Моральне виховання учнівської молоді в Галичині кінця ХІХ початку ХХ століття
Пріоритетне значення морально-релігійного у цілісній системі виховання зумовлено особливим завданням та змістом, специфікою його природи.
Зміст його передовсім передбачає, що «душі дітей повинні жити не тільки повним природним життям, але й надприродним, щоби привикали оцінювати й міряти те життя, його радощі й смутки, його обов'язки й суспільні форми, не тільки мірою чисто людською й дочасною, але також Божою і вічною» [46, с.1].
Християнська педагогіка, базуючись на поняттях досконалого вищого Ідеалу та надприродніх цілей (завдань) людини, одночасно не применшує цінність її земного існування. Визнаючи велике значення земного життя, Церква усіма засобами намагається його удосконалити, зробити якомога кориснішим, духовно багатшим і повним для самих людей. Християнська Церква завжди дбала про розвиток культури і цивілізації. З її ініціативи та підтримки закладалися університети і школи, бібліотеки, архіви, скрипторії і друкарні, музеї, сиротинці і притулки для бездомних, шпиталі і аптеки тощо. Прикладом життєдайної сили Церкви й релігії за твердженням, Й.Сліпого, можуть стати різноманітні досягнення І культурні цінності у таких галузях, як мистецтво (музика, спів), законодавство, техніка тощо [68 с. 104].
Християнство є джерелом моралі, на якій повинні базуватись суспільний устрій, порядок і лад.
Опираючись на твердження енцикліки Папи Пія XI «Про християнське виховання дітей», виданій в 1929 р., у якій категорія «виховання» трактується як і суспільна функція, українське духовенство визнає, що право на її реалізацію мають наступні спільноти. Дві з них – це земні інституції, природного порядку – родина й держава. Третя – це Інституція, що пов’язана з вищим єством й Абсолютом і надприродними силами – Церква.
Першим виховним інститутом, безперечно, є родина. Тому, що саме від батьків дитина успадковує фізичну основу для власних творчих сил, зміст їх душ і культуру. Отже, крім Бога ніхто не має такого сильного і природного і права до виховання як батьки.
Родина, будучи першим інститутом соціалізіції людини, не тільки є зачинателем майбутнього життя, а й середовищем, де формується світогляд прийдешнього покоління. Таким чином вона впливає на розвиток й удосконалення не лише окремих одиниць але й усього суспільства.
Другим найбільш дієвим інститутом соціалізації людини є держава. Майже усі навчально-виховні установи (дошкільні заклади, позашкільні виховні Інституції, школи, мережа закладів професійного і вищого шкільництва) підпорядковуються державним відомствам. Монополія держави на виховання утвердилась наприкінці XVIII століття. Поряд із багатьма позитивними змінами у сфері шкільництва (підтримка та сприяння розвитку середньоосвітніх, фахових і спеціальних шкіл, підготовка педагогічних кадрів), державна політика призвела і до ряду негативних наслідків. Так, на думку духовенства, найбільш згубним для популяризації християнської виховної системи було відмежування школи від Церкви, усуспільнення виховання, применшення ролі родини у цьому процесі.
Церковне мистецтво (ікони, розп’яття, вишиті рушники), пануюча там велично-врочиста тиша і спеціальне освітлення, ритуальні предмети справлять на дітей незабутнє благотворне враження.
Третім інститутом, який покликаний виконувати завдання морально-релігійного виховання є Церква. Тому важливим наступним засобом морально-релігійного виховання, що відповідний для дитячого віку є відвідування церкви. Відвідування школярами церкви обов’язково повинне переслідувати конкретну мету (показ Божого гробу, вертепу і т.д.).
Розглядаючи освітньо-виховні завдання школи, Ю.Дзерович зазначав, «державні школи, виручаючи родичів у вихованні дітей, повинні шанувати релігійну, національну й соціальну ідеологію родичів, і з того виходить, що школа повинна бути релігійна, національна, а також практична, щоб дитина закінчивши школу, була підготована і до соціального життя» [13; с.55]. Як один із чинників і повністю відповідне для морально-релігійного виховання молоді середовище, розглядав школу й І. Бартошевський [1, с.330]. Аналогічні думки щодо позиції школи стосовно релігії висловлював й отець Й.Осташевський. З цього приводу він стверджував, що держава не має права обмежувати виховний вплив Церкви у шкільному середовищі. Право вирішувати про християнський дух школи, її національну спрямованість лежить виключно у компетенції родини. Держава при цьому зобов'язана слідкувати щоб зміст шкільної освіти не містив елементів, що суперечать християнській релігії і природній етиці [98, с.7].
Завдання морально-релігійного виховання були пріоритетним завданнями різнорівневих освітніх установ, починаючи від початкової і закінчуючи вищою школою. Так, наприклад, вважалося, що повну освіту у вищій школі можна здобути лише за умови обов’язкового вивчення «моральних наук» – історії, філософи і релігії. Аналіз ролі освітніх установ у морально-релігійному вихованні підопічних проведемо на прикладі середньої школи.
Середня школа займала визначне місце в системі освіти Галичини, для даного періоду, її завданням була підготовка інтелектуальної, національне свідомої й високо моральної еліти краю. Виконання цих завдань накладало специфічний відбиток на навчально-виховний процес середніх загальноосвітніх установ. Здійснити завдання гармоничного розвитку особистості учня, сформувати світогляд, привчити до праці над самовдосконаленням, на думку представників Церкви, зможе лише віросповідна школа.
Визнання духовенством віросповідної школи, як найбільш відповідної для ефективного морально-релігійного виховання молоді, не означало їх негативного ставлення до інших типів шкіл. Однак, при цьому вони зазначали, що весь навчально-виховний процес і зокрема, зміст освіти у цих закладах, повинен бути спрямований на якнайповніше морально-релігійне виховання учнів. Атмосфера ніколи має сприяти формуванню в учнів релігійних і суспільно-етичних чеснот. домагання духовенства наповнити навчально-виховний процес середніх шкіл релігійним змістом поєднуються Із вимогами й щодо збагачення його і національним духом. «Кожний предмет І навіть кожна лекція мусить давати якнайбільше матеріалу до роздумів й дискусій у релігійно-національній площині». Успіхів у процесі виховання й формування особистості, на думку духовенства, можна досягти лише шляхом комплексного вирішення завдань морально-релігійної о й національного виховання.
Вимоги тогочасного галицького духовенства щодо релігійного виховання молоді у середніх школах можна узагальнити в такі окремі тези:
1. Викладання навчальних предметів не повинно прищеплювати молоді атеїстичних переконань, а навпаки – сприяти формуванню її християнського
Першочерговим завданням школи є не освіта молоді, а виховання високоморальних й національне свідомих громадян.
Виконання завдань морально-релігійного, як і національного виховання у середній школі, є обов'язком не лише катехита, а всього вчительського колективу.
Середня школа, будучи ланкою системи освіти, що виховує майбутню Інтелігенцію, повинна бути віросповідною.
У процесі вивчення літературних творів учителі повинні найбільшу увагу звертати на їх морально-етичну та національну цінність.
Не припустимим, на думку духовенства, є розвиток процесу коедукації у середній школі.
Духовенство закликає до розбудови системи національного шкільництва, а саме віросповідних шкіл, з відповідно підібраними педагогічними кадрами, змістом освіти та підручниками.
Засобами релігійного виховання у школі є відповідні виклади з історії, літератури і природничих наук, теологічні відомості, елементи релігійних практик, церковний спів і сакральне мистецтво. Методами такого виховання є передовсім саме вивчення предметів релігійного циклу, систематичне виконання ряду спеціальних практик, та участь молоді в діяльності позашкільних релігійних товариств.
Отже теоретичні напрацювання видатних представників греко-католицької Церкви Галичини становлять багату джерельну базу, дослідження якої дає відповіді на ряд актуальних питань сьогодення із галузі методології, концептуальної структури і технології морально-релігійного виховання дітей різних вікових груп.
Основаним, інститутом, котрий покликаний виконувати завдання морально-релігійного виховання є Церква.
1.2 Історико-педагогічні аспекти діяльності українських чернечих нагромаджень
Одним із домінуючих чинників культурно-історичного поступу нашого народу була безпосередня участь у цьому процесі української Церкви, її рідномовний обряд, органічна відповідність менталітету, підтримка і поглиблення етнічної духовності української нації були одними із істотних причин, внаслідок яких Церква стала скарбницею і осередком національно-культурного розвитку нашого народу. Завдяки будівництву храмів, розвитку літописної традиції, іконографії, хорового співу, церковної музики, богослів’я Церква не тільки збагачувала національно-культурну скарбницю українців, а й створювала умови для запозичення прогресивних західних духовних надбань [30, с.273]. З найдавніших часів на українських землях Церква виступала ініціатором і всіляко підтримувала відповідного роду мистецтво, літературу і виховання.
Активною і діяльною силою, покликаною вирішувати ці завдання було українське чернецтво. Створення монашества зумовлювалось конкретними нагальними потребами українського народу, 5 тим самим, забезпечувало між ними тісний та органічний взаємозв'язок. Отож, діяльність чернецтва, як носія духовної та матеріальної культури нашої нації, нерозривно пов’язана з її історією.
Чернецтво вперше виникло в Єгипті, а в IV ст. по Різдві Христовому воно було перенесено в Італію. Його головним розповсюдником виступив відомий релігійний діяч Остготського королівства Іоан Кассіан (бл.360-435р.). Він же вперше розробив правила монастирського життя. У VI ст. його співвітчизник Бенедикт Нурсійський розробив власний статут для монашої общини в Монте-Кассіно. І хоча надалі монахи орієнтувалися в основному на цей статут, однак кожна спільнота жила своїм власним життям. Пізніше - у 12-13 ст. монастирський спосіб життя та пов’язаний з ним аскетичний виховний ідеал був активно підхоплений різними чернечими чинами, серед яких найвизначнішими були домініканці, францисканці, августинці та бенедиктинці. Власне останні почали повсюдно закладати всередині чернечих обителів і монастирські школи. Там вони навчали релігії, грамоти, рахунків, церковного співу, латинської мови та інших наук.
На українських землях чернецтво з'являється із запровадженням християнства. Новостворені Лаври – Києво-Печерська, Почаївська і Дерманський монастир невдовзі стали визначними культурними центрами Київської Русі. Тут збиралися бібліотеки, закладалися скрипторії для переписування книг, навчалися «вільним мистецтвам» чорноризці, створювалися перші літописи. Усі ці монастирі користувались правилами Святого Василія Великого, їх автор єпископ Кесарії (Мала Азія), видатний церковний діяч, теолог, філософ-платонік, поборник єресей був одним із членів Каппадокійського гуртка, що одним із перших зайнявся розробкою ідей патристики [119, с. 195]. Чернечі громади, що швидко поширювались на українських землях, і зокрема, в Галичині (див. дод. Б.) згодом стають не лише визначними культурно-освітніми, духовно-релігійними, але й благочинницькими центрами. Як зазначав о. Й. Осташевський, «Монастирі ставали вогнищами ремесла, мистецтва й науки, невичерпними осередками культури й цивілізації, прибіжищем і захистом бідних, лічницями людських недомагань» [45, c.2].
Серед усіх напрямів публіцистичної, місійної, харитативної діяльності вкраїнських чернечих згромаджень визначальне місце займає їх освітньо-виховна праця. Значними є набутки чернецтва у галузі теоретичного обґрунтування і розробки ряду педагогічних ідей. Однією із перших пам’яток педагогічної літератури є «Слово про закон і благодать» митрополита Ілларіона. У цьому творі він показав прогресивну роль просвіти для розвитку культури і утвердження Руської держави, заклав основи майбутньої педагогіки родинного виховання (розробив основні закони й положення сімейних взаємовідносин, охорони материнства і дитинства) [118, с. 152]. Важко переоцінити внесок сестер і отців у практику розбудови і розвитку українського шкільництва. Створені за їх ініціативи і підтримки різного рівня начально-виховні установи: захоронки і сиротинці, народні і фахові школи, гімназії і ліцеї ставали осередками національної культури і закладами формування духовно багатих, високо інтелектуальних особистостей.
Найпершим і тривалий час єдиним українським чернечим згромадженням був Василіанський чин, котрий об’єднав дві гілки - чоловічу (отці) і жіночу (сестри) релігійні громади. Справа освіти й виховання молоді виступала і надалі є одним із пріоритетних завдань цього чину. Традиція заснування оо Василіянами шкіл і виховних установ бере початок від часів Св. Василія Великого (бл.330–379р.). Характеризуючи просвітницьку діяльність цього чину історик Е.Ліковскі зазначав, що вже від 1734 р. при усіх монастирях функціонували елементарні, а у більш визначних містах вищі прилюдні школи, і навіть філософські та теологічні колегії [24, с.35]. Яскравим прикладом ґрунтовної просвітницької праці оо. Василіян була головна окружна Лаврівські школа. Впродовж 1789-1911 рр. вона виступала єдиним просвітницьким центром бойківського Підгір’я. Наслідками її діяльності були не лише ціла плеяда вчителів початкових шкіл, а й повна відсутність неграмотних у самому селі [4, с.25-28].
Особливу роль в історії чоловічої гілки Василіянського чину відіграла Добромильська реформа, проведена у 1882р. Вона стала передумовою оновлення і поштовхом до активізації діяльності згромадження. Свідченням цього виступали відкриття гімназії та місійного інституту у Бучачі, духовної семінарії у Львові, активна викладацька праця в духовних семінаріях у Перемишлі й Станіславові. Подібна реформа жіночої гілки була проведена лише на поч. ХХ ст. Наслідками цього стали бурхливий розвиток чину сс. Василіянок (діаграма цього розвитку згромадження подана у додатку Б) та – широкомасштабна освітньо-виховна діяльність сестер. Стараннями черниць створювались захоронки, сиротинці але найбільш визначним досягненням було відкриття рідномовних початкових і фахових шкіл, вчительських семінарій, гімназій і ліцеїв у Львові, Станіславові, Яворові і Дрогобичі, які здобували право прилюдності, що є свідченням високого рівня навчально-виховного процесу у цих школах.
Працюючи над морально-релігійним вихованням українського народу, Василіяни велику увагу приділяли і видавничій діяльності. У 1897р. Василіянське видавництво у Жовкві при підтримці А.Шептицького розпочало друк релігійного місячника «Місіонер», випуск якого відновлено тепер у Львові [20, c.7–9]. Тираж цього часопису в той час сягав близько 40000 примірників.
Крім цього, у Жовківському видавничому осередку друкувались місячник для молоді «Наш приятель», науковий журнал «Записки ЧСВВ», та інша католицька література. Виховний вплив отці Василіяни чинили на українську молодь і через Марійські Товариства Молоді, які вони організували й очолювали. Першим керівником цього товариства був О.Й.Маркевич, а його наступником став І.Назарко.
Великі зусилля, які прикладали Василіянки для духовного відродження і нашого народу (організовували місії, реколекщї, засновували церковні братства) все ж таки повністю не задовільняли його потреб. При цьому, потрібно зазначити. що вища освіта і великий посаг, які вимагались для вступу у це згромадження, ставали на перешкоді його широкого зростання. Отож, виникла гостра потреба заснувати ще одне чернече згромадження, котре займалося б аналогічною роботою й було доступним і для сільських дівчат. Таким чином у 1892р., в с.Жужелі Сокальського повіту, завдяки старанням о.Кирила Селецького організовується нове жіноче згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії [75, с.13]. У Конституції згромадження 1892р., серед пріоритетних завдань зазначалися і такі, як заснування захоронок і сиротинців, догляд за вбогими у сільській місцевості. Більше того, сестри Служебниці займалися також просвітою сільського населення шляхом проведення теоретичних та практичних занять з рукоділля, крою і шиття та інших жіночих робіт, організації сходин, на яких можна було почути цікаві лекції, заохочення до спільних молитов, розповсюдженням «добрих книжок», а також надання фахової допомоги недужим (догляд за хворими, поширення елементарних знань побутової гігієни, закладання підручних аптек тощо). У 1930р. лише на критерії Станіславської єпархіі сс. Служебниці займалися виховною діяльністю у 25 населених пунктах [86, с.167-171]. Графічно розвиток опікунчо-виховної діяльності сс. Служебниць у Галичині із зазначенням кількості дітей, що перебували у закладах сестер представлений у дод. В.
Великий внесок у справу розвилку українського чернецтва зробив Митрополит А.Шептицький. Особливу увагу він приділяв вдосконаленню освіти й виховання духовенства, поверненню до східних церковних традицій, поєднанню церковних і національних інтересів [83, 290с.].
Одним із перших його починань у згаданому напрямі стало відновлення студитського чернецтва. Цей орден було засновано на зразок найпершої на вкраїнських землях чернечої громади Київської Печерської Лаври. У 1898-1899рр. в Кристинополі, а в 1901-1902рр. в Олеську відкриваються перші осередки цього згромадження. Її ігумен запровадив для своїх ченців студитський статут, згідно якого вони мали навчати різним наукам. У передмісті Львова монастир оо. Студитів був відкритий у 1901р. [64, с.170]. Перед другою світовою війною у 6-ти осередках оо.Студитів налічувалось 132 монахи. Заняття Студитів залежали від їх особистих обдарувань, потреб можливосіей При монастирі брати займалися рільництвом, господарською працею, ремісничою діяльністю, вчилися іконописання, опікувалися сиротами. Деякі менш проводили місійну роботу на Підляшші та Поліссі. Наслідком освітньо-виховної діяльності цього згромадження стало створення спеціальної бібліотеки у Львові, ряду захоронок, сиротинців і фахових шкіл. Так, наприклад, отці студити утримували два захисти (сиротинці) у Львові та Уневі При останньому була створена фахова школа, в якій 40 сиріт навчалися різним ремеслам Плідною була і видавнича діяльність оо Студитів. З їх друкарні у світ виходили духовно-інформативний місячник «Ясна путь», листок «Промінчик сонця любові та інша періодика і література [74, с 48-54].
Активною і діяльною була й жіноча гілка цього згромадження, що також завдячує своєму створенню Митрополиту Шептицькому У своїх 8-ми осередках при цього ордені провадили широку освітньо-виховну діяльність і займалися просвітою сільської о населення Впродовж 1924-1939рр черниці Студійського Уставу вели захоронки, чотири сиротинці, що нараховували в середньому по 25 дітей кожен працювали медичними сестрами в лікарнях, займалися шиттям, вишиванням ткацтвом, працювали з юнацтвом у читальнях, керували гуртками молодих господинь [35, c. 40]. Під час другої світової війни сестри Студитки. ризикуючи власним життям, переховували у своїх сиротинцях навіть єврейських дітей, виявляючи цим самим високий рівень глибокої християнської любові і милосердя.
Ще однією чернечою громадою, заснованою в 1911р А Шептицьким, була спільнота отців Редемптористів. Створені на зразок бельгійського згромадження украінські Редемптористи, або чин Найсвятішою Ізбавителя був покликаний в основному до місійної праці. Однак, розгортаючи свою діяльність на українських землях оо. Редемптористи відкрили у Львові навіть власну гімназію, так званий ювенат. Крім цього при їх монастирі функціонували філософсько-богословські студії.
Поряд із згаданими згромадженнями вагомий внесок у культурно-просвітню обнову українського населення Галичини вклали й такі чернечі спільноти як сс. Св Иосифа, сс. Св Йосафата, сс. Мироносиці, сс. Милосердя і сс. Пресвятої Родини
Згромадження сестер Св.Йосифа (сс.Йосифіток) було засноване на честь Св. Йосифа Обручника в с.Цеблові, що біля Белзу. Уся праця цієї спільноти була спрямована на прославу Бога і добро українського народу. Діяльність сестер реалізувалась шляхом організації і ведення захоронок, забезпечення опіки над сиротами, створення спеціальних захистів, ознайомлення сільських дівчат з нормами і правилами християнського життя, догляду за хворими і підготовку їх до побожної смерті, прикрашування храмів [116; с.1]. Зазначимо, що сестри Йосифітки займалися вихованням українських дітей не лише на українських, але і на польських землях. Доказом цього є відкриття ними у 1933р. захоронки у Кросно [25; с.З]. Перелік осередків виховної діяльності сестер Йосифіток на території Перемиської, Самбірської і Сяніцької єпархій із зазначенням кількості дітей у них подано у табл. Ж.
Спільнота сестер Йосафаток була заснована в 1911р (на честь Св. священомученика. Йосафата Кунцевича). Черниці також організовували захоронки і сиротинці, доглядали хворих і перестарілих. Незважаючи на незначну кількість сестер цього чину у монастирях, вони провадили широку і плідну діяльність. Так, зусиллями всього лише шістьох черниць Буського монастиря утримувалася ціла захоронка. молодь навчалась шиттю, вишиваню, рукоділлю, доглядалися хворі [115, с. 2]. У Львові при монастирі сестер Йосафаток функціонував притулок для старців.
Ще одним жіночим згромадженням, заснованим у 1886р. о. Ю.Дацієм, котре також займалося освітньо-виховною і харитативною діяльністю, були сестри Мироносиці (засновані не. честь жінок, котрі несли пахуче миро до гробу Ісуса Христа, стали першими свідками його Воскресіння) [82, с. 1539]. У завдання сестер, зокрема, входило не тільки надання матеріальної і моральної допомоги нуждарям, але навіть і їх повне утримання у випадку необхідності [69, с.15]. Так, наприклад, у 1927р. в с.Підгірці сс.Мироносиці утримували й доглядали сиріт і убогих, при чому для останніх був створений спеціальний лазарет [88, с. 303]. Перед другою світовою війною згромадження мало три осередки і нараховувало 94 сестри [44; с.346].
Згромадження сестер Милосердя, що було створено, у Галичині в 1926р., крім своїх прямих обов'язків, догляду за хворими і немічними, також займалися просвітньою і виховною діяльністю. Зокрема, на території Львівської Архиєпархії вони утримували захист для безробітніх служниць, кравецьку школу та опікувалися сиротами і хворими [89, 165с.]. У 1938р. сестри цього ордену доглядали хворих у лічниці ім. Митрополита Шептицького, утримували приют для дівчат і бурсу для учениць [90, с.93].
Активну діяльність розгорнули і сестри Пресвятої Родини. Так, наприклад, на території Станіславської єпархії сестри займалися вихованням дітей у чотирьох захоронках [87. с. 190].
Однією із передумов ефективної злагодженої праці чернецтва було строге утримання ним організаційних правил. Одним з таких виступав розпорядок монастирського дня. Розглянемо його на прикладі тогочасного денного розпорядку згромадження сс. Служебниць. День сестер розпочинався о 4.00 год. тривав до 21.00 год. Дві години на протязі дня присвячувалися таким релігійним практикам, як молитви, молебні, іспит совісті. Останній сестри здійснювали двічі на день в обід і ввечері. Крім цього, релігійний вишкіл сестер здійснювався і під час індивідуального читання духовної літератури, вивчення біблійної історії й катехизму, обговорення прочитаного. Духовному збагаченню й естетичному вихованню також сприяло і навчання сестер співу. На різні види праці монастирі відводилося близько 8 год. і одна година припадала на відпочинок. Харчування було триразове, при цьому строго дотримувалися посту.
Не дивлячись на різноманітність монаших об'єднань, відмінності у статутах і цілях, всі вони в кінцевому результаті працювали для однієї спільної ідеї – духовного оновлення, національного відродження й культурного піднесення українського народу. Однак, не дивлячись на високу результативність праці чернецтва, її безкорисність, життєву необхідність і потрібність для української нації у 1946р., тобто після ліквідації радянською владою греко-католицької Церкви, усі монастирі на території Галичини були насильно знищені.
Розділ ІІ. Практика морального виховання української молоді в освітньо-виховних закладах
2.1 Зміст процесу виховання української молоді в загальноосвітніх і фахових школах
Як ми вже зазначали виїде, традиції освітньо-виховної діяльності духовенства на українських землях беруть свій початок від моменту прийняття християнства. Впродовж тривалого часу Церква залишалась єдиною виховною інституцією [2, с.16]. При церквах і монастирях створювалися різного рівня дали, в яких учні набували елементарних знань і виховувались у релігійному й національному дусі.
Церква дала почин до заснування монастирських, кафедральних та парафіяльних шкіл. З ініціативи і при підтримці Церкви було засновано і ряд середньовічних європейських університетів [82, с.2].
Католицьке духовенство намагалося якнайповніше використати весь освітньо-виховний потенціал шкіл для культурного й економічного зростання українського народу. Так, зокрема митрополит В.Рутський домагався для українських приватних шкіл таких же цивільних і церковних привілеїв, які надавалися державним освітнім установам. Холмські та Володимиро-Берестейські владики використовували рідномовну школу, як засіб, що протидіє денаціоналізацї та латинізації українського населення і особливо більш заможніших верств.
З-поміж уcix українських греко-католицьких чернечих згромаджень чільне місце у справі заснування освітніх установ різного спрямування і рівня належить Василіянському чину. Роль освітньо-виховної діяльності цього згромаджена у релігійному й національному житті українського народу високо оцінював видатний педагог О.Духнович [26, c.l]. Базою для такої бурхливої просвітницької роботи цього ордену був високий рівень освіти його членів. Впродовж 1904-1939 рр. на вищих філософських і теологічних студіях та університетських факультетах освіту здобули 62 отці Василіяни з Галицької провінції. Причому, 30 з них навчалося у Римі, 20 – в Інсбруці, 5 – в Загребі, 3 – у Львові, 4 – у Варшаві. Крім цього, передбачалося відкриття студійного осередку у Львові або Жовкві [55, с.362].
Одним із найперших осередків просвітницької діяльності отщ'в Василіян був Бучач. Ще в 1754 р. у бучацькому монастирі було засновано гімназію й інститут для вбогих учнів, що діяли до 1892/93 шк. р. У 1770-х рр. тут працювали курси риторики й філософії, на яких у 1773 р. нараховувалось 300 слухачів. Більше того, у 1784 р. тут відкривається головна 4-класна народна школа, а в 1856р. перша учительська семінарія. Бучацькі школи були популярними не тільки серед українського населення західного регіону. Сюди приїжджала вчитися молодь зі Львова, Белзу, Перемишля, Сяноку, Волині, Поділля і навіть Наддніпрянщини. Про популярність цих шкіл свідчить не тільки наведений перелік місць проживання учнів , а й сама кількість останніх. Так, у деякі роки це число сягало 800 і навіть 1000 осіб [38, с.6-7].
Розбудова системи рідномовного шкільництва була однією із тих проблем, що постійно перебувала у центрі уваги монаших чинів. Як відомо, першим базовим щаблем для здобуття українськими дітьми подальшої рідномовної освіти виступали початкові народні школи, їх потреба зумовлювалася тим, що польська влада, котра прагнула недопустити зростання кількості української інтелігенції всіляко блокувала відкриття датських шкіл вищого типу, зокрема багатокласних і виділових. З огляду на це особливо великого значення набула перша українська початкова школа у Галичині, котру відкрили сс. Василіянки у 1822р. при своєму монастирі в с. Словіта. Ця школа, що складалася із чотирьох класів і давала українським дітям таке довгождане право вступу до середніх шкіл проіснувала там до 1881 р. Згодом, згідно розпорядження митрополита Й.Сембратовича, її було переведено до Львова. Невдовзі вона перетворилася у вищу початкову школу, так звану виділову, що утримувалися коштами сс. Василіянок. Увагу привертає той факт, що серед обов’язкових предметів у навчальному плані значилась історія України. У групу предметів за вибором, зокрема, входили гра на фортепіано, французька мова, рисунки, спів і навіть танці. Як писала тогочасна газета «Діло», школа не тільки відповідала рівню аналогічних державних шкіл, а більше того, в деяких аспектах перевищувала його. Школа користувалась значною популярністю, однак через брак фондів її було закрито.
Подібні школи були відкриті сс. Василіянками в 1874 р. у Яворові, в 1909 р. у Станіславові та в 1920 р. у Дрогобичі. Про успішний розвиток цих шкіл свідчить, зокрема висока фреквенція, яку ілюструє дод. Д 1.
Високі показники навчально-виховної роботи згаданих шкіл, відзначали у звітах про перевірку цих закладів шкільні інспектори. Так, наприклад, інспектор, який візитував школу у м. Яворів прийшов до висновку, що ця установа відповідає вимогам і рівню державних шкіл такої ж категорії.
Наступними закладами тодішньої шкільної системи, що давали повну середню освіту, право вступу до вищих навчальних закладів були гімназії. Зрозуміло, що формування інтелектуальної еліти української нації не могло відбуватися при відсутності рідномовних гімназій. Гостра потреба у їх створенні призвела до того, що в 1906 р. при монастирі сс.Василіянок у Львові відкривається перша на галицьких землях українська середня школа для дівчат. Потрібно зазначити, що згаданий заклад, був створений з ініціативи і при щедрій підтримці митрополита Андрея Шептицького. Подальшими кроками сестер цього згромадження на шляху розбудови системи національного шкільництва стали створені ними численні навчальні заклади різних типів початкові школи, гімназії, фахові школи, вчительські семінарії ліцеї) у Станіславові, Дрогобичі, Яворові [111, с.l], [112; с.7]. Хронологічно це представлено у таблиці додаток Д 2. Оскільки у вчительських семінаріях, гімназіях та ліцеях існували однакові національно-освітні традиції специфіка виховної роботи цих закладів була спорідненою. Тому аналіз виховного процесу цих шкіл ми будемо проводити паралельно.
Ціллю василіянських навчальних закладів, як зазначалося у статутах цих шкіл, було створення відповідних передумов для різнобічного культурного розвитку молоді, її підготовка до вступу у вищі школи та до активної участі в житті держави й нації. Крім цього, кожен із закладів розробляв індивідуальний напрям освітньо-виховної праці. Так, ліцей у м.Яворів ставив за мету гармонійний всебічний розвиток молоді, зокрема, релігійно-моральний вишкіл, розумовий і фізичний, а також виховання особистості для прослави Бога та на користь держави й суспільства [113, с.8].
Слід зазначити, що крім перелічених навчальних закладів, значну роль у процесі виховання молодого покоління відіграли, створені при монастирях сс.Василіянок так звані інститути. Інститути являли собою деякою мірою гуртожитки, у яких окрім дешевого утримання, учениці знаходили з боку сестер дбайливу опіку і різнобічне виховання. Більше того, в міру спроможності монастир надавав незаможнім ученицям пільги щодо