Xreferat.com » Рефераты по педагогике » Формування національної свідомості засобами народної педагогіки

Формування національної свідомості засобами народної педагогіки

уся педагогічна спадщина пронизані ідеями народної педагогіки.

Духом народної педагогіки пройняті життя і педагогічна діяльність видатного швейцарського педагога-демократа Йоганна Генріха Песталоцці. Саме народна педагогіка спрямувала його творчість у демократичне русло. «Все для інших, нічого для себе» – ось принцип, за яким жив Песталоцці. Тому в центрі його творів «Лінгард і Гертруда», «Як Гертруда вчить своїх дітей», «Книга матерів», «Лист до друга про перебування в Станці», «Лебедина пісня» стає народ, доля простих трудівників, виховання дітей бідних селян.

Значний внесок у вивчення і популяризацію народної педагогіки зробили також українські педагоги і діячі культури.

Першим з видатних педагогів минулого на Україні, хто збагнув силу й велич народної педагогіки та сказав про неї своє авторитетне слово, був Г.С. Сковорода. Видатний філософ-просвітитель і поет другої половини ХУПІ століття, який стояв на вершині знань свого часу, відстоював твердження про здатність простого народу до самостійної педагогічної творчості, доводячи, «що правильне виховання криється в природі самого народу, як вогонь і світло в кремені» [52, 154]. Ідеями народної педагогіки пронизані діалоги, вірші, байки і притчі Сковороди.

Положення Сковороди про українську народну педагогіку знайшли підтримку й дальший розвиток у спадщині педагогів наступних поколінь.

Після Г. Сковороди народну педагогіку обрав об'єктом своїх спостережень О. Духнович – автор першого на Україні підручника з педагогіки «Народна педагогия в пользу училищ й учителей сельских» (1857). У цій праці він узагальнив і розвинув кращі досягнення багатовікового досвіду трудящих у галузі виховання.

Перший, хто поставив народну педагогіку на п'єдестал, був великий вітчизняний педагог К.Д. Ушинський. Він же й перший увів поняття «народна педагогіка» в широкий обіг, переконливо обгрунтувавши правомірність цього терміна в педагогічній науці, теоретично і практично довів, що народна педагогіка є золотим фондом педагогіки наукової, закликав до ґрунтовного і всебічного вивчення виховного досвіду трудових мас.

За словами Ушинського, виховання не треба вигадувати, бо воно існує в народі стільки віків, скільки існує сам народ, з ним народилося, з ним зросло, відобразило в собі всю його історію і всі його якості. «Не педагогіка і не педагоги, але сам народ та його великі люди прокладають шлях у майбутнє: виховання тільки йде цим шляхом і, діючи заодно з іншими громадськими силами, допомагає йти ним окремим особам і новим поколінням» [65,109].

У 60-х роках XX ст. у педагогічну науку запроваджено термін «етнопедагогіка» (Г. Волков). Якщо поняття «народна педагогіка» охоплює емпіричні педагогічні знання без належності до конкретної етнічної спільноти, то поняття «етнопедагогіка» пов'язане з конкретною етнічною належністю традицій. Вона досліджує можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педагогічних ідей народу в сучасній науково-педагогічній практиці, способи встановлення контактів народної педагогічної мудрості з педагогічною наукою, аналізує педагогічне значення явищ народного життя і визначає їх відповідність сучасним завданням виховання. Етнопедагогіка – це історично складена система народних знань і умінь у справі навчання і виховання підростаючого поколінь, яка є невід'ємною частиною національної духовності. Це усний багатотомний підручник виховання, що зберігається з найдавніших часів у пам'яті народу.

Етнопедагогічні знання знайшли свій вияв у народних виховних традиціях, фольклорних творах, звичаях і обрядах, ритуалах і святах, якими супроводжуються події в житті дітей і молоді, їхніх іграх, досвіді національного виховання.

Справді невичерпною скарбницею навчально-виховних засобів є народна педагогіка. Головними з них є: рідна мова, усна народна творчість (фольклор), національна міфологія і символіка, народне мистецтво, національні традиції, звичаї і обряди, народні ігри та іграшки, родовід, рідна історія, краєзнавство, природа рідного краю, народний календар, народні прикмети, вірування, релігійні і виховні традиції, родинно-побутова культура.

Багатющі засоби рідної мови адекватні природним, національним особливостям дітей, створюють найсприятливіші умови для їх нормального розвитку. Засвоюючи мову з найбільш раннього віку, діти поступово стають носіями національного змісту, духу: засобами рідної мови в них найефективніше формуються національна психологія, характер, світогляд, свідомість і самосвідомість та інші компоненти духовності народу.

Становлення народно-традиційної культури українців тривало довгі століття. Щоб витворити у культурно-побутове, традиційно-виробниче, моральне, духовне явище, яке сприймається усім народом, стати його суттю, відбувається складний процес добору. Бо лиш те здобуває право на існування, що відповідає багатьом компонентам буття людського колективу, характеру людини.

Упродовж багатьох століть український народ безупинно творив своє, тільки йому властиве духовне середовище, наповнюючи його своєрідними обрядами, ритуалами. Фактично формувався внутрішній світ українців, осягав весь навколишній простір, закладалися світоглядні засади.

Відомий знавець традиційно-культурної спадщини українського народу Олекса Воропай вирізнив народні звичаї в унікальне явище, наділивши їх неповторною народознавчою силою. Він констатував: «Звичаї народу – це ті прикмети, по яких розпізнають народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому… Звичаї, а також мова – це ті найміцніші елементи, що об'єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичаї, як і мова, виробилися протягом усього довгого життя і розвитку кожного народу».

Феноменально багатюща українська обрядовість активно впливала на життєдіяльність народу. Традиційна обрядовість виникла як органічний зв'язок духовного і матеріального у процесі буття. Вона набула ролі капіляра світоглядного і духовного живлення національного організму, крізьвікових контактів. Коли зловмисники відчули неспроможність фізичної розправи над народом, вони винайшли найдокульніший метод – знищити звичаї і традиції, чим сподівалися остаточно припинити народ створення. Але це їм не вдалося. Адже кожна особистість, кожна місцевість були і є носіями національно-культурних і духовних традицій. Народно-традиційна культура як сфера світського буття органічно об'єдналася з духовно-християнською. Саме синтез духовного і світського став стрижнем національної стійкості, основою українського характеру.

Основними жанрами народної міфології, що втілює в собі могутній пізнавальний і виховний потенціал, є легенди, притчі, казки, апокрифи тощо. Міфологія – один із найдавніших видів народної творчості. Міфологія – чисте і незамулене пізнішими нашаруваннями, політичними віяннями джерело, що буде вічною скарбницею знань про найбільш ранні етапи історичного розвитку народу. Міфологочні твори втілюють у собі згустки народної мудрості, художньо-образного бачення світу, символічного відображення предметів і явищ життя, фантастичні уявлення предків, їхні пориви в майбутнє, виточені і високі почуття та оригінальні мислительні дії, прийоми. Звернення до міфологічних джерел стимулює розвиток сучасної думки, надає життєвої снаги, допомагає зберігати і зміцнювати «золоту нитку історії», розвивати національну самобутність.

У фольклорі відображені багатогранна і глибока душа народу, його духовне багатство, першовитоки оригінального світосприймання, самобутнього тлумачення явищ природи і людського життя. У думах, піснях, прислів'ях і приказках, скоромовках, лічилках та інших фольклорних перлинах у високопоетичній і глибоколіричній формі відображено весь культурно-історичний, мистецький шлях народу.

Фольклорне виховання пробуджує любов до життя, енергію національного творення, теплоту серця і ніжність душі. Припадаючи спраглими вустами до фольклорних джерел, учні сповнюються світлими дерзаннями, устрімліннями утверджувати в житті добро, правду, красу.

Фольклорне виховання є однією з найважливіших частин етнопедагогіки, серцевиною національної системи виховання. Відроджуючи національну систему виховання, необхідно домагатися, щоб у кожній родині, в школі, в діяльності кожного вчителя, вихователя широко застосовувалися і саме поняття, і зміст фольклорного виховання.

Педагогіку народного календаря можна назвати педагогікою життя і праці, добра і краси. Народний календар – це система історично обумовлених дат, подій, свят, традицій, звичаїв і обрядів, які в певній |! послідовності і відзначаються всім народом протягом року. Народний календар – енциклопедія життя, трудової діяльності, культури, побуту і дозвілля народу, могутній і гармонійний комплекс ідейно-моральних, емоційно-естетичних засобів виховання підростаючих поколінь. Кожна дата, свято, урочистість народного календаря рясніють традиціями і звичаями, які пов'язані з природою рідного краю, а також з природою самої людини. Великий виховний зміст дат, подій, урочистостей народного календаря полягає в тому, що в їх основі – трудова діяльність людей, її різноманітні види в залежності від пори року.

В народних прикметах і віруваннях відображені зміст і особливості народного світосприймання, знання, які виконують у житті орієнтовну, регулюючу і прогнозуючу функції. Такі згустки народних спостережень, передбачень часто зафіксовані в крилатих виразах, усталених висловлюваннях. У прикметах та віруваннях сконцентровані результати багаторічних спостережень дідів і прадідів над явищами природи, порами року, флорою і фауною рідного краю. Народні прикмети та вірування одухотворюють природу, вчать дітей берегти, примножувати та пізнавати її особливості, закони розвитку. Вони є складовою частиною багатьох галузей народних знань – народної біології, астрономії, медицини, метереології, хліборобської справи тощо. Народні прикмети у цікавій, нерідко дотепній і кмітливій формі розкривають важливі грані життя природи, людей. Глибоке знання народних прикмет сприяє підготовці молоді до самостійного життя, успішної трудової, господарської діяльності в майбутьному.

Народні вірування, гадання, ворожіння є важливими сферами духовності народу. Вони мають не лише історико-культурне, а й пізнавально-виховне значення. У віруваннях, гаданнях і ворожіннях відображено специфічні особливості способу мислення, такі його прийоми, як ідеалізація, гіперболізація, персоніфікація тощо. Продовжуючи такі народні традиції, наприклад, у дні свят Івана Купала, Андрія тощо, молодь вчиться прогнозувати, передбачати майбутнє, певні події в житті, переконується в тому, що необхідно постійно розвивати власне пізнання дійсності, гармонійно поєднувати в житті матеріальні і духовні чинники.

В основі понять «народ», «нація» лежать стійкі віковічні традиції – трудові, моральні, естетичні та ін. Традиції і звичаї бувають родинні, регіональні і національні. Серед численних традицій і звичаїв провідне місце належить культуротворчим і духовнотворчим, політичним і державотворчим. Традиції, звичаї і обряди об'єдують минуле і майбутнє народу, старші і молодші покоління, інтегрують етнічну спільність людей у високорозвинену сучасну націю. Традиції і звичаї – це своєрідні віковічні духовні устої розвитку народу, нації, які втілюють у собі кращі досягнення в ідейному, моральному, трудовому і естетичному житті. Практично прилучаючись до традицій, звичаїв і обрядів народу, молодь вбирає в себе їхній філософський, ідейно-моральний, психологічний і естетичний зміст, поступово стаючи невід'ємною частиною рідного народу, нації.

Без таких засобів виховання, що ввібрали в себе досвід тисячолітнього буття народу, як без коріння чи без фундаменту, не може повноцінно розвиватися ні родинне, ні громадське виховання, ні педагогічна наука, одним словом, національна система виховання.

Провідними принципами етнопедагогіки є природовідповідність, культуровідповідність, народність виховання, виховання в праці, єдність навчання і виховання, зв'язок із життям рідного народу, гуманізм, активність і ініціативність виховання в процесі виховання, орієнтування на вселюдські моральні цінності та ін.

Принцип природовідповідності у виховному процесі передбачає виховання людини в людині, розвиток того, що закладено в кожній дитині природою. Цієї позиції чітко дотримується ряд сучасних науковців: Є. Сявавко, М. Стельмахович, О. Киричук, І. Мартинюк та інші. Дотримання принципу природовідповідності сприяє споконвічній єдності людини з природою – це один з провідних принципів народної педагогіки.

Принцип культуровідповідності означає здійснення виховного процесу в рідному для дитини середовищі або наближеному до нього. Засвоєні і примножені попередніми поколіннями традиції і звичаї, історія і культура містять у собі духовні, моральні цінності і відповідно мають величезне значення у системі виховання. Виховання починається у сім'ї, дитсадку і школі на матеріалі національної культури, тобто на культурному досвіді матері і батька, свого роду, далеких пращурів, на культурно-історичних, національно-духовних традиціях рідного народу.

Принцип етнізації виховного процесу передбачає наповнення його національним змістом, спрямованим на формування національної свідомості громадянина. Він покликаний відтворити в дітях рідний народ, увічнити специфічне, самобутнє, що є у кожній нації.

Принцип гуманізму покликаний утверджувати високе суспільне визнання людини, її гідності, цінності як особистості, право на свободу, щастя і виявлення дійсності. Цей принцип передбачає створення для особистості умов гармонізації відносин між людиною і суспільством, людиною і природою тощо. У навчальному процесі впровадження цього принципу передбачає перехід від монологу викладача до діалогу його з учнями, тобто подолання авторитарної педагогіки.

Запорукою гуманізації є рівень демократичності у навчальному закладі, співдружності педагогів і учнів, дисциплінованості і відповідальності молоді. Найслабіша дитина має відчувати, що таке гідність. Для українців завжди характерними були гуманізм і добросердність.

Дотримання принципу демократизму у виховному процесі вимагає відповідного рівня гуманістичності, виключає байдужість, черствість у стосунках між учителем і учнем. В основу його необхідно покласти почуття милосердя, вміння сприймати біль інших людей, здатність відгукнутися на чуже горе.

Принцип єдності сім'ї і школи, сім'ї і громадськості означає їх зближення на основі взаєморозуміння, взаємовиховання, взаємодопомоги. Користь від державного і сімейного, громадського виховання обопільна.

Принцип наступності і спадкоємності поколінь, культурних і духовних цінностей становить серцевину змісту освіти і виховання, забезпечує неперервність виховного процесу: від родинного дошкільного до вузівського виховання. Кожен наступний етап виступає як логічне продовження попередніх, завдяки чому формується цілісне світосприймання. Такий підхід до організації виховного процесу сприяє збереженню і примноженню духовної єдності поколінь.

Принцип цілісності вимагає, щоб весь вплив на людину (особу) був постійним, неперервним.

Існує ще такий принцип як принцип прогностичності – здатність до оперативного відображення, передбачення та швидкого моделювання змін у національній культурі та освіті.

Іманентність як постійне удосконалення знань з системи наукових концентрів українознавства та структурних складових. Удосконалення та ускладнення з одночасним піднесенням рівня українознавчого досвіду та його цілісності.

Таким чином, кожен з перелічених принципів етнопедагогіки пронизує більшою чи меншою мірою всі напрями виховання. Принципи виховання виступають у ролі керівництва до дії, правил організації виховного процесу.

Вони є методологічною основою національного виховання.

Українська етнопедагогіка складається з розділів: народне дитинознавство, народна дидактика, народна виховна практика (її основа – батьківська педагогіка) і народна педагогічна деонтологія.

Українська народна педагогіка – складова народознавства (українознавства) й водночас один із засобів його реалізації на практиці, тобто є основою педагогіки народознавства.

Педагогіка народознавства – напрям сучасної педагогіки, шкільної практики, який забезпечує практичне засвоєння учнями (в процесі продовження творчих традицій, звичаїв і обрядів, у діяльності, поведінці) культурно-історичних, мистецьких надбань батьків, дідів і прадідів.

Народознавство у вузькому значенні (етнографія) – наука про культуру, побут народу, його походження й розселення, національні традіції, звичаї, обряди. У широкому значенні – це сукупність сучасних наук про народ, його духовність, національну культуру, історію, а також здобутки народного і професійного мистецтва, які відображають багатогранність життя народу, нації.

Батьківська родинна педагогіка – складова частина народної педагогіки, в якій зосереджено знання і досвід щодо створення і збереження сім'ї, сімейних традицій (трудових, моральних, мистецьких). Це сприяє формуванню в дітей любові до матері і батька, бабусі й дідуся, поваги до пам'яті померлих та ін. Родинна педагогіка є серцевиною народної виховної практики. Це перевірений віками досвід національного виховання дітей в умовах родини, у колі найближчих по крові і духу людей. Родинне виховання є могутнім джерелом народного світогляду, національного духу, вищої моральності, трудового гарту, громадського змужіння. Згідно народних поглядів, дитина найшвидше і найглибше засвоює основи моралі серцем і душею, тобто народ прагне насамперед пробуджувати і розвивати почуття доброти, чуйності, совісті, правдивості, любові до всього живого.

Головна властивість і специфічна суть родинного виховання полягає в тому, що воно не належить до якихось виокремлених педагогічних явищ, а відбувається в контексті життя самої родини, на основі внутрішньо родинних стосунків, родинно-побутової культури. Тому новітні перспективи у родинному вихованні виводимо в першу чергу з пріоритетних можливостей самої родини, її місця, функцій, покликання й призначення у житті кожної людини, рідного народу, нації й держави.

Взірцем і пріоритетним для нас й надалі мають стати в першу чергу наші власні традиційні національні здобутки в галузі родинознавства та народної батьківсько-материнської педагогіки, а також взірцеві приклади тих високорозвинених країн, де дбайливо бережуть і примножують старовинну і свою родинно-побутову культуру. Тому й помисли дітей та молоді спрямовують на шановливе ставлення до предків, людей старшого покоління, родинно-побутових звичаїв і традицій, до того вічного і святого, що має могутнє виховне значення.

Народ здавна визначає очевидну істину: батьки – головні природні вихователі. Найбільший виховний вплив на дітей має створений батьками уклад, спосіб життя родини, всіх її членів. Честь і солідарність родини, дотримання єдності, наступності й спадковості поколінь, родинна і подружня злагода залишаються пріоритетними і тепер. Вартість їх ніколи не загине.

Найкращі умови для розвитку особистості створюються в процесі поєднання родинних і загальнонаціональних, регіональних традицій, звичаїв і обрядів, які підтримуються насамперед батьками, силою громадської думки. Активне включення дітей в народні традиції і звичаї, ритуали та урочистості (трудові, моральні, естетичні тощо) – могутній фактор впливу на особистість.

Народна дидактика застосовується в нерозривній єдності з засобами, методами і прийомами народного дитинознавства і батьківської, родинної етнопедагогіки і, ширше, системою народного громадського виховання, всією народною виховною практикою. Народне навчання, як компонент національної системи виховання, свято береже і передає з покоління прагнення пізнавати навколишній світ, закони розвитку природи і суспільства, виявляти роль і місце людини в житті.

Оволодіваючи народною навчальною системою, учні опановують теоретичні і практичні знання з народної астрономії, математики, метеорології, медицини, кулінарії, хліборобської справи та інших сфер народних знань і вмінь.

Народні навчально-пізнавальні традиції ґрунтуються на життєвій практиці, потребах і інтересах, власній дослідницькій діяльності кожного вихованця. Головне в народному навчанні – безпосередня особиста праця (фізична, розумова), дослідницький пошук, самостійне оволодіння знаннями, вміннями. Народ утверджує самонавчання, самоосвіту, як провідний і ефективний шлях пізнання дійсності, самовдосконалення особистості.

Народна дидактика стверджує, що найголовнішим у навчанні є не так результат (в готовому чи закінченому вигляді, бажаному для дорослих, зокрема вчителя, в даний момент), а той пошуковий, духовний шлях, який пройшов учень з якомога більшою самостійністю, бо саме в такому разі найпродуктивніше розвивається не лише мислення, а й мовлення, пам'ять, воля та інші психічні процеси, вся особистість. Тому народ відстоює самодіяльність учнів, до якої треба прагнути в процесі організації навчання, яка є виявом самодіяльності народу, нації в процесі історичного розвитку.

Педагогічна деонтологія (з грецької – потрібне, необхідне) – народне вчення про виховні обов'язки батьків перед дітьми, вчителів – перед учнями, вихователів – перед вихованцями, вироблені народом етичні норми, необхідні для виконання покладених на них педагогічних функцій.

Ідеї, положення народної педагогічної деонтології сприймаються дітьми як заповіти предків, закони життя, без яких воно втрачає свій смисл, гуманну сутність. Це такі, наприклад, ідеї, настанови: любов до батьків, родичів, інших людей; пошана до родоводу, рідної мови, культури і історії; повага до праці, хліба, рідної землі; піклування про молодших і старших людей, співчуття і милосердя до тих, хто переживає горе; вірність народним традиціям, звичаям і обрядам, заповітам дідів і прадідів; вшанування пам'яті померлих і загиблих тощо.

Завдяки народній деонтології діти з раннього віку відчувають і усвідомлюють належність до рідного народу, причетність до його долі, живуть його інтересами: «Будь вірний роду-народу», «Не допусти зради громади», «За рідний край мужньо вмирай» та ін.

У нашого народу існує мудра віра в природні задатки кожної дитини. Будь-яка дитина має «золоте зерно душі», яке попадаючи на родючий грунт національного виховання, дає світолюбні пагінці добра, правди, гідності та ін. За народними поглядами, кожний учень може бути в чомусь першим (ватажком, лідером): один – у навчанні, другий – у трудовій діяльності (фізичній, продуктивній праці), третій – у мистецтві, четвертий – у народознавчій роботі, п'ятий – у спорті тощо. Такий народний підхід забезпечує радість у навчанні, пробуджує енергію життя, формує гідність, надихає на подолання труднощів, дає можливість відчувати себе рівним серед рівних і водночас першим серед інших в певній галузі життєдіяльності.

У народній педагогіці знання про дітей подаються своєрідно, без спеціальної наукової термінології, самобутньо і образно. Дитинознавчі відомості викладаються емоційно, з любов'ю до дітей, чітко і логічно, дуже часто в конкретній художньо-образній, крилатій формі, з романтичною піднесеністю, невичерпною фантазією, багатою на зміст символікою, кмітливо і дотепно. Наприклад: «Малі дітоньки – що ясні зіроньки: і світять, і радують у темну ніченьку» тощо.

Найпоширенішими формами організації народного навчання і виховання дітей є індивідуальна, групова (колективна) і масова. В народі поширені такі поняття, як «громада», «братство», «побратимство», «товариство», які свідчать, що наші батьки і діди глибоко розуміли і реалізовували силу, вигідність і авторитет колективних форм організації діяльності, в тому числі навчання і виховання. У тісній єдності з формами організації застосовуються методи виховного впливу на дітей. Найпоширенішою групою народних методів виховання є група, що покликана формувати поведінку дитини, її практичний досвід. До цієї групи методів належить спосіб життя, його уклад, історично обумовлені види діяльності, праця, народні ігри, громадська думка, приклад, привчання, вправляння, змагання тощо.

Народна педагогіка приділяє велику увагу природним засобам фізичного, морального оздоровлення дітей – сонцю і воді, вітру і росі, свіжому повітрю, краєвидам природи, цілющим травам і квітам та ін. Діти відчувають і усвідомлюють, що людина – це невід'ємна частинка природи, без якої просто не буде життя на Землі. Виховані засобами народної педагогіки діти бережуть природу – свій «зелений дім».

За народною виховною системою, формування особистості здійснюється в праці і для праці – життєво необхідної, вільної, естетично пережитої і глибоко осмисленої. Адже саме така праця, трудова діяльність, за народною філософією, є першоосновою буття людини, нації. У трудовій діяльності найефективніше відбувається фізичний, розумовий, моральний, естетичний розвиток дитини. Важлива специфічна ознака народної педагогіки полягає в тому, що всі види виховання, які виділяє сучасна наука, реалізуються в єдиному процесі формування особистості. Всі засоби народної педагогіки (різьблене «сонечко» на колисці, яскрава кольорова і хитромудра саморобна забавка, колискові пісні, ласкаве слово батьків і родичів, різноманітні розвиваючі рухи, перші трудові операції, дотепні загадки, ігри і задачі на кмітливість, моральні настанови та ін.) цілеспрявано включають дітей у всі види діяльності, які забезпечують їхній всебічний розвиток. Виховна мудрість етнопедагогіки передбачає активне включення дітей у всі історично вироблені рідним народом види діяльності, які комплексно, всебічно і гармонійно впливають на дітей, формуючи в кожній дитині багатогранну і цілісну національну духовність.

Народна педагогіка включає також педагогіку народного календаря, яка передбачає виховання дітей та молоді послідовним залученням їх до сезонних робіт, звичаїв, свят і обрядів.

Козацька педагогіка – частина народної педагогіки, спрямована на формування козака-лицаря, мужнього громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю, твердою волею і характером.

Народна педагогіка – першооснова національної системи виховання, її культурно-історичне підґрунтя. Наукова педагогіка, національна система виховання для свого розвитку постійно вбирають в себе живлющу снагу етнопедагогіки.


1.3 Національні та загальнолюдські духовні цінності, шляхи і засоби їх формування


Всі компоненти духовності українського народу, як і його матеріальної культури, становлять національні цінності, які є серцевиною освіти і виховання. Матеріальні та духовні надбання пізнаються, шануються і примножуються працею рук, зусиллям мозку і енергією серця, теплотою і багатством душі кожного вихованця – господаря своєї долі, діяча історії і культури рідного народу. Рідна народна і професійна культура, наука, духовність та кращі здобутки культур інших народів становлять основний національний та загальнолюдський зміст освіти і виховання підростаючих поколінь.

Протягом віків діти виховувались в національному середовищі, зміст та форми функціонування якого відображають культурно-історичний досвід рідного народу. З молоком матері діти вбирають у себе той національний дух, який формує з них типових представників свого, а не іншого народу. Національне виховання, яке гармонійно вписується в життєдіяльність рідного народу, поступово формує в підростаючих поколінь всі компоненти духовності, яке передається дітям від батьків, дідів і прадідів і яке поглиблюється, збагачується в умовах сучасного буття нації.

У процесі реалізації національного виховання формується така система основних компонентів духовності рідного народу:

1. Національна психологія. Самобутність української національної психології обумовлена матеріальними чинниками, культурно-історичними обставинами (особливостями природи, території, економіки, культури тощо), природними особливостями українців (анатомічними, фізіологічними, генетичними та ін.). Психічні процеси (мислення, почуття, воля тощо) українця, росіянина, білоруса, мають як спільні, так і відмінні ознаки. Батьки, вчителі, вихователі мають помічати і розвивати в кожній дитині національно-психологічні особливості. Недооцінка, нехтування усім багатством і розмаїтістю якостей, відтінків національної психології (темпом і способом мислення, перебігом емоцій і почуттів, особливостей мовлення тощо) збіднює психічне життя дитини, звужує світосприймання, стирає оригінальність світобачення.

Психологія українця – це психологія працьовитого господаря, умілого хлібороба, захисника прав особистості і державної незалежності Батьківщини – України. Це психологія людини, яка вічно захищала сама себе, свою матеріальну і духовну спадщину, падала в нерівному бою, підіймалася, перемагала і в години політичної незалежності України сягала вершини людської цивілізації.

За останні десятиріччя українська національна психологія за відомих причин не досліджувалася. Історично відповідальна місія батьків, педагогів, громадськості – знати національну психологію і формувати її в кожній дитині.

2. Національний характер і темперамент. Вони формувались протягом віків. Усім ладом і способом життя, своїми культурно-історичними традиціями, які мають поєднуватися з минулим досвідом, народ виховує в дітей самобутній національний характер і темперамент. Вічне правдошукання, гостинність і щедрість, ласкавість і доброзичливість, пісенність і музичність, працьовитість і талановитість, ніжність і глибокий ліризм, свободолюбивість і душевне багатство – лише деякі типові якості відомого в цивільному світі українського національного характеру.

У навчально-виховній роботі педагог враховує, що національний характер і темперамент багатьох українців мають деякі нашарування, які історично не притаманні їм і виникли під впливом чужорідних факторів, політичних віянь і установок, ідеологічних догм, привнесених зовні. Такими нашаруваннями (тимчасовими в історії розвитку народу) у частини українців є: неповага до рідної мови, відчуття національної неповноцінності, недостатнє відчуття єдності людей своєї нації, соборності всіх українських земель, примиренність і довготерпимість до явищ, які порушують цілісність, згуртованість народу, принижують його духовні, культурні цінності.

Вчителі, вихователі, батьки беруть до уваги соціальні і політичні фактори, які впливають на національний характер, можуть його як зміцнювати і поглиблювати, так і послаблювати та гальмувати. Історична місія батьків, педагогів, усієї громадськості – сприяти створенню таких суспільно-політичних умов і виробляти в учнів таку громадську позицію, які б не руйнували національний характер, а всіляко його підтримувати, зберігати і розвивати.

3. Національний спосіб мислення. Українська система виховання спрямована на те, щоб підростаючі покоління оволодівали усім багатством і різноманітністю засобів та прийомів мислення народу. Національна психологія, характер, свідомість і самосвідомість та інші складники духовності народу, трансформуючись у мисленні юнака чи дівчини, визначають їх самобутність, неповторність. У виховній роботі педагог бере до уваги, що український народ, як і інші народи, пізнає дійсність під кутом зору, який обумовлений як природою самих українців (їх анатомофізіологічними особливостями та ін.), так і природою, економікою, видами господарської діяльності на тій території, де споконвіку живуть представники українського народу. Завдяки цьому специфічному «куту зору», способу мислення, творче бачення світу українським народом значною мірою відмінне від творчого осмислення дійсності іншим народом. Вихователь враховує, що спосіб мислення дітей має і національні, і загальнолюдські особливості. Спосіб мислення українців має багато спільного з способом мислення білорусів, росіян, поляків, інших слов'ян. Однак він має самобутню істотність, завдяки чому із століття в століття відтворюється і розвивається самобутність української культури, духовності.

Глибоко оволодіваючи результатами мислительної діяльності своїх батьків, дідів і прадідів, українські діти поступово опановують тим способом мислення, який матеріалізований у цих результатах (пам'ятках історії та культури, виробах мистецтв, художніх творах тощо). Національний спосіб мислення українських дітей успішно формується засобами етнопедагогіки рідного народу, в тому числі народної дидактики, математики, біології, астрономії, метереології та інших галузей народних знань.

4. Народна мораль, етика. Національна система виховання забезпечує глибоке осмислення кожним учнем народних моральних та етичних ідей, положень, правил, принципів, поглядів. Народна мораль найкраще засвоюється у процесі безпосереднього включення дітей у працю, побут, виконання традицій, звичаїв, обрядів. Мораль народу (совість, правдивість, гідність, справедливість, чесність тощо) проймає всі грані життя, вона є його сутністю.

Батьки, педагоги враховують те, що народ завжди надає пріоритетності моралі перед усіма іншими сферами, факторами життя. За народною мудрістю, кожна людина має визначити вищість, верховенство моральних знань (ідей, норм, принципів), підпорядкованість їм інших галузей, видів знань (політичних, ідеологічних тощо). Національна система виховання реалізує моральні цінності – людяність, доброту, милосердя, співпереживання як найвищі духовні надбання рідного та інших народів. Народна виховна мудрість стверджує, що у всіх справах і вчинках найголовнішим є моральний аспект, критерій. Моральна зрілість юнака чи дівчини є тим найголовнішим критерієм, який дозволяє їм практично реалізовувати, за власним вибором, політичну платформу чи ідеологію певної партії, громадсько-політичної організації. Морально незрілі, але заполітизовані і заідеологізовані представники молоді можуть бути соціальне небезпечні.

Народна етика і етикет охоплюють принципи і норми ставлення не лише до людини, суспільства, а й до живої і неживої природи. Учні захоплюються етноетикою, яка віками утверджувала красу і благородство людських взаємин, дотримання принципів, вимог народного права, правил і норм подружнього, побратимського і товариського життя, вірності.

У процесі відродження і утвердження національної системи виховання відновлюються принципи, норми народної моралі, яка за своєю суттю є загальнолюдською.

5. Народна естетика. Вона найтіснішим чином пов'язана з народною мораллю. Національна система виховання історично виникала і утверджувалася в гармонійному взаємозв'язку з ідеями, принципами народної естетики. Народ завжди прагнув будувати своє життя, культуру, побут, дозвілля за законами краси. Відчуття і розуміння краси також має національний характер. Виховуючи в учнів народні естетичні погляди, смаки, педагог пояснює, що, наприклад, будівництво і влаштування українського житла, садиби має традиційний національний естетичний колорит: біла хата, біля неї – червона калина і струнка тополя, кручені паничі за тином, розмальовані ворота, соняшник на городі. У хаті –

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: