Управління керівним персоналом у сфері державної служби України
Очевидно, що в цих умовах головне завдання підсистеми добору й розстановки керівних кадрів, як складової єдиної системи кадрової роботи, полягає в якісному забезпеченні органів державної влади необхідними, високопрофесійними керівними кадрами. З огляду на це в Україні необхідно запровадити, з урахуванням вітчизняного й зарубіжного досвіду, нові механізми добору кращих претендентів на керівні посади, удосконалити й розробити нові стандарти державної служби, профілі компетентності для кожної окремої групи посад, звузити сферу регулювання законодавства про державну службу, проголосити як єдиний механізм вступу на всі керівні посади державної служби відкритий і прозорий конкурс, забезпечити незалежність та об’єктивність його проведення.
У результаті соціологічного дослідження доведено, що пріоритетним напрямом підвищення ефективності системи управління державною службою, однією з найбільш важливих технологій управління керівним персоналом є формування дійового резерву керівних кадрів. Автор визначає резерв керівних кадрів у сфері державної служби як спеціально сформовану групу працівників, здатну до керівної діяльності й заміщення більш високих державних посад, яка відповідає певній керівній посаді й типу резерву, має для висунення необхідні професійно-ділові, морально-етичні та особистісні якості та пройшла відбір і спеціальну управлінську підготовку. Разом з тим, як свідчить практика, основні вимоги до роботи з резервом керівних кадрів не виконуються. Кандидатури до резерву керівних кадрів відбираються без належної вимогливості й відповідальності, урахування ними результатів діяльності за попереднім місцем роботи, виконання їх індивідуальних планів не контролюється, проходження ними стажування відбувається дуже рідко, два основні фактори – час перебування в резерві і час призначення на посаду – залишаються некерованими.
Виходячи з цього, формування резерву керівних кадрів у сфері державної служби повинно передбачати пошук і виявлення тих працівників, які мають необхідний потенціал керівника: професійний, управлінський, інноваційний, інтелектуальний, творчий, моральний, культурний, інформаційний, психологічний тощо для того, щоб займати певні керівні посади; застосування різноманітних форм і методів роботи з особами, що зараховані до резерву керівних кадрів; підготовку, перепідготовку й підвищення кваліфікації кандидатів та визначати готовність резерву керівних кадрів для призначення на керівні посади.
У дисертаційній роботі визначено основні етапи формування резерву керівних кадрів у сфері державної служби та розроблено спрямовану на покращання організації роботи з резервом керівних кадрів модель формування резерву керівних кадрів органів державної влади, що включає такі підсистеми: аналізу потреби резерву керівних кадрів; вивчення й добору кандидатів до складу резерву; формування, складання списку резерву, погодження і затвердження його керівником; роботи з особами, що зараховані до резерву керівних кадрів; визначення готовності резерву керівних кадрів для призначення на посади.
У розділі проаналізовано досвід роботи з резервом керівних кадрів у Дніпропетровській, Запорізькій, Одеській та Херсонській обласних державних адміністраціях та сформульовано пропозиції щодо необхідності створення й організації роботи школи кадрового резерву на керівні посади в органах державної влади, окремо на керівні посади першої-третьої і четвертої-шостої категорій посад державної служби, що дасть можливість здійснити диференційований підхід до підготовки резервістів на керівні посади; перетворення існуючого інституту резерву керівних кадрів з формального на дійовий, забезпечення його 60-ти відсоткової ефективності, удосконалення нормативно-правового й методичного забезпечення роботи з резервом керівних кадрів.
Особливу увагу автор приділяє плануванню та розвитку кар’єри керівного персоналу у сфері державної служби як ключовому моменту процесу перебування державного службовця на керівній посаді. Кар’єра керівного персоналу у сфері державної служби є його професійним і посадовим просуванням, досягнення ним певного професійного та соціального статусу, зайняття вищої керівної посади у сфері державної служби. На кар’єру керівного персоналу у сфері державної служби найбільше впливають ділові, організаторські й комунікативні якості кожного керівника, його вміння правильно будувати свої відносини з підлеглими і з вищестоящим керівником, уміння налагодити продуктивну й ефективну роботу колективу відповідно до місії організації.
У роботі аналізуються стадії і етапи розвитку кар’єри: вибір, зародження, розвиток і угасання та види професійної і посадової кар’єри за такими параметрами: за можливістю здійснення, за часом здійснення, за характером кар’єрної стратегії.
Сучасні підходи до розвитку професійної кар’єри керівного персоналу базуються на таких інноваціях: вимірюванні ефективності, результативності і якості діяльності керівника, визначенні конкретних цілей і службових завдань, щорічних співбесідах з вищестоящим керівником про виконання поставлених завдань, своєчасному присвоєнні рангів, розвитку професійної культури керівника.
Результати дослідження свідчать, що одним з першочергових завдань, без вирішення якого неможливо забезпечити ефективність державного управління, є професійне навчання керівного персоналу у сфері державної служби. За допомогою комплексного підходу встановлено, що система професійного навчання керівного персоналу у сфері державної служби має низку проблем, до яких належать: відсутність цілеспрямованої державної кадрової політики у сфері підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації державних службовців; недосконалість законодавчо-нормативної бази навчання управлінських кадрів, відсутність Стратегії модернізації системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців у цілому, і керівного персоналу у сфері державної служби зокрема, та Закону України „Про підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації державних службовців”, з окремим розділом про професійне навчання керівного персоналу у сфері державної служби; низька ефективність управління системою навчання службовців і відсутність ефективних методів контролю за якістю навчання; незавершеність формування ефективної системи професійного навчання керівного персоналу та відсутність належного фінансування процесу навчання.
Виходячи з наявності цих проблем, у розділі виокремлені пріоритетні напрями вдосконалення професійного навчання керівного персоналу у сфері державної служби, зокрема: визначення соціальних пріоритетів державної кадрової політики у сфері підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації керівних кадрів; створення системи безперервної професійної освіти службовців, упровадження тренінгової системи, активних форм навчання, удосконалення стандартів, розширення доступності і покращання якості освітніх програм, посилення їх зв’язку з практикою діяльності органів державної влади.
У роботі на основі глибокого вивчення правових, методологічних і організаційних питань формування й розвитку системи підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації керівного персоналу у сфері державної служби побудовано модифіковану модель системи професійного навчання керівного персоналу у сфері державної служби. У зв’язку з приєднанням України до Болонського процесу і переходом до двоступеневої системи підготовки фахівців назріла необхідність упровадити підготовку бакалаврів та магістрів державної служби. Також доцільно створити Інститут вищих керівних кадрів (для підготовки керівників І-ІІ категорій державної служби), підключити, ураховуючи обмеженість фінансових ресурсів, до процесу підвищення кваліфікації керівного персоналу у сфері державної служби незалежні приватні та громадські структури. Концептуально визначено, що система додаткової професійної освіти керівного персоналу у сфері державної служби має функціонувати й розвиватись на принципово новій основі за новою моделлю підготовки державних службовців в Україні, обсягами та рівнями їх професійного навчання, з урахуванням історичного і зарубіжного досвіду, ураховувати національну українську специфіку, досягнення вітчизняної системи підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації державних службовців.
У четвертому розділі – „Шляхи вдосконалення управління керівним персоналом у сфері державної служби України” – сформульовано сучасні вимоги до керівного персоналу, подано рекомендації щодо формування якостей керівника, удосконалення стилю управління та підвищення професіоналізму керівного персоналу, розглянуто проблеми мотивації й оцінки керівного персоналу, визначено пріоритетні напрями управління керівним персоналом у сфері державної служби.
У розділі наголошується на тому, що радикальні зміни, які відбуваються в українському суспільстві, ставлять нові, сучасні, підвищені вимоги до керівного персоналу у сфері державної служби, вимагають підвищення ефективності, результативності та якості діяльності керівників. За результатами аналізу різних джерел та власного досвіду визначено, що успіх приходить до того керівника, який постійно працює над собою, має необхідні якості. На основі системного підходу до якостей керівного персоналу визначено необхідність установлення відповідності якостей того чи іншого керівника у сфері державної служби кваліфікаційним вимогам державної посади.
Важливого значення набуває визначення обов’язкових і додаткових критеріїв, за якими можуть оцінюватися керівники. Установлено, що від якостей керівного персоналу у сфері державної служби, що зайнятий в управлінських процесах, безпосередньо залежить стиль управління. Стиль управління формується під впливом як об’єктивних (закономірності функціонування економіки, місце, яке займає керівник в ієрархії управління, специфіка сфери конкретної діяльності, соціально-психологічні особливості виконавців тощо), так і суб’єктивних (характерні риси особистості керівника, його професійно-ділові та морально-етичні якості) факторів.
Стиль управління розглядається як сукупність конкретних способів і методів у процесі вирішення завдань управління і характеризує безпосередньо діяльність керівних органів та окремих керівників. Як свідчить вітчизняний і зарубіжний досвід, найбільш ефективним, орієнтованим на перспективу й інноваційним за змістом є демократичний стиль управління і керівництва. На думку автора, саме цей стиль дає можливість керівному персоналу у сфері державної служби досягти найвищої ефективності й результативності діяльності.
Відомо, що в науковій літературі сьогодні є численні намагання та приклади побудови моделі спеціаліста й моделі діяльності керівника. Ряд дослідників пропонує будувати модель на основі типових професійних завдань і відповідних їм структур професійної діяльності, інші виділяють політичну, адміністративну та правову складові діяльності керівника, розкривають зміст їх основних аспектів. Однак існуючі моделі не відображають тих сучасних вимог до керівника, професіонала, які стосуються керівного персоналу у сфері державної служби. Розроблена нами модель керівника у сфері державної служби базується на синтезі професіограми керівника і паспорту посади, рівня органу державної влади та спеціалізації (рисунок).
Модель керівника у сфері державної служби
У свою чергу професіограма керівника у сфері державної служби передбачає синтез характеристик його діяльності (цілі, завдання, функції, форми, методи, технології, результат діяльності) та особистісних характеристик (якості, стиль управління, мотиви, здібності, знання, уміння, досвід). Це пов’язано з тим, що вимоги до керівного персоналу не можуть обмежуватися його суто професійною діяльністю (обґрунтуванням і прийняттям управлінського рішення, керівництвом, координацією, контролем тощо), а й стосуються формування особистості керівника, його психограми. Саме тому важливе місце в запропонованій моделі належить особистісним якостям, здібностям та вмінням керівника. Складовою частиною моделі керівника у сфері державної служби є конкретні варіанти цієї моделі з урахуванням посади, рівня органу державної влади та спеціалізації керівника. Запропонована модель керівника у сфері державної служби спрямована на досягнення високого професіоналізму й компетентності керівного персоналу.
Доведено, що до недавнього часу недостатня увага приділялась проблемам мотивації керівного персоналу у сфері державної служби. Однак мотивація є важливою функцією управління персоналом, без якої неможлива ефективна діяльність жодного керівника, жодного органу державної влади.
Мотивація керівного персоналу у сфері державної служби є процесом його пробудження й спонукання до діяльності з метою досягнення конкретних цілей і результатів та прийнятих управлінських рішень. Для ефективної мотивації має бути встановлено тверде співвідношення між досягнутими результатами, винагородою або подальшим кар’єрним ростом. Сьогодні матеріальна винагорода керівників органів державної влади не відповідає обсягу, інтенсивності та якості їх праці, обсягу покладеної на них відповідальності. Чітко не прописані питання, пов’язані з матеріальним забезпеченням і соціальними гарантіями керівного персоналу. Виходячи з цього, автором запропоновано при прийнятті нового Закону України „Про державну службу” більш чітко виписати мотиваційну стратегію, що сприятиме підвищенню ефективності, результативності та якості праці керівників.
Оцінка керівного персоналу – це перевірка відповідності якостей керівника, рівня його знань, професійної компетентності, практичних навичок займаній керівній посаді та визначення ефективності, результативності і якості його управлінської діяльності. Успіх оцінки керівного персоналу у сфері державної служби значною мірою залежить від того, наскільки в конкретній ситуації правильно обрано методи оцінки.
На підставі дослідження проблеми використання методів оцінки персоналу в науковій літературі у роботі здійснено класифікацію методів оцінки керівного персоналу у сфері державної служби, виділено три групи методів оцінювання, зокрема, якісні: біографічний, усних і письмових оцінних характеристик, співбесіди, групової (командної) роботи або дискусії, експертних оцінок; кількісні: метод бальної оцінки, метод ранжирування, система класифікації за порядком, метод експертних оцінок; комбіновані: тестування, анкетування, метод сумарних оцінок, ділові ігри, конкурсні методи, цільові (управління за цілями). Найбільш об’єктивними, з позиції автора, є експертні, конкурсні методи та метод тестування, які передбачають різносторонню оцінку особистості й діяльності керівника.
Важливим напрямом удосконалення управління керівним персоналом є створення незалежних центрів оцінки керівних кадрів, основними завданнями яких є оцінювання управлінського потенціалу і виявлення перспективних працівників; відбір майбутніх керівників; визначення потреби в індивідуальній програмі навчання.
Таким чином, проведене в межах дисертаційної роботи дослідження свідчить про те, що підвищенню ефективності, удосконаленню управління керівним персоналом у сфері державної служби сприяє формування й реалізація сучасної державної кадрової політики у сфері державної служби, нормативно-правове забезпечення проходження й просування керівника по службі, планування й розвиток його кар’єри, підвищення відповідальності за прийняті рішення, удосконалення мотивації, оцінки й реформування системи оплати праці керівного персоналу, нормативне регулювання вимог професійної етики керівних кадрів, упровадження нових форм і методів роботи, розробка новітніх кадрових технологій.
ВИСНОВКИ
У дисертації наведено розв’язання актуальної наукової проблеми, яка полягає в розробці теоретико-методологічних засад управління керівним персоналом у сфері державної служби України та визначенні основних напрямів його вдосконалення на сучасному етапі державотворення.
Проведене дослідження свідчить, що радикальне оновлення українського суспільства, створення ефективної системи державного управління, розвиток, реформування і модернізація державної служби, її адаптація до стандартів Європейського Союзу безпосередньо залежать від керівного кадрового потенціалу органів державної влади, а отже, потребує залучення на всіх рівнях до системи управління керівних кадрів нової генерації, удосконалення форм і методів роботи з ними, зміни існуючої національної парадигми управління керівним персоналом у сфері державної служби.
Результати проведеного наукового дослідження та їх узагальнення свідчать про досягнення мети і виконання поставлених завдань, підтверджують вихідну гіпотезу, дозволяють зробити ряд висновків, які мають наукову новизну та практичну значущість, сформулювати низку основних пропозицій та рекомендацій.
Аналітичний огляд нормативно-правової бази державної служби в Україні та наукової літератури свідчить про відсутність спеціальних нормативних актів та досліджень, присвячених як проблемам управління персоналом державної служби загалом, так і проблемам управління керівним персоналом у сфері державної служби зокрема, про еволюційний характер розвитку теорії і практики управління персоналом, а також про те, що проблема управління керівним персоналом у сфері державної служби раніше розглядалася лише фрагментарно.
Сьогодні керівний персонал є складовою частиною персоналу державної служби, а управління ним виступає важливим чинником реалізації функцій і повноважень органів державної влади, засобом раціонального використання керівного кадрового потенціалу, його професійного і кар’єрного розвитку, мотивації до ефективної і результативної діяльності.
Дослідження особливостей сучасного стану й тенденцій розвитку управління персоналом державної служби загалом і керівного персоналу у сфері державної служби, зокрема, категоріальний аналіз проблеми у філософській, правовій, соціологічній та психолого-педагогічній літературі уможливили дати авторське визначення понять „керівний персонал у сфері державної служби”, „управління керівним персоналом у сфері державної служби” та уточнити з позицій системної методології низку таких ключових понять, як „керівний кадровий потенціал у сфері державної служби”, „резерв керівних кадрів у сфері державної служби”, „кар’єра керівного персоналу у сфері державної служби”, „мотивація керівного персоналу у сфері державної служби”, „оцінка керівного персоналу у сфері державної служби”.
Ефективність управління керівним персоналом у сфері державної служби внаслідок його складності і багатогранності може бути забезпечена тільки на основі чіткого визначення суб’єктів і об’єктів, їх правового статусу, розмежування функцій керівників і кадрових служб у вирішенні кадрових питань шляхом прийняття Положення про службу управління персоналом в органах виконавчої влади, внесення відповідних змін до існуючих законодавчо-нормативних актів, перетворення кадрових служб на служби управління персоналом, які б виконували обов’язки з прогнозування й планування потреби в кадрах, організації роботи щодо формування, використання і професійного росту керівного персоналу у сфері державної служби на рівні сучасних вимог.
Узагальнення вітчизняного досвіду свідчить про наявність як негативного, так і позитивного прикладу роботи з керівними кадрами у дорадянський і в радянський періоди, зокрема позитивний досвід стосується: у дорадянський період – створення єдиної системи управління персоналом державної служби, загальноросійського банку даних про чиновників, Університетських державних комісій як незалежних центрів оцінки, ведення послужних формулярів та складання кваліфікаційних екзаменів; у радянський період – питань добору, розстановки і виховання керівних кадрів, розробки комплексних планів роботи з керівними кадрами, системного підходу до роботи з резервом керівних кадрів, вибору технологій, форм і методів роботи з кадрами, створення системи безперервної підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації керівного персоналу для органів влади.
5. Аналіз зарубіжного досвіду показує важливість застосування в сучасних умовах України, з урахуванням національних традицій, практики конкурсного добору керівних кадрів, індивідуального планування й реалізації професійної кар’єри кожного керівника, ефективної системи заслуг, пільг і мотивації, незалежного оцінювання керівного персоналу, підготовки адміністративно-управлінської еліти з ефективним використанням технологій „державного менеджменту”, упровадження традиційних і нових підходів до ділової освіти.
6. Доведено, що суттєве вдосконалення управління керівним персоналом у сфері державної служби можливе лише за умови комплексного вирішення проблеми формування складу керівного персоналу, запровадження нових механізмів добору кращих претендентів на керівні посади, удосконалення й розробки нових стандартів державної служби, проголошення як єдиного механізму вступу на всі керівні посади державної служби відкритого та прозорого конкурсу, забезпечення на керівних посадах ґендерної рівності, висунення на керівні посади здібної, талановитої молоді, підвищення ефективності і дієвості кадрового резерву на основі розробленої моделі формування резерву керівних кадрів органів державної влади.
7. На основі системного підходу визначено сучасні вимоги до керівного персоналу у сфері державної служби, його професіоналізму й компетентності, необхідність встановлювати відповідність якостей і стилю управління того чи іншого керівника кваліфікаційним вимогам державної посади; формувати своєрідні професіограми, в яких будуть ураховані, крім вимог, відповідні знання, уміння, навички й здібності, визначені обов’язкові і бажані (додаткові) критерії щодо претендентів на керівні посади; розроблено модель керівника у сфері державної служби, яка базується на синтезі характеристик діяльності, особистості керівника і паспорту посади, рівня органу державної влади та спеціалізації керівника.
8. Доведено, що для ефективної діяльності керівного персоналу у сфері державної служби важливе значення має мотивація як функція управління, оскільки завдяки їй здійснюється стимулювання керівного персоналу і створення для його активної трудової діяльності матеріальних, моральних, соціальних, політичних, адміністративних та інших стимулів. Саме використання мотиваційного механізму ефективної праці керівника, мотиваційних регуляторів, урахування психологічних особливостей людини дає можливість керівному персоналу повною мірою використати і розвинути свої здібності щодо прийняття управлінських рішень, спонукання підлеглих до досягнення високих, ефективних результатів праці. Щоб мотиваційний механізм ефективної праці керівного персоналу працював належним чином, необхідно чітко визначити пріоритетні напрями їх роботи і кінцеві показники їх професійної і управлінської діяльності, підвищити стимулюючу роль посадових окладів в оплаті праці керівників, забезпечити взаємозв’язок результатів роботи і доходів, під час прийняття нового Закону України „Про державну службу” більш чітко виписати мотиваційну стратегію.
9. Проведене дослідження свідчить про те, що оцінка керівного персоналу у сфері державної служби є основоположною для успішної реалізації всіх напрямів управління керівним персоналом, визначає ефективність, результативність і якість його праці. Аналіз показує, що на сучасному етапі оцінювання керівників державної служби досить часто відбувається формально, паралельне існування двох систем оцінки – атестації й щорічної оцінки – не сприяє підвищенню результативності й відповідальності керівного персоналу та свідчить про необхідність: створення єдиної системи незалежного оцінювання керівників, що ґрунтується на особистих заслугах і компетенції; розроблення профілів компетентності для окремих груп керівних посад; інструментарію оцінювання кандидатів на керівні посади, керівників, а також тих, хто стоїть у резерві на керівні посади; визначення, залежно від категорії посад, критеріїв оцінки керівного персоналу.
10. Удосконалення управління керівним персоналом у сфері державної служби можливе лише за умови чіткого визначення ролі й розмежування повноважень Президента України, Кабінету Міністрів України, Головного управління державної служби України та підпорядкованих їм органів щодо процедури призначення в органах державної влади керівників вищого рівня, вирішення питань добору, розстановки, формування резерву керівних кадрів, ротації, просування по службі, професійного навчання, звільнення й відставки керівних кадрів державної служби.
11. Здійснення процесів деконцентрації та децентралізації, передачі на місцевий рівень владних повноважень, вирішення завдань щодо забезпечення місцевих органів влади керівними кадрами відповідно до сучасних вимог управлінського процесу зумовлюють необхідність підвищити роль регіональної кадрової політики, розробити і прийняти в кожній області Концепцію кадрової політики в органах виконавчої влади, Програму кадрового забезпечення регіону.
12. Удосконаленню управління керівним персоналом у сфері державної служби сприятиме створення в органах виконавчої влади центрального, регіонального і місцевого рівнів громадсько-консультаційних рад. До їх складу, з метою розроблення рекомендацій, пропозицій і контролю щодо вирішення в органах виконавчої влади кадрових питань, слід ввести колишніх керівників цих органів, науковців, що працють у сфері державного управління і зайняті підготовкою, перепідготовкою та підвищенням кваліфікації державних службовців, представників політичних партій і громадських організацій.
13. Сучасний рівень державного управління вимагає від керівників органів державної влади високого рівня професійних знань і великого практичного досвіду. Професійна підготовка і компетентність виступає важливим фактором підвищення ефективності управління керівним персоналом у сфері державної служби.
Ураховуючи зарубіжний досвід та національні особливості, потрібно розробити Стратегію модернізації системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців, визначитися з новою моделлю безперервної професійної підготовки керівників, прийняти Закон України „Про підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації державних службовців”, у якому передбачити окремий розділ щодо професійного розвитку керівного персоналу у сфері державної служби, удосконалення національної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації вищих керівних кадрів, інших керівників у сфері державної служби на основі розробленої модифікованої моделі системи професійного навчання керівного персоналу у сфері державної служби.
14. Важливою умовою вдосконалення управління керівним персоналом у сфері державної служби, ураховуючи загальні європейські принципи та розвиток державної служби України у напряму її адаптації до стандартів Європейського Союзу, є:
1) удосконалення нормативно-правової бази, зокрема прийняття нової редакції Закону України „Про державну службу”, Закону України „Про Президента України”, „Про міністерства і центральні органи виконавчої влади”, внесення змін до Закону України „Про Кабінет Міністрів України” та „Про місцеві державні адміністрації”, в яких має бути передбачено розмежування адміністративних і політичних посад відповідно до європейських принципів; введення системи відкритого конкурсу державних службовців найвищої ланки, забезпечення висунення на керівні посади на основі результатів роботи, а не на засадах політичної лояльності; розробка єдиних критеріїв оцінювання, стимулювання та мотивації керівного персоналу у сфері державної служби;
2) внесення змін до Закону України „Про державну службу”, який необхідно доповнити окремим розділом, де визначити соціальний та правовий статуси керівника у сфері державної служби, виписати процедури призначення на керівні посади, проходження керівником кар’єри, соціальні, правові та матеріальні гарантії перебування на керівній посаді та виходу на пенсію;
3) визначення відповідальності та підзвітності керівного персоналу у сфері державної служби шляхом прийняття Адміністративно-процедурного кодексу, установлення чітких меж для прийняття адміністративних рішень; введення в адміністративне право норми про пожиттєвий найм державних службовців, що конструктивно вплине на організацію державної влади;
4) прийняття Кодексу доброчесної поведінки осіб, уповноважених на виконання функцій держави з метою нормативного врегулювання вимог професійної етики керівного персоналу у сфері державної служби;
5) прийняття на загальнодержавному рівні Концепції кадрової політики в Україні як основи вироблення стратегії і тактики, визначення чітких засад, перспективних та поточних завдань кадрової політики у сфері державного управління, розроблення програм забезпечення державної служби керівними кадрами на центральному, регіональному та місцевому рівнях.
СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ
Монографії
1. Гончарук Н.Т. Керівний персонал у сфері державної служби України: формування та розвиток: Монографія. – Д.: ДРІДУ НАДУ, 2007. – 239 с.
2. Гончарук Н.Т., Серьогін С.М. Кадри аграрного сектора економіки України: формування та розвиток: Монографія. – Дніпропетр. регіон. ін-т держ. упр. УАДУ при Президентові України, 2003. – 168 с. – Авторських – 138 с.
Публікації у фахових виданнях
3. Гончарук Н.Т. Стилі управління: переваги і недоліки // Актуал. пробл. держ. упр.: Зб. наук. пр. – Д.: ДРІДУ УАДУ, 2002. – Вип. 3 (9). – С. 176 – 189.
4. Гончарук Н.Т. Організація і функціонування державної служби // Актуал. пробл. держ. упр.: Зб. наук. пр. – О.: ОРІДУ УАДУ, 2003. – Вип. 2 (8). – С. 210 – 223.
5. Гончарук Н.Т. Кадровий потенціал органів державної влади та місцевого самоврядування та його розвиток // Актуал. пробл. держ. упр.: Зб. наук. пр. – Д.: ДРІДУ УАДУ, 2003. – Вип. 3 (13). – С. 163 – 175.
6. Гончарук Н.Т. Форми і методи державного управління // Ефективність державного управління: Зб. наук. пр. – Л.: ЛРІДУ НАДУ, 2003. – Вип. 4. – С.43 – 49.
7. Гончарук Н.Т. Проблеми та пріоритети добору керівних кадрів у державному управлінні // Актуал. пробл. держ. упр.: Зб. наук. пр. – Д.: ДРІДУ НАДУ, 2003. – Вип. 4 (14). – С.175 – 187.
8. Гончарук Н.Т. Підготовка керівного персоналу у сфері державної служби // Актуал. пробл. держ. упр.: Зб. наук. пр. – Д.: ДРІДУ НАДУ, 2004. – Вип. 2 (16). – С.152 – 162.
9. Гончарук Н.Т. Підготовка керівного персоналу у сфері державної служби // Державне управління в Україні: реалії та перспективи: Зб. наук. пр. / За заг. ред. В.І. Лугового, В.М. Князєва. – К.: НАДУ, 2005. – С. 96 – 101.
10. Гончарук Н.Т. Ґендерний підхід до формування керівного персоналу органів влади // Актуал. пробл. держ. упр.: Зб. наук. пр. – Д.: ДРІДУ НАДУ, 2005. – Вип. 1 (19). – С. 200 – 207.
11. Гончарук Н.Т. Формування резерву керівних кадрів державної служби // Актуал. пробл. держ. упр.: Зб. наук. пр. – Д.: ДРІДУ НАДУ, 2005. – Вип. 4 (22). – С. 190 – 199.
12. Гончарук Н.Т. Цілі, завдання, функції і структура управління керівним персоналом державної служби // Актуал. пробл. держ. упр.: Зб. наук. пр. – Д.: ДРІДУ НАДУ, 2006. – Вип. 2 (24). – С. 181 – 190.
13. Гончарук Н.Т. Принципи та методи управління керівним персоналом у сфері державної служби // Актуал. пробл. держ. упр.: Зб. наук. праць. – О.: ОРІДУ НАДУ, 2006. – Вип. 3 (27). – С. 170 – 176.
14. Гончарук Н.Т. Планування й розвиток професійної кар’єри керівного персоналу у сфері державної служби // Актуал. пробл. держ. упр.: Зб. наук. праць. – Д.: ДРІДУ НАДУ, 2006. – Вип. 3 (25). – С. 167 – 180.
15. Гончарук Н.Т. Вітчизняний і зарубіжний досвід управління керівним персоналом у сфері державної служби // Актуал. пробл. держ. упр.: Зб. наук. пр. – Д.: ДРІДУ НАДУ, 2006. – Вип. 4 (26). – С. 183 – 192.
16. Гончарук Н.Т. Оцінювання керівного персоналу в сфері державної служби України // Вісн. держ. служби України. – 2007. – № 3. – С. 34 – 38.
17. Гончарук Н.Т. Мотивація й оцінка керівного персоналу у сфері державної служби // Актуал. пробл. держ. упр.: Зб. наук. праць. – Д.: ДРІДУ НАДУ, 2007. – Вип. 1 (27). – С. 250 – 256.
18. Серьогін С.М., Гончарук Н.Т. Поняття державної кадрової політики й принципи її здійснення // Актуал. пробл. держ. упр.: Зб. наук. пр. – Д.: ДРІДУ УАДУ, 2002. – Вип. 2 (8). – С. 3 – 10. – Авторських – 5 с.
19. Гончарук Н., Рудвольга Л. Взаємодія місцевих органів влади в Україні // Актуал. пробл. держ. упр.: Зб. наук. пр. – Д.: ДРІДУ УАДУ, 2002. – Вип. 2 (12). – С. 196 – 205. – Авторських – 5 с.
20. Серьогін С.М., Гончарук Н.Т. Формування якостей керівника в державному управлінні // Вісн. НАДУ. – 2003. – Вип. 3. – С. 137 – 147. – Авторських – 5 с.
21. Гончарук Н.Т., Баштанник В.В. Удосконалення державних механізмів управління інтеграційними процесами на галузевому рівні // Вісн. НАДУ. – 2003. – № 4. – С. 156 – 165. – Авторських – 5 с.
22. Ганчук О.М., Гончарук Н.Т. Взаємодія органів місцевого самоврядування та місцевих органів виконавчої влади щодо розвитку соціальної інфраструктури // Актуал. пробл. держ. упр.: Зб. наук. пр. – Д.: ДРІДУ НАДУ, 2004. – Вип. 3 (17). – С. 186 – 190. – Авторських – 2 с.
23. Михненко А.М., Нижник Н.Р., Гончарук Н.Т. Кадрове забезпечення органів державної влади та місцевого самоврядування в Україні // Актуал. пробл. держ. упр.: Зб. наук. пр. – Д.: ДРІДУ НАДУ, 2005. – Вип. 2 (20). – С. 202 – 215. – Авторських – 5 с.
24. Михненко А.М., Гончарук Н.Т., Прокопенко Л.Л. Державна кадрова політика: концептуальні основи, цілі, зміст і завдання // Менеджер: Вісн. Донецького держ. ун-ту упр. – 2005. – Вип. 3 (33). – С. 20 – 26. – Авторських –