Близький Схід: ключові пріоритети розвитку регіону
Як би то ні було, співробітництво і Сирії, і Єгипту з Заходом буде продовжене і надалі, оскільки серйозні економічні інтереси Європи і США в цьому регіоні завжди будуть пересилювати невдоволення з приводу невідповідності внутрішньополітичних реалій цих двох арабських країн горезвісним західним стандартам. І все-таки, незважаючи на властивому Сходові консервативність і вірність устояним принципам державного будівництва і правління, у деяких країнах Арабського Сходу результати реформ по модернізації політичної системи в наявності. В авангарді країн, що починають кроки серйозних перетворень, йдуть невеликі арабські монархії Перської затоки - Бахрейн і Катар.
14 лютого 2001 року в ході референдуму була схвалена Національна хартія, що визначила основні напрямки політичних і соціально-економічних перетворень у Бахрейні. Відповідно до неї, передбачено створення двопалатного парламенту і незалежної судової влади, надання цивільних прав підданим і їхня рівність перед законом поза залежністю від статі, соціального походження і релігійної приналежності. Рівно рік по тому 14 лютого 2002 р. Хамад Бен Іса на підставі Хартії вніс зміни в Конституцію 1973 року й оголосив себе королем (до цього глава держави іменувався еміром). У 2002 р. король Бахрейну Хамад Бен Іса Аль Халіфа видав новий закон про пресу, який багато хто назвав "самим ліберальної в арабському світі".
У сусідньому з Бахрейном Катарі навесні 2003 р. переважна більшість жителів проголосувало за першу Конституцію після одержання країною незалежності в 1971 р. У підтримку документа проголосували 96 проц. учасників референдуму. Відповідно до прийнятої катарцями Конституції, у країні створюється Консультативна рада (парламент) у складі 45 членів, дві третини з який обираються на виборах, а одна третина - призначається еміром. У Конституції зафіксований поділ повноважень між виконавчою, законодавчою і судовою владою.
Прикладом країни, де успішно здійснюється політична й економічна модернізація, можна назвати також і Туніс. За роки реформ ця невелика держава на Півночі Африки домоглося великих результатів. Владі країни на чолі з президентом Зин аль-абідіном Бен Алі удалося придушити фундаменталістів, вийти на один із кращих в арабському світі показників по доходу на душу населення. Обраний владою курс на лібералізацію економіки і скасування обмежень на приватнопідприємницьку діяльність зустрічає підтримку в гнітючого більшості населення. У країні діє саме ліберальне на Арабському Сході законодавство у відношенні жінок. Досягнення Тунісу оцінила навіть скупа в компліментах стосовно Арабського світу Європа. У 1998 р. був підписаний документ про асоційоване членство Тунісу в ЄС.
Утім, є і ті, хто вважають, що тісне партнерство Тунісу з ЄС, його політика відкритості "неминуче приведуть країну до більшої залежності від Заходу, перетворять її в ринок збуту європейських товарів". А в політичному і військовому змісті - "у стратегічний плацдарм, територію для військових баз НАТО і США".
2.2 Перешкоди процесу політичної модернізації
Процес поступової політичної модернізації в арабських країнах нерідко наштовхується на серйозні перешкоди. В останні роки влади арабських країн зштовхнулися зі складною задачею збереження своєї національних безпеки. Хвиля терактів, що прокотилася по арабських країнах у 2002-2003 р. (вибухи в Тунісу, Марокко, Саудівської Аравії) і викликане цим ускладнення загальної ситуації в регіоні змушує правлячі кола арабських країн "закрутити гайки", ставлячи під державний контроль діяльність деяких ЗМІ і громадських організацій.
Фактор зовнішньої погрози в питаннях забезпечення національної безпеки на сучасному етапі грає усе велику роль. Після розпаду СРСР у 1991 р. країнам, що знаходилися в сфері впливу Радянського Союзу, стала нав'язуватися американська модель бачення світового устрою, у якому США грають "першу скрипку". Найчастіше такі ідеологічні акції здійснюються за допомогою агресивної економічної експансії, насадження американських соціокультурних цінностей, нарощування військової присутності в зоні кризи, що штучно нагнітається.
Відповідно до устояних канонів американського агітпропу, збільшення своєї військової присутності в тім чи іншому регіоні чи силові акції ( не завжди легітимні виходячи з існуючого сьогодні міжнародного права) США випереджають різного роду бездоказовими обвинуваченнями, що нерідко є попросту утручанням у внутрішні справи. Як основний аргумент США все частіше висувають теза про недостачу демократичних свобод, як джерелі всіх проблем. Так, на думку голови державного департаменту США Кондолізи Райс, більшість країн Близького Схід страждають від дефіциту свободи і саме в цьому криються причини, що породжують тероризм. Причому, як правило, мова йде про ті країни, що не хочуть йти у форватері американської політики.
Тим часом саме політика США є тим каталізатором, що пускає в хід найбільш радикальні сили на Арабському Сході. Підтримка Вашингтоном відверто силових акцій Ізраїлю у відношенні арабів, окупація Іраку, ріст числа американських військових баз, насильницьке впровадження за допомогою економічних важелів західних елементів культури - усе це сприймається жителями Арабського регіону як спроба реколонізації. Місіонерська роль, що взяли на себе США і про яку усе голосніше заявляють у період правління нинішньої республіканської адміністрації, сприймається в арабських країнах, як бажання зруйнувати багатовікову систему цінностей регіону, яка виросла на постулатах ісламу і вірності до традицій предків.
Подібний розвиток подій може дестабілізувати обстановку в регіоні Арабського Сходу, оскільки здатно породити сильний соціальний протест у широкий шарах населення. Тому в тих, хто уважно стежить за розвитком подій у світі, не викликає великого подиву ріст антиамериканських настроїв, що досягли в останні роки масштабів, які шокують.
Усвідомлюючи той факт, що країни Арабського Сходу до початку XXІ століття підійшли з різним багажем політичних і економічних досягнень, Єгипет у 2003 р. виступив з ініціативою по розвитку системи міжарабських відносин. Цей документ містить у собі цілий комплекс мір, що передбачають зокрема, створення нових структурних об'єднань усередині арабського співтовариства з метою диверсифікованості багатобічних зв'язків і підвищення ефективності взаємодії між країнами.
Говорячи про необхідність більш тісного міжарабського економічного співробітництва, як заставі процвітання арабської нації в цілому, і кожної країни окремо, Єгипет торкається одне з найбільш актуальних питань, що стоять на повістці в регіоні - проблему подолання економічної відсталості. Економічна складова грає далеко не останню роль у досягненні згоди усередині країни. "Острівці стабільності" на Арабському Сході, до яких, як правило, відносять Ліван, Йорданію, Туніс - це країни, якщо не перемігшу бідність, то, принаймні, що істотно підвищили середній рівень доходів населення в результаті продуманих реформ.
Очевидно, що сьогодні не всі арабські країни готові встати на шлях серйозних перетворень, що дозволять наздогнати промислово розвиті країни. Арабський світ широкий і різноликий. Як і в будь-якім великому співтоваристві, у ньому є і бідні, і багаті. Але разом з тим, є загальне розуміння того, що без рішучих кроків не досягти бажаного результату. Необхідне переосмислення задач, що постають перед співтовариством у контексті нових викликів. Це допоможе зробити серйозні політичні зрушення. Так, рішення Лівії в грудні 2003 р. відмовитися від виробництва зброї масового враження викликало позитивні відгуки у світі, у тому числі й в арабських країнах. Воно свідчило про бажання влади цієї країни на чолі з харизматичним Муамаром Каддафі за допомогою настільки своєчасного кроку знизити політичну напруженість, що нависає над регіоном Близької Схід і Північної Африки вже не перший рік. Раніше у вересні 2003 р. Рада Безпеки ООН прийняв резолюцію № 1506 про скасування санкцій проти Лівії, що були введені в 1992-1993 роках.
Отже, політична модернізація в арабських країнах відбувається. Але як показує практика останнього років, найбільше ефективно даний процес протікає в тих державах, де необхідні для цього міри визрівають усередині політичної еліти самої країни, а не насаджуються ззовні. Лише в цьому випадку результати перетворень дозволять досягти суспільної згоди і процвітання.
Розділ 3. Прогноз розвитку ситуації на Близькому Сході
Національна розвідувальна рада (Natіonal Іntellіgence Councіl, NІ) - орган розвідувального співтовариства США, що займається питаннями середньо- і довгострокового прогнозування, з листопада 2003 року реалізує спеціальний проект, який висвітлює глобальні тенденції світового розвитку на період до 2020 року - "NІ 2020 project". У рамках даного проекту групою американських експертів підготовлений прогноз розвитку ситуації на Близькому Сході - "Близький Схід до 2020 року". При цьому його укладачі підкреслюють, що даний документ носить дискусійний характер і не відбиває офіційних поглядів вашингтонської адміністрації.
Як випливає з представленого прогнозу, на ситуацію в регіоні буде діяти комплекс взаємозалежних факторів: демографічних, економічних, науково-технічних, соціальних, політичних і військових. Природно, що автори документа велику увагу приділили показу перспектив американської політики на Близькому Сході, ролі і місця США в цьому районі світу.
У цілому ж, на думку укладачів "Близького Схід до 2020 року", ті зміни, що відбудуться в регіоні в найближчі 16 років, стануть наслідком нинішніх процесів і подій, а що-небудь принципово нове навряд чи відбудеться.
Демографічний фактор. Збереження в більшості близькосхідних країн високих темпів росту населення загострить проблему створення нових робочих місць, особливо серед молоді, що зробить її більш сприйнятливої до політичної радикалізації. Передбачається, що окремі держави регіону зможуть нарешті установити контроль над народжуваністю, але в цілому дана проблема залишиться не вирішеної.
Природні ресурси. Головним тут, як і колись, буде наявність на Близькому Сході великих запасів вуглеводної сировини і недостача водяних ресурсів. Нафта і природний газ залишаться основою економіки регіону. До 2020 року між близькосхідними державами не тільки збережеться, але навіть підсилиться різниця в умовах економічного розвитку і шляхах проведення економічної політики. При цьому визначальним фактором стане збереження чи виснаження запасів вуглеводної сировини в тій чи іншій країні. Ріст чисельності населення загострить водяну проблему, що, у свою чергу, підсилить імовірність виникнення конфліктів за володіння джерелами води. Найбільш ймовірними з них, по оцінці авторів документа, можуть стати палестино-ізраїльський.
Досягнення в сфері науки і техніки будуть у більшому ступені впливати на близькосхідний регіон. Причому подальший розвиток інформаційних технологій полегшить поширення як різного роду інформації, так і ідей, у т.ч. екстремістських. Це вплине на розвиток політичних процесів у різних країнах, підсилить емоційні навантаження на їхнє населення. Разом з тим, американські експерти вважають, що науково-технічні досягнення в таких областях як біотехнології і створення нових матеріалів у меншому ступені вплинуть на країни регіону, чим на інші райони світу.
У рамках глобалізаційних економічних процесів роль і місце близькосхідного регіону визначається авторами прогнозу як ринок збуту паливно-енергетичних ресурсів. При цьому нерівномірність економічного розвитку в інших районах світу буде впливати на політику багатьох близькосхідних держав, а їхня другорядна роль постачальника сировини як і раніше буде викликати роздратування місцевих правлячих еліт. Ріст міжкультурних контактів, що супроводжує глобалізацію, може викликати в місцевого населення "потенційно дестабілізуючу суміш наслідування і почуття образи".
Сильна залежність економіки багатьох близькосхідних держав від змін цін на світовому ринку нафти продовжить відбиватися на положенні справ як у регіоні в цілому, так і в окремих країнах. Ріст цін на вуглеводну сировину буде сприяти зниженню тиску народу на владу з метою проведення політичних і економічних змін у нафто- і газодобувних країнах. Падіння ж цін (зокрема, через появу альтернативних енергоджерел) буде мати зворотний ефект. Разом з тим, негативні наслідки від зниження цін на енергоносії може стимулювати правлячі еліти ряду країн регіону на проведення внутрішніх реформ, насамперед економічних. Ключове питання тут, на думку американських експертів, полягає в наступному: чи не краще прискорити проведення реформ, не чекаючи фінансового краху і повної нездатності задоволення вимог населення.
Важливим фактором стане зростання ролі релігії, насамперед ісламу, у процесах, що відбуваються в близькосхідних країнах. Особливо відзначається подальше посилення ролі політичного ісламу, що демонструє свою здатність ефективно впливати на суспільство і державу.
Проблема відносин влади і суспільства. У більшості країн Близького Сходу збережуться режими з твердим централізованим управлінням. Держава збереже свій домінуючий вплив на життя суспільства. На місцевому рівні збережеться вплив племінного і кланового факторів. Реальне цивільне суспільство може з'явитися до 2020 року лише в окремих країнах регіону.
Разом з тим, правлячим режимам на Близьким Схід стане усе сутужніше керувати процесами, що відбуваються в суспільстві, не віддаючи йому частина своїх владних функцій і економічних привілеїв, не ведучи боротьби з корупцією. З усе більшими труднощами уряди будуть зіштовхуватися при вирішенні таких проблем як ріст чисельності населення, створення нових робочих місць, посилення впливу ЗМІ. Причому останні стануть усе більш активно пропонувати політичні й економічні ідеї і пропозиції, альтернативні офіційному курсу.
Американські експерти не виключають, що до 2020 року може відбутися зміна режимів у ряді країн регіону (як мирним політичним, так і революційним шляхом). Зокрема , значні політичні зміни прогнозуються в Ірані, що, швидше за все, стане більш ліберальною, демократичною країною. Нинішній режим у Саудівській Аравії також навряд чи збережеться в незмінному виді. Однак укладачі документа утрудняються сказати що-небудь визначене про характер і спрямованість можливих змін у цій країні.
Передбачається, що міжнародний тиск разом з ростом невдоволення населення усередині країни зробить деякі правлячі режими більш схильними до проведення назрілих реформ.
Очікується, що до 2020 року політичне насильство на Близькому Сході, включаючи тероризм, у більшому ступені, чим зараз буде націлено на дії усередині країн регіону. Однак це зовсім не означає, що терористичні дії проти інших держав ослабнуть. Більш того, у ряді режимів збережеться тенденція направляти терористичну активність за межі своєї країни - проти Ізраїлю, США, інших країн Заходу і т.д..
У той же час посилення міжнародного тиску на уряди деяких близькосхідних держав змусить їх приймати більш ефективні заходи проти тероризму, у тому числі в плані обмеження заохочення дій терористів за межами власної території.
По оцінках американських експертів, внутрішній тероризм як такий не в змозі привести до зміни режиму в країні. У той же час широка "мирна" опозиція може істотно його послабити, що приведе до серйозних політичних змін, включаючи зміну самого характеру влади. При цьому в деяких арабських країнах реальною альтернативою існуючим урядам можуть стати модерністські чи радикальні ісламські режими. Дії ж правлячих кіл у боротьбі з опозицією будуть варіюватися від прямих репресій (що в більшості випадків дасть лише короткочасний ефект, а в перспективі призведе до поразки) до різних варіантів кооптування представників опонентів режиму в структури влади.
Головні конфлікти, по оцінці авторів "Близького Схід до 2020 року", будуть пов'язані з боротьбою за володіння ресурсами (водяними, енергетичними). Усе це збереже настрой на ворожість у міждержавних відносинах і обумовить продовження в регіоні гонки озброєнь шляхом придбання близькосхідними країнами усе більш сучасних видів зброї і військових технологій, включаючи зброю масового знищення (ЗМЗ). Причому поширення останньої буде для Близького Сходу характерно в більшому ступені, ніж для інших районів світу. Збільшення арсеналів держав регіону підсилить погрозу виникнення конфліктів між ними.
Прогнозується посилення ролі Сполучених Штатів у справах Близького Сходу і підвищення значимості близькосхідного вектора в американській зовнішній політиці. США стануть домінуючою військовою силою в регіоні, що відповідає планам нинішньої вашингтонської адміністрації. Америка продовжить відігравати головну роль в арабо-ізраїльському врегулюванні, в Іракові, а також залишиться гарантом безпеки ряду місцевих держав. З іншого боку, усе це, як припускають автори прогнозу, приведе до посилення антиамериканізму на Близькому Схід. Таким чином, складається парадоксальна ситуація: з одного боку, Сполучені Штати є найсильнішим гарантом безпеки ряду країн регіону, а з іншого боку - це найбільш непопулярний зовнішньополітичний партнер.
Нарощування озброєнь. Сучасні озброєння, включаючи, можливо, і ядерна зброя, одержать у регіоні до 2020 року ще більше поширення, чим у даний час, а міжнародні зусилля по контролі за поширенням ЗМЗ не будуть при цьому досить ефективними. Автори прогнозу особливо підкреслюють, що зміна політичного режиму в тій чи іншій близькосхідній країні не стане причиною для зупинки розробки ЗМЗ чи припинення нарощування звичайних озброєнь. Більш того, у ряді випадків масштаби цих процесів можуть збільшитися. Так, в Ірані можлива зміна режиму не зніме з порядку денного питання про необхідність наявності в національному арсеналі ядерної зброї, як складової частини статусу Ірану в якості домінуючої регіональної держави.
Не зупинять гонку озброєнь і мирні угоди між арабами й Ізраїлем, що, цілком ймовірно, будуть носити характер "холодного миру" на зразок Кемп-Девида. Ізраїль, швидше за все, збереже свій ядерний арсенал, що буде впливати на прийняття рішень з питань національної безпеки в інших близькосхідних країнах. Найбільш великим покупцем зброї в регіоні залишиться Саудівська Аравія , а не Лівія і Сирія . Причому не виключено, що дві ці країни спробують "реабілітуватися" і стати нормальними членами світового співтовариства.
Розширюватимуться зв'язки країн Близькими Схід з іншими регіонами світу. Для багатьох держав розвиток відносин із близькосхідними країнами стимулюється, насамперед, необхідністю придбання нафти чи одержання фінансової допомоги. Є також загальні проблеми в сфері політики і безпеки. Для арабських держав розвиток зовнішніх зв'язків ґрунтується на необхідності мати іноземні джерела забезпечення своєї безпеки, придбання сучасних озброєнь і технологій.
У цілому ж близькосхідні держави як і раніше будуть мати різну зовнішньополітичну орієнтацію. Причому в регіоні може підсилитися поляризація між країнами, тісно пов'язаними із США, і тими, котрі не йдуть на це.
Арабо-ізраїльський конфлікт відіграє дуже велику роль у регіональних справах. Тому будь-яка зміна в його нинішньому стані може істотно змінити всю обстановку на Близькому Схід. По оцінці авторів прогнозу, ці зміни можуть бути двох типів:
1. Розв'язання нової війни між Ізраїлем і однієї чи декількома арабськими країнами. Тут, насамперед , мається на увазі Сирія. Причому ні Сирія, ні Ізраїль не хочуть цієї війни. Однак зберігається сильний потенціал для непередбаченого посилення взаємної ворожості й ескалації конфлікту між двома державами. Не виключено, що в новій війні буде застосовано ЗМЗ, зокрема, з боку Сирії - хімічна зброя. Війна підсилить антиамериканські настрої в арабському світі і торпедує процес палестино-ізраїльського врегулювання, хоча може стать і приводом для посилення зовнішнього посередництва у врегулюванні арабо-ізраїльського конфлікту. І ще - військова поразка арабів підсилить розчарування населення в здатності правлячих режимів позитивно вирішувати проблеми, що постають перед арабськими країнами.
2. В даний час досягнення арабо-ізраїльського світу вважається нереальною справою. Можливо, що смерть Я. Арафата підсилить позиції прихильників мирної угоди, що, цілком ймовірно, стане черговим "холодним миром". Для палестинців це буде найбільшою зміною в їхньому положенні з часу створення Ізраїлю.
Укладання мирної угоди з Ізраїлем може стати моментом істини для деяких арабських режимів. Адже в такий спосіб вони втратять найефективніший відволікаючий засіб (необхідність протистояти Ізраїлеві), що арабські правителі використовують для виправдання нерозв'язаності багатьох внутрішніх проблем і відмовлення від проведення назрілих реформ.
Не виключена можливість появи на Близьких Схід нових радикальних режимів, причому не обов'язково ісламських. Цілком імовірно, що це торкнеться тих країн, що у даний час відносяться до помірних.
Ріст невдоволення населення погіршенням свого положення може стати причиною революційних змін. Причому зміна режиму хоча б в одній із країн, швидше за все, стане "шоком" для інших держав регіону, особливо, якщо це відбудеться в Єгипті чи Саудівській Аравії. При цьому, на думку укладачів прогнозу, новий радикальний режим повинний пройти через відомий початковий період (як це було в Ірані), коли з метою зміцнення свого внутрішнього становища нова влада прагне ініціювати революцію в інших країнах, що веде до дестабілізації обстановки і впливає на розміщення регіональних сил. Так, у випадку приходу до влади в Саудівській Аравії радикальних ісламістів підсиляться арабо-іранські протиріччя, загостряться відносини країни зі США, та й американські позиції на Близької Схід у цілому перетерплять зміни. Ця подія вплине також на арабо-ізраїльський конфлікт, обстановку в Єгипті і Йорданії.
Політичні зміни в Іракові дуже вплинуть на положення справ на Близький Схід, а відхід США з цієї країни (якщо це відбудеться) зменшить роль Америки в регіоні, послабить її відносини з арабськими країнами.
Автори "Близького Схід до 2020 року" розглядають чотири можливих варіанти розвитку ситуації в Іракові.
Встановлення в країні радикального ісламського режиму. Це зробить негативний вплив на обстановку в регіоні і буде сприяти приходу до влади ісламістів в інших великих близькосхідних державах.
Прихід до влади в Іракові сильної особистості (типу туніського президента Бен Алі чи того ж Саддама, але без жорстокостей). Подібний режим зможе стабілізувати ситуацію в країні на якийсь час. Однак на більш тривалу перспективу в нього з'являться складності із сусідами (багато в чому викликані тим, щоб приглушити невдоволення населення невирішеними проблемами), а також загостриться питання про розподіл владних повноважень серед іракських релігійних і етнічних груп.
Розв'язання в країні громадянської війни безсумнівно втягне в неї сусідні країни, у першу чергу Туреччину й Іран. Цілком імовірно, що збройний конфлікт із внутрішнього переросте в міждержавний.
Розвал Іраку як єдиної держави. По оцінці авторів документа, у випадку, якщо це відбудеться без насильницьких дій з боку місцевих релігійних і етнічних груп, те даний варіант може стати альтернативою перманентної нестабільності. Однак це дуже малоймовірно тому що в процес розпаду Іраку неодмінно втрутяться сусідні держави, а між місцевими силами розгорнеться боротьба за оволодіння природними багатствами.
Будь-який з перерахованих сценаріїв, на думку авторів прогнозу, буде виглядати як поразка США і, відповідно, супроводжуватися негативними наслідками для американського престижу і впливу в регіоні.
Висновок
Близький Схід представляє собою дуже рухливий у політичному й економічному відносини конгломерат, де продовжується активна кристалізація поглядів на майбутній устрій держав, національних ідей, підходів до вирішення найбільш актуальних проблем господарського відродження і соціального прогресу. Подібні масштабні задачі не можуть не викликати запеклої боротьби думок усередині конкретних країн, протиборства в них різних політичних сил, прямого протистояння ідеологій, які проповідуються різними суспільними угрупованнями, що переслідують власні інтереси. На додаток до цього існують серйозні протиріччя на регіональному рівні, починаючи від прикордонних конфліктів і заперечування приналежності національних територій і кінчаючи розбіжностями між бідними і багатими арабськими країнами. Подібне поряд з іншими обставинами цього ж ряду провокує приховану напруженість, а часом і відкриті прояви невдоволення з боку тих, хто в арабському світі вважає себе обділеним і заслуговуючим більш щедрої допомоги з боку тих, хто демонструє заможний спосіб життя. Не випадково тому арабські країни, компактно розташовані й характеризуються численними родинними ознаками, не можуть десятиліттями домовитися про створення загального ринку, укладанню митних угод, здійсненні спільних програм у різних областях, де з максимальною вигодою могли б матеріалізуватися закладені в арабській дійсності переваги, що несуть у собі винятково велику вигоду для досягнення економічного підйому в арабських країнах і забезпечення вимог їхньої національної безпеки.
У цілому арабський світ, як видно, переживає нелегкі часи. Багато хто його проблеми носять хронічний характер і не можуть бути переборені в доступному для огляду майбутньому. Інші проблеми мають тенденцію до нагромадження, у зв'язку з чим необхідність їхнього вирішення відкладається на більш віддалену перспективу, що, щоправда, навряд чи може означати можливість їхнього безболісного врегулювання. Реальні і потенційні труднощі, в умовах яких живе Арабський Схід, створюють могутнє негативне тло його розвитку, супроводжують будь-які зміни усередині конкретних арабських держав і на міжарабському рівні і перешкоджають досягненню оптимальних рішень у багатьох життєво важливих областях, породжуючи соціальну напруженість, консервуючи відсталість по багатьом параметрам і провокуючи суспільний протест.
Проте вже не раз арабські країни демонстрували своє уміння мобілізувати наявні ресурси і раціонально розпоряджатися ними, зібрано діяти в екстремальних ситуаціях, взагалі акумулювати творчу енергію для реалізації національних цілей, переборюючи дію несприятливих обставин і небажаних факторів.
Список використаної літератури
Багдасаров С.Б., Чавушьян А.Н.Военный и военно–экономический потенциал стран Ближнего и Среднего Востока // Материалы Х международной конференции «Ближний Восток: шаг в 21 век» (С-Петербург, 2004 г.)
Данилов Л.И. Кто есть кто в Иорданском Хашимитском Королевстве. // Материалы Х международной конференции «Ближний Восток: шаг в 21 век» (С-Петербург, 2004 г.)
Закария М.Г., Яковлев А.И. Нефтяные монархии Аравии на пороге XХI в.– М., 1998, 119 с.
Капитонов К.А. Ближний Восток в лицах // Материалы Х международной конференции «Ближний Восток: шаг в 21 век» (С-Петербург, 2004 г.)
Ковтунов А.Г. Проблемы интеграции стран Магриба // Материалы Х международной конференции «Ближний Восток: шаг в 21 век» (С-Петербург, 2004 г.)
Федорченко А.В. Экономика переселенческого общества (израильская модель) // Материалы Х международной конференции «Ближний Восток: шаг в 21 век» (С-Петербург, 2004 г.)
Филоник А.О., Ахмедов В.М., Руденко Л.Н., Соловьева З.А., Ульченко Н.Ю. Рынки Ближнего Востока. // Материалы Х международной конференции «Ближний Восток: шаг в 21 век» (С-Петербург, 2004 г.)
Хамзин К.З. Водные ресурсы бассейна реки Иордан и арабо–израильский конфликт. // Материалы Х международной конференции «Ближний Восток: шаг в 21 век» (С-Петербург, 2004 г.)