Роль народних звичаїв та традицій у розвитку музичного світогляду дітей дошкільного віку
Усі люблять гратися: ведмежата, котики, песики, дітки: хлопчики та дівчатка, чорняві та біляві. І так ведеться з давніх-давен. Любили гратися і наші батьки, і бабусі й дідусі, їхні предки. Усі вони вигадували різні ігри, навчалися одне в одного. Старші передавали меншим свої вигадки, а менші додавали щось своє, придумували нові забавки. Так і дійшли всі ігри, забави до наших часів. На згадку приходить дитяча гра «в піжмурки». Тому, хто водив, зав’язували очі, підводили до кілка і промовляли:
Де стоїш?
На камені.
Що п’єш?
Квас.
Лови мух, а не нас.
Гра займає більшу частину життя дитини. Адже в грі дитина задовольняє свої потреби в активній діяльності, намагаючись діяти, як дорослі.
Гра дитини має свої особливості:
Гра – творча діяльність. Діти в грі творять згідно зі своєю уявою.
Гра – самостійна діяльність. Якщо навчальну трудову діяльність дітей організовують переважно дорослі, то гру, в більшості випадків, дитина починає сама. Вона самостійно визначає сюжет, тему, правила гри. (сюжетно-рольові ігри).
Гра – це засіб всебічного розвитку дитини і можливість навести контакт з оточуючими через гру. Спілкуючись в процесі гри, діти взаємозбагачуються знаннями, вміннями. Граючись іграшками, предметами, піском, снігом, діти засвоюють їх якості. Для розумового розвитку створені спеціальні дидактичні ігри. Музичні ігри сприяють естетичному розвиткові. Діти виконують певні ролі. Гра сприяє розвитку активності, ініціативності, рішучості, відповідальності, дисциплінованості.
У грі відображаються ті соціальні явища, які діти спостерігають в дійсності: професії, взаємини між людьми. Велику роль в організації і проведенні гри відіграють батьки, вихователі, музичні керівники.
Діти не граються мовчки. Навіть, коли дитина бавиться сама, вона розмовляє із іграшкою, уявляючи себе мамою (татом), лікарем, вихователькою тощо. Мабуть тому і в народних іграх є своєрідні промовляння перед проведенням гри або відтворення цих слів в ході гри.
Найпоширенішим засобом розподілу дітей у дитячих іграх є лічилка.
Лічилки – це невеличкі поетичні твори, в основі яких лежить лічба. Вони бувають сюжетними та безсюжетними. Наприклад:
«Котилася торба з високого горба,
А в ній хліб-паляниця,
Кому доведеться – той буде водиться»
Дитячі ігри – це невеличкі твори, в основі яких лежить розкриття різних життєвих колізій засобами рухових елементів. Найдавнішими є хороводні ігри, драматичні ігри, що колись було частиною календарних обрядів. Вони в основному розкривають тему через поєднання в єдине ціле музики, хореографічних рухів, пантоміми, слова.
Часто у грі використовуються діалоги.
Серед народних ігрових елементів багато рухливих ігор. Переважно ці ігри можна поділити за календарними циклами:
Зимово-весняні ігри: (наприклад, «Коза»);
Гаївки, веснянки: («Огірочки-пуп’яночки», «Шум», «Ми кривого танцю йдем»);
Літньо-осінні ігри: («Купайло», «Мишка та кіт», «А ми рутоньку посієм», «Кругом Мареноньки ходили дівоньки», «Квочка», «Дід», «Лис»).
Музично-дидактичні ігри
Музичні керівники будують музичні заняття з дошкільниками з урахуванням завдань музично-естетичного виховання дітей відповідно до вимог програми «Я у світі», проводять їх відповідно до перспективного та простого плану роботи з використанням різноманітних прийомів, що допоможе дошкільникам сприймати музичний твір та роздумувати над основами музичної грамоти.
Використання музично-дидактичних ігор дає можливість найбільш змістовно здійснювати музичне виховання.
Орієнтовна мета музично-дидактичних ігор:
Розвиток пісенних навичок;
Навчання виразно співати;
Розвиток музичних здібностей (слуху, пам’яті, почуття ритму);
Розвиток та збагачення рухової активності дітей, уміння узгоджувати рухи з музикою;
Розвиток музично-слухового сприймання у процесі ритмічних рухів;
Виховання естетичного смаку, поваги до національної та світової культури.
Імпровізація – це особливий вид художньої творчості, при якій твір створюється в результаті безпосереднього процесу виконання. Імпровізація використовується у вокальній народній музиці – фольклорі.
Під час занять у дошкільному навчальному закладі – це музична творчість дітей, їх власні музичні твори та їх виконання або оформлення жестикуляції у заданому музичному ритмі, темпі чи характері.
Музична імпровізація може передаватися у різних видах (вокальному, інструментальному, ритмічному). Ідеальний варіант для музичного керівника – присвятити імпровізації все заняття.
г) Пісенна творчість
Чи задумувались ви над тим, чому не вмирають народні пісні? А безсмертні вони тому, що в них живе, не вмирає сам народ, його мудрість, віра і незгасаюче працелюбство, його джерельна совість та іскрометний жарт. Бо вони впродовж віків були і залишаються чарівними провідниками доброти і милосердя, яких сьогодні так болісно не вистачає у людських взаєминах. Створювані за сивої давнини, пісні передавалися із уст в уста, змальовуючи фольклорний портрет тієї місцевості, де співалися.
Українська пісня – це історія народу-трудівника, народу-воїна, що цілі віки бився за свою свободу, що цілі віки витрачав усю свою силу, свою кров, своє життя на виявлення своїх здібностей на збереження своєї гідності.
Хто не був зачарований українською піснею, хто не згадує її, як своє чисте, прозоре дитинство, свою горду юність, своє бажання бути красивим і ніжним, сильним і хоробрим, коханим?! Який митець не був натхненний її багатющими мелодіями, безмежною широтою і красою барв, її чарівною силою, що піднімає нас до вершин людяності, гідності, творчості.
Яка мати не співала над колисковою дитини! «Це перша пісня, яку дитина чує від найближчої і найдорожчої для нього людини – її матері. І функція цього простого співу, що йде від самого серця – далеко не лише просте заколисування. Співаючи колискову, мати висловлює найзаповітнішу мрію, сподівання, бажаючи дитині довгого, щасливого життя, передає їй найважливіші культурні коди. Поки діти чують колискову від своїх матерів, народ має надію і надалі зберігати свою ідентичність» (М.Чемберджі).
Мотивів, де кіт бере участь у заколисуванні дитини чимало, і відомі вони у багатьох варіантах:
«Ой, ну, люлі, коточок,
Да не йди рано в садочок
Вони дітки малесенькі
Вони спатки радесенькі».
Пісня – це найкращий речовий вияв ритму, який панує у Всесвіті.
Хоч би і без слів, пісня є чимось виміряним, чимось ідеальним, абстрактним і абсолютним. А вже пісня зі словами, а ще більше пісня з рухом, пісня з забавою, пісня-гра – це вже щось зовсім реальне і конкретне, що його дитина може вже цілим своїм єством переживати.
Естетичні переживання дитини, в тому числі і музичні, не є такими як у нас, дорослих. Ці переживання в’яжуться з забавою.
Пісня, спів і музика, часто є нерозривною частиною рухових забав та ігор, розвиває в дитини найкращі душевні якості.
Дуже люблять діти різні інсценування пісень. Наприклад, таких народних пісень, як «Зажурився, дідусьок, що має робити», «Куди їдеш, Романочку», «Несе Галя воду», «Ой під вишнею». Цей список можна продовжувати і продовжувати. Але важливим є те, що в інсценівках пісень діти мають можливість проявити себе не лише як співаки, але і як маленькі актори.
Звичайно ж, народна пісня звучить у садочку з перших музичних занять. Від простого підспівування з ясельної групи «Сороки-ворони» та «Печу, печу хлібчик» до «Вийди, вийди, сонечко» у молодшій. У середній групі це вже може бути «Де ти, кицько, ходила», ну, а в старшій – це і «Ти ж мене підманула», «Ходить гарбуз по городу», і ще багато інших.
Але я хочу звернути увагу на тенденцію росту складності народних пісень в залежності від вікових особливостей і можливостей дитини. І навіть в дітей одного віку є різні здібності, завжди при підборі особливо сольних номерів треба враховувати індивідуальні можливості та підбору музичного матеріалу відповідно до віку дитини.
Символи України
Державними символами України є національний гімн, прапор та тризуб.
Офіційним гімном України є пісня «Ще не вмерла Україна…», слова П.Чубинського (написані ще у другій половині ХІХ століття), музика М.Вербицького (музика була написана композитором для вистави «Запорожці» і була дуже популярною).
Гімн – це пісня, ода, що славить народ.
Після проголошення незалежності нашої країни ми повернулися до давнього національного символу – жовто-блакитного прапору.
І тепер під час проведення урочистостей, спортивних змагань майорить наш прапор, символізуючи мир та багатство України. Жовтий колір – це жовте колосся, що зростає під блакитним небом.
Третій символ України – Тризуб. Яке значення вкладалося в це зображення? Єдиної думки немає. Одні вважають, що він являє собою три стихії природи: повітря, воду і землю. Інші переконанні , що це зображення сокола або Берегині, рибальського знаряддя або булави – символу влади. Ще є версії, що це символ триєдності – Бога Отця, Бога Сина і Духа Святого.
Отже, державних символів є три. Але ще є і народні. Україну не можна уявити без верби, калини (навіть існує другий, неофіційний гімн України «Червона Калина»), золотозубого соняшника, лелеки на обійсті, біленької хатини під солом’яним стріхою, хрещатого барвінку.
«Ой, у лузі червона калина похилилася
Чогось наша рідна Україна зажурилася…
А ми тую червону калину піднімемо,
А ми нашу славну Україну
Гей, гей розвеселимо…»
А ще народним символом завжди був хліб, який символізував гостинність, щирість нашого народу і українське слово, що зберігає почуття, традиції. «Не кидай хліба – він святий, не кидай слів на вітер».
Українські обереги.
Наш народ на своєму довгому історичному шляху жив за зразком найраціональніших духовних традицій. Може, не всі вони сьогодні мають однозначну практичну силу, але переважна більшість з того, що гуртувало і об’єднувало людей, виховувало в них почуття національного усвідомлення, високих зразків моралі, мають бути з нами, передаватися наступним поколінням, їх втрата неодмінно призведе до духовного виродження і етнічного самознищення. А ми ж мусимо знати, хто ми, і чиї діти.
Берегиня – це наша мати, наша оселя. Усе, що в ній є, що пережили від своїх батьків та дідусів, чим збагатилися й освятилися – хатнім пожитком, дітьми, піснею, злагодою, добрим словом, - і є Берегиня.
Обереги – наші давні і добрі символи. Їхнє генетичне коріння сягає глибини століть. Може, маючи саме їх, наш народ зумів уберегти від забуття нашу пісню, думу, нашу історію і родовідну пам'ять, волелюбний дух. Виряджаючи чоловіків та синів у нелегкі походи проти чужинських набігів, матері, дружини і кохані дарували їм на пам'ять ці непересічні амулети-рушники з оберегами, аби живими повертались до рідної домівки.
Коли завершувалась робота в полі, дівчата та жінки збиралися в когось вечорами і пряли нитки, полотно, шили і вишивали сорочки, рушники, хустинки та інші речі. Вони вважалися оберегами цілої родини. Працювали охоче, весело, з любов’ю.
З глибини віків дійшов до нас звичай прикрашати оселі оберегами з природних компонентів, що символізують здоров’я, добробут, любов, щастя (різноманітні, вінички, черевички, оздоблені виробами з тіста, шкаралупою від горіха, маком, крупою…).
У народі існує повір’я, що часник, перець, вироби із солоного тіста відганяють від дому біду та нещастя. Біла лляна сорочка є символом єдності у родині. Безсмертник символізує довголіття, колоски жита, вівса – красу, мак – від навроку, горох, гречка, квасоля – гарний урожай, горіх – міцне здоров’я. Трав’яний віночок приносить удачу, мішок із зерном – щастя у домі.
Отож, батьківська хата – це не просто житло, це значний відрізок життя людини, причому часто-густо найкращий. І не тому, що батьківська хата була тепла і суха, і з якимись зручностями та вигодами. Навпаки, ще й сьогодні величезна кількість цих хат не мають ні газу, ні води, невеликі, сплановані без архітектурної думки, побудовані з тих матеріалів, які зуміли колись дістати. Але ми їх любимо все життя, бо там минає наше дитинство, там виміряні наші майбутні шляхи-дороги, там наставляли нас на добро і щирість. Це поріг батьківської хати застилається вишитим рушником, на який ми стаємо, виходячи у білий світ на самостійну стежку сімейного життя. Батьківська хата манитиме і притягатиме невід’ємними хвилями магніту приязні, доброти та любові, своїми духовними оберегами.
Розваги та свята в дитячому садку.
Актуально, що фольклорний матеріал тісно пов'язаний із народними традиціями. І значимою є проблема введення українського музичного фольклору у життя дитячих свят.
Фольклорний матеріал тісно пов'язаний з народними традиціями. Залучаючи дітей до участі у традиційних народних святах та звичаях, слід проводити певну підготовчу роботу, щоб діти засвоїли, що означає та чи інша традиція, як вона відмічається в народні й творчості, які має символи, атрибути, які предмети та яким чином пов’язана з народними прикметами та календарем. Особливу увагу слід приділяти українським народним казкам та творам Т.Г.Шевченка, І.Франка, Л.України, П.Глібова, В.Верховинця, у яких згадуються народні свята та звичаї.
Все це у комплексі підвищує інтерес дітей до наступної події та наприкінці збагачує їх враження.
Спілкуючись з джерелами народної творчості, діти відгадують характер свого народу, його кращі людяні риси: доброзичливість та гумор, працелюбність та бережливе відношення до плодів своєї праці та вміння відтворювати різноманітні традиційні обряди та щирість душі.
Особливо підкреслюється роль дорослих при проведенні фольклорних свят у дитячому садку. З радістю діти сприймають участь у них своїх сестер, братів, батьків, бабусь та дідусів.
Участь у спільних виступах, драматизація сприяє виникненню особливої атмосфери дружнього спілкування дітей і дорослих, збагачує духовний світ не лише малюків, а й всіх хто їх оточує.
Особливого забарвлення фольклорним розвагам, святам надає гра дітей на дитячих музичних інструментах.
Велику роль у створенні урочистої святкової обстановки відіграє образотворче мистецтво. Святкові декорації зали, дитячі яскраві костюми, атрибути, – все це створює неповторну атмосферу, радісний настрій, дивує, захоплює дітей. Діти повинні не тільки бути спостерігачами художнього оформлення, але й приймати активну участь в його створенні.
У проведенні свята важливу роль відіграє ведучий. Він допомагає зрозуміти все, що відбувається на святі, зосереджує увагу присутніх, зацікавлює їх, створює бадьорий настрій, пов’язує номери програми між собою.
Наперед передбачити всі ситуації, які можуть виникнути на святі неможливо, але основний текст ведучого має бути добре продуманий і щодо змісту і щодо літературного викладу.
Триматися ведучий повинен просто, невимушено: мова має бути чіткою, правильною, красивою, грамотною, без напруження. Він повинен пам’ятати, що діти – це не актори, і доброзичливим, розумним словом, дотепним жартом, підказкою допомогти згладити всі можливі неприємності.
Весь музичний і літературний матеріал,хід свята ведучий повинен знати досконало, тому до свята (розваги) має відвідувати всі музичні заняття, індивідуальну роботу з дітьми. А щоб діти на святі не приділяли багато уваги розгляданню костюмів, дати їм змогу заздалегідь роздивитися.
Для надання ранку або розвазі святкового настрою, колориту не обов’язково шити костюми, іноді достатньо надіти характерну деталь костюма – хустину, віночок , стрічку, шапочку зі зображенням звірів, квітів, овочів, фруктів; вдягти бриль тощо.
Приємною традицією свят в дошкільних навчальних закладах є дарувати дітям подарунки. Існує безліч форм вручення подарунків (сюрпризні моменти) – різні мішки, торби, пакунки від Миколая; на інші свята – у віночку, в кавуні, в ріпці, в рукавичці, під ялинкою у сніжці, у квітковій клумбі, у Великодньому кошику, у крашанці, писанці і багато інше. Це залежить від фантазії музичного керівника та вихователів і, обов’язково, зміст свята.
Неприпустимо, щоб одні і ті ж діти, навіть, коли вони надзвичайно здібні, виступали багато разів, затінюючи своїх «колег». Часті виступи однієї дитини, переодягання нервують, втомлюють її, викликають зарозумілість. Залучення до участі в святах сором‘язливих і менш здібних дітей дає поштовх їх музичному, всебічному розвитку.
Народне мистецтво є сповнене притягальної сили, воно повне якоїсь дивної енергетики; традиційні ремесла приваблюють малечу, викликають почуття захоплення. І мета дорослих – виховувати любов до народного мистецтва в дітях, повагу до праці народних умільців, гордість за талановитих земляків, викликати бажання самим в житті бути схожими на них, щоб прославити нашу Україну.
Роль матері у вихованні дошкільнят посідає окреме місце. Адже, мама, матуся, ненька – це найголовніша людина в житті маленької дитини, рівно як і дорослого. Скільки ж пісень складено про матір! Два простеньких склади, що повторюються один за одним «Ма-ма», а скільки відразу виникає теплих почуттів – ніжних, лагідних, здатних зігріти душу в будь-який мороз. Саме тому у дитячому садочку щороку другої неділі травня ми святкуємо Свято Матері. В цей день діти мають прекрасну нагоду привітати своїх матусь з їхнім святом (прочитати вірші, заспівати пісні, затанцювати, подивитись на ігри-атракціони, в яких приймають участь матусі та бабусі), просто притулитися, обняти, поцілувати, подарувати квіти, промовити найкращі слова подяки.
Усьому цьому вчимо ми дітей з дошкільного віку – любити, шанувати, берегти матерів і бути їм завжди вдячними дітьми.
Музичний матеріал до таких свят завжди я підбираю з особливою увагою. Адже мами приходять на свято для того, щоб відчути любов своїх крихіток. А чи багато людині для щастя треба? Трохи уваги, трохи поваги, трохи любові і сердечного тепла. Сподіваюся, що ще не одна мама з наших свят, присвячених Дню Матері, не повернулася додому нещасливою. Не забуваємо вшановувати також і бабусь – адже вони матусі наших матусь, татусів і також тішаться привітаннями від своїх обожнюваних онучат.
Календарно-обрядові свята.
«Якщо хочеш пізнати націю – вивчай її свята». Це мудре народне повчання спробуємо простежити і ми. Віддавна народні свята чергуються з буденною працею. Кожний обряд здійснювався тільки у певний , чітко визначений час Кола Сварога (Зодіаку, річного календаря). Святкові обряди узгоджувалися з річними фазами небесних світил, за їхньою допомогою намагалися зміцнити добрі, корисні природні сили та нейтралізувати ворожі енергії.
Предки українців святкували вісім головних Сварожих свят: Різдво Божича Колодій, Великдень, Зільних (Зелені Свята, Русалії), Купайло, Боги-Спаси, Свято Врожаю (осіннє рівнодення), Калиту (Андрія). Між цими великими святами були менші, але важливі: Місяця, Дани, Громниці, Пташине свято, Велеса, Вербиці, Ярила, Радуниці, Лади, Весілля Свічки (Калина), Рожаниць, Мокоші, Свято Плуга, Свято Роду та ін.
Під час свят дорослі та діти з музикою, танцями, іграми брали участь у ритуальних дійствах, співали величальні пісні.
Свята на пошану Сонця – найосновніші в традиційній культурі. Започатковано свята сонячного циклу (Коляда, Великодня, Купайла, Калити) ще народами трипільської культури, прадавніми хліборобами. Потім на народні свята були накладені церковні: Коляда стала Різдвом Христовим, Великдень – Паскою, Купайло – Іваном Купалом, Калита – днем Андрія Первозванного.
Тож щоразу, проводячи дітей стежками календарної обрядовості, я сподіваюсь, що і вони поведуть своїх дітей, забезпечуючи тим самим зв'язок поколінь.
Коляда. Це свято зими. Різдво нового світла. Стародавнє слово «різдво» означає народження. Після хрещення Русі християни в Україні святкують Різдво як народження Сина Божого Ісуса Христа. Відзначається протягом двох тижнів (7-19 січня). Це суто родинне свято. В переддень свят кожна людина намагається вчасно повернутися до своєї родини, бо казали, хто «одіб’ється від сім’ї, той цілий рік блукатиме манівцями».
Новорічна обрядовість давня, як сам світ. Колядки, щедрівки, новорічні засівальні обряди, парубоцькі ватаги під супровід троїстих музик з казковими персонажами «Маланки» та «кози», - все це глибокі народні традиції, пов’язані з зустріччю Нового року.
В садочку, починаючи з ясельного віку, діти співають колядки.
Дівчинка: «Я маленька дівонька,
Як у полі квітонька.
На сопілці граю
Вас з Різдвом вітаю.»
Хлопчик: «Я маленький хлопчик,
Виліз на стовпчик,
На дудочку граю,
Вас усіх вітаю.»
Серце радіє, душа оновлюється щоразу, бачачи, як ці малі крихти співають, нехай навіть вимовляючи половину з тих слів, але з повною віддачею.
Декілька років підряд вертеп дітей з нашого садочку ходив по вулицях, ми заглядали в магазини, банки, в аптеки колядувати. На вулиці люди фотографували маленьких колядників, тішилися з того, що живуть традиції нашого народу, не вмирають. І кладуть, як і має бути, у торбу міхоноші хто цукерочки, хто грошики на садок чи на забавки. А як тішаться самі колядники!
Свято весни (Стрітення). Разом з пробудженням природи від зимового сну в Україні починається цикл весняних свят.
Олекса Воропай так подає образ весни: «Вона, ця дівчина – весна, - бажаний і довгожданий гість, її закликають дівчата піснями-веснянками, її зустрічають діти з дарами – солодким печивом у вигляді пташок, її уособлює найкраща з дівчат напередодні св.Юрія «Ляля» або «Леля», що одягає на себе білу вишиту сорочку, кладе на голову вінок з весняних квітів, оперізується «зеленим» поясом з трави і квітів, і роздає дівчатам діри-вінки, що вістять весілля». Наші пращури уявляли весну цілком реальною особою – стрункою, веселою, заквітчаною та співучою юнкою. Там, де вона з’являлась, все оживало, квітло, дзвеніло піснями».
Закликання Весни пов’язане насамперед із птахами. Найпоширенішою формою зустрічі весни в Україні були дівочі хороводи та веснянки, наприклад:
«Ой, на горі кладочка,
Там одила паночка,
Розсипала пір’ячко
На наше подвір’ячко.
Ходім, ходім, діточки
На поле поляночку
Позбирати квіточки,
Співати весняночки.
Ой, нагорі пісенька,
Там ходила дівчинка,
Розтуляла віченьки
У кожної квітоньки.»
Чудова, лірична мелодія цієї весняночки. А скільки їх і ліричних, і жартівливих, і просто веселих в нашого народу? І не злічити! Одна краще за іншу. Ось і водить дітвора нескінченні гаївочки, славлячи Весну і Бога.
Великдень. Це свято весняного воскресіння, оновлення природи, духовного очищення, це Великий День повороту сонця. Ритуальне дерево Нового року – ялинка, а весни – верба. Великодня Верба – Прадерево життя.
Великдень – початок хліборобського року. Християни святкують Великдень як воскресіння Сина Божого Ісуса Христа.
«Христос Воскрес! Христос Воскрес!
Радість небо нам являє,
Паска красна нас вітає.
Радуйтеся, люди нині,
Бог дав щастя всій родині,
Бог дав радість із небес –
Христос Воскрес!»
Зі слів: «Христос Воскрес!» і відповіді: «Воістину воскрес!» вже скільки віків починається це світле свято. «На Великдень червоне яєчко славиться», - казали в народі. Яйце – символ життя на землі: і пасочка печеться – тіло Боже. Збирається Великодній кошичок, в який входить, окрім Паски, яєчок (крашанок чи писанок), шинка, ковбаса, хрін, масло, сир і посвячується він у церкві після Служби Божої. А згодом біля церкви діти водять веснянки та гаївки, прославляючи святе Воскресіння Сина Господнього Ісуса Христа і відродження самої природи, перемоги добра над злом.
Маленькі діточки, тримаючи у руках дерев’яні писаночки, співають:
«Куда-кудак, куд-кудак,
Знесла яйце як кулак»,
А старші:
«Ой, Марічка писанки писала,
На Великдень дітям дарувала
Гори в них високі і смереки,
Світ від них дивується далекий…»
А які чудові гаївки! «Хто видав, хто чував Соломію на торзі», «Купса», «Подоляночка», «Жучок»:
«А в нашого Жучка золотая ручка:
Грай, Жуче, грай, небоже,
Най ти Господь допоможе
Грай, Жуче, грай!
А в нашого Жученька золотая рученька:
Грай, Жуче, грай, Жучеой, грай, Жуче, грай, небоже,
Най ти Господь допоможе.»
Дуже багато варіантів кожної гаївки, в кожній місцевості співають по своєму. Цікаві забави із писанками та крашанками «Навбитки», «В котка», «Хованки», «Діставалки», «Хто далі покотить писанку», «Чия писанка сильніше», «Покрути яйце».
Ще на Великодні свята, перед тим, як має зійти сонце, люди відчиняли усі віконця, відхиляли фіранки на вікнах і усували все, що не пропускало до хати чародійного проміння великоднього сонця, що за народними традиціями і віруваннями приносить у дім щастя і здоров’я.
Після Служби Божої та освячення розходилися по домівках, гостях, христосуючись дорогою з усіма зустрічними та обмінюючись писанками та крашанками. Великдень, як і Різдво – сімейне свято.
Великоднє гаювання (грища та розваги) відбуваються переважно протягом перших трьох великодневих днів, продовжується на Проводи (тобто наступного тижня).
IІІ. Заключна частина. Від народознавства до свідомого патріотизму
Виховувати свідомого громадянина і патріота означає сформувати в дитини комплекс певних знань, особистісних якостей і рис характеру, що є основою спеціального способу мислення та спонукальною силою у повсякденних діях, вчинках, поведінці, йдеться про:
патріотичну свідомість, громадянську відповідальність і мужність, громадську ініціативність та активність, готовність працювати для розквіту батьківщини, захищати її, підносити її міжнародний авторитет;
повагу до конституції, законів української держави, прийнятих у ній правових норм, сформовану потребу в їх дотриманні, високу правосвідомість;
досконале знання державної мови, постійну турботу та піднесення її престижу й функціонування в усіх сферах суспільного життя й побуту;
повагу до батьків, свого родоводу, традицій та історії рідного народу, усвідомлення своєї належності до нього як його представника, спадкоємця та наступника;
дисциплінованість, працьовитість, творчість, турботу про природу та екологію рідної землі;
фізичну досконалість, моральну чистоту, високу художньо-естетичну культуру;
гуманність, шанобливе ставлення до культури, вірувань, традицій та звичаїв інших народностей, що населяють Україну.
Щоб діти стали народом, традиціями їх треба виховувати (а це покликана забезпечити незалежна Українська держава), необхідно аби вони за час навчання, виховання в сім’ї, дошкільному закладі, школі міцно засвоїли духовність, культуру рідного народу, глибоко перейнялися його національним духом, способом мислення і буття. Адже нація – це насамперед сукупність різноманітних духовних прикмет (Ю.Липа) та природних (біологічних, психічних), історично зумовлених ознак «тіла, душі, розуму» (К.Ушинський), тобто психології, характеру, інтелекту певної культурно-історичної спільноти людей. Зрозуміло, що всі ці якості треба виховувати в дітей з опорою на ті засоби, методи, способи, традиції, які вироблені народом впродовж усього історико-культурного розвитку, тобто на засадах українського народознавства (українознавства).
Педагогічний аспект народознавства спрямований на те, щоб діти розумом і серцем засвоїли народну мораль, певні норми поведінки, етику й естетику побуту, культуру, оволодівали вміннями та навичками трудової діяльності, фізичного вдосконалення тощо.
Українське народознавство – це чітка система високоефективних ідей, принципів і методів, доступних та емоційно наснажених засобів, прийомів і форм роботи з дітьми. Зокрема, народознавчі принципи визначають вихідні положення, згідно з якими організовується навчально-виховний процес. Ось деякі з них:
Принцип пріоритетності української національної ідеї у вихованні.
У преамбулі Конституції України, в Декларації про державний суверенітет України, Акті проголошення Незалежності України, Законі України «Про дошкільну освіту» та в інших державних документах визначено головну ідею українського народу – побудову Української незалежної держави.
Саме цю ідею покладено в основу навчально-виховного процесу в закладах освіти. На її засадах побудовано Державну національну програму «Освіта» (Україна ХХІ століття створена», нова навчальна та виховна програма «Я у світі», розробляються концепції, готується нове покоління підручників і посібників, обґрунтовуються нові виховні системи. Вона є основоположним принципом громадського виховання і передбачає формування національної свідомої особистості людини, гідної своєї держави.
Принцип поєднання національного та загальнолюдського у вихованні.
Специфічно національне і загальнолюдське не альтернативні, а взаємозв’язані аспекти в процесі пізнання дитиною особливостей життєдіяльності свого етносу, в її духовному розвитку та становленні як громадянина. Саме усна й писемна творчість народу, його культурні традиції, мистецтво, мова, національні за своєю сутністю і змістом, водночас вбирають у себе елементи загальнолюдської культури, її цінності і ідеали. Національне не виключає загальнолюдського.
Принцип систематичності й неперервності виховання.
Він забезпечує послідовність і наступність прилучення дітей до духовності народу, формування цілісної особистості зі стійкими громадянськими й патріотичними якостями.
Енциклопедією життя, праці, побуту, дозвілля народу є народний календар. Кожна дата, свята, зазначені в ньому, - це традиції і звичаї, які найтісніше пов’язані з природою рідної місцевості та трудовою діяльністю людини.
Народні традиції, звичаї та обряди, об’єднуючи минуле й майбутнє народу, старші і молодші покоління, інтегрують людей у високо розвинену сучасну націю.
Традиції є основою