диверсій проти американських військових баз на території Саудівської Аравії - в Ер-Ріяді (листопад 1995 року) і Дахране (червень 1996 року). У лютому 1998 року бен Ладан оголосив про створення "Всесвітнього ісламського фронту боротьби проти іудеїв і хрестоносців", у який увійшли деякі арабські і пакистанські терористичних організацій. А в серпні того ж року відбулися вибухи американських посольств у Кенії й Танзанії, у яких США обвинуватили бен Ладена.
Характерна деталь "почерку" прихильників бен Ладена й ряду інших екстремістських організацій, що виступають під прапорами ісламу, - використання для проведення терактів бойовиків-камікадзе. Фанатики впевнені, що, гинучи в "джихаді" разом зі своїми жертвами, вони прямим шляхом попадають у рай. Використання "смертників" надає боротьбі з "ісламським" тероризмом особливу складність, про що свідчить і досвід Ізраїлю, і Росії в Чечні.
Дослідники згадують, що успіху ісламістів сприяло ту обставину, що в період холодної війни уряду таких країн, як Алжир, Туреччина, Йорданія, Єгипет, Ізраїль і ін., привітали діяльність ісламських груп, бачачи в них противагу поширенню лівих і прорадянських ідей. Тепер деякі з них пожинають плоди власної недалекоглядності. Адже ізраїльські політики спочатку підтримували “Хамас”, щоб послабити вплив Арафата, а американці допомагали афганським моджахедам, у т. ч. зброєю, у їхній боротьбі проти радянських військ, чим скористався, зокрема, Бен Ладан зі своїм угрупованням. Надане США зброя була розвернута проти Заходу.
На підставі того, що нам відомо про світоглядну базу й діяльність ісламського радикалізму, можна зробити наступні висновки.
Ісламізм не можна розглядати як боротьбу бідних і багатих. Проблематика вбогості й матеріальної відсталості не займає в ідеології екстремістів центрального місця, та й самі вони не ставляться до вихідців з найбідніших верств населення.
Ісламізм не є й чисто релігійним феноменом, боротьбою ісламу проти християнства. Адже в жодній із сунн Корана, якщо не виривати з контексту окремі цитати (чим часом займаються екстремісти), не має й не може - із причин чисто теологічної властивості - бути закликів до нещадної, тим більше збройній боротьбі проти християн як іновірців.
Фундаменталізм (салафійя), дійсно, виступає основою ісламізму, але лише частково. Гасло “ аль-іслам хуа аль-халь” (“Іслам - от вирішення”) означає, що для “наведення порядку" у мусульманському світі, для викорінювання соціальної несправедливості, аморальності й корупції, для усунення “несправедливих правителів”, так само як і для захисту від пагубного впливу далеких культурних і поведінкових моделей Заходу, необхідно, насамперед, очищення самого ісламу від шкідливих нашарувань, повернення до незамутнених джерел цієї релігії. Повернутися до “чистого, справжнього й правильного ісламу”, відновити мусульманську духовність і затвердити примат ісламу (при неодмінній умові адаптації до сучасності, засвоєння матеріальних, економічних, технологічних досягнень західної цивілізації) - так можна сформулювати завдання, що ставлять перед собою ісламісти.
Найважливішим імпульсом для активізації руху ісламістів, причиною того, що називають “новим ісламським спалахом” (або навіть “вибухом ісламізму”), треба вважати розвиток процесу глобалізації, що для багатьох мусульман дорівнює американізації. Ісламські ідеологи колись проводили грань між модернізацією (необхідність якої більшість із них не заперечує, хоча трактується це поняття неоднаково) і вестернізацією, у якій вони завжди бачили найбільшу погрозу для “мусульманської душі”. Слідством гегемонії Сполучених Штатів у західному світі й перетворення цієї держави після краху системи соціалізму в єдину наддержаву стало те, що саме на США сконцентрувалася вся ненависть войовничих мусульман до далекої “західної моделі”. Могутня, поблажливо або зарозуміло стосовна до країн третього світу наддержава перетворилася для них у втілення світового зла й погрози ісламському способу життя. Тому ціль ісламістів - підірвати міць і вплив Америки, показати усьому мусульманському світу її нездатність протистояти енергії й волі борців за справу ісламу, дискредитувати її в очах мусульманської молоді. Для досягнення цієї мети необхідно було так потрясти американське суспільство, щоб Вашингтон у відповідь обрушив свій військовий кулак на мусульманські країни (для початку на Афганістан як гніздо тероризму), що, у свою чергу, неминуче викликало б наймогутніший вибух антиамериканізму по усьому ісламському світу.
1.4 Боротьба с тероризмом
Перші спроби формування міжнародно-правової основи антитерористичної взаємодії були ще до ІІ світової війни. В 1937 році під егідою Ліги націй було розроблено Конвенцію щодо попередження тероризму та покарання за нього, і Конвенцію про створення міжнародного кримінального суду. Щоправда обидва ці документи в дію так і не вступили.
Сучасна система багатостороннього співробітництва в боротьбі з тероризмом сформувалася за останні 30 років.