Проблема формування соціальної активності на уроках трудового навчання в початкових класах
Зміст
Вступ
Розділ 1. Теорія і практика розвитку соціальної активності молодших школярів на уроках трудового навчання
1.1 Методологічні основи дослідницької роботи
1.2 Науково-технічний прогрес і формування навичок трудової активності молодших школярів
1.3 Аналіз літератури і педагогічного досвіду розвитку соціальної активності молодших школярів на уроках трудового навчання
Розділ 2. Експериментальне дослідження розвитку соціальної активності молодших школярів на уроках трудового навчання в початкових класах
2.1 Методика експериментального дослідження
2.2 Основи експериментальної гіпотези і результати дослідження
2.3 Обґрунтування ефективних шляхів і засобів розвитку соціальної активності молодших школярів на уроках трудового навчання
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Актуальність дослідження. У національній доктрині розвитку освіти України в XXI столітті головною метою системи освіти є "створення умов для розвитку і самореалізації кожної особистості" [1, 3]. Згідно з вимогами Державного стандарту, освітня галузь "Технології" (Трудове навчання) забезпечує умови для "поєднання інтелектуального, фізичного і соціального розвитку учнів у трудовій і конструктивно-технологічній діяльності" [40, 58]. Змістовими лініями освітньої галузі в початковій школі є основи виробництва, продуктивна праця, професійна орієнтація, трудове виховання і творча праця.
До актуальних проблем трудового навчання і виховання в нових соціально-економічних умовах належать: виховання у дітей основ економічної грамотності, здатності сприймати і використовувати економічну інформацію; відбір видів праці, які найбільше цікавлять дітей у зв'язку з модернізацією економіки; підвищення педагогічної компетенції вчителів у питаннях організації дитячої праці в умовах трудового навчання, формування соціальної активності учнів 1-4 класів засобами трудового навчання і виховання [47, 12-13].
За твердженням психологів, праця є одним із провідних чинників всебічного розвитку дітей [19, 102]. Це положення вони аргументують тим, що дитина вже наприкінці молодшого дошкільного віку починає прагнути самостійності, заявляючи "Хочу сам". На думку Д.Б. Ельконіна, два чинники спонукають дитину молодшого шкільного віку до трудової діяльності: тенденція до самостійності та інтерес до всього, що стосується життя і праці дорослих [25, 18]. Однак ці прагнення молодші школярі можуть реалізувати не лише у трудовій, а і в інших видах діяльності. Тому необхідна педагогічно доцільна організація залучення дитини до праці. "Праця мусить збудити в дитячій душі найбільше самостійної, природної творчості, дати вільно розвинутися цільній гармонійній індивідуальності", - стверджувала С. Русова [23, 53], виокремлюючи такі характерні риси дитячої праці, як вияв соціальної активності дитини, її безпосереднього свідомого бажання (інтересу, цікавості до чогось). Праця має завжди конкретне завдання і реальні наслідки (цим і відрізняється від гри). Вона є приємною дитині, яка самостійно знаходить засоби досягнення бажаної мети.
Розвиток соціальної активності особистості дитини в процесі трудового навчання обумовлений такими особливостями праці:
результативність, яка сприяє вихованню цілеспрямованості, звички доводити почату справу до кінця, адже планування майбутнього результату, необхідність виконання запланованого, можливість використання результату спонукають дитину серйозно ставитися до роботи;
творчий характер, що розвиває налаштованість дитини на пошук, удосконалення своєї праці і себе у праці; немає нетворчої праці, оскільки за будь-яких обставин дитина має змогу зробити щось по-новому, не так, як завжди, знайти нові форми взаємодії з однолітками [4, 12-13].
Будучи спрямованим на особистісний розвиток дитини, трудове виховання дітей молодшого шкільного віку пов'язане з фізичним, моральним, розумовим вихованням. Конкретні його завдання, форми організації трудової діяльності дітей зумовлені як виховними можливостями праці, так і віковими особливостями молодших школярів.
Активно-діяльний рівень розвитку потреби у праці передбачає "достатньо високу активність дитини у трудовій діяльності, орієнтацію її на активне оволодіння трудовими вміннями та навичками" [16, 7]. Активний позитивний інтерес у цей час є необхідною передумовою ефективності управління подальшим самостійним виконанням трудових умінь та навичок.
Реалізація програми з трудового навчання [49] та шляхів удосконалення процесу трудової діяльності в більшості випадків індивідуальні, однак мета єдина - гармонійний розвиток дитини засобами трудової діяльності. Цілі в управлінні формуванням потреби у трудовій діяльності визначають засоби, форми організації, методи і прийоми. Їх дієвість повинна відповідати початковому рівню розвитку трудових умінь кожної дитини, позитивному ставленню дитини до трудових завдань.
Проте дослідження науковців, методистів [5; 15; 22; 47 та ін.], а також власні спостереження за процесом трудового навчання у початковій школі діють змогу стверджувати, що в організації суспільно-активної діяльності на уроках спостерігаються значні недоліки. Так, вчителі часто орієнтуються і заохочують пасивне сприймання дітьми теоретичного матеріалу і репродуктивне виконання практичних завдань, не заохочують особистої активності учнів у постановці запитань, продукуванні ідей і висловленні власних думок на ту чи іншу методичну чи виробничу проблему.
Зазначені недоліки до організації соціально активної діяльності учнів початкових класів на уроках трудового навчання зумовлені суперечностями між реальним та необхідним рівнем готовності вчителів до методичної робот, суттєвими змінами у змісті та підходах до трудового навчання і виховання, а також недостатньою теоретичною та практичною розробленістю проблеми. Дослідження має важливе значення як для вдосконалення професійної підготовки майбутніх учителів початкових класів, так і для практичної діяльності педагогів в умовах початкової школи. Зазначені аргументи обумовили вибір теми дослідження: "Розвиток соціальної активності молодших школярів на уроках трудового навчання".
Об’єкт дослідження - процес трудового навчання у початкових класах.
Предмет дослідження - формування соціальної активності молодших школярів на уроках трудового навчання.
Мета дослідження полягає у теоретичному обґрунтуванні та експериментальній перевірці технології формування соціальної активності молодших школярів на уроках трудового навчання.
Згідно з предметом та метою, дослідження спрямоване на розв’язання таких завдань:
На основі аналізу наукової літератури уточнити сутність поняття "соціальна активність" і розробити зміст цієї діяльності в умовах початкової школи.
Визначити основні компоненти та методику формування соціальної активності молодших школярів на уроках трудового навчання.
Теоретично обґрунтувати та експериментально перевірити удоско-налену методику формування соціальної активності учнів початкових класів на уроках трудового навчання.
Теоретико-методологічну основу дослідження становлять: теорія наукового пізнання (положення про єдність конкретного та абстрактного, емпіричного й теоретичного); системний підхід до опису явищ об’єктивної дійсності, основні принципи психології в галузі формування соціальної активності молодших школярів, концептуальні положення педагогічних підходів до методики трудового навчання, а також нормативні документи в галузі освіти.
Для реалізації поставлених завдань були використані такі методи дослідження: теоретичні (аналіз, порівняння, синтез, систематизація, класифікація, узагальнення) з метою встановлення сутності та структури соціальної активності учнів у процесі трудового навчання; емпіричні (педагогічне спостереження, анкетування, бесіди, опитування) для вивчення впливу удосконаленої методики на якість навчання учнів. Провідним методом був педагогічний експеримент, що охоплював констатуючий та формуючий етапи.
Експериментальна база та етапи дослідження. В експерименті брали участь учні початкових класів та вчителі ЗОШ І-ІІІ ступенів с. Гніздичне Збаразького району Тернопільської області. Дослідно-експериментальною роботою на різних етапах було охоплено 32 учні та 4 кваліфікованих учителі.
На першому етапі (2005-2006 рр) вивчено стан розробленості досліджуваної проблеми в психолого-педагогічній літературі, проаналізовано практику формування соціальної активності молодших школярів на уроках трудового навчання у досвідчених педагогів, обґрунтовано об’єкт, предмет, конкретизовано завдання дослідження, розроблено методику експериментальної роботи.
На другому етапі (2006-2007 рр.) здійснено констатуючий експеримент, під час якого узагальнено зібраний фактичний матеріал з питань формування соціальної активності молодших школярів на уроках трудового навчання, визначено та обґрунтовано основні показники соціальної активності учнів, розроблено технологію формування соціальної активності учнів 1-4 класів на уроках трудового навчання. Проведено формуючий експеримент, систематизовано та узагальнено результати досліджень, здійснено якісну і кількісну обробку даних, оформлено результати наукового пошуку, визначено перспективи подальших досліджень.
Структура дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, загальних висновків, списку використаних джерел, додатків.
Розділ 1. Теорія і практика розвитку соціальної активності молодших школярів на уроках трудового навчання
1.1 Методологічні основи дослідницької роботи
Наукові дослідження різних проблем, пов'язаних з методикою трудового навчання в початкових класах, піднімають її на більш високу наукову основу. Це стосується і вивчення особливостей соціальної активності та її ролі у трудовій діяльності молодших школярів.
Методика трудового навчання має тісний зв'язок з педагогічною психологією та психологією праці [19]. Знання психології допомагає вчителю здійснювати психологічну підготовку до праці: формувати в дітей свідоме ставлення до неї, розвивати психічні компоненти праці. Вони представляють сукупність різноманітних психічних процесів: відчуттєвого пізнання, психомоторних (вироблення умінь і навичок), емоційно вольових, уваги, пам'яті, творчого мислення, індивідуальних та соціальних властивостей особистості, зокрема і її соціальної активності.
Міжособистісні стосунки, будучи цілісною системою індивідуальних, вибіркових, свідомих зв'язків її з різними сторонами об'єктивної дійсності, виявляється, так би мовити, об'єктивується в соціальній активності, що набуває тієї чи іншої форми діяльності [22, 41]. Єдність знань, соціальних установок і ціннісних орієнтацій, прагнень і здатності людини максимально впливати на навколишню дійсність з метою реалізації своїх матеріальних і духовних потреб завдяки соціальній активності перетворюється в реальність.
Міжособистісні стосунки як інтегральна властивість особистості є джерелом соціальної активності людини щодо ідеального та предметного перетворення навколишнього світу [42, 106]. Тільки в процесі перетворення природного, предметного та соціального середовища можлива зміна і самої людини, її свідомості й моралі, а водночас і формування активної життєвої позиції особи. "Лінія, що веде від того, чим людина була на одному етапі своєї історії, до того, чим вона стала на наступному, - писав відомий психолог С.Л. Рубінштейн, - проходить через те, що вона зробила" [46, 12].
Активність - це "одна з найважливіших властивостей, атрибутів матерії, один із способів її буття, який дає змогу матерії змінюватися і розвиватися в часі й просторі. Активність матерії виявляється у формі її руху" [5, 12]. Під активністю розуміють фундаментальну властивість матерії мати джерело своїх змін всередині себе, бути причиною своїх самочинних змін. Саме поняття "активність" покликане виразити провідну роль внутрішніх спонукальних сил руху, що опосередковують вплив зовнішніх факторів.
Носієм соціальної активності є тільки "людина як істота соціальна, що характеризується конкретними біологічними, психічними і соціальними особливостями. Біологічна сторона активності втілює в собі якісно-кількісні характеристики активності організму. Психічна активність, що виявляється внаслідок взаємодії біологічного і соціального, характеризується системним ієрархічним утворенням від матеріальних і духовних потреб до соціальної позиції. Соціальна активність є специфічним синтезом виявів психічних, фізіологічних і фізичних функцій організму людини як найвищої біологічної системи. Ця специфіка зумовлена передусім свідомістю і цілеспрямованою волею людини" [42, 139]. Останнє суб'єктивно зумовлює соціальну активність, регулює її зміст і форму вияву. Свідомість спрямовує, планує, оцінює і регулює соціальне життя людини, всю її життєдіяльність.
Суб'єктивна система стосунків особи з навколишньою дійсністю має діяльний характер: добуваючи й виробляючи, пізнаючи й споживаючи, оцінюючи об'єкти та явища навколишнього світу, спілкуючись з іншими людьми, особа діє. Діяльність - це спосіб існування людини. Звідси деякі вчені роблять висновок: активність людини є її діяльність; активність і діяльність як поняття рівні за обсягом і можуть бути синонімами. Є й інші погляди [38, 95-96]. Наприклад, одні автори важливою ознакою активності вважають ті зміни, які ми спостерігаємо в навколишній дійсності як результат діяльності, а тому результат діяльності і є активність; другі розглядають активність як характеристику не результату, а процесу діяльності (діяльність енергійна - значить вона активна); треті вважають активність характеристикою якісної сторони діяльності (активність як особливий вид діяльності); четверті розглядають соціальну активність як ставлення людини до середовища, до інших людей, або як стан діяльності; п'яті характеризують активність як суспільну якість людини, що виявляється й існує в реальному житті у формі самодіяльності.
Активна життєва позиція школяра виявляється насамперед у сфері спілкування. Воно є процесом актуалізації суспільних і особистісних відносин, їх взаємодії, у ході якої відбувається обмін діяльністю, досвідом, знаннями, ціннісними орієнтаціями, уміннями й навичками [22, 42]. В основі спілкування лежить комунікативна активність як особливий вид соціальної активності. Комунікативна активність включає в себе: емоційний компонент, що виявляється в почуттях симпатії, товариськості, дружби; пізнавальний компонент, що виявляється в зацікавленому пізнанні учнем своїх ровесників; ціннісно-орієнтаційний компонент, що знаходить свій вияв в умінні адекватно оцінювати ті чи інші якості особи, орієнтуючись при цьому на суспільно значущі критерії.
Провідним, визначальним компонентом, що об'єднує в собі три перших, є предметно-дійовий, що виявляється в піклуванні про ровесників, старших і молодших за себе. Н. Титаренко зазначала, що піклування про людей - найдіяльніший, невтомний душевний стан, який скрізь знаходить собі об'єкт для застосування [57, 53]. У піклуванні відчувають потребу всі: мами, менші брати і сестрички, сусіди, товариші по школі, учителі.
На ґрунті комунікативної активності, в основі якої і лежить піклування про інших, формується почуття товариськості й дружби, чуйність, такт, утверджується культура спілкування та культура бажань. Піклування про оточуючих є ефективним стимулятором інших видів активності, де воно виступає і як причина, і як результат. Більше того, на цьому ґрунті виникають і розвиваються високі гуманні, громадянські, патріотичні почуття й переконання [17, 37-38].
Щоб комунікативна активність школяра характеризувала нормальне функціонування його моральної позиції, вона передусім повинна ґрунтуватися на уважному, шанобливому ставленні до людей, до їхніх справ і турбот, постійній готовності подати їм допомогу; це доброзичливість, співчуття, ввічливість і тактовність у стосунках з оточуючими; поступове розширення меж піклування - від піклування про найближчих людей (маму, батька, сестричок, братів) до піклування про людей похилого віку, інвалідів [64, 92]. Чим ширше коло об'єктів піклування, тим вищий рівень комунікативної активності особи.
На жаль, у реальному житті, як показують вибіркові дослідження, спостерігається протилежне: коло вияву піклування про оточуючих людей у міру переходу учнів із класу в клас звужується. Наприклад, якщо другокласників, які виявлять саме таку комунікативну активність, 34,6%, то учнів четвертого класу - 33,3%; шестикласників - 30,6%; восьмикласників - 26,8% [21, 63-64]. Звуження кола об'єктів піклування негативно впливає на формування активної життєвої позиції особистості школяра, негативно позначається на формуванні іншого виду соціальної активності - колективістичної, що виявляється в діяльності на користь колективу і є необхідною сходинкою розвитку позитивного ставлення до суспільства.
Піклування про первинний колектив, що є сполучною ланкою між суспільством і конкретною особою, характеризує вищий рівень комунікативної активності. Якщо для суспільства дитячий колектив є засобом досягнення виховних завдань, то для дитини він - специфічне середовище життєдіяльності, оскільки вона не може нормально розвиватися поза спілкуванням з ровесниками [6, 301].
Навчально-виховний колектив є своєрідною ареною для самовиявлення і самоствердження особистості дитини з властивими їй індивідуальними інтересами, здібностями, рисами характеру. Проте варто пам'ятати, що колектив стає таким для особи, коли він, як говорив А.С. Макаренко, добровільно вміщує її в собі, а останнє стає можливим за умови достатньо високої колективістичної і комунікативної активності школяра [16, 21]. Надихнути учнів на працю для колективу, зробити цю працю важливим елементом їхнього духовного життя - це найважче, але й найважливіше завдання вихователя. Тільки за умови колективістичної активності особистість починає дивитися на себе як на невід'ємну частину колективу, підпорядковувати особисті цілі, інтереси й устремління колективним, обстоювати інтереси колективу як свої власні.
Праця для колективу, що виконується протягом багатьох місяців, стає традиційною, зумовлює позитивні переживання, зміцнює в свідомості дитини почуття обов'язку перед колективом. Праця школяра для колективу в кінцевому підсумку повертається до нього самого у вигляді колективної турботи. Чим більше зробить колектив для окремого учня, чим глибше переживе школяр почуття вдячності за подану допомогу, турботу, тим глибше він відчує свій зв'язок з товаришами, свою відповідальність перед ними, тим більше відчуватиме успіхи і невдачі колективу, активніше й послідовніше боротиметься проти будь-яких виявів індивідуалізму, егоцентризму, байдужості або зневаги до колективу [38, 31]. Така діалектика становлення і розвитку колективістичної активності, яку потрібно стимулювати протягом усього перебування дітей у школі. Активна життєва позиція школяра виявляється не тільки в сфері міжособистісного спілкування, а й у сфері діяльності і реалізується через екологічну, трудову і навчальну активність.
Трудова активність є тим особистісним надбанням, яке значною мірою визначає моральну вихованість дитини, впливає на успішність розвитку в неї інших моральних рис. Трудову активність молодших школярів можна визначити за такими критеріями: рівень потреби в праці, характер трудової орієнтованості, взаємодія з іншими людьми в трудовій діяльності [31, 3].
Потреба в праці у школярів-однолітків може бути різною. Доцільно виділити п'ять рівнів потреби в праці: дуже високий, високий, середній, низький і дуже низький.
Дуже високий рівень притаманний дітям, для яких праця стала однією з найважливіших потреб. Бони легко й природно включаються в трудову діяльність, активно оволодівають новими трудовими вміннями та навичками. Процес праці, а не тільки його результат, приносить їм задоволення. Вони охоче, за власною ініціативою приходять на допомогу тим, хто її потребує, є першими помічниками в школі та вдома. Такі діти не сидять без діла. Упевненість у своїх силах, допитливість, бажання якнайшвидше приступити до діла, наполегливість, з якою вони добиваються поставленої мети, істотно відрізняють їх від ровесників.
Високий рівень потреби в праці характеризується тим, що діти досить добре володіють трудовими вміннями та навичками. Водночас потреба працювати у них ще недостатньо розвинена. Вони намагаються виконати максимум трудових доручень, але самі не виявляють ініціативи. Такі діти потребують стимулювання трудових зусиль [8, 217].
Діти з середнім рівнем потреби в праці мають недостатні вміння та павички, намагаються виконувати мінімум того, що доручено.
Звичкою перекладати свої обов'язки на інших характеризуються діти з низьким рівнем трудової активності. У таких дітей недостатньо розвинуті трудові навички та вміння, що утруднює процес включення в трудову діяльність [30, 17].
Дуже низький рівень потреби в праці означає відсутність елементарних трудових навичок, умінь і, головне, бажання працювати. Такі діти уникають навіть праці, пов'язаної із самообслуговуванням.
Психологічна наука виділяє різні види трудової орієнтованості дитини:
а) орієнтованість на досягнення спільної трудової мети, виходячи з інтересів класу, школи, сім'ї, держави (на цій основі відбувається усвідомлення результатів власної діяльності);
б) орієнтованість на власний успіх, особистий престиж (бути за результатами праці кращим за інших);
в) індивідуалістична орієнтованість, коли на перший план ставляться матеріальні блага, користь без урахування інтересів тих, з ким працює;
г) орієнтованість, що має епізодичний характер [19, 154-155].
Існують різні форми взаємодії дітей у процесі трудової діяльності:
а) активна допомога іншим, тим, хто поруч, незалежно від своїх симпатій;
б) допомога тому, хто потрібен або викликає симпатію;
в) прагнення обмежити ділові стосунки: нікому не допомагати й не чекати допомоги від інших;
г) прагнення перекладати свої трудові обов'язки на інших;
д) наполегливий пошук шляхів уникнення трудових обов'язків [25, 19].
Таким чином, з урахуванням зазначених критеріїв, що характеризують трудову активність школярів, можна умовно виділити п'ять її типів: ентузіасти, сумлінні працівники, діти з індиферентним ставленням до праці, ледарі, діти зі схильністю до асоціальних дій.
Ентузіастам властивий найвищий рівень трудової активності. Трудова активність цих учнів орієнтована на загальну мету, яка стоїть перед групою, причому, усвідомлюючи важливість особистої праці в її досягненні, свій особистий внесок вони оцінюють досить скромно. У процесі роботи вони охоче й за власною ініціативою допомагають іншим. Працелюбність таких дітей яскраво виявляється в їхніх ділових стосунках. З ними легко встановлюють контакти та охоче працюють інші члени групи. Такі діти - надійні помічники дорослих у всіх важливих і повсякденних справах [23].
Сумлінні працівники відповідають другому рівню трудової активності. їхня трудова діяльність орієнтована на спільну мету. Але з почуттям відповідальності вони ставляться лише до "своєї" ділянки роботи. Ці учні вміють налагодити трудове співробітництво, легко встановлюють ділові контакти, проте їхня допомога товаришам виявляється головним чином у порадах, зауваженнях, тобто формах, не пов'язаних з практичними діями. Допомогу пропонують, як правило, лише тим, кому симпатизують. Особистий престиж для них є провідним мотивом участі в праці. Систематичні заохочення з боку дорослих, значно частіше, ніж в ентузіастів, можуть сприяти зародженню індивідуалістичних тенденцій. Це в свою чергу стримує розвиток почуття взаємної відповідальності.
Розвиваючи працелюбність у представників цього типу, важливо спрямовувати їхню увагу на досягнення спільної групової мети (класу, ланки), Не слід часто відзначати трудові досягнення таких учнів, бо це призводить до протиставлення їх іншим членам колективу і негативно впливає на розвиток ділових стосунків. До учнів з індиферентним ставленням до праці належать діти з середнім рівнем потреби праці, їх трудова активність орієнтована на епізодичний результат без належної оцінки власного внеску в загальну справу [15, 27]. Вони не прагнуть досягти мети, поставленої перед усією групою, і не переживають за її кінцевий результат. Головне для них - не бути серед тих, хто дістає зауваження від учителів, товаришів за несумлінне ставлення до трудових доручень. Постійно розраховуючи на допомогу, самі вони допомагати іншим не намагаються. Стосунки з товаришами та дорослими мають споживацький характер. Власний вклад у загальну справу вони нерідко переоцінюють, їхня самооцінка неадекватна.
Організовуючи трудову діяльність таких учнів, треба стежити за тим, щоб вони самі виконували доручену їм справу. Доцільно давати індивідуальні доручення і не включати в мікрогрупу ентузіастів, бо останні систематично "виручають" товаришів. Позитивно впливає на розвиток трудової активності таких дітей самостійне виконання завдань паралельно з роботою працелюбних учнів [37, 6].
Ледарям властивий четвертий рівень трудової активності. Ця група учнів не виконує навіть мінімуму трудових доручень, проте вони ще переживають певні незручності від того, що їх можуть звинуватити в лінощах, і тому намагаються прикривати своє неробство "об'єктивними" причинами. Трудова діяльність їх дезорієнтована. Вони витрачають зусилля не на те, щоб досягти певних успіхів у праці, а на пошуки шляхів маскування неробства. Стосунки з товаришами не розвиваються ізольованими від групи, що займається суспільно корисною працею. Для представників цієї групи характерним є високий рівень домагань, завищена самооцінка. Включаючи таких учнів у колективну працю, учитель повинен конкретизувати її й добиватися того, щоб учень виконував свою частину роботи. Привчання учнів планувати свою роботу, порівнювати досягнуті результати з кращими сприяє розвиткові працелюбства.
Розвиток трудової активності учнів групи може гальмуватись у зв'язку з відсутністю елементарних трудових навичок, що добре засвоєні їх ровесниками. Боячись мати вигляд неспритних, некмітливих в очах своїх ровесників, такі учні уникають певних видів роботи. Це може перерости в звичку. При організації спільної діяльності не можна постійно звинувачувати їх у лінощах та невмінні, принижуючи тим самим гідність в присутності товаришів. Навпаки, своєчасна допомога дасть їм змогу брати активну участь у суспільно корисній праці [61, 107].
Найнижчий рівень трудової активності у школярів з асоціальними тенденціями. Вони негативно ставляться до трудових обов'язків і не приховують такого ставлення. Таких учнів дуже мало, Негативне ставлення до праці найчастіше має тимчасовий характер. Іноді воно може бути зумовлене важким моральним станом учня.
На першому етапі трудової діяльності матеріальний результат праці для молодших школярів психологічно є другорядним, несуттєвим, вони прагнуть тільки зробити приємне старшим. Учні ще не володіють потрібними психічними властивостями для систематичної участі в роботі. У центрі їхнього психічного життя перебуває людина, а не сама праця. Зміна такого становища відбувається поступово - в міру привчання до роботи. Цей процес нестійкий: окремі трудові акти, що відзначаються високим емоційним напруженням, спрямованим безпосередньо на діло, можуть чергуватися з індиферентним ставленням до праці [47, 61].
Відомо, що будь-яке завдання зумовлює, лише ситуативну активність дитини, обмежену часом його здійснення. У цьому - основна причина коливань процесу захопленості працею. Для підтримання емоційної стабільності учнів бажано орієнтувати їх на віддалену, перспективну мету трудової діяльності. їм потрібно усвідомлювати сенс не окремого трудового завдання чи доручення, а діяльності в цілому, пройнятися її значенням у зв'язку із своїми потребами, які можуть бути задоволені за допомогою особистої участі у ній [45, 12].
Важливим джерелом емоційних переживань у трудовій діяльності молодших школярів є приклад дорослого. Його участь у дитячій праці і ставлення до неї стають предметом осмислення й оцінки учнів, Що позитивно позначається на процесі трудового виховання. Проте сказане не означає, що сама по собі участь дорослого у дитячій праці забезпечує позитивний виховний вплив. Його участь потребує психологічно правильної організації [20, 2]. Передусім слід визначити ступінь цієї участі: її частка має бути не дуже великою і не надто малою. Це має принципове значення, адже ставлення учнів до вчителя (вихователя) формується на основі його трудових показників, внаслідок чого підвищується загальне прагнення до трудової діяльності. Неприпустимо, щоб ефективність праці педагога була нижчою, ніж у школярів: якщо таке трапляється, губиться сама основа виховного наслідування.
Найдоцільніше, якщо дорослий трохи випереджає учнів у спільній праці. Усвідомлення вихованцями можливості наблизитися до. результатів педагога спонукає їх активно працювати. Успіх дорослого зумовлює у школярів позитивне емоційне ставлення до нього, впливаючи тим самим на безперервність та цільову спрямованість їхньої праці. У комплексі ці умови сприяють вдалому закінченню роботи дітей. Вони безмежно раді, що досягли показників учителя. У цей час йому слід теж емоційно зреагувати на успіх учнів, бо колективна радість посилює, бажання включитися в подальшу роботу [16, 35].
Отже, у трудовій діяльності молодших школярів домінуючу роль відіграє їхня емоційна сфера. Лише на її основі розвиваються свідомість, розуміння потреби-працювати, виникає почуття обов'язку. Тому, здійснюючи трудове виховання учнів, педагоги зобов'язані створювати й підтримувати атмосферу психічного комфорту, за якого праця пробуджувала б у школярів бадьорість, радість, задоволення.
Праця має бути доступною. Непосильна праця породжує невпевненість учня у власних силах, небажання виконувати її. Якщо ж робота надто легка, не потребує певних зусиль, вона викликає зневажливе ставлення. Праця повинна ускладнюватися за методами її виконання і збільшуватися за обсягом у міру набуття школярем трудового досвіду. Учнів слід привчати завершувати почату справу, особливо у молодших класах [53, 216].
Виховання любові до праці потребує підбору цікавих за змістом і методикою організації видів праці. Недоцільно пропонувати учням одноманітну, нетворчу працю. Проте їх слід психологічно готувати до того, що в житті нерідко доводиться виконувати й нецікаву роботу.
Організація праці учнів повинна ґрунтуватися на наукових засадах. Це сприяє формуванню у них культури праці, під якою розуміють продуманий порядок на робочому місці (раціональне розміщення інструменту, матеріалів, готової продукції), ефективне використання робочого часу, раціональних прийомів праці, економне витрачання матеріалів, електроенергії, естетичний вигляд виробу, дотримання особистої гігієни й техніки безпеки тощо [65].
Учні мають навчитися працювати в колективі. У процесі колективної праці формуються певні взаємини між учнями, дух співробітництва, взаємодопомоги, товариськість, виробляється здатність до спільного трудового зусилля. "Спільне трудове зусилля, робота в колективі, трудова допомога людей та постійна їх взаємна трудова залежність тільки й можуть створити правильне ставлення людей один до одного... любов і дружбу у відношенні до кожного трудівника, обурення і засудження у відношенні до ледаря, до людини, що ухиляється від праці. У трудовому зусиллі виховується не тільки робоча підготовка людини, але й підготовка товариша, тобто виховується правильне ставлення до інших людей, - це вже буде моральна підготовка" [38, 14].
Трудове виховання має спрямовуватися на формування творчого ставлення учнів до праці. Це можливо за умови, що людина любить працю, відчуває радість від неї, розуміє її корисність і необхідність, що праця стає для неї основною формою вияву таланту.
Участь вихованців у праці, досягнення ними певних трудових результатів викликає в них задоволення, радість і гордість за досягнуті успіхи, особисті й колективні. Педагог повинен не тільки порівняти й оцінити результати трудової діяльності окремих учнів, а й вказати при цьому на індивідуальні якості особистості, що сприяли їх досягненню. За таких умов учні намагаються працювати краще, прагнуть досягти високих результатів [41, 109].
Критерієм трудової вихованості школярів є висока особиста зацікавленість і продуктивність праці, відмінна якість продукції, трудова активність і творче, раціоналізаторське ставлення до процесу праці, трудова, виробнича, планова, технологічна дисципліна, працелюбність.
1.2 Науково-технічний прогрес і формування навичок трудової активності молодших школярів
Незважаючи на важливість політехнічної освіти в сучасних умовах, існують суттєві розходження у ставленні вчених до змісту політехнічної освіти, в першу чергу - теоретичної складової, та форм її організації. Свого часу визначальним проголошувалося знання теоретичного базису технологічних процесів, потім основ техніки, підготовка до рухливості трудових функцій, продуктивна праця. Нерідко складалась така ситуація, коли висновки, в цілому правильні для розгляду глобальних стратегічних питань, ставали абсолютно непотрібними для практичної учительської роботи, більше того - заважали емпіричному пошуку раціональних ідей.
Зупинимося на концептуальних підходах до визначення змісту і форм політехнічної освіти, що справили позитивний вплив на педагогічну практику. Серед таких виділяються роботи К.Н. Катханова, який виявив необхідні для включення и шкільні програми елементи знань про виробництво. Він вважав, що політехнічне навчання містить у собі такі складові частини:
знання основ наук у зв'язку з застосуванням їх у виробничій практиці;
знайомство з загальними принципами індустрії і сільською господарства;
участь в навчальній і продуктивній праці [28, 231-232].
Основні шляхи політехнізації школи В.М. Мадзігон вбачає у відповідній перебудові викладання загальноосвітніх предметів, розгортанні гурткової та екскурсійної роботи, організації продуктивної праці. З нашої точки зору значну цінність являє висновок вченою про те, що елементи політехнічної освіти розвиваються разом з суспільством, відбиваючи зрушення в розвитку продуктивних сил країни [37, 8].
Найбільш глибоку розробку політехнічного змісту загальноосвітніх предметів і трудового навчання здійснив у середині 50-х років ХХ століття С.М. Шабалов, використавши для цього порівняльно-політехнічний метод аналізу елементів виробництва, актуальність якого зберігається до сьогоднішнього дня. Завданням політехнічної освіти вчений вважав вивчення наукових основ техніки й технології в навчальних предметах і на заняттях з праці. Не відкидаючи можливості ознайомлення учнів з організаційно-економічними засадами виробництва та введення особливих курсів