Xreferat.com » Рефераты по педагогике » Формування уваги на уроках читання у початкових класах

Формування уваги на уроках читання у початкових класах

нові умовні зв'язки можуть не утворитися внаслідок порушення того основного правила вищої нервової діяльності, яке було назване І. П. Павловим правилом поступовості аналізу. Порушення цього правила, створюючи несприятливі умови для виникнення нових зв'язків, неминуче веде до згасання уваги учнів. «Головне. — говорить І. П. Павлов, —поступовість тренування. »[6;77]

Починаючи з першого дня навчання в школі, треба прагнути до постійного і планомірного виховання у дітей потреб, інтересів і цілей, нерозривно зв'язаних з інтересами і цілями нашої соціалістичної держави.

Підпорядкування виховання певним суспільно корисним цілям особливо плідно позначається на розвитку уваги учнів лише тоді, коли вони не тільки усвідомлюють поставлені-перед ними цілі, але й коли вони звикають самостійно стежити і співставляти одержані результати роботи з тією метою, яка була поставлена. Наявність такого самоконтролю є однією з необхідних умов виховання довільної уваги.

Різні види уваги виникають, як ми бачили, при наявності відповідних умов у процесі розвитку і дозрівання тих нервових механізмів, на яких вони базуються. Ось чому при розв'язанні питання про шляхи і способи виховання уваги треба враховувати закономірності її онтогенетичного розвитку.

Природно, що прийоми і способи виховання уваги повинні змінюватися і варіюватися залежно від індивідуальних особливостей і умов життя дитини.

Процес розвитку уваги дітей нерозривно пов'язаний з набуттям ними нового досвіду, з розвитком змісту їхньої психічної діяльності. Чим швидше і міцніше будуть набувати учні знання, тим швидше буде вдосконалюватися їхня увага. В цьому виявляється одна сторона залежності уваги і змісту діяльності людей.

Особливо велике значення в справі виховання довільної уваги має постійна, визначена певною метою спрямованість навчальної і трудової діяльності дитини. Мета завжди, як закон, повинна визначати характер і спосіб діяльності дитини. В цьому і полягає одна з основних умов успішного виховання і розвитку уваги у дітей.

Однією з необхідних умов успішного виховання уваги у дітей слід вважати таку організацію навчальної діяльності, при якій дії дитини завжди знаходили б собі підкріплення. Особливо сприятливими для розвитку і виховання уваги є такі види навчальної діяльності, як політехнічна праця, малювання, ліплення, спеціальні ігри, різного роду лабораторні і практичні заняття з фізики, хімії, математики таї інших дисциплін.

Успіхи виховання довільної уваги залежать також і від того, як навчено учня формулювати і ставити перед собою мету, що завжди повинна бути організуючим і спрямовуючим фактором в його діяльності. Вихователь повинен стежити за тим, щоб цілі, які організують увагу, збігалися з позитивним напрямом процесу виховання необхідних рис особистості.

Увага успішно виховується там, де є сприятливі умови для набуття нових і удосконалення наявних умовних зв'язків, тобто розвитку досвіду дитини.

Найкращі умови для утворення нових умовних зв'язків підтримання уваги створює жива, тісно пов'язана з розвитком змісту, емоціонально насичена, багата на інтонації мова вчителя, яка завжди має бути звернена до всієї аудиторії з метою активізації уваги всіх учнів. Вміло володіючи мовою, вчитель завжди може організувати спрямувати увагу учнів у бажаний бік.

Щоб виховувати увагу учнів, вчитель, насамперед повинен бути сам уважний. Роль живого прикладу, яким є поведінка вчителя, має велике значення. Якщо вчитель не виявляє належної уваги до учнів, то цим порушується одна з істотних умов успішного виховання. Вчитель завжди повинен бути уважним до аудиторії і своєчасно реагувати на всі дії і вчинки учнів, попереджаючи ті з них, які можуть перешкодити успішному навчанню і вихованню.

Увага вчителя до учнів виявляється насамперед у тому, що він завжди повинен дивитися на свою аудиторію. Зовсім неприпустимо, коли вчитель, пояснюючи матеріал або слухаючи відповіді учнів, дивиться у вікно чи на інші сторонні предмети. Погляд і увага вчителя повинні бути весь час зосереджені на аудиторії, причому він завжди має своєчасно реагувати на різні зміни в ній.

Особливо велике значення має форма взаємин вчителя з учнями під час їхніх відповідей. Вчитель ні в якому разі не повинен слухати відповіді учня, відвернувшись кудись убік; навпаки, він весь час зобов'язаний дивитись на нього, підбадьорюючи його і допомагаючи йому цим у відповіді, або зауважити в таму випадку, коли учень у чому-небудь помиляється. Такі форми контакту з учнями якнайкраще сприяють розвитку їхньої уваги. Вчитель зобов'язаний завжди уважно і вдумливо ставитися до відповідей і оцінки знань учнів, бо відсутність уваги приводить до помилкових суджень в оцінці знань і, звідси, знижує авторитет вчителя і увагу учнів до того, про що він говорить.

Отже, першою надійною ознакою авторитетності вчителя є наявність уважного ставлення до нього з боку школярів, а відсутність їхньої уваги до слів учителя свідчить про недостатню його авторитетність.

Щоб забезпечити успішний перебіг процесів виховання і навчання, вчитель повинен уміти не тільки звернути увагу учня на ті явища і предмети, які є об'єктом вивчення, але також знати, як можна відвернути увагу учня від факторів, що негативно впливають на успішний хід навчання. [17;48]


Дитяча неуважність та шляхи її подолання

Молодші школярі, часто неуважні. Причини неуважності різні їх треба знати, щоб успішно виховувати увагу дітей.

1. Неуважність нерідко є наслідком перевтоми дитини. Як що вона пізно лягає спати, якщо батьки перевантажують маленького школяра враженнями: дозволяють дивитися вечірні телевізійні передачі, часто водять у кіно, в гості, нервова система дитини пере збуджується. Школяр погано і мало спить, у клас приходить в сонливому стані. Сон — це охоронне гальмування. Воно заважає утворенню домінанти.

2. Неуважність може бути наслідком порушення правильного дихання, а отже, й постачання мозку кисню. Аденоїди (поліпи), що утворюються в носоглотці, розростаючись, заважають дихати через ніс. Дитина дихає ротом, і це згубно позначається на її працездатності. Якщо видалити аденоїди, то зникає постійна сонливість дитини, а з нею й неуважність.

3. Найбільш поширена причина нестійкості уваги дітей — їх недостатня розумова активність. Якщо учень пасивно слухає товаришів або тривалі пояснення вчителя, стійкість його уваги швидко спадає, і він легко відвертає свою увагу. Коли ж діти в класі зайняті цікавою справою, коли в процесі роботи треба не тільки слухати, а й розв'язувати якісь задачі, якщо вони на уроці активно спостерігають і виконують практичні дії з навчальним матеріалом, то їх увага дістає величезну підтримку. Лічачи палички і складаючи візерунки, конструюючи модель, малюючи ілюстрації до прослуханого оповідання, порівнюючи закінчення іменників у різних відмінках, знаходячи спільні й різні ознаки в трикутниках різного виду, дитина думає. ЇЇ розумова активність, підтримувана практичними діями, є основою стійкої уваги.

Якщо учень зайнятий одноманітною виконавською роботою, а на запитання вчителя має вже готові відповіді, увага його неминуче буде легко відвертатися. Увагу підтримує мислення. Коли на уроці немає матеріалу для мислення дитини, для активного мислення, вчитель не доб'ється й стійкості уваги, скільки б раз він не звертався до дітей із закликом бути уважними.

4. Неуважність може бути, й наслідком неправильного виховання дітей. Коли занадто дбайливі батьки купують дитині дуже багато книжок і іграшок, рано і часто водять її на виставки, в музеї і театри, вона звикає до постійної зміни вражень. Не встигаючи розібратися в них, не маючи змоги вдуматися в те нове, що кожного дня їй показує дорослий, дитина звикає до легкого, поверхового ознайомлення з навколишнім світом. У таких випадках педагог, борючись з неуважністю дітей, повинен вміти показати їм вже знайомий предмет, явище природи з нового для них боку. Треба трохи «відкрити» дитині ті якості предмета, його особливості і зв'язки, яких вона раніше не бачила.

5. Неуважність — це й негнучка увага, відсутність вміння переключатися, тобто в разі потреби навмисно переносити увагу з одного предмета на інший. Читаючи під час перерви пригодницьку книжку, деякі учні II—IV класів не відразу можуть потім включитися в навчальну роботу. Вони здаються неуважними лише тому, що занадто, зосереджені на іншому змісті. Подібне часто спостерігають у дітей з інертним, флегматичним типом темпераменту. На несподівано поставлене запитання такий учень відповідає не відразу, хоча й знає матеріал. Потрібна пауза, щоб він переключив свою увагу на новий зміст.

Неуважність, звичайно, найчастіше характерна для маленьких дітей, ніж для старших. Проте це зовсім не означає, що нестійкість уваги є такою віковою особливістю, яка визначає безумовну неможливість тривалого зосередження молодших школярів; адже 6— 8 річні діти можуть довго слухати цікаве оповідання, тривалий час конструювати модель. Досвід експериментального навчання молодших школярів, багатьох ленінградських шкіл, а також спеціальні дослідження (Н. Ф. Добринін, М. М. Волокітіна) показують, що навіть діти І класу здатні до сильної, тобто концентрованої і стійкої, уваги протягом усього 45-хвилинного уроку. Але для цього треба додержувати певних умов організації навчальної діяльності дітей.

1) Добрий темп уроку і продумана його організація. Недопущення «марного» часу, який вчитель нерідко витрачає на записування на дошці, підготовку посібників.

2) Чіткість, доступність і стислість пояснень, інструкцій, вказівок, що їх вчитель дає до роботи і не повторює під час виконання дітьми завдання. Якомога менше зайвих розмов учителя з класом.

3) Максимальна опора на активну мислительну діяльність дітей (підбір різноманітних і посильних задач на порівняння, прикладів, узагальнення, висновки).

4) Бережне ставлення вчителя до уваги дітей. Голосні зауваження окремим учням в той час, коли весь клас вже працює, додаткові запізнілі пояснення, непотрібне ходіння вчителя по класу порушують нестійку увагу учнів.

5) Різноманітність форм і видів роботи, підпорядкованих основному завданню і темі уроку.

6) Залучення до навчальної роботи всіх учнів під час виконання не тільки письмових завдань, ай звичайних усних вправ, активізація ініціативи дітей: добір ними різноманітних прикладів, способів розв'язання рівнянь, пояснень спостережуваного факту. При цьому вчитель повинен тримати в полі своєї уваги весь клас.

7) Як додаткові можна використати для першокласників і деякі спеціальні вправи та дидактичні ігри на спостережливість: «Що змінилося?», «У чому помилка?».

Аналіз зосередженості дітей одного класу під час різних занять протягом трьох днів показав такі причини відвернень уваги:

індивідуальні голосні зауваження вчителя під час колективної роботи класу 15 раз порушували зосередженість дітей; відвернення уваги сусідами — 40 раз;

пауза в роботі вчителя (бо не все готове) — 15 раз;

учень не бачить зразка, не зрозумів завдання, перепитує, спізнюється — 14 раз;

закінчив роботу раніше за інших — 9 раз.

Аналіз літературних джерел з досліджуваної проблеми показав, що стомлюваність дітей І—II експериментальних класів, що працювали з більшим навантаженням вища, ніж звичайних класах. Також аналіз літератури показав, що коли на уроках додержують умов правильної організації уваги, навіть складні завдання, при виконані яких діти повинні виявити певне розумове напруження, не тільки не стомлюють школярів більше, ніж робота в звичайних класах, а й навіть в окремих випадках підвищують їх працездатність. Це положення підтверджує думку, висловлену ще К. Д. Ушинським, про те, що діти стомлюються не від праці, а від неробства.[16;63]

Отже:

1. Увага людини передає її спрямованість на щось і є умовою вибіркового відображення людиною певного об'єкта з безлічі об'єктів, що діють на нервову систему людини в кожний окремий момент.

2. Виникаючи на основі безумовного (орієнтувального) рефлексу, увага дитини вже на другому році життя набуває умовно-рефлекторного характеру. У тривалості зосередження (стійкості) уваги дедалі більшу роль починають відігравати спрямованість особистості, її інтереси, мислення і мова.

3. Оскільки фізіологічною основою уваги є вогнище оптимального збудження (домінанта), що виникає в корі головного мозку і лише за умови гальмування всіх інших ділянок кори, маленькі діти-нездатні до тривалого зосередження, стійкості і розподілу уваги.

4. Увагу малят привертає яскравий, потужний подразник. Це мимовільна увага. Пізнавальне ставлення до навколишнього світу, що формується в дошкільника, перебудовує й увагу дитини. Вона стає мимовільною (вторинною), тобто опирається на інтерес. Після того, як дитина навчиться говорити і виконувати правила, зважати на вимоги дорослих, в неї формується довільна (вольова) увага і водночас зростають можливості розподіляти й переключати увагу тобто керувати нею.

5. Увагу можна і треба виховувати. Увагу, що виникає в активній діяльності дитини, не тільки зумовлює, а й підтримує раціонально організована її діяльність, і насамперед активна розумова праця. Організована вчителем навчальна діяльність дітей, що ґрунтується на різних формах їх мислительної активності, формує особливу рису особистості — уважність. Уважність виявляється у вмінні довгий час зосереджуватися на об'єкті діяльності, керувати своєю увагою, що є однією з найістотніших рис, які характеризують загальну готовність людини до праці.


1.4 Характеристика творів різних літературних жанрів


У початковій школі вивчають твори таких літературнихжанрів, як вірш, оповідання, байка, казка та інші.

Вірш (лат. versus — повтор, поворот) — 1) елемент ритмічного мовлення у літературному творі, основна одиниця віршованого ритму.

Подеколи збігається з віршовим рядком, але в жодному разі не повинен з ним ототожнюватися, тому що ці поняття різного плану. Приміром, у доробку Василя Пачовського спостерігається такий випадок:


Так ходила по алеї, та зайняти я не міг! Чисто

ангел-білосніг… Млів я, дивлячись на неї, плили

сльози з віч моїх, заросив я слідки ніг…

Поверталась, усміхалась —

та займати я не міг!…


При п'ятьох типографських рядках тут вбачається вісім елементів ритмічного мовлення зі схемою римування аббабба, що асоціюється з восьмивіршем. Трапляються моменти, коли віршових рядків значно більше, ніж віршів:


От і все.

Поховали хорошу людину,

Повернули навіки у лоно землі.

Та невже ж

помістились в тісну домовину

всі турботи його,

всі надії,

жалі? (Василь Симоненко)


При восьми рядках це звичайнісінький катрен, свідомо почленований на окремі рядки задля смислового та інтонаційного увиразнення поетичного мовлення, складається з чотирьох мовно-ритмічних елементів; 2) система поетичного мовлення, що має іманентні закономірності внутрішньої ритмічної організації та структури, де особлива роль належить ритмічним акцентам, альтернанси, анакрузи, віршові розміри, клавзули, рими, строфи тощо. Властива віршованому мовленню емоційна піднесеність позначається на інтонаційній самостійності окремих фразових відтінків, підвищує функцію пауз, посилює милозвучність, увиразнює естетичну вартість поетичного твору. Звідси ще одне визначення вірша — 3) ліричний або ліро-епічний твір, організований за версифікаційними законами певного літературно-історичного періоду. Епічним віршам властивий сюжет, говорячи іншими словами, розвиток подій. До сюжетних відносяться, зокрема, вірші «Помагай» П. Воронька, «Товариші» М. Пригари, «Птиця» Д. Павличка. До цього ж типу належать вірші С. Михалкова «Розмова з сином», Н. Забіли «Хатинка над озером», І. Франка «Спомини».

Як і інші поетичні твори, сюжетні вірші не позбавлені емоційного авторського ставлення до героя поезії чи об'єкта зображення. Позиція автора у відношенні до описуваних подій наявна в кожному епічному вірші. Вона виявляється в осуді чи схваленні дій героїв. На неї слід орієнтуватися у визначенні провідної думки твору. У віршах для учнів молодших класів ставлення автора до зображуваного часто висловлюється побажаннями, рекомендаціями, адресованими всім, хто читає. Показовим прикладом у цьому є вірш П. Воронька «Помагай». Охарактеризувавши дії хлопчика як такі, що заслуговують наслідування, поет звертається до читача зі словами: «Ось і ти часу не гай — будь, як хлопчик Помагай!» Подібне має місце і у віршах Г. Чубач «Я беру своє відерце», О. Олеся «Два хлопчики» та ін.

На відміну від епічних віршів у ліричних поезіях немає сюжетного розвитку. У них відтворено переживання поета чи почуття, властиві не тільки авторові твору, а й усім людям. Авторські переживання передаються або в змалюванні картин природи, або в розкритті політичних подій.

Як особлива система вірш постав в античні часи, відокремившись від музики і танцю. В праукраїнську добу він був знаний у нерозчленованому вигляді («Послання оріїв до хозар», «Велесова книга»). Його елементи існували і в києво-руський період, зокрема у «Слові про Ігорів похід», «Молитві Св. Феодосія», і лише на ренесансно-бароковому етапі цей термін поширюється у творчій практиці та в теоретичному осмисленні (шкільні, різдвяні, великодні тощо вірші). Поняття вірш подеколи вживається як синонім до поняття «поезія»:


І звідкіль це питання: а що є вірш?

Дух? Матерія? Першооснова? Сльози?!

[…] душа, яка поряд, така наполохана, що

може вмерти від цокоту серця твого (Світлана Короненко).


Оповіда́ння — невеликий прозовий твір, сюжет якого заснований на певному (рідко кількох) епізоді з життя одного (іноді кількох) персонажа. Невеликі розміри оповідання вимагають нерозгалуженого, як правило, однолінійного, чіткого за побудовою сюжету. Характери показані здебільшого у сформованому вигляді. Описів мало, вони стислі, лаконічні. Важливу роль відіграє художня деталь (деталь побуту, психологічна деталь та ін.).

Оповідання - це невеликий художній твір. Художній тому, що в ньому дається словесний малюнок подій, або словесно, малюється природа.

Словесне змалювання виявляється у тому, що в оповіданні читач знаходить опис зовнішності героя, його поведінки. Завдяки цьому створюється загальне уявлення про важливі прикмети описуваного. Так, у першому абзаці оповідання О. Донченка «Лісовою стежкою» виразно змальовано дівчинку: «На початку жовтня... лісовою стежкою... ішла дівчинка років тринадцяти. На ній була картата новенька кофтина, синя спідниця й біла хустинка, як терен-цвіт. І ця хустинка різко відтіняла чорні брови дівчинки, її засмагле обличчя й світлі очі. Такі світлі й зелені, що в темряві вони, мабуть, блимають, як світлячки. Її кругле ніжне підборіддя схоже було на яблуко, а причеплений сонцем кирпатенький ніс скидався на жовту лісову грушку». У цьому уривку словесно змальовано і зовнішність персонажу і одяг.

У художньому творі справді художньо змальовано картини. Навколишня природа наділяється такими рисами, які властиві людям. Оповідання дуже близьке до новели. Іноді новелу вважають різновидом оповідання. Відрізняється оповідання від новели більш виразною композицією, наявністю описів, роздумів, відступів. Конфлікт в оповіданні, якщо є, то не такий гострий, як у новелі. Розповідь в оповіданні часто ведеться від особи оповідача. Генеза оповідання — в саґах, нарисах, оповідних творах античної історіографії, хроніках, легендах. Як самостійний жанр оповідання сформувалось у 19 ст. З того часу й до сьогодні — це продуктивний жанр художньої літератури.

Ба́йка — один із різновидів ліро-епічного жанру, невеликий алегоричний, здебільшого віршовий твір повчального змісту.Байка має здавна сформовану (ще від прозових «притч» легендарного давньогрецького байкаря Езопа — 6 ст. до н.е.) структуру, традиційне коло образів, мотивів, сюжетів. Езопівською мовою інколи називають підтекст художнього твору. Байка — це оповідання, дійовими особами якого, поряд з людьми (точніше — схематичними фігурами людей), виступають тварини, рослини, неживі предмети, котрі уособлюють певні ідеї та людські характери. Розповідь, як правило, супроводжується на початку або в кінці твору прямо сформульованим афористичним моралістичним висновком, що надає оповіданню алегоричного звучання. Комізм і сатира — невід'ємні особливості байки. Відомими авторами байок є Езоп, Іван Крилов.

Байковий жанр має давню й багату традицію у світовій і, зокрема, українській літературі. Зразки байок зустрічаються в шкільних риториках Митрофана Довгалевського, Феофана Прокоповича, Георгія Кониського. Байки використовували у своїх «казаннях» Іоаникій Галятовський та Антоній Радивиловський. Нову літературну байку в Україні започаткував Григорій Сковорода «Баснями харьковскіми» (1753–1785).

У перші десятиліття 19 ст. у часи формування нового національного письменства байка була одним із панівних і найпродуктивніших жанрів, який помітно сприяв демократизації літературного процесу. Петро Гулак-Артемовський, Левко Боровиковський та Євген Гребінка збагатили жанр байки структурно й тематично, наповнили новими життєвими реаліями, народним колоритом. Розквіт жанру в українській літературі пов'язують із іменем Леоніда Глібова. До байки також зверталися Іван Франко, Борис Грінченко.

У 20 столітті байки писали Василь Блакитиний, Сергій Пилипенко, Микита Годованець, Анатолій Косматенко, Павло Глазовий та ін.

Байка нині зазнає певної еволюції. Крім сюжетних байок, з'являються байки-приповідки («ліліпути»), а також байки-епіграми, байки-жарти, байки-пародії тощо.

Казка — оповідання у якому згадуються вигадані події чи особи. Один з основних жанрів народної творчості, епічний, переважно прозаїчний твір чарівного, авантюрного чи побутового характеру усного походження з настановою на вигадку.

В основі казки — захоплююча розповідь про вигадані події і явища, які сприймаються і переживаються як реальні. Казки відомі з найдавніших часів у всіх народів світу. Споріднені з іншими фольклорно-епічними жанрами — сказаннями, саґами, легендами, переказами, епічними піснями, — казки не зв'язані безпосередньо з міфологічними уявленнями, а також історичними особами і подіями. Для них характерні традиційність структури і композиційних елементів (зачини, кінцівки та ін.), контрастне групування дійових осіб, відсутність розгорнутих описів природи і побуту. Сюжет казки багатоепізодний, з драматичним розвитком подій, зосередженням дії на героєві і щасливим закінченням. Казка відзначається «замкнутим часом» і завершеністю, співвідносними з досягненнями героєм мети і перемогою добра над злом. Функціональна палітра казки надзвичайно розмаїта: її естетичні функції доповнюються і взаємопереплітаються з пізнавальними, морально-етичними, соціально-виховними, розважальними та ін. У казок народів світу багато спільного, що пояснюється подібністю культурно-історичних умов їх життя. Водночас казки відзначаються національними особливостями, відображають спосіб життя народу, його працю і побут, природні умови, а також індивідуальні риси виконавця-оповідача (казкаря). Тому казки, як правило, побутують у багатьох варіантах.

За змістом казки поділяються на кілька різновидів. Казки про тварин ґенетично найдавніші, зв'язані з тотемічними уявленнями. Головними їх героями виступають звірі. З часом казки втрачають міфологічний і магічний сенс і набувають повчально-виховного характеру. Один із різновидів казок про тварин — кумулятивні казки (твори для дітей, що розвивають логічне мислення, пам'ять, виховують моральні почуття тощо). Фантастичні казки первісно також мали магічне призначення, яке з часом утратилося; в них органічно поєднується міфічне, фантастичне і героїчне начала. Провідні мотиви: змієборство, добування і використання чудодійних предметів (цілюща вода, жар-птиця, меч-кладенець, шапка-невидимка, чоботи-самоходи) та ін. Герої фантастичних казок, як правило, наділені надзвичайною силою, здібностями, винахідливістю, які допомагають їм подолати усі випробування на шляху до мети. У побутових казках переважають мотиви з повсякденного життя. Героями їх виступають бідний селянин, кмітливий наймит чи солдат, бурлака, вередлива жінка тощо. Часто у цих казках зустрічаються персоніфіковані образи — Доля, Щастя, Горе, Правда, Кривда. Казкові образи і мотиви широко використовуються у художній літературі, музиці, малярстві.

В українських народних казках головними українськими казковими мотивами є :

Космічні сили: сонце, місяць, вітер, мороз, град. Людина терпить від них, правується з ними, доходить свого. Особливо поширені два мотиви: доходження знищеного урожаю і розшукування жінки, котру хапає сонце, вітер або інша сила. Вони зв'язуються з широко розповсюдженим мотивом подорожі до сонця: як чоловік чи хлопець заступав сонце в його щоденнім обході і які з того виходили біди. Мотив всесвітній, у американських індіан він виступає в варіантах, аналогічних з нашими!..

Фантастичні надприродні земні єства: дух землі, або лісовик, «Ох», що живе в могилі або в пеньку і забирає до себе людей, котрих потім приходиться різним способом виручати, чи їм виручатись. Дуже поширена у нас тема — про її світові розгалуження нижче. Паралель становить водяний дід чи цар, або дід криничний, — поширений варіант описує, як він змушує чоловіка — купця-мореплавця чи подорожника — пообіцяти йому дитину, яка вродилась без нього вдома.

Баба-людоїдка (Баба-яга)

Мотив Змія

Кощій безсмертний

Кобиляча голова

Одноокий людоїд.

Найдавніші казки у всьому світі - це народні казки. Їх особливістю є відсутність особи автора. Народні казки - це витвір усього суспільства. Звичайно, що кожна казка в основі має розповідь, яку розповіла певна людина, але з того часу ця казка як правило переказується великою кількістю людей і досить сильно змінюється.

Великі зміни відбуваються з появою письма і книжок. У суспільстві на передній план виходить авторська казка - казка, створена одним чи декількома авторами, імена яких як правило відомі. В певному розумінні всі художні твори (художня література) є авторськими казками. В більш вузькому розумінні авторські казки - це ті художні твори, які мають досить простий сюжет (призначені для дітей).

Найвідоміші автори,чиї казки читають залюбки молодші школярі – це : Ш.Перро, Г.К.Андерсена, В.Гауффа, О.С.Пушкіна, Ю. Ярмиш, М. Сингаївський, Іван Франко, Леся Українка.


Фентезі і фантастика:

Сучасні літературні жанри фантастики і фентезі інколи також розглядають як казки. Серед відомих в усьому світі творів цих жанрів можна згадати: "Володар кілець" Дж.Р.Р.Толкієна, "Гаррі Поттер" Дж.К.Роулінг, пригоди Конана-кіммерійця Р.Говарда та багато інших.

У науково-пізнавальних статтях знаходять розповіді про дійсні життєві факти, події, конкретних людей.

Переважна більшість статей характеризується тим, що в них виклад життєвих даних базується на основі розгортання сюжету, в якому діють люди. Введення героїв у розповідь надає відтінку художності, що проявляється у використанні прийомів, відомих художній літературі-Так, В. Арро у матеріалі «Встань раненько!» знайомить дітей з однією з найпочесніших професій — з професією сталевара. І робить це своєрідно: застосовує художній прийом запрошення читача до подорожі разом з автором. Стаття починається словами: «Дай руку і підемо з тобою по вулицях нашого міста». Протягом цієї розповіді автор розмовляє з читачем, звертаючи його увагу на те, що становить об'єкт пізнання: «Бачиш, йдуть люди, підемо разом з ними», «Ось ми і прийшли в головний цех». Статті такого типу завдяки образній передачі подій полегшують розуміння і запам'ятання змісту.


Розділ 2. Методичне забезпечення формування уваги на уроках читання у початкових класах


2.1 Засоби формування уваги на уроках читання у початкових класах


Урок читання для розвитку творчих здатностей учнів має особливе значення. У центрі уроку читання знаходиться художній твір. Робота з текстом, проникнення в образну систему твору у більші степені сприяє розвитку уваги. Але тільки наявність художнього твору на уроці явно недостатньо для розвитку творчої діяльності. Тим більше, що нерідко ще уроки читання, на яких робота з твором зводиться лише до тренування в читанні.

Розвиваючі можливості уроку читання можуть бути досягнуті лише в тому випадку, якщо творча діяльність учнів буде певним чином організована, якщо це буде цілісна система методів і прийомів, використовуваних учителем для розвитку уваги .

У методиці накопичений багатий арсенал різноманітних прийомів творчої діяльності, що використовуються на уроках читання. Це ілюстрування (словесні, графічні й музичні), творчі перекази й творче розповідання, різного роду імпровізації, драматизація, виразне читання й т.д.

Завдання полягає не стільки в методичній розробці даних прийомів, скільки у вивченні загальних методичних умов, що сприяють більше ефективному їхньому використанню.

Необхідно уточнити одну обставину, пов'язане з використанням поняття «підготовча робота» стосовно творчої діяльності уроці читання. Очевидний той факт, що головною дидактичною метою уроку читання є вивчення художнього твору. Творчі роботи виконуються й на основі досліджуваного тексту, вони - лише засіб для досягнення головної мети. Тому, розглядаючи вивчення художнього тексту як підготовчу роботу до творчої діяльності, ми одночасно вважаємо, що творча діяльність, у свою чергу, сприяє більш глибокому, більш емоційному засвоєнню змісту й художніх особливостей добутку.

Спостереження показують, що в процесі підготовчої роботи до творчої діяльності вчитель вирішує в основному два завдання:

1) нагромадження й відбір матеріалу для наступної творчої роботи;

2) створення емоційної творчої атмосфери.

Нагромадження й відбір матеріалу здійснюється в ході роботи над художнім твором. Уже перше знайомство з текстом, потім вивчення його змісту (виявлення теми, сюжетної канви, спостереження характерів персонажів, їхніх взаємин і т.д.) і художніх особливостей (композиції, стилю, мовних характеристик) дає учням матеріал для наступної творчої роботи. Саме робота з текстом тврвоу дає можливість учнем яскравіше представити події, вникнути в ситуацію, уявити подальший хід розвитку дії. Тому закономірним є той факт,

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: