Xreferat.com » Рефераты по педагогике » Проблеми соціалізації в контексті соціального виховання

Проблеми соціалізації в контексті соціального виховання

членам родини належить вирішальна роль у тому, щоб дитина розвивалась як людина, як особистість. Із народженням дитини ще не народжується особистість - вона формується у людському оточенні. А найближче оточення новонародженого - сім'я: мати, батько, бабусі, дідусі, брати і сестри.

Госпіталізм та "синдром Мауглі" - яскраві приклади порушення розвитку дитини внаслідок відлучення малюка від матері і людського оточення.

Сім'я справляє на розвиток дитини, особливо у перші роки її життя, вирішальне значення:

а) у новонародженого закладені задатки чисельних здібностей. І якщо на початку життя дитини (особливо перші півроку життя) для їх розвитку немає сприятливих умов або не робиться спеціальних зусиль для їх розвитку, то вони настільки затухають, що багато з них відродити дуже складно, а іноді і неможливо.

б) у зв'язку з гнучкістю і пластичністю нервової системи діти раннього віку найбільш сприйнятливі до різних видів впливу. У них ще відсутній власний досвід, тому їх сприйняття виливів середовища (у цей час сім'ї) є найбільш міцне і тривке.

Проблеми соціалізації в контексті соціального вихованняОсобливий вплив матері в перші роки життя дитини. Біологічно обумовлений зв'язок матері і дитини, наявність тісного фізичного контакту між ними сприяє задоволенню фізіологічних потреб малюка і формуванню почуття захищеності і спокою. Природний інстинкт прив'язаності малюка до годувальниці поступово переростає у любов до матері. А це дає могутній поштовх для розвитку багатої гами морально-етичних почуттів. Збуджені до матері почуття дитина переносить на близьких членів родини, а в міру: розширення кола спілкування – на інших людей.

Сімейне виховання більш емоційне за своїм характером, ніж будь-яке інше виховання, оскільки взаємостосунки у сім'ї носять неформальний характер. Афективна насиченість спілкування між членами сім'ї, перевантаження позитивних та негативних емоцій істотно відбивається на самопочутті дитини, її світосприйманні та усвідомленні образу близьких дорослих.

Є дуже багато факторів емоційного впливу сім'ї на дитину. Із них можна виділити:

а) Психологічний клімат сім'ї - включає в себе особливості, якими відзначається найбільш типова гама переживань членів родини, їх настрої,: афекти, емоційні контакти, а також прояви любові та поваги один до одного;

б) Взаємини батьків - розлад у стосунках між батьками дуже негативно позначається на самопочутті дитини і обумовлює виникнення так званих конфліктних переживань. Подібні переживання є наслідком зіткнення у свідомості дитини протилежних за своїм емоційним забарвленням ставлень до близької людини.

в) Поведінка і розмови батьків - проявляється у характері ігор, в яких діти відтворюють те, що їх найбільше вражає. Якщо ж при дитині ведуться "дорослі" розмови, вона не розуміє змісту розмови у цілому, проте запам'ятовує лише окремі слова, які найчастіше вживаються батьками, і емоційно сприймає саме ставлення батьків до предмета їхньої думки.

г) Різні прояви оцінного ставлення близьких дорослих до дитини. Так осуд - веде до зниження самоповаги і вияву негативних емоцій. Якщо він виражений у різкій емоційній формі, то сприймається дітьми як глибока образа. А от похвала - підносить дитину у власних очах, викликає позитивні емоційні переживання, проте якщо перетворюється у захвалювання, може дезорієнтувати дитину у власних можливостях, знизити активність. Розглянуті фактори емоційного впливу сім'ї на дитину, позначаються на зниженні або підвищенні рівня її емоційно-ціннісного ставлення до самої себе.

Сім'я об'єднує людей різної статі, віку і, нерідко, з різними професійними інтересами. Це дозволяє дитині проявити свої емоційні та інтелектуальні можливості.

Правильне відношення батьків до. виховання дітей, раннього і дошкільного віку позитивно відображається потім на їх навчальній, трудовій та суспільній активності. Подібна залежність виявлена при аналізі впливу сім'ї на формування таких якостей, як працелюбність, самостійність, ініціативність.

Своєрідним є вплив виховного потенціалу сім'ї на дітей. Він по можливості повинен мати інтегративний характер сукупності усіх компонентів. Під виховним потенціалом сім'ї розуміється.комплекс умов і засобів, які у сукупності складають педагогічні можливості сім'ї. Виховний потенціал включає в себе:

- матеріальні та побутові умови життя;

- чисельність і структуру сім'ї;

- рівень розвитку сім'ї як колективу (взаємодопомога);

- характер стосунків між її членами;

- моральна, емоційно-психологічна та трудова атмосфера сім'ї;

- життєвий досвід батьків;

- культурно-освітній рівень і професійні якості дорослих членів сім'ї;

- наявність вільного часу і характер організації сімейного відпочинку;

- особистий приклад батьків;

- можливість використання засобів масової інформації і культури;

- система і характер внутрісімейного спілкування і спілкування сім'ї з оточуючими;

- рівень педагогічної культури дорослих (у першу чергу батька і матері);

- розподіл між дорослими членами сім'ї виховних обов'язків

Проблеми соціалізації в контексті соціального виховання- сімейні традиції.

Члени сімейного союзу поєднані родинними зв'язками, які крім правового регулювання передбачають ще й моральний аспект, а, отже, взаємну турботу і відповідальність одне за одного.

Особливості і характер сімейного спілкування впливає на становлення морально-етичних, інтелектуальних та емоційно-психологічних якостей дитини, її поведінку та всебічний розвиток у цілому.

Наявність різної чисельності дітей у сім'ї і відмінності у їх статі обумовлюють різні підходи у вихованні як дівчат, так і хлопчиків, адже не всі психолого-педагогічні закономірності розвитку особистості відображаються на дітях різної статі однаково.

Правильний розподіл педагогічних сил у сім'ї (тобто, ступінь участі батька і матері у вихованні), знання про статеві вікові закономірності розвитку дитини забезпечують високу результативність виховних впливів батьків. У сім'ї для дитини менш помітні навмисні виховні впливи і вона активніше проявляє себе як суб'єкт самостійної діяльності. Педагогічні впливи батьків майже завжди індивідуальні, тому у них (батьків) більше можливостей врахувати при цьому " вікові та індивідуальні особливості дітей, використовувати у вихованні життєві ситуації.

Система стосунків батьків між собою, їхні відносини з дітьми, внутрісімейна атмосфера в цілому - все це є для дітей незамінною практичною школою майбутнього батьківства і материнства.

Як бачимо, сім'я має певні можливості: через власних дітей вирішувати майбутнє держави. Сімейне виховання визначається і деякими більш загальними факторами, які зумовлюють характер цього процесу. Зокрема, А.С. Співаковська вважає цими факторами мотиваційні структури особистості батьків. Поведінка дорослого визначається досить великим і складним набором різноманітних мотивів. В особистості людини усі вони вибудовуються у певну, індивідуальну для кожного, рухливу систему. Одні мотиви стають визначальними, домінуючими, значущими для людини, інші - набувають підпорядкованого значення. Будь-яка людська діяльність може бути визначена через ті мотиви, які її спонукають. Для правильної побудови виховання батькам необхідно час від часу визначати для самих себе ті мотиви, якими спонукається їх власна виховна діяльність, що рухає їхніми виховними зусиллями [31; 40].

При цьому можна виокремити найбільш типові випадки впливу деяких домінуючих мотивів у структурі особистості батьків на реалізацію процесу виховання.

а) виховання і потреба в емоційному контакті

Потреба в емоційному контакті розуміється як певна форма орієнтування - спрямованість на психічний образ іншої людини. При цьому людині важливо відчувати, що і вона є предметом зацікавленості з боку інших. У такому співзвучному емоційному контакті відчуває потребу кожна здорова людина незалежно від віку, освіти, ціннісних орієнтацій.

Може статися, що мета виховання "вставлена" саме у задоволення потреби в емоційному контакті. Тоді дитина стає центром потреби, єдиним об'єктом її задоволення. Це батьки, які з різних причин мають труднощі у налагоджені контактів з іншими людьми (матері-одиначки, бабусі, що весь вільний час присвячують піклуванню про онуків).

При такому вихованні батьки несвідомо ведуть боротьбу за збереження об'єкта своєї потреби, перешкоджаючи виходу дитини за межі сімейного кола.

б) виховання і потреба сенсу життя.

Без задоволення цієї потреби людина не може нормально функціонувати, не може мобілізувати усі свої здібності максимально. Задоволення її пов'язано з обґрунтуванням для себе сенсу свого буття, з ясним напрямком своїх дій, що, прийняті та заслуговують схвалення самою людиною. Отже, для кожної людини важливо знайти свій сенс життя.

Задоволенням потреби сенсу життя для молодої сім'ї може стати турбота про дитину. Батьки можуть вважати, що смислом їх існування: є догляд за фізичним станом і вихованням дитини. Вони не завжди можуть це усвідомлювати, вважаючи, що мета їхнього життя в іншому, проте щасливими себе вони почувають тільки тоді, коли вони.потрібні. Відчуження дитини сприймається батьками як "втрата смислу життя".

в) виховання і потреба досягнення.

За спостереженнями психологів, у взаєминах батьків і дітей прослідковується певна тенденція. Так у ранньому дитинстві малюку не вистачає теплого, фізичного контакту, але пізніше, коли дитина намагається позбутися; батьківського піклування, батьки надміру до неї прив'язуються.

У деяких батьків виховання дитини спонукається мотивацією досягнення. Тоді мета виховання полягає у тому, щоб їхні діти домоглися того, чого не вдалося батькам через відсутність необхідних умов або ж через те, що самі вони не були досить здібними і наполегливими. Такий прояв егоїзму часто самими батьками не усвідомлюється. Дитина позбавляється, необхідної незалежності перекручується сприйняття притаманних їй задатків, сформованих особистісних якостей. Переважно не беруться до уваги можливості, інтереси та здібності дитини, які відрізняються - від тих, що окреслили самі батьки. Якщо дитина приймає батьківські настанови та ідеали заради збереження батьківської любові та прихильності, то формування її особистості піде "хибним" шляхом, який не відповідає її здібностям і. особистісним рисам. Якщо ж дитина не підкоряється мріям батьків бути тим, ким хочуть вони її бачити, то неминуче виникнуть глибокі конфлікти у стосунках між ними.

г) виховання як реалізація відповідної системи

Подібна система виховання є варіантом реалізації потреби досягнення. Мета виховання відсторонюється від. самої дитини і спрямовується у більшій мірі на реалізацію певної системи виховання, що визнається батьками. Якщо ця система виховання сподобалась батькам, вони довірились їй, то батьки педантично і цілеспрямовано приступають до її невпинної реалізації. Безумовно, у будь-якій системі виховання є свої цінні знахідки, багато корисного і важливого. Проте деякі батьки переймають ті чи інші ідеї і методи виховання занадто слухняно, без достатньої критики. Батьки, що втілюють певну систему виховання, внутрішньо схожі, їх об'єднує одна загальна особливість - відносна неуважність до індивідуальності психічного світу своєї дитини.

д) виховання як формування певних якостей

Виховання підкоряється мотиву формування у дитини певної бажаної для батьків якості. Під впливом минулого досвіду, історії розвитку особистості людини у ЇЇ свідомості можуть з'являтися так звані зверхцінні ідеї. Ними можуть бути уявлення про ту чи іншу людську якість як найбільш цінну, необхідну, що допомагає у житті. У цих випадках батьки будують своє виховання так, щоб дитина обов'язково була наділена цією "особливо цінною" якістю. Наприклад, батьки впевнені у тому, що їх дитина обов'язково повинна бути ерудованою, або сміливою.

Проблема самостійності, незалежності дитини особливо загострюється, коли цінності батьків починають вступати у протиріччя або з віковими особливостями розвитку дитини, або з притаманними їй індивідуальними особливостями.

Включеність того чи іншого мотиву у процес виховання дитини обумовлює ту чи іншу міру незалежності, що надається дитині, визначає межі дистанції у взаємодії батьків і дітей.

Говорячи про сім'ю як виховний інститут, не можна не торкнутися питання про помилки у вихованні підростаючого покоління.

Помилки батьків умовно можна поділити на дві групи:

1.Неправильні уявлення і дії батьків, що пов'язані з впливом на дитину усього устрою життя сім'ї, їх особистого прикладу;

2.Неправильні уявлення і вчинки батьків, що пов'язані з цілеспрямованим впливом на формування особистості дитини. У дослідженнях науковець виявлено понад 50 різноманітних помилок, що зустрічаються у практиці сімейного виховання дітей шкільного віку. Для наочності наведемо лише ті, які найчастіше зустрічаються у виховній діяльності батьків:

На виховання дитини зверталось мало уваги у перші роки ЇЇ життя.

Відсутність єдиних вимог у вихованні дитини.

Сліпа, нерозбірлива любов до дитини.

Єдина дитина є центром надмірного впливу усіх дорослих членів сім'ї.

У батьків було важке дитинство і вони вважають, що у їх дітей воно повинно бути безтурботним, легким.

Невимогливість батьків щодо дітей.

Через хворобу дитини (найчастіше надуману) батьки не пред'являють потрібні вимоги, побоюючись її загострення.

Батьки основну увагу зосереджували на покращенні матеріально-побутових умов сім'ї, а вихованню надавали другорядне значення.

Сім'я погано уявляє мету, завдання, засоби і методи виховання.

Дитина розбещена матеріальним добробутом у сім'ї.

Суперечливість виховних впливів (або надмірна невимогливість, або залякування, підвищена суворість, недоречні покарання).

Груба батьківська влада, застосування фізичних покарань.

Батьки підтримують невдоволеність вчителів дитиною.

Перекладання турбот про виховання на соціальні інститути виховання (дитсадок, школу).

Відсторонення дитини від нескладних домашніх справ.

Невміння користуватися заохоченнями і покараннями, схильність до використання фізичних покарань.

Відсутність такту у стосунках з дитиною.

Сварки батьків у присутності дітей.

Переоцінка батьками власних виховних можливостей.

Аморальна поведінка окремих батьків у побуті (пияцтво, невиправдана ідеалізація дитини

Байдужість до дітей.

Більшість перерахованих помилок сімейного виховання негативно впливають не лише на формування моральних якостей дитини, а й спричиняють деформації у її розвитку як особистості.

На жаль, далеко не всі батьки розуміють свої обов'язки. Серед них не рідкість такі, що недооцінюють значення сімейного виховання, не мають необхідних знань, а тому припускаються серйозних помилок у роботі з дітьми. Частина батьків звинувачують школу: «Ми віддали дитину до школи, ми її довірили вам, вас цьому навчали - тепер основна відповідальність - на вас», забуваючи про те, що сімейне виховання нічим замінити не можна. Такі батьки потребують особливої уваги і кваліфікованої допомоги вчителя.

Перед педагогом стоїть важливе завдання - допомогти кожній сім'ї глибше усвідомити відповідальність за виховання дітей. Тому слід систематично, вдумливо і тактовно працювати з батьками.

З перших днів перебування дитини в школі вчителю важливо сформувати не тільки колектив учнів, а й колектив батьків. Необхідно допомогти кожному батькові відчути колективну відповідальність за успіх у навчанні всього класу, досягти єдності педагогічних та моральних вимог школи і сім'ї.

Потрібно пам’ятати, що сучасна сім'я складається в основному з батьків і дітей: в умовах обмеження народжуваності виникли нові родинні стосунки порівняно з багатодітною сім'єю, розповсюдженою в минулому.

В одпопоколіпній сім'ї різко обмежується поле соціалізації особистості. Один з батьків в силу певних причин виявляє найбільший вилив на дитину і вона, зазвичай, засвоює саме його стереотипи поведінки і мислення. В цьому випадку достоїнства і недоліки особистості вихователя повторюються в особистості дитини. Проблеми особистого прикладу в неповних сім'ях особливо загострюються, якщо дитина не знаходить в сім'ї зразка, авторитету, гідного для наслідування, і шукає його поза сім'єю.

Підвищився вилив на дитячу психіку друзів, товаришів, приятелів, героїв кіно- і телефільмів.

Сучасні діти не досить шанобливо ставляться до людей похилого віку, це обумовлено і тим, що вони мало спілкуються в сім'ї із старшими, не вчаться співпереживати їм, не бачать і не розуміють природних проявів старості.

У стосунках членів сім'ї помітно підвищився рівень взаємної психологічної експлуатації. Це виявляється у прагненні одного з членів сім'ї емоційно розряджатися на родичах, приносячи. в дім злість і роздратування, що виникли у життєвій метушні.

У сучасних умовах у практиці сімейного виховання можна спостерігати майже всі помилки батьків, що згадуються у дослідженні. Немає сенсу шукати панацею, яка врятує від найрізноманітніших і чисельних помилок, що зустрічаються у сімейному вихованні. Універсального рецепту тут бути не може. Тому постає досить актуальна проблема - навчання сучасних батьків педагогічній майстерності взаємодіяти з дітьми, а отже, і виростає потреба у розвитку соціальної педагогіки як науки.


2.4 Соціально-педагогічні основи виховання


Соціально-педагогічна концепція теорії виховання як соціального процесу знайшла свою експериментальну апробацію в дослідженнях і в соціально-педагогічному (а також і в соціально-андрагогічному, тобто, слід би казати, в соціально-андропедагогічному) проектуванні, яке виконувалося під керівництвом і з участю автора. За мету ми поставили дослідження соціально-педагогічних основ виховного процесу, тобто впорядкування й удосконалення виховної роботи відповідно до виявлених порушень закономірностей, соціальних і педагогічних залежностей у виховному процесі, принципів виховання, невідповідностей потребам суспільства й виробництва.

Проблеми соціалізації в контексті соціального вихованняОсновною гіпотезою цієї системи досліджень є положення про те, що виховання особистості, розвиток її діяльнісного потенціалу в суспільстві як соціальні процеси не зводяться до впливу на психіку й передачі досвіду старшого покоління молодшому, а є протилежною виробництву стороною суспільного процесу, способом буття соціально-педагогічних (андропедагогічних) систем або й комплексів. У цьому бутті спрямовано розвиваються суб'єкти, які активно формують свої соціальні мікросистеми в тому доступному суспільному просторі, який організовують вихователі. Через це особистість розвивається успішніше там, де соціально-педагогічні системи ліпше враховують весь комплекс соматичних, духовних, економічних і соціальних потреб вихованців. Як засвідчив наш експеримент, такими соціально-педагогічними системами є ті, в основі яких лежить приватна власність вихованців чи їхніх батьків на засоби навчання и виховання. У цих системах мета не вичерпується навчальними результатами, адже батьки, які утримують навчальний заклад, зацікавлені в становленні розвиненої особистості своїх дітей, у якомога повнішому задоволенні їхніх потреб.

Нами обрано опосередкований тип реального й активного дослідження, об'єктами якого стали не тільки традиційні державні навчальні загальноосвітні заклади, заклади нового типу, а й заклади приватні. Другий тип закладів, а поготів третій, кардинально відрізняються від першого концептуально, джерелами фінансування й контролем за витратами внесених коштів, за навчальними планами й режимом роботи: їх фінансують і контролюють громадськість, батьки та самі учні, тобто ті. хто безпосередньо зацікавлені в успішності навчально-виховного процесу. Тому в таких соціально-педагогічних системах приділяють увагу не лише навчальним потребам учнів, але й економічним та соціальним потребам, що якнайповніше відповідає соціально-педагогічній концепції виховання, враховує і оптимізує соціально-педагогічні основи процесу виховання особистості.

Під впливом зацікавленої громадськості й батьків педагоги більше наближаються до гуманітарної позиції в стосунках з учнями, а отже, сам педагогічний процес набирає більш визначеного виховного характеру. Не випадково самі педагоги практично одностайні, коли йдеться про основну роль сім'ї у вихованні й підготовці дітей до життя (цієї думки додержується 88.5% освітян). Це визначається безпосередньою зацікавленістю батьків у становленні особистості своїх дітей. Інші ж можуть бути зацікавлені в робочій силі молоді, в її знаннях, які можна використати у власному виробництві, проте саме інші, а не батьки визначають соціальний розвиток учнів у державних загальноосвітніх закладах з традиційними для радянської школи відносинами. Ці відносини, хоча й враховують соціально-педагогічні основи виховного процесу, проте насамперед визначаються не виховною метою, а дидактичною, тому потреби учнів (особливо економічні й соціальні) залишаються на другому плані або й зовсім ігноруються. Разом з обмеженням педагогічної роботи навчанням утверджується авторитарна позиція педагога, характерна для організатора виробництва. Подолати дидактичну спрямованість загальноосвітньої школи на користь виховної прагне багато педагогів. Завдяки їхньому ентузіазму за останні роки постало немало загальноосвітніх державних шкіл нового типу, в які, крім доповнень до державної складової змісту освіти, внесено істотні зміни в соціальну структуру.

Таким чином, маємо дві групи соціально-педагогічних систем, що розрізняються соціальним полем розвитку учнів, в якому сім'я з її однозначно виховною орієнтацією на дитину, орієнтацією на підпорядкування навчання інтересам розвитку її особистості має вторинне (перша група) або визначальне (друга група) значення. В першому разі частіші рецидиви авторитарності й відходу від виховання, тоді як у другому, навпаки, переважає виховання. Ця особливість зумовлює максимально можливу увагу педагогів і соціального оточення до становлення цілісної соціальної мікросистеми особистості учня.

Цей елемент ми пов'язуємо з природою власності: платність послуг у поєднанні з відповідними можливостями дає підстави батькам утверджувати гуманітарний характер педагогічного процесу, тобто робити виховання пріоритетним щодо навчання, тоді як у державних школах виконується державне соціальне замовлення на навчання дітей за затвердженими міністерством програмами (і їх виконання перевіряють органи освіти), а отже, пріоритетом у такому педагогічному процесі є навчання.

Також вищим у другої групи є і рівень зацікавленості педагогів роботою: для них вона більш значуща, працюють вони з більшим напруженням і мають від роботи більше задоволення.

Усі учні схильні труднощі для вчителів оцінювати вище від задоволення, але в приватних школах, де виховний процес більш визначений, школярі сприймають учителів як більш активних, з виразнішим ставленням до своєї роботи, і це стимулює їхню (школярів) активність.

Звідси випливає висновок, що приватна школа є ефективнішою саме з урахування мотивації навчання. Адже батьки більше приділяють уваги дітям, а діти намагаються виправдати сподівання батьків і довести, що ті недаремно вложили гроші у їх навчання. Це спонукає їх довести свої можливості. Такі діти потім будуть більш конкурентноспроможними у світі ринкових відносин.


Розділ ІІІ. Історичні передумови розвитку соціальної роботи в Україні


3.1 Розвиток благодійності у слов’ян


Витоки історії соціальної роботи в Україні слід шукати в зародженні процесів підтримки та взаємодопомоги у східнослов'янських племен,які перебували на такій стадії свого розвитку, що відповідає первісному суспільству. Предкам українців була властива лагідна вдача, серед рис характеру переважала гостинність, добросердечність, співчутливість.

Стародавні слов'яни жили родовими громадами. Основними заняттями стародавніх слов'ян були землеробство і скотарство. Виконання трудомістких робіт було посильним лише для великого колективу. Саме тому у житті слов'ян особливого значення набула громада. Вона була органом місцевого селянського самоуправління, до компетенції якого належали земельні переділи, оподаткування, судові справи, а також питання допомоги нужденним. Родова громада була об'єднана взаємним обов'язком родичів у матеріальній допомозі, захисті й помсті за завдані кривди. Цей взаємозв'язок був обумовлений як колективним характером виробництва, так і родинними зв'язками між членами роду[4, с. 15].

З розпадом родових зв'язків стародавні слов'яни стали об'єднуватися у територіальні або сусідські громади, що включали в себе кілька родин і володіли певною територією. Такі об'єднання називалися задругами або вервями і створювалися для здійснення спільних справ, у тому числі й допомоги нужденним. Єдність такої громади підтримувалася господарськими зв'язками.

Практика здійснення захисту людини в системі роду та громади знайшла відображення у конкретних формах допомоги та взаємодопомоги, основними з яких були:

а) культові з різноманітними сакральними атрибутами;

б) общинно-родові в рамках роду, сім'ї, поселення;

в) господарські.

Прикладом культової форм підтримки може служити вшанування богів, формою якого були братчини, поклоніння древніх слов'ян колесу, що означало оберігання від злих духів, родовий обряд шанування померлих предків, оскільки вважалося, що вони сприяли родючості та врожаю.

Більш пізньою формою шанування богів були братчини, що святкувалися сільськими громадами. Вони присвячувалися святому покровителеві. Пізніше це було традиційне корпоративне свято. Воно відзначалося або цілим селищем, або кількома селищами «в складчину», де кожен учасник надав якусь частку продуктів харчування на громадські потреби.

Свята були формою подяки богам за отримані блага і, в той же час, виконували функцію «мирного перерозподілу майна» та натуральних продуктів, були механізмом економічної рівноваги, спільного споживання в умовах соціальної та економічної нерівності. Іншим важливим механізмом закріплення реципрокних відносин, пов'язаних із сакральними установками, були родові обряди шанування предків, які зверталися через культові обряди, що в кінцевому підсумку приводило до певного родового єднання.

І, нарешті, останній аспект сакралізації процесу допомоги культ героя, додержування громадських традицій, підпорядкування суспільним нормам життєдіяльності наступних поколінь попереднім. Показовими в цей період є княжі бенкети. Але брати участь у цих бенкетах міг не тільки дружинник, а й кожен, хто завітав на них.

Формою допомоги і взаємодопомоги між князем і дружинниками був викуп полонених. Цей факт було зафіксовано договорами князя Олега з Царгородом (911 р.) і князя Ігоря (945 р.) «Про порятунок полонених». Ними визначалися взаємні зобов'язання щодо викупу русичів і греків, у якій би країні вони не знаходилися, та повернення їх на батьківщину. Договір вважається першим в Україні документальним свідченням турботи держави про тих своїх громадян, які цього потребують[6, с. 42].

У період язичництва було закладено традицію піклування про слабких і немічних. Громада поступово визначала своє ставлення до людей, що не є активними учасниками трудового та колективного життя, причому стосовно дорослого світу старі й діти перебували в одній соціовіковій групі. Первісне ставлення до старих було таке ж, як і до дітей.

Пізніше, коли до визначення «старий» додається «старший, мудрий, головний», формуються ритуали поминання предків, і ритуал відправлення «на той світ» змінюється на культ «мудрої старості».

Форми підтримки старих були різні. Якщо на допомогу не приходила родина, то піклування про них брала на себе громада. Одним з варіантів підтримки стариків було спеціальне відведення їм земель рішенням громади, яке давало можливість заготівлі сіна. Якщо ж старенькі остаточно «виходили з ладу», вони доглядалися громадою. Старика призначали на постій за чергою до різних членів громади, де вони отримували нічліг і харчування.

До прийняття християнства існували на Русі й інші форми допомоги. Наприклад, варіантом відходу на «той світ» було добровільне залишення громади. Старі люди, що вже не могли працювати, селилися неподалік громади, на цвинтарі, будували собі келії й жили за рахунок подаянь. Хоч «старі та малі» належали до однієї соціовікової групи, форми допомоги і підтримки стосовно перших та інших не були однакові.

Економічне підґрунтя дару та від дару простежується у мотивах усиновлення всередині родової громади і виникнення інституту приймацтва у південних слов'ян. Приймали в родину сироту, зазвичай, літні люди, коли їм вже важко було давати раду господарству або коли вони не мали спадкоємців. Прийнятий у родину мав вести господарство, шанувати нових батьків, а також зобов'язаний був їх поховати[2, с. 35].

Інша форма підтримки сироти - громадська допомога. Вона за характером збігалася з допомогою немічним старикам, коли дитина переходила з хати до хати харчування. Сироті могли призначити «громадських» батьків, які брали його на утримання. Проте, якщо сирота мав господарство, громада протидіяла усиновленню. Такі сироти називалися вихованцями або годованцями[4, с. 15].

Вдови, як старі й діти, вважалися соціально незахищеними. Вважається, що на ранніх етапах нашої історії інституту вдів не існувало, оскільки, згідно з язичницькою ідеологією, жінка мала йти за своїм чоловіком після його смерті (спаленою на вогнищі) разом з ним і культовими предметами. З'являється такий інститут незадовго до прийняття християнства східними слов'янами. «Удовиці» як особливі суб'єкти виділені у перших руських законодавчих актах, до них вимагають особливої уваги, у духовних наставляннях заповідають їм допомагати й оберігати їх[2, с. 35].

Поруч із зазначеними індивідуальними формами захисту виникають форми взаємопідтримки, колективного захисту, коли підтримка надається родині, сусідській громаді, цілому роду.

В основу господарської форми допомоги було покладено взаємну підтримку. Поширеними видами опіки були селянські помочі, наряди громадою, толоки, спільне використання робочої худоби та ін. Ранні форми допомоги та взаємодопомоги первісно мали ритуальний характер і до XIX ст. зберігалися у вигляді народних свят. Найдавніші слов'янські свята дослідники пов'язують з чотирма порами року, кожному з яких відповідали свої братчини, вечорниці, бесіди[4, с. 16].

Різні форми селянських «помочей» за всієї їхньої різноманітності мають певний сценарій, де збережено рештки магічних аграрних культів. Він включає такі елементи: ритуальний договір, спільна трудова діяльність у договірні терміни і по завершенні робіт спільна трапеза, ігри, танці, розваги. Допомога розглядалася як трудове свято, в якому брало участь усе сільське населення, незалежно від соціальної належності.

Серед різних видів «помочей» як специфічної форми групової підтримки можна виділити обов'язкові позасезонні і сезонні. Перші були обумовлені екстремальними ситуаціями, наприклад, пожежами, повенями, масовим падежем худоби. Особливою формою підтримки були «наряди громадою», коли працездатні члени сім'ї хворі і потрібна допомога у домашньому господарстві. До цих форм можна віднести також сирітські «помочі» та «помочі» вдовам. Ритуалізовані форми підтримки з давніми сакральними обрядами були досить поширені у селянському побуті і в XIX ст.

Різновидом архаїчної моделі допомоги є толоки. Вони були одночасно і формою сумісної діяльності, і формою допомоги бідним селянам, включали в себе спільну обробку землі, будівництво хати, млина.

Ще один вид господарської допомога — спільне використання робочої худоби («супряга»), коли обробка землі здійснювалася «найманими волами». Тут передбачався взаємообмін послугами, коли одна і та ж особа і надавала, і приймала ці послуги.

Таким чином, у найдавніший період слов'янської та української історії складаються основні праформи допомоги та взаємодопомоги. Уже

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: