Активи комерційних банків
Збирання інформації про майбутнього позичальника, перш за все із зовнішніх джерел, відбувається у підрозділі банківської безпеки, який контактує з іншими банківськими установами, бюро кредитних історій (про які мова піде далі), органами, що контролюють підприємницьку діяльність для перевірки та підтвердження даних, що надав про себе клієнт, з'ясування його попередньої кредитної історії тощо.
У відділі контролю за станом кредитного портфеля визначається сукупний розмір ризиків кредитної діяльності банку і, відповідно, надаються пропозиції по створенню банківських резервів для страхування цих ризиків, розробляються рекомендації щодо оптимізації структури кредитного портфеля комерційного банку.
Завданням відділу кредитного моніторингу є контроль за ходом погашення позик і своєчасне виявлення кредитів, ризик неповернення яких починає збільшуватися. Робота з такими кредитами, які отримали назву проблемних, може бути зосереджена також в окремому підрозділі.
Звичайно, не в усіх банках кредитна функція є настільки організаційно деталізованою, невеликі комерційні банки можуть створювати більш комплексні підрозділи, проте у них повинно бути реалізовано виконання всіх вищезазначених завдань управління процесом кредитування.
Етапи процесу кредитування. Механізм формування відсоткової ставки за позиками
Зважаючи на кількість та різноманітність завдань, що виконуються різними працівниками банку у процесі кредитування, його на поділити на декілька етапів, кожен з яких вносить свій вклад . забезпечення якісних характеристик позики і визначає ступінь її надійності і прибутковості для банку. Існують різні варіанти пері-г.изації кредитного процесу, проте рубіжною подією є саме надання кредиту: до цього моменту реалізується процедура прийняття шшення про надання позики, після нього - моніторинг обслуговування кредиту та контроль за фінансовим станом позичальника.
Переговори про кредит можуть бути започатковані як клієнтом, так і самим банком, причому для розвинутих ринкових відносин більш типовою є друга ситуація. Менеджери банку шукають клієнта, пропонують йому банківські продукти, у тому числі і кредити з різною цільовою спрямованістю та умовами.
Формальним початком роботи по наданню кредиту є звернення до банку клієнта із заявкою, яка містить загальні відомості про позику - ціль, розмір кредиту, вид і строк позики, можливе забезпечення, бажаний розмір відсоткової ставки, коротку інформацію про діяльність компанії, якщо мова йде про кредитування юридичних осіб.
До заявки додаються документи і фінансові звіти, які є обґрунтуванням прохання про надання позики і пояснюють причини звертання до банку. Це може бути бухгалтерська звітність, копії договорів, звіт про прибутки та збитки, інформація про грошові потоки, стан дебіторської та кредиторської заборгованості тощо. Ретельний аналіз цих документів здійснюється після того, як банківський працівник проведе попередню бесіду із заявником і зробить висновок про перспективність подальшої роботи над угодою.
Комерційні банки аналізують власні ризики ще на стадії звернення клієнта до банку. Саме у процесі попередніх переговорів відбувається так звана преселекція (англ. ргезеїесїіоп - попередній відбір) ризиків, тобто визначення їх наявності та масштабу. На даному етапі важливо з'ясувати, наскільки кредитування даного позичальника вписується у загальну кредитну політику банку, якою є дійсна мета кредитування, чи володіє потенційний позичальник реальними джерелами .
В організаційному відношенні метою даного етапу є роз'яснення клієнту основних вимог і стандартів кредитування, консультування його щодо оформлення документації, які необхідно представити.
Після проведення співбесіди менеджер банку приймає рішення стосовно того, чи продовжувати роботу з кредитною заявкою, чи відповісти клієнту відмовою. Причому рішення повинно базуватися не тільки на положеннях нормативних документів, а і на практичному досвіді і професійній інтуїції банківського працівника. Якщо він вирішує продовжити роботу з клієнтом, то готує відповідний висновок, в якому визначає вид і характеристики кредитного продукту, що найбільшою мірою відповідає потребам клієнта, формує кредитне досьє і передає всі документи у відділ по аналізу кредитоспроможності позичальників.
Таким чином, наступним етапом процесу кредитування є оцінка кредитоспроможності потенційного позичальника і ризику, що пов'язаний з наданням позики. Від правильності оцінок, зрештою, залежить життєздатність банку. Неправильна оцінка кредитоспроможності може призвести до неповернення кредитів, порушення ліквідності, навіть банкрутства кредитної організації. Тому комерційні банки надають велике значення розробці сучасної методологічної бази оцінки кредитоспроможності клієнтів, підвищенню кваліфікації кредитних аналітиків, а також вдосконаленню системи контролю і оцінки кредитних ризиків.
Під кредитоспроможністю розуміється здатність позичальника своєчасно погасити кредит і сплатити відсотки. Вона характеризується його акуратністю по розрахунках за раніше отриманими кредитами, його поточним фінансовим станом і перспективами змін, здатністю у разі необхідності мобілізувати грошові кошти з різних джерел.
Оцінка позичальника, як правило, здійснюється на основі комплексної рейтингової оцінки кредитних заявок. Зарубіжна банківська практика визначає декілька ключових позицій, за якими проводиться аналіз надійності потенційного позичальника. Так, у США широко застосовується так зване правило п'яти "сі", яке включає наступні характеристики:
Характер ( character)- особистість позичальника, його репутація у діловому світі, відповідальність і готовність виконати взяті на себе зобов'язання, його взаємовідносини з банком;
фінансові можливості( capacity) - спроможність повернути взяту позику за рахунок поточних грошових надходжень або коштів від продажу активів;
майно(capital) - розмір і структура акціонерного капіталу компанії, особистий достаток ключових акціонерів компанії або підприємця;
забезпечення(collateral)- види і вартість активів, що запропоновані як додаткове забезпечення позики;
загальні умови(conditions) - стан економічної кон'юнктури та інші зовнішні чинники, що можуть вплинути на фінансове становище позичальника.
В англійських банках система оцінки кредитоспроможності клієнта одержала назву CAMPARI:
репутація позичальника(charakcter) - характеризується відповідальністю і компетентністю керівництва, своєчасністю розрахунків по раніше отримуваних кредитах, якість наданих звітів тощо;
спроможність(ability) - оцінка бізнесу позичальника, його здатність виготовляти конкурентоспроможну продукцію;
кошти, доходи(means) - банк оцінює розмір прибутку, що отримує позичальник, з точки зору можливості сплати відсотків при здійсненні нормальної фінансової діяльності;
ціль(purpose) - мета використання кредитних ресурсів;
сума(amount) - обгрунтування суми позики виходячи з аналізу балансу позичальника та сутності проекту, що кредитується;
погашення(repayment)- спроможність позичальника генерувати грошові потоки для погашення кредиту;
страхування (insurance)- способи додаткового забезпечення кредитного ризику банку.
Вищезазначені методики є достатньо відомими і нерідко згадуються в українській літературі по банківських проблемах. Значно менш відомим є так зване "правило п'яти "сі" поганих кредитів", яке визначає, чого треба уникати при кредитному аналізі для попередження виникнення проблем:
самозаспокоєність -припущення, що якщо у минулому все було добре, то і в майбутньому все буде так само;
недобросовісність - недостатньо обгрунтовані висновки внаслідок відсутності необхідної інформації у кредитному досьє;
порушення комунікацій - відсутність інформування працівників про проблеми, що виникають по існуючих кредитах;
непередбачувані обставини- тенденція ігнорування обставин, за яких кредит може стати проблемним;
конкуренція - іноді змушує працівників не дотримуватися внутрішньобанківських стандартів, а просто робити теж саме, що й інші банки.
Доцільність видачі кредиту потенційному позичальнику необхідно розглядати не тільки під кутом зору тривалості ділових стосунків банку з клієнтом, а перш за все з позиції конкурентоспроможності та маркетингових переваг бізнес-проекту. Висновки кредитних експертів повинні базуватися на стальному аналізі фінансових документів позичальника, розрахунку відповідних показників його діяльності, що потім порівнюються з нормативними. Західні спеціалісти відмічають, що одним з найважливіших аспектів кредитування є визначення бажання клієнта повернути позику, хоч його практично неможливо виміряти кількісно.
Всі аналітичні та інформаційні матеріали по кредитній заявці формуються у кредитне досьє, на підставі якого кредитний експерт готує свій письмовий висновок по можливості надання кредиту та оцінці потенційних ризиків. При цьому, безумовно, враховуються висновки й інших банківських підрозділів - юридичного, безпеки, заставного тощо.
Взагалі висновок відділу аналізу кредитоспроможності може не збігатися з висновком підрозділу по продажу послуг. Це результат реалізації так званого "правила чотирьох очей", коли кредитна заявка вивчається двома людьми, не пов'язаними один з одним в управлінській ієрархії. У такій ситуації банківськими спеціалістами клієнту можуть бути запропоновані заходи, що поліпшать показники його діяльності та перспективи повернення кредиту, або прийняття рішення по видачі кредиту передається на більш високий рівень компетенції (начальнику кредитного департаменту, кредитному комітету тощо).
У разі, якщо відділ аналізу кредитоспроможності надав позитивний висновок щодо можливості надання кредиту потенційному позичальнику, банк починає розробляти умови кредитного договору. У західній практиці даний етап називається структуруванням позики. На цьому етапі у процесі переговорів з клієнтом визначаються вид кредиту, його сума, строк, вартість позики - відсоткова ставка та банківські комісії, додаткове забезпечення, графік погашення кредиту та інші умови.
Остаточний варіант кредитного договору оформляється згідно з законодавством відповідної країни та підписується уповноваженими особами банку та компанії-позичальника.
Кредит, як правило, може надаватися двома способами: в одноразовому порядку (англ. зрої Іоап) та у вигляді кредитної лінії, або зобов'язання банку надати кредит протягом певного періоду .У першому варіанті позичальник отримує і використовує всю суму позики одночасно, у другому — протягом обумовленого періоду може одержувати певні суми у межах встановленого у договорі ліміту.
Після видачі кредиту банк повинен здійснювати постійний контроль за виконанням умов, закріплених у кредитному договорі, - повнотою та своєчасністю повернення суми основного боргу, сплатою відсотків, станом заставленого майна тощо. Цей етап має назву кредитного моніторингу. Спостереження за кредитом спрямоване на добір інформації про позичальника протягом усього терміну кредитування, на встановлення контролю за погіршенням тих показників, які були покладені в основу первісної оцінки кредитоспроможності позичальника.
Банківська практика виокремила декілька сигнальних моментів, які допомагають у процесі кредитного моніторингу виявити потенційні проблемні кредити. Серед них: порушення у періодичності надання позичальником звітних даних; відхилення показників господарсько-фінансової діяльності компанії від планових або очікуваних, відхилення у системі обліку і контролю позичальника, прохання про перегляд умов кредитування тощо.
У разі виявлення проблемних кредитів банк розробляє програму дій, спрямовану на їх погашення. У більшості випадків позичальник ще не втрачає спроможності відповідати за своїми зобов'язаннями, тому банк розглядає питання про зміну умов кредитної угоди - зміни графіка погашення, пролонгації його строку. Банк може взяти на себе роль консультанта у процесі прийняття фірмою управлінських рішень.
Якщо у позичальника вичерпалися всі можливості для погашення позики, то банк вимушений вдаватися до реалізації забезпечення, звернення про захист своїх прав кредитора до суду, ініціювання процедури банкрутства позичальника тощо.
Однією з основних функцій кредитного процесу є оцінка вартості кредитів, тобто визначення відсоткової ставки за позиками, що має неабиякий вплив на формування кредитного портфеля банків. Кредитори зацікавлені у подорожчанні позикового капіталу, позичальники - у здешевленні. Разом з тим, завжди існує граничний рівень відсоткової ставки, перевищення якого не вигідне і банкам, оскільки воно викликає зниження попиту на позикові кошти та скорочення обсягу операцій, як наслідок - зменшення доходів кредиторів.
У загальноекономічному плані норма відсотка регулюється співвідношенням попиту та пропозиції позичкового капіталу на грошовому ринку, проте сам механізм формування відсоткових ставок сьогодні став складнішим, ніж раніше, оскільки на нього впливає багато факторів:
ступінь розвитку кредитної системи і обсяг грошових заощаджень населення;
стан економічного розвитку та фаза економічного циклу. В умовах зростання виробництва підвищується попит на кредитні ресурси, внаслідок чого підвищується відсоток;
збільшення темпів інфляції викликає зростання рівня відсоткових ставок, у тому числі внаслідок збільшення облікової ставки центрального банку як елемента антиінфляційної політики;
розмір бюджетного дефіциту впливає на обсяг державних запозичень, які оформляються цінними паперами; дохідність останніх позначається на процентній політиці;
вид та строк кредиту, репутація та економічне становище позичальника є факторами, що впливають на розмір відсоткової ставки на мікрорівні; першокласні позичальники - великі компанії, надійність яких не викликає сумнівів, завжди отримують кредити під найнижчий відсоток.
При визначенні відсоткової ставки комерційному банку необхідно враховувати, що обсяг реального платоспроможного попиту на кредити, коли позичальник є дійсно кредитоспроможним, завжди обмежений. І чим більше банк вимушений конкурувати за клієнтів, тим більше при визначенні ціни кредиту він повинен орієнтуватися на маркетингову інформацію, що одержана по інших фінансових установах.
Найпростіша модель встановлення ставки за кредитами - "вартість плюс". Вона враховує вартість залучених банком коштів, операційні витрати по наданню позики (заробітна плата співробітників, вартість обладнання і матеріалів тощо), надбавку за рівень ризику невиконання позичальником зобов'язань та нормальну рентабельність банківської діяльності. Кожен компонент розраховується у формі річних відсотків по відношенню до суми кредиту.
Наприклад, для надання кредиту позичальнику у сумі 2 млн доларів на три місяці банк на умовах "репо" продає державні облігації за ставкою 6% річних. Операційні витрати по цьому кредиту оцінені за ставкою 2%, надбавка за ризик становить теж 2%, величину прибутку банк встановлює у розмірі 3%. Таким чином, загальна величина відсоткової ставки складе для цього позичальника 13% річних.
Однією зі складнощів використання цієї моделі є припущення, що банк може точно визначити, який ресурс був залучений під той чи інший кредит. На практиці це майже неможливо, тому значного поширення набула інша модель - встановлення плати за кредит виходячи з розміру певної уніфікованої ставки.
У США за базову ставку приймається так звана ставка "прайм -рент" ,тобто ставка, за якою надаються короткострокові позики крупним корпораціям з відмінною фінансовою репутацією - першокласним позичальникам. Ставки прайм-рейт, що публікуються, є найнижчими ставками, тому що зазначені угоди характеризуються найнижчим рівнем ризику, і банк-кредитор несе менше витрат по аналізу кредитоспроможності клієнта та по контролю за станом забезпечення позики. Вони можуть не змінюватися протягом тижнів і навіть місяців.
За цією методикою плата за кредит розраховується таким чином: базова ставка плюс надбавка за ризик невиконання зобов'язань, що сплачується непершокласними позичальниками, плюс премія за ризик, що сплачується по довгострокових кредитах, оскільки довгострокове кредитування є більш ризикованим порівняно з короткостроковим. Звичайно, ці ставки є плаваючими, оскільки розмір базової ставки час від часу змінюється.
Модель на основі базової ставки передбачає певну уніфікацію категорій ризику та їх відображення у розмірі відсоткової ставки, що було запропоновано американським фінансистом Т. Коуплендом: Категорія ризику
Премія за ризик, п.п.
Відсутність ризику 0,00
Мінімальний ризик 0,25
Стандартний ризик 0,50
Особливий ризик 1,50
Ризик, що вищий стандартного 2,50
Ризик, що пов'язаний із сумнівним кредитом 5,00
У зв'язку з існуючою нині тенденцією зменшення відсоткової маржі, банки намагаються реально одержати навіть від першокласних позичальників більше, ніж офіційно оголошені ставки. Це досягається за рахунок висування вимоги по резервуванню певного компенсаційного залишку на депозитному рахунку без нарахування відсотків. Наприклад, якщо застосовується вимога 5-відсоткового компенсаційного балансу по кредиту у сумі 1 млн доларів під 8% річних, то фактично позичальник користується сумою у 950,0 тис. доларів, сплачуючи 8,42 % річних.
Разом з тим, в умовах стрімкого розвитку фінансового ринку та інтернаціоналізації банківської системи підходи до визначення базової ставки змінюються. В якості бази почали застосовуватися міжбанківські ставки пропозиції кредитних ресурсів і, перш за все, ставка ЬІВОК, а у США - ставка купівлі ресурсів на ринку федеральних фондів, що є меншими за прайм-рейт. Таким чином, великі корпоративні клієнти, які можуть мати безпосередній доступ до фінансових ринків, сьогодні, як правило, сплачують ставки, нижчі за прайм-рейт і банки вимушені на це погоджуватися.
Монополізація банківської сфери породила новий напрям у процентній політиці - політику цінового лідерства. Сутність її у тому, що великі банки встановлюють відсоткову ставку виходячи з власних цілей, а всі інші банки до неї пристосовуються. Модифікацією цієї моделі, що з'явилася у 80-90-х роках XX ст., є визначення максимальної відсоткової ставки "кеп" - узгодженої верхньої межі ставки по кредитах, незважаючи на майбутню динаміку процентних ставок на грошових ринках. У цьому разі будь-яка плаваюча процентна ставка не може бути підвищена більше, ніж до рівня "кеп".
Останнім часом банки для збільшення своїх доходів все активніше використовують встановлення комісій по кредитних угодах, з яких основними є три. Перша має назву комісії за можливість одержання кредиту, вона може становити від 1/8 до 1/2 відсотка загального розміру кредиту і не залежить від розміру фактично одержаного кредиту.
Комісія за зобов'язання має аналогічний економічний зміст, але розраховується виходячи з розміру невикористаного ліміту кредитної лінії. І нарешті, комісія за перетворення (або конвертацію) застосовується у разі трансформації кредитної лінії у строковий кредит - вона становить до 0,5% від суми позики, що трансформується, і сплачується позичальником у момент конвертації.
Застосування цих комісій можна проілюструвати прикладом, в якому всі вони становлять 0,25% при сумі угоди про відкриття кредитної лінії в 1 млн доларів СІЛА. Якщо сума боргу позичальника становить 800,0 тис. доларів, то він сплатить вищезазначені комісії у таких сумах: 2500 доларів, 500 доларів та 2000 доларів США. [ 9. ст97- 105]
4. Перспективи розвитку активних операцій вітчизняних банків
Вітчизняні комерційні банки тільки розпочинають освоювати сферу банківських послуг. Нині широко надаються розрахунково-касові довірчі, консультаційні та інші послуги. Повільне запровадження ринку банківських послуг викликане неспроможністю банків надавати весь спектр послуг та низьким попитом клієнтів на них.
Для вітчизняного банківського сектору актуальним є використання в процесі організації кредитної діяльності провідних методів діагностики кредитного ризику на основі світового досвіду його оцінки.
У сучасних умовах досить могутнього впливу негативних зовнішніх і внутрішніх факторів лише обмежена кількість банків розробляє свою ризикову стратегію управління кредитними ризиками з обов'яз-ковою наявністю концептуальної складової.
Комерційні банки — кредитні установи, що здійснюють універсальні банківські операції для підприємств, установ і населення головним чином за рахунок грошових коштів, залучених у вигляді внесків і депозитів. Комерційні банки здійснюють на договірних умовах кредитне, розрахунково-касове та інше банківське обслуговування юридичних і фізичних осіб. Приймають і розміщують грошові вклади своїх клієнтів, ведуть рахунки банків-кореспондентів, а також можуть виконувати всі або деякі з таких операцій:
* фінансування капітальних вкладень за дорученням власників або розпорядників капіталів, що інвестуються;
* випуск платіжних документів та інших цінних паперів (чеків, акредитивів, векселів, акцій, сертифікатів, облігацій тощо);
* купівля, продаж і зберігання державних цінних паперів, а також цінних паперів інших емітентів;
* видача доручень, гарантій та інших зобов'язань за третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;
* касове виконання державного бюджету;
* придбання права вимоги з постачання товарів і надання послуг, прийняття ризиків виконання таких вимог та їх інкасування (факторинг);
* купівля у підприємств і громадян та продаж їм іноземної валюти;
* купівля і продаж у держави і за кордоном дорогоцінних металів, природних дорогоцінних каменів, а також виробів з них;
* довірчі операції (залучення і розміщення коштів; управління цінними паперами тощо) за дорученням клієнтів;
* надання консультативних та інших послуг, пов'язаних із банківською та іншою комерційною і господарською діяльністю.
Комерційним банкам в Україні забороняється вести діяльність у сфері матеріального виробництва і торгівлі матеріальними цінностями, а також діяльністю з усіх видів страхування, їм забороняється використовувати свої союзи та інші об'єднання для досягнення згоди, спрямованої на монополізацію ринку банківських послуг, установлення монопольних ставок і комісійних винагород, обмеження конкуренції у банківській справі.
Комерційні банки класифікуються за різними критеріями: формою власності, організаційною формою, розміром капіталу; філійною мережею; діапазоном операцій, що ними виконуються, та сектором ринку, де вони функціонують. За формою власності комерційні банки поділяються на державні, кооперативні і колективні.
В Україні функціонують два банки з державною формою власності: Ощадбанк і Ексімбанк. Статутні фонди цих банків створені за рахунок бюджетних коштів і коштів бюджетних установ.
Інші вітчизняні комерційні банки — це банки з колективною формою власності.
Залежно від організаційної форми комерційні банки з колективною формою власності представлені на банківському ринку акціонерними товариствами відкритого і закритого типу (акціонерні банки) та товариствами з обмеженою відповідальністю (пайові банки).
Акціонерні банки відкритого і закритого типу (вони становлять 84% загальної кількості банків України) формують свій капітал за рахунок об'єднання індивідуальних капіталів засновників і учасників за допомогою випуску і розміщення акцій банку. Власником капіталу виступає само акціонерне товариство, тобто банк. Акціонери, як правило, не мають права вимагати від банку повернення своїх внесків. Тому акціонерні банки вважаються більш стійкими і надійними. В Україні більшість комерційних банків — це акціонерні товариства відкритого типу (59%). Найбільшим акціонерним товариством закритого типу (їх частка становить 25% загальної кількості) є Промінвестбанк.
Пайові банки формують свій капітал за рахунок внесків грошових коштів (паїв) у статутний фонд. За кожним з учасників зберігається право власності на його частку капіталу, тобто банк не є власником капіталу. Пайові комерційні банки організовуються на принципах товариств з обмеженою відповідальністю. Тут відповідальність кожного учасника обмежена розміром його внеску у капітал банку. Комерційні банки у формі товариств з обмеженою відповідальністю в Україні становлять близько 16% від загальної їх кількості.
Залежно від розміру активів комерційні банки поділяються на малі, середні та найбільші. На банківському ринку України більшість банків — середні (активи понад млн. грн.). У сімку найбільших банків (активи понад 1 млрд. грн.) входять: Промінвестбанк, Укрсоцбанк, Приватбанк, банк «Аваль», Ощадбанк. На ці банки припадає майже половина активів банківської системи України, що свідчить про високу концентрацію банківського капіталу.
Залежно від наявності філій комерційні банки можна кваліфікувати на багатофілійні, малофілійні, безфілійні. Більш широку мережу філій нараховує Ощадбанк (близько 15 000 одиниць), який має відділення у всіх адміністративних районах країни. До багатофілійних банків відносять Промінвестбанк (понад 500 одиниць), «Аваль» (понад 200 одиниць), Укрсоцбанк (понад 100 одиниць). Більшість вітчизняних банків є мало- і безфілійними.
За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими). Банк набуває статусу спеціалізованого банку у разі, якщо понад 50% його активів є активами одного типу.
Універсальні банки виконують широкий спектр операцій та надають різноманітні послуги своїм клієнтам. В Україні більшість комерційних банків можна вважати універсальними, бо майже всі вони мають потенційні юридичні можливості для впровадження всіх банківських продуктів і залучення до обслуговування різних типів клієнтів.
Кооперативні банки створюються за принципом територіальності і поділяються на місцеві та центральний кооперативні банки. Мінімальна кількість учасників місцевого (у межах області) кооперативного банку має бути не менше 50 осіб. Учасниками центрального кооперативного банку є місцеві кооперативні банки.
У країнах з розвинутою ринковою економікою дуже помітна деталізація і диференціація банків залежно від спеціалізації з обслуговування конкретного типу клієнтури. Зокрема, функціонують біржові банки, які обслуговують операції біржових структур; страхові — страхових інституцій; кооперативні — кооперативів тощо. На вітчизняному банківському ринку помітними представниками банків з клієнтською спеціалізацією (малий і середній бізнес) є Правексбанк, Олбанк, банк «Альянс» та ін. Можна вважати, що подальша клієнтська спеціалізація є невикористаним резервом розвитку системи комерційних банків України.
Банки із галузевою спеціалізацією обслуговують переважно юридичних та фізичних осіб у межах певної галузі господарства. Ступінь спеціалізації галузевих банків значною мірою залежить від сфери їх діяльності, а також особливостей господарської діяльності галузевої клієнтури, що можуть бути пов'язані із сезонними чи іншими процесами. Характерними представниками банків з галузевою спеціалізацією є Промінвестбанк, Укрсоцбанк, Легбанк, Енергобанк, банк «Надра», Автозазбанк, Укрнафтогазбанк та деякі інші.
Функціональна спеціалізація полягає в тому, що комерційні банки виконують переважно вузьке коло спеціалізованих операцій. Це, наприклад, інвестиційні, інноваційні, ощадні, іпотечні та інші банки. Функціональна спеціалізація принципово впливає на характер діяльності банку, визначає особливості формування активів і пасивів, а також специфіку роботи з клієнтурою. В Україні функціональна спеціалізація комерційних банків розвинута ще недостатньо. Тому поки що функціонує єдиний банк з інвестиційною спеціалізацією. Це Укрінбанк, який є первістком українських банків нового типу. Дуже актуальною є проблема створення інвестиційних, інноваційних, іпотечних банків.
Відомими представниками банків з функціональною спеціалізацією є Ощадбанк, Ексімбанк. У пасиві Ощадбанку близько 90% — це кошти фізичних осіб, а активні операції в основному спрямовані на споживче кредитування. Ексімбанк обслуговує переважно зовнішньоекономічну діяльність клієнтів. Функціональна спеціалізація названих банків не заважає їм виконувати інші операції, притаманні універсальним банкам.
Діяльність комерційних банків за ринкових умов є різноманітною. Банки, передовсім, є самостійними суб'єктами господарювання, що функціонують на засадах комерційного розрахунку, виробляють і продають свій власний продукт з метою отримання прибутку. Специфіка функціонування комерційних банків полягає в тім, що продуктом їхньої діяльності є, з одного боку, надання різного роду послуг завдяки проведенню ними пасивних, активних і комісійно-посередницьких операцій, а з іншого - створення безготівкових платіжних засобів, що значною мірою є результатом тих самих операцій .
У системі комерційних банків відбувається процес залучення іноземного капіталу. Кількість банків, створених з участю іноземного капіталу на початок 2000 р., досягла 18% від загальної кількості діючих банків, з них майже третину становлять банки зі 100-процентним іноземним капіталом.
Активні операції полягають у розміщенні банками сформованих ресурсів з метою отримання прибутку. Комісійно-посередницькі операції проводяться банком з доручення і на користь клієнта за певну плату. У цьому разі матиме місце не формування й розміщення ресурсів, а переміщення вже наявних у банку коштів клієнта з його розпорядження або здійснення інших операцій, які не пов'язані безпосередньо з рухом грошей, - так званих збалансованих послуг.Банківські операції відображаються в балансі відповідно в активній і пасивній його частинах.
Баланс банку дає змогу отримати загальні дані про стан коштів банку, про розміщення цих коштів (актив), а також про джерела їх утворення(пасив).
Власні ресурси комерційного банку, тобто його власний капітал, є основою для залучення коштів інших суб'єктів ринку і необхідною умовою розвитку діяльності банку. Власні кошти утворюються за рахунок коштів акціонерів, засновників банку або з відрахувань від поточного прибутку. У .банківському балансі власні кошти обліковуються в різних фондах банку.
Статутний фонд формується за рахунок пайових внесків власників банку (якщо це приватне підприємство), або за рахунок мобілізації коштів від випуску й розміщення акцій (якщо це акціонерне товариство)
Резервний фонд утворюється за рахунок щорічних відрахувань з прибутку, розмір яких визначається загальними зборами акціонерів банку. Метою створення резервного капіталу є покриття загальних ризиків, що випливають із основної діяльності банку і щодо яких не формуються спеціальні резерви.
Нерозподілений прибуток це частина прибутку, І залишається у розпорядженні банку після сплати податків, виплати дивідендів акціонерам та відрахувань до резервного фонду. З кошт нерозподіленого прибутку формується ряд спеціальних фонд розвитку банку - розширення його матеріально-технічної баз матеріального стимулювання персоналу, вирішення соціальні питань та ін.
Власний капітал комерційного банку виконує три основні функції: захисну, оперативну і регулювальну. Захисна функція полягає в реалізації інтересів вкладників і кредиторів виплатою компенсацій у разі виникнення збитків, або банкрутства банку, її значення пов'язане із забезпеченням можливої діяльності банку незалежно від загрози виникнення збитків. Оперативна функція полягає у створенні фінансової основи діяльності банку, тобто адекватного збільшення його активних операцій. Регулювальна функція пов'язана зі встановленням центральним банком для комерційних банків певних нормативів щодо розміру власного капіталу з метою гарантування нормального функціонування банків.
Головним джерелом ресурсів комерційних банків є залучені кошти, основну частину яких становлять депозити. Під депозитом розуміють кошти, передані на зберігання у фінансово-кредитну установу з відповідним режимом їх використання, що регулюється банківським законодавством. Усі депозити поділяються на три основні види: до запитання, строкові та ощадні. Депозити до запитання можуть бути вилучені власниками на першу вимогу. Строкові депозити мають чітко визначений термін зберігання. На них сплачують фіксований процент і, як правило, обмежують можливість їх дострокового вилучення.
Часто внесення коштів на строковий депозит супроводжується видачею клієнтові депозитного сертифікату письмового свідоцтва банку про депонування коштів і право вкладника на отримання депозиту й належних процентів.
Ощадні депозити призначені для тривалого нагромадження коштів, вилучення яких пов'язане з певними обмеженнями (наприклад, попереднім повідомленням). Кошти, розміщені в ощадні депозити, не можуть бути використані для поточних розрахунків, а є лише заощадженням та засобом отримання доходу у формі фіксованого процента. Активні операції комерційних банків - це діяльність, пов'язана з розміщенням власних і залучених ресурсів з метою отримання прибутку.
Активи комерційного банку поділяються на такі основні види:
банківські кредити;
банківські інвестиції;
касова готівка та засоби, що прирівнюються до неї; основні засоби та інші активи.
Кредитні операції передбачають організацію економічних відносин, у процесі яких банки надають позичальникам грошові засоби з умовою їх повернення та сплати процента за користування. Такі операції, як правило, забезпечують банкам основну частину їхніх доходів та займають провідне місце серед статей активу балансу.
Інвестиційні операції комерційних банків полягають у вкладанні банківських ресурсів у приватні й державні цінні папери на порівняно тривалі строки з метою отримання прибутку.
Сукупність банківських ресурсів, вкладених у цінні папери, утворює інвестиційний портфель банку. Його склад і структура формуються відповідно до інвестиційної політики банку.
Структура інвестиційного портфеля комерційних банків має бути оптимізована таким чином, щоб максимально знизити ризик імовірних втрат коштів, вкладених у цінні папери.
Основним способом зниження цього ризику є диверсифікація, тобто розподіл інвестиційного портфеля між різними видами цінних паперів. Критеріями диверсифікації можуть бути тип цінних паперів емітента, якість і строки погашення, територіальний розподіл. Крім інвестиційних операцій, що їх банк виконує власним коштом, банки можуть здійснювати інші операції з цінними паперами, які мають назву фондових.
До фондових операцій належать:
1) емісійні операції, які передбачають випуск та розміщення цінних паперів серед інвесторів та посередників;
2) операції купівлі-продажу цінних паперів на ринку з доручення і а за рахунок клієнтів (брокерські операції);
3) операції зберігання й управління цінними