Тенденції розвитку університету в Європейському регіоні
• гармонізації вимог системи стандартів вищої освіти з вимогами освітніх стандартів провідних університетів і стандартів професійних спілок європейських країн та з прийнятими у Європі критеріями, механізмами й методами оцінювання якості вищої освіти (наприклад, застосування тестових технологій оцінювання успішності навчання, сертифікації фахівців тощо);
• організації навчального процесу за модульним принципом та використання системи кредитних залікових одиниць;
• введення прийнятних для Європи градацій дипломів, ступенів, академічних кваліфікацій та додатків до дипломів;
• створенім умов для розширення мобільності студентів, викладачів, дослідників та управлінців.
Досягнення цілей Болонського процесу неможливе без застосування таких складних і багатоаспектних механізмів та інструментів, як:
• перехід до чіткої структури ступенів освіти (прозорість, порівнянність);
• впровадження Європейської кредитної трансферної системи (далі — ECTS — European Credit Transfer System);
• забезпечення зближення систем контролю якості вищої освіти та акредитації.
На цей час відбувається становлення нової парадигми економічних відносин, у якій найголовнішою складовою є знання. У XXI ст. визначальним загальносвітовим принципом є глобалізація, а головним чинником її проявів є розмивання національних бар'єрів і занурення країн у високотехнологічне, до речі, об'єктивно вороже для нас середовище. І від цього не можна сховатися. Саме такий об'єктивний процес сьогодні визначає магістралі розвитку людства.
Чи готові ми до міжнародної співпраці в таких умовах, чи забезпечує вища освіта в Україні підготовку фахівців, які б на рівних могли конкурувати з випускниками престижних європейських і заокеанських ВНЗ, почувати себе захищеними у цьому світі? На жаль, не готові! Адже з усієї продукції, яку виробляє Україна, лише 0,3% є високотехнологічною. Тільки кожне двадцяте українське підприємство застосовувало у 2004 р. інноваційні технології.
Інноваційна тріада освіта — наука — виробництво у нас працює неефективно. Розрив між цими складовими інноваційного процесу, недостатня законодавча забезпеченість, а ще радше — ігнорування чинної законодавчої бази, концентрація зусиль великого приватного капіталу на визискуванні природних монополій, людських ресурсів, незацікавленість капіталу в запровадженні НТП, брак державної волі до зміни такого порядку — все це разом призводить до негативних наслідків.
Україна, попри всі заяви урядів щодо інноваційного характеру економіки, "впевнено" стала на шлях сировинного, екстенсивного розвитку. У 2010 році частка сировинної складової ВВП сягнула майже 2/3, тоді як, наприклад, у Швеції, Фінляндії, Малайзії, Сінгапурі цей відсоток не перевищує кількох одиниць. Між іншим, у Росії — це майже 70%. Отже, ми повинні визначитись зі шляхом свого розвитку, тому що, як кажуть англійці, слід пливти не за течією, не проти течії, а туди, куди потрібно.
Розглядаючи проблему приєднання вищої освіти до Болонського процесу, ми ще раз повинні наголосити на жорсткій раціональній доцільності такого кроку. Перша доцільність — економічна. Піднятися в економічному розвитку можна лише через розвиток згаданої вище інноваційної тріади. Для рішучого стрибка економіки потрібні значні інноваційні зрушення в усіх сферах державного та суспільного життя. Наприклад, для створення потужної основи електронного виробництва потрібні десятки мільярдів доларів, тоді як для освоєній інформаційних технологій, вироблення інтелектуальної продукції — в сотні разів менше. У нас для цього поки що є підготовлені кадри, досвід.
Під законодавчим урегулюванням розвитку освіти мається на увазі посилення ролі і відповідальності держави за стан справ у вищій освіті" Цей процес повинен проходити одночасно із підвищенням автономної самостійності ВНЗ — університетів. Передусім йдеться про зміни до Закону "Про освіту": слід зробити так, щоб у державному бюджеті 10% на фінансування освіти обчислювалося не від національного доходу, як нині, а від ВВП. Це збільшення частки державного фінансування у кошторисі витрат вищих навчальних закладів.
Не є таємницею, що частка держави у фінансуванні університетів сягає 40%, а плата за навчання юридичних осіб, тобто простих людей, які з усіх сил намагаються вчити дітей, перевищила вже 55% Такого немає ніде у світі, навіть у США цей показник набагато скромніший. У нас є державні університети, у яких частка студентів, які навчаються на контрактній основі, перевищує 80%. Особливо це стосується відомчих ВНЗ. Це є однією з підстав для того, щоб вимагати кардинального вирішення питання про передачу усіх відомчих вищих навчальних закладів у підпорядкування Міністерству освіти і науки України. Можливо, на деякий час буде зроблено виняток для університетів і академій силових міністерств та Міністерства охорони здоров'я України.
У поданих законопроектах передбачається посилення автономії ВНЗ, демократизація їхнього життя. Мова йде про надання права керівникам, вченим радам самостійно формувати штатний розпис, вносити зміни до бюджету. Внесено низку змін до Бюджетного та Земельного кодексів, законів України "Про податок на додану вартість", "Про прибуток підприємств", "Про електроенергетику", "Про оподаткування власників транспортних засобів" тощо.
Ще одна проблема стосується доступності навчання, держзамовлення й перспектив обсягів підготовки студентів. Критична демографічна ситуація в Україні потребує негайних дій з боку уряду у вирішенні цих питань.
Постановою Верховної Ради України урядові доручено розробити адекватні заходи щодо врахування демографічної ситуації, потреби у фахівцях. Передусім мова йтиме більш жорсткіші вимоги до ліцензування численних філій вищих навчальних закладів, які. заполонили Україну від столиці до найдальшого райцентру. Передбачається відкриття філії лише за наявності трьох факультетів, будуть створені перепони для появи псевдоосвітніх навчальних закладів, обов'язковим стане вказування на Дипломі повної назви вищого навчального закладу.
Настав час для домінування освіти в нашому житті. Вищі навчальні заклади, університети мають стати центрами політичного, економічного і культурного життя України. Справжнє економічне піднесення і культурне зростання країни розпочнуться з підвищення ролі і місця вищої школи в житті суспільства і держави.
Основний зміст Болонської декларації полягає в тому, що країни-учасниці зобов'язалися протягом 10 років здійснити реформування освітньої системи. Вихідні позиції учасників конвенції в декларації формулюються так: "Європа знання" це визнаний і нічим не замінний фактор соціального і гуманітарного розвитку, абсолютно необхідний компонент для становлення і збагачення поняття "громадянин Європи", забезпечення для громадян Європи можливостей і необхідних компетенцій для відповіді на виклики нового тисячоліття, а також розвитку загальних цінностей, належності до загального соціального і культурного простору. Болонська декларація виокремила проблему створення європейської системи вищої освіти як ключовий момент для розвитку мобільності громадян, їхньої затребуваності, глобального розвитку континенту.
Центральні положення Болонської декларації можуть бути зведені до трьох пунктів.
1. Створення системи академічних ступенів, що були б максимально порівнюваними, зокрема, завдяки повсюдному введенню уніфікованого додатка до диплома або еквівалентного йому документа, запропонованого ЮНЕСКО (у даний час навіть у межах однієї країни можна знайти відмінні системи підсумкової атестації, що зводяться до присвоєння відповідних кваліфікацій). Єдина система академічних кваліфікацій у "болонських" країнах сприятиме формуванню єдиного європейського ринку висококваліфікованої праці, а також міжнародній конкурентоспроможне європейської вищої освіти.
2. Перехід на дворівневі, систему вищої освіти: бакалаврат (не менше трьох років) і магістратуру. Закінчення бакалаврату як завершеної вищої освіти надає право займати вакансії на європейському ринку праці.
3. Уведення системи кредитів і механізмів, що відповідають кредитам, оцінки. Система кредитів — прикладом може служити відома ECTS (European Credit Transfer System) — має сприяти мобільності студентів, для яких бажано принаймні один семестр навчатися поза стінами "свого" ВНЗ, у том числі за кордоном, з можливістю перезарахування результатів атестації з прослуханих дисциплін. Принцип мобільності має поширюватися не тільки на студентів, а й на викладачів.
Першочергова мета Болонського процесу — не уніфікація освітніх систем, а їхня взаємовідповідність. порівнюваність, сумірність. Це досягається завдяки близькій за структурою і змістом моделі додатка до диплома, розробленого Європейською комісією. Радою Європи і ЮНЕСКО/SEPES, яка передбачає, серед іншого, відомості про загальну структуру освітньої системи і місце в ній певної кваліфікації. Без цього цілком фактично не дійсний.
Очевидним завданням є ретельний аналіз освітньої системи в України Адже в нас дотепер немає повної чіткості у співвідношенні різних освітніх циклів, ступенів та різних кваліфікацій. Норми закону і постанови уряду не узгоджені між собою.
Основними напрямами цієї роботи є:
- адаптація до українських умов системи, побудованої на двох основних циклах навчання;
- впровадження у практику системи залікових одиниць (система кредитів) і відповідних механізмів оцінювання;
- участь у створенні й роботі наднаціональних систем оцінювання якості освіти, наприклад, шляхом залучення до проектів Асоціації європейських університетів.
Перше завдання — впровадження додатка до диплома, рекомендованого ЮНЕСКО, Радою Європи і Європейською комісією. Для цього необхідно чітко законодавчо визначити статус європейського додатка до диплома, а потім організувати заміну додатків до дипломів за аналогією з практикою заміни паспортів на документи нового зразка. Цю роботу можна виконати у два етапи. Перший — визнання рівнозначності європейського і українського додатків до диплома і встановлення терміну, протягом якого ВНЗ мають право видавати документи як національного, так і європейського зразка. Другий етап полягає у повному переході усіх закладів вищої освіти на єдиний додаток до диплома. На наш погляд, другий етап неминучий, тому що практика йде шляхом уніфікації українських документів відповідно до міжнародних стандартів. Можливий і такий варіант: громадянам, що мають у дипломі додаток старого зразка, видати додатково додаток європейського зразка з метою надання можливості працевлаштування за кордоном.
Друге завдання — формування системи дворівневої освіти, що передбачає доступеневий цикл (3 – 4 роки) з одержанням ступеня бакалавра і шсляступеневий (1 – 2 роки після першого циклу) з одержанням ступеня магістра і (або) доктора (за загальної тривалості навчання 7—8 років). Проблема переходу України до європейського варіанта дворівневої освіти полягає в тому, що в нас історично склалася інша структура системи освіти: вона поділяється на вищу і післядишюмпу ("освіту дорослих"), причому вища освіта не дає наукового ступеня і складається з трьох ступенів: бакалавр, спеціаліст, магістр. Післядипломна освіта включає підвищення кваліфікації, перекваліфікацію, одержання другої вищої освіти, аспірантуру (не більше 3 – 4 років) з присвоєнням наукового ступеня кандидата наук і докторантуру (не більше 3 років) з присвоєнням наукового ступеня доктора наук.
Один із варіантів вирішення проблеми полягає в тому, щоб залишити два ступені одержання вищої освіти з трьох, встановлених в українському законодавстві. Болонська декларація не обумовлює жорстко назв ступенів, Досить того, щоб вони були порівнювані з бакалавром і магістром. Основна складність упровадження дворівневої системи освіти полягає як у законодавчому врегулюванні цього питання, так і в розробці нормативних Документів – нового покоління програм і стандартів вищої освіти для оакалаврату і магістратури, а також визначенні набору кваліфікаційних компетенції цих фахівців відповідно до посадових виробничих функцій, затребуваних європейським ринком праці.
Окремого законодавчого, а також процесуального та фінансового, вирішення потребує проблема піелядипломної освіти у сфері підвищення кваліфікації, перекваліфікації та другої вищої освіти, що здійснюється нині переважно за кошти фізичних і юридичних осіб, як правило, без відриву від виробництва, знижуючи ефективність та якість такої освіти в цілому.
Щодо учених ступенів є досвід різних країн з їх модифікації та збереження. Оскільки наявна в Україні система прекрасно вписується в європейську концепцію "навчання протягом усього життя", можливо їх доцільно зберегти. Варто лише вирішити, як зіставити два наукові ступені кандидата і доктора наук з одним європейським – доктора. Це можна зробити за двома критеріями: за термінами навчання і за якістю. Український учений ступінь кандидата наук за термінами порівнюваний з європейським ступенем доктора. Залишається невирішеним і проблематичним: питання щодо статусу ученого ступеня доктора наук у системі освіти Європи.
Трете завдання – упровадження системи кредитів (залікових одиниць трудомісткості) на кшталт ECTS — європейської системи перезарахування залікових балів, що передбачає перезалік обсягу вивченого матеріалу і термінів навчання за кордоном. Основне завдання ECTS – забезпечення порівнюваності національних систем освіти за змістом навчальних дисциплін (курсів) і за термінами навчання. Для вирішення цього завдання варто розробити шкалу зіставлення нашої системи освіти з кредитною. Постановою уряду можна було б затвердити методику переведення нормативів державного освітнього стандарту в кредитну систему з метою однакового її застосування на території України. Вона має передбачати можливість переведення не тільки академічних годин навчального план в кредити, а й кредитної системи – у формат державного освітнього стандарту держави.
Четверте завдания – сприяння мобільності викладацького персоналу і студентів. її розвиток здійснюється з ініціативи як уряду, так і самих ВНЗ. На рівні урядових програм регулюється порядок прийому іноземних студентів до українських ВНЗ. Прийом іноземних студентів до державних освітніх установ за кошти бюджету здійснюється відповідно до міжурядових угод. У Болонській декларації закладена інша концепція – не на основі двосторонніх угод між урядами, а шляхом усунення будь-яких перешкод ефективному здійсненню вільного пересування викладачів і студентів. Створення умов для академічної мобільності лягає зараз на плечі ВНЗ. З ініціативи закладів вищої освіти і місцевої влади створюються і розвиваються міжвузівські і регіональні центри міжнародного співробітництва й академічної мобільності, що активно сприяють ефективному проведенню міжнародної і зовнішньоекономічної діяльності у сфері освіти. Такі програми потребують спрощення візового та реєстраційного режиму для студентів і викладачів: українських – на території європейських держав, іноземних – на території України. Крім того, мобільність і співробітництво викладацького персоналу українських ВНЗ на європейському рівні мають здійснюватися як за рахунок партнерства між закладами вищої освіти, так і на основі міждержавних угод та за рахунок спеціальної державної програми.
П'яте завдання – співробітництво в забезпеченні якості освіти Національна система акредитації освітніх установ в Україні активно працює Ця обставина полегшує входження нашої країни в Болонський процес. Вищим навчальним закладам, що одержали державну акредитацію, видається відповідний сертифікат, що встановлює або підтверджує на черговий термін статус вищого навчального закладу, перелік спеціальностей, що пройшли державну акредитацію і за якими ВНЗ має право видавати випускникам документи державного зразка про вищу освіту, а також ступені вищої освіти і кваліфікації.
Створення національних акредитаційних агентств – тільки перший етап організації європейського співробітництва у сфері забезпечення якості освіти. Другий етап – об'єднання всіх цих агентств у єдину мережу на кшталт КМОА (Європейської мережі забезпечення якості у вищій освіті). Передбачається формування акредитаційних агентств, які не залежать від національних з'рядів і міжнародних організацій. Оцінювання буде грунтуватися не на тривалості або змісті навчання, а на тих знаннях, уміннях і навичках (компетенціях), що їх набули випускники. Одночасно окреслюється введення стандартів транснаціональної освіти.
Потрібні законодавчі й нормативні документи, які дадуть можливість організовувати таку експертизу та офіційно визнавати її результати.
Шосте завдання – сприяння забезпеченню привабливості зони європейської вищої освіти, європейської» підходу до неї. Насамперед визначимо, що означає європейський підхід до вищої освіти і як він співвідноситься з традиціями вітчизняної вищої школи. Європейські традиції університетської освіти створили таку систему, за якої класична модель університету, що виникла в Європі, синтезувала в собі визначальні цінності європейської культури, науку і наукове пізнання, тобто право вільного дослідження істини. Вітчизняний університет відразу після створення став розглядатися не як "учене співтовариство", а як навчальна установа, підзвітна державі. Розрив між університетською освітою і фундаментальною наукою. по суті, закріплений у сучасному' законодавстві в галузі наукових досліджень і вищої школи. У Законі "Про вищу освіту" не закришена законодавча вимога і відповідальність за наукову діяльіость та винагорода за неї)' співробітникові освітньої установи. Разом з тим є норма про те, що вищі освітні установи займаються науково-дослідною діяльністю. Цей розрив призвів до того, що наші випускники університетів найчастіше неконкурентоспроможні на світових ринках висококваліфікованої праці, а вітчизняна наука втрачає основу механізму кадрового оновлення.
Необхідно змінити статус університетів, але зробити це не тільки реалізуючи комплекс правових заходів, а насамперед вживаючи виховних, просвітницьких й інших заходів, що формують у суспільній свідомості нове ставлення до університетів як науково-освітніх установ.
Сьоме завдання – проблема ступеня участі в Болонському процесі потрібно розглядати не тільки на користь професійних інтересів розвитку вищої, а ще й у контексті національних інтересів України, розвитку національної школи, інтересів усього суспільства. Входження в Болонський процес – це не лише освітня проблема, а й проблема нашої участі в європейському ринку праці. Будь-яка держава регіону може сприяти реалізації Болонського процесу, зокрема шляхом регулювання ринку праці й трудового законодавства. Тому проблема стосується співвідношення системи освіти з національним і міжнародним ринками праці.
У багатьох країнах чітко розмежовано освітній ступінь, який надається університетами та означає рівень освітньої підготовки з напряму (спеціальності), і кваліфікаційного рівня, який може визначатися як державою, так і роботодавцем чи професійною асоціацією або навіть громадським об'єднанням. В Україні за результатами державної атестації випускника ВИЗ державною комісією, до складу якої, як правило, входять викладачі та посадові особи вищого навчального закладу, йому присвоюєгься єдиний освітньо-кваліфікаційний рівень. Тому конкуренція на ринку праці не визначається компетенціями випускника, бо їх у нього при зайняти посади перевіряти не передбачено законодавством. Традиції європейських роботодавців такої спрощеної схеми визнання кваліфікацій та наймання на роботу не передбачають. Тому в Україні є нагальна потреба удосконалення системи атестації саме фахового (кваліфікаційного) рівня. Треба визначити освітній та кваліфікаційний (назви професійної роботи) статус бакалавра і магістра, адаптований до вимог ринку праці, спрямованість (академічну або професійну), зміст і терміни їх підготовки та обсяги прийому і критерії зарахування на магістерські програми.
Одним із важливих положень Болонського процесу є орієнтація вищих навчальних закладів на кінцевий результат: знання випускників мають бути застосовані й практично використані на користь усій Європі. Усі академічні ступені та інші кваліфікації мають бути затребувані європейським ринком праці, а професійне визнання кваліфікацій має бути полегшене. У цьому контексті потребує вирішення проблема працевлаштування випускників освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра, який за болонськими вимогами відповідає закінченій вищій освіті.
Сьогодні в Україні ступінь бакалавра визначено як освітньо-кваліфікаційний рівень фахівця тільки з базового вищою освітою, у зв'язку з чим у багатьох галузях (освіта, медицина, наука тощо) використання фахівців цього рівня є проблематичним, оскільки в класифікаторі професій для бакалаврів є дуже мало первинних посад або й зовсім немає. Нормою було б, якби громадянин навчався в базовому форматі на бакалавра, отримував повну вишу професійну освіту, потім працював там, де його диплом визнається, та доучувався на магістра. Таким чином можна вирішити проблему працевлаштування випускників та забезпечити умови для навчання упродовж життя.
2.3 Забезпечення якості освіти – провідна тенденція розвитку сучасної вищої освіти
Однією з важливих складових стандартизації та інтеграції у світовий освітній простір є якість вищої освіти. На нашу думку, якість освіти лише певною мірою орієнтована на освітні стандарти. Вона визначається не стільки витратними кредитами, які чомусь вимірюють переважно кількістю годин. Скільки рівнем професійного розвитку майбутнього фахівця, його професійної культури і громадянською позицією, яку він займає у житті. Позиції не навчиш погодинно, як неможливо навчити і професіоналізму – це особистісні якості, яких не можна па вчитися, їх треба виховувати. Як виміряти ці витрати кредитами та модулями — це проблема, яку ще слід вирішувати фахівцям у галузі психології і педагогіки вищої школи.
Професійне виховання у вищій освіті має враховуватися Державною акредитаційною комісією, завдання якої - забезпечувати додержання вимог щодо якості підготовки фахівців у вищій і базовій професійній школі.
Справу формування особистості фахівця важко, а мабуть, і неможливо стандартизувати, тому чиновники, які впорядковують нормативні документи, це питання обходили. Нам слід подбати про якість вищої освіти не лише з позицій нормативних положень, а й з позицій людської гідності викладача вищої школи, який не лише передає своїм вихованцям інформацію, а вкладає в них своє ставлення до професії, виконання професійних обов'язків, свою професійну культуру. Тобто викладачу треба підраховувати не лише кількість знань, умінь, навичок, які за відведені години засвоїв студент, а й те, яку людину він виховав за роки навчання у вищому навчальному закладі.
Українськими вченими досягнуто значних успіхів у розробках дидактичної організації педагогічного процесу, що базується на персоналізації, диференціації та інтеграції змісту навчального матеріалу. Модульна технологія навчання може забезпечувати стимулювальну, розвиваючу й особистісно-творчу функції одержання знань, їх самостійність і мобільність, можливість вибору в процесі професійно-особистісного навчання, контролю і самоконтролю, саморозкриття і самостановлення фахівця. Все це — за умови, що навчання буде залишатися складовою виховного процесу. Тоді модульно-кредитна система стане справді основою розвитку конкурентоспроможного професіонала.
Отже, особливу увагу слід звернути на проблему професійного виховання особистості фахівця, критерії оцінювання рівня сформованості професійних якостей і пропонувати зарубіжним колегам вивчати і враховувати наш вітчизняний досвід, як, наприклад, це роблять освітяни таких високорозвинених країн, як Японія, Німеччина тощо.
Ядром системи вищої освіти України залишаються університети, інститути, академії, консерваторії й ін. Вони складають групу вищих закладів освіти 3-го і 4-го рівнів акредитації і присуджують дипломи бакалавра (4 роки навчання на базі повної середньої школи), спеціаліста (5 років навчання) і магістра (5,5 або 6 років навчання).
Як і всюди у світі, лише для медичних профілів навчання триває довше.
Усі 90-і роки кількість державних вищих шкіл 3-го і 4-го рівнів акредитації постійно зростала, перевищивши в травні 1998 року межу 205 (з урахуванням усіх закладів міністерства оборони й інших «силових» міністерств або відомств). Великим успіхом є факт перевищення контингентом студентів закладів цього рівня рубежу 1 млн. чол. Новіші загальні дані про вищі навчальні заклади України та еволюцію загальних характеристик приводяться в таблицях 2.2 і 2.3.
Для розширення кількості даних, у Додатку 1 ми наводимо також таблиці, в яких відображена еволюції показників системи вищої освіти України в попередні роки. У вересні 2003 р. загальна кількість державних закладів 3-го і 4-го рівнів акредитації досягла 235, а акредитованих приватних - 104. З загального контингенту в 1 843 831 студентів у приватних вищих навчальних закладах навчалося майже 222 400 чол. У вересні 2004 р. кількість студентів закладів університетського рівня перевищила 1,9 млн. чоловік.
У цілому система вищої освіти України зберігає свій обсяг, але усередині її швидко скорочуються контингенти закладів 1-го і 2-го рівнів акредитації (хабілітації) і зростають - 3-го і 4-го рівнів акредитації.
Стрімко росте частка студентів першого курсу, що оплачують своє навчання. За даними Міністерства освіти на початку 1997/98 навчального року у вищих закладах освіти всіх видів власності їх було 36%, а у вересні 1998 р. вона вперше перевищила половину студентів - 51,6%. Настільки ж швидко розвивається контингент мережі приватних вищих закладів освіти.
Важливе значення для успішності діяльності системи вищої освіти має рівномірність розподілу закладів по її території. Хороше уявлення про саме карта „освітньої України”.
Таблиця 2.2
Еволюція мережі і контингентів вищих закладів освіти І і ІІ рівнів акредитації (початок 2003/04 навчального року)
| Характеристики | 1995/96 | 2000/01 | 2002/03 | 2003/04 | 2003/04 рік % до 95/96 |
|
Усього вищих навчальних закладів |
782 |
664 |
667 |
670 |
85,68% |
| З них державних | 727 | 593 | 590 | 586 | 80,61% |
| З них приватних | 47 | 71 | 77 | 84 | 178,72% |
|
Кількість студентів |
617660 |
528041 | 582855 |
592917 |
95,99% |
| З них денного навчання | 455582 | 400810 | 432701 | 434721 | 95,42% |
| З них вечірнього навчання | 17099 | 3451 | 3015 | 2902 | 16,97% |
| З них заочного навчання | 144979 | 123780 | 147139 | 155294 | 107,11% |
|
Прийом на 1-й курс (чол.) |
188795 |
190077 | 203665 |
202537 |
107,28% |
| На денне навчання | 142193 | 141156 | 148209 | 148144 | 104,19% |
| На вечірнє навчання | 4612 | 1441 | 980 | 1001 | 21,70% |
| На заочне навчання | 41990 | 47480 | 54476 | 53392 | 127,15% |
|
Випуск (чол.) |
191179 | 148605 | 155542 | 162845 | 85,18% |
| З денних відділень | 131550 | 109546 | 113574 | 116925 | 88,88% |
| З вечірніх відділень | 6373 | 982 | 768 | 1104 | 17,32% |
| З заочних відділень | 53256 | 38077 | 41200 | 44816 | 84,15% |
|
Студентів на 100 000 чол. населення |
1200 |
1070 |
1210 |
1250* |
104,17% |
* Насправді – 1 245 з врахуванням населення України = 47,616 млн. чол. 103,75%
Таблиця 2.3
Еволюція мережі і контингентів вищих закладів освіти ІII і ІV рівнів акредитації (початок 1998/99 навчального року)
| Характеристики | 1995/96 | 2000/01 | 2002/03 | 2003/04 | 2003/04 рік % до 95/96 |
|
Усього вищих навчальних закладів |
255 |
315 |
330 |
339 |
132,94% |
| З них державних | 191 | 223 | 232 | 235 | 123,04% |
| З них приватних | 64 | 92 | 98 | 104 | 162,50% |
|
Кількість студентів |
922838 |
1402904 |
1686912 |
1843831 |
199,80% |
| З них денного навчання | 616313 | 859488 | 990534 | 1063831 | 172,61% |
| З них вечірнього навчання | 24090 | 10671 | 13212 | 13594 | 56,43% |
| З них заочного навчання | 282435 | 532745 | 683166 | 766406 | 271,36% |
|
Прийом на 1-й курс (чол.) |
206843 |
346359 | 408639 |
432452 |
209,07% |
| На денне навчання | 150733 | 219455 | 255345 | 269681 | 178,91% |
| На вечірнє навчання | 3549 | 2570 | 3192 | 2767 | 77,97% |
| На заочне навчання | 52561 | 124334 | 150102 | 160004 | 304,42% |
|
Випуск (чол.) |
147935 |
273622 | 356743 |
416610 |
281,62% |
| З денних відділень | 91759 | 189142 | 223138 | 245642 | 267,70% |
| З вечірніх відділень | 5398 | 3225 | 2640 | 3244 | 60,10% |
| З заочних відділень | 59778 | 81255 | 130965 | 167724 | 280,58% |
|
Студентів на 100000 чол. населення |
1800 |
2850 |
3520 |
3870* |
215,00% |
* Насправді – 3 873 з врахуванням населення України = 47,616 млн. чол. 215,17%

Рис.2.1. Карта „освітньої України” – розташування найбільших центрів вищої освіти на її території
З цього рисунку випливає, що Київ і Харків набагато перевищують будь-який інший освітній центр, хоч ми маємо ще три міста з мільйонним населенням – Дніпропетровськ, Одесу і Донецьк. Та кожне з них приблизно утричі поступається Києву і Харкову, що ми можемо пояснити лише тим, що ці два міста сповна скористалися своїм столичним статусом – Харків до другої світової війни, а Київ – після неї. Цей дух „столичності” не полишає сучасний Харків, який випереджає Київ по багатьох відносних показниках, зокрема, якості природничо-математичної та інженерно-радіотехнічної освіти, кількості студентів на 10000 мешканців міста та ін..
Нерівномірність розподілу ВНЗ посилюється і нерівномірністю та недостатністю фінансування системи освіти. Для прикладу, наведемо кількісні дані про джерела фінансування навчання у ВНЗ (табл. 2.4).
Таблиця 2.4
Розподіл студентів ВНЗ ІІІ-IV рівнів акредитації за джерелами фінансування їх навчання
| Джерела фінансування навчання |
На початок навчального року |
|||||
| 1999/20001 | 2000/20012 | 2003/20043 | ||||
| І-ІІ рівні акред. | III-IV рівні акред | І-ІІ рівні акред. | III-IV рівні акред | І-ІІ рівні акред. | III-IV рівні акред | |
| Державний бюджет | 51,3% | 54,9% | 46,8% | 48,3% | 39,6% | 37,0% |
| Фізичні та юридичні особи | 35,5% | 43,0% | 40,0% | 50,0% | 49,1% | 61,6% |
| Місцевий бюджет | 11,7% | 0,4% | 11,1% | 0,5% | 11,0% | 0,6% |
| Галузеві міністерства, відомства, організації | 1,5% | 1,7% | 1,1% | 1,2% | 0,3% | 0,8% |
Ці показники однозначні – система вищої освіти України втратила право вважатися “державною”, адже бюджет забезпечує навчання ледь більше третини всіх студентів.
Сумнівними лишаються претензії вирішення всіх стратегічних і тактичних питань розвитку вищої освіти без врахування точки зору тих, хто платить – у даний момент, це вже понад півтора мільйона студентів вищих навчальних закладів університетського рівня. Та не слід забувати і про складність цього „врахування”. Наприклад, на території Автономної Республіки Крим майже вся молодь за власні кошти намагається отримати економічну чи правничу освіту, хоч існує багато робочих місць для інженерів і техніків. Досить складно переконати тих, хто сам платить, отримувати не ту вищу освіту, якої вони прагнуть.
Слід також зауважити – відносне значення сектору вищої недержавної освіти в сучасній Україні знаходиться на високому рівні (приблизно – як у США), що відповідає середнім показникам розвинених країн, хоч і поступається лідерам (Японії, Бельгії та Нідерландів).
Не менш значні зміни відбуваються і з розподілом учнів за профілями підготовки. На фоні деякого скорочення підготовки інженерів і технологів швидко росте випуск економістів, менеджерів, юристів та інших спеціалістів. Подібні зміни мають і позитивні, і негативні аспекти. Важливо лише, щоб в Україні не були втрачені визнані всім світом високі показники якості природничо-математичної освіти, не припинилася підготовка науковців та інженерів, спроможних здійснювати відкриття і створювати кращі у світі технічні вироби.
Таблиця 2.5
Відносне значення приватного сектора у вищій освіті розвинених країн, Росії та України
| Країна | Рік | Студентів у приватних ВНЗ (% загалу) |
| Японія | 2002 | 75,3% |
| Бельгія | 2002 | 65,4% |
| Нідерланди | 2002 | 54,0% |
| США | 2002 | 22,1% |
| Італія | 2002 | 11,0% |
| Іспанія | 2002 | 9,8% |
| Австрія | 2002 | 3,0% |
| Швеція | 2002 | 1,4% |
| Росія | 2003 | 15,9% |
| Україна | 2003 | 12,1% |
Поступово – але дуже повільно – зростає фінансування вищої освіти. В 2002 році їй дісталося 6,9% бюджету і трохи більше третини (34%) всіх витрат на освіту. На жаль – їх надто мало для забезпечення навчального процесу, що охоплює понад 2,5 млн. студентів. Тому, як свідчить таблиця 4, постійно скорочується відсоток тих студентів, які навчаються на кошти бюджету, на податки, які платить все населення, а тому на них мають право претендувати всі студенти. Тому слід визнати – критика сучасного стану фінансування системи вищої освіти України є частково виправданою, адже вона не відповідає частини положень Конституції України.
Особливе значення у визначенні якості вищої освіти відіграє система оцінювання знань і рівня професійної підготовки фахівців. їх конкурентоспроможність можна визначити статистичними методами. Проте досягти об'єктивного оцінювання знань, яке крім контрольної має виконувати Мотивувальну та стимулювальну функції, – це проблема, яка не вирішена у нас і залишається нсвирішеною у країнах — учасницях Болонської угоди. Тому, на нашу думку', слід активізувати роботу не тільки з впровадження європейських критеріїв оцінювання знань студентів, а й з