Xreferat.com » Рефераты по международным отношениям » Проблеми соціальної диференціації населення в Україні та в світі

Проблеми соціальної диференціації населення в Україні та в світі

року - 701 гривні, з 1 січня 2010 року - 825 гривень, з 1 квітня - 839 гривень, з 1 липня - 843 гривень, з 1 жовтня - 861 гривні, з 1 грудня - 875 гривень та для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення;

дітей віком до 6 років: з 1 листопада 2009 року - 632 гривень, з 1 січня 2010 року - 755 гривень, з 1 квітня - 767 гривень, з 1 липня - 771 гривні, з 1 жовтня - 787 гривень, з 1 грудня -799 гривень;

дітей віком від 6 до 18 років: з 1 листопада 2009 року - 776 гривень, з 1 січня 2010 року - 901 гривні, з 1 квітня - 917 гривень, з 1 липня - 921 гривні, з 1 жовтня - 941 гривні, з 1 грудня - 957 гривень;

працездатних осіб: з 1 листопада 2009 року - 744 гривень, з 1 січня 2010 року - 869 гривень, з 1 квітня - 884 гривень, з 1 липня - 888 гривень, з 1 жовтня - 907 гривень, з 1 грудня - 922 гривень;

осіб, які втратили працездатність: з 1 листопада 2009 року - 573 гривень, з 1 січня 2010 року - 695 гривень, з 1 квітня - 706 гривень, з 1 липня - 709 гривень, з 1 жовтня - 723 гривень, з 1 грудня - 734 гривень. [4]

Бідність, вочевидь, - надзвичайно складна проблема як у теоретичному так і в прикладному аспектах. Її не розв’язала щадна країна світу, включаючи найбільш розвинуті. Прагнення населення України до незалежності своєї країни багато в чому зумовлене сподіванням на заможне життя.

Перехід на ринкові відносини із багатьох причин викликав в Україні різкий спад виробництва, що зумовило зростання безробіття, низької заробітної плати і поглибило диференціацію населення. Закономірно, що науковці констатують високу актуальність проблеми бідності на теренах нашої держави.

Незважаючи на те, що бідність є загально світовим явищем і властива будь-якій економічній системі, її рівень в Україні значно перевищує аналогічні показники промислово розвинених країн. Це на може не викликати серйозної стурбованості українських державних і суспільних інститутів із приводу «соціального самопочуття» і рівня матеріального благополуччя своїх співгромадян. Отож - бідність одна з болючих проблем української держави, від подолання якої буде залежати зниження соціальної напруженості в Україні.

Незважаючи на економічні успіхи й стабільне підвищення реальних грошових доходів населення , масштаби бідності залишаються високими, що негативно позначається як на розвитку людини, конкретної родини, так і суспільства в цілому. Відтак бідність спричиняє погіршення якісних характеристик населення, зростання соціально-економічної нерівності, є гальмом успішного суспільного розвитку й економічного зростання, імовірно може бути причиною соціальних катаклізмів.[2,ст.116]

Динаміка бідності в Україні показує, що найбільша кількість бідних припадає на 1997-1999 роки. Бідними себе в цей період вважали понад 50% опитаних українців. Найнижчий рівень бідності в Україні був зафіксований у 2008 році - 11%. У 2009 році рівень бідності зріс з 11% до 17% .[13]

Причини бідності:

Несправедливий розподіл доходів, що призводить до їх величезної диференціації по окремих групах населення і до появи бідняків і навіть жебраків. Зазначимо, що ця причина призвела до спаду виробництва, оскільки саме у бідняків упав попит на товари вітчизняного виробництва, а багаті ж стимулювали попит на дорогі і насамперед імпортні товари. У свою чергу спад виробництва спричинив падіння доходів як працюючих, так і непрацюючих, у т.ч. пенсіонерів. Несправедливість передусім у тому, що багатство переважної багатих пояснюється не їхнім трудовим внеском, а факторами, пов’язаними з переходом до напівкримінальних ринкових відносин.

Згортання окремих виробництв унаслідок слабкої конкурентоспроможності окремих видів вітчизняної продукції, що сталося через непродумане відкриття кордонів України для вільного переміщення товарів на її територію. А це, природно, спричинило різке скорочення зайнятості і доходів населення.

Значне скорочення попиту на вітчизняну продукцію в країнах колишнього СРСР і РЕВ унаслідок згортання виробництва, що призвело до скорочення експорту в ці країни і, природно, до спаду виробництва в Україні. А це – також скорочення доходів населення.

Різке скорочення капіталовкладень через розкладання національно багатства для особистих цілей невеликим відсотком багатих і надбагатих громадян України. Іншими словами, замість, замість нагромадження відбувається поїдання не тільки знову створеної вартості, а й раніше створеного багатства. А скорочення капіталовкладень веде, звичайно, до зменшення попиту на засоби виробництва і відповідно падає завантаження галузей народного господарства і знижуються доходи населення.

Надмірна тінізація економіки внаслідок послабленого контролю.

До головних способів подолання бідності можна віднести:

кардинальне скорочення тіні застосуванням жорсткіших заходів аж до показового покарання керівників організацій і підприємств;

перерахування надприбутку підприємств у бюджет за допомогою рентних (акцизних) платежів і податку на майно з урахуванням його рентабельності( ринкової вартості);

зростання виробництва за рахунок захисту вітчизняного виробника високим митом й іншими ефективними заходами. [1,ст.47, 56]

Складна соціально-економічна ситуація в Україні вимагає виключної відповідальності державної влади за здійснення заходів, що так чи інакше впливають на рівень життя населення, надання проблемам забезпечення добробуту різних соціальних груп пріоритетного значення.

На сьогоднішньому етапі необхідна розробка єдиного закону про соціальне забезпечення виходячи з широкого тлумачення цього терміну, тобто закону, який регулює коло відносин та норм по забезпеченню, в першу чергу матеріальному, літніх, непрацездатних людей, сімей з дітьми з наступною конкретизацією програм соціального страхування.

Підсумовуючи вищезазначене, можна окреслити основі напрями політики подолання бідності на сучасному етапі:

створення економічно-правових умов для збільшення доходів і зростання економічної активності працездатних громадян через розвиток малого і середнього бізнесу, проведення ефективної державної протидії монополізму на ринку праці у сільській місцевості, а також активізацію вторинного ринку цінних паперів як ефективного засобу перерозподілу;

боротьба з успадкованою бідністю, яка здебільшого притаманна сільському населенню, шляхом створення мережі дорадчих служб (правова освіта), підтримки нових виробничих відношень, обумовлених зміною форм власності на землю, покращення соціальної інфраструктури села;

підвищення ефективності соціальної підтримки уразливих груп населення шляхом реформування системи соціального захисту, посилення цільової орієнтації соціальних програм, запровадження замість пільг адресної соціальної допомоги згідно з критерієм забезпеченості;

удосконалення статистики бідності в напрямку розширення репрезентативності інформаційної бази;

політика подолання бідності має поєднуватися з політикою становлення середнього класу як важливого чинника економічного та соціального прогресу.

Диференціація за економічними показниками країн світу

Група країн, що розвиваються, охоплює 4/5 усіх країн світу. У них мешкає більше ніж 80 % населення планети, приблизно 3,2 млрд. чол. Це дуже різні країни, в яких відбуваються складні соціально-економічні процеси. Визначальною тенденцією розвитку цих країн, починаючи з 60-х років XX ст., стає все більша їх диференціація і одночасне зростання їхньої ролі та значення у світі.

У 1950 р. найбільш "просунуті" в економічному відношенні країни, що розвиваються (35 країн), випереджували середні (54 країни) у 2,4 раза, а найбільш слаборозвинені (36 країн) у 5,4 раза. З середини XX століття різниця у рівнях розвитку між зазначеними групами країн суттєво зросла. Так, у 1992 р. дохід на душу населення у першій групі країн, що розвиваються (19 країн), перевищував аналогічний показник середньорозвинених держав групи вже у 2,9 раза, а нижньої групи - у 12,2 раза. Змінився і склад самих груп країн, що розвиваються, а також співвідношення між рівнями розвитку окремих країн усередині груп.

Внаслідок цієї диференціації виникли два головні полюси. На одному знаходяться найрозвиненіші з держав "третього" світу: перша група, що відділилася як результат так званого "нафтового буму", низка країн Перської затоки, а також "нові індустріальні країни" Південно-Східної Азії і Латинської Америки. Сюди ж належать Багами та Бермуди. Другий полюс - це найбідніші країни, що перебувають у стані фактичного застою. Сюди входять країни Тропічної Африки та деякі азіатські держави: Непал, Бутан, М’янма тощо, всього - 48-50 країн.

Між цими полюсами розташувалася решта країн світу, що розвиваються. Дуже неоднорідна також група країн з помітною тенденцією до подальшого розшарування. Розшарування цієї групи країн, що розвиваються, визначається динамічним зростанням одних і стагнацією інших, що не знайшли своє місце у системі світової економіки.

Загальними рисами економік більшості країн, що розвиваються, є бідність, перенаселення, високий рівень безробіття, значна заборгованість промислово розвиненим державам. У своєму соціальному розвитку переважна більшість держав "третього" світу за рівнем життя населення відстає від передових індустріальних країн у 20-50 разів.

У країнах Заходу зростаючі проблеми бідності дедалі більше привертають увагу урядів і політиків, тому що раніше вважалося, що економічне зростання, загальне охоплення соціальним страхуванням, повна зайнятість самі по собі ліквідують підґрунтя цього соціального явища. Проте вже на початку 70-х років у більшості розвинених країн світу рівень безробіття істотно підвищився, а через деякий час ці країни зіткнулись з проблемою застійного, довготривалого безробіття.

Отже, якщо раніше переважною причиною бідності вважалася нездатність до роботи (хвороба або похилий вік), то тепер новими бідними є особи, які здатні до роботи, але не мають її, причому тривалий час. Бідність "не обирає віку", вона охоплює як молодих, так і літніх. Порівняно з 60-ми роками серед бідних набагато менше людей похилого віку. До цієї ситуації призвів розвиток державних програм соціального страхування, зокрема пенсійного забезпечення. Водночас серед бідних опиняються сім'ї з дітьми.

Залежно від рівня безробіття і розвитку соціальних програм "обличчя" бідності в різних країнах є різним. Наприклад, серед молоді найбільше бідних у Канаді, Данії, Німеччині, Іспанії, Швеції, Великобританії та США. Для інших розвинених західних країн така ситуація не характерна. Часто бідними стають неповні сім'ї в Канаді та США, Великобританії та Ірландії, тоді як у скандинавських країнах такі сім'ї рідко потрапляють до категорії бідних. В Австрії, Ізраїлі, Великобританії та США літні люди становлять третину або навіть більше бідних. І навпаки, у країнах з відносно невисоким рівнем бідності, таких як Швеція, Норвегія Швейцарія, літніх людей з-поміж бідних лише кілька відсотків.

Щодо варіації рівня бідності у країнах Заходу, то Євростат застосовує межу бідності в розмірі 50 % середньодушового доходу домогосподарства. Згідно з цим показником серед країн - членів Європейського Союзу Бельгія, Данія, Німеччина та Нідерланди мають найнижчий рівень бідності (менше 5 %). Греція, Іспанія, Франція, Ірландія та Італія мають дещо вищий рівень бідності, хоча він значно нижчий порівняно із США. У США у 90-ті роки рівень бідності оцінювався як 14 % загальної чисельності населення, зокрема серед афроамериканців він дорівнював 32,7 %, а серед іспаномовних - 28,7 %.

За умов високого рівня безробіття, економічних і фінансових обмежень уряди не мають ефективної стратегії запобігання бідності. Страхування на випадок безробіття не розв'язує проблеми в разі довготривалого, застійного безробіття. Соціальна допомога полегшує становище бідних, проте не запобігає випадкам бідності. Уряди запроваджують у свої національні законодавства концепцію гарантованого мінімального доходу. Наприклад, Бельгія, Данія, Франція, Ірландія, Люксембург, Нідерланди, Великобританія мають законодавчо гарантований мінімум доходу на національному рівні. Коли бідність не є виключно проблемою низького рівня доходу, а супроводжується такими чинниками, як поганий стан здоров'я, житлових умов, освіти й професійної підготовки, фінансова допомога бідним має передбачати надання відповідних соціальних послуг.

Перенаселення - це загальновідома проблема країн, що розвиваються. Темпи зростання народонаселення залишаються тут традиційно високими. За період з 1975 по 1995 р. кількість жителів цієї групи країн зросла в 1,4 раза, зокрема населення Африки зросло в 1,8 раза, Латинської Америки - в 1,5, Південної та Південно-Східної Азії - в 1,5 раза. У 1995 р. майже 60 % світового населення проживало в Азії, близько 12 % - в Африці, 8 % - у Латинській Америці. За умов загальної економічної відсталості така ситуація лише поглиблює загострення соціальних й економічних проблем країн, що розвиваються.

Одним з важливих понять є „золотий мільярд”, тобто мільярд людей планети, які живуть у безпечних і заможних умовах розвинених демократій, поза впливом конфліктів і катаклізмів, які струшують „третій світ”, тобто решту країн планети. До цього „золотого мільярда”, крім членів НАТО, належать лише Японія, Південна Корея, Австралія, Нова Зеландія і кілька дрібних європейських країн.

Згідно з результатами досліджень ринків праці 48 країн Європи по 31 спеціальності найнижча заробітна плата на сьогоднішній день зареєстрована в Молдавії. Середня заробітна плата в Молдавії складає в середньому 0,2 євро на годину, причому різниця в оплаті праці керівництва і рядових співробітників досягає сотень разів. Найвища в Європі заробітна плата - близько 14 євро на годину - відмічена в Данії, яка і була прийнята за "точку відліку". У Молдавії заробітна плата в 70 разів менша, ніж в Данії. Для порівняння цей показник в сусідній Румунії і Україні складає, відповідно 20 і 30 разів.

У різних країнах і на різних етапах їх економічного розвитку рівень природного безробіття різний. Він залежить від багатьох факторів, зокрема міграційних і демографічних процесів, соціальної забезпеченості населення, розбіжностей у темпах економічного зростання за секторами економіки й галузями виробництва, систем підготовки та перепідготовки кадрів, інформаційних служб зайнятості, податкової системи тощо.

У другій половині XX ст. середній рівень безробіття коливався в розвинутих країнах у широкому інтервалі. У США в 1960-х роках він становив 4%, у 1970-1980-х зріс до 6% і знову опустився до 5% у 1990-х роках. У країнах Західної Європи динаміка безробіття була іншою: його середній рівень від 3% у 1960-ті роки зріс до 8-10% у 1990-х роках.

У більшості країн Західної Європи існують щедрі програми для тих, хто не має роботи. Безробітні тривалий час можуть отримувати допомогу, величина якої нерідко перевищує 2/3 попереднього заробітку. Статистика свідчить, що країни з високими виплатами на безробіття мають здебільшого вищі його рівні.

В останній чверті XX ст. попит на некваліфікованих працівників знизився порівняно з попитом на складну кваліфіковану працю. Це відбулося насамперед внаслідок змін у техніці й технології, зокрема через комп'ютеризацію виробництва. В одних країнах, зокрема у США, ускладнення праці позначилося не стільки на рівні безробіття, скільки на зарплаті. Заробітна плата некваліфікованих працівників тут істотно знизилася щодо зарплати кваліфікованих. У країнах Західної Європи уряди створюють альтернативу роботі за низьку зарплату. Якщо заробітна плата некваліфікованих працівників знижується, значна частина їх розглядає допомогу з безробіття як кращий варіант. У результаті рівень безробіття підвищується.

У країнах, що розвиваються, безробіття і неповна зайнятість дуже значні. Багато експертів вважає, що рівень безробіття в цих країнах становить близько чверті робочої сили. Неповна зайнятість спостерігається тоді, коли працівники зайняті меншу кількість годин або робочих днів, ніж вони бажають, або ці працівники змушені працювати на таких робочих місцях, де не повністю використовують їхню кваліфікацію, тобто їхня праця менш продуктивна.

У більшості країн, що розвиваються, великих масштабів набрало приховане безробіття, передусім у сільському господарстві. В цих країнах затрати праці у цьому секторі настільки перевищують кількість капіталу та природних ресурсів, що значний відсоток праці мало сприяє збільшенню виробництва сільськогосподарської продукції. Певна частка зайнятих хоча й має роботу, але їхній потенціал використовується не повністю.

Основними причинами величезних масштабів безробіття, неповної зайнятості робочої сили у країнах "третього світу" є, по-перше, високі темпи зростання населення. У 1980-х і 1990-х роках темп приросту населення у цих країнах становив 2,0-2,5%, що значно вище аналогічного показника для розвинутих країн (у середньому - 0,5%). У багатьох найбідніших країнах, які відчувають величезні труднощі в забезпеченні населення робочими місцями, темп приросту населення стабільно тримається на рівні 3%.

У країнах, що розвиваються, в останні десятиліття не спостерігалося ознак збільшення зайнятості на фоні швидкого зростання чисельності населення. У багатьох африканських країнах рівень офіційного безробіття перевищує 10 %, а у Нігерії - 50 %. У присахарських країнах показник міського безробіття піднявся з 10 % у середині 70-х років до майже 18 % на початок 90-х років. У латиноамериканських державах рівень безробіття коливається з 2,6 % у Мексиці до 22% на Трінідаді і Тобаго. В Азії показник безробіття нижчий, ніж у зазначених регіонах, але загальна чисельність безробітних величезна. Лише в Індії вона у 1990 р. становила 34 млн. чол.

По-друге, сільськогосподарський сектор, у якому в багатьох країнах, що розвиваються, зайнята більшість населення, зберігає відносно стабільні показники зайнятості або кількість зайнятих навіть зменшується. Водночас промисловість неспроможна поглинути приріст робочої сили. Оскільки частка промисловості в національній економіці багатьох країн, що розвиваються, коливається від 25 до 50%, то зайнятість у промисловості має зростати на 6-12% щорічно.

По-третє, у багатьох країнах, що розвиваються, дедалі ширше використовують капіталомісткі технології, які є трудоощадними, що збільшує масштаби безробіття. Навпаки, країни "третього світу" потребують технологій, які відповідають станові їхніх ресурсів (величезний надлишок некваліфікованої робочої сили і дуже обмежена кількість капітальних благ). Для цих країн придатні трудомісткі й капіталоощадні технології. Орієнтація на капіталомісткі технології зумовлена здебільшого намаганням наслідувати розвинуті країни, а також спотворенням відносних цін. У багатьох країнах, що розвиваються, курс національної валюти завищений, що здешевлює імпорт капітального устаткування. Водночас рівні заробітків у промисловості цих країн у декілька разів перевищують заробітки в сільському господарстві. Тому сільськогосподарський сектор прогресує повільно. Країни, що розвиваються, мають розробляти свої власні технології, що поглинатимуть надлишкову робочу силу. [5]

Висновок


В результаті проведеного дослідження можна зробити висновок, що внаслідок випереджаючих темпів економічних перетворень порівняно із соціальною сферою історичний процес майнового розшарування громадян набув прогресуючої динаміки на фоні низьких доходів більшої частини населення. Це призвело до критичної поляризації соціальних верств, збільшення масштабів бідності та знедоленості окремих груп. Чим складніше економічне становище суспільства тим глибша диференціацію його населення.

Диференціація - це розподіл суспільства на спільності, фрагментація людської життєдіяльності на безліч відносно обмежених культурних просторів, конкретних функцій і соціальних занять.

З економічної точки зору вона базується на соціальній нерівності громадян, неоднорідності населення. Така нерівність викликана різним соціальним статусом, який у свою чергу залежить від сфери діяльності, роду заняття, заробітної плати, точніше доходів, рівня життя та соціальної захищеності громадян.

Поряд з працюючими людьми виділяють безробітних, які можуть працювати, але, з незалежних від них причин, не працюють. І таких людей досить багато. Це є проблемою багатьох країн світу. Ця проблема виникає через перенаселення, незабезпеченість робочими місцями та інші причини і потребує вирішення та змін в політиці держави. Отже, вже населення поділене.

Серед працюючого населення теж немає однорідності. Хтось є власником, хтось найманим працівником, а хтось зайнятий в державному секторі. І в усіх цих людей різна заробітна плата. Від цього різні потреби і доходи. Отже, під доходами населення розуміємо суму грошових засобів і матеріальних благ, які отримані або створені громадянами за певний проміжок часу. І чим вищий цей показник, тим багатшою є людина. Але є і такі люди, в яких цей показник ледь перевищує (якщо взагалі перевищує) прожитковий мінімум. Таких людей відносять до категорії бідних. Бідність є однією з основних проблем людства, вирішення якої значно зменшить диференціацію населення в цілому. Цікаве про диференціацію доходів ще те, що вона спричиняє диференціацію освіти, тобто можливість здобуття кращої освіти вища у заможніших, медицини, харчування. А це все у свою чергу відображається на рівні життя населення.

Отож, населення розділяється за різними показниками та критеріями на політичні, соціально-демографічні групи громадян. І більшість найменш соціально захищеного населення (бідні, безробітні, інваліди, пенсіонери тощо) потребує захисту і підтримки держави. Вона (держава) своє втручання проявляє у соціальному захисті населення, тобто у ряді заходів, направлених на реалізацію прав громадян.

Оцінюючи всі вище згадані показники ,у висновку потрібно зазначити що соціальне становище в Україні та світі складне і потребує втручання держави. Ще одне важливе питання стосується заробітної плати. Її потрібно редагувати та нормалізувати. Те що мінімальна заробітна плата зростає – добре, але навіщо такі високі заробітні плати, наприклад, депутатам? На оплату праці в Україні за 4 роки держава виплатись одному депутатові 960 тис. грн., а оплата послуг депутатів всього скликання дорівнює оплаті послуг вісімнадцяти тисяч дев'ятсот українців. Тож часто диференціація породжується самою верхівкою влади, яка ж і має її регулювати.

Список використаної літератури


Архангельський Ю., Архангельська Ж. Бідність в Україні. Причини і способи подолання. // Віче. – 2001. - №11 – с.46-56.

Бабак І. Регіональна нерівність життя українського населення: соціальний вимір. // Психологія і суспільство: Український науково-економічний та соціально-психологічний часопис. – 2009.-№3 – с.116-122.

Бабак О.В. Диференціація доходів: основні підходи до вивчення в соціології // Український соціум. - 2003. - № 1 (2). - с.7-15.

Закон України «Про встановлення прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати», 2010.

Козак В.В., Пайкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічні відносини: Навч. посіб. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К.: Знання-Прес, 2002. - 406 с.

Михасюк І., Мельник А., Крупка М., Залога З. Державне регулювання економіки. - ЛНУ ім. Франка, Львів: “Українські технології”, 1999. - 640 с.

Мочерний С.В. Економічна енциклопедія: В 3-х т. – К.: Академвидав, 2000. – Т.1. – 864 с.

Мочерний С.В., Устенко О.А. Основи економ теорії: Навч. посіб. - Тернопіль,«Астон». 2001. - 507 с.

Ніколенко Ю.В. та ін., Основи економ. теорії: Підручник у 2-х кн. - 2-ге вид. Перероб. і доп. - К.: Либідь, 1998. - Кн.2 - 272 с.

Сітнікова Н.П. Економічні передумови подолання бідності в Україні, як один з пріоритетів стратегії розвитку //Формування ринкових відносин в Україні (укр.).- 2003.- № 12.- с. 10-15.

Тарасевич В.М. Економічна теорія. - Видавництво: ЦУЛ, 2006. - 784 с.

p-p/articles/9659.

news.tochka автор Віра Карпінська.

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: