Україна в сучасній системі міжнародних відносин
У разi реалiзацiї песимiстичного сценарiю (дуже спрощено: поглиблення конфронтацiї мiж Росiєю та НАТО, розподiл Схiдної Європи на зони впливу мiж РФ i Заходом i т.п.), Росiя, поставлена перед вибором мiж Балтiйським регiоном i Україною, зробить вибiр на користь останньої. Адже без України Росія остаточно втрачає статус євразійської імперії. «Навіть без Прибалтійських республік і Польщі, — вважає Збігнев Бжезинський, — Росія, зберігаючи котроль над Україною, мала б змогу не втратити своє місце лідера... в євразійській імперії, в межах якої Москва мала б підкорити собі неслов'янські народи північного та північно-східного регіонів колишнього Радянського Союзу».
Розвиток взаємовiдносин України з державами Балтiї вiдповiдає принципам основних складникiв захiдного вектора, який в iнаугурацiйнiй промовi Президента України Л. Кучми 31 листопада 1999 р. було визнано пріоритетним напрямком вiтчизняної зовнiшньої полiтики. Для країн Балтії, які проводять відверто прозахідну зовнішню політику і намагаються отримати гарантії безпеки від НАТО, багатовекторна Україна, враховуючи її геополітичне положення, тим не менш є важливим чинником їх зовнішньополітичних концепцій. Оскільки офіційні Вільнюс, Рига і Таллінн чудово розуміють, що від того, яке місце в новому геополітичному порядку займатиме Україна, залежить не лише нове обличчя Росії (імперське чи демократичне, європейське чи євразійське), а й, відповідно, політична доля країн Балтійського регіону. Виходячи з того, що Росія не може бути в Європі без України, в той час як Україна цілком здатна стати складовою частиною Європи і без РФ, країни Балтії роблять багато для того, щоб, розвиваючи регіональну співпрацю з Україною, наближати останню до Європи. В цьому контексті варто згадати намагання Литви, Польщі та України поглибити спiвробiтництво в межах трикутника «Вільнюс — Варшава — Київ». Президенти Латвiї, Литви та Естонiї взяли участь у мiжнароднiй конференцiї «Балто-чорноморське співробiтництво: у ХХ столiття без розподiльних лiнiй в Європi», яка вiдбулась в Українi у вереснi 1999 року за iнiцiативою українського Президента. Країни Балтії неодоразово наголошували на зацiкавленості у наданнi Українi статусу «постiйного спостерiгача» в Радi держав Балтійського моря, що значно спростило б політичний діалог України з країнами Скандинавiї та Пiвнiчної Європи.
Проте геополiтчна спiвпраця нових пострадянських держав дещо ускладнюється як рiзницею в темпах соцiально-економiчних перетворень, так i баченням ними власного геополітичного майбутнього. Нагадаємо, що протягом минулих п'яти рокiв офiцiйний Київ дотримувався так званої багатовекторної зовнiшньопо-лiтичної доктрини. Завданням цієї статті не є аналiз причин, що обумовили саме таку парадигму вiтчизняної зовнiшної полiтики, та наслiдків для країни від її реалiзацiї. Зазначимо лише, що в геополiтичному розумiннi багато-векторнiсть — це не що iнше, як невизначенiсть нацiональних iнтересiв, внутрiшнiх та зовнiшнiх прiоритетiв держави, або невдала спроба приховати справжнi зовнiшньополiтичнi цiлi. На вiдмiну вiд України, орієнтація країни Балтії на Захід, як зазначила президент Латвії Вайре Вiке-Фрейберга, залишається твердою та незмінною. Більше того, зробивши свій геополітичний вибір, країни Балтії вже досягли певних успiхiв в економiчнiй та вiйськово-полiтичнiй iнтеграцiї з Заходом, що створює базу для переходу до етапу інституалізації взаємин із структурами трансатлантичної безпеки та європейської економічної співпраці.
2.2 Інтеграція в європейські структури економічної співпраці — надмета країн Балтійського регіону
У той час як країни Балтii активно шукають варiанти приєднання до Європейської спiльноти i працюють над скороченням перехiдного перiоду зближення з ЄС, Європа — пiд впливом цiлої низки факторiв — вже починає активно замислюватись над успiшнiстю європейського інтеграційного експерименту. На думку ряду європейських полiтикiв та науковцiв, протягом най- ближчих десяти рокiв Європа має визначитись з відповіддю на питання щодо сенсу iснування такої структури, як Європейський Союз, i створити умови для того, щоб найвпливовiшi його члени (наприклад, Нiмеччина) не вийшли з ЄС на початку ХХІ сторiччя. Базу для iснування побоювань такого роду створює економiчна структура самої Європи, а точнiше — десинхронiзацiя економiк країн-членiв ЄС, яка обумовлює глобальну рiзницю у геополiтичнiй поведiнцi членiв Союзу (Францiї, Великобританiї, Нiмеччини та iнших). Фактично новий етап реформування самого Європейського Союзу свiдчить, що керiвництво об'єднаної Європи шукає шляхи запобiгання виникненню iнтеграцiйної кризи. Так, у груднi 1999 року новий керiвник Комiсiї ЄС Романо Продi, який наполягає на проведеннi реформ, здатних «модернiзувати» Європейський Союз, запропонував, по-перше, ухвалювати найважливiшi європейськi рiшення простою бiльшiстю i, вiдповiдно, вiдмовитись вiд дiючого сьогодні принципу консенсусу при ухваленнi рiшень. По-друге, обмежити кiлькiсть комiсарiв ЄС (європейських мiнiстрiв) квотою у 20 одиниць. Враховуючи той факт, що пiсля розширення ЄС членiв Союзу буде 27, а мiнiстрiв 20, аналiтики констатують, що запропоновані Продi реформи «беруть курс на диктат найвпливовiших європейських країн-зубрiв, якi будуть примушувати прямувати за собою решту партнерiв».
Все бiльше питань викликає i майбутнє Європейського Монетарного Союзу (далi — ЄМС), до якого прагнуть приєднатись і країни Балтії. Пояснюючи складнощi, що виникли у ЄМС, економiсти посилаються на його природу, яка передбачає високий рiвень монетарної синхронiзацiї по вiдношенню до всiх економiк країн-членiв ЄС. Водночас, синхронiзацiя неоднозначно впливає на нацiональнi економiки країн-членiв Союзу, не кажучи вже про кандидатiв на вступ до ЄС та ЄМС, що перебувають на рiзних рiвнях економiчного розвитку.
Таким чином, основна проблема, яку має подолати Європа протягом найближчих десяти рокiв, якщо прагне пiдтвердити успiшнiсть iнтеграцiї, це десинхронiзація економiчного розвитку країн, що вже входять до ЄС. Цiлком зрозумiло, що процес розширення ЄС за рахунок постсоцiалiстичних країн Центральної та Схiдної Європи лише загострить основну проблему сучасної Європи — десинхронiзацiю економiчного розвитку членiв ЄС. Крiм того, сама процедура прийняття до ЄС країн ЦСЄ вже отримала на Заходi статус «надзвичайно коштовного проекту». Пiдраховано, що для надання фiнансової пiдтримки відносно слаборозвинутим, у порiвняннi з державами Захiдної Європи країнами ЦСЄ, бюджет ЄС потрiбно збiльшувати на 55-65$ млрд. Пiд впливом низки зазначених вище чинників ЄС у 1999 р. кардинально переглянув принципи власного розширення і фактично вiдмовився вiд зобов'язань прийняти в 2003 р. шiсть країн ЦСЄ до Союзу. Фактично, нове керiвництво ЄС заявило про те, що прийом до Євросоюзу вiдбуватиметься для кандидатiв як першого (Угорщина, Польща, Чехiя, Словенiя, Естонiя та Кiпр), так i другого ешелону (Болгарiя, Литва, Латвiя, Румунiя), не по черзi за списком, а у мiру виконання цими країнами прийнятих зобов'язань.
Щодо країн Балтії, то про своє бажання вступити до ЄС Латвія, Литва та Естонія заявили у 1993 році, коли на порядку денному ще не стояло питання докорінного реформування Союзу. У 1995 р. вони стали асоцiйованими членами ЄС. Найбiльших успiхiв на цьому шляху досягла Естонiя. 13 грудня 1997 р. на Люксембурзькому самiті ЄС було ухвалено рiшення про початок переговорiв щодо вступу до ЄС з 6 країнами-кандидатами, серед яких була і Естонiя. У вереснi 1998 р. Естонiя передала до Єврокомiсiї документ, що фіксував її позицiї на переговорах зі вступу до ЄС. Восени 1999 року офіційний Таллінн шокував Європу своїм наполегливим прагненням приєднатись до зони євро, не чекаючи на прийняття Естоніі до ЄС. Наприкiнцi 1999 року Європейська Комiсiя затвердила програму економiчного розвитку Естонiї на 2000-2003 рр., якою передбачається проведення урядом цiєї країни i надалi жорсткої монетарної полiтики та скорочення бюджетного дефiциту. На думку уповноваженого Єврокомiсiї з питань економiки та фiнансiв Педро Солбеса, якщо Естонiя виконає всі показники, зафiксованi ухваленою програмою, то вона не матиме проблем зі вступом до Євросоюзу.
У резолюцiї «Про єдину координацiю роботи з питань iнтеграцiї Литви у Європейський Союз», ухваленiй Сеймом Литви, зафiксовано, що iнтеграцiя до ЄС та iнших захiдних структур є найважливiшим напрямком зовнiшньої полiтики цiєї країни. В серединi 1998 року було проведене перше засiдання Комiтету з питань асоцiацiї Литва — ЄС. Але, на превеликий жаль для литовського полiтичного істеблішменту, сподiвання Вiльнюса на запрошення Литви до переговорiв щодо вступу в ЄС, не виправдались. Давши високу оцінку литовським політичним та економiчним реформам, експерти Євросоюзу визначили коло проблем, без вирiшення яких Литва не може розраховувати на членство в ЄС. Мова йде про встановлення повноцiнного прикордонного контролю; про прискорення темпiв приватизацiї; про ухвалення закону про банкрутство; про закриття Інгалiнської АЕС, де експлуатуються реактори чорнобильського типу (РБМК). На думку литовських аналiтикiв, невдоволення керiвництва ЄС (передусім, Нiмеччини, що вiдмовилась вiд активної пiдтримки iнтеграцiйних прагнень Вiльнюса) викликали дiї литовського уряду, який надав переваги американському капiталу (а не європейському!) при проведеннi приватизацiї стратегiчних об'єктiв литовської економiки. Мається на увазi пiдписання президентом Литви В.Адамкусом у жовтнi 1999 р. закону про умови надання 51% акцiй Мажейкяйського НПЗ та його ДП в управлiння американськiй компанiї Williams International Company. Не зважаючи на зазначені ускладнення, Литва продовжує пошук шляхiв прискорення свого вступу в Євросоюз. Так, зусиллями законодавцiв було впроваджено близько 400 правових актiв, якi вiдповiдають нормам ЄС, що за рiвнем гармонзацiї внутрiшнього законодавства із законодавством ЄС, вивело Литву на 5-6 мiсця серед iнших країнкандидатiв на вступ до цієї структури.
Латвiя, так само як i Литва, не отримала запрошення на проведення переговорiв щодо вступу до ЄС. За офiцiйною версiєю, серйозним бар'єром на шляху Латвiї до ЄС є складна ситуацiя iз статусом некорiнного населення республiки та ухваленням більш м'якого iммiграцiйного законодавства. Незважаючи на певнi труднощi на шляху європейської iнтеграцiї, Латвiя першою з країн Балтiї 14 жовтня 1998 року вступила до Свiтової органiзацiї торгiвлi.
Для порiвняння зазначимо, що розвиток економiчних стосункiв мiж ЄС та Україною визначається лише Угодою про Партнерство та Спiвробiтництво, яка була пiдписана у 1994р. i передбачала створення зони вiльної торгiвлi мiж ЄС та Україною, якщо остання продемонструє достатнiй прогрес у формуванні стабiльної економіки. Проте, на вiдмiну вiд угод про асоцiйоване членство, пiдписаних iз країнами Центральної Європи та Балтiї, угода з Україною не передбачала можливого вступу останньої в ЄС.
2.3 Сьогодення взаємин України та країн Балтії
Розпочавши на початку 1990-х рр. трансформацiйнi перетворення, Латвiя, Литва та Естонiя досягли на шляху реформування своїх суспільств певних успiхiв, що вже визнанi європейським спiвтовариством.
Наприклад, естонський досвiд доводить, що за умов iснування суспiльного консенсусу, взаємодiї мiж владними гiлками та полiтичної волi до здiйснення перетворень у керiвництва країни, вже на 4 рiк економiчних реформ (для Естонiї — 1996 рiк), навiть пiсля важкого перiоду «шокової терапiї» (1992-1995 рр.), може розпочатись етап економiчного зростання. Так, якщо у 1996 р. зростання ВВП складало 4%, то вже у 1997 роцi ВВП Естонiї збiльшився майже на 11%. Країна досягла найбiльшого серед пострадянських держав ВВП на душу населення, який у 1998 р. склав $3197. Припинено зростання iнфляцiї. Внаслiдок вдало проведеної грошової реформи Естонiя має стабiльну валюту — крону, прив'язану до нiмецької марки.
На вiдмiну вiд України, Естонiя вiдмовилась вiд практики запозичень у мiжнародних фiнансових iнституцiй. Брак вiтчизняних iнвестицiй, необхiдних для структурної перебудови економiки, країна долала шляхом створення лiберального податкового законодавства, що сприяло заохоченню прямих закордонних iнвестицiй в естонську економiку. Так, на перший квартал 1999 р., за даними естонського агентства з iнвестицiй, загальна сума iнвестицiй, що надiйшла до економiки країни з 1995 р., склала 2,24 млрд. крон. У 1997 р. в Естонiї розпочалась «велика приватизацiя» у таких галузях, як енергетика, зв'язок, транспорт, що стало додатковим фактором для залучення iнвес- торiв до естонської економiки. Найбiльшими iнвесторами естонської економiки є ТНК Фiнляндiї, Швецiї, США та Нiмеччини. На вiдмiну вiд України, Естонiї вдалося переорiєнтувати свiй експорт на ринки ЄС. У 1998 р. частка ЄС у експортi Естонiї складала 63,3%, в iмпортi — 56,3%.
Суттєвi змiни сталися протягом останнього десятирiччя i в економiцi Латвiї, в якiй економiчну реформу 1991-1995 рр. було здiйснено в 4 етапи. Перший (1991-1992 рр.) етап супроводжувався лiбералiзацiєю усiх галузей народного господарства. На другому етапi (1992-1994 рр.) було призупинено падiння ВВП. Протягом 1994-1995 рр. — третього етапу — спостерiгалось певне економiчне зростання. I, нарештi, з 1996 року (початок четвертого етапу, що триває i досьогоднi) на тлi стабiлiзацiї та економiчного зростання литовський уряд почав здiйснювати структурну перебудову. В результатi, приватний сектор, за пiдсумками 1998 року, давав 60% всього ВВП i забезпечував роботою 2/3 населення країни.
Сьогоднi для Латвiї є актуальними питання приватизацiї таких стратегiчних об'єктiв, як «Латвiя Газе» (державна компанiя-iмпортер газу), Морського пароплавства та «Латвенерго» (державний виробник та iмпортер енергiї). Зазначимо, що хоч Латвiя i випередила решту пострадянських країн за темпами та глибиною структурних перетворень, методи та атмосфера, в якiй вiдбувається приватизацiя латвiйських стратегiчних компанiй, є типовими для приватизацiйних процесiв бiльшостi пострадянських країн. Так, приватизацiя згаданих об'єктiв супроводжувалась гучним скандалом навколо так званої «справи педофiлiв», у зв'язку з якою були висунуті звинувачення проти зацiкавлених у приватизацiї згаданих об'єктiв західними компаніями прем'єр-мiнiстра Латвiї А.Шкеле, мiнiстра юстицiї В.Бiркавса та голови служби державних надходжень А.Сончика. Прем'єр Шкеле, у свою чергу, повiдомив про можливiсть оприлюднення картотеки КДБ СРСР, що зберiгається в литовському Бюро документацiї наслiдкiв тоталiтаризму. В результатi — приватизацiю не було припинено, але її продовження коштувало прем'єр-мiнiстру Шкеле вiдставки на початку квiтня 2000 року.
Найбiльших складнощiв на шляху до ринкової економiки серед країн регiону зазнала економiка Литви через згортання енерго- та ресурсозатратних металообробки та верстатобудування, що до 1989 року складали основу промислового виробництва цiєї республiки.
В цiлому, сутнiсть зовнішньоекономiчної стратегiї, що визначається політичною парадигмою Балтiї, полягає в максимальному обмеженні економiчної залежності вiд Росiї (через диверсифiкацiю iмпорту енергоносiїв) та «прив'язуванні» до себе захiдних країн, передусiм, членiв ЄС (шляхом переорiєнтацiї свого експорту на Європу та продажу членам ЄС у власнiсть стратегiчних об'єктiв). Зазначимо, що Балтiї вдалося частково реалiзувати поставленi завдання. Так, країни ЄС вже стали основними торговельними партнерами Латвiї, Литви та Естонiї. А росiйський капiтал практично не був допущений до участi у приватизацiї стратегiчних об'єктiв на територiї цих країн.
Що стосується реалiй економiчного сьогодення, то акцент при формуваннi ВВП країни Балтiї, пов'язанi ще з часiв СРСР iз Росiєю спецiалiзованою транспортною iнфраструктурою (порти, залiзницi, автомагiстралi, НПЗ тощо), вимушенi робити на використаннi можливостей власного транзитного потенцiалу, розрахованого на проходження 20 млн. тонн росiйської нафти на рiк. (Латвiйський порт Вентспiлс щорiчно може обробляти 14-15 млн. тонн сирої нафти. На росiйськiй нафтi працюють термiнали у Литвi — порти Клайпеда i Бутiнга (ще 4 млн. тонн). Приблизно 2 млн. тонн обробляється в естонському порту Мууга). Слiд зазначити, що країни Балтiї протягом 90-их рр. робили реальнi кроки для скорочення енергетичної залежностi вiд РФ (наприклад, надання 51% акцiй Мажейкяйського НПЗ у власнiсть американськiй компанiї «Вiльямс», яка гарантувала постачання на НПЗ кувейтської нафти), якi, на жаль, поки що не принесли принципових змiн в режим постачання енергоресурсiв в країни регiону. Таким чином, саме збіг економiчних iнтересів (з одного боку — РФ зацікавлена у Балтійському транзитному напрямі, з іншого — Балтійські країни зацікавлені у транзиті та переробці росiйської нафти), змушує країни Балтії шукати певних компромісів з Росію в зовнішній політиці. Саме цей фактор, який офiцiйною Москвою трактується як «реалiстична спiвпраця на базi економiчних iнтересiв», впливає на економiку Латвiї, Литви та Естонiї, та робить їх певною мiрою залежними вiд Росiї, а точнiше — вiд росiйських транснаціональних компаній.
Україна є третім — пiсля Росiї та Нiмеччини — зовнiшньоекономiчним партнером Литовської Республiки. Наша країна входить до першої десятки торговельних партнерiв Латвiї. Спiвпраця з Україною визнана прiоритетним напрямком зовнiшньоекономiчної полiтики Естонiї. Проте бiльш рiшуче, у порiвняннi з Україною, реформування країнами Балтiї економiки та досягнення певних успiхiв у створеннi ринкової iнфраструктури, накладає специфiчний вiдбиток на економiчнi вiдносини мiж Україною, з одного боку, та Латвiєю, Литвою i Естонiєю, з iншого. Наприклад, негативне — для України — сальдо торговельного балансу iз Литвою та Естонiєю є вже практично традицiйною рисою українсько-литовських та українсько-естонських взаємин. За останнє десятирiччя лише один раз Україна вийшла на позитивний торговельний баланс iз Латвiєю. Та й то у 1998 роцi, коли росiйська фiнансова криза пiдштовхнула українцiв у термiновому порядку шукати новi ринки збуту. Аналiз структури українського експорту до країн Балтiї свiдчить про зростання темпiв вивезення з України сировини та напiвфабрикатiв та скорочення експорту окремих видiв продукцiї технологiчно-кiнцевого циклу.
Наприклад, експорт кукурудзи в Латвiю у 1998 р. порiвняно iз 1997 р. збiльшився у 8,3 рази, паперу i картону — 2,8 рази, чорних металiв — на 65%, казеїну — на 47%, олiї — на 21%.
Таким чином, наведенi факти дозволяють визначити коло певних тенденцiй, що характеризують економiчнi взаємини мiж Україною та країнами Балтiї. По-перше, реальнi показники торговельно-економiчних балансiв мiж Україною та країнами Балтiї дозволяють зробити висновок, що український уряд та вiтчизнянi дiловi кола вважають балтiйський ринок вузьким та неперспективним. При цьому не враховується факт його тiсного зв'язку iз ринками Скандинавiї та Пiвнiчної Європи. У той час, як український капiтал з року в рiк втрачає для себе цей регiон, державнi та приватнi компанiї Бiлорусi, Чехiї, Угорщини та Польщi проводять активну маркетингову полiтику на балтiйському ринку. Як наслiдок, товарообiг, наприклад, Латвiї з Чехiєю та Польщею збiльшився протягом 1998 року на 35%.
По-друге, Латвiя, Литва i Естонiя, якi пiд час великої приватизацiї залучили в стратегiчнi галузi економiки європейський та американський капiтал, тепер розглядають Україну, враховуючи її геополiтичне положення, обсяги внутрiшнього ринку та транзитний потенцiал, як привабливий об'єкт для iнвестування власного капiталу. Так, Естонiя повiдомила про готовнiсть iнвестувати в українську економiку $300 млн. шляхом реалiзацiї низки iнвестицiйних проектiв, зокрема, в готельному та житловому будiвництвi, будiвництвi АЗС. Естонська сторона висловила готовнiсть взяти участь у фiнансуваннi завершення будiвництва одеського нафтотермiналу «Пiвденний». Приватизованi латвiйськi банки («Парексбанк», «Айзкрауклесбанк» та iншi) брали активну участь у фiнансуваннi нашої держави шляхом закупiвлi облiгацiй внутрiшньої державної позики на суму $70 млн.
По-третє, активна позицiя латвiйських, литовських та естонських дiлових кiл у пошуку ринкiв збуту для вироблених ними товарiв пояснюється як тривалiшим досвiдом роботи в умовах ринку, так i державною пiдтримкою експортерiв. В цьому контекстi слiд зазначити, що недосконалiсть вiтчизняного податкового законодавства та протекцiонiстської полiтики українського уряду щодо експортерiв готової продукцiї обумовлюють цiнову неконкурентоспроможнiсть українських виробникiв навiть на ринках Естонiї та Литви, де створенi рiвнi умови як для мiсцевих пiдприємцiв, так i для українських суб'єктiв зовнiшньоекономiчної дiяльностi. Що стосується ринку Латвiї, то вiн практично заблокований — через введення 75% ввiзного мита — для українських виробникiв с/г продукцiї: цукру, зерна та iн.
По-четверте, використання можливостей розширення взаємного торговельного обiгу мiж Україною та країнами Балтiї, залучення iнвестицiй в економiку України все бiльшою мiрою визначається напрямами та темпами економiчної трансформацiї та iнтеграцiї Латвiї, Литви та Естонiї до ЄС. Характерною рисою нинiшнього етапу iнтеграцiйної взаємодiї країн Балтiї та ЄС є те, що внаслiдок розширення торговельно-економiчних зв'язкiв з країнами ЄС та широкої участi захiдного капiталу в приватизацiйних процесах в цих країнах на пiдприємствах рiзних галузей активно ведеться узгодження внутрiшньої нормативно-технiчної та технологiчної документацiї з вимогами ЄС. Зазначена тенденцiя особливо посилюється в тих галузях, де пiдприємцi прагнуть одержати квоти для експорту їх продукцiї в країни ЄС. Це, в свою чергу, потребує виконання широкого комплексу вимог до сертифiкацiї продукцiї. Так, при виробництвi харчових продуктiв ставиться завдання сертифiкацiї за європейськими вимогами всiх їх компонентiв. Така тенденцiя може призвести до скорочення iмпорту по цих позиціях з України в разi невжиття конкретних заходiв щодо сертифiкацiї української продукцiї вiдповiдно до стандартiв ЄС.
І, нарештi, здiйснення планiв керiвництва росiйського ТЕКу щодо диверсифiкацiї шляхiв експорту росiйської нафти в Європу (заплановане на 2009 рiк закiнчення побудови росiянами власної Балтiйської трубопровідної системи та створення росiйського портового комплексу на Балтицi дозволить транспортувати нафту до кордону iз Захiдною Європою виключно по територiї РФ) та скорочення обсягів видобутку нафти росiйськими нафтовими компанiями, по-перше, обумовить значне скорочення обсягiв росiйського експорту нафти, що транспортуються до Європи з використанням iнфраструктури країн-транзитникiв (якими є i Україна, i країни Балтiї). По-друге, сприятиме загостренню конкурентної боротьби за транзит росiйської нафти в Європу мiж країнами-транзитниками (в т.ч. мiж Україною та державами Балтiї).
Висновки
Становлення України як незалежної демократичної держави відбувається в період кардинальних політичних і економічних зрушень в українському суспільстві і історичних змін в системі міжнародних відносин, які характеризуються виникненням нових незалежних держав, появою нових регіональних центрів сили в міжнародних відносинах, переходом від ери конфронтації до ери відкритості і співробітництва, зникненням військово-політичного та ідеологічного протистояння в Європі.
Процес державотворення і побудови вільного громадянського суспільства в Україні збігається з її поступовим входженням до світового співтовариства і пошуками нею свого місця в сучасному складному, різноманітному і суперечливому світі. З огляду на своє геополітичне становище, історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково-технічний та інтелектуальний потенціал Україна може і повинна стати впливовою світовою державою, здатною виконувати значну роль в забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі.
Неодмінною умовою успішної реалізації Україною своїх можливостей є її активне і повномасштабне входження до світового співтовариства. Долаючи кризові явища в суспільстві і торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на свої фундаментальні загальнонаціональні інтереси, відповідно до яких визначаються засади, напрями, пріоритети та функції її зовнішньої політики.
Базовою вимогою у здійсненні зовнішньої політики України є якнайповніше і якнайефективніше забезпечення національних інтересів країни. Розвиваючи принципові положення, визначені Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., а також іншими документами, ухваленими Верховною Радою України, базуючись на суворому дотриманні загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, Статуту ООН та інших документів НБСЄ, Українська держава реалізує зовнішню політику на засадах відкритості і співробітництва з усіма заінтересованими партнерами. Наша країна засуджує війну як знаряддя національної політики, додержується принципу незастосування сили та загрози силою і прагне до вирішення будь-яких міжнародних спорів виключно мирними засобами.
Розвиток двосторонніх міждержавних відносин, розширення участі в європейському регіональному співробітництві, співробітництво в рамках Співдружності незалежних держав, членство в ООН та інших універсальних міжнародних організаціях - це основні напрями міжнародних відносин України.
Пріоритетними стратегічними напрямами у сфері двосторонніх відносин є активний розвиток політичних, економічних, науково-технічних, культурних та інших стосунків з різними державами. Виходячи з цього визначальною рисою зовнішньої політики України є встановлення з ними відносин політичного і військового партнерства, взаємовигідного економічного співробітництва, широких культурних, наукових, гуманітарних зв'язків. Географічно близькі держави разом з деякими прикордонними країнами є своєрідним мостом між Україною і Європою. Україна прагнутиме до розвитку з ними повномасштабних дружніх відносин.
Співробітництво з державами світу, розвиток європейського регіонального співробітництва, участь України у всесвітніх міжнародних організаціях створює реальні можливості для взаємодії практично з усіма державами світу в рамках багатосторонньої дипломатії, розширюватиме смугу стабільності і миру навколо України, сприятиме її утвердженню як впливової європейської держави, торуватиме шляхи до широких політичних, економічних, культурних, наукових, гуманітарних стосунків.
Україна будує свої міжнародні відносини, базуючись на принципах миру, співробітництва, невтручання у внутрішні справи інших держав, додержання принципу неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки, сумлінно виконує всі свої міжнародні зобов’язання, здійснює активну, гнучку і збалансовану зовнішню політику, що і дозволяє нашій державі обстоювати у своїй зовнішній політиці підхід «безпека для себе - через безпеку для всіх».
Література
Аналитическая записка Совета по внешней и оборонной политике России // Независимая газета. — 1999. — №177. — 23 сетября.
Бжезинский З. Україна в 2000 р. i далi: геополiтичнi прiоритети та сценарiї розвитку. — К., 1999. — С. 70;
Бжезинский З. Великая шахматная доска. — М., 1999. — С. 54-64.
Бодрук О. Цiлеспрямованiсть, рiшучiсть i послiдов-нiсть — характернi ознаки полiтики країн Балтiї // Стратегiчна панорама. — К., 1999. — №3 — С.26.
Врублевський В., Хорошковський В. Український шлях. Начерки: геополітичне становище України та її національні інтереси. — К., 1997. — С. 67.
Гуцал А. На пороге нового тысячелетия: куда дрейфует мир? // Зеркало недели. — 2000. — 15 января.
Гуцало М. Программа антитеррористических действий – диалог культур Інформаційно-аналітичний бюлетень «ПРОБЛЕМИ БЕЗПЕКИ: особистості, суспільства, держави» 4/05
Дацюк С., Грановский В. Что будет делать Украина в ХХІ веке? Способна ли отечественная элита сформулировать государственную стратегию? // День. — 1999. — 11 февраля.
Десять лет структурной трансформации. Авторский коллектив сотрудников Института экономических и политических исследований НАН России под ред. д.э.н. Р.Гринберга // Независимая газета. — 1999. — 22 декабря.
Дорожовец О. В Чехии левые и правые разделили власть // День. — 1998. — 15 июля.
Замятин В. Украинцу с румыном делить нечего // День. — 1997. — 3 июня.
Иванов И. Москва и Киев должны быть уверены друг в друге // Независимая газета. — 1999. — 28 января.
Катин В., Здитовецкий А. В Евросоюзе грядут перемены // Независимая газета. — 1999. — 1 декабря.
Клименко І. Уроки болгарської кризи, або Україна готується до іспиту // День. — 1998. — 24 січня
Ковтіха В. Формула антитерору. Як боротися з екстремізмом Газета «День», №92, 26 мая 2005 года
Корчинский А. Террористы тянут время, подогревая недовольство людей властью. - «Сегодня», 26 октября 2002
Кузнецова Л. Готовьтесь платить // Компаньон. — 1999. — 15-19 ноября — С. 16-17.
Ми стаємо свідками зародження диктатури міжнародного тероризму «Громадське Радіо», 2 сентября 2004 года (antiterunity/ru/massmedia/index.php)
Мировые дискуссии. — К., 2000. — 10-16 апреля. — №13(62); iнтернет-видання stratford.
Мовчан Ю. Наш сусід — Словаччина: п'ять років незалежності // Україна. Європа. Світ. — 1997. — 27 грудня.
Никипелова И. Сегодня терроризм – это серьезный и мощный бизнес Независимое Аналитическое Агентство «Главред», 6 сентября 2004 (antiterunity/ru/massmedia/glavred060904.php)
Парахонський Б. Місце та роль України в сучасному геополітичному просторі // Стратегічна панорама. — 1998. — № 1-2. — С. 36
Петухов С., Фомина Е. Добрососедская склока // Эксперт. — 2000. — №13. — 3 апреля. — С.68.
Пинчук С. Не нужен нам берег литовский, и Латвия нам не нужна // Независимая газета. — 2000. — 2 марта
Примара Європи (аналітична доповідь). — К., 1999. — С. 37-42.
Ростоцкий Я. Макроэкономическая нестабильность в посткоммунистических странах. — М., 1997. — С. 382-400.
Рубанец Н. Терроризм - чума XXI века Интервью с В.В.Крутовым. «Україна і світ сьогодні», №46, 2003 года. С. 2-3.
Семена М. Критичні орієнтири: «загроза» й загроза… // День. — 2000. — 12 січня
«Силовыми методами победить терроризм нельзя...»