Xreferat.com » Рефераты по менеджменту » Економіка праці та соціально-трудових відносин

Економіка праці та соціально-трудових відносин

відбуваються і вочевидь посиляться у найближчому майбутньому, протягом 2004-2005 pp. обсяги випуску таких фахівців практично не змінилися, а їхня питома вага у складі випускників вузів знизилася з 28,1% у 2004 р. до 23,9% у 2005 р. [4].

Зовнішня трудова міграція. При обмежених можливостях працевлаштування і низькій заробітній платі чимало економічно активних громадян України, передусім у віці 20-49 років, стають трудовими мігрантами. Понад 80% учасників трудових міграцій не мали постійної роботи в Україні і ще 7% перебували в неоплачуваних відпустках.

Отримання можливостей праці за кордоном хронологічно збіглося з початком економічного спаду і стало засобом поліпшення не тільки економічного становища, а й соціального статусу, особливо у сільській місцевості та невеликих містах західних регіонів. Не змінилася на краще ситуація з працевлаштуванням і з початком економічного зростання. Понад те, за оцінками Нацбанку, обсяги переказів заробітної плати робітників, які працюють за кордоном менше 1 року, за 2003-2004 pp. збільшилися у 2,2 раза, а тих, хто працює за кордоном більше 1 року, - вдвічі. Тривала ця тенденція і в 2005 р. Тимчасові поїздки українських громадян за кордон стали об'єктивною реальністю і, без сумніву, масовим явищем, масштаби якого, за оцінками, становлять близько 2 млн. осіб на рік [6]. При цьому за сприянням офіційних посередників за кордоном працевлаштоване лише трохи більше 40 тис. осіб. Водночас, виходячи з фінансових потоків, зменшується зайнятість іноземної робочої сили в Україні.

Найчастіше трудовими мігрантами стають особи з професійно-технічною та повною середньою освітою. Мало освічені люди через низьку кваліфікацію мають заздалегідь невеликі шанси працевлаштування за кордоном, а високоосвічені прошарки менше зацікавлені в цьому через кращі можливості працевлаштування в Україні. Українські трудові мігранти-чоловіки зайняті переважно малокваліфікованою працею, зокрема на будівництві. Галузева структура зайнятості жінок-мігрантів у різних країнах різна залежно від потреб національних економік. Загалом наші співгромадяни займаються переважно роботами, які мало сприяють підвищенню їхньої кваліфікації, набуттю навичок, потрібних для майбутньої продуктивної діяльності в Україні [5].

Основними центрами тяжіння українських трудових мігрантів є Росія (40-50%), Польща (15-20%), Чехія (10-15%), Італія (майже 10%), Португалія (4-6%). У цілому понад 90% загального потоку трудових мігрантів припадає на країни СНД (Росія і частково Білорусь), країни Вишеградської групи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина) та держави Південної Європи [6].

Тривалість перебування наших громадян на роботі за кордоном становить у середньому близько шести місяців. Оскільки в трудових міграціях бере участь майже 10% економічно активного населення, то пропозиція робочої сили громадян України за межами нашої держави складає 5% від загальної пропозиції робочої сили. Таким чином, сучасна трудова міграція не тільки зменшує масштаби пропозиції робочої сили на українському ринку праці, а й знижує їх якість.

Таким чином, основними проблемами у сфері пропозиції робочої сили є:

невідповідність потребам економіки за професійно-кваліфікаційними ознаками;

високий рівень старіння, насамперед у сільській місцевості;

„вимивання” через трудову міграцію прошарку населення із середнім рівнем кваліфікації, але високою економічною активністю.

Загальні масштаби зайнятості. Після тривалого періоду скорочення обсягів зайнятості з деяким запізненням порівняно зі зростанням ВВП (з 2002 р.) розпочалося збільшення обсягів зайнятості (за даними 2006 р. загальна чисельність зайнятих у віці 15-70 років становила 1039,2 тис. осіб, у т. ч. працездатного віку - 950,9 тис. осіб) (табл.2.1.). Такий відносно короткий хронологічний лаг істотно відрізняє реакцію українського ринку праці від інших країн з перехідною економікою, де стале збільшення попиту на робочу силу розпочиналося тільки через кілька років після початку економічного підйому. Але важливо (і цей факт потребує глибокого осмислення в державній політиці), що значно вищі темпи зростання зайнятості характерні для старших вікових груп. Так, якщо за останній рік загальна кількість зайнятих збільшилася на 0,6 %, то серед осіб у віці 15-70 років, і на 1,1 % серед працездатного населення.



Одиниця виміру 2007р.


січень - березень січень - червень січень-вересень січень-грудень
Економічно активне населення в середньому за період, тис.осіб



у віці 15-70 років
1073,6 1101,4 1119,7
працездатного віку
988,5 1007,2 1022,1
Рівень економічної активності населення у % до населення відповідної вікової групи



у віці 15-70 років
58,2 59,7 60,7
працездатного віку
66,2 67,5 68,5
Зайняте населення в середньому за період, тис.осіб



у віці 15-70 років
1013,3 1048,3 1069,7
працездатного віку
928,2 954,1 972,1
Рівень зайнятості населення у % до населення відповідної вікової групи



у віці 15-70 років
54,9 56,8 57,9
працездатного віку
62,2 63,9 65,1
Безробітне населення




(за методологією МОП): в середньому за період, тис.осіб 60,3 53,1 50,0
у віці 15-70 років
60,3 53,1 50,0
працездатного віку
60,3 53,1

з нього




зареєстроване у державній службі зайнятості
29,7 27,1 24,9
Рівень безробіття населення у % до економіч-но активного на-селення відповід-ної вікової групи



(за методологією МОП):




у віці 15-70 років
5,6 4,8 4,5
працездатного віку
6,1 5,3 4,9
Рівень зареєстрованого безробіття населення працездатного віку (в середньому за період) у % до економіч-но активного на-селення працею-датного віку 3,0 2,7 2,4

у % до населення працездатного віку 2,0 1,9 1,7
Кількість незайнятих громадян, які скорис-талися послугами державної служби зайнятості в цілому за період, тис. осіб 44,6 55,4 67,9 87,5
з них




працевлаштовано тис. осіб 10,1 22,3 30,8 38,8
рівень працевлаштування у % 22,5 40,3 45,3 44,4
перебували на обліку на кінець звітного періоду, 28,9 21,8 19,3 27,1
Потреба в робочій силі на кінець звітного періоду, тис.осіб 7,4 8,3 7,1 5,8
Навантаження незайнятого населення на одне вільне робоче місце, вакантну посаду на кінець звітного періоду, осіб 4 3 3 5
Середній розмір допомоги по безробіттю в останньому місяці звітного періоду, гривень 260,61 254,29 274,01 306,61

у % до відповід-ного періоду по-переднього року 128,6 123,9 127,2 138,3
Середньооблікова кількість штатних працівників тис. осіб 539,0 541,6 543,7
Коефіцієнт обороту робочої сили по прийому у % до середньо-облікової кількості штатних працівників 7,0 14,7 23,2
Коефіцієнт обороту робочої сили по звільненню у % до середньооблікової кількості штатних працівників 6,6 14,0 22,9
Середньомісячна заробітна плата




номінальна гривень 1074 1122 1169
реальна у % до відповід-ного періоду по-переднього року 115,5 113,6 111,5

У селах, мисливстві та лісовому господарстві до 2004 р. відбувалося збільшення, та нажаль за з 2005 – 2007 рр. потреба підприємств у працівниках зменшилася з 719 тис. осіб до 465 тис. осіб (табл.2.2.). Зниження зайнятості осіб є цілком закономірним при зменшенні потреби в них і тим створює серйозні проблеми для служб зайнятості, оскільки цим людям вкрай важко набути нову кваліфікацію і працевлаштуватися.

Таблиця 2.2.

Потреба підприємств у працівниках за видами економічної діяльності у 2002-2007 рр.



Всього У тому числі


с/г, мисливст-во та лісове господарство

Промис-

ловість

з неї будівництво




добувна

промисловість

переробна промисловість виробництво та розподілення електроенергії, газу та води
2002 2439 198 604 9 561 34 120
2003 3268 202 977 – 856 121 207
2004 4653 358 1248 1 1131 116 429
2005 5702 719 1477 4 1267 206 446
2006 5577 535 1380 12 1210 158 450
2007 5828 465 1344 9 1149 186 342

Продовження таблиці 2.2.



У тому числі

торгівля; ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку діяльність готелів та ресторанів діяльність транспорту та зв'язку фінансова діяльність операції з нерухомим майном, оренда, інжиніринг та надання послуг підприємцям державне управління освiта охорона здоров'я та надання соціальної допомоги інші види економічної діяльності
2002 152 19 135 57 202 255 195 225 277
2003 130 14 325 68 269 336 233 363 144
2004 325 42 561 72 309 417 238 388 266
2005 433 18 624 138 486 453 181 451 276
2006 746 71 561 108 521 478 161 382 184
2007 760 108 720 147 450 592 223 467 210

Продовжується перерозподіл зайнятих між різними формами власності: порівняно з 9 місяцями 2003 р. чисельність працівників підприємств та установ державної власності зменшилася на 627,7 тис. осіб (на 7,2%), тоді як працівників приватних структур - зросла на 22,5%. Більш інтенсивним був цей перерозподіл у містах [7].

З початком економічного зростання припинився процес перетоку робочої сили із сектору найманої праці до сектору самостійної зайнятості, однак темпи зростання чисельності самозайнятих значно вищі. Загалом кількість найманих працівників за 2002-2005 pp. (9 місяців) зменшилась на 2,2%, а самозайнятих (включаючи працюючих без оплати членів сімей) - збільшилась на 21,4%.

За оцінками, масштаби сектору самостійної зайнятості ринку праці становлять в Україні від 4 до 4,5 млн. осіб, з них менше ніж 20% - зареєстровані. Понад 70% від загалу задіяні у сільськогосподарському виробництві, у сільській місцевості ця частка становить майже 93% і навіть у міських поселеннях вона перевищує 26%. Основною сферою праці самозайнятих у містах є оптова й роздрібна торгівля -51,8%, переважно це чоловіки 25-44 років. Сільськогосподарська самозайнятість поширена передусім серед осіб, яким за 60 [7].



Одиниця виміру Все населення Жінки Чоловіки Міське населення Сільське населення
Економічно активне населення тис.осіб




у віці 15-70 років
1095,2 496,6 598,6 752,0 343,2
працездатного віку
1006,9 437,1 569,8 698,6 308,3
Рівень економічної активності у % до населення відповідної вікової групи




у віці 15-70 років
59,3 51,4 67,9 60,2 57,3
працездатного віку
67,4 60,6 73,8 69,0 64,1
Зайняте населення тис.осіб




у віці 15-70 років
1039,2 482,8 556,4 707,3 331,9
працездатного віку
950,9 423,3 527,6 653,9 297,0
Рівень зайнятості у % до населення відповідної вікової групи




у віці 15-70 років
56,2 49,9 63,2 56,6 55,4
працездатного віку
63,7 58,7 68,3 64,6 61,8
Безробітне населення тис.осіб




у віці 15-70 років
56,0 13,8 42,2 44,7 11,3
працездатного віку
56,0 13,8 42,2 44,7 11,3
Рівень безробіття у % до економічно активного населення відповідної вікової групи




у віці 15-70 років
5,1 2,8 7,0 5,9 3,3
працездатного віку
5,6 3,2 7,4 6,4 3,7
Економічно неактивне населення тис.осіб




у віці 15-70 років
752,7 470,3 282,4 496,9 255,8
працездатного віку
486,6 284,3 202,3 314,2 172,4

Понад третина самозайнятих не має професії, значна їхня частина працює не за фахом. Так, серед самозайнятого населення, що реалізує власну економічну активність у торгівлі, продавці за освітою становлять лише 2,6%. Разом з тим 13,0% мають дипломи технічних фахівців у галузі прикладних наук та техніки, 8,3% за освітою - професіонали в галузі фізичних, математичних та технічних наук, 4,4% - викладачі, 5,5% - кваліфіковані робітники металургійних та машинобудівних галузей [7].

Світовий досвід свідчить, що самозайнятість є привабливим для населення видом діяльності переважно під час економічної кризи. З її подоланням більшість стає або найманими працівниками, або підприємцями. Однак в Україні повернення зайнятих у цьому сегменті до найманої праці є вельми проблематичним навіть за умов створення необхідної кількості робочих місць зважаючи на те, що середні доходи самозайнятого населення за 2005 р. майже у 1,5 раза перевищували доходи інших категорій зайнятих. Проте не варто переоцінювати значення цього сегменту ринку праці ані для економіки країни, ані для забезпечення зайнятості населення.

Галузевий розподіл зайнятих. На тлі позитивних зрушень, пов'язаних передусім зі сприятливими економічними тенденціями, в Україні зберігається нераціональна структура зайнятості. Порівняння її основних параметрів з аналогами країн з розвиненою та перехідною економікою свідчить про дуже значне скорочення обсягів промислового виробництва і відповідне зменшення попиту на робочу силу цієї галузі. У результаті нині в Україні частка працівників промисловості істотно нижче, ніж у більшості економічно розвинених країн. Виняток становлять тільки Франція та Швеція, у структурах зайнятості яких домінує сфера обслуговування. До того ж зберігається пріоритет добувних галузей, характерний для сировинних економік, а в Україні це частково є результатом розпаду ВПК СРСР [3, c.253].

Найбільша чисельність працюючих сконцентрована у сільському господарстві (5,4 млн. осіб, або 25,2% всіх зайнятих у 2004 p.), що значно перевищує чисельність зайнятих у промисловості (4,4 млн. осіб). Така структура зайнятості не відповідає інноваційним стратегіям розвитку, зорієнтованим на випереджальний розвиток наукоємних сфер промислового виробництва, спроможних забезпечити оновлення техніко-технологічної бази сільськогосподарського виробництва. Для порівняння: частка сільськогосподарського сектору в Канаді становить 2,8% загальної чисельності зайнятих, у Франції - 3,6, в Угорщині - 6,3, у Польщі - 19,3, у Чехії - 4,8% [3, c.254].

Попри помітне зростання, протягом останніх років надто низькою залишається зайнятість у будівництві, хоча збільшення обсягів виробництва цієї галузі є необхідним з огляду на її важливість для забезпечення сталого економічного розвитку.

Частка працюючих у невиробничих галузях у загальних обсягах зайнятості в Україні в цілому відповідає світовим стандартам. Помітно нижчою є тільки питома вага зайнятих фінансовою діяльністю, що свідчить про недостатній розвиток ринкової інфраструктури.

Проте під час оцінки структури зайнятості в Україні, її зрушень протягом періоду економічного зростання та порівняння з європейськими стандартами слід враховувати збереження загального низького рівня зайнятості та продуктивності праці в Україні.

Зайнятість в особистому підсобному господарстві. Ознакою збереження кризової структури зайнятості є значна роль доходів від особистого підсобного господарства.

За даними вибіркового обстеження умов життя домогосподарств у 2005 р. вартість проданої та спожитої продукції, отриманої від особистого підсобного господарства та самозаготівель, складала сьому частину (15%) сукупних ресурсів домогосподарств, у т. ч. міських - 4%, сільських - більше третини (40%).

За даними опитування, у першій половині 2005 р. земельні ділянки мали у своєму користуванні 56% домогосподарств України, в містах - більше третини (36%), а на селі - майже всі домогосподарства (97%). Худобу, птицю, бджіл утримували 36% домогосподарств. На селі цей показник становив 86%, у містах -12% [6, 7].

Зайнятість в особистому підсобному господарстві фактично дозволяє виживати частині українського населення, але вона не забезпечує належної ефективності виробництва, запровадження сучасних технологій, не вимагає високої кваліфікації робочої сили. Фактично це є паліативом і поступово має бути трансформовано у фермерство чи найману працю.

Професійно-кваліфікаційний склад зайнятих. Найважливішими ознаками його змін є стабілізація від початку виходу з економічної кризи чисельності професіоналів, технічних службовців, операторів та складальників устаткування і машин та кваліфікованих працівників, зниження чисельності кваліфікованих працівників сільського господарства, поступове збільшення чисельності працівників сфери обслуговування та торгівлі. Ознакою новітніх і доволі негативних змін є, зокрема створення у 2004 р. робочих місць з низькими вимогами до якості робочої сили, а також істотне збільшення кількості зайнятих найпростішими професіями.

Розвиток галузей сфери послуг, безпосередньо пов'язаних з обслуговуванням виробничих потреб, вимагає від зайнятих там працівників дедалі вищого рівня кваліфікації. Водночас залишається вагомою частка галузей сфери послуг (так званих "консервативних" галузей), застосування високих технологій в яких недоцільне через обмеженість масштабів серійного виробництва, нерегулярність попиту на їхні послуги. Відповідно вимоги до рівня кваліфікації зайнятих не настільки жорсткі, що дозволяє залучати до цього сегмента сфери послуг працівників з низьким рівнем освіти та трудовою мобільністю. Проте набуття малокваліфікованими працівниками, зайнятими в цьому сегменті сфери послуг, належного досвіду роботи дозволяє їм поступово підвищувати рівень своєї кваліфікації, отримувати навички індустріальної праці та змінювати вид діяльності. Таким чином, цей сегмент виступає своєрідним буфером для переходу працівників на вищий кваліфікаційний рівень за рахунок розширення сфери професійних знань [20].

Значна частина населення змушена працювати не за фахом. Зокрема, у 2004 р. на посадах робітників працювала половина зайнятих, які за освітою є технічними фахівцями в галузі прикладних наук та техніки, чверть - молодших фахівців в галузі освіти, 2/5 службовців, пов'язаних з інформацією, та службовців, що обслуговують клієнтів. Майже половина осіб працюють на посадах, що не відповідають їхній освіті [7].

Неповна зайнятість. У 2005 p., незважаючи на 39,3% зниження відпусток з ініціативи адміністрації і 12,7% зменшення чисельності працюючих за скороченим робочим днем (тижнем), фактично 11,3% зайнятих працювали менше 40 год. на тиждень (без урахування зайнятих в особистому підсобному господарстві та тимчасово відсутніх на роботі). У більшості цих випадків тривалість тижневого робочого часу взагалі не було встановлено.

З числа опитаних, тільки кожний одинадцятий, працюючий у скороченому режимі, повідомив що не бажав мати роботу з повним робочим днем і кожний сімнадцятий мав такий графік роботи за станом здоров'я або у зв'язку з сімейними обставинами. Більше половини працівників були переведені на умови неповного робочого дня (тижня) за ініціативою адміністрації, а понад чверть - працювали в такому режимі через те, що не змогли знайти роботу з повним робочим днем (тижнем).

Взагалі поширення неповної зайнятості є ознакою гнучкості ринку праці і спостерігається у сучасному світі далеко не тільки за умов економічної кризи - воно є, скоріше, віддзеркаленням обраної конкретним суспільством соціально-економічної моделі. Але в Україні воно є наслідком передусім низького рівня завантаженості виробничих потужностей, недостатності сфери докладання праці. Про це свідчить, зокрема, і помітне скорочення масштабів неповної зайнятості після подолання економічної кризи. Порівняно з 1999 р. питома вага працівників, переведених на скорочений графік роботи в загальній кількості працюючих знизилася на 31%, цей процес тривав і в 2005 p., де їхня частка становила 11,3% [5].

Втрати робочого часу через неоплачувані відпустки та зайнятість неповний робочий день (тиждень) з ініціативи адміністрації в розрахунку на одного штатного працівника становлять 2,3% фонду робочого часу за 2005 рік.

Додаткова зайнятість. За існуючими оцінками, значна частина дорослого населення має додаткові заробітки, причому у половини додаткова діяльність принципово відрізняється від заняття за основним місцем роботи. На двох і більше роботах чоловіки працюють в 1,8 раза частіше за жінок. Особливого поширення вторинна зайнятість набула серед чоловіків молодого та середнього віку (20-49 років). До додаткових заробітків найчастіше вдаються зайняті у сфері будівництва, послуг, охорони здоров'я, освіти, науки та культури, найрідше (серед галузей, які акумулюють значну частину зайнятого населення) - працівники промисловості та торгівлі. Що вищим є рівень освіти, то частіше спостерігається вторинна зайнятість: для високоосвічених осіб саме вона є основним видом нестандартної економічної діяльності, головним джерелом додаткових доходів [4, 5].

Зростання попиту на робочу силу сприятиме поширенню різних форм додаткової зайнятості, незважаючи на збільшення рівня оплати праці.

Попри позитивні зрушення, що спостерігаються з часу виходу з кризи, у сфері зайнятості населення України існують серйозні проблеми: загальний низький рівень зайнятості та її нераціональна галузева структура, передусім висока питома вага зайнятих у сільському господарстві та секторі самостійної зайнятості; поширеність вимушеної неповної зайнятості; робота не за фахом.

Економічне зростання закономірно віддзеркалилося у зменшенні масштабів безробіття, але поки що не супроводжується відповідним скороченням його тривалості.

Масштаби безробіття. Зниження безробіття у відповідь на економічне зростання вдвічі перевищує теоретичні очікування. За 2003-2005 pp. обсяги безробіття скоротилися на 5,7%. Рівень безробіття, визначений за методологією МОП зменшився з 11,7% у 2000 р. до 9,1% за 9 місяців 2005 р. Найвищим він був у Донецькій та Львівській областях. Найнижчій у м. Києві, Севастополі, Київські та Чернігівській областях (табл. 2.3.) [6].

Таблиця 2.3.

Кількість зареєстрованих безробітних за регіонами, тис. чол.



1996 2000 2001 2002 2003 2004 2005
Україна 126,9 1174,5 1155,2 1008,1 1034,2 988,9 981,8
Автономна республіка Крим 3,5 33,4 26,2 27,8 42,1 41,1 40,8
області
Вінницька 2,9 35,0 39,3 40,6 35,9 31,3 41,3
Волинська 5,6 37,8 34,3 33,2 24,9 27,1 26,7
Дніпропетровська 2,9 86,6 89,5 78,2 79,1 73,1 63,5
Донецька 8,5 95,7 95,1 72,1 76,0 71,6 64,3
Житомирська 6,0 53,4 59,3 39,7 33,4 37,5 38,4
Закарпатська 6,4 41,5 44,1 37,1 40,2 32,9 28,2
Запорізька 2,8 36,6 38,5 38,8 39,0 38,0 36,9
Івано-Франківська 11,4 50,0 44,9 38,6 38,0 34,1 35,2
Київська 5,0 52,4 53,5 43,7 39,5 31,5 29,7
Кіровоградська 3,5 34,4 31,6 26,1 30,3 33,8 31,3
Луганська 6,9 53,4 57,9 48,4 47,3 42,9 36,9
Львівська 15,5 110,1 90,9 61,4 60,0 59,1 60,5
Миколаївська 2,4 27,6 28,0 24,7 24,8 27,6 28,3
Одеська 1,8 12,8 15,9 19,2 27,3 31,0 31,3
Полтавська 3,8 44,1 47,3 44,7 41,7 38,0 40,3
Рівненська 5,6 45,4 45,6 44,7 43,8 36,9 39,6
Сумська 3,4 49,9 46,7 38,1 33,5 30,7 31,1
Тернопільська 4,8 39,3 42,6 39,8 42,4 41,8 48,0
Харківська 4,8 63,7 60,2 55,9 56,1 51,9 52,2
Херсонська 3,0 20,3 25,3 28,9 41,7 40,0 34,2
Хмельницька 4,5 26,5 29,1 28,2 26,4 27,8 31,9
Черкаська 3,0 33,8 33,9 32,4 37,3 42,1 43,7
Чернівецька 2,3 22,0 21,8 23,1 33,9 30,5 32,0
Чернігівська 5,2 50,4 38,0 29,4 28,1 27,2 26,2
міста
Київ 1,1 15,6 13,9 11,4 9,6 7,5 7,5
Севастополь 0,3 2,8 1,8 1,9 1,9 1,9 1,8

Таблиця побудована за даними Держкомстату України


Підприємства, збільшуючи обсяги виробництва, поступово зменшують кількість працюючих в умовах вимушеної неповної зайнятості. Скорочення часткового безробіття, яке розпочалося у 2000 p., набуло значних темпів у 2001 р. і збереглося у 2002-2003 pp. Темпи його зменшились у 2004 та 2005 рр.

Поліпшення ситуації відчули представники всіх без винятку вікових груп, але найбільше скоротилося безробіття серед молоді [3].

Характерною ознакою українського безробіття є безумовна відсутність будь-яких виявів тендерної дискримінації.

Тривалість і причини безробіття. Понад половина безробітних в Україні не мають роботи більше 1 року. Такий високий рівень, характерний для більшості країн з перехідною економікою, є наслідком недостатньо динамічного розвитку економіки, невисокої мобільності робочої сили та загальної негнучкості ринку праці. Цілком імовірно, що дається взнаки також поширення незареєстрованої зайнятості.

Основними причинами втрати роботи залишаються звільнення за власним бажанням, з економічних причин (у зв'язку з реорганізацією, ліквідацією виробництва, скороченням чисельності або штату працівників підприємств, установ, організацій), неможливість знайти роботу після закінчення навчального закладу.

Зневірені. Активне вжиття заходів щодо стабілізації соціально-економічної ситуації в країні обумовило залучення до складу економічно активного населення осіб, які раніше не пропонували свою робочу силу на ринку праці через відсутність надії знайти роботу. Після 2001 р. спостерігається помітне зменшення чисельності осіб, які припинили пошук роботи у зв'язку з втратою надії на працевлаштування, як у містах, так і в селах України.

Допомога по безробіттю. Стандарти тривалості надання допомоги по безробіттю в Україні цілком відповідають загальноєвропейським, зафіксованим Конвенцією Міжнародної організації праці № 102 "Мінімальні норми соціального забезпечення", але рівень цієї допомоги є невиправдано низьким. І хоча протягом 2000-2005 pp. середній розмір допомоги по безробіттю істотно збільшився він є нижчий за прожитковий мінімум.

Такий рівень не компенсує у прийнятних межах втраченого доходу, а отже не забезпечує необхідного соціального захисту безробітних і є однією з причин того, що більшість з них не реєструється у центрах зайнятості.

На позитивну оцінку заслуговує істотне збільшення частки виплат допомоги по безробіттю, що надається авансом для відкриття власної справи. Всього за 2005 р. таку допомогу отримали 39,2 тис. осіб, які завдяки цьому зайнялися (на умовах самозайнятості чи підприємництва) фермерством, птахівництвом, тепличним господарством, торгівлею, пошиттям одягу, автосервісом, транспортними послугами тощо. Але з огляду на 2,8 мільйона осіб, які отримали соціальні послуги та матеріальне забезпечення протягом року, ця група є надто малою [4].

Поряд з безумовними позитивними зрушеннями останніх 3 років у сфері безробіття існують серйозні проблеми: високий рівень і значна частка у складі безробітних осіб, які не мають роботи понад 1 рік; низький рівень соціального захисту безробітних.

Особливу стурбованість викликає рівень безробіття в сільському господарстві. Так, рівень безробіття в сільській місцевості традиційно був нижчим ніж в місті до 2000р. (див. рис.2.2.).

Економіка праці та соціально-трудових відносин

Рис. 2.2. Рівень зареєстрованого безробіття за типом поселення

Джерело: Державна служба зайнятості


Однак в 2000р. рівень безробіття в сільській місцевості перевищив середнє значення по Україні. Це було зумовлено, в першу чергу, реформуванням аграрного сектора: в цілому по країні в цьому році вивільнення зросло на 6%, а в сільському господарстві – більше ніж в 3 рази. Незважаючи на це, лише 12-17% незайнятих громадян проживає на селі [7].

Згідно з наявною інформацією, основні причини звернень селян до центрів зайнятості – низький рівень доходів, отриманих від обробітку землі, відсутність ринків збуту власної продукції, низька платня за здану сільськогосподарську продукцію, недостатньо розвинута інфраструктура села.

Наведені причини безробіття на селі є одноразово докором українським законодавцям, фахівцям з аграрної економіки, органам місцевого самоврядування, широким верствам інтелігенції за недосконалість організаційно-економічної та освітньо-професійної роботи на селі. Законом України “Про особисте селянське господарство” основні напрями діяльності останнього визначені. В ньому окреслені також напрями і форми підтримки особистих селянських господарств, але переважно вони мають “розмитий ” характер. Так, наприклад, органи виконавчої влади та місцевого самоврядування повинні сприяти в організації кредитних спілок, сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, надані інженерно-технічних, ветеринарних, агрономічних, зоотехнічних та інших послуг. Однак, як конкретно виглядатиме надання цих послуг, хто несе за це персональну відповідальність і т.д. чітко не визначено .

Що стосується членів особистих селянських господарств, то до категорії зайнятих, згідно з названим законом, зараховується населення в разі, якщо робота в цьому господарстві є основною і розрахунковий місячний дохід на одного члена дорівнює або перевищує розмір мінімальної заробітної плати.

Таке визначення зайнятості, на нашу думку, – одне з найслабших місць Закону України “Про особисте селянське господарство”, бо воно орієнтує не на інтенсивну сільськогосподарську діяльність, а на пошуки мотивів її применшення. Адже величина доходів у сільському господарстві часто детермінується не розмірами земельної площі, а інтенсивністю господарювання, характером спеціалізації, товарності виробництва тощо. Це знали давно, ще на рубежі ХІХ – ХХ ст. велися з того приводу дискусії між економістами-аграрниками. На селі ніколи не бракує відсталих господарств, власники яких можуть апелювати до влади за відповідними компенсаціями. Такі компенсації можуть стати оплатою відсталості. Між тим, усі економічні механізми повинні стимулювати інноваційність, у тому числі і в сільському господарстві [2, c.73].

З того погляду Закон України “Про особисте сільське господарство” вимагає додаткового економічного наповнення і конкретизації. Добре, що він передбачає соціальні, пенсійні та інші гарантії для селян. Однак потрібно пам’ятати, що селянство за господарською поведінкою та економічною ініціативою не є однорідною верствою. Цей аспект потрібно мати на увазі, трактуючи селянське господарство у контексті зайнятості та соціального захисту селян. Останній величезною мірою залежить передусім від модернізації селянського господарства, виходячи з вимог ринкової економіки.


3. Практичне завдання


Чисельність населення району на початок року становила 800 тис. осіб, з яких 450 тис. – особи працездатного віку. Чисельність інвалідів І та ІІ груп у працездатному віці та осіб, що одержали пенсії на пільгових умовах дорівнювала 30 тис. осіб. У народному господарстві було зайнято 330 тис. працездатних осіб працездатного віку та 50 тис. пенсіонерів та підлітків.

Протягом року досягли працездатного віку 10 тис. осіб, пенсійного – 20 тис. осіб,

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: