Написання диктантів з української мови
Вся картина дихає теплом і спокоєм, злагодою і любов’ю (О.І. Мельничайко, Н.В. Лесняк).
Вільний диктант – дуже корисна вправа з розвитку зв’язного мовлення слухачів. Ця форма роботи – засіб підготовки до переказів і творів, розвитку вмінь самостійного письмового викладу змісту тексту, сприйнятого на слух, привчає самостійно сформулювати почуту думку і правильно побудувати
власні висловлювання. У майбутньому це допоможе досконало оволодіти технікою запису як лекцій, так і публічних виступів і т. п.
Контрольні диктанти
Контрольні диктанти – це диктанти, за допомогою яких виявляється рівень правописних навичок, певних правил чи навчального матеріалу за певний період. Основна мета цього типу вправ – визначити рівень знань окремих слухачів чи всієї аудиторії.
Як навчальні, так і контрольні диктанти поділяються на такі види: текстуальні, вибіркові, вільні, творчі.
Текст для диктанту повинен включати випадки на вивчені правила орфографії і пунктуації, але підібрати такий текст складно. Тексти часто доводиться опрацьовувати, усувати з них деякі слова, речення, вносити зміни в побудову фраз, хоча робити це потрібно дуже обережно.
Зрештою, часто це неможливо робити без шкоди для художнього рівня та композиційної цілісності уривка.
Текст повинен бути насичений тими орфограмами, які вивчаються на даному етапі або викликали труднощі в попередніх роботах, важливо, щоб насиченість орфограмами була розподілена рівномірно по всьому тексту, а не зосереджувалась у якійсь його частині. Увага слухачів протягом заняття зазнає змін; до кінця заняття слухачі стомлюються, увага їх послаблюється, тому й спостерігається більша кількість помилок у кінці диктанту. У кінці текст повинен бути менш складним.
Для того щоб розвивалася мова слухачів, потрібно використовувати тексти різних стилів. Не рекомендується брати уривки з художніх творів, де з певною метою використовуються жаргонізми, діалектизми, історизми та інші рідковживані або незрозумілі слова. Якщо текст у цілому відповідає меті роботи, то незнайомі слова рекомендується пояснити й записати на дошці
Важливою умовою успішної роботи над виконанням контрольного диктанту є організація всіх слухачів. Необхідно як перед диктантом, так і під час проведення створити спокійну, ділову обстановку.
Після короткого організаційного моменту записують на дошці заголовок диктанту, далі читають виразно текст і в кінці запитують, чи все зрозуміло. Така вступна бесіда потрібна для посилення уваги та цікавості слухачів до змісту прочитаного, з’ясувати, як вони розуміють зміст уривка, а також окремі слова
Не потрібно викладачу ходити по аудиторії, робити зауваження чи пояснення, які відволікають, розсіюють увагу слухачів. Викладач читає ціле речення, потім диктує його для запису частинами (якщо речення коротке, то на частини не розбивається), нарешті, щоб слухач перевірив, чи не пропустив чогось, речення перечитується ще раз. Диктувати потрібно не окремими словами, а смисловими частинами речення.
Читати текст необхідно виразно, чітко, щоб усі добре чули зміст, не вгадували непочуті слова. Важливо обрати правильний темп диктування, орієнтуватись на середню швидкість письма слухачів конкретної аудиторії. Після того як весь текст продиктовано, викладач ще раз читає його виразно, роблячи дещо більші, ніж звичайно, паузи в кінці речень, щоб слухачі подумали про правопис окремих слів, встигли внести, якщо потрібно, виправлення.
Чи давати час на самоперевірку чи ні, викладач вирішує сам. Після того як слухачі напишуть диктант, викладач збирає зошити.
Одним з найважливіших завдань проведення диктантів є формування грамотності слухачів, підвищення їх рівня грамотності. Грамотність – певний ступінь знання законів і правил даної мови та володіння практичними навичками для вираження своїх думок усно й на письмі. Це один з основних показників культурного рівня людини, необхідна передумова освіти, забезпечення активної участі кожного в житті суспільства.
2. Архітектура
З давніх-давен архітектура, безперечно, посідає у художній культурі особливе місце як основа синтезу всіх інших видів мистецтва, зокрема живопису, і скульптури, і декоративно – прикладної творчості.
Архітектура – це передусім мистецтво створення будівель, споруд та їх комплексів. Це, звичайно ж, явище матеріальної культури і водночас один із провідних видів пластичного мистецтва, що ґрунтується на єдності як принципів краси, так і корисності. Як вид мистецтва, вона формує просторове середовище для життя і діяльності людини, виражає суспільні ідеї у художньо-естетичних образах.
Немає сумніву, суспільна цінність архітектури зумовлюється функціями споруди, її естетичною визначеністю. За призначенням архітектура поділяється на основні типи: житлову, суспільно-громадську (культові будівлі, культурно – освітні, видовищні, адміністративні), промислову (виробничі, транспортні і торгівельні споруди).
Складовою архітектури є садово-паркове мистецтво, а саме: оформлення парків, і скверів, і бульварів.
Сукупність функціональних, конструктивних і художніх рис архітектури становить архітектурний стиль. Історії архітектури відомі такі стилі, як романський, готика, ренесанс, бароко, класицизм, модерн, конструктивізм та інші.
Зазначимо, що розвиток архітектури в Україні відзначається поєднанням впливу різних стилів з формуванням національних традицій.
(3 книги «Українська культура»)
Що таке архітектура?
Архітектура – це мистецтво проектувати, будувати і прикрашати будівлі. Твори архітектури – і гігантські піраміди, і величні храми, і суворі фортеці, і витончені палаци, і скромні альтанки, і багато-багато інших споруд.
Архітектор прагне створити довершений художній образ, і неважливо, чи йде мова про палац, а чи про склад. Давні римляни, наприклад, зуміли перетворити в справжній шедевр архітектури навіть водопровід. Через абстраговані уявлення: незграбність і легкість, громіздкість і стрункість, суворість і декоративність – архітектура передає образи людини і світу, який її оточує.
Міцність, користь і краса, без сумніву, складові частини витворів архітектури, тому що навіть найрозкішніший палац створюється для того, щоб у ньому жили.
Пам’ятник архітектури не може існувати в штучному музейному просторі як картина або скульптура. І справа не в тому, що розміри і маса споруди не дозволяють вивезти їй будь-якому колекціонеру. Наприклад, кріпосні брами міста Вавилона було переправлено в Берлін і вміщено під музейні склепіння.
Складність виявляється в іншому: архітектурний пам’ятник тісно пов’язаний з навколишнім світом, і неможливо розірвати цю єдність. Це в повній мірі відчули європейські архітектори початку ХІХ ст. Захоплені мистецтвом майстрів Давньої Греції, спробували точно відтворити шедеври античності. Однак архітектори не врахували, що і яскраве південне сонце, яке освітлює теплий, золотисто-жовтого відтінку мармур, і сірокам’яний пейзаж, і навіть запахи моря і степових духмяних трав були невід’ємною складовою краси грецьких пам’ятників.
Архітектура сама здатна змінювати зовнішнє оточення. Давньоруські архітектори вміли, на диво, «вписувати» свої витвори в навколишню природу. Невелика церква могла додати звичайному середньоросійському пейзажу закінченість художнього твору.
Така архітектура, що пов’язує з організацією природного середовища і створенням садово-паркових ансамблів, отримала назву ландшафтної. Її ідеальним втіленням став Версаль, палац французьких королів, у архітектурі якого було враховано навіть рух сонця. Перші його промені освітлювали королівську спальню, а останні – Великий канал і головну алею парку.
Прагнення до гармонії тіла і духу також відбилося на вигляді архітектурних споруд.
Урочистість і ствердження могутності влади простежуються в римських тріумфальних арках. Містичний порив душі, що спрямовується до Бога, – в готичних соборах. Творці храмів епохи Відродження намагалися відповідно до уявлень свого часу передати мовою архітектури упорядкування Всесвіту.
(З книги «Світ мистецтва»)
Десятинна церква
З Подолу і берегів Дніпра було видно Десятинний храм. Він неначебто виростав з гущавини дерев, мовби вінчав місто Кия. Перед мандрівником, що наближався до Києва суходолом чи водою, він постав, як дивне видіння. «Дивен храм, у світі такого немає,» – говорили про нього.
Розкішний собор не поступався перед кращими європейськими зразками, і залишки будівельного матеріалу та орнаменту засвідчують, що Десятинний храм був оздоблений не гірше від Ярославової Софії. На диво, тут виявили грецький мармур, і кримську яшму, і карпатський шифер. Творці храму звели його з легкої цегли, стіни розмалювали червоною фарбою, навкруг вікон і дверей виліпили з білої глини пальмове гілля і виноградні грона, дах покрили хвилястою білосніжною черепицею. У голубизні неба світились позолочені хрести шоломоподібних бань.
Всередині над престолом був викладений зі смальти образ Богородиці. Вона стояла в синьому царському одязі й темно-червоних черевиках на зеленому постаменті, високо піднявши руки. Бліде обличчя Богоматері, смутні очі були дуже простими, звичайними, людськими.
Цікаве походження назви храму. За переказами, князь Володимир, оглянувши споруджену церкву, був зачарований її красою. Він сказав: «Я вражений тим, що побачив». Відтоді велів давати на храм десятину свого доходу. Так і став храм Богородиці називатися Десятинним.
(За М. Міщенком)
Чим відомий собор Святої Софії у Києві?
У кінці тридцятих на початку п’ятдесятих років XI століття за вказівкою великого князя Київського був зведений найвеличніший і найзнаменніший з усіх українських храмів – собор Святої Софії, що значить Премудрості Божої. Це – найграндіозніший з усіх відомих у наш час соборів візантійської традиції.
Для архітектури собору Святої Софії характерні тріумфальність і святковість, пов’язані із затвердженням авторитету князя і могутності молодої держави.
Собор мав незвичайний купол у центрі, перед вівтарем, де на мерехтливому золотому фоні сяють давні мозаїки. У одинадцятому столітті Софійський собор був тринадцятикупольним, але пізніше зазнав серйозної перебудови і кількість куполів, на жаль, зменшилася.
Кількість верхів церковної будівлі в давньоруській архітектурі мала глибоке символічне значення. Тринадцять куполів символізували Ісуса Христа і дванадцять апостолів. Чотири верхи, найближчі до центрального, нагадували про чотирьох євангелістів: Матвія, Марка, Луку та Іоанна. Христос Вседержитель розташований в куполі Неба. У вівтарі, на центральній стіні, зосереджена і сувора фігура Богоматері.
Якщо давні фрески ледь-ледь проступають на стінах собору, то мозаїки, виконані з кольорового непрозорого скла-смальти такі ж яскраві, як і багато століть тому.
(3 книги «Світ мистецтва»)
Словниковий диктант
Бароко, мистецтво, узвишшя, церква Успіння Пресвятої Богородиці, кам’яний храм, Софійські Золоті ворота, суміш, тринадцятикупольна, дванадцять, дерев’яна, Києво-Печерська лавра, багатство, західноєвропейський стиль, середньовіччя, інтер’єр, різьблення, нетесаний камінь, скріплюючий розчин, вікна-бійниці, укріплення-вежі, готський, магдебурзьке право (самоврядування), символіко-алегорична, міжповерхові, обрамлення, кафедральний собор, вежа-дзвіниця, контрастні масштаби, у середині каплиці, рельєфи, тераси, пізнього рококо (бароко), наддніпрянська, павільйони, майстрами не збудовані, кольорова гама, півколони, численних, антидемократичний, міста-заповідники, спроектував, інвентаря, ззовні, в’їзні ворота, піддашок, півкругляки, авгієві стайні, якнайбільший, час від часу, трипільська культура, П – подібний, по-іншому, в цілості.
Пояснювальний диктант
У 70-х роках створено міста-заповідники: Львів, і Луцьк, і Кам’янець-Подільський, Новгород-Сіверський, Переяслав-Хмельницький.
Перший кам’яний храм Русі, церква Богородиці Десятинної, зведений візантійськими майстрами на замовлення Володимира Великого, який започаткував традицію кам’яного культового будівництва і певною мірою визначив його особливості.
Термін «романський стиль», як відомо, введений у XIX ст. і означає художній стиль, що панував у Західній Європі та деяких країнах Східної Європи у добу середньовіччя (Х-ХП століття).
Ренесанс – архітектурний стиль, для якого характерні такі риси: урівноваженість композиції, міжповерхові членування, розвинений каркас. обрамлення вікон та дверей, архітектура пілястри (колони) – вертикальний виступ стіни, обрамлений у вигляді колони.
Найцінніше досягнення бароко – це ансамбль святого Ігоря, зведений на вершині пагорба, і складається з собору монастирських келій, палацу митрополитів та тераси з парадними сходами.
6. Оборонна забудова 18 століття – це один із ранніх зразків професійної архітектури, що встановився у І тис. до н.е.
7. Матеріал і конструкція, масштаб і форма, пропорції і ритм – всі ці виразні засоби властиві не тільки архітектурі, але і, наприклад, скульптурі.
8. Стиль архітектури, як і інших видів мистецтва, – це, з одного боку, зовнішня форма, художній образ, архітектура, з іншого – відбиття уявлень певної епохи.
9. Наприклад, гігантський фасад Версаля, протяжність якого не перевищує півкілометра, має переважно горизонтальний напрям розвитку.
10. Стиль епохи – це, передусім, стиль архітектури.
11. Мечеть «Купол скелі», що знаходиться в Єрусалимі, – найважливіше святилище ісламу.
12.В італійській архітектурі ХІ-ХП століть не було стилістичної єдності.
13. Якби Пізанська вежа не нахилялася, стояла суворо вертикально, як всі інші вежі на світі, слава її обмежилася б, мабуть, лише вузьким колом архітекторів й істориків.
14. Інтер’єр собору Святого Петра, безсумнівно, перший приклад крупномасштабного інтер’єру в стилі бароко.
3. Декоративно-прикладне мистецтво
Історія народної вишивки в Україні
Вишивка – поширений вид декоративно-прикладного мистецтва, в якому узір та зображення виконується ручним або ж машинним способом на різних матеріалах: тканині, шкірі, повсті, – лляними, бавовняними, шовковими нитками, а також бісером, перлами і коштовним камінням.
Цей вид мистецтва виник давним-давно, корені його сягають вглиб віків. Мабуть, ми ніколи не зможемо довідатися, хто і коли вперше здогадався втілити в узори красу рідної природи, свої переживання та відчуття, тому що з огляду на недовговічність тканини та ниток наука позбавлена можливості точно визначити час цього, безперечно ж, від Бога мистецтва.
Вишиванням на Україні займалися майже виключно жінки. Для цієї роботи використовувалась кожна зручна нагода: досвітки та вечорниці, на які дівчата збиралися довгими осінніми та зимовими вечорами, і години відпочинку від польових робіт навесні та взимку.
За народними традиціями, готуючись вийти заміж, кожна дівчина, як правило, повинна була мати багато різних вишиванок. Заможніші дівчата готували собі 50–100 сорочок з тонкого виробленого і вибіленого полотна: для буденної роботи, свята, посагу, на весілля, навіть на смерть, тобто для потреб протягом усього життя. Дівчата змагалися між собою в доборі узору, в майстерності вишивання. Одяг – характеристика майстерності дівчини, її працьовитості, і поганою нареченою вважалася та дівчина, яка не оволоділа цією майстерністю змалку.
Художнє вишивання – один з найбільш поширених видів народного мистецтва, в якому втілені кращі традиції народу, приносить і буде приносити радість тисячам його шанувальників.
(За О. Гасюком, М. Степаном)
Сучасне українське художнє скло
Художнє скло України на сучасному етапі розвитку є одним з найбільш цікавих і характерних видів декоративно-прикладного мистецтва. Воно здобуло визнання не тільки в нашій країні, а й поза її межами. Елегантні іскристо-прозорі кришталеві вази, і кубки, і набори для напоїв, яскраво декоративні кольорові скляні комплекти посуду, своєрідні чарівно-фантастичні скульптурні вироби українських митців користуються успіхом на художніх виставках та ярмарках.
Усе ширше й майстерніше останніми роками застосовується художнє скло в архітектурі України – у вигляді вітражів, декоративних вставок, мозаїчних композицій.
Сьогодні неможливо уявити наш побут, інтер’єр житла чи громадського приміщення без наявності художньо опрацьованого скла.
Українське художнє скло своїм корінням сягає часів Київської Русі. З давніх-давен майстри скла виготовляли різні прикраси, а також посуд, пляшки, і келихи, склянки тощо. Та процес розвитку давньоруської художньої культури, в тому числі й склоробства, надовго загальмувала татаро-монгольська навала. Лише в наступні десятиліття стало відроджуватись втрачене і розвиватись нове.
Освоєння митцями різних технічних і технологічних прийомів опрацювання скла привело до збагачення й розширення арсеналу художньо-виражальних засобів. А це, в свою чергу, звичайно ж, зумовило й забезпечило розширення асортименту виробів, збагачення ідейно-художнього змісту та декоративної виразності скляних творів.
Сучасне художнє українське скло – яскраве, своєрідне явище художньої культури України (За В. Щербаком).
Музей історичних коштовностей
Музей історичних коштовностей у Києві відкрито 1969 року. В ньому експонуються витвори майстрів-ювелірів різних епох і місцевостей (VI ст. до н. е. – початок XX ст. н.е.). Ці вироби виготовлені із золота, срібла, платини й оздоблені коштовним камінням, як-от: діамантами, і рубінами, і смарагдами, й аметистами тощо. Основа експозиції – колекції з фонду Державного історичного музею України. Сюди також передані речі з музеїв Чернігова, Кіровограда, Дніпропетровська, Бахчисарая, Сімферополя, Керчі тощо.
Значний внесок у поповнення фондів та експозиції музею Інституту археології Академії наук України, який багато років підряд організовує експедиції для розкопувань скіфських курганів, слов’янських та давньоруських городищ.
Тільки за останній час музею передано декілька тисяч художніх витворів із золота й срібла V–VI ст. до н.е. Серед них шедеври світового значення: срібна ваза з Гайманової могили (Запорізька область), пектораль із Товстої могили (Дніпропетровська область) та багато інших речей, розкопаних в різних областях України.
Експозиція Київського музею історичних коштовностей має три розділи. У першому репрезентовані мистецькі витвори із золота й срібла періоду VI ст. до н. е. – ХШ ст. н. е., у другому – здебільшого вироби українських та російських ювелірів XIV–XV ст., третій присвячений нумізматиці VI ст. до н. е. – початку ХХ ст. н. е.
Фонди музею нараховують кілька десятків тисяч пам’яток історії, культури й мистецтва. Частина з них – унікальні твори декоративно-прикладного мистецтва, відомі як у нашій країні, так і за її межами.
(За О. Ганіною)
Словниковий диктант
Декоративно-прикладне мистецтво, виробничо-реміснича, розписний, естетично-художнє, художнє різьблення, сюжетно-тематичні інновації, пізній палеоліт, розфарбування, червоно-жовтий, трипільські розписи, часи середньовіччя, кольоровий полумисок, персні, сувенірно-подарункові вироби, бароко, прикраси, Львівське училище прикладного мистецтва ім. І. Труша, майстерня-кузня, дерев’яні, електрописак, скіфські поховання, лляне волокно, пано, майстрині-надомниці, фотофільмодрук, регіони Західної України, художники-професіонали, державні музеї килимів, поліська техніка, у післявоєнний час, власноруч, Музей народної архітектури та побуту України, ковальські цвяхи, столи-скрині, карпатські, експонати мукачівського історико-краєзнавчого музею, віконниці, в’язання, візерунки, напівсферичні кошики.
Пояснювальний диктант
1. Традиційним візерунковим ткацтвом в українців, як і в інших східнослов’янських народів, було ткацтво на чотирьох підніжках.
2. Певна річ, потрібно все ж таки відзначити таку рису українських ремісників, як естетичні почуття, прагнення обов’язково прикрасити речі, що ними виготовлялися.
З. Керамічні вироби з давніх-давен поділялись на чотири основні групи: побутовий посуд, оздоблювані плитки-кахлі, будівельні матеріали – черепиця, цегла, якою викладали під варистою піччю.
4. Бронзоливарне виробництво в Україні, як довели археологи, відоме ще з трипільських часів.
5. Різьблення – одна з найдавніших технік художнього декорування дерев’яних виробів.
6. Відомі центри українського килимарства: Поділля, Волинь, Полтавщина.
7. Розпис тканини прийнято вважати порівняно новим видом декоративно-ужиткового мистецтва в Україні.
8. Про мальовану скриню в народі казали: «Аж очі вбирає.»
9. Після мови народне вбрання – найважливіша етнічна прикмета.
10. Майже неможливо знайти в селі дві цілком однакові сорочки: кожна жінка, вишиваючи для себе, робила це по-своєму, даючи простір власній фантазії, імпровізуючи.
11. Селище Петриківка Дніпропетровської області – традиційний центр народного мистецтва, самобутня культура якого особливо яскраво проявилася в декоративному розписі.
12.» Працюю у співавторстві з природою», – говорить про себе самодіяльний майстер різьби з Кременця В. Прохоров.
13. Ажурні віконні занавіски, декоративні рушники так само, як вишивка і розпис стали, без сумніву, невід’ємною частиною оздоблення художньо-поліграфічної продукції, театральних декорацій.
14. У країнах Західної Європи витинанки – це прикраси здебільшого сюжетно-розповідні, своєю художньо-образною системою вони уподібнювалися до графіки, їх складні багатофігурні, дзеркально-симетричні композиції завжди вміщувалися в одному цільному аркуші паперу.
15. Писанки – це символ України для тих українців, що виїхали за кордон.
4. Скульптура
Скульптура (різьблення, ліплення, пластика) – вид образотворчого мистецтва, сутність якого становить фізично об’ємне, тривимірне зображення.
Головний об’єкт зображення у скульптурі – це людина, іноді тварина, час від часу природа чи пейзаж, а також предмети, атрибути, аксесуари або натюрморт. Основні види скульптури: кругла (статуї, погруддя, півфігури та інші) і рельєф (плоскісно-скорочене зображення на площині, яка творить для нього тло).
За своїм призначенням і змістом скульптура поділяється на монументальну, наприклад, пам’ятники, монументи, – це самостійні архітектурно – скульптурні об’єкти в міському чи природному середовищі; монументально – декоративну (статуї в нішах, паркова архітектура, фонтани); станкову – замкнуті в собі композиції, які є переносними і не пов’язаними з конкретним середовищем.
Вагомий внесок у розвиток мистецтва скульптури зробили українські митці діаспори, а саме: Богдан Мухін, і Григорій Крук, і Михайло Черешньовський та інші.
В умовах духовного відродження важливу роль відіграє творча спадщина скульптора, народного художника України Івана Гончара (1911–1993), який створив загальновідомі композиції «Берегиня», «Ярило», серії живописних історико-етнографічних картин «Весілля на Україні», народних краєвидів «Мальовнича Україна» тощо. Зберігаючи національну самобутність, український народ утверджує своє буття в історії.
(З книги « Українська культура»)
Різьблення – висічення скульптурного об’єму з твердого матеріалу, головним чином з каменя. Творець «вивільняє» статую з сірокам’яного масиву. Геніальний митець Відродження Мікеланджело визнавав тільки різьблення. Форму статуї, її позу і пропорції він заздалегідь намічав у малюнку і в маленькій восковій моделі, а потім власноруч вирубував своїх могутніх гігантів – Давида, Мойсея, «пов’язаних рабів» – з суцільної брили мармуру, відбиваючи від неї великі шматки і обробляючи те, що залишилося.
Мікеланджело говорив: « Добра та статуя, у якої не відокремлюється жодна частина, якщо її скотили з гори.»
Робота творця пов’язана, звичайно ж таки, з великими труднощами. Випадково відхопивши зайве, творець, на жаль, вже не зможе виправити свою помилку. Він повинен уявно бачити в кам’яному масиві майбутню статую з такою виразністю, неначебто вона вже існує і її потрібно лишень звільнити з кам’яного полону.
Ліплення – створення зображення з пластичного матеріалу, зі слухняної, м’якої глини. Цей вид виготовлення скульптури допускає як виправлення, так і переробки. Але глина неміцна, тому з виліпленої з неї скульптури роблять гіпсовий зліпок, який служить моделлю для відтворення в камені або відливання в бронзі.
(3 книги» Світ мистецтва»)
Пам’ятник Богдану Хмельницькому
Ідею спорудження пам’ятника Хмельницькому висунув ще в тридцяті роки минулого століття відомий історик, етнограф і фольклорист, перший ректор Київського університету Михайло Максимович.
Та минуло чимало літ, перш ніж царський уряд дав на це дозвіл. Зважаючи на високу скруту в грошах, організаційний комітет по спорудженню пам’ятника вирішив не організовувати конкурсу на кращий проект, а відразу замовили його прославленому російському скульпторові М.Й. Микешину (1836–1896).
Скульптор дуже шанував українську культуру, літературу, чудово знався на історії козаччини, з якою його ознайомив Т.Г. Шевченко. У 1868 р. М.П. Микешин приступає до роботи над цим відповідальним замовленням. Він приїжджає до Києва, вивчає матеріал. Як свідчили сучасники, буквально за одну ніч скульптор виліпив макет майбутнього пам’ятника – багатопланову композицію, у центрі якої знаходиться горда постава гетьмана на коні. Трохи нижче, на постаменті, художник розмістив постаті селян, котрі брали участь у визвольній війні 1648–1654 років. Задумливо слухають вони пісню кобзаря, який дуже схожий на Т.Г. Шевченка. З трьох боків цоколя постаменту було вирішено прикріпити горельєфи про найважливіші події тих часів – «Битва під Зборовом», «Переяславська рада», «Зустріч Хмельницького в Києві.»
(3 газети)
Словниковий диктант
Рельєф, об’єкт, трипільська культура, прапредки слов’яни, висококультурні цивілізації, невеликі розміри, керамічні статуетки, культово-магічний, чотирма, людиноподібні надмогильні стели, середньовіччя, мистецтво пізньої античної Греції, по-різному тлумачиться, клиновидне обличчя, звужене донизу, присвячено, скіфи-кочівники, співвідношення, золота пастораль (нагрудна прикраса), Київський музей історичних коштовностей України, чотирьохгранний стовп, у давнину, Краківський національний музей, безпідставно названий, язичницький бог Сонця (Святовит), скульптури-ідоли, на жаль, небажане явище, високохудожній орнамент, по-язичницькому, немає, білокам’яне різьблення, давньоукраїнський, немовбито, багатопластові, іконографічні джерела, медальйон, півфігура, широкомасштабне будівництво, співпраця, контрреформації, у стіні, бароко, західноєвропейський, приїжджі, Харківський художній інститут.
Пояснювальний диктант
Згідно з археологічними дослідженнями, добу неоліту в Україні репрезентує трипільська культура, названа за місцем відкриття у селі Трипілля поблизу Києва.
Окрему групу пам’яток скульптури становлять стели кіммерійського часу (V-VІІ ст. до н.е.).
У період, коли творить своє мистецтво степова, кочова людність скіфів, процвітають на теренах Північного Причорномор’я (південної України й Криму) грецькі міста – колонії: Ольвія, і Херсонес, і Феодосія, і Пантікапси.
4. Численні скульптурні мармурові елементи прикрашали Десятинну церкву – один з величних храмів княжої України – Руси.
5. Важливою пам’яткою мистецтва є дерев’яне «Розп’яття» із костелу в Жидачеві, що зберігається в музеї Одеського замку.
6. У період пізнього бароко, або так званого рококо, мистецтво скульптури (передусім на західноукраїнських землях) досягло найвищого рівня в Європі.
7. Чернігівські майстри досягли надзвичайної виразності у різьбярстві, і до нашого часу збереглись фрагменти кам’яних скульптур, якими прикрашались фасади Борисоглібського собору в Чернігові.
8. Барельєф – скульптурний твір, в якому опукле зображення виступає над плоскою поверхнею менш як на півоб’єму.
9. Працюючи над об’ємною скульптурою, потрібно схопити найхарактерніше, якнайцікавіше в постаті, показуючи її в русі.
10. Природа не тільки добра й ніжна, а й великий скульптор і митець, а із усього, що природа створила, вибирається якнайцікавіше, доповнюється формою і змістом.
Скульптура в жіночих руках – своєрідний подвиг.
Дерев’яні скульптури народного художника України Валентина Злоби, виготовлені з груші, зберігаються в постійно діючій експозиції Музею образотворчого мистецтва у Києві, а на Брюссельській всесвітній виставці 1958 року скульптура «Бокараш» отримала золоту медаль.
13. Для кращих своїх скульптур народний майстер з Чернігівщини Антін Штепа вимочував деревину протягом двадцяти – двадцяти п’яти років.
14. Розрізняють низький рельєф – барельєф, на якому об’ємне зображення тільки злегка висувається з фону, і високий – горельєф, де зображення підіймається над фоном більше аніж наполовину свого об’єму.
15. Кругла скульптура – це не видимість матеріальних тіл, як живопис, а справжні матеріальні тіла: мідний вершник, мармуровий лев, фарфорова балерина.
МУЗИКА
Музика-безмежне звукове море
Музика – вид мистецтва, що виражає дійсність у художньо-звукових образах.
Вона супроводжує людину з давніх-давен і до сьогодні. Особливо багато музики звучить тепер, в час радіо і телебачення, коли так доступні концерти і практично кожен може навчитися грати на будь-якому інструменті.
Як і будь-яке мистецтво, музика може з великою силою виражати те, чим живуть люди: горе і радість, заповітні сподівання і мрії про щастя. Музика проходить складний шлях від її творця до слухача, тому що вона має бути не лише створеною у свідомості та записаною – музику необхідно виконати. Отже, музика, звичайно ж, мистецтво виконання, яке втілює в собі творчу інтерпретацію самовиконаного тексту.
Спочатку музика мала прикладний характер, оскільки була тісно пов’язана з трудовими процесами, первинною магією, але водночас і невіддільна від інших різновидів мистецтва: поезії, танців. Музика не може, як слово, виражати конкретні поняття і наочно, як образотворче мистецтво, зображувати зміст (їм властиві розвиток, перетворення і зіткнення узагальнених образів) емоцій, що в нашій свідомості можуть порівнюватися з явищами природи. Як важливий засіб духовного виховання людини, вона формує естетичні смаки та ідеали, розвиває емоційну чутливість, відчуття прекрасного, впливає на сферу почуттів, інтелект людини, скеровує її поведінку.
Музика виникла як наслідування голосів природи, невід’ємних елементів трудової діяльності людини, культових обрядів, розваг, військових походів і була пов’язана з ритмікою праці, танцю, поезії. Про це свідчать літописи, живописні й архітектурні пам’ятки стародавніх цивілізацій: Індії, Китаю, Вавилону, Єгипту і Греції. Поступово відбувалося виділення музики як окремого виду мистецтва, і у Стародавній Греції музична культура (на базі основної тенденції якої зародилася європейська музика) досягла значного рівня, вдосконалювалися музичні інструменти (арфа, ліра), розвивалось професійне виконавство на них, розвивались музично – естетичні смаки. За середньовіччя західноєвропейська музика розвивалась як професійно – церковна, а також світська і народна, які впливали на культуру. Цікаво, що існувала система запису музики за допомогою різних знаків: рисок, крапок, ком, – яка лише приблизно вказувала напрямок мелодичної лінії. Винайдена в 11 столітті Твідо Д’Ареццо лінійна нотація дала можливість точно зафіксувати висоту тонів, пізніше її раз у раз вдосконалювали.
(3 книги «Українська культура: історія і сучасність»)
Пісня як серце народу
Пісня – серце народу, його душа, його крила, тому що витворена народом пісня пахне травневими дощами, і синіми льонами, і материними руками. Вона часом потрясає нашу пам’ять, будьмо пильні, а то черкне ластів’їним крильцем вечірній небокрай, торкнеться нашого серця і добуде чисту сльозинку з наших очей. Такої неземної сили наша народна пісня! Скільки людей, затамувавши подих, слухали її трепетне і лагідне тужіння…
Українським соловейком назвав Дмитро Гнатюк Ніну Матвієнко. І справді, у неї неповторний фольклорний стиль співу. Ніна – дуже тонка душа, завжди безпосередня у своєму співі. Сольний спів Матвієнко своєрідний, оригінальний, він, як чисте раннє повітря, непомітно проникає в серце, зачаровуючи магією м’якого голосу, глибиною почуттів і трагізмом людським. Співачка майже ніколи не повторює один і той же репертуар. Майстерністю народної артистки України, лауреата Державної премії імені Тараса Григоровича Шевченка, Ніною Матвієнко захоплювалися у багатьох країнах світу: Франції. Канаді, Мексиці та інших, – але найбільшої глибини сягнула співачка у виконанні народної пісні. На відміну від багатьох естрадних співаків вона живе піснею, глибоко переживає під час співу, співає серцем своїм щедрим таким.
Її народність бере витоки з історії отчого краю, його легенд і балад, від мудрої селянської філософії, в основі якої – розум, доброта, внутрішній протест проти неправди.
Прислухайтесь, як співає Ніна Матвієнко, і ви станете щедрішими, чистішими у помислах і ділах своїх.
Скрипка
Бувало, коли всі поснуть, він тихо прокрадався з хати. Тоді шамотливі стебла кукурудзи сурово обступають його звідусіль, і високі мовчазні соняхи в круглих брилях, як невідомі солдати, беруть його в полон. Він один-однісінький на городі, десятилітній хлопчик Лукаш, і страшенно далекі від нього зорі тремтять-мерехтять на темному небі. Він притаїться на городі, принишкне і слухає. А найбільше він слухав коників-цвіркунів: було їх на городі сила-силенна, і так вони на скрипочках своїх вигравали, що, бувало, місяць зупиниться на верхівці тополі, слухає їхній марш, а потім ураз схаменеться і котиться далі. В такі-от хвилини Лукаш забував геть-чисто все на світі – весь світ здавався йому тоді величезним чарівним оркестром, і, немовби уві сні, згадував тоді хлопець про свою скрипку, на якій грав у шкільному музичному гуртку. А що, коли все-таки попросити її