Xreferat.com » Рефераты по педагогике » Сучасні принципи і концепції навчання

Сучасні принципи і концепції навчання

сумісні обговорення ситуації у напрямку вирішення проблем усіма його суб’єктами. Активність при цьому спрямована на предмет спілкування, а не на особистість одного з учасників, та власне спілкування опосередковується, передусім предметом, в якості якого можуть виступати усі сфери людської діяльності та пізнання: внутрішній світ людини, міжособистісні відносини, соціальне оточення, учбові заняття, творчість і т.п.

У процесі діалогу досягається розуміння на рівні встановлення спільного змістовного простору. Діалог – це взаємодія двох суб’єктів, творчо утворюючих спільне відношення до того чи іншого об’єкта дійсності, маючий значення для обох. Це ситуація двосторонньої взаємодії, котра передбачає активну роль усіх беручих участь у спілкуванні сторін. Співпраця та співтворчість у процесі діалогічного спілкування передбачають відмову від позиції неначе тільки твоя думка, підхід вірні, та передбачають затвердження іншого типу відносин: взаємний пошук, принципового, але доброзичливого сумісного аналізу результатів.

При організації взаємодії зі студентами викладач ВУЗу повинен вміти відбирати найбільш продуктивні методи навчання, які відображають особливості взаємодії суб’єктів процесу навчання. До них ми відносимо методи активного навчання, комунікативний метод та метод переконання.

Методи активного навчання орієнтовані на сучасне будування процесу навчання, відмову від шаблонної організації учбових занять, активну взаємодію викладача та студентів, інтенсифікацію учбово-пізнавальної діяльності. Вони передбачають не механічне запам’ятовування навчальної інформації, а її осмислення та обмірковування, прямування від монологу до діалогу в навчанні, розкриттю свого внутрішнього «Я», розширенню проблемних бесід, обговорень, емоційної чуйності студентів. В якості методів активного навчання розглядаються такі як ігри, у тому числі рольові та ділові, ігрове проектування, аналіз конкретних ситуацій, тематичні дискусії, створення проблемних ситуацій та ін.

Будучи технологією активного навчання, інтерактивне навчання постає можливістю взаєморозуміння, самоактуалізації, «прориву» особистості один до одного. Найважливішою особливістю взаємодії на основі такого навчання є здатність педагога та студентів «приймати роль іншого», уявляти, як їх сприймає партнер по спілкуванню та відповідно інтерпретувати педагогічну ситуацію, конструювати власні дії. Інтерактивна взаємодія передбачає систему взаємодій: з боку педагога – запланованих, з боку студентів – ситуативних та несподіваних, в процесі яких створюються умови оптимального розвитку їх суб’єктивності. Воно найбільш успішно здійснюється в студентській групі на практичних заняттях в діалозі, полілозі, або у формі «круглого столу», поєднуючи в собі монолог, діалог та полілог.

Комунікативні методи займають провідне положення в навчанні. Слово викладача, підручники – давні атрибути навчального процесу. Проте в останні десятиліття відмічається необхідність змін такого підходу: слово викладача перетворюється з монологічного в діалогічне. Викладач ВУЗу повинен володіти методами бесіди, дискусії, постановки проблемних питань. Він рідко розповідає сам, частіше проводить жваву бесіду зі студентами, заохочуючи їх до висловлювань власної точки зору. Головною умовою виникнення діалогу, на наш погляд, є комунікативна інтенція, потреба у спілкуванні, а також проблемна ситуація, тобто для реального діалогу необхідні, щонайменше, дві передумови: певна загальна основа та певні відмінності у вирішенні тієї чи іншої проблеми між тими, хто веде її обговорення.

Суть діалогу міститься у визнанні унікальності один одного кожним партнером, їх взаємної рівності по відношенню один до одного, у відмінності та оригінальності точок зору, в орієнтації кожного на розуміння та активну інтерпретацію його точки зору партнером, в очікуванні відповіді та її звеличенні у власному висловленні, взаємному збагаченні партнерів діалогу, емоційного та особистісного захоплення партнерів, довірливості, щирості вираження почуттів та стану.

Наступний метод організації продуктивної взаємодії – метод переконання – є засобом різнобічного впливання на свідомість, почуття та волю студента з метою розвитку мотивів та потреб діяльності. Засобами методу переконання можуть бути навчальна робота, бесіди (індивідуальні та колективні), різноманітні форми позааудиторної роботи.

Іншим компонентом організації продуктивної взаємодії є засоби навчання. Засоби навчання – це дидактичні компоненти, включаючи досвід суспільної практики та способи застосування наукової та технічної інформації, які використовуються викладачем для забезпечення покращення якості знань студентів та підвищення їх пізнавальної активності.

Засобами продуктивної взаємодії викладача та студентів можуть бути навчальні програми, навчальна та навчально-методична література, словники, довідники, проблемні, контрольні завдання, дидактичні матеріали, наочні засоби, журнали, газети, мультимедійні програми.

Особливості використання засобів навчання визначаються об’єктивними та суб’єктивними факторами. До перших належать форми, способи навчання, до других – індивідуальні особливості студентів. Перш за все, це особливості сприйняття інформації та особливості мислення.

Організація продуктивної взаємодії викладача та студентів можлива тільки при знаннях та вправному використанні різноманітних форм організації такої взаємодії, щоб в кожному конкретному випадку викладач мав можливість обирати найбільш доцільну форму. Можна виділити наступні організаційні форми взаємодії: індивідуальна, парна, групова, фронтальна. Взаємодопомога, взаємовідповідальність, само- та взаємоконтроль – усі ці якості розвиваються у студентів при організації групової та парної форм пізнавальної діяльності на занятті, якщо викладач дотримується певного почуття міри та педагогічного такту.

Крім того, можна виділити самостійну роботу студентів як одну з форм організації педагогічної взаємодії, притаманну для навчального процесу в ВУЗі. Самостійна робота для студентів повинна бути усвідомлена як вільна за вибором внутрішньо мотивована діяльність. Парна або групова самостійна робота посилює фактор мотивації та взаємної інтелектуальної активності, підвищує ефективність пізнавальної діяльності студентів внаслідок взаємного контролю. Участь партнера суттєво перестроює психологію студента, так як відбувається спільна самоперевірка з подальшою корекцією викладача. Це забезпечує продуктивність роботи в цілому.

Продуктивна взаємодія розвивається поетапно. Беручи за основу структуру педагогічного спілкування, яка була запропонована В.А. Кан-Каліком та М.Д. Никандровим, можна виділити наступні етапи організації продуктивної взаємодії: моделювання майбутнього процесу (підготовчий етап), організація безпосередньої взаємодії (організаційний етап), управління взаємодією в розвиваючому педагогічному процесі (практичний етап) та аналіз результатів здійсненої взаємодії (узагальнюючий етап).

Як результат були визначені наступні рівні сформованості продуктивної взаємодії викладача та студентів в умовах діалогу:

- низький (функціонально-рольовий) рівень: в його спрямованості діяльнісний компонент має перевагу по відношенню до орієнтації на спілкування та саму особистість в рамках навчальновиховного процесу. Зміст такої взаємодії – прямий обмін між контактуючими сторонами. Ініціатор такої взаємодії – викладач. Викладач та студенти взаємодіють на репродуктивному рівні.

- середній (орієнтований на спілкування) рівень: коло особистих інтересів викладача та студентів розширюється, спілкування набуває суб’єктивний характер з обох сторін. У студентів з’являється активність та елементи творчості у спільній з викладачем діяльності.

- високий (особистісно-орієнтований) рівень: успішно реалізується загальна спрямованість на взаємодію викладача та студентів. Викладач передає свою індивідуальність, реалізує потребу та здатність бути особистістю, та, в свою чергу, формує таку потребу та здатність у студентів. Взаємодію такого рівня можна назвати продуктивним, так як саме така взаємодія сприяє посиленню установки на партнерство, визнання прав партнера на власну точку зору та її захист, на удосконалення вмінь чути та почути партнера, здібності до співчуття.

Необхідність організації продуктивної педагогічної взаємодії спричинена соціальними потребами сучасного суспільства, яке розвивається динамічно. Слід відзначити зростаючу потребу сучасного суспільства культури в людині, котра орієнтована в своїй діяльності на іншого, схильний до діалогу з Іншим, в якому відбувається самовизначення, саморозвитку і викладача і студента, виникають відносини нового типу: відносини співробітництва в досягненні загальних цілей.

Таким чином, викладач, використовуючи стратегію взаємодій, постійно знаходиться зі студентами в діалозі. Ця форма спілкування та одночасно спосіб взаємодій, який відрізняється від будь-якого іншого тим, що є справжнім, відкритим спілкуванням між двома людьми, щиро зацікавленими один в одному, дозволяє почати складний процес взаємодії, який передбачає, що всі його учасники знаходяться в положенні взаєморозуміння, тобто усвідомлюють зміст та структуру сьогочасної та, можливо, наступної дії партнера, розуміють почуття та настрій один одного, вміють з повагою ставитись до «іншої» точки зору, не проявляти ні зовнішньої, ні внутрішньої агресії, вміють налаштуватись на емоційно-психологічний світ іншої людини, взаємно сприяє досягненню спільної мети.

Отже, організація продуктивної взаємодії викладача та студентів на основі діалогу з використанням розробленої технології сприяє підвищенню ефективності навчального процесу в ВУЗі, створенню умов для самореалізації, самовизначення особистості студента, розкриттю творчого потенціалу особистості, формуванню ціннісних орієнтацій та моральних якостей з їх наступною актуалізацією у професійній діяльності.


3 Педагогічна культура та педагогічний такт


Основу пізнавальної спрямованості особистості педагога складають його духовні потреби та інтереси. Одним із проявів духовних і культурних потреб педагога є потреба у знаннях. Одним із головних факторів пізнавального інтересу є любов до предмету, який викладаєш. Лев Толстой зазначав, що якщо “хочеш наукою виховати учня, люби свою науку і знай її, і учні полюблять тебе, і ти виховаєш їх; але якщо ти сам не любиш її то скільки б ти не змушував вчити, наука не справить виховного впливу. Сучасний учитель повинен добре орієнтуватися у різних галузях науки, яку він викладає, бути постійно в курсі нових досліджень, відкриттів і гіпотез, бачити близькі і далекі перспективи науки. Найбільш загальною характеристикою пізнавальної спрямованості особистості вчителя є культура науково-педагогічного мислення.

Особистість учителя як професіонала характеризується у науковій літературі такими інтегрованими поняттями як професіоналізм, педагогічна культура, професійно-педагогічна компетентність, професійно-педагогічний потенціал, педагогічні здібності та ін.

Узагальнюючою характеристикою професійно вагомих утворень особистості педагога виступає категорія професіоналізму особистості вчителя. Професіоналізм виступає інтегрованою якістю особистості вчителя, результатом його творчої педагогічної діяльності, здатністю продуктивно, грамотно вирішувати соціальні, професійні та особистісні завдання.

Вищим виявом професіоналізму учителя виступає його педагогічна культура, яка включає в себе такі основні компоненти:

наукова ерудиція,

загальна і національна культура,

педагогічні здібності,

педагогічна майстерність,

педагогічна етика,

культура мовлення,

культура спілкування,

духовне багатство,

наукова організація праці,

прагнення до самовдосконалення.

Стрижневим компонентом педагогічної культури виступає педагогічна майстерність як синтез наукових знань, умінь і навичок, методичного мистецтва і особистих якостей педагога. Педагогічна майстерність ґрунтується на високому фаховому рівні педагога, його високій загальній культурі та педагогічному досвіді.

Взаємини вчителя з колегами, батьками та дітьми, засновані на усвідомленні професійного обов'язку і відчутті відповідальності, складають суть педагогічного такту, який одночасний і відчуття міри, і свідоме дозування дії, і здатність проконтролювати його і, якщо це необхідно, зрівноважити один засіб іншим. Тактика поведінки вчителя у будь-якому випадку полягає в тому, щоб, передбачити його наслідки, вибрати відповідний стиль і тон, час і місце педагогічної дії, а також провести своєчасне їх коректування.

Педагогічний такт є форма реалізації педагогічної моралі в діяльності вчителя, в якій збігаються думка і дія. Такт – це етична поведінка, що включає передбачення всіх об'єктивних наслідків вчинку і суб'єктивного його сприйняття; у такті виявляється пошук більш легені і менш хворобливого шляху до мети. Педагогічний такт це завжди творчість і пошук.

В числі основних елементів педагогічного такту вчителя, що становлять, можна назвати:

пошана до учня і вимогливість до нього;

розвиток самостійності у всіх видах діяльності і тверде педагогічне керівництво їх роботою;

уважність до психічного стану учня і розумність і послідовність вимог до нього;

довіра до учнів і систематична перевірка їх учбової роботи;

уміння зацікавлено слухати співбесідника і співпереживати йому

врівноваженість і самовладання, діловий тон в стосунках

принциповість без впертості

уважність і чуйність по відношенню до людей і так далі

педагогічно виправдане поєднання ділового і емоційного характеру стосунків з учнями та ін.

Вимоги педагогічного такту:

максимум інформації про педагогічну ситуацію;

вміння оцінювати ситуацію;

врахування характеру взаємодій, особливостей учнів, об'єктивні і суб'єктивні обставини тощо;

вміння передбачати ефективність результату, наслідки впливу;

особлива чуйність до “важких" дітей;

витримка, об'єктивність, гуманізм, педагогічний оптимізм;

вміння “піднятися до рівня дитини” (Я. Корчак). "Ми, вчителі, повинні розвивати, поглиблювати в своїх колективах нашу педагогічну етику, стверджувати гуманний початок у вихованні як найважливішу рису педагогічної культури кожного вчителя" (В. Сухомлинський).

Педагогічний такт багато в чому залежить від особистих якостей педагога, його кругозору, культури, волі, цивільної позиції і професійної майстерності. Він є тією основою, на якій зростають довірчі стосунки між вчителями і що вчаться. Особливо виразно педагогічний такт виявляється в контрольно-оцінній діяльності педагога, де украй важливі особлива уважність і справедливість.

Педагогічна справедливість разом з педагогічним тактом є своєрідне міряло, критерій об'єктивності вчителя, рівня його етичної вихованості. В.А. Сухомлинський писав: "Справедливість - це основа довіри дитини до вихователя. Але немає якоїсь абстрактної справедливості - поза індивідуальністю, поза особистими інтересами, поривами. Щоб стати справедливим, треба до тонкості знати духовний світ кожної дитини"


4 Педагогічна майстерність, її елементи


Педагогічна майстерність — вияв високого рівня педагогічної діяльності.

Як наукова проблема, вона постала у XIX ст. Дослідники педагогіки тлумачать її як найвищий рівень педагогічної діяльності, який виявляється в тому, що у відведе ний час педагог досягає оптимальних наслідків, «синтез наукових знань, умінь і навичок методичного мистецтва і особистих якостей учителя», комплекс властивостей особистості педагога, що забезпечує високий рівень самоорганізації педагогічної діяльності.

Ґрунтується на високому фаховому рівні педагога, йо го загальній культурі та педагогічному досвіді. Розглядається як вияв власного «Я» у професії, як самореалізація особистості вчителя в педагогічній діяльності, тому визначається як вища, творча його активність, що передбачає доцільне використання методів і засобів педагогічного взаємовпливу в кожній ситуації навчання та виховання. Така доцільність є результатом засвоєння системи знань і уявлень про закони навчання, технології розвитку дитини, а також індивідуальні особливості педагога, його спрямованість, здібності та психофізичні дані.

Критеріями педагогічної майстерності є гуманність, науковість, педагогічна доцільність, оптимальний характер, результативність, демократичність, творчість (оригінальність).

До елементів педагогічної майстерності належать:

1. Гуманістична спрямованість діяльності — найголовніша характеристика майстерності. Полягає в спрямованості діяльності педагога на особистість іншої людини, утвердження словом і ділом найвищих духовних цінностей, моральних норм поведінки й стосунків. Передбачає гуманістичний вияв його ціннісного ставлення до педагогічної діяльності, її мети, змісту, засобів, суб'єктів. Той, хто не любить і не поважає дітей, учнів, не може досягти успіху в педагогічній праці, бо тільки щира любов і глибока повага педагога до вихованців породжують відповідну любов і повагу до нього, до його ідей, поглядів, переконань, знань, які він вчить здобувати.

2. Професійна компетентність, професіоналізм. Передбачають наявність професійних знань (суспільних, психолого-педагогічних, предметних, прикладних умінь та навичок), їх змістом є знання предмета, методики його викладання, знання педагогіки і психології.

Знання вчителя звернені, з одного боку, до дисципліни, яку він викладає, а з другого — до учнів, психологію яких мусить добре знати. Готуючись до уроку, вчитель обмірковує його зміст, методику, враховує особливості сприймання учнів цього віку, класу, власні можливості.

Особливостями професійних знань є їх комплексність (потребує вміння синтезувати матеріал, аналізувати педагогічні ситуації, вибирати засоби взаємодії), натхненність (висловлення власного погляду, розуміння проблеми, своїх мір кувань).

Професіоналізм педагога — це сукупність психофізіологічних, психічних та особистісних змін, які відбуваються в людині у процесі оволодіння знаннями та довготривалої діяльності, що забезпечують якісно новий, вищий рівень вирішення складних професійних завдань. -

Педагогічний професіоналізм — уміння вчителя мисли ти та діяти професійно. Охоплює набір професійних властивостей та якостей особистості педагога, що відповідають вимогам учительської професії; володіння необхідними засобами, що забезпечують не тільки педагогічний вплив на вихованця, але і взаємодію, співробітництво та співтворчість з ним. Для активного співробітництва з ви хованцями вчителю необхідна мобілізація інтелекту, волі, моральних зусиль, організаторського хисту та вміле оперування засобами формування моральних, інтелектуальних та духовних засад у школярів. Він повинен воло діти широким арсеналом інтелектуальних, моральних та духовних засобів, що забезпечують педагогічний вплив на учня. До інтелектуальних засобів належать кмітливість, професійне спрямування сприйняття, пам'яті, мислення, уяви, прояв та розвиток творчих здібностей учня. До моральних — любов до дітей, віра в їх можливості та здібності, педагогічна справедливість, вимогливість, повага до вихованця — все, що складає основу професійної етики вчителя. Духовні засоби — основа його загальної та педагогічної культури.

3. Педагогічні здібності. Сукупність психічних особливостей вчителя, необхідних для успішного оволодіння педагогічною діяльністю, її ефективного здійснення.

Головною здібністю, що об'єднує всі інші, є толерантність, чутливість до людини, до особистості, яка формується. З нею тісно взаємодіють комунікативність (потреба у спілкуванні, здатність легко налагоджувати контакти, викликати позитивні емоції у співрозмовника й відчувати задоволення від спілкування); перцептивні здібності (професійна проникливість, пильність, інтуїція, здатність сприймати і розуміти іншу людину, її психологічний стан за зовнішніми ознаками); динамізм особистості (здатність активно впливати на іншу особистість); емоційна стабільність (володіння собою, самоконтроль, саморегуляція); оптимістичне прогнозування (передбачення розвитку особистості з орієнтацією на позитивне в ній); креативність (здатність до творчості, генерування нових ідей, уникнення традиційних схем, оперативного розв'язання проблемних ситуацій); впливовість (здатність вплинути на психічний і моральний світ дітей в певному напрямі, зближуватися з ними, здобувати довіру, любов і повагу, глибоко проникати у їхній внутрішній світ, конструювати, проектувати його).

Отже, третім елементом у структурі педагогічної майстерності є здібності до педагогічної діяльності. Вони залежать від особливостей перебігу психічних процесів, що сприяють успішній педагогічній діяльності. Аналіз педагогічних здібностей здійснено у низці фундаментальних досліджень.

Якщо говорити про генеральну здібність, що об'єднує всі провідні, то вона, на нашу думку, найточніше визначена Н. В. Кузьміною — це чутливість до людини, яка росте, до особистості, яка формується. Спираючись на дослідження, можна виокремити такі шість провідних здібностей до педагогічної діяльності:

1) комунікативність — професійна здатність педагога, що характеризується потребою у спілкуванні, готовністю легко вступати в контакт, викликати позитивні емоції у співрозмовника й відчувати задоволення від спілкування;

2) перцептивні здібності — професійна проникливість, пильність, педагогічна інтуїція, здатність сприймати і розуміти іншу людину.

3) динамізм особистості — здатність активно впливати на іншу особистість;

4) емоційна стабільність — здатність володіти собою, зберігати самоконтроль, здійснювати саморегуляцію за будь-якої ситуації, незалежно від сили зовнішніх чинників, що провокують емоційний зрив;

5) оптимістичне прогнозування— прогнозування роз витку особистості з орієнтацією на позитивне в ній і перетворення всієї структури особистості через вплив на позитивні якості;

6) креативність — здатність до творчості, спроможність генерувати незвичні ідеї, відходити від традиційних схем, швидко розв'язувати проблемні ситуації.

4. Педагогічна техніка (мистецтво, майстерність, уміння). Є сукупністю раціональних засобів, умінь та особливостей поведінки вчителя, спрямованих на ефективну реалізацію обраних ним методів і прийомів навчально-виховної роботи з учнем, учнівським колективом відповідно до мети виховання, об'єктивних та суб'єктивних їх передумов. Іншими словами, педагогічна техніка — це вміння використовувати психофізичний апарат як інструмент виховного впливу, це прийоми володіння собою (своїм організмом, настроєм, мовленням, увагою й уявою) і прийоми впливу на інших (вербальними і невербальними засобами). Вона передбачає наявність специфічних засобів, умінь, особливостей поведінки педагога: високу куль туру мовлення; здатність володіти мімікою, пантомімікою, жестами; уміння одягатися, стежити за своїм зовнішнім виглядом; уміння керуватися основами психотехніки (розуміння педагогом власного психічного стану, уміння керувати собою); здатність до «бачення» внутрішнього ста ну вихованців і адекватного впливу на них.

З розвитком педагогіки та психології як науки і практичної діяльності поряд з поняттям «педагогічна техніка», яке відображає тільки суб'єктивні особливості навчально-виховного процесу (контроль педагога за своїми емоціями, настроєм, поведінкою, перцептивно-чуттєвим сприйняттям зовнішніх предметів, технікою мовлення) стали використовувати і термін «педагогічна технологія» (знання про майстерність), який стосується проблем планування та організації навчального процесу.

5. Педагогічна технологія. Є комплексом знань, умінь і навичок, необхідних учителю для вирішення стратегічних, тактичних, а також процедурних завдань під час навчально-виховного процесу. Йдеться про систему взаємодії вчителя з учнями, способи добору та впорядкування навчального матеріалу згідно з вимогами теорії пізнання. Іншими словами, педагогічна технологія є описом системи дій учителя та учнів, які слід виконати для оптимальної реалізації навчального процесу. Складовими педагогічної технології є володіння мистецтвом спілкування з дітьми, вміння керувати своєю увагою та увагою дітей, здатність за зовнішніми ознаками поведінки дитини визначати її душевний стан тощо. Уміння налагоджувати оптимальні взаємостосунки з дітьми, змінювати їх відповідно до розвитку учнів і їхніх вимог до вчителів є важливим компонентом педагогічної майстерності.

Елементи педагогічної майстерності дають змогу з'ясувати системність цього явища в педагогічній діяльності. Високий рівень майстерності надає нової якості всій роботі педагога: формується професійна позиція, що акумулює в собі вищі рівні спрямованості, знань і готовності до дії; розвинуті знання стають інструментом для самоаналізу і вияву резервів саморуху; високий рівень здібностей стимулює саморозкриття особистості, а вдосконалення педагогічної техніки — пошук результату, адекватного задумові.

Критеріями майстерності педагога є доцільність (за спрямованістю), продуктивність (за результатами), діалогічність (характер стосунків з учнями), оптимальність (у виборі засобів), творчість (за змістом діяльності).

В оволодінні майстерністю можна виокремити кілька рівнів.

Елементарний рівень. У вчителя наявні лише окремі якості професійної діяльності. Найчастіше — це володіння знаннями для виконання педагогічної дії, володіння предметом викладання. Проте через брак спрямованості на розвиток учня, техніки організації діалогу продуктивність його навчально-виховної діяльності е низькою.

Базовий рівень. Учитель володіє основами педагогічної майстерності: педагогічні дії гуманістично зорієнтовані, стосунки з учнями і колегами розвиваються на позитив ній основі, добре засвоєно предмет викладання, методично впевнено і самостійно організовано навчально-виховний процес на уроці. Цього рівня, як правило, до сягають наприкінці навчання у вузі.

Досконалий рівень. Характеризується чіткою спрямованістю дій учителя, їх високою якістю, діалогічною взаємодією у спілкуванні. Вчитель самостійно планує і організовує свою діяльність на тривалий проміжок часу, маючи головним завданням розвиток особистості учня.

Творчий рівень. Характеризується ініціативністю і творчим підходом до організації професійної діяльності. Вчитель самостійно конструює оригінальні педагогічне до цільні прийоми взаємодії. Діяльність будує, спираючись на рефлексивний аналіз. Сформовано індивідуальний стиль професійної діяльності.

Завдання педагогічного вузу— допомогти студентові опанувати основи майстерності для усвідомленого і продуктивного початку професійної діяльності: сформувати гуманістичну спрямованість, дати ґрунтовні знання, розвинути педагогічні здібності, озброїти технікою взаємодії, підготувати до професійного аналізу великого розмаїття педагогічних ситуацій.


Список використаної літератури


1. Баранов С.П. Принципы обучения. М.,1975.

2. Вишневський О. Сучасне українське виховання. Педагогічні нариси. Львів,1996.

3. Гончаренко С.У. Український педегогічний словник. К.,1997.

4. Карпенчук С.Г. Теорія і методика виховання. К.,1997.

5. Оконь В. Введение в общую дидактику. М.,1990.

6. Фіцула М.М. Педагогіка. К.,2000.

7. Ягупов В.В. Педагогіка.//Либідь. К.,2003.


Размещено на .rи

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: