Банківська система України
— назву заявника та бенефіціара, їхні ідентифікаційні коди;
— назву банку-емітента та виконуючого банку, вид акредитива;
— суму та умови акредитива (види товарів, які сплачуються, розрахункові документи, порядок оплати цих документів).
Зазначені реквізити є обов’язковими, у разі відсутності одного з них акредитив не відкривається.
Для одержання коштів за акредитивом, депонованим у банку-емітента, бенефіціар після відвантаження продукції (виконання робіт, надання послуг) подає виконуючому банку документи, передбачені умовами акредитива, разом з реєстром документів за акредитивом. Після ретельної перевірки поданих бенефіціаром документів і додержання всіх умов акредитива виконуючий банк здійснює списання коштів з аналітичного рахунка “Розрахунки за акредитивами”. Не приймаються до оплати за акредитивом документи, які мають розбіжності з умовами акредитива або зміст яких суперечить один одному.
Якщо умовами акредитива передбачено акцепт заявника акредитива, то у виконуючому банку відповідальний виконавець повинен перевірити наявність акцептованого надпису та відповідність його поданому зразку. При цьому уповноважена особа заявника має подати бенефіціару: документ, що засвідчує її особу, зразок її підпису, засвідчений заявником акредитива, доручення, видані заявником акредитива, щодо її повноважень.
Контроль за додержанням умов акредитива покладається на банки. Виплати за акредитивом готівкою не допускаються.
Закриття акредитива можливе в таких випадках: після закінчення обумовленого в акредитиві строку або після отримання від виконуючого банку підтвердження про невиконання акредитива.
Про закриття акредитива виконуючий банк надсилає повідомлення банку-емітенту. Усі претензії до бенефіціарів, крім тих, що виникли з вини банку, розглядаються сторонами без участі банку.
Порівняно новою формою безготівкових розрахунків у платіжному обігу України є вексель. Вексель — це цінний папір, борговий документ, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання боржника (векселедавця) сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселе-держателю). Вексельний обіг на території України запроваджений Постановою Верховної Ради України “Про застосування векселів у господарському обігу України” від 17 червня 1992 р. Питання використання векселів регулюються як загальним законодавством України, так і спеціальним законодавством України у сфері вексельного обігу. Так, у п. 5 ст. 24 Закону України “Про підприємства в Україні” передбачено, що підприємства при оформленні угод за комерційним кредитом можуть застосовувати в господарському обороті векселі. У ст. 21 Закону України “Про цінні папери і фондову біржу” подано правову характеристику векселя, його види та реквізити. З метою створення спеціального вексельного законодавства в Україні прийнято понад 30 нормативних актів, які регулюють вексельний обіг. Зокрема, випадки і порядок використання векселів у господарському обігу передбачено для:
— покриття взаємної заборгованості суб’єктів підприємницької діяльності відповідно до Указу Президента України “Про випуск та обіг векселів для покриття взаємної заборгованості суб’єктів підприємницької діяльності” від 14 вересня 1994 р.;
— сплати ввізного мита, податків та зборів вітчизняним виконавцем при ввезенні на митну територію України давальницької сировини, а також для сплати вивізного (експортного) мита, податків та зборів вітчизняним замовником при вивезенні давальницької сировини за межі митної території України відповідно до Закону України “Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах” в редакції закону від 4 жовтня 2001 р. тощо.
Велике значення для врегулювання операцій з векселями у господарській діяльності має Закон України “Про обіг векселів в Україні” від 05.04.2001, який визначив особливості обігу векселів в Україні.
Векселі поділяються на прості та переказні і можуть бути виставлені як у національній, так і в іноземній валюті.
Простий вексель – це документ, який містить просте і нічим не обумовлене зобов’язання векселедавця сплатити власнику векселя в зазначений строк визначену суму.
Переказний вексель (тратта) — це складений за суворо визначеною формою документ, який містить письмовий наказ векселедавця (трасанта), адресований платнику (трасату), сплатити третій особі (ремітентові) певну суму грошей у зазначений строк. Трасат стає боржником по векселю лише після того, як акцептує вексель, тобто дає згоду на його оплату, поставивши на ньому свій підпис.
Переказний вексель відрізняється від простого тим, що векселедавець при переказному векселі сам платежу не здійснює, а переказує цей обов’язок на свого боржника (платника по векселю). Переказний вексель також може переказуватись одним держателем іншому передаточним надписом (індосаментом). Індосамент має бути написаний на переказному векселі чи на доданому до цього аркуші (алонжі). Вексель як борговий документ має низку особливостей, за якими він відрізняється від інших боргових зобов’язань. До них належать: грошовість, тобто предметом векселя можуть бути тільки гроші; терміновість та визначеність, тобто тривалість існування вексельного зобов’язання може бути розрахована заздалегідь або лише за одними даними у тексті векселя, або на підставі вексельного закону; безумовність та беззастережність — це означає, що наказ у векселі про сплату визначеної грошової суми не повинен обумовлюватись будь-якими вимогами і застереженнями або посиланнями на них; абстрактність, тобто питання зводиться до заперечень із підстав, за якими видано вексель, і незважаючи на те, що підстава юридична неістотна, заперечення можливі тільки між особами; безпосередньо пов’язаними цією підставою; письмова, суворо встановлена законом форма; оборотність та однобічність вексельного зобов’язання полягає в тому, що для платника існують тільки зобов’язання без будь-якої вимоги з його боку.
У процесі здійснення безготівкових розрахунків можуть застосовуватися розрахунки під час здійснення зарахувань взаємної заборгованості. До розрахунків, що здійснюються зарахуванням взаємних вимог, належать такі, за якими взаємні зобов’язання боржників і кредиторів погашаються в рівнозначних сумах, і лише за їх різницею здійснюється платіж на загальних підставах. Такі розрахунки можуть здійснюватися зарахуванням зобов’язань між двома або групою платників усіх форм власності або різних галузей господарства.
Підприємства, що мають господарські зв’язки за поставками товарів (виконаними роботами, наданими послугами), можуть здійснювати розрахунки періодично за сальдо зустрічних вимог.
У договорах між підприємствами передбачаються періодичність звіряння взаємної заборгованості зі складанням відповідного акта, строки та платіжні інструменти, із застосуванням яких провадитимуться розрахунки. Після складання акта звіряння взаємної заборгованості в строки, визначені чинним законодавством, та сторона, на користь якої склалося кредитне сальдо взаємозобов’язання, виписує розрахунковий документ (платіжне доручення, вимогу-доручення) або оформляє вексель.
Особливою формою безготівкових розрахунків є інкасове доручення. Інкасове доручення — це розрахунковий документ, який складають банки, фінансові органи, підприємства у тих випадках, коли їм надане право безспірного стягнення коштів. Інкасове доручення складають на бланку платіжної вимоги, на якому замість надпису “платіжна вимога” робиться надпис “інкасове доручення”.
Новою прогресивною формою безготівкових розрахунків є платіжні картки. Відповідно до постанови Правління НБУ “Про порядок емісії платіжних карток і здійснення операцій з їх застосуванням” від 27 серпня 2001р., застосовується система розрахунків з використанням карток та їх емісія. Банківська платіжна картка (БПК) — пластиковий ідентифікаційний засіб, за допомогою якого отримувачу БПК надається можливість здійснювати операції оплати за товари, послуги та отримувати готівку. Ідентифікування отримувача БПК має забезпечуватись нанесенням на БПК номера, строку дії, прізвища, імені і зразка підпису держателя БПК. Банківські платіжні картки бувають таких видів:
— власна, яка надає можливість фізичній особі розпоряджатися власним картковим рахунком;
— корпоративна, яка надає можливість фізичній особі розпоряджатися картковим рахунком юридичної особи;
— дебетна БПК, яка надає можливість розпоряджатися картковим рахунком у межах залишків коштів на ньому;
— кредитна БПК, яка надає можливість здійснювати операції за дебетом карткового рахунка в межах установленого банком-емітентом ліміту кредиту.
Учасником такої платіжної системи може стати юридична або фізична особа, яка має договірно-правові відносини з членами платіжної системи, тобто з юридичними особами, що одержали ліцензію міжнародної платіжної системи на емісію карток цієї системи та на їх обслуговування (еквайринг) і відповідно до законодавства України мають право здійснювати на території України зазначені операції.
Банківська платіжна картка — це спеціальний платіжний засіб у вигляді емітованої в установленому законодавством порядку пластикової чи іншого виду картки, що використовується для ініціювання переказу грошей з рахунка платника або з відповідного рахунка банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування грошей зі своїх рахунків на рахунок інших осіб, отримання грошей у готівковій формі в касах банків, пунктах обміну іноземної валюти уповноважених банків та через банківські автомати, а також здійснення інших операцій, передбачених відповідним договором.
Платіжна картка є власністю емітента і надається ним клієнту відповідно до умов договору про відкриття картрахунка, за винятком наперед оплачених платіжних карток, що можуть продаватися емітентами без обов’язкового оформлення Договору в письмовій формі. Емісія платіжних карток у межах України провадиться виключно банками, що мають ліцензію Національного банку України на здійснення таких операцій.
Порядок проведення емісії платіжних карток та здійснення з ними операцій, у тому числі обмеження щодо цих операцій, визначаються НБУ відповідно до вимог законодавства України.
Вид платіжної картки, що емітується банком, тип її носія, ідентифікаційних даних (магнітна смуга, мікросхема тощо), реквізити, що наносяться на неї в графічному вигляді, визначаються платіжною організацією відповідної платіжної системи, де ця картка застосовується.
Обов’язковими реквізитами, що наносяться на платіжну Картку, є реквізити, що дають змогу ідентифікувати платіжну систему та емітента.
У межах України переказ за операціями, які ініційовані із застосуванням платіжних карток, виконується тільки у грошовій одиниці України.
Банківські платіжні картки запроваджені в практику безготівкових розрахунків з метою прискорення касового обслуговування і скорочення готівкового обігу національної валюти із врахуванням міжнародного досвіду.
Важливу роль у здійсненні платежів і розрахунків між клієнтами відіграє система міжбанківських розрахунків.
Міжбанківські розрахунки – це система здійснення і регулювання платежів за грошовими внесками і зобов’язаннями, які виникають між банківськими установами в процесі діяльності їх.
Вдосконалення платіжної системи в Україні вирішується створенням і розвитком електронної системи міжбанківських розрахунків. Електронні міжбанківські розрахунки становлять собою розрахунки із застосуванням електронних засобів приймання, передавання, обробки та захисту інформації. В Україні діє система електронних платежів Національного банку України (СЕП НБУ) — державна система міжбанківських розрахунків.
Міжбанківські розрахунки можуть здійснюватися через систему електронних платежів НБУ; власну внутрішньобанківську платіжну систему, прямі кореспондентські відносини між комерційними банками.
Міжбанківські безготівкові розрахунки здійснюються через банки за допомогою кореспондентських відносин, що зумовлюють ведення кредитними установами кореспондентських рахунків.
Кореспондентський рахунок — це рахунок одного банку, відкритий в іншому банку, для обліку розрахунків, що виконує одна кредитна установа за дорученням і на кошти іншої кредитної установи на підставі укладеного між ними кореспондентського договору. Кореспондентський договір є угодою між двома або кількома кредитними установами про здійснення платежів і рахунків однією з них за дорученням ї на кошти іншої.
На підставі кореспондентських рахунків міжбанківські розрахунки можуть здійснюватися такими способами:
— відкриттям комерційними банками один одному взаємно кореспондентських рахунків;
— відкриттям комерційними банками, що не мають безпосередньо кореспондентських відносин, кореспондентського рахунка в третьому банку. Наприклад, розрахунки через кореспондентські рахунки, відкриті в Національному банку України, що здійснюються розрахунково-касовими центрами (РКЦ)НБУ;
— створенням спеціальних клірингових палат, учасники яких провадять зарахування взаємних вимог. Кліринг це система безготівкових розрахунків за товари, цінні папери та надані послуги, що засновані на зарахуванні взаємних вимог. Міжбанківські клірингові розрахунки здійснюються через спеціально створені клірингові палати. Національний банк або великі комерційні банки.
У платіжній практиці розрізняють внутрішній — міжбанківський та міжнародний валютний кліринг.
Міжбанківський кліринг передбачає систематичні безготівкові розрахунки між банками зарахуванням взаємних грошових вимог юридичних осіб однієї країни.
Валютний кліринг це спосіб розрахунків у зовнішній торгівлі та інших формах економічних відносин між країнами на підставі міжнародних платіжних угод. Валютний кліринг широко використовується для розрахунків між країнами, коли вони не мають конвертованої валюти.
Форма розрахунків між платником та одержувачем коштів визначається договором, і установи банків не втручаються у ці договірні відносини.
Важливим принципом організації безготівкових розрахунків є згода власника рахунка (платника) про списання коштів, тобто договірне списання. Однак ця згода потрібна тоді, коли є угода між власником рахунка і обслуговуючим банком про те, що власник рахунка дає доручення про списання коштів. Чинне законодавство також передбачає безспірне стягнення та безакцентне списання коштів з рахунків платників. Безспірне стягнення коштів це примусове списання (стягнення) коштів, що здійснюється стягувачем без згоди платника на підставі документів, передбачених законами, а саме виконавчих документів, рішень податкових органів та визнаних претензій.
Безспірне списання (стягнення) коштів здійснюється на бланку платіжної вимоги, що подається стягувачем до банку. Платіжні вимоги банк стягувача приймає впродовж 10 календарних днів з дати їх складання, а банк платника протягом 30 календарних днів з дати їх складання. Безакцентне списання коштів це захід приватно-публічного характеру, при якому в установлених випадках здійснюється списання коштів з рахунка платника без його згоди (без акцепту).
Платіжні вимоги стягувачів на примусове списання (стягнення) коштів приймаються банками до виконання незалежно від наявності достатнього залишку коштів на рахунку платника. У разі недостатності коштів на рахунках платіжні вимоги виконуються банками частково в межах наявного залишку коштів платника, а в невиконаній сумі повертаються разом із супровідними документами стягувачам або відповідним органам (податковим органам або державним виконавцям).
Важливу роль у зміцненні розрахункової дисципліни відіграє інститут цивільної відповідальності. За порушення правил здійснення розрахункових операцій банки, платники й отримувачі несуть відповідальність у формі відшкодування збитків та сплати неустойки (пені, штрафу), яка передбачається чинним законодавством та укладеними договорами.
Відповідно до Закону України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” від 5 квітня 2001 р. банки несуть таку відповідальність перед платниками при здійсненні переказу грошей. У разі порушення банком, що обслуговує платника, строків виконання доручення клієнта на переказ цей банк зобов’язаний сплатити пеню у розмірі 0,1 відсотка від суми простроченого платежу за кожний день прострочення, що не може перевищувати 10 відсотків суми переказу, якщо інший розмір пені не обумовлений договором між ними.
У разі порушення банком, що обслуговує отримувача, строків завершення переказу цей банк зобов’язаний сплатити отримувачу пеню у розмірі 0,1 відсотка від суми простроченого платежу за кожний день прострочення, що не може перевищувати 10 відсотків суми переказу, якщо інший розмір пені не обумовлений договором між ними. У такому разі платник не несе відповідальності за прострочення перед отримувачем.
Платник має право на вщшкодування банком, що обслуговує отримувача, шкоди, заподіяної йому внаслідок порушення цим банком строків завершення переказу. Отримувач має право на відшкодування банком, що обслуговує платника, шкоди заподіяної йому внаслідок порушення цим банком строків виконання документа на переказ.
У разі помилкового переказу суми переказу на рахунок неналежного отримувача, що стався з вини банку, банк-порушник зобов'язаний негайно після виявлення помилки переказати на рахунок власника коштів суму переказу отримувачу. У противному разі отримувач має право у встановленому законом порядку вимагати від банку-порушника ініціювання переказу йому суми переказу за рахунок власника коштів, сплати пені у розмірі 0,1 відсотка вад суми простроченого платежу за кожний день прострочення, починаючи від дати завершення помилкового переказу, яка не може перевищувати 10 відсотків суми переказу.
У разі помилкового переказу з рахунка неналежного платника, що стався з вини банку, банк зобов’язаний переказати відповідну суму грошей з рахунка платника на рахунок неналежного платника, а також сплатити неналежному платнику пеню у розмірі відсоткової ставки, що встановлена цим банком по короткострокових кредитах, за кожний день, починаючи від дня помилкового переказу до дня повернення суми переказу на рахунок неналежного платника, якщо інша відповідальність не передбачена договором.
У свою чергу, передбачається і відповідальність платника перед банком або іншою установою — членом платіжної системи, що його обслуговують. Відповідно до Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” від 22 листопада 1996 р. платники грошових .коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочення платежу пеню у розмірі, що встановлюється за згодою сторін (слід зазначити, що дія цього Закону не поширюється на порядок нарахування та сплати пені, штрафних санкцій за несвоєчасну сплату податків, податкового кредиту та інших платежів до бюджетів усіх рівнів і позабюджетних фондів).
У разі затримки зарахування грошових надходжень на рахунок клієнта банки сплачують на користь одержувачів коштів пеню у розмірі, передбаченому угодою про проведення касово-розрахункових операцій. Розмір встановленої сторонами пені обчислюється від суми простроченого платежу, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Платники самостійно нараховують пеню за несвоєчасно сплачені ними суми податкового боргу, оформляючи і подаючи до банку окреме платіжне доручення про сплату пені. Відповідальність за правильність визначеної суми пені, повноту і своєчасність її сплати несе платник.
Платник несе відповідальність за відповідність інформації, зазначеної ним у документі на переказ, суті операції, щодо якої здійснюється цей переказ. Платник має відшкодувати банку або іншій установі члену платіжної системи шкоду, заподіяну внаслідок такої невідповідності інформації, також у разі недодержання ним вимог щодо захисту інформації і проведення незаконних операцій з компонентами платіжних систем (платіжні інструменти, обладнання, програмне забезпечення тощо). При цьому банк або інша установа — член платіжної системи, що обслуговує платника, звільняється від відповідальності перед платником за здійснення переказу.
За необґрунтованість примусового списання (стягнення) коштів, недостовірність даних, зазначених у розрахункових документах, стягувачі несуть відповідальність згідно з чинним законодавством та відшкодовують збитки, завдані внаслідок безпідставного примусового списання (стягнення) коштів. Відповідно до ст. 8 Господарського процесуального кодексу України за необґрунтоване списання у безспірному порядку претензійної суми винна сторона сплачує іншій стороні штраф у розмірі 10 відсотків від списаної суми. Банки не несуть відповідальності за достовірність змісту розрахункового документа, оформленого клієнтами, а також за повноту і своєчасність сплати клієнтом податків, зборів та обов'язкових платежів, за винятком випадків, передбачених законодавством.
Усі спори, що виникають між сторонами (банком, платником, отримувачем) при здійсненні переказу, розглядаються у судовому порядку.
2.2. Депозитні та кредитні операції
Для зберігання коштів і проведення розрахунків між учасниками розрахункових правовідносин в установах банку відкриваються різні за правовим режимом рахунки. Відповідно до чинного законодавства всі юридичні особи всіх форм власності та видів діяльності, а також громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які є суб’єктами підприємницької діяльності, зобов’язані зберігати свої кошти на рахунках в установах банків.
Стаття 6 Закону України “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” від 5 квітня 2001 р. передбачає, що банки мають право відкривати рахунки резидентам України (юридичним особам, їх відокремленим підрозділам, фізичним особам), нерезидентам України (юридичним особам — інвесторам, представництвам юридичних осіб в Україні та фізичним особам). Зазначені особи мають право відкривати рахунки в будь-яких банках України відповідно до власного вибору та за згодою цих банків для забезпечення своєї господарської діяльності і власних потреб.
Докладно порядок відкриття рахунків та їх режими регулюється спеціальною Інструкцією про порядок відкриття та використання рахунків у національній та іноземній валюті, затвердженою 18 грудня 1998 р. постановою Правління Національного банку України.
Для відкриття банківського рахунка підприємства подають до установи банку такі документи:
— заяву на відкриття рахунка встановленого зразка, підписану керівником та головним бухгалтером підприємства;
— копію свідоцтва про державну реєстрацію в органі виконавчої влади, засвідчену нотаріально чи органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію;
— копію належним чином зареєстрованого статуту (положення), засвідчену нотаріально чи реєструючим органом;
— копію документа, що підтверджує взяття підприємства на податковий облік;
— довідку про реєстрацію в органах Пенсійного фонду України;
— копію довідки про внесення підприємства до Єдиного державного реєстру підприємств, організацій України, засвідчену нотаріально або органом, що видав довідку;
— копію страхового свідоцтва, що підтверджує реєстрацію підприємства у Фонді соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України як платника соціальних страхових внесків, засвідчену нотаріально або органом, що його видав, чи уповноваженим працівником банку;
— картку із зразками підписів осіб, яким надано право розпоряджання рахунком, засвідчену нотаріально з відбитком печатки підприємства.
Право першого підпису належить керівникові підприємства, якому відкривається рахунок, а також службовим особам, уповноваженим керівником. Право другого підпису належить головному бухгалтеру та уповноваженим ним особам. По рахунках юридичних осіб, у штаті яких відсутні Особи, яким може бути надане право другого підпису, а також підприємців (без створення юридичної особи) в установу банку подається нотаріально засвідчена картка зі зразком підпису лише власника рахунка. Зазначена картка може прийматися банком без відбитка печатки.
Цей перелік документів для відкриття рахунка в установі банку є загальним. Для деяких видів підприємств законодавством передбачено подання додаткових документів (наприклад, орендні підприємства подають нотаріально засвідчену копію договору оренди, а колективні сільськогосподарські підприємства, товариства споживчої кооперації, політичні партії, громадські та релігійні організації — протокол загальних зборів про створення або копію протоколу, засвідчену нотаріально).
При відкритті рахунка господарські товариства, договірні об'єднання, товарні біржі, друковані засоби масової інформації подають також нотаріально засвідчену копію установчого договору.
Деякі підприємства, організації звільнені від подання в банк їх статутів, зокрема, повні та командитні товариства, фермерські господарства, установи й організації, які фінансуються з бюджету, та інші суб’єкти підприємницької діяльності, в тому числі підприємці без створення юридичної особи, у яких наявність статуту не передбачена законом.
Рахунок відкривається з письмового дозволу керівника установи банку надписом на заяві про відкриття рахунка. Після відкриття рахунка банк не має права вимагати ні довіреності, ні інших документів, які підтверджували б повноваження осіб, підписи яких є в картці зі зразками.
Слід зазначити, що чинне законодавство передбачає відповідальність, яка застосовується до установ банків або юридичних осіб, фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності, які у встановлений законом строк (3 робочих дні) не повідомили про відкриття або закриття рахунків у банках — штрафні санкції у вигляді 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
З метою зберігання коштів і здійснення розрахунків банки відкривають підприємствам, організаціям і установам різних форм власності, залежно від характеру їх діяльності та джерел фінансування, різні рахунки: поточні, бюджетні, кредитні, вкладні (депозитні), тимчасові, карткові тощо.
Поточні рахунки відкриваються банком клієнтам на договірній основні для зберігання грошей та здійснення всіх видів операцій за цими рахунками відповідно до умов договору та вимог законодавства України. Платники можуть розпоряджатися грошима, що зберігаються на їх поточних рахунках, за допомогою платіжних інструментів, зокрема платіжних карток.
Бюджетні рахунки відкриваються організаціям, їх відокремленим підрозділам, яким виділяються кошти за рахунок державного або місцевого бюджету для цільового використання їх.
Кредитні рахунки відкриваються на договірній основі юридичним і фізичним особам у будь-якій установі банку, яка має право надавати кредит з додержанням вимог чинного законодавства.
У практиці банківського обслуговування застосовуються і тимчасові рахунки, що відкриваються підприємствам, які створюються, будовам та господарським товариствам для зарахування частини коштів, що вносяться для формування статутного фонду. Щоб відкрити тимчасовий рахунок господарському товариству для зарахування внесків засновників з метою зберігання частини статутного фонду, в банк слід подати заяву про відкриття тимчасового рахунка, підписану одним із засновників, якому загальними зборами доручено оформлення документів для організації товариства, та копію установчого договору, засвідчену нотаріально. Після державної реєстрації такого господарського товариства та надання йому статусу юридичної особи відкривається постійний поточний рахунок, для відкриття якого в установи банків подаються зазначені вище документи.
Значного поширення в банківській практиці набули вкладні (депозитні) рахунки. Термін “депозит” у перекладі з латинської означає відкладення, зберігання.
Вкладні (депозитні) рахунки відкриваються банком клієнтам на договірній основі для зберігання грошей, що передаються клієнтами банку в управління на встановлений строк та під визначений відсоток відповідно до умов договору.
Карткові рахунки — це банківські рахунки, на яких обліковуються операції за платіжними картками. Вони відкриваються фізичним особам на підставі їх заяви на відкриття рахунка і договору про відкриття картрахунка.
Договірні відносини між кредитними установами, метою яких є здійснення платежів і розрахунків за дорученням один одного, мають назву кореспондентських відносин. У широкому розумінні кореспондентські відносини є формою співробітництва між двома банками. Назва їх походить від латинського слова “кореспондент” — бути згідним.
Кореспондентський рахунок — це рахунок, що відкривається банку для здійснення розрахунків, які виконує за дорученням та за рахунок цього банку той банк, де відкривається цей рахунок.
Відкриття кореспондентських рахунків банками іншим банкам здійснюється встановленням між ними кореспондентських відносин у порядку, що визначається Національним банком України, та на підставі відповідного договору.
Україні існують кореспондентські рахунки між комерційними банками. Національним банком України і комерційними банками, а деякі комерційні банки встановили кореспондентські відносини з іноземними банками.
Розвиток зовнішньоекономічних відносин між підприємствами й організаціями, забезпечення безперебійних розрахунково-платіжних операцій господарюючих суб’єктів зумовили потребу в створенні на підприємствах, в організаціях спеціального валютного фонду. Зазначені кошти в іноземній валюті зберігаються на банківських рахунках в іноземній валюті і використовуються для здійснення експортно-імпортних операцій підприємств, на потреби виробничого і соціального розвитку.
Відповідно до Законів України “Про підприємства в Україні”, “Про зовнішньоекономічну діяльність” підприємства, організації, а також фізичні особи — підприємці для зберігання валютної виручки та здійснення розрахунків мають право відкривати в комерційних банках банківські рахунки в іноземній валюті (поточні та депозитні). Однак порядок здійснення валютних операцій з таких рахунків підприємств регулюється державою і є частиною її валютної політики. Останнім часом спостерігається послаблення валютної монополії держави на здійснення операцій з валютними цінностями, розширюються права підприємств на використання валютної виручки з таких рахунків.
У разі переоформлення рахунка у зв’язку з реорганізацією підприємства (злиття, приєднання, поділ, перетворення, виділення) у банк подаються такі самі документи, як і при створенні підприємства. Якщо зміна найменування підприємства не зумовлена реорганізацією, до установи банку подаються заява власника рахунка, нова копія свідоцтва про державну реєстрацію та зміни до установчих документів, оформлені належним чином.
Правила Національного банку України також встановлюють порядок закриття рахунків в установах банку. Поточні рахунки закриваються в установах банку на таких підставах:
— заяви власника рахунка;
— рішення органу, на який законом покладено функції щодо ліквідації або реорганізації підприємства;
— відповідного рішення господарського суду про ліквідацію підприємства або визнання його банкрутом;
— з інших підстав, передбачених чинним законодавством України або договором між установою банку та власником рахунка.
Так, відповідно до листа НБУ банк вправі порушити питання про розірвання договору на обслуговування банківських рахунків клієнтів, якщо протягом одного року і більше не здійснювалися банківські операції. Закриття рахунка підприємства, у якого є податкова заборгованість, вимагає дозволу податкового органу.
Операції на банківських рахунках можуть бути тимчасово призупинені рішеннями державних податкових, судових, правоохоронних органів та в інших випадках, передбачених законодавчими актами України. Відновлюються видаткові операції за рахунками тільки органом, який прийняв рішення про їх припинення, або за рішенням суду.
ВИСНОВКИ
Написання звіту про проходження навчальної практики дало змогу зрозуміти організаційну структуру та принципи функціонування банківської системи України. Аналізуючи показники діяльності національної банківської системи за період 2004-2006 років можна зробити висновок про стабільне функціонування та розвиток банківської системи України, адже спостерігалося підвищенням фінансової стабільності, рівня капіталізації банків, поліпшенням якості активів, зменшенням ризиків у банківській діяльності, а також наявність позитивних структурних змін в активах, зобов`язаннях, капіталі банків та в кількісному складі системи.
Становлення банківської системи тісно пов’язане зі створенням ефективного механізму управління банківською діяльністю, дійової системи регулювання і контролю банківських операцій. Це, у свою чергу, потребує глибокого вивчення основ сучасної банківської справи, дослідження сутності й особливостей надання різноманітних банківських послуг, відстежування та врахування міжнародного досвіду, а також перспективних можливостей розвитку фінансово-кредитної системи України в цілому. Триває позитивна тенденція до підвищення рівня капіталізації, передусім – за рахунок збільшення статутного капіталу відповідно до вимог Закону України «Про банки і банківську діяльність» та нормативно-правових актів НБУ.
Позитивним є входження у банківський сектор України іноземного капіталу та власне іноземних банків, які мають змогу акумулювати вільні активи за ціною нижчою ринкової в Україні та видавати кредити на розвиток реального сектору економіки та поточне споживання. Дана тенденція зростання іноземного капіталу на національному фінансовому ринку є поштовхом до розвитку конкуренції на ринку капіталів, покращення рівня обслуговування, здешевлення кредитних ресурсів та підвищення ставок по депозитним операціям.
Структура банківського кредитування є досить стійкою. Основну частку кредитів становлять позички, надані суб`єктам господарювання, проте в перспективі їх питома вага зменшується, при цьому зростає питома вага кредитування фізичнгих осіб, розглядаючи довгострокове кредитування слід зазначити зростання його в абсолютному виразі у більш ніж 3 рази, при цьому довгострокове кредитування у реальний сектор економіки та субєктам господарювання поступово у загальному виразі зменшується і зростає довгострокове кредитування населення на купівлю нерухомості, авто, товарів довгострокового користування.
Незважаючи на певні позитивні зміни, все ж проблеми оптимізації кількісної структури банків, створення спеціальних банківських установ, об`єднань, усунення диспропорцій залишаються й надалі. Так, в Україні не має кооперативних банків, а саме вони слугують базою для становлення і зростання малого та середнього бізнесу в розвинутих країнах. Недоліком розвитку банківської системи є концентрація переважної частини капіталу у промислово розвинених областях та відсутність регіональних банківських установ майже у половині областей України. При цьому спостерігається також концентрація статутного капіталу банів у промислово розвинених областях, а банківські установи у середньорозвинених регіонах не мають достатніх власник ресурсів для задоволення потреб у поточних ресурсах.. Відтак, особливу увагу слід приділяти створенню механізмів, які б дієво сприяли розвитку місцевих, кооперативних і спеціалізованих банків, в тому числі в регіональному аспекті. Банківський сектор стане ефективним лише тоді, коли зможе запропонувати кожному члену суспільства, незалежно від його матеріального становища, прийнятний механізм обслуговування.
Ефективність діяльності банківської системи України значною мірою залежить від рівня її капіталізації, який на сьогодні низький. Проте в динаміці відбувається зростання капіталізації укрїнських банів, у тому числі 2 державних – Ощадного банку України та Укрексімбанку. Відомо, що рівень капіталізації визначається як відношення регулятивного капіталу до активів, зважених на ризик. Отже проблему підвищення капіталізації можна вирішувати як шляхом збільшення власного капіталу, так і зменшення високо ризикованих активів. Реальна картина така: попри те, що банки нині скорочують ризикові активи (за останні три з половиною роки високоліквідні активи зросли майже в