Національний банк України
Комерційні банки звертаються за кредитом найчастіше у разі появи тимчасового дефіциту первинних резервів (коштів на кореспондентському рахунку в НБУ). Такі позики банки просять, як правило, на короткий строк і одержують у порядку переобліку комерційних векселів чи під заставу цінних паперів. Ці кредити мають назву відповідно обліковий і ломбардний. Надаючи названі кредити, НБУ збільшує первинні резерви комерційних банків, а отже, й загальну суму грошей в обігу.
НБУ може кредитувати комерційні банки і через операції РЕПО, які полягають в обов'язковій купівлі-продажу державних цінних паперів, але головною метою цих операцій є підтримання короткострокової ліквідності системи комерційних банків. Регулюючи процес облікового і ломбардного кредитування, НБУ може впливати на загальну масу грошей в обігу. Такий вплив може здійснюватися двома способами: встановленням ліміту кредитування та визначенням рівня процентної ставки.
Національний банк здійснює рефінансування банків через операції на відкритому ринку тільки під забезпечення (крім кредиту "овернайт") державних цінних паперів, векселів суб'єктів господарської діяльності – резидентів України і векселів Державного казначейства України. Що враховані банком за дисконтною ставкою, не нижчою, ніж облікова ставка Національного банку та під заставу майнових прав, що виникли в банку в результаті укладення кредитного договору між ним та відповідним суб'єктом господарської діяльності.
Національний банк в окремих випадках може здійснювати рефінансування банків під забезпечення векселів нерезидентів України, авальованих іноземними банками з рейтингом, не нижчим, ніж "інвестиційний клас". У разі надання під забезпечення кредиту Національного банку векселя нерезидента України вексель має бути перекладений українською мовою та засвідчений нотаріально у встановленому чинним законодавством України порядку Національний банк може прийняти рішення про підтримування ліквідності банку через відповідні механізми рефінансування, якщо банк дотримується таких основних вимог:
1) має ліцензію НБУ на здійснення відповідних банківських операцій;
2) термін діяльності - не менше ніж один рік;
3) має у своїй власності активи, які можуть бути прийняті в заставу;
4) виконує зобов'язання щодо таких економічних нормативів: мінімального розміру регулятивного капіталу (Н1), адекватності основного капіталу (Н3), поточної ліквідності (Н5) з урахуванням установленого нормативно-правовими актами Національного банку перехідного періоду для нарощування капіталу згідно з розробленими банками програмами капіталізації;
5) сформував резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями відповідно до встановлених обсягів;
6) здійснює своєчасне погашення одержаних від Національного банку кредитів.
Національний банк може приймати рішення щодо рефінансування банку, після детального аналізу платоспроможності банку та якщо:
1) прострочені та сумнівні кредити в портфелі банку становлять до 10% від суми кредитного портфеля;
2) у кредитному портфелі банку кредити, що надані іншим банкам на міжбанківському ринку, не перевищують 5%.
Операції з цінними паперами на відкритому ринку полягають у змінах обсягів купівлі-продажу НБУ цінних паперів: казначейських зобов'язань (депозитних сертифікатів), інших цінних паперів. За умов, коли потрібно стабілізувати чи зменшити масу грошей в обігу, стримати зростання платоспроможного попиту, знизити інфляцію, НБУ продає цінні папери комерційним банкам. В останніх зменшуються первинні резерви (кошти на коррахунках у НБУ), а внаслідок цього скорочується загальний обсяг грошової маси. НБУ може продавати цінні папери й іншим суб'єктам (підприємствам, населенню) через систему фондового ринку. У цьому разі в комерційних банках зменшуються їхні первинні резерви, тому що скорочуються залишки грошей на рахунках їхніх клієнтів. Якщо потрібно збільшити грошову масу, НБУ купує цінні папери у банків, підприємств, населення. Таким чином, купівля НБУ цінних паперів означає емісію грошей, а продаж – вилучення їх з обігу. Операції з цінними паперами на відкритому ринку вважаються найгнучкішим інструментом грошово-кредитної політики і тому можуть активно застосовуватися в регулятивній діяльності НБУ. Ці операції можна використовувати досить часто, а якщо допущена помилка, її легко виправити, здійснивши операцію протилежного спрямування. Ця риса надає перевагу зазначеним операціям порівняно з іншими інструментами грошово-кредитної політики.
Об'єктом операцій центральних банків на відкритому ринку здебільшого є цінні папери, що мають високу ліквідність та користуються повсюдним попитом за незначних коливань ринкової вартості традиційно центральні банки проводять політику відкритого ринку переважно з державними цінними паперами на вторинному ринку. До операцій відкритого ринку не належить купівля центральним банком цінних паперів на первинному ринку, тобто безпосередньо в емітента. Такі операції, по суті, є формою кредитування центральним банком уряду. У багатьох країнах вони заборонені або обмежені законом. Крім того, до операцій відкритого ринку не належать угоди з купівлі та продажу цінних паперів. Які центральний банк здійснює не за свій рахунок, а за дорученням казначейства (міністерства фінансів) з метою підтримання певного курсу державних цінних паперів. Механізм операцій на відкритому ринку нескладний, що робить його привабливим для застосування. Біржові операції з купівлі/продажу державних цінних паперів на відкритому ринку здійснюється НБУ шляхом участі в торгах на організаторах торгівлі цінними паперами, які офіційно зареєстровані відповідно до чинного законодавства України. У разі потреби здійснити операції з купівлі/продажу цінних паперів відповідальний працівник Департаменту монетарної політики НБУ готує заявку на купівлю державних цінних паперів, або продаж державних цінних паперів, що перебувають у власності Національного банку, у якій зазначаються кількість, код, балансова вартість і ціна купівлі та продажу і яка підписується директором департаменту монетарної політики або його заступником. Копія заявки передається до депозитарію Національного банку для блокування державних цінних паперів на блокувальних рахунках депозитарного обліку в установленому порядку. Після блокування державних цінних паперів у Депозитарії Національного банку підписана заявка засобами програмно-технологічного забезпечення проведення торгів надсилається до організатора торгівлі державними цінними паперами до початку операційного дня організатора торгівлі. Протягом операційного дня організатора торгівлі Департамент монетарної політики може змінювати свої заявки з купівлі/продажу державних цінних паперів. У разі задоволення заявок під час торгів Національний банк отримує від організатора торгівлі відповідні документи, що засвідчують проведену операцію купівлі/продажу. Біржова угода про продаж державних цінних паперів уважається виконаною за умови проведення грошових розрахунків за нею. У разі здійснення операції з продажу державних цінних паперів Департамент монетарної політики надає розпорядження з фінансових питань до Операційного управління щодо відображення вилучених з обігу емісійних коштів на меморандних рахунках відповідно до Плану рахунків бухгалтерського обліку НБУ. Якщо Національний банк здійснив операцію з купівлі державних цінних паперів, то відповідно до розпорядження з фінансових питань Департаменту монетарної політики Національного банку кошти перераховуються продавцю в строк, визначений правилами проведення торгів організатора торгівлі цінними паперами з одночасним відображенням на меморандних рахунках.
З метою підтримання ліквідності банків і регулювання грошово-кредитного ринку Національний банк може здійснювати позабіржові операції з купівлі/продажу державних цінних паперів, казначейських зобов'язань та боргових зобов'язань, на відкритому ринку. Ініціатором такої операції, як правило є сторона, яка зацікавлена в терміновому проведенні операції з купівлі продажу таких цінних паперів. У разі звернення банку до Національного банку про здійснення позабіржової операції з купівлі/продажу цінних паперів відповідальний працівник Департаменту монетарної політики Національного банку, виходячи зі стану грошово-кредитного ринку, готує на розгляд керівництва Департаменту монетарної політики Національного банку пропозицію (доповідну записку) щодо можливості проведення такої операції.
У разі прийняття позитивного рішення про проведення такої операції та укладення відповідної угоди здійснюються:
1) подання депозитарних документів до Депозитарію Національного банку та перереєстрація прав власності на державні цінні папери в порядку, визначеному нормативно-правовими актами Національного банку з питань депозитарної діяльності;
2) фізична поставка казначейських зобов'язань та інших боргових зобов'язань, визначених правлінням Національного банку;
3) перерахування коштів на кореспондентський рахунок банку-продавця.
З метою забезпечення збалансованості між пропозицією грошових коштів та попитом на них Національним банком України у червні 2002 року було проведено стерилізаційні операції з використанням депозитного сертифікату Національного банку України. За результатами роботи одного аукціону було вилучено з обігу коштів на суму 0,3 млрд. грн., а середньозважена процентна ставка за депозитними сертифікатами, випущеними в обіг, становила 2,43% річних. В якості мобілізуючих інструментів НБУ застосував операції "зворотного" РЕПО, здійснюючи із свого портфеля продаж процентних облігацій внутрішньої державної позики (ПОВДП) із зобов'язанням викупити їх через певний період. Наявність у портфелі НБУ значної суми реструктуризованих Урядом до 2010 року боргових зобов'язань спонукала розробити порядок двостороннього котирування цих цінних паперів. Використовуючи зазначені мобілізаційні інструменти, НБУ вилучив з обігу коштів на загальну суму 2,3 млрд. грн., у тому числі за рахунок операцій "зворотного" РЕПО на суму 0,4 млрд. грн., продажу державних цінних паперів з портфеля Національного банку України на умовах двостороннього котирування ПОВДП на суму 1,9 млрд. грн.
Політика підтримання курсу національної валюти охоплює операції НБУ з управління валютними резервами держави. НБУ забезпечує управління валютними резервами, здійснюючи валютні інтервенції шляхом купівлі-продажу іноземної валюти на валютних ринках з метою підтримання курсу національної валюти відносно іноземних валют і впливу на загальний попит і пропозицію грошей у державі. Якщо на валютному ринку попит на іноземну валюту, яка є базовою для визначення курсу національної валюти, перевищує пропозицію, це може призвести до падіння курсу національної валюти, її девальвації. Щоб цього не допустити, НБУ продає частину свого валютного резерву (якщо це є доцільним на даний час), урівноважуючи попит з пропозицією і відповідно підтримуючи курс національної валюти. Під час продажу валютного резерву виникає така сама ситуація з грошовою масою в обігу, як і у разі продажу цінних паперів, тобто вона скорочується, а при купівлі НБУ іноземної валюти відбувається емісія грошей і відповідно збільшення обсягу грошової маси в обігу. До купівлі іноземної валюти на валютному ринку НБУ вдається тоді, коли пропозиція на таку валюту перевищує попит і це може призвести до ревальвації національної валюти. І девальвація, і ревальвація національної валюти – це відхилення від сталого економічного процесу, й тому НБУ прагне або зовсім не допускати таких явищ, або регулювати курс національної валюти в межах заздалегідь визначеного валютного коридору.
Регулювання імпорту та експорту капіталу є інструментом впливу на грошову масу в обігу, який стосується НБУ через:
1) реєстрацію імпорту та експорту капіталу;
2) установлення максимальних та мінімальних розмірів процентних ставок за іноземними депозитами в українських банках;
3) установлення для осіб, які мають борги перед нерезидентами, обов'язкового безпроцентного вкладення певної частини від суми цих боргових зобов'язань в уповноважених банках України.
Експорт та імпорт капіталу супроводжується припливом і відпливом іноземного капіталу. Відчутно впливають на стан грошового обігу в країні іноземні фінансові інвестиції, що вкладаються в національні цінні папери зі спекулятивними цілями. Особливо це стосується вкладень іноземними інвесторами свого капіталу в боргові зобов'язання держави. Якщо привабливість державних цінних паперів знижується, відбувається відплив іноземного капіталу з країни, що провокує зниження курсу національної валюти. Як наслідок, виникає необхідність вживання з боку НБУ і Мінфіну певних заходів, серед яких – підвищення процентної ставки й рівня дохідності емітованих державою цінних паперів. Одночасно НБУ не повинен допускати відпливу за кордон національної валюти, що може виникнути внаслідок відносно заниженої депозитної процентної ставки в країні.
Процентна політика як інструмент грошово-кредитного регулювання економіки полягає в тому, що НБУ визначає рівень процентних ставок за ломбардними та обліковими кредитами, які він надає комерційним банкам у порядку рефінансування їхніх активних операцій. Практично в усіх країнах світу комерційні банки можуть отримати кредитні ресурси у центрального банку, котрі останній надає з певними процентами. Дисконтна чи облікова ставка, що застосовується центральним банком при операціях з комерційними банками щодо врахування короткострокових державних облігацій і переврахування комерційних векселів та інших видів цінних паперів, що відповідають вимогам центрального банку, називається офіційною обліковою ставкою. Іншими словами, офіційна облікова ставка – це плата, яку бере центральний банк при купівлі в комерційних банків цінних паперів до настання термінів їх оплати. Офіційна облікова ставка є орієнтиром для ринкових ставок за кредитами. Встановлюючи офіційну облікову ставку, центральний банк визначає вартість залучення кредитних ресурсів комерційними банками. Що вищий рівень офіційної облікової ставки, то вища вартість кредитів рефінансування центрального банку. Тобто політика зміни облікової ставки є варіантом регулювання якісного параметру грошового ринку вартості банківських кредитів. Разом з тим різний рівень офіційної облікової ставки стимулює також переміщення "гарячих грошей", тобто капіталів, які шукають прибуткового застосування, з країн із низькими ставками до країн, де ставки високі, що значно впливає на стан балансу руху капіталів і на платіжний баланс різних країн. Отже, зміна офіційної облікової ставки використовується і як метод валютного регулювання. Механізм регулювання за допомогою змін офіційної облікової ставки доволі простий, що і є причиною його широкого використання як в розвинутих країнах, так і в тих, що розвиваються. Наприклад, якщо центральний банк ставить за мету зменшення кредитних можливостей комерційних банків, - він підвищує облікову ставку, роблячи тим самим дорожчими кредити рефінансування і навпаки. Проте центральному банкові не завжди вдається досягти наміченої мети. Наприклад, підвищення облікової ставки центрального банку не буде ефективним, якщо на грошовому ринку в даний момент спостерігається тенденція зниження вартості кредитів у результаті їх значної пропозиції, оскільки у цьому випадку комерційні банки використовуватимуть дешевші кредити міжбанківського ринку, ніж дорогі кредитні кошти центрального банку. Якщо ж офіційна облікова ставка центрального банку вже до її пониження знаходилась на рівні, що нижчий від ринкового, то здешевлення й без того дешевих кредитів призведе до відповідної реакції грошового ринку.
Шляхом маніпуляцій офіційною обліковою ставкою центральні банки впливають на стан не лише грошового, але й фінансового ринку. Наприклад, зростання офіційної облікової ставки призведе до підвищення ставок за кредитами і депозитами на грошовому ринку, що у свою чергу обумовить зменшення попиту на цінні папери й збільшення їх пропозиції. Попит на цінні папери падає з боку як небанківських закладів, оскільки більш привабливими стають депозити, так і з боку кредитних інститутів, оскільки при дорогих кредитах вигіднішим стає пряме фінансування. Пропозиція цінних паперів у свою чергу зростає. Таким чином, підвищення офіційної ставки призводить до пониження ринкової вартості цінних паперів. Зниження офіційної облікової ставки, навпаки, здешевлює кредити й депозити, що призводить до протилежних процесів: підвищується попит на цінні папери, зменшується їх пропозиція, зростає ринкова вартість. Отже, облікова політика центрального банку є механізмом безпосереднього впливу на ліквідність кредитних інститутів шляхом змін вартості кредитів рефінансування, що опосередковано чинить вплив на економіку країни у цілому. Для того, щоб облікова ставка Національного банку використовувалась у повному обсязі як інструмент монетарного регулювання, вона повинна відповідати певним принципам. Серед них основними є:
1) забезпечення позитивного рівня облікової ставки щодо інфляції;
2) рівень облікової ставки повинен перебувати в межах коридору ринкових процентних ставок комерційних банків за кредитами та депозитами.
Якщо НБУ проводить політику стримування або скорочення маси грошей в обігу, він підвищує процентні ставки, що зменшує попит на кредитні гроші. Скорочення попиту призводить до скорочення пропозиції. Невикористані для кредитування гроші вкладаються в інші активи (цінні папери держави, місцевих органів влади) або осідають на депозитах комерційних банків у НБУ, як наслідок – відбувається зменшення грошей в обігу.
Хоча облікова ставка НБУ, починаючи з 1994 р. відповідала цим двом принципам, в умовах перехідної економіки України облікова політика не використовується в повному обсязі як інструмент грошово-кредитного регулювання. Цьому заважає недостатній розвиток вексельного обігу, а також використання Національним банком своїх ресурсів переважно для кредитування уряду, а не комерційних банків. Тому рефінансування комерційних банків здійснюється переважно через операції РЕПО, а не через переоблік векселів чи ломбардне кредитування. В цих умовах Національний банк встановлює ставку облікового процента не стільки для досягнення цілей грошово-кредитної політики, скільки для приведення її у відповідність до динаміки рівня інфляції.
Безперечно, завдяки адміністративному підвищенню облікової ставки у короткостроковому періоді можна мінімізувати негативні наслідки фінансової кризи, підвищити ціну національної грошової одиниці для комерційних банків, а отже, послабити спекулятивний тиск на неї. Проте високий рівень ставки рефінансування в довгостроковому періоді зумовлює значне подорожчання кредиту для кінцевих його споживачів, що вкрай негативно впливає на ділову активність, обсяги виробництва, стан економіки у цілому. У перспективі роль процентних ставок у досягненні цілей економічної політики держави повинна істотно зрости. Завданням Національного банку має стати створення умов для поступового пониження загального рівня процентних ставок в економіці, особливо процентних ставок за кредитами реальному сектору економіки до рівня, що стимулює зростання платоспроможного попиту на позичкові ресурси.
2.3 Нагляд і контроль
Основною метою банківського нагляду є своєчасне реагування на порушення та негативні тенденції у діяльності комерційних банків з метою їх нормалізації, укріплення фінансового стану, підтримки стабільності та надійності як кожного банку зокрема, так і банківської системи у цілому.
Терміни "регулювання банківської діяльності" та "нагляд за діяльністю банків" інколи вживаються у значенні синонімів, хоча відносяться вони до різних видів діяльності. Під регулюванням банківської діяльності розуміють насамперед розробку та видання уповноваженими закладами конкретних правил та інструкцій, що базуються на діючому законодавстві і визначають структуру та способи здійснення банківської справи. Такі закони та інструкції формують певні рамки поведінки комерційних банків, що сприяють підтримці надійної та ефективної банківської системи. Нагляд за діяльністю банків здійснюється з метою забезпечення надійності та стійкості окремих банків та передбачає цілісний та неперервний нагляд за здійсненням банками своєї діяльності відповідно до діючого законодавства та інструкцій.
Банківський нагляд є невід'ємною частиною контролю, який здійснює НБУ за діяльністю комерційних банків. Цей процес організовується і координується службою банківського нагляду, яка функціонує як єдина система в складі центрального апарату і регіональних управлінь НБУ. Система скоординована за вертикаллю і діє від імені Національного банку і його регіональних управлінь, здійснюючи контрольно-ревізійні функції за діяльність банків і банківських установ згідно з діючим законодавством України. На рівні центрального апарату Національного банку України структура служби банківського нагляду формується, виходячи з таких основних напрямків:
1) ліцензування банківської діяльності;
2) методологія і координація банківського нагляду та банківського аудиту;
3) економічний аналіз, розробка нормативів і регулювання діяльності банків;
4) інспектування діяльності банків і банківських установ.
На рівні регіонального управління НБУ служба банківського нагляду є самостійним підрозділом (відділом). Основні напрямки його діяльності:
1) реєстрація банківських установ;
2) координація процесу нагляду;
3) інспектування банківських установ.
Стратегічну політику служби визначають її контрольно-ревізійні функції, які можна сконцентрувати за такими формами:
1) Вступний контроль. Здійснюється з метою чіткого і повного визначення вимог для отримання ліцензії на проведення банківських операцій;
2) Попередній контроль. Здійснюється з метою дотримання вимог зваженого (з оптимальним ризиком) ведення справ, заборони або обмеження окремих видів діяльності, відрахувань до резервів страхування активних операцій банків, які гарантують безпеку і стабільність банку, захист інтересів його вкладників та кредиторів.
3) Поточний контроль. Здійснюється шляхом інспектування, проведення комплексних і тематичних перевірок поточної діяльності комерційних банків і їхніх установ, а також розробки та заходів щодо їхнього організаційного зміцнення і фінансового оздоровлення.
Загальною функцією банківського нагляду НБУ є підтримка довіри суспільства до надійної та здорової фінансової системи. Кінцева мета служби банківського нагляду – це гарантування впевненості у тому, що всі комерційні банки, які здійснюють свою діяльність на основі ліцензії, мають:
1) компетентний контрольний орган і керівні органи, що усвідомлюють свою діяльність та планують на довгостроковий період безпеку і прибуткове (рентабельне) функціонування установи;
2) ефективну практику управління, зокрема системи фінансового і внутрішнього контролю, підкріплені відповідними аудиторськими функціями;
3) відповідну стабільну практику оцінки активів і ведення бухгалтерського обліку. Особливо щодо визначення доходів;
4) відповідні доречні стандарти визначення достатності капіталу і достатньої ліквідності;
5) відповідальну та життєздатну конкурентну позицію на ринку, що базується на підтримці високої прибутковості для компенсації непередбачених збитків.
НБУ цікавить в першу чергу стан і стійкість банківської системи. Він аналізує дотримання банками економічних нормативів, відрахувань в централізовані фонди і визначає ефективність регулювання державою банківської діяльності. Важливо відзначити, що НБУ, маючи всю необхідну для аналізу інформацію, складає свої рейтинги, але не публікує їх. НБУ широко публікує зведені, порівняльні та інші дані, необхідні для аналізу стійкості комерційних банків. НБУ може переводити комерційні банки на режим фінансового оздоровлення. Підставою для чого може бути невиконання протягом трьох місяців загальновстановлених нормативів ведення банківської справи, в обов'язковому порядку визначених НБУ. Невиконанням норм і нормативів слід вважати:
1) неякісну оцінку капіталу;
2) збиткову діяльність, яка характеризується наявністю збитків минулого та поточного років і неможливістю їх реального погашення протягом трьох місяців;
3) порушення встановлених НБУ економічних нормативів та оціночних показників діяльності банку;
4) неякісну структуру активів, в тому числі кредитного портфеля.
Тоді приймається рішення про надання стабілізаційної позики – це позика, яка надається Нацбанком комерційному банку для оперативного забезпечення його платоспроможності і ліквідності та підтримки виконання заходів фінансового оздоровлення. НБУ здійснює нагляд за діяльністю комерційних банків, їх відділень, філій, представництв на території України. Він спрямований на забезпечення стабільності банківської системи, захист інтересів вкладників шляхом зменшення ризиків в діяльності комерційних банків. Зміст нагляду визначається повноваженнями, встановленими законом України "Про банки і банківську діяльність". Система нагляду спрямована на скорочення внутрішніх і зовнішніх ризиків. Серед зовнішніх виділяють ризик ліквідності, валютний ризик, ризик облікової ставки та ризик по цінних паперах. До внутрішніх відносять "комерційні ризики", пов'язані з людським фактором (кваліфікація персоналу і ділові якості керівників, виконавська дисципліна та якість аудиторської служби), а також "операційно-технічні ризики", які відображають ступінь працездатності систем, які забезпечують зовнішню роботу банку: системи безпеки, бух обліку, матеріально-технічних засобів, засобів зв'язку та інші. На зниження внутрішніх ризиків спрямовані процедури реєстрації банків, ліцензування, внутрішніх перевірок, інспекції діяльності комерційних банків Нацбанком.
Реєстрація і ліцензування банків – найважливіші функції банківського нагляду. Вони покликані обмежувати або розширювати банківську діяльність згідно з вимогами чинного законодавства та нормативних актів НБУ. Створення і реєстрація комерційних банків в Україні регулюється "Положенням про порядок створення і реєстрацію комерційних банків", затвердженим Постановою Правління НБУ від 21 липня 1998 року. Комерційні банки різних форм і видів діяльності і форм власності створюються у вигляді акціонерних товариств або товариств з обмеженою відповідальністю відповідно до Законів України "Про банки і банківську діяльність", "Про господарські товариства", "Про цінні папери і фондову біржу", "Про підприємництво", "Про обмеження монополізму та недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності", інших законодавчих актів України та нормативних актів НБУ. Ліцензування банківської діяльності полягає в наданні банкам офіційного дозволу на здійснення певних банківських операцій. НБУ визначає порядок надання ліцензій банкам відповідно до статті 17 Закону України "Про банки і банківську діяльність", "Положення про порядок видачі банкам ліцензії на здійснення банківських операцій", затвердженого Постановою Правління НБУ від 6 травня 1998 року. Під час ліцензування враховується обсяг капіталу банку (статутний та загальний), його фінансовий стан, дотримання банком установлених економічних нормативів, термін його діяльності на фінансовому ринку, професійна придатність керівників та позитивні висновки незалежного аудиту. Ліцензування банківської діяльності здійснюється з метою допущення на ринок банківських послуг України комерційних банків і банківських установ, умови діяльності яких відповідають установленим НБУ обов'язковим вимогам і не загрожують інтересам їхніх клієнтів. Нацбанк надає банкам ліцензію на здійснення низки операцій з готівкою, розрахункових, активних, пасивних операцій з валютними цінностями та іншими. Закон повинен забороняти здійснення банківських операцій тими економічними суб'єктами, які не мають банківської ліцензії, а також передбачати повноваження органів нагляду щодо проведення розслідування стосовно суб'єктів, які підозрюються в тому, що вони здійснюють банківські операції, не маючи на це права.
Політика ліцензування повинна передбачати низку критеріїв, які застосовуються під час розгляду заявок на видачу банківської ліцензії. Основні критерії такі:
1) мінімальний розмір статутного капіталу. Цей критерій має найбільше значення під час розгляду заявок на видачу ліцензій;
2) фінансовий стан засновників банку та їхня репутація;
3) перспективи діяльності нового банку, що визначаються на підставі висновків незалежного аудиту;
4) професійна придатність керівництва тощо.
У разі змін обсягу капіталу банку, його фінансового стану та інших умов Національний банк України може переглянути перелік пунктів ліцензії на здійснення банківських операцій за встановленою процедурою. Чим конкретнішими будуть критерії ліцензування, тим легше буде органам нагляду визначити, можлива чи ні видача ліцензії. НБУ видає новоствореним банкам ліцензії на здійснення банківських операцій за умови, що вони мають:
1) професійно придатних перших керівних осіб банку (голову правління та головного бухгалтера), кандидатури яких погоджені з Національним банком України;
2) підрозділ, який виконуватиме відповідні банківські операції, підрозділ внутрішнього аудиту, укомплектовані професійно придатними, кваліфікованими кадрами;
3) відповідні внутрішні документи банку, що регламентують здійснення банком діяльності, яка ліцензується НБУ;
4) необхідне банківське обладнання, комп'ютерну техніку. Програмні продукти та засоби зв'язку, що відповідають вимогам НБУ;
5) приміщення банку, що відповідає вимогам, установленим НБУ, або укладену угоду на оренду приміщення на строк не менше п'яти років, чи свідоцтво на право власності на приміщення.
У разі прийняття рішення про відкликання ліцензії на всі види банківських операцій Правління Національного банку України зобов'язує засновників, акціонерів (учасників) банку вирішити в двотижневий термін питання щодо форм подальшого функціонування банку або припинення його діяльності через реорганізацію чи ліквідацію. Якщо зазначені вимоги не виконані, Правління НБУ на підставі пропозиції комісії з питань нагляду і регулювання діяльності банків приймає рішення про ліквідацію банку. Рішення правління НБУ про відкликання ліцензії повідомляється всім банкам України, а також оповіщається у центральній пресі.
Відповідно до закону України "Про банки і банківську діяльність" з метою забезпечення економічних умов стійкого функціонування банківської системи НБУ встановлює для всіх комерційних банків обов'язкові економічні нормативи:
1) Мінімальний розмір регулятивного капіталу (Н1). Основним його призначенням є покриття негативних наслідків різноманітних ризиків та забезпечення захисту вкладів й стабільної діяльності банків. Мінімальний розмір регулятивного капіталу для банків які здійснюють свою діяльність на території всієї України (міжрегіональних), у тому числі спеціалізованих інвестиційних і розрахункових (клірингових):
На 1 січня 2005 року – не менше ніж 6000000 євро,
На 1 січня 2006 року – не менше ніж 7000000 євро,
На 1 січня 2007 року – не менше ніж 8000000 євро.
Національний банк залежно від економічного становища країни, стану світових фінансово-кредитних і валютних ринків та відповідно до змін курсу національної валюти може переглядати мінімальний розмір регулятивного капіталу.
2) Норматив адекватності регулятивного капіталу (платоспроможності) (Н2). Відображає здатність банку своєчасно і в повному обсязі розрахуватися за своїми зобов'язаннями, що випливають із торговельних, кредитних або інших операцій грошового характеру. Чим вище значення показника, тим більша частка ризику, що приймають на себе власники банку; і навпаки: чим нижче значення показника, тим більша частка ризику, що приймають на себе кредитори(вкладники) банку. Норматив встановлюється для запобігання надмірному перекладанню банком кредитного ризику та ризику неповернення банківських активів на кредиторів (вкладників) банку.(Нормативне значення Н2діючих банків має бути, починаючи з 01.03.2004 – не меншим, ніж 10 відсотків.
3) Норматив адекватності основного капіталу (Н3). Встановлюється з метою визначення спроможності банку захистити кредиторів і вкладників від непередбачуваних збитків, яких може зазнати банк у процесі своєї діяльності залежно від розміру різноманітних ризиків. Розраховується, як співвідношення основного капіталу до загальних активів банку. Нормативне значення нормативу Н3 має бути не меншим, ніж 4 відсотки.
4) Норматив миттєвої ліквідності (Н4). Встановлюється для контролю за здатністю банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов'язань за рахунок високоліквідних активів (коштів у касі та на кореспондентських рахунках). Визначається, як співвідношення суми у касі та на кореспондентських рахунках до зобов'язань банку, що обліковуються за поточними рахунками. Має бути не менше ніж 20 відсотків.
5) Норматив поточної ліквідності (Н5). Встановлюється для визначення збалансованості строків і сум ліквідних активів та зобов'язань банку з кінцевим строком погашення до 31 дня (включно). Визначається як співвідношення активів первинної та вторинної ліквідності до зобов'язань банку. Нормативне значення нормативу Н5 має бути не менше ніж 40 відсотків.
6) Норматив короткострокової ліквідності (Н6). Встановлюється для контролю за здатністю банку виконувати прийняті ним короткострокові зобов'язаня за рахунок ліквідних активів. Визначається як співвідношення ліквідних активів до короткострокових зобов'язань (включаються ліквідні активи та зобов'язання строком погашення до одного року). Норматив Н6 має бути не менше ніж 20 відсотків.
7) Норматив максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента (Н7). Встановлюється з метою обмеження кредитного ризику, що виникає внаслідок невиконання окремими контрагентами своїх зобов'язань. Визначається співвідношення суми всіх вимог банку до цього контрагента та всіх позабалансових зобов'язань, виданих банком щодо цього контрагента, до капіталу банку. Нормативне значення нормативу Н7тне має перевищувати 25 відсотків.
8) Норматив великих кредитних ризиків (Н8). Встановлюється з метою обмеження концентрації кредитного ризику за окремим контрагентом або групою пов'язаних контрагентів. Кредитний ризик, що прийняв банк на одного контрагента або групу пов'язаних контрагентів вважається великим, якщо сума всіх вимог банку до цього контрагента або групи пов'язаних контрагентів і всіх позабалансових зобов'язань наданих банком становить 10 відсотків і більше регулятивного капіталу банку. Норматив великих кредитних ризиків визначається як співвідношення суми всіх кредитних ризиків, наданих банком, з урахуванням усіх позабалансових зобов'язань, виданих банком, до регулятивного капіталу банку. Якщо