Розвиток у молодших школярів уявлень про народне мистецтво (на прикладі творчості Катерини Білокур)
Картина одразу стала знаменитою та, на жаль, не збереглася, не дійшла до наших днів (не повернулась з виставки в Парижі 1957 р.). Розуміючи значення цього твору, художниця зробила варіанти картини (1949-й і 1950-ті рр.) [28, 25].
П'ятдесяті роки становлять вершину творчості Білокур. Вона відходить від феєрично-квіткових композицій і створює твори філософського звучання. Це був період високого мистецького піднесення і визнання. 1951 року у Москві на Другій декаді української літератури та мистецтва експонувалися твори К.Білокур. Глядачів зачарували картини художниці, які звеличували і підносили стихію цвітіння до рангу маєстатичних вартостей, підкреслювали невичерпну силу, могуть фантазії, сповненої дивовижного чару.
У творчому доробку художниці варто виокремити її натюрморти. Найвідоміші з них - "Снідання" (1950), "Квіти, яблука і помідори" (1950). "Натюрморт з хлібом" (1956), "Натюрморт з колосками і глечиком" (1958-1959), "Натюрморт" (1960) – уславляють рідну землю, людину-трудівника і здобутки його праці [35, 352].
Найхарактернішим з точки зору професійного знання побудови натюрморту є "Снідання". Предмети зображення – прості й невибагливі об'єкти селянського побуту, виокремлені світлом із затемненого тла, видаються майже таємничими. У натюрморті панує коло пахучого житнього хліба, а на краю стола на темному тлі – згорнута в драперію скатертина. Гарячу хлібину витягли з печі, відрізали скибку, поклали поряд з мискою паруючої картоплі, редискою, огірками. Автор висловлює своє глибоке пошанування святості хліба.
Композицією "Снідання" і подібними до неї живописними творами Катерина Білокур упевнено (як художник-професіонал) входить у мистецький простір України з власним красивим селянським ладом. Вона твердо обирає свій єдиний шлях, сповнений могутньої життєстверджуючої сили – усе то від рідної землі [6, 50].
У Білокур чимало картин із зображенням яблук, помідорів, кавунів, моркви, цибулі, слив, груш, часнику, буряків. У композиціях багатьох натюрмортів відчувається замилування снігом реальним, а водночас ми бачимо красу внутрішнього ладу. Цей світ безмірно радісний. простий і величний, ніби витканий осяйними потоками любові і добра. Культ хліба панує в натюрмортах, виростає до рай символу. В цьому сенсі малярство художниці Білокур метафоричне.
У натюрмортах існує порядок, симетрія, ритми форм і об'ємів, ліній вертикальних і горизонтальних – свідчення про сувору формальну дисципліну, поєднану при цьому з ладом співзвучання барв. Твори художниці мають знаковий характер, несуть енергію високих ідей.
Особливе місце у спадщині Білокур посідає графіка. Після відвідування Київського музею Т. Г. Шевченка вона зізнавалася: "А я й не знала, що малюнки олівцем – то цінність. Їх треба берегти, не вважала їх за мистецтво. А виявляється, то й назву свою має – графіка! А й ж усі свої малюнки викидала! Нащо ж так робила?"
Графічні праці Катерини Білокур видають у ній серйозного, вдумливого дослідника натури, фіксатора суттєвих прикмет. Це сприйняття баченого уже відчутне в "Портреті Софії Журби" (1940-ві рр.). намальованому олівцем, і особливо масштабно передано в автопортретах 1950, 1955, 1957 років, які виконані в тій самій техніці.
Поясне зображення автора в три чверті передає нам образ красивої замисленої жінки з яскравими виразними сумовитими очима – образ притягальної дії, що підкуповує силою правди, мотиваціями психологічного стану (автопортрет, 1950).
Автопортрети (1955, 1957) створені в хвилину журби. В її зволожених очах читаємо великий bilokur.iatp/s_graf_15.htmlсмуток, біль. Особливо сильним за силою впливу на глядача є глибоко психологічний автопортрет 1957 року, який художниця в одному і листів назвала "Автопортрет у зимовий день". Для підкреслення трагізму вона зобразила на другому плані покруч гілок дерев [37, 217]. Спокійна впевнена лінія, тіні тушування, площини ясних плям видають руку художниці, яка впевнено долає труднощі графічного мистецтва. В автопортретах Катерина Білокур постає зрілим майстром високого класу.
В останні роки життя Білокур захопилася акварельною технікою, що засвідчують численні композиції, зокрема "Багрянець осені" (1950-ті рр.)", "Гай" (1955), "Осінь" (1960), "Осінь", "Вересень" (1956), "Напровесні" (1958). Усі вони витримані в одному стильовому ключі – з налаштованістю на "реалії", передачу психології стану природи.
Художниця спізнала чари визнання, успіху, радощі від спілкування з друзями, однодумцями, котрі мешкали в Києві та інших містах, були для неї теплими промінцями серед гіркого буття. Чиста поезія і жива правда з роками поєднувалися в її картинах і листах, набували все відчутніших ознак і яскравіших характеристик.
Нині вперше за всі роки зібрано з усіх музеїв України твори мисткині і виставлено їх (більше 50 робіт) у світлих залах Будинку художника, проведено творчий вечір та надруковано цей каталог. Маючи серед світочів духу нашого такі постаті, як Катерина Білокур, спираючись на надбане, ми впевнено зможемо вибудовувати духовне життя нації.
2.3 Використання творчої спадщини Катерини Білокур на уроках образотворчого мистецтва
Використання творчості Катерини Білокур на уроках образотворчого мистецтва або проведення спеціалізованого уроку по ознайомленню учнів з її творчістю дає змогу засвоїти творчість художниці цілісно, а також ознайомитися з найважливішими подіями із життя К.Білокур. Такі заняття можна провести не тільки як заняття образотворчого мистецтва, а й як урок читання літератури рідного краю (збірка листів художниці в опрацюванні М.Кагарлицького чи її «Казка» засвідчують і великий письменницький талант майстрині,) або урок позакласного читання за романом В.Яворівського «Автопортрет з уяви».
Після такого заочного знайомства доцільно відвідати Ялтинський історико-краєзнавчий музей, де розгорнуто дві експозиції з живописом та графікою художниці, чи Державний музей українського народного декоративного мистецтва у Києві, де є велика «білокурівська» зала із кращими її картинами.
Такі уроки розвивають в дітях почуття прекрасного, інтерес до культурної спадщини свого народу, творчу уяву і здібності.
Вона мовби розповідала світові, який талановитий її народ, як глибоко розвинуте в ньому естетичне почуття, яка сприятлива його душа до всього прекрасного на світі... (Олесь Гончар).
Учитель. Чарівницею з Богданівки назвав Олесь Гончар художницю Катерину Білокур. Під доторком її пензля найбуденніші, здавалося б, речі — кожне стебельце, кожна гілочка, кожна квітка співають хвалу щедрій, родючій землі українській, хвалу життю.
Наша екскурсія у світ цієї чарівниці буде уявною і поділятиметься на 4 розділи.
На зламі століть.
Восени 33-го...
Таїна натхнення.
Талановито малювати — лише півділа.
На зламі століть.
Повідомлення учнів (підготовлені заздалегідь)
Підійдемо ближче до хати Катерини Білокур. Ю.Березовський, кореспондент газети «Київська правда», у 1957 р. так описував побачене: «...Стара хата, як беззахисний горобчик на вітрі, приймає своєю розкуйовдженою стріхою пориви стихії. У причілку — сніговий намет звишився над вікном, начисто закривши його. З натугою прочиняю сінешні двері. І оторопів. Двері у так звану світлицю наопаш... Температура в хаті, як і в сінях та надворі, однаковісінька. Можна не зачинятися. Шибки взялися непроглядними баранцями, і мороз іскриться по стінах. Атак чистенько. Свіжа скатертина на товстоногому столі, чиста, добре вимита лава й веселенька ширмочка, що затулила піч. Відомо, які були в ті роки достатки, але такої кричущої бідності, здається, я ще й не бачив. Млосно стало на серці. Що ж воно. Господи, робиться? Слава світова і такий зажиток. Стіни в морозі. Незбагненно й гірко!»
А ось як описує інтер'єр В.Яворівський у книжці «Автопортрет з уяви»: «...он розмальований нею кадуб з водою, череп'яний гладущик..., чорний розтруб димаря над головою, подряпана стіна..., старий татів кобеняк висить на іржавому гаку поруч з пересохлим гарапником, що й досі пахне овечим потом, кілька качанів кукурудзи місячно світяться в широкогорлому солом'яному шияні... Зайшла в свою кімнатинку..., що квітувала вишитими подушками, наліжником, рушниками та пахкими жоржинами в глекові».
Учитель. Як бачимо, ці два описи хатини Катерини Білокур свідчать про те, що перед нами звичайна сільська оселя з вишитими рушниками І глиняним посудом. Така проста, як і сама господиня. Ось саме в цих стінах «під білою стелею» 7 грудня 1900 р. і народилася відома всьому світові художниця. За звичаєм, батько Василь Йосипович та мати Якилина Павлівна назвали її Катериною, бо народилася вона в день великомучениці Катерини. Доля виявила до неї небувалу щедрість — обдарувала непересічним талантом художниці й водночас послала небувале випробування: не розуміли її рідні і близькі — докоряли, сварили, кпили... В одному з листів вона писала: «...я в таких обставинах живу, що сам би біс на моєму місці сказився б».
Повідомлення учнів
У школу не ходила, бо дід з батьком через велику бідність вирішили не віддавати її туди, «щоб даремно не рвала чобіт і свитки». Самотужки, за подарованим кимсь букварем, навчилася читати Й писати. Значну роль у її житті відіграло подружжя вчителів Івана Григоровича та Ніни Василівни Калит, що приїхали вчителювати в Богданівку і полюбили обдаровану дівчину, заохочуючи то до малювання, то до театру.
Катерину тягнуло малювати. Брала шматочок крейди й забавлялася на стіні сарайчика або на обрізку дошки. Ніхто не надавав цьому значення. Тільки як стала підростати, батько якось завів про це мову: «Малювати, то добре, доню, але не для дівчини. Де ти бачила, щоб жіноцтво займалося малярством. Краще б ти до кравецтва виявила прихильність».
Батько дуже сердився. Почав навіть гримати й на лозину натякати. Після чергової сварки пішла нишком на ставок топитися з горя. Але сусідські хлопчаки підгледіли й ґвалт підняли на всю округу. Першою прибігла мати і дозволила їй займатися улюбленою справою.
І знову її підтримали вчителі Калити. У їхній бібліотеці вона знайшла альбом репродукцій чарівних картин з Третьяковської галереї. Калити допомагали Катерині розширити кругозір, увійти у світ мистецтва. Від них вона дізналася, що Тарас Шевченко був не лише геніальним поетом, а й визначним художникам. Відтоді Шевченко став для неї взірцем на все життя.
Із часом постала перед Катрею нелегка проблема: малювання чи одруження. Вона прагнула поєднати їх, але жоден претендент на її руку і серце на це не погоджувався. У відповідальний час життя ближчої людини, ніж славетний Кобзар, не знайшлося, кинула я хаті сватів і поїхала на його могилу до Канева.
2. Восени 33-го...
Учитель. 1932—1933 рр. родина Катерини Білокур пережила відносно благополучно, проте не могла художниця не потерпати за людей — під час голоду нагло йшли в небуття цілі сім'ї, не залишаючи після себе й сліду. Коли нещастя минулося, восени 33-го року визріло остаточне і безповоротне рішення, про яке вона й повідомила батькам: «Оце вже я далі відкладати не можу, я буду вчитися «малювати».
Батьки сприйняли це рішення як виклик: «Та на тебе люди будуть тюкать. Бо де ж таке видано, де ж таке чувано в світі білому, що темна, неосвічена баба-селянка та щоб була художником? Та туди треба не з такими головами, як у нас!»
Учениця в образі Катерини Білокур. Коли, питаєте, по-справжньому взялася за мистецтво? Вже на 34-й рік мені повернуло. Сиджу якось у хаті сама і слухаю радіо. Співала Оксана Петрусенко «Чи я в лузі не калинонька була». Боже, думаю, які тільки люди є на світі талановиті!.. З цим я і пішла від сестри навпростець додому. А по дорозі випадково набрела на розкішний кущ калини. Виламала гілочку. Прийшла додому, поставила її перед собою і намалювала, серцем вслухаючись в Оксанині варіації. Всю душу вклала в цей малюночок. І надіслала з душевним трепетом до Київського радіокомітету.
Через деякий час прийшла відповідь від Оксани Петрусенко. У своєму листі вона говорила, що Катерині обов'язково треба вчитися.
Та з навчанням не повезло. Спочатку Катерина Білокур звернулася до Київського будинку народної творчості. Звідти порадили їй звернутися до Полтавського будинку народної творчості, бо Богданівка тоді була у складі Полтавської області. З Полтави прийшов лист якоїсь бездушної людини про те, що в 40 років про навчання не може бути й мови. А як уже хочеться до чогось руки докласти, то порадили навчитися шитву або якомусь іншому ремеслу. Відповіли так, як колись її батько. І Катерина втратила віру в те, що з неї справді може вийти художник. Та, незважаючи на це...
Катерина Білокур. Продовжувала я знатися з фарбами й пензликами. Сама собі порадниця і критик. Малювала портрети моїх односельчан, різні краєвиди. Пряла, ткала, білила, шила, копала, садила, полола, збирала і все робила, а в прогалинах між цим ділом училася малювати. І за це її звали паразитом, лежнюгою... Як і в кожного художника-початківця, та ще й самоука, все виходило не так, як хотілося. Було від чого опустити руки. Людина менш настирлива, менш наполеглива відступилася б, але не Катря.
Катерина Білокур: «Вечорами пряду, а вдень учуся малювати. Малювання виходить грубе. Очі мої і серце вимагають чогось кращого, а руки ще не звикла слухать волю розуму мого і виводила таке — хто й зна що. А я від цього сердилась, хватала мою невдалу роботу, рвала, кидала, топтала, а потім обдумувалась: збирала, склеювала, плакала над нею — і знов же над нею заходжувалась працювати».
Учитель. І старання ці увінчались успіхом. Кілька її картин потрапили на виставку в Полтаві А там сказали, що кращі з них будуть показані на виставці, яка влаштовується в Києві, і що вона може була прийнята до Спілки художників. Радості не було мех. Але все поламала війна. Із колекції картин, які були на персональній виставці, більшість загинула. Багато сліз пролила, очі виплакала в чорну ніч фашистська окупації.
Після війни зростає майстерність Катерини Білокур. Вона малює не тільки квіти, а й своєрідні натюрморти. Твори її відзначаються високим художнім смаком і оптимізмом. І хочеться порівняти їх із піснями. То ж звідки ця таїна натхнення?..
3. Таємниця натхнення.
Учитель. В українському селі здавна любили себе оточувати красивими речами. Дбайливий господар віз чи сани для виїзду фарбував, прикрашав орнаментами з гілочок, ягодами, різьбою. Змагалися у малярстві й жінки. У кожному селі були ті, кого особливо шанували за майстерність, запрошувати прикрашати оселі і в інші села. Катерина Білокур, взявши все на від народної творчості, перевершила ці надбання і є оригінальною художницею — професіоналом, не копіюючи сліпо природу, а витворюючи з неї свято, і й поезію малярства зі своєю композицією.
Найбільше Катерина Білокур вчилася у природи – скрупульозно досліджувала будову і квіточки, спостерігала й аналізувала в кольорах кожної рослини, залеж пори року і дня, за сонця і в хмарну мну, під час заграви й при сонячному Перші роботи малювала на фанерних дощечках олійними фарбами, соком бузини, буряка, калини, відвару трав, фарбами та вугіллям — негрунтованому полотні (про те, що його потрібно ґрунтувати, дізналася лише в 1934 р., спеціальний папір для малювання побачила Києві в 1949 р., коли була вже відомою художницею). Її учнівські роботи скоріше схожі на етюди. Це — портрети рідних і однодумців.
Щоб збагнути закони малювання, годинами, коли траплялося приїхати до Києва, достоювала в музеях.
Пензлі робила сама, подібні до голки, з котячих чи ховрашиних волосинок і вишневих гілочок, вила: від тоненьких пензликів тонкі й ніжні лінії, якими легко робити тони й напівтони. Так пізніше предавалала свої секрети ученицям. Збиралися в неї в хаті дівчата, навчала їх, розповідала про художників. Говорила, щоб не робили різких ліній, менше було контрастів. Як все природно, так щоб і малювали.
Повідомлення учнів
Спершу Катерина Білокур надсилає одну зі своїх «Квіти» Максиму Горькому. Та не отримує від відповіді. Тоді з'являється Оксана Петрусенко Павло Тичина, Василь Касіян. Завдяки їм Катерина потрапляє в опіку до Полтавського і Республіканського центрів народної творчості. Її роботи ви-сенсацію не тільки в Полтаві, а й у Києві та ві, а згодом — і в Парижі.
Катериною починає опікуватися Василь Нагай, який згодом став директором Державного музею українського народно-декоративного мистецтва. Він для неї полотно, розчинники, фарби і навіть домовлявся про автобус для поїздок до Києва, був її опорою і бідою водночас — бо намагався втиснути її творчість у рамки народної. Вона усе життя мріяла стати професіоналом-живописцем і стала ним. Співробітниця музею народно-декоративного мистецтва Кулішова була свідком гострої розмови між Нагаєм і Катериною:
— Не пишіть ви ні портретів, ні пейзажів, на це ви не вчилися: є художники, які це краще за вас роблять, малюйте лише квіти й натюрморти.
— Хіба я так погано пишу портрети й пейзажі?
—То не має значення, все одно ми у вас портрети й пейзажі закуповувати не будемо.
Для Катерини це прозвучало як наказ і вирок, бо грошима від продажу картин платила за квартиру братові, залишаючи собі дещицю лише на фарби і розчинники. Художниця не мала в чому вийти на люди.
Катерина повністю залежала від директора музею Нагая. За його допомогою хвора художниця (після того, як ходила топитися, були хворими ноги) підтримувала зв'язок із Києвом, із мистецтвознавцями і художниками. Коли, образившись на невдале фото в журналі «Радянська жінка» (1951 р.), Катерина надіслала йому гострого листа і фактично посварилася, З роки в мистецькому світі про неї майже не згадували, хоча вона була майстром пензля в розквіті таланту. Уславлений художник Пікассо тоді говорив: «Аби в нас була такого рівня майстерності художниця, ми змусили б про неї заговорити весь світ».
Талановито малювати — лише півділа.
Учитель. І улюблений Тарас Шевченко, і Горький (на якого даремно покладала надії), і трагічної долі Оксана Петрусенко жили в місті — Катерина ж була білою вороною в селі. Сувора життєва реальність: село не прощає тим, хто посмів якимось чином виділитися із загальної маси хліборобів і заробітчан на хліб і до хліба, хто не піклується, в першу чергу, про свій матеріальний достаток. Вірші, співи, малювання ніколи не вважалися тут за важливу справу.
До речі, батько Каїрі любив співати змолоду, особливо улюблену «Ой зійди, зійди, зіронько ти вечірняя». Знався на музиці брат Григорій — грав на багатьох інструментах, сам зробив скрипку, ремонтував гітари, балалайки, мандоліни, співав чудово сам і в парі з дружиною Христею, але, щоб цьому присвятити життя — і в думці не було. 1 от раптом сестра посміла кинути виклик сільській спільноті — і перемогла.
Повідомлення учнів
Художником вважали Катерину а Полтаві, Москві, Парижі, а голова колгоспу Ім. Кірова, відмовляючи її батькові зорати город, глумився: «У тебе дочка-художниця, як кобила… Запряжи п та й ори». Отже, вдень малювала, а вночі копала. А з 1951 по 1958 р. звільнила сама себе від домашньої роботи, чим викликала роздратування й докори Христі, яка на зовиці зганяла всю свою злість: тут не важили ні талант, ні нагороди, ні звання. Потайки скаржилася у листах: «...братова жінка образить, так плачу. А як поплачу, як поплачу, то тоді мені не видно ні писать, ні малювать. А таке буває майже кожного дня...»
Була в Катерини мрія ще до війни: продасть вона вдало свої картини... «...буде в мене фарб багато, а гроші всі роздам своїм рідним, щоб вони ласкавіші до мене були, щоб не дорікали мені, щоб не оскорбляли мене — і буду я тоді сміло і весело малювати і буду творити великі і чудові картини».
Катря передчасно пішла з життя. Особливо каторжними для неї були останні три роки, коли доглядала хвору матір. Власне, ці роки і звели її в домовину. Близькі (хто байдуже, хто зі зловтіхою) спостерігали, як мучиться талант, не маючи змоги творити. Не витримала, криком запросила допомоги... «Ой люди добрі, ой співчуйте, а хоч почуйте моє горенько велике. Як у мене холодно в хаті, як у мене нема чого їсти, то я так не буду журитися, як від того, коли в мене немає часу малювати!» Не почули... Шістдесятилітньою скінчила свій життєвий шлях. У могилу її передчасно вклали людська байдужість і заздрість.
Катерина Білокур пішла від нас у розквіті унікального таланту. Проживши тяжке, страдницьке життя, померла в муках майже одночасно зі своєю матір'ю. У народній пісні «Чи я в лузі не калина була?» є такі слова: «Така доля моя, гірка доля моя...» Цю пісню дуже любила Катерина Василівна. Чи не тому, що й у самої доля була гіркою? Як печальна сповідь звучать її слова: «Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов'ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю во всю шир мого таланту! Скільки в голові моїй снується чудових невиданих буйних картин! І так вони в мріях і залишаються, бо в дійсності приходиться дрижать над кожною унцією олії, фарби і над кожним міліметром полотна!»
Учитель. Після смерті художниці 9 червня 1961 р. за рішенням районної комісії всі роботи, документи, нагороди, фотографії, папери, знайдеш в її хаті, були передані до Яготинського державного історичного музею. Директор цієї установи О. Непорожній, який палко шанував Катерину Білокур і був особисто знайомий з нею, домігся відкриття Яготинської картинної галереї в палаці Розумовських-Рєпніних, де у двох залах експонуються 72 роботи художниці (живопис, акварель, графіка), а також її меморіального музею-садиби в с. Богданівка. Десятки геніальних творів художниці експонуються в Державному музеї українського народного декоративного мистецтва. Катерині Білокур було присвоєно звання народний художник, нагороджено орденом «Знак Пошани» і Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Рада Міністрів УРСР у червні 1989 р. заснувала премію імені художниці, яка присуджується за визначні твори традиційною народного мистецтва.
Що залишила нам у спадок славна донька нашого народу?
Учитель. Катерина Білокур дуже любила берези, тому не дивно, Що так теплой щиро разом з квітами оспівала їх в одній із своїх картин «Квіти і берізоньки ввечері». Назва цілком відповідає ліричному настроєві полотна. Дві берізоньки в оточенні квітів, огорнуті вечірньою млою. Промінь місячною сяйва крізь густу крону дерев пасмами впав на квіти, створивши центр композиції з трьох букетів: один з червоних півоній; другий – з рожевих троянд, третій — з водяних жовтих квітів. Синя холодна гама картини створює ілюзію тихої, сповненої романтики української ночі. Цей твір — воістину велика і зворушлива образна розповідь про щось таємниче й незбагненно прекрасне в довколишньому житті і в природі.
Твори Катерини Білокур хочеться порівняти з піснею. Особливо це стосується однієї з кращих робіт — картини «Цар-колос». Серед степових квітів, що мов живі сплелися в яскравому вінку, гарно золотяться розкішні колоски жита, пшениці, ячменю й вівса, на червоному тлі їм усміхається золотий соняшник, привітно вітає тужавими листочками калина. Так образно передала художниця вдячність і глибоку шану людей та всього сущого на землі його величності Хлібові! Картина вражає філософською заглибленістю, символічними образами.
Катерині бажалося змалювати всю Україну, всю землю! Бона не вірила в те, що може колись це зробити. Коли виходила на край села й озирала рівнину, ще більше тужила: як такий простір умістити в маленькому прямокутнику полотна? Та в одній із найвідоміших картин «Колгоспне поле» їй це вдалося. Написана в період творчої зрілості, картина сповнена любові до рідної землі.
День за днем, пелюсточка за пелюсточкою вимальовувалися б червоних жоржин біля плетеного тину. (Катерина Білокур могла працювати над однією квіткою так довго, поки та не одцвітала.) Жоржини малювала три тижні — по дві квітки щотижня. Трохи нижче від куща жоржин намалювала клаптик плетеного тину. Сухі сіро-коричневі лозини відтінили свіжу; зелень, внісши у композицію відчуття простору. Тин наче «підпирає» кущ жоржин і втримує їх на своїх стовпцях. Одного разу зняла з себе білу хустину червоною мережкою по берегах і зв'язала нею жоржин у квітнику. Ні, не пасує. Спробувала 2 варіанти, бо дуже хотілося лишити щось біля жоржин: від себе, передати своє ставлення до цих гарних рослин. Врешті знайшла місце для хустки — вона висіла на тиночку, мовби забута ще звечора, припала росою. Пейзаж між квітами став ранковий, холоднуватий, освітлений неяскравим світлом. «Забута» хустина гріла картину людським теплом.
Походивши за село і вивчивши обрій, стала малювати поле у вузькій вертикальній смужці. Пейзаж зайняв 1/6 площі картини. Художниця
знайшла барви, щоб змалювати поетичний образ землі, яка ще оповита сизим ранковим туманом. Тут вона вдалася до епічного узагальнення, передавши одне поле як неозорий простір земної кулі — широкий, як море, що сягає у незміряну далину. Ні ріллі, ні хлібів, ці соняшників, ні буряків — тільки родюча і багата земля, яка відбила голубінь неба і сонячне проміння. Щоправда, хмарки на небі дещо застиглі, та все одно в пейзажі відчувається мінливість, трепетність тіней,