Xreferat.com » Рефераты по педагогике » Традиції та новаторство у зарубіжній музичній культурі ХХ століття

Традиції та новаторство у зарубіжній музичній культурі ХХ століття

В порівнянні з цим виступ віолончелістки, одягненої у целофановий мішок може здатись вершиною інтелектуальної рафінованості. Додамо, що геппенінг не випадково зародився у США, у Кейджа: ініціативність - це кредо кожного „справжнього" американського громадянина.

Багато композиторів-неоавангардистів вірять, що ми перебуваємо на початку ери споріднення мистецтв і музика могла би грати в цьому керівну роль. Вони чомусь цілком не зауважують небезпеки нівеляції, причому подвійної: знищення головної цінності окремих мистецтв - їхньої неповторної специфічності і самого мистецтва як такого.

Другий, тверезіший і ширший погляд на потребу об'єднання осягнутого випливає із суто музичних позицій і навіть признання традицій у справжньому сенсі, але без розбору: еклектичних і творчих, реакційних і прогресивних. Подібна всеохопність у кінцевому розрахунку також веде до визнання геппенінґу, як перспективного явища. В самій музичній мові тут допускаються як структурний елемент, поруч з серійним і серіальним способами письма, консонанси. Цілком обґрунтовано в рамках такої творчої лінії припинилася суперечка між захисниками тональності і атональності, що тривала до 1960-х pp., оскільки "молоді композитори вже не поділяють занепокоєності Шенберґа, що тризвук міг би призвести до небажаного повернення в понівечену музичну мову". Однак для них безсумнівним є панування атональності; і пошуки шляхів музики „всередині величезного ігрового простору, звільненого численними емансипаційними процесами" розуміються поза всякою послідовністю.

Пізньоромантична опера Р. Штрауса ставиться поруч з най-радикальнішими експериментами „музичного театру", величезні виконавські склади - з мініатюрними ансамблями; відповідно фонічні ефекти гучномовців протистоять камерності до ледве вловимого порогу слухового сприйняття, а багатогодинні твори - мікроформам, „анахронічний" симфонічний оркестр - індивідуальним складам і неходовим інструментам. Ще істотніше ця всеядність проявляється у прийнятті в музичній мові однаковою мірою граничної диференціованості і безформенної приблизності, відточеної структури та імпровізаційної вільності, нарешті, дійового геппенінгу і містичного самозаглиблення, за зразком буддизму або інших філософських вірувань Сходу.

Знаменно, що тільки одне тут не залучується: справжня реалістична традиція національних шкіл. Лише деякі західні теоретики, як згадуваний 3. Борріс, звернули увагу на цей важливий чинник. Він пише, що стерильність серіальності порушилася ще до 1960 р. не тільки радикальними вирішеннями у сфері алеаторики і музичної сцени, але й у консолідації двома шляхами: у молодих музичних країнах, особливо Східної Європи і Орієнту, техніка авангардизму застосовувалась не догматично, а вибірково, зі змістом на першому плані („Траурна музика" Лютославського, „Чотири есе" Берда). З іншого боку, наприклад, в Німеччині (у Генце) поступовий відступ від серіальності призвів до синтезу з минулим (уже в „Королі-олені" 1956 р). Додамо, що в наступні роки польські, а відтак чеські композитори пройшли той самий шлях, тільки повернення до традицій минулого має у них глибоку національну обґрунтованість.

Загалом вказаний 3. Боррісом напрям називали на Заході „інтернаціональним віталізмом" і він зарахував сюди (визнаючи пістрявість такого зіставлення) Копленда, Вайля, Еґка, Хачатуряна, Бляхера, Кадоша, Кабалевського, Петрассі, Піппета, Далла-піккола, Гартмана, Жоліве, Шостаковича, Фортнера, Мессіана, Сухоня, Сутерместера, Барбера, Шумена, Лібермана, Бломдаля. Серванского, Сабо, Фаркаша, Войтовича, Лютославського, Пен-дерецького, Берда та інших.

Вже з цього переліку видно, наскільки недиференціовано трактують на Заході „інтернаціональний віталізм", на відміну від точного розмежування і характеристики різновидів авангардизму. Не зауважувати і не визнавати „реалістично-фольклорного" напряму тепер вже неможливо; давно минув той час, коли він вважався західними музикантами „перехідним явищем", навіть „хворобою" і, найчастіше, недорозвитком. Але як видно, навіть визначення відносно об'єктивно мислячого теоретика відзначаються в цьому питанні однобічністю. Відрізняючи національні і понадаціональні спрямування, творчі стимули 3. Борріс вбачає, головно, в „екзотичній музиці".

Перші і головні її представники у XX ст. це композитори „Молодої Франції"" - Мессіан і Жоліве, які зробили примітний пролом у європейській традиції стосовно екзотичних прообразів. Зокрема у „Квартеті на кінець світу" для кларнету, скрипки, віолончелі і фортепіано,

3. Борріс відзначає вихід за рамки свідомо контрольованого (тобто, до алеаторики). Щоправда, він визнає зумовленість вільних шумових звуків програмою („Птахи над безоднею", „Гра веселки", „Танець люті семи труб"). У „Трьох паростках" відзначають спробу одягнути в екзотичне вбрання індійський матеріал через наслідування східноазіатським звучанням і, внаслідок того, елімінацію традиційних зв'язків шляхом тематичної розробки або застосування традиційних функційних послідовностей. У „Турангалілі" орієнтальне і західне зустрічаються в шумовій звуковій сфері і, таким чином, цей твір можна визначити як новий етап імпресіонізму.

Останній твір, який аналізує 3. Борріс у Мессіана - „Три маленькі літургії"", де він критикує невдалий експеримент поєднання „дикого екзотичного одноголосся і характеру французького шансону". Він відзначає стильовий розрив між даною частиною і „варварською різкістю інших", і всередині її самої у зіставленні екстатичних ударних з простою хоровою декламацією, м'якими акордовими послідовностями у чистому мажорі. Таким чином, критик проникливо оцінює позитивне і негативне у зв'язках музики Заходу і Сходу, але тоді, коли це торкається окремих моментів.

У перспективі цілого він бачить дальші можливості розвитку цього зближення тільки на базі використання композиторами Сходу авангардистської музичної техніки. Він пише: „... справжній синтез з позаєвропейськими стильовими елементами вдався тільки в останньому десятилітті у молодих-композиторів Японії і Кореї (Матсушіти, Маюдзумі, Такемітсу, Іріно, Ісанґ Юна), які намагалися змішувати звукові образи і способи розвитку їхньої вітчизняної музичної традиції з технікою європейського авангарду. Це здійснилось, переважно, у сфері нових звукових експериментів. Отже, тут не утворилася ні традиційна музика з екзотичним ароматом, ні позаєвропейська, втиснена в суттєво чужу їй європейську одежу, як це практикувалось століттями: продукт стилістичної позбавленості смаку музичного туризму. На фестивалях авангардистської музики далекий Схід збирає сьогодні багатий врожай. У цій сфері тут до невпізнання змішуються стильові профілі з Парижа, Кельна, Риму або Токіо"

Отже, складна проблема зв'язку між Сходом і Заходом звелася у музиці до апології знеособлення, єдиного або подібного стилю. І сталося це не з тої причини, що окремий теоретик неспроможний зрозуміти хід подій, а через свідомий захист ним пріоритету авангардизму. Знаменно, наскільки звузилася, а не розширилася його позиція упродовж кількох років: у своїй статті, опублікованій у збірці „Стильові критерії нової музики" 1961 р. він оцінював факти із значно об'єктивніших і широких позицій. Очевидно, що надалі він спеціально почав підтримувати вже дещо послаблені позиції авангарду.

Тоді він писав, що нова музика не визначається догмою однобічного, „авангардистського процесу", а всебічним розвитком цілого. Але не підійде також розгляд еволюції західноєвропейської музики, як безупинної єдності; „фундаментальні потрясіння і перевороти охопили існування духовного світу Західної Європи і примусили його до взаємообміну з досі невідомими феноменами. Це подіяло також на історію музики". У наш вік старе розуміння національної історії розширилося до європейського, але цим не закінчилось, наступив вибух примітивного, „варварського" стилю, джазу і т.д., що тепер виросло до істотної проблеми. Так що нова музика може бути зрозуміла тільки в докладному сумісному розгляді з мінливою світовою ситуацією... Однак такі історичні факти, як прем'єра „Весни священної", маніфест Шістки, початок донауешінгських фестивалей чи встановлення додекафонії є стилістично індиферентними; вони можуть стати ознаками розпізнання стилю тільки при окресленій постановці питання.

Ще послідовніше і гостріше ставляться питання і проблеми сучасної музики в інших статтях згаданої збірки: про естетичні основи, психофізичні умови музичного слухання, педагогічно-психологічний підхід до нової музики. У першій з них читаємо: „Засоби, якими робиться сьогоднішня музика і аспекти, під якими розглядаються музичні феномени, настільки різні, що питання про естетичні основи нової музики неодмінно наштовхуються на проблему, що таке взагалі музика. І особливо знаменний тут висновок: „необхідно прийняти до уваги психологічні межі слуху, якщо музика дальше повинна призначатися для людей". Людський слух та історія музики вимагають, щоб вона залишалася мистецтвом звуків. Інтенсивно однобічний розвиток, наприклад, феноменів електронної музики, призводить до примітивізації інших ділянок (що також доказується історією музики), - треба мати надію, тимчасової, до відсунення на другий план виконання і слухання музики. Компоненти творення музичної форми повинні вибиратися таким чином, щоб музична форма різних проявів людського світу забезпечувала самостійну естетичну цінність.

Нищівна критика авангарду з боку його теоретиків виникла не з навмисне критичних позицій, а з об'єктивності оцінок, яка збільшується разом з конкретністю аналізу. В інших питаннях - соціології, педагогіки і аналізу, де вимагається точний науковий підхід, - висновки по відношенні до авангардистської музики не могли бути іншими, як гранично негативними і песимістичними.

Цікаво навести також думку про сучасну зарубіжну музику прогресивно настроєних музикантів Заходу, противників авангарду. Зупинимось на уривках з „Відкритого листа" Л. Бернстайна. Він уважає сучасний стан музики катастрофічним, з причини „замерзлого океану між музикою і композитором". Він пише, що після Дебюссі, Малєра, Штрауса і раннього Стравінського настала епоха ворожого відношення композиторів до публіки. Навіть до цього часу у концертних програмах висуваються на перший план Вівальді, Белліні, Бухстегуде та інші подібні їм автори. Винятками є „Порґі", „Магагоні", VII симфонія Шостаковича та інші твори того типу, але їх успіх викликаний головно немузичними причинами. Від епохи ренесансу не було такої ситуації, яка триває 50 років. Це означає драматичну якісну зміну в музичному світі і свідчить про те, що наше музичне життя не спирається на творах нашого часу. Подібний стан породжує феномен незвичайного зацікавлення публіки музикою, але не новою.

Сам Бернстайн надавав перевагу „поп"-музиці, як єдиній живій, веселій, свіжій серед старомодної електронної, серіальної, алеаторичної. Навіть джаз прийшов, на його думку, до хворобливого стану спокою, а тональна музика перебуває у сні сплячої красуні. Настав час очікування і нестійкості. Але ця криза носить перехідний характер і це випливає з самої сутності музики. Але вона не може бути запереченням антимузикою (в серйозному творі), тому що сама собою є абстрактним мистецтвом. Інші мистецтва - конкретні, тому спроможні і в негативізмі створювати добрі твори (анти-мистецтво, анти-театр, анти-роман, анти-герой, не-картина, не-поема). У сенсі абстрагованості, відреальнення музичних образів, нелогічного їх поєднання, Джойс поетичніше Золя, Баланчін більш творчий як Петіпа, Набоков у поезії значніший Толстого, Фелліні вище Ґріффіта. Але Кейдж не поетичніший від Малєра, а Булєз - Дебюссі.

Повернення до тональності необхідне, тому що її відчуття вбудоване в людський організм, хіба що зміняться людські фізичні закони у разі виходу в космос, на інші планети. „Дух" тональності у Шенберга та інших сучасних композиторів неви-падковий; це наслідок туги за нею і свідчення її необхідності. Тональний план збережений у Третьому квартеті, Скрипковому концерті, двох камерних симфоніях Шенберґа, в „Аґоні" і „Тренах" Стравінського, у Берга і навіть у Веберна - в його симфонії і Другій кантаті.

Це висловлювання Бернстайна має, насамперед, публіцистичну цінність. Воно відзначається, проте, занадто великою узагальненістю характеристик і признанням тільки тональності як реалістичного засобу в музиці. Проте багато в чому воно не втратило актуальності й сьогодні.

Хоча спроби встановлення напряму і норм майбутнього розвитку в музиці дуже складні, безсумнівно треба відкинути у ній всяку однобічність, чи то авангардистського, чи еклектично традиційного плану. Уся творчість XX століття, названі напрями і способи організації музичної мови перебувають у постійному процесі змін і розвитку, але вже у 1970-ті pp. можна було зауважити деякі окреслені тенденції і навіть завершення кардинальних музичних ліній. Не так довгий, як незвичайно інтенсивний, насичений період знахідок і кристалізації нових засобів явно приходить до крайньої межі у сенсі вичерпання суто мистецьких, музичних можливостей. Якщо не заперечувати існування музичної творчості взагалі, не перейти зі сфери його естетичної функції до наукової, - єдиним виходом є синтез найкращих осягнень на визначеній ідейно-естетичній основі, національних коренях.

Синтез є найхарактерншою рисою сьогоднішньої композиторської практики, а практика примушує формувати сучасну теоретичну думку, також ж неоавангардистську. Завдання теорії - визначити тип цього синтезу, якими естетичними критеріями він зумовлюється. Залежно від естетичної позиції об'єднання осягнень музичної техніки може бути більш або менш органічним і доцільним. Безсумнівним залишається тут тільки одне - залежність мистецького результату, його зрілості і повноти, від різнобічності або обмеженості естетичної позиції автора, від його відношення до життя, до традицій і сучасності. Суто теоретична, вузько раціональна вихідна точка призводить до обмеженості і у сфері техніки, до опори на певну окреслену рису. Другим, не менш негативним боком є надмірне розширення рамок музики і мистецтва взагалі.

Як показав час, ці дві лінії у крайніх виявах щораз більш хаотично зміщуються. Не провіщаючи дальших шляхів розвитку сучасної музики, бо це неможливо, можна все ж спиратись на ці конкретні факти її процесу у XX столітті, які дають змогу зробити висновки. Вже зауважувалось, що авангардисти відмовились від винятковості, типової для нових теорій, починаючи з шенберґовської додекафонії. Вони не тільки намагалися розширити і збагатити, в їхньому розумінні, сферу виразових засобів у музиці і мистецтві взагалі, але від захоплення точними науками переходять до усвідомлення незвичайної швидкості змін у цій галузі, наприклад фізиці, яких не дігнати музиці.

Звідси їхній ухил у соціологію і навіть політику. Та твори подібного спрямування характерні не тільки метою провокувати, модою, погонею за зовнішніми ефектами, але й поглядами, часто нігілістичними за своєю суттю. Провідним теоретиком цієї тенденції виявився Кейдж, практиком - Штокгаузен. Типовими прикладами тут є твори Штокгаузена: його „Гімни", де використані фрагменти кількох державних гімнів, твір, заснований на текстах Мао Цзедуна і Ауробіндо, присвячений Бетовену „Опус 70" - загалом колажно-алеаторично-електронні (наприклад, в останньому музика Бетовена з кількох радіоприймачів поєднується з творами Штокгаузена в магнітофонному записі і з імпровізацією вокально-інструментального квінтету). Нагромадження всіх цих „надприйомів" не дало, однак, навіть за планованої композитором вільності, спонтанності виконання і сприйняття.

У цілому прагнення до синтезу в авангарді можна розглядати тільки в теоретичному плані, як підтвердження загальної тенденції сучасної музики. Але дальший його розвиток по цій лінії виходить за рамки суто музичного русла. Ті представники авангарду, і взагалі західної музики, що спроможні тверезо оцінювати ситуацію і дивитися вперед, шукають можливостей синтезу на ширшій платформі залучення традицій європейської музики і фольклору Сходу. Тут намітився підхід до народної основи з двох боків: як джерела розширення засобів музичної мови і виходу з тупику обезосіблення, нейтральності авангардистської музики. Питання національної характеристики перебуває особливо у центрі уваги композиторів, що були пов'язані з авангардизмом, в таких країнах як Польща, Чехословаччина, Угорщина, Росія, Україна.

Вони зрозуміли, що потенція і вартість конкретної національної культури в інтернаціональній музиці залежать від того, наскільки творчо вона асимілює вплив інших музичних культур і сама впливає на інтернаціональну музику.

З іншого боку, композитори-традиціоналісти усвідомили, що застосування фольклорного матеріалу у професійній музиці не дає ще національного стилю. Його визначає лише змістовний момент, відповідний спосіб вираження, духовна настанова композитора.

Розглядаючи головні позиції авангарду, ми бачимо неможливість його узагальненого аналізу під поглядом синтезу. Подібні тенденції, що спостерігають у авангарді у цьому сенсі слова, можна визначити лише як штучне поєднання окремих рис, за своєю сутністю несумісних, якщо спробувати знайти для них естетико-ідеологічну платформу.

Як показав час, деградація функції музики в нігілістичному мистецтві не знає меж. У геппенінгах, від 1960-х років (маються на увазі не театральні, а музичні геппенінґи) роль музики стає навмисне відчужена. Автори геппенінґів вправляються у вишукуванні ніде до тепер небачених, ніким не використаних варіантів взаємогри різних видів мистецтв, але ще частіше виходять взагалі за рамки мистецтва.

Різні прояви геппенінґу, аж до форм галасливого політикування, займають дедалі більше місце в сучасному мистецтві. Істотними є його естетично-ідеологічні функції, оскільки геппе-нінґ є не так мистецьким напрямом, як способом ставлення до дійсності. Він з'явився як найбезпосередніше вираження відмови від елітарних теорій мистецтва Ортеґа-і-Ґассета і Т. Адорно та їхнього практичного втілення у творчості авангардистів. Долання бар'єру некомунікабельності і відновлення контакту між мистцем і публікою здійснюється за допомогою обширної сфери яскравих, а іноді й грубих, цілком не мистецьких засобів.

Аґресивно-дійова форма геппенінґу (на противагу тій, що виражає протест пасивно і мовчазно) запозичена з філософії Г. Маркузе, яка змішує різні світоглядні позиції заради ствердження деструктивної функції сучасного мистецтва. Теорія визволення інстинкту від розуму переноситься на грунт мистецтва як заперечення його самого, а тим самим форми, стилю та інших його принципів. За зовнішнього прагнення до вільного вираження, у власне філософських коренях геппенінґу полягає його анархічна безплідність.

Ця лінія призвела до таких крайностей, як наприклад, „Твори для рота" Д. Шнабеля (1974 p), де під назвами чотирьох частин симфонії відтворюються звуки, що добуваються за допомогою легенів, горла, порожнини рота, язика, губ. У подальшому Шнабель продовжив цю лінію у бік ще більшої „природності вираження". Створений ним спеціальний ансамбль „Die Maulwerker" („Ті, що працюють ротом") виконав на фестивалях у Бонні та Мюнхені 1981 р. „Тілесну мову", „композицію" зовсім беззвучну, виконувану тільки органами людського тіла. Відповідно до партитури, виписаної з німецькою докладністю, виконавці демонструють гранично деформовані рухові процеси - повзання, викручування кінцівок і пальців. Ця заміна звучання найпримітивнішими жестами не є, зрештою, винаходом Шнабеля. Він завершив ту довгу лінію розвитку геппенінґу, яка яскраво виразилася ще у Каґеля, про що говорилося вище.

Найхарактернішим представником геппенінґу був американець Кейдж. Саме у нього отримала найбезпосередніше вираження теза про відмирання мистецтва, його розчинення у сучасній науці і техніці. Цей композитор уважав мистецтво тотожним з життям; він закликав діяти у його сфері за своїм бажанням, бо не бачив у ньому засобу вдосконалення людини, встановлення гармонії, порядку, а тільки спосіб спонукання до участі в найелементарніших проявах життя.

Як згадувалося вище, позамузичні елементи Кейдж впровадив ще у 1940-ті pp. (автомобільні гудки та металеві предмети в „Конструкціях у металі для семи виконавців"). Та найрадикальнішим поворотом, хоч і підготовлюваним поступово, було впровадження Кейджем у сучасну музику ярмарковості (зокрема, у „Книгах пісень"). Коли він називає своїм предтечею Е. Саті, то має на увазі елементи жартівливого епатування публіки. Але у найпоказовішому своєму геппенінґу „Книга пісень" він перетворює вільнолюбне гасло поета Торо у калейдоскоп пародійних ярмаркових трюків, де постійним є тільки грюкіт мотору, машини до різання моркви, якою під кінець вгощають бажаючих.

Беззмістовність і безперспективність такого типу „синтетичних" опусів проявляється у механізмі поєднання у них окремих елементів, найчастіше нових технічних осягнень. Технічна революція демонструється у подібних випадках з такою буквальністю, що цілком не залишається місця для мистецтва.

Завжди наявна в американському мистецтві гігантоманія поєдналася тут з відродженням дадаїстичного та футуристичного апарату. Разом із специфічним кейджівським „гумором" все це перейшло в монструальному збільшенні і посиленні до його численних послідовників - як американських, так і західноєвропейських. До найпрямолінійніших наслідувачів належить німецький композитор И. Рідль.

Його геппенінґ (Musik/Film/Dia/Licht-Galerie), продемонстрований вперше 1975 p., виявився майже копією „Гарпсіхорду" та інших подібних опусів Кейджа. Сама назва цього творіння Рідля вказує на його складові елементи, проте не в їхньому справжньому співвідношенні. У всякому разі, в керованому самим автором варіанті виконання просторово-акустичні умови (галерея) мали провідне значення. Тут розміщено безліч екранів для одночасного демонстрування діапозитивів, здійснювалися світлові ефекти, з відблискуючими пінґ-понґовими м'ячиками. Під кінець цього спектаклю з куполоподібної стелі спадали величезні китиці надувних куль. Якщо ці ефекти, у тому числі використання балончиків, у рамках геппенінґу давно відомі, то Рідль постарався бути оригінальним у музичній частині: виконання музичних уривків у мікрофон цілком губилося у безупинному мерехтінні й перехресних блисках діапозитивів та світлових ефектів, зате вміщення динаміка, що подавав музику Моцарта, на колесі велосипеду, привернуло загальну увагу.

У інших геппенінгах до різних комбінацій і сполучень електронної, конкретної, магнітофонної, а інколи й живої музики, діапозитивів, світла, просторового елементу, Рідль приєднує запах, як істотний чинник вираження задуму.

З наведених прикладів природно виникає питання, чи геппенінґ є найбільш показовим і перспективним видом сучасного синтетичного мистецтва, його типовим проявом, чи це тільки ознака виродження культури. Відповідь тут не може бути однозначною, вона залежить від естетичної позиції авторів геппенінґу, а не від самого жанру, що містить позитивні, творчі моменти. Отже суть полягає у трактуванні геппенінґу, в його призначенні.

Доказом того є геппенінґи композиторів, для яких головними є ідея, глибина думки. В основі таких геппенінґів - не лише специфічність мистецтва, поза елементами побутової предметності, а й такий істотний чинник у музиці, як імпровізаційність. У таке творче річище спрямована головна мета геппенінґу - пробуджувати ініціативу його учасників і слухачів. Складовою частиною такого синтетичної вистави є сценічна гра, витримана в чітких рамках доповнення до музичної образності. Проте навіть в умовах ідеального виконавського ансамблю виявляється, що майже неможливою до здійснення залишається мета геппенінґу - залучення публіки в активне музикування, чи хоч би гру.

Безсумнівно, що за наявності міцно складеного сценарію виконавці високого рівня зуміли б цікаво імпровізувати. Однак теперішні слухачі майже цілковито втратили традиції безпосереднього музикування, властиві комедії дель'арте, різним проявам ярмаркових народних вистав, нарешті, домашньому аматорському виконавству.

Тому найпереконливішими є приклади організованого, окресленого композитором геппенінґу, впровадження його у твір як необхідного, але підпорядкованого елементу. В українській музиці такою є „Драма" Сільвестрова (1971 р), цикл з трьох сонат: для скрипки і фортепіано, віолончелі і фортепіано та тріо. В суто музичному аспекті композитор поєднує тут серійність, сонористику і алеаторику, застосовує накладання диференційованих планів. Як безпосередній елемент геппенінґу він вживає конкретні предмети (металеві тарілки, керамічні бочечки і скляночки), а також чинники світла і темряви та моменти акторської гри інструменталістів із ритуалом рухів - повільного ходження.

Витончена натура композитора виявилася у застосуванні всіх цих засобів як натяків, як лірично-завуальованого процесу погасання і вибухів світла, демонстративних виходів інструмент-талістів і їхнього зникання у темряві, яскравості звучання аж до конкретних зображальних прийомів, тремтіння, шелестіння, м'якого, майже непомітного проникнення музики в реальність і її завмирання. Драматургічна лінія твору є розгортанням у напрямі ліризації суто музичного аспекту і водночас одухотворення прийомів сонористики та геппенінґу.

Геппенінґ виступає тут лише як складова частка музичної композиції, як момент переходу музики в жест, реальність. Жестовість нерозривно поєднується з внутрішнім наростанням драми. Загалом „Драма" Сільвестрова є багатоаспектною композицією, сама назва якої порушує проблему існування культури, мистецтва в нашу епоху. Під цією філософською оболонкою виявляється схвильованість композитора відходом від прекрасного, зокрема від музики. Другим, підпорядкованим аспектом твору є драма у прямому, візуальному розумінні, її наочність, що здійснюється саме в геппенінґу.

Отже, геппенінґ виявляється тільки дуже специфічною, окремою сферою сучасного синтетичного мистецтва. В рамках сучасної музики існують також інші види поєднання дуже різнопланових елементів, та все ж сполучених специфікою звукового матеріалу. Незважаючи на наявну тенденцію до руйнування жанрових рамок, до нівеляції їхньої специфіки, і особливо заперечення перспективності опери, саме цей жанр і надалі розвивається, як найтиповіший вияв синтетичного мистецтва. Тільки у випадках виходу за рамки догматичного авангарду можна знайти різні прояви справжнього синтезу. Це має місце, особливо, у національних школах, зокрема, польській і чеській, де найбільш свіжо і безпосередньо схоплювались традиції XX ст. і після деякого періоду їхнього некритичного використання можна виявити приклади синтезу композиторських осягнень як у творчій практиці, так в теоретичній думці.


2.3 Традиції та новаторство у творчості А. Шенберга та Ч. Айвза


Не менш цікаво і, мабуть, ще більш наочно виявились тенденції до об'єднання в музиці західних країн вже у перших (і більш справжніх, як авангардисти) її новаторів у XX столітті - Шенберга і Айвза, у кожного з них по-різному, залежно від їхнього світогляду і естетичної платформи. Як вже вказувалося, однобічність естетики Шенберґа і пов'язаного з нею вибору одного панівного музичного засобу (додекафонії) мали наслідком його обмеженість також у самій сфері техніки. Винахідливість Шенберґа виявилася тут ладовою організацією, нерозв'язаними спробами у галузі сонористики і крахом відносно форми, ритму та інших засобів. Тим знаменніші, за строгості додекафонії, спроби виходу Шенберґа з цих вузьких рамок шляхом повернення до тональності.

Зазначимо показовий факт: незважаючи на початкову невідривність естетики і техніки (ШенберГ називав додекафонію методом), їхній подальший розвиток, у тому числі у самого Шенберґа, залежить від інтерпретації, естетичного підходу. Цілком іншим, загалом протилежним, прикладом є Айвз. Перш за все, реалізм, широта світогляду приводять у нього до різноманітності композиційних прийомів (у галузі ладової, звукової і формальної організації) і до вільності їхнього використання. Саме його погляди, опора на життя у противагу умоглядності інших новаторів, стали причиною того на перший погляд незвичного явища, що синтез у нього вийшов відразу, як єдність рис творчості, хоч і зрозуміло, еволюціонуючої. Айвз був новатором, але йому не треба було повертатися до попереднього, щоб стати реалістом. Ця позірна парадоксальність лише підтверджує можливість новаторства на базі реалістичної естетики.

Тому серед західних протагоністів Айвз особливо близький до яскраво виражених національних шкіл, представники яких повертаються від техніки авангардизму до її поєднання з загальноєвропейськими і національними традиціями. Умовою справжнього новаторства тут є опора на традиції; з іншого боку, має значення якість новаторства, її відповідність естетичним вимогам внутрішнього задуму. Звідси можливість використання осягнень сучасної композиційної техніки в тій мірі, в якій вона потрібна для здійснення ідейного задуму. Саме на цій основі можливий найбільш повний і справжній синтез, що спирається на внутрішні потреби і здійснений на основі об'єднання духовно багатого задуму і високорозвиненої техніки.

Зрозуміло, що кожному композитору непотрібно і неможливо синтезувати все, він повинен вибирати відповідні для себе стиль і засоби. Для цього, однак, йому необхідно знати їх якнайширше, детально і глибоко. Складність хоча б ознайомлення з сучасною музикою полягає у неможливості відбору головного, як це можна зробити щодо вже оціненого минулого; наприклад, з багатьох композиторів ренесансу достатньо вивчити Палестріну, бароко - Баха, Генделя і ще деяких інших (примітним є поступове розширення, також кількісне, кола традицій). Але й у ХХ-му столітті вже є деякі сталі явища, на які варто звернути увагу. Серед них особливо цікаві ті, які не відмовляються від традицій і вказують спосіб їх поєднання з новим, хоч би це і здійснювалося шляхом, зворотним до уторованого (тобто, спершу нове, а відтак старе).

Зупинимось на конкретних прикладах сучасної музики, які демонструють:

1) повернення до традицій Шенберга, творця най-радикальнішої нової теорії першої половини століття;

2) новаторство композиційної техніки на базі відносної широти естетичних поглядів в окреслених історичних і соціальних умовах у Айвза;

3) початкову однобічність сприйняття сучасних засобів та їх свідоме розширення у польських і чеських композиторів;

4) нарешті, найбільш творче спрямування синтезу на сучасному етапі у композиторів, які використовують осягнення сучасної техніки письма відповідно до ідейного задуму і змісту твору.

Цілком природньо, що традиції розуміються у наш час як жива, постійно відновлювана сфера, у якій відбувається процес взаємообміну осягненого рівня музичної мови. Характерний тут спосіб співвідношення традицій і нової техніки: якщо у композиторів реалістичного спрямування найновіші технічні прийоми є тільки окремим виражальним засобом, то повернення до тональності у послідовних авангардистів, зокрема, додекафоністів, заторкує глибокі пласти мистецької свідомості, внутрішнього переродження.

Яскравим прикладом тут є творча еволюція Шенберґа. Знаменно що саме він, корифей і класик додекафонії, найвідоміший інтерпретатор її основ, першим став на шлях повернення до тональної системи. Сьогодні правильність такого кроку підтвердили вимоги самого житгя. Навіть теоретики додекафонії поступово перейшли до спроб обгрунтування серійної системи тональною. Насамперед, для підтримки свого престижу вони щораз настійніше шукали зв'язків найновішої композиційної техніки з минулим і далі, у самій творчій практиці, щораз частіше використовували таку спільність.

Однак коли Шенберґ здійснив цей крок, в останнє двадцятиліття своєї творчості, 1933-1951 pp., то завзяті захисники серійної системи так часто вказували на його відступництво, що порушували його спокій, атмосферу для творчості. „Найпослідовнішим" виявився Булєз, який нещадно розправився не тільки з шенбер-ґівською додекафонією, а й з усією його системою мислення, естетикою і філософією. Знаменно, що він називав Шенберґа реакціонером саме за те, що було в його творчості найціннішим і тривким: за змістовність і

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: