Xreferat.com » Рефераты по международным отношениям » Застосування міжнародних сил ООН у припиненні конфліктів

Застосування міжнародних сил ООН у припиненні конфліктів

р., що дало змогу припинити громадянську війну (цю операцію було схвалено і в ній брала участь Організація американських держав), і місія багатонаціональних сил і сил спостерігачів на Синайському півострові в 1981 р. у рамках мирної угоди між Ізраїлем та Єгиптом. Першу місію було завершено у 1966 р., коли в Домініканській Республіці відбулися вибори. А друга місія й досі триває. У ній беруть участь близько 2000 осіб з 11 країн, і вона, власне кажучи, замінила Другі надзвичайні сили ООН. Через протидію Радянського Союзу Раді Безпеки ООН не вдалося схвалити обидві ці операції, однак їх можна законно вважати операціями з підтримання миру, зважаючи на участь у них Багатонаціональних сил і на те, що вони змогли призупинити розгортання конфлікту й запобігти його поновленню.

Аналізуючи процес підтримання миру до 1989 р., можна стверджувати, що єдиним фактичним провалом миротворчих зусиль ООН у цей період були Проміжні сили ООН у Лівані у складі більш ніж двох тисяч осіб, створені у 1978 р. Їм не вдалося зупинити бойові дії низької інтенсивності між Ізраїлем і різними воєнізованими ліванськими загонами у Південному Лівані та на кордоні з Ізраїлем. Але навіть у цьому випадку Рада Безпеки діяла рішуче, постійно продовжуючи термін дії сил, аби запобігти великомасштабним бойовим діям, що мали місце до їх першого розгортання.

Перші надзвичайні сили ООН упродовж 11 років сприяли підтриманню миру між Єгиптом та Ізраїлем, але вони не були призначені для розв’язання основної суперечки, що знову переросла у війну 1967 р. Не могли вирішити її і Другі надзвичайні сили ООН і Сили ООН зі спостереження за роз’єднанням на Голанських висотах, традиційні міжпозиційні сили, що зробили досить значний внесок у запобігання поновлення конфлікту між Ізраїлем, Єгиптом і Сирією й у збереження миру де-юре між Ізраїлем і Єгиптом. Операція ООН з підтримання миру в Конго (ОПМК), що являє собою першу великомасштабну, багатофункціональну операцію з примусового підтримання миру, виявилася ще складнішою, гірше організованою і суперечливішою. Але, безсумнівно, вона сприяла возз’єднанню Конго і перетворенню цієї країни на більш мирну і стабільну державу, ніж вона була до розгортання цих сил.

Другий значний етап проведення операцій з підтримання миру, пов’язаний із врегулюванням регіональних конфліктів у період „холодної війни”, не вирізнявся будь-яким серйозним, систематичним і продуманим підходом або ґрунтовним плануванням, хоча виявився багатофункціональним. Щодо практичного проведення ці операції належать до різних категорій у межах між Главою VI (добровільні операції, що починаються із взаємної згоди) і Главою VII (обов’язкові, примусові операції) в умовах, коли різні сторони конфлікту змінювали свої позиції від номінальної угоди про перемир’я до поновлення конфлікту, наприклад, як це мало місце з Національним союзом за повне визволення Анголи (УНІТА) і урядом в Анголі; червоними кхмерами і урядом у Камбоджі.

Операції в Камбоджі та Анголі багато хто з дослідників розглядає як невдалі, але це – поверхневий погляд. В обох випадках ставилася амбітна мета. Операції мали сприяти роззброєнню і демобілізації великих, добре організованих військових сил, що понад десять років брали участь у важких боях; проведення виборів – зовсім невідомий доти процес, що передбачав створення умов, за яких військово-політичні організації та їхні керівники, які мали силу і вплив, погодилися б мирно прийняти волю більшості, навіть якщо вона виглядатиме як цілковита перемога їхніх ворогів.

В Анголі Савімбі та УНІТА відмовилися роззброїтися, не визнали підсумків виборів 1992 р. і знову розв’язали війну. Необхідний був зовнішній вплив і настійні домовленості, перегляд завдань Контрольної місії ООН в Анголі (КМООНА), перш ніж на початку 1998 р. УНІТА та уряд нарешті досягли твердої угоди, включаючи демобілізацію УНІТА. В операціях, що проводилися в Намібії, Сальвадорі й Нікарагуа, затверджені Радою Безпеки ООН, мандати і мета краще відповідали місцевим реаліям, включали фактично згоду сторін. Ці операції проходили без істотних ексцесів, містили в собі демобілізацію і роззброєння, вільні та законні вибори, відновлення й перепідготовку поліцейських сил і контроль за дотриманням прав людини.

Розвиток світових процесів призвів до фактичного поділу світу на зони стабільності та нестабільності (американські фахівці вважають, що до зони нестабільності належить 85% країн світу, втручатися в їхні справи недоцільно). За останні 15 років до зон нестабільності потрапила більшість країн світу, що перебувають на нижчому щаблі економічного та соціального розвитку і мають значні проблеми та суперечності з сусідами. Свою зовнішню політику на регіональному рівні вони за певних умов можуть будувати за класичною схемою „силового балансу”. Так, наприклад, у 1990-2003 рр. понад половину країн і територій, де відбулися насильницькі конфлікти, входило до групи країн з низьким доходом. Майже 40% усіх світових конфліктів за останні півтора десятиліття відбулося в Африці, включаючи найкривавіші. І хоча кількість конфліктів зменшується, війни сьогодні тривають довше.

На Балканах і в окремих регіонах колишнього Радянського Союзу розвал комуністичних режимів призвів до поновлення давніх етнічних і релігійних конфліктів. В Африці деякі уряди і політичні рухи скористалися особистою, клановою та етнічною ненавистю для проведення варварських кампаній у таких масштабах, що майже не траплялися раніше. Ці конфлікти супроводжувалися переміщенням великої кількості цивільних осіб, які змушені були залишати свою країну, спричинили загрозу дестабілізації цілих регіонів і викликали необхідність у великомасштабній міжнародній гуманітарній допомозі та допомозі біженцям. У кількох випадках жодна з великих держав не виявила інтересу, достатнього для того, щоб створити й очолити коаліцію на зразок тієї, яка мала місце в Кувейті. Тому первинні спроби розв’язання цих конфліктів зводилися до розгортання миротворчих місій ООН.

Третій етап великомасштабних операцій з підтримання миру пов’язаний ззавершенням „холодної війни”. На цьому етапі основну увагу приділяли внутрішнім конфліктам. Ці операції виявилися найсуперечливішими за метою і головними мотивами застосування сили.

Зникнення біполярного протистояння внаслідок розпаду Організації Варшавського договору та колишнього Радянського Союзу посилило сподівання щодо безпечнішого і прогнозованішого світу. На жаль, цим сподіванням не довелося справдитися.

Зникнення біполярного протистояння відкрило перед міжнародним співтовариством не тільки широкі можливості, а й висунуло серйозні завдання. Зменшення напруження між Сходом і Заходом супроводжувалося низкою конфліктів в інших регіонах світу, що відрізнялися від воєн у традиційному їхньому розумінні і погано піддавалися загальним методам підтримання миру. Водночас країни, які перебували у стані війни, такі як Камбоджа, Сальвадор. Мозамбік і Ангола, отримали можливість звертатися до міжнародного співтовариства, зокрема до ООН, по допомогу в припиненні воєнних дій і політичному врегулюванні.

Починаючи з 1987 р., СРСР позитивніше ставився до операцій ООН з підтримання миру, а також до співробітництва з Вашингтоном у справі розв’язання регіональних конфліктів часів „холодної війни”, що тривали понад десятиліття в Афганістані, Анголі, Камбоджі, Сальвадорі та Нікарагуа. Це були такі конфлікти, коли режимам, що перебували при владі і мали підтримку з боку Заходу чи країн соціалістичного блоку, кидали виклик повстанці, за спиною яких стояла опозиція. Інші держави регіону часто використовували як бази матеріально-технічного постачання для повстанців і їхніх прихильників.

З 1987 р. по 1989 р. поза рамками ООН проводилися переговори, застосовувалися заходи впливу і переконання. Проте посередницькі зусилля ООН допомогли в досягненні угод у період 1989-1991 рр., що поклало кінець цим конфліктам, як і конфліктам у Намібії та Мозамбіку, що були врегульовані в результаті динамічних зусиль під час конфлікту в Анголі. В усіх випадках Сили ООН з підтримання миру розгортали в цих країнах, щоб прискорити і забезпечити контроль за виконанням угод. За винятком Афганістану, Рада Безпеки ООН схвалила, а всі країни погодилися виконувати завдання у конфліктних зонах, що виходили за рамки спостереження за виконанням угод. З урахуванням проблем, що виникали там у наступні роки і стосувалися внутрішнього хаосу, подібна діяльність включала також операції з роззброєння, демобілізації і розчищення територій від мін, контроль за дотриманням прав людини, надання допомоги під час проведення виборів, повернення і розселення біженців і формування національних поліцейських сил.

За цією серією операцій відбулося безпрецедентне зближення наддержав під час і після війни у Перській затоці, включаючи часте залучення Ради Безпеки для схвалення економічних санкцій, воєнних операцій, а потім операцій з підтримання миру, мета яких – тримати під контролем агресивні наміри Іраку. Певні успіхи в операціях з підтримання миру, включаючи завершення регіональних конфліктів часів „холодної війни”, і той ентузіазм, що з’явився в результаті перемоги коаліції у війні в Перській затоці, стали причиною скликання в січні 1992 р. саміту глав держав країн – учасниць Ради Безпеки, що закликали до ширшого і частішого залучення Сил з підтримання миру для врегулювання конфліктів.

Це сприяло підтримці основними членами ООН таких операцій, що дало змогу Генеральному секретарю ООН Бутросу Галі у своїх „Основних мирних ініціативах ООН” у 1992 р. констатувати підвищення ролі ООН у проведенні миротворчих операцій.

В операціях з підтримання миру почали брати участь бойові підрозділи з країн – постійних членів Ради Безпеки, а кількість операцій, чисельність миротворців ООН і загальні витрати ООН досягли 1994 р. рекордного за весь період їх проведення рівня: 17 окремих операцій, 78 000 миротворців і 3,5 млрд дол. США витрат на ці операції.

У складі ООН немає військових підрозділів. Це змушує її звертатись у певних випадках до деяких країн або міжнародних організацій (наприклад НАТО), які спроможні втілити рішення Ради Безпеки. Статут цієї міжнародної організації дає змогу укладати регіональні угоди чи створювати органи для вирішення питань з підтримання миру та безпеки, що відповідає її цілям (ст. 52). Держави можуть також використовувати свої збройні сили для забезпечення індивідуальної або колективної самооборони (ст. 5 Статуту ООН).

Силам ООН з охорони (СООНО) в колишній Югославії не вдалося досягти низки суперечливих, почасти нереальних цілей, які були поставлені у більш ніж 60 резолюціях Ради Безпеки ООН. Ці сили виявилися надто слабкими і мали недостатню військово-політичну підтримку, особливо після того, як змінилися цілі СООНО, а амбіції сербів призвели до конфлікту між ними. Рішення США і НАТО про створення могутніших військових сил (ІФОР) на підтримку номінальної угоди сторін у Дейтоні (штат Огайо) відкрило нові перспективи, сприяло ефективній координації зусиль на місцях з боку міжнародних цивільних організацій і формувань (ООН, Міжнародних поліцейських сил, Організації з безпеки і співробітництва в Європі, Управління Верховного представника), великої кількості неурядових організацій, військових з ІФОР/СФОР, а також з боку трьох основних боснійських сторін, Сербії та Хорватії. Зважаючи на уповільнення прогресу в цивільній сфері, термін дії мандата військових сил продовжували двічі, незважаючи на раніше досягнуті домовленості. Востаннє – у червні 1998 р., і він має необмежену тривалість.

З’єднання діючих під керівництвом США Багатонаціональних сил (БС) і створеної в їхній розвиток Місії ООН на Гаїті (МООНГ) допомогло досягти майже всіх основних цілей в умовах дій з урахуванням реальної обстановки, незважаючи на те, що переважно політичне суперництво усередині країни зумовило невдачу у відновленні економіки країни і слабкий розвиток інших галузей, включаючи реформу судової системи.

Рішення Ради Безпеки про продовження цивільної поліцейської місії в умовах забезпечення охорони з боку аргентинської жандармерії по закінченні військових зусиль з підтримання миру створило прецедент щодо сприяння неблагополучним державам у підтримці громадського порядку.

Водночас не всі операції ООН можна вважати такими, що завершилися вдало. Так, наприклад, операції в Руанді, Сомалі та Боснії зазнали провалу, оскільки їхні завдання виходили за межі можливостей OOН. Під час проведення операції в Руанді склалася обстановка, за якої з квітня по червень 1994 р. не було зроблено нічого для запобігання або припинення геноциду. Це можна розглядати як прояв відсутності політичної волі в Раді Безпеки й основних членів ООН, які рішуче відмовилися від участі ООН у цьому процесі. Згадана операція мала місце після того, як у жовтні 1993 р. США прийняли рішення вивести із Сомалі свої війська, що підтримували операцію ООН у цій країні (ЮНОСОМ II), маючи великі втрати в збройній боротьбі з одним із сомалійських угруповань. Внаслідок цього в березні 1995 р. операцію було припинено, бо під час її виконання майже не вдалося домогтися успіхів у досягненні поставленої мети щодо насильницького роззброєння, політичного примирення, перебудови адміністративних структур і реформування поліції. Проте спільна діяльність Спеціальних об’єднаних сил ООН у Сомалі (СОСООНСОМ) і ЮНОСОМ II сприяла припиненню масової загибелі людей від війни, голоду і хвороб, звузила масштаби громадянської війни до дрібних сутичок і створила передумови для поступового руху шляхом примирення.

В інших випадках операції ООН виявилися особливо плідними. Миротворці ООН зіграли вирішальну роль у наданні допомоги Камбоджі, Мозамбіку, Сальвадору, а останнім часом Гватемалі та Ліберії в тому, щоб припинити в цих країнах спустошливі громадянські війни.

Починаючи з 1994 р., невдала операція Других сил ООН у Сомалі і провал місії Сил ООН з охорони в Боснії, до того ж різке збільшення витрат на миротворчі операції ООН за додаткових двосторонніх витратах Сполучених Штатів Америки і деяких інших країн, що направляли своїх військовослужбовців до лав миротворців, призвели до послаблення ентузіазму держав – членів ООН щодо проведення операцій з підтримання миру загалом і, зокрема, до великих масштабних і дорогих операцій у небезпечних умовах (комбіновані операції зі встановлення і підтримання миру), під час яких війська ООН ризикують бути втягнені до локальних конфліктів.

Кількість нових операцій ООН істотно зменшилася, а чисельність миротворців ООН скоротилася з 78 000 – у 1993 р. до 14 000 – наприкінці 1997 р., включаючи 3 000 цивільних поліцейських спостерігачів. У 1998 р. передбачалася значна активізація діяльності в рамках цієї програми, зокрема, у Боснії, Західній Сахарі, Анголі й Центральноафриканській Республіці. За цей час витрати ООН зменшилися з 3,5 до 1,2 млрд дол. США.

У цей період секретаріат ООН було істотно реорганізовано з метою підвищення ефективності під час здійснення операцій з підтримання миру. Кілька різних відділів було об’єднано в Управління операцій з підтримання миру. Понад 100 відряджених військовослужбовців поповнили кількість штатних співробітників ООН, було створено цілодобовий оперативний центр, окрім того, удосконалено принципи і методи матеріально-технічного забезпечення й закупівель.

3 січня 1995 р. ООН опублікувала Доповнення до своїх амбітних Основних мирних ініціатив 1992 р. і закликала створювати спеціальні коаліції, у рамках яких держави з певним військовим потенціалом за схвалення Ради Безпеки могли б здійснювати управління і контроль за операціями зі встановлення і підтримання миру. Саме такий підхід було використано для успішного розгортання багатонаціональних сил під командуванням США в Сомалі в грудні 1992 р. і на Гаїті у вересні 1994 р. Раду Безпеки було залучено до легітимізації могутніх Сил з реалізації мирної угоди в Боснії, що діяли під командуванням НАТО. Ці сили замінили в грудні 1995 р. Сили ООН з охорони в колишній Югославії, а потім Сили зі стабілізації. Чисельність Сил з реалізації мирної угоди становила понад 30 000 осіб, до яких входили три багатонаціональні дивізії на чолі з Першою бронетанковою дивізією США за могутньої підтримки з повітря. Завдання цих Сил полягало в тому, щоб забезпечити безпеку й надати непряму підтримку кільком міжнародним цивільним інститутам, які надавали допомогу конфліктуючим сторонам у реалізації положень Дейтонської угоди щодо повернення біженців, проведення виборів і перепідготовки поліцейських сил.

Інші регіональні організації взяли на себе лідерство у своїх регіонах, часто з дозволу Ради Безпеки. Так відбулося в Албанії, де було розгорнуто місію ОБСЄ (Організація з безпеки і співробітництва в Європі), що діяла під керівництвом італійців, допомогла стабілізувати ситуацію і сприяла постачанню гуманітарної допомоги. Аналогічна картина спостерігалася й у Центральноафриканській Республіці, де в події втрутилися підтримувані Францією африканські багатонаціональні сили, яким удалося успішно придушити низку військових заколотів. Мали місце також операції з підтримання миру на регіональній основі в Ліберії, Сьєрра-Леоне і на Кавказі, під час яких здійснювалося широкомасштабне розгортання миротворчих сил Економічного Співтовариства Західноафриканських держав (у Ліберії та Сьєрра-Леоне) і Співдружності Незалежних Держав (у Грузії й Таджикистані). В усіх випадках, за винятком Сьєрра-Леоне, роль нейтральної влади, що проводить свою роботу в тісному зв’язку з цими регіональними організаціями, брали на себе невеликі місії спостерігачів ООН.

Підбиваючи підсумки миротворчої діяльності ООН за 1997 р., Генеральний секретар ООН у доповіді зазначив: „У міжнародного співтовариства з’явилося більш чітке уявлення обмеженості можливостей операцій з підтримання миру і їхньої корисності. Внаслідок невдач, що траплялися раніше, держави – члени ООН нині краще уявляють собі загрози, з якими пов’язане розгортання операцій, ресурси яких не відповідають їхнім мандатам”.

За 57 років (з 1948 р.) – історії миротворчості ООН не тільки накопичила гігантський досвід, а й розширила арсенал використаних інструментів та змінила якість операцій з підтримання миру (ОПМ).


Нововведення та перспективи у практиці проведення операцій з підтримання миру.

 Останніми роками в практиці проведення ОПМ під егідою ООН у результаті політики на міжнародному рівні сталися зміни.

  1. Насамперед виникла потреба у тому, щоб ООН віддавала більше енергії та ресурсів превентивній дипломатії, оскільки почався перехід до другого покоління ОПМ, що передбачають, окрім виконання завдань традиційних операцій, комплекс заходів, спрямованих на розв’язання проблем, що призвели до кризи, або відродження суспільств, що внаслідок конфліктів зазнали змін суспільного ладу:

    • припинення випадків масових порушень прав людини;

    • запобігання гуманітарних катастроф;

    • сприяння демократичним перетворенням;

    • організація виборів, допомога у поновленні діяльності урядових і соціальних структур, реорганізації правоохоронних органів і збройних сил;

    • керування місцевою адміністрацією, підтримання заходів щодо розмінування, відновлення інфраструктури тощо.

  2. Характерною рисою ОПМ нового покоління стала їхня багатокомпонентність, тобто розширене коло визначених мандатом операції завдань і відповідна структура миротворчої місії.

До середини 1999 р. ООН здійснила незначну кількість польових операцій з елементами цивільної адміністрації або нагляду за нею. Однак у червні 1999 р. Секретаріат отримав вказівки створити тимчасову цивільну адміністрацію для Косова, а за три місяці – для Східного Тімора. На ці операції покладалися завдання й обов’язки, що вирізняються унікальним характером серед усіх польових операцій ООН і які ніколи раніше не передбачалися. Зокрема, це:

  • розробка законодавства і забезпечення його дотримання;

  • створення митних служб і видання розпоряджень;

  • встановлення і стягування податків на підприємницьку діяльність і прибуткові податки;

  • залучення іноземних капіталовкладень;

  • розв’язання майнових суперечок і питань відповідальності за військові витрати;

  • відновлення та експлуатація комунальних підприємств;

  • створення банківської системи;

  • організація шкіл і оплата вчителів тощо.

Причому цей перелік завдань потрібно було реалізовувати в післявоєнному суспільстві, використовуючи тільки добровільні внески, оскільки бюджет місії з розверсткою внесків, навіть для таких місій у справах „тимчасової адміністрації”, не передбачає асигнувань на діяльність самої місцевої адміністрації.

Окрім цих завдань, місії також повинні сприяти відновленню цивільного суспільства й поваги до прав людини в місцях, де невдоволення і недоброзичливість мають загальний і глибокий характер.   

Ніколи раніше Секретаріат ООН практично не реалізовував подібні завдання. Коли у 1999 р. він був змушений укомплектувати персоналом місії, які відповідали за організацію управління у Східному Тіморі й у Косові, з’ясувалося, що дуже мало співробітників у Секретаріаті, в установах, фондах або ті, хто залучений до програм ООН, мають технічні знання і досвід, необхідні для керівництва муніципалітетом чи національним міністерством. Та й держави-члени не змогли відразу вирішити це питання, оскільки вони також попередньо не планували перебування у своїх національних структурах фахівців з такою спеціалізацією.

Більш того, найнедоукомплектованішим місіям з питань тимчасової адміністрації знадобився певний час навіть для уточнення того, що саме їм потрібно. В кінцевому підсумку, кілька держав-членів запропонували кандидатури (причому часом без будь-яких витрат для ООН), які могли певною мірою виконувати такі обов’язки. Однак Секретаріат не скористався цими пропозиціями, почасти через прагнення уникнути однобокого (за такого розкладу) географічного представництва в кадровому складі місії. Також висувалася ідея про те, щоб окремі держави-члени брали на себе певні сектори керування („секторальну відповідальність”). Ці ініціативи, однак, не набули подальшого розвитку.

Загалом операції з підтримання миру мають позитивний характер, навіть незважаючи на окремі невдачі та численні випадки, коли в результаті цих операцій не вдається досягти поставленої мети.

З погляду майбутніх перспектив, досить імовірно, що послідовне застосування основними державами-членами, а також Радою Безпеки і Генеральним секретарем ООН таких принципів приведе до успіху і дасть змогу уникнути невдач. Цьому сприятиме:

  • уважне вивчення обстановки з метою визначення загальних і реальних завдань, необхідних військових і/або цивільних міжнародних ресурсів, ступеня труднощів і/або небезпеки операції, визначення термінів її проведення;

  • з’ясування рівня політичної підтримки, а також наявність матеріальних, людських і фінансових ресурсів, які мають надати основні країни (включаючи держави регіону і великі держави) для проведення військових і цивільних заходів;

  • надання чітких конкретних міжнародних повноважень усім основним військовим і цивільним виконавцям операції та визначення етапів (наприклад, первинного етапу забезпечення безпеки, етапу практичного виконання, перехідного етапу та етапу самостійного місцевого контролю);

  • підготовка об’єднаного гнучкого плану практичних дій, що включає головні цивільні та воєнні складові операції (діяльність армії, цивільної поліції та судових органів, політичні, дипломатичні, гуманітарні, економічні та інформаційні зусилля, розвиток цивільного суспільства, забезпечення дотримання прав людини і проведення виборів), поряд з механізмами керівництва, контролю й координації, а також визначення можливих термінів виконання основних заходів у рамках програми;

  • перевірка виконання операцій шляхом порівняння досягнутого з первинною оцінкою обстановки на місці і визначених цілей, а також з потребами, що виникають, в наданні політичної та матеріальної підтримки; внесення будь-яких необхідних змін повноважень і підтримки.

Оптимістичні сподівання на підвищення ролі та впливу ООН після завершення „холодної війни” загалом не справдилися. ООН зіткнулася з численними проблемами, пов’язаними з проведенням постійно зростаючих за обсягами програм:

  1. нестача коштів, заборгованість деяких держав зі стартових внесків становила на 1996 р. понад 3 млрд дол. США. З них 0,8 млрд дол. – це внески в регулярний бюджет, а 2,2 млрд дол. – внески на операції з підтримання миру;

  2. незначна ефективність діяльності численного бюрократичного апарату (на сьогодні до складу ООН входять сотні більш-менш постійних організацій, комітетів, комісій тощо, фактична структура яких часто була результатом процесу переговорів, а не використання визначеної організаційної моделі або принципів управління. Ці структурні підрозділи працюють неефективно і у певних випадках конкурують між собою за перерозподіл фінансових коштів ООН на програми, у яких вони здійснюють свою діяльність;

  3. невідповідність організаційної структури та функціональних завдань новим міжнародним умовам діяльності та новим загрозам миру та міжнародній безпеці, які нині виникають передусім у самих країнах, а не між ними;

  4. фінансування операцій з підтримання миру стало найскладнішою проблемою для ООН. Заборгованість із внесків до бюджету ООН держав-членів спонукала апарат ООН постійно використовувати кошти, виділені для операцій з підтримання миру на потреби покриття дефіциту у рамках регулярного бюджету;

  5. на цей час резолюції ООН не мають сили закону, велика їх кількість, щорічно прийнятих Генеральною Асамблею ООН, не реалізується на практиці;

  6. ООН не має функцій виконавчої влади. Ця організація не може стягувати податки або створювати збройні сили. І без реальної допомоги з боку найпотужніших держав ООН не може домогтися виконання своїх резолюцій.

Нині постала необхідність внесення коректив до Статуту і структури ООН, у розширенні функцій Ради Безпеки, зокрема, йдеться про ліквідацію права вето та внесення змін у міжнародні норми, які унеможливлюють міжнародне втручання у внутрішні справи держави в кризових умовах.

Таким чином, механізми діяльності ООН, напрацьовані впродовж п’ятдесяти років біполярного протистояння, у сучасних умовах себе не виправдовують, а сама Організація потребує істотних змін на інституціональному і на функціональному рівнях.

Важливим кроком на шляху адаптації ООН до нових сучасних реалій стала 54-та сесія Генеральної Асамблеї ООН (що відбулася у вересні 1999 р.), під час якої розпочалося усвідомлення значних змін у сучасному світоустрої і необхідності трансформації традиційних умов співіснування держав.

Події в РФ (війна на Північному Кавказі, теракти в Буйнакську, Москві, Волгодонську) внесли істотні корективи у роботу сесії ООН. Обговорення питань боротьби з тероризмом стало однією з центральних тем Генеральної Асамблеї ООН.

Питання про майбутню роль Організації Об’єднаних Націй актуалізувалося резонансними подіями у світі. Балканська та іракська кризи змусили замислитися про підходи до розв’язання регіональних конфліктів, що створюють загрозу глобальній стабільності. Можна сказати, що саме у період проведення 54-ї сесії ООН відбувалася боротьба двох позицій. Одну з них підтримували Сполучені Штати Америки, які відстоювали ідеї „гуманітарного втручання” та „обмеженого суверенітету”, тобто того, що було продемонстровано Північноатлантичним альянсом під час застосування сили проти Югославії. Протилежну точку зору активно просувала російська дипломатія, що знайшло підтримку в деяких членів ООН. На Генеральній Асамблеї всі її учасники отримали тексти пропозицій Москви щодо розробки „Концепції миру у XXI столітті”, запропоновані Росією ще на червневому саміті „великої вісімки” у Кельні, а також принципів та правових аспектів застосування сили у міжнародних стосунках в умовах глобалізації. На думку голови МЗС РФ, московські ініціативи можуть покласти початок процесу адаптації чинних міжнародних норм до тих змін, що відбулися у світі в останнє десятиліття, тобто фактично сприятимуть створенню нового кодексу поведінки у міжнародних відносинах.

Не викликає сумніву той факт, що ці зміни мають торкнутися і самої Організації Об’єднаних Націй. На цьому акцентувалиі провідні політики світу. Виступ Генерального секретаря ООН Кофі Аннана викликав неоднозначну реакцію. Його позиція полягала у тому, щоб висунути перед членами ООН проблеми, про які йшлося вище. Аннан також спинився на питаннях недостатньої ефективності наявних механізмів Організації і неспроможності її членів знайти консенсус з деяких питань стосовно прав людини у сучасному світі. Але висновків про слушність того або того підходу він не зробив, поклавши відповідальність за розв’язання цієї проблеми на держави – члени ООН, котрі, власне, і повинні піклуватися про проведення реформи ООН.


Висновки.


Хоча вагомість Організації Об’єднаних Націй останнім часом дещо зменшилася, вона не втратила свого значення як структура глобальної безпеки. Ефективно виконуючи цю роль, вона спирається на європейські та євроатлантичні структури. Дедалі більше ООН переймається миротворчою діяльністю, залучаючи до цього країни Євроатлантичного Союзу, а також охоплює питання надання гуманітарної допомоги населенню, яке постраждало внаслідок збройних конфліктів. Одним із важливих завдань ООН є контроль за дотриманням усіма країнами чинних міжнародних режимів у сфері безпеки.

Не варто звертатися до ООН з надією, що вона відстоюватиме інтереси тих або інших країн. Не слід очікувати, що ця організація виявиться ефективною у випадках, коли необхідне рішуче застосування військової сили. Однак ООН може впливати на події, не беручи на себе усієї ваги витрат і небезпек. Миротворчість не може бути універсальним для всіх ситуацій інструментом або заміняти собою інші види заходів міжнародного співтовариства. Однак у певних ситуаціях за наявності реалістичного мандату, достатнього об’єму ресурсів та міжнародної підтримки й співробітництва відповідних сторін операції з підтримання миру дійсно є ефективним інструментом врегулювання конфліктів і підтримки миру.

ООН забезпечує світову підтримку демократичним ідеям і принципам, надаючи їм юридичне обґрунтування. Миротворчість сприяє припиненню вогню між протиборчими сторонами, доставці гуманітарної допомоги, зародженню нових демократичних держав, наданню можливості біженцям і переміщеним особам повертатися до рідних місць, роззброєнню воюючих сторін і створенню умов для

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: