Xreferat.com » Рефераты по педагогике » Виховання в сім’ї як першооснова інтелектуального розвитку особистості молодшого школяра

Виховання в сім’ї як першооснова інтелектуального розвитку особистості молодшого школяра

їх ініціативи дитина, сприяють досягненню цієї самої головної виховної мети.

Глибокий постійний психологічний контакт із дитиною - це універсальна вимога до виховання, яка в однаковому ступені може бути рекомендована всім батькам, контакт необхідний у вихованні кожної дитини в будь-якому віці. Саме відчуття і переживання контакту з батьками дають дітям можливість відчути й усвідомити батьківську любов, прихильність і турботу.

Основа для збереження контакту - щира зацікавленість в усьому, що відбувається в житті дитини, зацікавленість до його дитячих, нехай самим дріб’язковим і наївним, проблемам, бажання зрозуміти, бажання спостерігати за всіма змінами, що відбуваються в душі та свідомості зростаючої людини. Цілком природно, що конкретні форми і прояви цього контакту широко варіюють, у залежності від віку й індивідуальності дитини. Але корисно замислитись і над загальними закономірностями психологічного контакту між дітьми і батьками в родині.

Контакт ніколи не може виникнути сам собою, його потрібно будувати з дитиною. Коли говоритися про взаєморозуміння, емоційний контакт між дітьми і батьками, мається на увазі деякий діалог, взаємодія дитини і дорослого.

Діалог. Головне у встановленні діалогу - це спільний потяг до загальної мети, спільне бачення ситуацій, спільність у напрямку дій. Мова йде не про обов’язковий збіг поглядів і оцінок. Найчастіше точка зору дорослих і дітей різна, що цілком природно при розходженнях досвіду. Однак першорядне значення має сам факт спільної спрямованості до вирішенню проблем. Дитина завжди повинна розуміти, якими цілями керується батько в спілкуванні з ним. Дитина, навіть у найменшому віці, повинна ставати не об’єктом виховних впливів, а союзником у загальному сімейному житті, навіть її творцем. Саме тоді, коли дитина бере участь у загальному житті родини, розділяючи всі її цілі та плани, зникає звичне виховання, поступаючись місцем справжньому діалогу.

Найбільш істотна характеристика діалогічного спілкування, що виховує, полягає у встановленні рівності позицій дитини і дорослого.

Досягти цього в повсякденному сімейному спілкуванні з дитиною дуже важко. Звичайно стихійно виникаюча позиція дорослого - це позиція "над" дитиною. Дорослий має силу, досвід, незалежність - дитина фізично слабша, недосвідчена, цілком залежна. Всупереч цього батькам необхідно постійно прагнути до встановлення рівності.

Людина не повинна бути об’єктом виховання, вона завжди активний суб’єкт самовиховання. Батьки можуть стати володарями душі своєї дитини лише в тій мері, у якій їм удається розбудити в дитині потребу у власних досягненнях, власному вдосконаленні.

Вимога рівності позицій у діалозі спирається на той незаперечний факт, що діти роблять безсумнівний вплив, який виховує, і самих батьків. Під впливом спілкування з власними дітьми, включаючи в різноманітні форми спілкування з ними, виконуючи спеціальні дії у піклуванні за дитиною, батьки в значній мірі змінюються у своїх психічних якостях, їх внутрішній світ помітно трансформується.

З цього приводу звертаючись до батьків, Я. Корчак писав: "Наївна думка, що, наглядаючи, контролюючи, повчаючи, прищеплюючи, викорінюючи, формуючи дітей, батько, зрілий, сформований, незмінний, не піддається впливу середовища, у якому виховує і дітей".

Рівність позицій у діалозі складається з необхідності для батьків постійно вчитися, бачити світ у самих різних його формах очима своїх дітей.

Контакт із дитиною, як вищий прояв любові до нього, варто будувати, ґрунтуючись на постійному, безустанному бажанні пізнавати своєрідність її індивідуальності.

Прийняття. Крім діалогу для вселяння дитині відчуття батьківської любові необхідно виконувати ще одне надзвичайно важливе правило. психологічною мовою ця сторона спілкування між дітьми і батьками називається прийняттям дитини. Під прийняттям розуміється визнання права дитини на властиву їй індивідуальність, несхожість на інші, у тому числі несхожість на батьків. Приймати дитини - значить затверджувати неповторне існування саме цієї людини, із усіма властивими їй якостями. Насамперед, необхідно з особливою увагою відноситися до тих оцінок, які постійно висловлюють батьки в спілкуванні з дітьми. Варто категорично відмовитися від негативних оцінок особистості дитини і властивих їй якостей характеру. На жаль, для більшості батьків стали звичними висловлення типу: "От безглуздий! Скільки разів пояснювати, негідник!", "Так навіщо ж я тебе тільки на світ народила, упертюх!", "Любий дурень на твоєму місці зрозумів би, як зробити!".

Усім майбутнім і нинішнім батькам варто дуже добре зрозуміти, що кожне таке висловлення, яким би справедливим по суті воно не було, якою би ситуацією ні викликалося, робить серйозну шкоду контакту з дитиною, порушує впевненість у батьківській любові. Необхідно виробити для себе правило не оцінювати негативно самої дитини, а критикувати тільки невірно здійснену дію чи помилковий, необдуманий вчинок. Формула істинної батьківської любові, формула прийняття - це не "люблю, тому що ти - гарний", а "люблю, тому що ти є, люблю такого, який є".

Але якщо хвалити дитину за те, що є, вона зупиниться у своєму розвитку, як же хвалити, якщо знаєш скільки у неї недоліків? По-перше, виховує дитину не тільки прийняття, чи похвала осудження, виховання складається з багатьох інших форм взаємодії і народжується в спільному житті в родині. Тут же мова йде про реалізацію любові, про творення правильного емоційного фундаменту, правильної почуттєвої основи контакту між батьками і дитиною. По-друге, вимога прийняття дитини, любові до такому, якою вона є, базується на визнанні і вірі у розвиток, а виходить, у постійне вдосконалювання дитини, на розуміння нескінченності пізнання людини, навіть якщо вона зовсім ще мала. Вмінню батьків спілкуватися без постійного осуду особистості дитини допомагає віра в усе те гарне й сильне, що є в кожній, навіть у самій неблагополучній, дитині. Щира любов допоможе батькам відмовитися від фіксування слабостей, недоліків і недосконалостей, направить виховні зусилля на підкріплення всіх позитивних якостей особистості дитини, на підтримку сильних сторін душі, до боротьби зі слабостями і недосконалостями.

Оцінку не особистості дитини, а її дії і вчинків важливо здійснювати, змінюючи їхнє авторство. Дійсно, якщо назвати свою дитину недотепою, чи ледарем, важко очікувати, що вона щиро погодиться з вами, і навряд чи це змусить змінити її своє поводження. А от якщо обговоренню піддався той чи інший вчинок при повному визнанні особистості дитини і твердженні любові до нього, набагато легше зробити так, що сама дитина оцінить своє поводження і зробить правильні висновки. Вона може помилитися і наступного разу чи по слабості волі піти по більш легкому шляху, але рано чи пізно "висота буде взята", а ваш контакт із дитиною від цього ніяк не постраждає, навпаки, радість від досягнення перемоги стане вашою загальною радістю.

Контроль за негативними батьківськими оцінками дитини необхідний ще і тому, що дуже часто за батьківським осудом йде невдоволення власним поводженням, дратівливість, втома, що виникли зовсім з іншого приводу. За негативною оцінкою завжди йде емоція осуду і гніву. Прийняття дає можливість проникнення у світ глибоко особистісних переживань дітей. Сум, а не гнів, співчуття, а не мстивість - такі емоції істинно люблячої своєї дитини, що проймають батьків.

Незалежність дитини. Зв’язок між батьками і дитиною належить до найбільш сильних людських зв’язків. Чим більше складний живий організм, тим довше повинний він залишатися в тісній залежності від материнського організму. Без цього зв’язку неможливий розвиток, а занадто раннє переривання цього зв’язку являє загрозу для життя. Людина належить до найбільш складних біологічних організмів, тому ніколи не стане цілком незалежним. Людина не може черпати життєві сили тільки із самого себе. Людське життя, як говорив психолог А.Н. Леонтьев, - це розділене існування, головною ознакою якого є потреба зближення з іншою людською істотою. Разом з тим зв’язок дитини з його батьками внутрішньо конфліктний. Якщо діти, підростаючи, усе більш здобувають бажання віддалення цього зв’язку, батьки намагаються як можна довше його втримати. Батьки хочуть захистити молодь перед життєвими небезпеками, поділитися своїм досвідом, застерегти, а молоді хочуть придбати свій власний досвід, навіть ціною втрат, хочуть самі пізнати світ. Цей внутрішній конфлікт здатний породжувати безліч проблем, причому проблеми незалежності починають виявлятися досить рано, фактично із самого народження дитини. Дійсно, обрана дистанція в спілкуванні з дитиною виявляється вже в тій чи іншій реакції матері на плач дитини. А перші самостійні кроки, а перше "Я - сам!", вихід у більш широкий світ, пов’язаний з початком відвідування дитячого саду? Буквально щодня в сімейному вихованні батьки повинні визначати межі дистанції.

Рішення цього питання, іншими словами, надання дитині тієї чи іншої міри самостійності регулюється насамперед віком дитини, що здобуваються їм у ході розвитку новими навичками, здібностями і можливостями взаємодії з навколишнім світом. Разом з тим багато чого залежить і від особистості батьків, від стилю їхні відносини до дитини. Відомо, що родини дуже сильно розрізняються за тим чи іншим ступенем волі і самостійності, наданої дітям. В одних родинах першокласник ходить у магазин, відводить у дитячий сад молодшу сестричку, їздить на заняття через усе місто. В іншій родині підліток звітує у всіх, навіть дрібних, вчинках, його не відпускають у походи і поїздки з друзями, охороняючи його безпеку. Він підзвітний у виборі друзів, усі його дії піддаються найсуворішому контролю.

Необхідно мати на увазі, що встановлювана дистанція пов’язана з більш загальними факторами, які визначають процес виховання, насамперед з мотиваційними структурами особистості батьків. Відомо, що поводження дорослої людини визначається досить великим і складним набором різноманітних збудників, що позначаються словом "мотив". В особистості людини всі мотиви вибудовуються у визначену, індивідуальну для кожного рухливу систему. Одні мотиви стають визначальними, найбільш значимими для людини, інші - здобувають підлегле значення. Іншими словами, будь-яка людська діяльність може бути визначена через ті мотиви, що неї спонукують. Буває так, що діяльність збуджується декількома мотивами, іноді та сама діяльність викликається різними чи навіть протилежними за своїм психологічним змістом, мотивами. Для правильної побудови виховання батькам необхідно час від часу визначати для самих себе ті мотиви, якими збуджується їхня власна виховна діяльність, визначати, що рухає їх виховними умовами.

Дистанція, що стала переважною у взаєминах з дитиною в родині, безпосередньо залежить від того, яке місце займає діяльність виховання у складній, неоднозначній, часом внутрішньо суперечливій системі різних мотивів поводження дорослої людини. Тому варто усвідомити, яке місце в батьківській власній мотиваційній системі займе діяльність по вихованню майбутньої дитини.


2.2 Розумове виховання у сім’ї, його функції


Очевидно, школярі по своїй сильній вразливості і спостережливості не залишають без уваги жодного з навколишніх їхніх явищ; необхідно тільки, щоб їхнє прагнення не зустрічало перешкоди з боку навколишніх, а, навпроти, підтримувалося ними. Звичайно ж це буває не так: дорослі або бажають вести дитини на помочах, причому всі йому скажуть, усі пояснять і усі покажуть, або не дозволяють йому зовсім міркувати і постійно повторюють тільки про слухняність, або ж вони безглуздо захоплюються сумнівними проявами його самодіяльності і намагаються відмінностями і заохоченнями збудити його до продовження. Якщо дитині постійно нав’язувати думки і судження, то цим усувається всяке порушення до його власної діяльності, тим часом як самостійним спостереженням над явищами він привчався б до сприйняття всіх окремих моментів, з яких вони складаються, і складав би собі ясне представлення про одержувані враження, привчався б роз’єднувати, по можливості, одержуване враження за часом; він засвоював би собі всі акти в тій послідовності, що необхідна для з’ясування значення даного явища, таким чином він звикав би логічно мислити. Розвиток школяра і складається головним чином в умінні зосереджувати увагу над одержуваним враженням і розумовою працею переборювати перешкоди до розуміння його. У тім же випадку, коли судження дається вже готовим і повідомляються головним чином одні висновки, останні будуть засвоюватися тільки пам’яттю, замість того щоб підготовляти і розвивати в дитини точно таку ж розумову роботу, за допомогою якої добуті передані йому висновки і висновки.

Те ж саме відноситься і до ігор і фізичних занять дітей: вони охоче самі будують і ще охоче руйнують, щоб зрозуміти, як побудована річ, що потрапила їм у руки. Звичайно їм дають уже готові мудрі іграшки, постачені механізмом, і виробляючі різні рухи, звуки і т.п., або дають пристосовані частини і вимагають, щоб вони склали з них визначені фігури або будівлі. Діти, зрозуміло, зараз же руйнують дані їм речі і прагнуть відшукати причини рухів, що зауважуються ними, або звуків, а будівлю або фігуру зроблять тільки тоді, коли вони вже підготовлені до цього на більш простих формах, інакше вимога виявиться нездійсненним, воно тільки стомить них, і вони потім усяким способом будуть ухилятися від таких занять. Узагалі дитина робить велику приємність, якщо він сам помітив і з’ясував собі яке-небудь явище і якщо його міркування виявляється дійсно вірним; точно так само доставляє йому найбільше задоволення те, що він сам зробив і чого досяг без вказівки інших. Усе це зовсім зрозуміло: він дозволив те, що міг, або зробив те, що відповідало його силам, отже, витрата, зв’язана з цією роботою, відповідає матеріалові, що нагромадився, робота тому повинна доставити йому задоволення. Вимоги ж дорослих, напроти того, можуть часто перевищувати рівень його уміння і підготовки і викликати витрату, що не відповідає накопиченому матеріалові; ясно, що для дитини це буде супроводжуватися стражданням, що відштовхує його від такої роботи. Досягнутий результат уже сам по собі збуджує дитину до продовження роботи і до відшукування нової, більш складної, і немає ніякої потреби ще підсилювати ці природні стимули похвалою, відмінністю або якою-небудь нагородою, - це може тільки зашкодити дитині.

Ніж м’якше й обережніше звертаються з дитиною, чим більш розумною добротою і любов’ю він оточений, тим більше м’якою і люблячою людиною він є, тим з більшою вразливістю він відноситься до усього навколишнього і тим більше він привчається керуватися правдою у всіх своїх думках і діях. Моральні якості дитини складають дійсна спадщина середовища, у якій він провів перші роки свого життя; ця спадщина навколишніх прищеплюється в міру розвитку свідомості дитини, як і його мова, спосіб вираження, звички, звичаї і т.д.

Злим школярик буде тільки тоді, коли його дратують і ображають несправедливістю, сваволею і неправдою. Лінь у нього є, коли його насильно змушують робити непосильну, не відповідним його знанням і підготовці, отже, логічно непослідовну роботу або роботу, що сильно гнітить його одноманітними, стомлюючими діями. Отже, лінь з’явиться, коли насильно необхідна робота супроводжується витратою речовини, не відповідному попередньому нагромадженню, і коли надлишок витрати порівняно з нагромадженням приведе до страждання, до виснаження і навіть до виснаження. Знову ж, отже, не уроджений нахил викликає це явище, а неприємне, гнітюче почуття, викликане вимогами, що не відповідають силам і здібностям дитини, отже, несправедливими, довільними.

Наскільки дитина повинна вільно рости без усяких перешкод, що накладаються на нього з моменту народження на світло, засипати і спати без усякого прибавочного роздратування і постійної соски в роті, настільки ж він повинний бути завжди зайнятий, коли пильнує, і йому повинно бути надане самому відшукувати собі заняття і міркувати як над своєю справою, так і над усіма явищами, що зустрічаються йому. Необхідно, звичайно, щоб навколо себе він бачив розумно-діяльне життя. Єдиними моментами, що збуджують його до діяльності, повинні бути задоволення, що відчувається їм при заняттях, інтерес до справи і прагнення засвоїти собі знання і розуміння явищ, що спостерігаються їм.

При первісному вихованні усього наочніше можна бачити все значення високе утвореної матері. Справді, що може бути вище і цінніше розумної матері; можна сказати, що рівень розвитку суспільства знаходиться завжди в прямого зв’язку і прямої пропорційності з рівнем розвитку жінки. Чим вище утворення жінки, тим серйозніше може бути спрямоване сімейне виховання дитини, що має, без сумніву, саме серйозне значення для всього життя людини. Цілком природною керівницею дитини є насамперед мати. Розумність і високе утворення жінки усього сильніше буде впливати на розвиток і утворення морального характеру дитини. Тільки така жінка, ніколи не допускаючи сваволі, неправди або образи дитини, могтиме сприяти розумовому його розвиткові і встановленню його морального характеру. Вона не буде обмежуватися зовнішністю, а вчасно сказаним словом і роз’ясненням зуміє підтримати активну діяльність дитини, а також буде сприяти засвоєнню їм поняття про правду. Вона не буде підтримувати його почуттєвих проявів, а буде неодмінно сприяти розвиткові свідомої його діяльності.

Батьки повинні цікавитися і приймати велику роль у розумовому розвитку школярика. Коли дитина іде до школи, батьки повинні допомагати їм засвоювати знання, заохочувати але ні в якому разі не давати за це подарунки, тобто за вигоду.

На сьогоднішній день є безліч ігор, книг, які можуть розвивати дитину розумово, наприклад, "знайди дорогу" та інші (додаток №1).

Отже, не тільки вчитель, але сім'я можеш розвивати школяра розумово. Нерідко старше покоління загадує дітям загадки, читають вірші, за ознаками яких можна впізнати казкових героїв (додатки №2-3).

Невід’ємним компонентом народної педагогіки є розумове виховання - цілеспрямований вплив дорослих на розвиток активної розумової діяльності дітей. У масовій практиці сімейного виховання воно охоплює ознайомлення дітей з навколишнім світом, формування їхніх пізнавальних інтересів, інтелектуальних навичок і вмінь, розвиток пізнавальних здібностей.

Пильна увага народної педагогіки до розумового виховання випливає з високої оцінки, - яку дає народна мудрість розумовому розвитку та його ролі й значенню в житті й діяльності кожної людини: "Знання та розум - скарб людини". За її твердженням, розум одна з найкращих людських, якостей ("Не краса красить, а розум". Від розумового виховання залежить успіх підготовки людини до життя ("Розумний всякому дає лад"), її трудові успіхи ("Без розуму ні сокирою рубати, ні личака в’язати"), особисті доля й щастя ("Щастя без розуму - торбина дірява"). Різні складні перипетії і тяготи життя найчастіше долаються не силою, а розумом ("сила уму уступає", "і сила перед розумом никне", "треба розумом надточити, де сила не візьме"). Людина з неповноцінним розумом - каліка ("Нема ума: вважай - каліка", "Людина без розуму, що сніп без перевесла"). Широка життєва функція розуму зафіксована в численних народних висловах: "до розуму дійти" (порозумнішати), "навчатися розуму" (наставляти на добрий розум), "до розуму приймати" (уважно слухати), "до розуму довести" (виховати, вигодувати), "на розум навести" (порадити, роз’яснити), "брати на розум" (брати до уваги), "держати розум у голові" (бути розсудливим), "дібрати розуму" (розміркувати, придумати), "в розум прийти" (опам’ятатися, схаменутися), "спасти на розум" (прийти на думку), "піти до голови по розум"" (обдумати, обміркувати), "розумом не збагнути" (не зрозуміти), "розуму не забракне" (глузду вистачить), "дурний розум" (глупота), "з дурного розуму" (здуру), "з розуму звести" (обманути) та ін. А якщо додати сюди стійкі словосполучення із синонімами до слова "розум" - "ум", "глузд", "толк", "розсудок", "смисл", "мудрість", "тямучість", то таких афоризмів набереться дуже багато. Щоб підкреслити життєве значення розуму, народна дидактика дуже часто протиставляє його глупоті ("Краще з розумним у біді, ніж з дурним у добрі", "Краще один мудрий, ніж десять дурних", "З розумним розуму наберешся, а з дурнем і останній згубиш", "Краще з розумним два рази згубити, як з дурнем раз найти", "Розумний розсудить, а дурень осудить", "Більше в розумного розуму в п’яті, як у дурня в голові").

Слід зазначити, що народна дидактика дає матеріалістичне тлумачення розуму, розглядаючи його як найвищий ступінь виявлення пізнавальної діяльності людини, здатності мислити, порівнюючи явища і роблячи обмірковані висновки. У щоденний обіг нашого народу слово "розум" увійшло з давньоруської мови (за допомогою префікса роз - і праслов’янського "ум" (розум). Звідси в українській мові утворилися споріднені слова: уміти, умілий, умілець, умілість, уміння, розуміти, розуміння, розумітися, розумний, розумник, розумниця, розумність, розумовий, розумування, розумувати. Людину, наділену великим розумом, яка має значний життєвий досвід, у народі називають мудрою. Слово "мудрий" своїм походженням теж сягає до того самого ж кореня "ум" праслов’янської мови. І в сучасному живому обігу має таке гніздо слів: мудрець (мудрак, мудрій), мудрість, мудріти, мудро, мудрований, мудрощі, мудрування, мудрувати, мудруватий.

У поняттях розум, ум, мудрість дуже часто уособлюються й такі позитивні риси людини, як статечність, стриманість, серйозність, спостережливість, кмітливість, передбачливість, обачність, розсудливість, скромність. Розумна людина скромна, а дурна - бундючна ("Повний колос униз гнеться, а порожній вгору дереться", "Повна бочка мовчить, а порожня гудить"). Мудрість зовні непоказна. Зарозумілість чванькувата, обвішана різними блискітками й брязкальцями. Саме на такому зіставленні побудовано ряд народних казок про братів, які вважають себе дуже мудрими, і найменшого брата, якому старші вішають ярлик дурного. "Було собі три брати", - починається українська народна казка "Три брати". - От найменший усе робить не так, як люди. То ті брати на нього все кажуть: дурень! Дурень та й дурень - так уже всі його звуть. Розумні брати в хазяйстві порядок дають, а дурня посилають свиню пасти" Подібну фабулу має також казка "Як Іван царя перебрехав": "В одного ґазди було три сини. Старший, що вважав себе дуже мудрим", "середущий син" і "наймолодший, Іван, котрого брати вважали придуркуватим". Але різні життєві випробування витримали саме ті, кого мали за найдурніших. Наймолодшого брата звінчали із самою корoлівною "та такий банкет учинили! А старші брати сидять на тому бeнкеті та тільки дивуються: був дурень, а тепер короленко" ("Три брати"). У другому випадку (казка "Як Іван царя перебрехав") наймолодший Іван виявився настільки кмітливим, що сам цар зганьбився, бо простак його переміг у словесному поєдинку. "Не хотілося цареві віддавати дочку за Івана. Та не міг він відмовитися від свого слова і наказав весілля гуляти. Став Іван царем у тій державі. І тепер царює, коли не вмер"2. Ці казки застерігають від зарозумілості, вчать шанувати людську гідність, розпізнавати й цінити справжню мудрість, якою найчастіше наділена скромна, проста людина ("Кого насмішкою зневажають, з того люди бувають"). Народна педагогіка вчить, що кожна людина повинна бути розумною ("На те й голова, щоб у ній розум був", "Голова не на те, щоб тільки кашкет носить", "Голова без розуму, як ліхтарня без свічки"), бо розумова обмеженість і тупість заважають жити й працювати ("З дурнем пива не звариш", "Один дурень зіпсує, що й десять розумних не поправлять", "Нема гіршого ворога, як дурний розум", "Умного пошли - одне слово скажи, дурного пошли - три слова скажи та й сам за ним піди"). Про того, хто виявляє низький рівень розумового розвитку, кажуть: "Немає третьої клепки в голові", "Не всі дома - пішли по дрова", "З-за кутка мішком прибитий". Нестачу розуму нічим не надолужиш: ні вродою ("Шкода краси, де розуму нема"), ні статурою ("Високий - як дуб, а дурний - як пень", "Високий - як тополя, а дурний - як квасоля"), ні показною солідністю і блиском ("Живіт товстий, та лоб пустий", "Голова велика, та дуже дика", "Зверху блистить, а в голові свистить", "Шовкова борідка, та розуму рідко"), ні грішми ("Що ті й гроші, як чортма в голові", "Не купити ума, як нема"), ні багатством ("Дурному синові й батьківське багатство не в поміч"). Розум кожному дістається не так то й просто ("Дурному свого розуму не вставиш"), його на ковадлі не викуєш ("Хто розуму не має, тому й коваль не вкує"), та й в нікого не позичиш ("У сусіда ума не позичиш"). Процес розумового розвитку відображає сукупність кількісних і якісних змін, що відбуваються в розумовій діяльності людини в зв’язку з віком ("Які літа - такий розум", "Усякому на старість розуму прибавиться"), збагаченням досвіду ("Кожна пригода до мудрості дорога") і в результаті навчання ("Чоловік розуму вчиться весь вік"). Однак народна педагогіка вважає, що "Із сивою бородою не все розум приходить". Адже рівень розумової підготовки кожної людини залежить насамперед від розумового виховання: "Мудрою людину треба виховати". Тому народна педагогіка закликає дбати про формування розуму в дітей ("Не бажай синові багатства, а бажай розуму"). Народна виховна практика виробила чітку систему цілеспрямованого впливу дорослих на розвиток активної розумової діяльності дітей. Вона бере під опіку кожну дитину, по суті, з моменту її народження. Вже над колискою немовляти мати висловлює побажання, щоб її дитяті йшов "розум добрий в головоньку" щоб воно було "розуму мудрого".

Спізнання навколишнього починається з відчуттів, сприймання. Тому головне завдання розумового виховання на першому році життя дитини зводиться до піклування про нормальний розвиток відчуттів і сприймань дитини - зору, слуху, смаку, нюху й дотику. З перших місяців життя немовляти дорослі прагнуть викликати в нього різні зорові, слухові й дотикові враження, привертаючи увагу до яскравих іграшок, брязкалець, предметів, що рухаються. Батьки дуже радіють, якщо вже до чотирьох місяців їхня дитина вміє розрізняти деякі предмети] (пляшечку з молоком і брязкальце) і по-різному на них реагувати, може відрізнити "чужих" від "своїх", повертає голівку і знаходить поглядом маму, яка стає збоку й кличе дитину. "Розумненьке росте", - кажуть у такому випадку. Розумове виховання - процес тривалий і складний. Успіх його забезпечується багатьма чинниками. Провідне місце серед них займає живе спілкування з розумними людьми ("З розумним поговори, то й розуму наберешся, а з дурним - то й свій загубиш"). А звідси й порада: "Мудрого шукай, дурного обходь". Саме такий обмін думками дуже потрібний в спілкуванні з малими дітьми, коли в них формуються уявлення про навколишнє життя. Діти люблять, коли з ними багато говорять. Розмова з дитиною викликає і розвиває голосові реакції, підтримує вимовляння нею спочатку окремих звуків, згодом, з п’яти-шести місяців - складів: ма, ба,

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: