Xreferat.com » Рефераты по педагогике » Отчеты по предпрактике в школе

Отчеты по предпрактике в школе

її на три теми:

1. Загальні принципи упраління активами у банку.

2. Політика управлінням кредитним портфелем банку.

3. Політика формування інвестиційного портфелю банку.

Взагалі на вивчення теми відводиться 12 годин аудиторних занять (6 годин лекцій; 6 годин семінарів) та 6 годин для самостійного опрацювання теми. Викладення даної теми розраховано на 12 годин: 6 годин уроки-лекції (викладення та пояснення нового матеріалу), 4 семінарських заняття (урок закріплення нового матеріалу) та 2 години для оцінки знань по запропонованій темі. Такий розподіл часу я вважаю за доцільне, тому що студентам спочатку будуть викладені теоретичні положення управління робочими активами, потім вони ознайомляться з практичним використанням цих положень на практиці у себе в банку, потім на семінарських заняттях будуть обговорюватися шляхи вдосконалення управління робочими активами та перевірені отримані знання. Та на останньому семінарському занятті буде проведений тест для оцінювання знань студентів з теми, що була викладена.

Такий розподіл часу є найбільш ефективним у зв`язку з сутністю та особливостями теми. При викладені теоретичної інформації викладач повинен особливо звернути увагу на пояснення основних моментів теми. У зв`язку з цим певний час треба виділити для відповідей на можливі питання студентів.


При вивченні теми студенти повинні:

  1. Ознайомитись з основними підходами до управління робочими активами банку.

  2. Вивчити фактори, що впливають на управління управління робочими активами банку.

  3. Визначити що здійснюєвирішальний вплив на формування кредитного портфелю.

  4. Мати уяву які ризики впливають на інвестиційний портфель та шляхи їх усунення при формуванні портфелю цінних паперів.

  5. Ознайомитись з можливістю комбінування кредитної політики та політики формування інвестиційного портфелю.


Викладач даної теми повинен мати широкі знання по курсу в цілому у зв`язку з тим, що ця тема пов`язана з усіма сторонами діяльності банку.

Увагу треба звернути на ключові моменти теми:

  • значення управління робочими активами для банку;

  • політики управління активами, їх основні переваги та недоліки;

  • основні напрямки розподілення активів;

  • формування кредитного портфелю банку;

  • інвестиційний портфель банку.


Для переконання в тому, що тема учнями засвоєна, необхідно застосовувати контрольні заходи. Перш за все це опитування. Цей вид контролю дозволить виявити рівень засвоєння інформації окремими студентами. І друга форма контролю це проведення тестів. Крім того у підсумкові тести курсу будуть включені питання що стосуються даної теми. Також буде оцінена самостійна робота студента, його участь у дискусії.


Самостійна робота – це пізнавальна діяльність слухача. При цій організаційній формі навчальної діяльності, роль викладача опосередкована через систему впливів. Таким впливом є завдання, які викладач пропонує для самостійного опрацювання студентами.

Самостійна робота студентів може включати більш повне і глибоке ознайомлення з нормативними актами та поповнення знань щодо існуючих теорій управління робочими активами банку.


Для підготовки до викладання даної теми викладачу пропонується література:


  1. Бор М.З. “Банковское дело и финансирование инвестиций.“ М. 1994


  1. Бор М.З. “Стратегическое управление банковской деятельностью.“ М. 1993


  1. Брук Н. “Банковское дело и финансирование инвестиций.“ М. 1994


  1. Глухов Б.В. “Финансовый менеджмент в комерческом банке“ М. 1995


  1. Коробов Ю.И. “Банковский портфель 1,2,3“ М. 1994


  1. Лаврушин О.И. “Основы банковского менеджмента“ М. 1996


  1. Мелкумов Я.П. “Кредитные ресурсы: расчет и анализ“ М. 1995


  1. Мороз А.Н. “Основы банковского дела.“ К. 1994


  1. Рид. Э, Коттер Ф., Гилл Э. “Коммерческие банк“ М. 1994


  1. Роуз П. “Управление коммерческим банком“ М. 1993


  1. Синтки Дж. “Управление финансами в коммерческом банке. “ М. 1994


  1. “Про банки і банківську діяльність.” Закон Украины от 20.03.91.


  1. Харламова Е.М. “Педагогика“ М. 1991


  1. Эльконин Д.Б. “Психология игры” М. 1980


  1. Зазюн И.А. “Основы педагогичнеского мастерства” М. 1989


  1. Баранов С.П. “Педагогика” М. 1986


Зміст теми “Управління робочими

активами банку”

Класифікація активів банку


Проведення фінансового аналізу роботи банку передбачає визначення критеріїв ефективності роботи, для чого потрібно визначити та диверсикувати середу, у якій буде проводитись аналіз. Середою є система відображення господарських операцій банку, зокрема, залишки на активих та пасивних рахунках, а її структура відображається у групировці залишків, виходячи з їх однорідності за походженням чи розміщенням.

Структура активів та пасивів будь-якого банку, тобто їх розподілення за різними рахунками, відображає внутрішню політику керівництва і у значній мірі впливає на подальший розвиток банку як економічної одиниці.

Найкраща банківська політика полягає у тому, щоб забезпечити розподілення активів та пасивів, тобто залучення та розміщення коштів акціонерів та клієнтів, таким чином, щоб вони забезпечували:

  • достатній ступінь надійності, що знаходить своє відображення у грамотному розподіленні активів за функціональними групами на умовах зворотності;

  • достатній рівень ліквідності, що знаходить своє відображення в управлінні портфелем активів за умовами строковості;

  • достатній рівень рентабельності, що знаходить своє відображення у максимізації прибутковості активних операцій та одночасною мінімзацією видатків на залучення коштів.

Вміння знаходити “золоту середину”, тобто підтримувати доцільні співвідношення між цими параметрами, складає зміст банківської справи як мистецтва. Однак, знаходження цих пропорцій має велике значення також і для фінансового менеджменту на підприємстві.


Усі активні статті балансу банку за своєю природою можна розподілити на слідуючі групи:

1. Ліквідні активи, до яких можна віднести усі кошти банку у касі, на коррахунках в інших банках, у тому числі в НБУ.

2. Строкові активи, як частина робочого капіталу (працюючих активів) наданих банком клієнтам-партнерам на умовах строковості, прибутковості та повернення. Умови строковості та повкртання передбачають, що кошти, не повернені у строк, залишаються у цій групі активів на протязі характерного строку, після чого помітно збільшується ймовірність прямих збитків та виникає нова категорія - “сумнівні збитки”.

Строкові активи у свою чергу поділяються на три підгрупи:

кредитні (короткострокові кредити) - надані на строк до 1 року;

позичкові (довгострокові кредити) - надані на строк більше 1 року;

облікові - облігації, векселя та ін.

3. Інвестиційні активи - ці активи також відносяться до категорії працюючого капіталу, вони являють собою частку участі банку у спільному володінні власністю юридичних осіб.

4. Капітальні активи - кошти банку у активах, які мають безпосередньо уречвлену форму, а також придбання банком прав інтелектуальної власності.

Цей вид активів можна розділити за слідуючими групами:

  • нерухомість;

  • обладнання;

  • інші цінності;

  • нематеріальні активи.

5. Операційні активи - поточні витрати банку, вкладання банку у власну діяльність з метою отримання доходу. Сюди ж відноситься заборгованість клієнтов за надані суди, які перевищують характерний строк, після якого борги відносяться до сумнівних, але до моменту, коли борги визнаються “безнадійними”.

До робочих активів банку відносять: першу, другу, третю та п’яту групи. До цих груп відносять слідуючі основні статті балансу банку:

  1. Касова готівка, та прирівнені до неї кошти.

  2. Інвестиції у цінні папери.

  3. Позички.

Проблема управління активами полягає головним чином у розміщенні коштів у межах цих статей балансу. Тому, що банк повинен керувати співвідошенням цих статей щоденно.

Проведення фінансового аналізу роботи банку передбачає визначення критеріїв ефективності работи, для чого потрібно визначити та диверсикувати середу, у якій буде проводитись аналіз. Середою є система відображення господарських операцій банку, зокрема, залишки на активих та пасивних рахунках, а її структура відображається у групировці залишків, виходячи з їх однорідності за походженням чи розміщенням.

Структура активів та пасивів будь-якого банку, тобто їх розподілення за різними рахунками, відображає їх внутрішню політику керівництва і у значній мірі впливає на подальший розвиток банку як економічної одиниці.

Найкраща банківська політика полягає у тому, щоб забезпечити розподілення активів та пасивів, тобто залучення та розміщення коштів акціонерів та клієнтів, таким чином, щоб вони забезпечували:

  • достатній ступінь надійності, що знаходить своє відображення у грамотному розподіленні активівза функціональними групами на умовах зворотності;

  • достатній рівень ліквідності, що знаходить своє відображення в управлінні портфелем активів за умовами строковості;

  • достатній рівень рентабельності, що знаходить своє відображення у максимізації прибутковості активних операцій та одночасною мінімзацією видатків на залучення коштів.

Вміння знаходити “золоту середину”, тобто підтримувати доцільні співвідношення між цими параметрами, складає зміст банківської справи як мистецтва. Однак, знаходження цих пропорцій має велике значення також і для фінансового менеджменту на підприємстві.

Усі активні статті балансу банку за своєю природою можна розподілити на слідуючі групи:

1. Ліквідні активи, до яких можна віднести усі кошти банку у касі, на коррахунках в інших банках, у тому числі в НБУ.

2. Строкові активи, як частина робочого капіталу (працюючих активів) наданих банком клієнтам-партнерам на умовах строковості, прибутковості та повернення. Умови строковості та повкртання передбачають, що кошти, не повернені у строк, залишаються у цій групі активів на протязі характерного строку, після чого помітно збільшується ймовірність прямих збитків та виникає нова категорія – “сумнівні збитки”.

Строкові активи у свою чергу поділяються на три підгрупи:

  • кредитні (короткострокові кредити) – надані на строк до 1 року;

  • позичкові (довгострокові кредити) – надані на строк більше 1 року;

  • облікові – облігації, векселя та ін.

3. Iнвестиційні активи – ці активи також відносяться до категорії працюючого капіталу, вони являють собою частку участі банку у спільному володінні власністю юридичних осіб.

4. Капітальні активи – кошти банку у активах, які мають безпосередньо уречвлену форму, а також придбання банком прав інтелектуальної власності.

Цей вид активів можна розділити за слідуючими групами:

  1. нерухомість;

  2. обладнання;

  3. інші цінності;

  4. нематеріальні активи.

5. Операційні активи – поточні витрати банку, вкладання банку у власну діяльність з метою отримання доходу. Сюди ж відноситься заборгованість клієнтов за надані суди, які перевищують характерний строк, після якого борги відносяться до сумнівних, але до моменту, коли борги визнаються “безнадійними”.

До робочих активів банку відносять: першу, другу, третю та п’яту групи. До цих груп відносять слідуючі основні статті балансу банку:

  1. Касова готівка, та прирівнені до неї кошти.

  2. Інвестиції у цінні папери.

  3. Позички.

Проблема управління активами полягає головним чином у розміщенні коштів у межах цих статей балансу. Тому, що банк повинен керувати співвідошенням цих статей щоденно.

Підходи до керування активами.


Розміщення банком коштів у різні види активів залежить:

  1. Від ісуючих законів та законодавчих актів.

  2. Необхідності підтримувати високий рівень ліквідності.

  3. Отримання високого прибутку.

Зарубіжною пракикою вироблено 2 основних методи вирішення проблеми управління робочим капіталом банку. У цих методах робиться спроба вирішити ділему “ліквідність-прибутковість”. Методи відрізняються тим, на що робиться наголос у самому процесі управління активами і до якого ступеню виконується кількісний аналіз при оцінці можливих альтернатив. Слід зауважити, щожоден з методів не можна вважати ідеальним, тому, що кожний має свої переваги та недоліки. У кожному з методів є елементи, які можна використовувати при вирішенні конкретних проблем окремого банку.

Найпростішим, з точки зору використання, є перший метод, який має назву загального фонду коштів (pool-of-funds method). Багато з банків широко використовують цей метод, особливо у часи надлишка коштів.

Поява другог методу – розподілення активів чи конверсія коштів (asset allocation or conversation of funds approach) – пов’язано з прагненням подолати окремі недоліки першого методу.

Який би з методів чи їх комбінація не обирались банком у якості моделі розміщення коштів у різноманітні активи, керівництво банку не повинно забувати про співвідношення ризку та прибутковості між окремими категоріями активних операцій та між окремими видами кредитів та інвестицій в середині кожної категорії. Корисним засобом у досягненні мети отримання максимального прибутку є ретельне співставлення граничних витрат залучення коштів з гранично можливими доходами від активних операцій.


Метод загального фонду коштів.

Кошти, за розміщення яких відповідає керівник, поступають з різноманітних джерел в т.ч. вклади до запитання, ощадні, строкові вклади, а також власний капітал банку. У основі данного методу знаходиться ідея об’єднання усіх ресурсів. Потім сукупні кошти розподіляються між тими видами активів (позички, державні цінні папери, готівка і т.п.), які вважаються придатними. У моделі загального фонду коштів для виконання конкретної активної операції не міє значення з якого джерела отримані кошти, поки їх розміщення сприяє досягнених перед банком цілей. Схематично цей метод показано на мал. 1.1.

Даний метод потребує від керівництва банку у однаковій мірі дотримання принципів ліквідності та прибутковості. Ось чому кошти розміщуються у такі види активних операцій, які найбільш повно відповідають цим принципам. Розміщення коштів здійснюєтьсяу відповідності з окремими пріорітетами, призначення яких – допомогти керівництву оперативних відділів виршити проблему співвідношення ліквідності та прибутковості.

Основною задачею керівництва банку по методу загальних коштів фонду є визначення пріорітетів розміщення активів. Перевагою цього методу є простота практичного використання при прийнятті управлінських рішень. Головною небезпекою є те, що керівництво часто буде ігнорувати зв’язки між активами та пасивами. Таким чином, збільшення у робочих активах долі короткострокострокових кредитів, може створити, несподівано для кредиторів, лолаткову потребу у ліквідних коштах.

Первинні резерви.

Задачею номер один при визначенні структури розміщення коштів є встановлення їх частки, яка виділяється у якості первинного резерва. Ця категорія активів носить функціональний характер, вона не фігурує у балансових звітах банків. Однак, банкіри приділяють їй велику увагу і включають у первинні резерви ті ативи, які можуть бути негайно використані для виплати вкладів на вимогу клєнтів. У юільшості випадків у ролі перовинних резервів виступають активи, які включаються у статті: каса, кошти на резервному рахунку в НБУ, кореспонденські рахунки в банках.

Вторинні резерви.

Завданням номер два при розміщені коштів буде створення “некасових” ліквідних активів, які до того ж приносять визначений прибуток. Ці резерви включають доходні активи, які з мінімальним затриманям та незначним ризиком збитків можна перетворити у готівку. Основне призначення резервів другої черги – служити джерелом поповнення первинних резервів. Як і первинні резерви – це скоріш економічна категорія, ніж бухгалтерська.

У резерви другої черги входять активи, які, як правило, складають портфель цінних паперів держави та у деяких випадках – кошти на позикових рахунках (головним чином – короткострокові кредити).

Портфель кредитів.

Третій етап розміщення коштів за методом загального фонду коштів – формування портфелю кредитів. Після того, як банк визначив розміри первинних та вторинних резервів, він може предоставити позички своїм клієнтам. Позички – головна частина банківських активів. Прибуток по позичкам – найбільша складова банківського прибутку. Однак, позичкові операції є дуже ризиковим видом банківської діяльності.

ІІІІІIнвестиції з метою отримання прибутку.

У останню чергу при розміщенні коштів визначається склад портфелю цінних паперів. Кошти, які залишаються після задоволення обгрунтованих потреб клієнтів у кредитах, можуть бути розміщенні у довгострокові цінні папери. Призначення портфелю інвестицій – приносити банку прибуток та бути додатком резерву другої черги по мірі наближення строку погашення довгострокових цінних паперів.

Використання банком методу загального фонду коштів у керуванні активами дає банку широкі можливості вибору категорії активних операцій. Цей метод встановлює пріорітети, які формуються досить загально. Утой же час вказаний метод не має чітких критеріїв для розподілення коштів по категоріям активів і не має чітких крітеріїв для розподілення коштів по категоріям активів і не дає рішення ділеми “ліквідність–прибутковість”. Це покладено на досвід та інтуіцію банківського керівництва.


Метод розподілення активів.

Вище зазначалося, що при підході до розміщення активів з позиції загального фонду коштів, дуже багато уваги приділяється ліквідності, та не враховуються вимоги ліквідності по відношенню до вкладів до запитання та строковим вкладам.

Модель розподілення активів встановлює, що розмір необхідних банку ліквідних коштів залежить від джерел заохочення фондів. Схематично вона зображена на мал. 1.2. Цим методом побиться спроба розмежувати джерела коштів у відповідності з нормами обов’язкоих резервів та швидкістю їх обертання. Дана модель передбачає створення кількох “прибуткових центрів” (чи “центрів ліквідності”) у середині банка, які використовуються для розміщення коштів, які заохочені банком із різноманітних джерел. Таким центром може бути окремий відділ, який займається питаннями такого рангу. В зарубіжній практиці такі центри отримали назву банк у банку; розміщення коштів кожним з цих центрів здійснюється незалежно відрозміщення коштів іншими центрами. У банку існують незалежні один від одного банк вкладів до запитання, банк ощадних вкладів, банк строкових вкладів.

Керівництво банку встановлює джерела надходження коштів до кожного центру з точки зору їх ліквідності та прибутковості. Також керівництво банку визначає порядок їх розміщення кожним центром.

Головною перевагою методу, який розглядається є зменшення долі ліквідних активів та вкладень додаткових коштів у позички та інвестиції, що призводить до збільшення норми прибутку. Прихильники методу розподілення активів стверджують, що збільшення норми прибутку досягається шляхом зменшення частки ліквідних активів (каса, кореспонденські рахунки в НБУ), які майже не приносять прибутку, та збільшення за цей рахунок інвестицій у менш ліквідні активи (кредити, вкладання в цінні папери), прибуток від яких набагато більший.

Однак, цей метод може дати лише приблизний результат для розподілення коштів. Другим недоліком цього методу є те, що він передбачає належність джерел коштів від шляхів їх використання. Як свідчить реальне життя, це далеко не так. Як свідчить реальне життя, це далеко не так. На теперішній час, підприємствам в Україні дозволено мати лише один розрахунковий рахунок у банку. Банк зацікавлений у тому, щоб якомога більше підприємств мали свої розрахункові рахунки у його установі. Залучення нових клієнтів одночасно означає можливість банку задовольнити потребу своїх клієнтів у кредитах, а це означає, що частина нових вкладів повинна бути спрямована на кредитування власників цих вкладів.

Інші недоліки однаково торкаються і методу загального фонду коштів і методу розподілення активів. Два перелічених метода роблять акцент на ліквідності, приділяючи менше уваги задовільненню кредитних потреб клієнта.

При визначенні пріорітетів при розподіленні коштів також потрібно брати до уваги стан загальної ділової активності у країні. Наприклад, при підйомі ділової активності, зростає попит на кредити, при зменшенні вкладів. У цій ситуації банк, крім встановлених норм резервів, треба додаткові ліквідні кошти для покриття вилученних вкладів та задоволення попиту на кредит.

Слід також взяти до уваги наявність сезонних коливань у окремих банках цей фактор має досить велике значення (якщо основними клієнтами є сільскогосподарські підприємства). Крім того, під впливом грошово-кредитної політики, яка проводиться НБУ, попит на кредити у період підйому може випереджати зростання вкладів, а у періоди спаду ділової активності, темпи росту депозитів у всіх банках вище потреби у кредитних ресурсах.

Два розглянутих метода мають і ще один недолік: вони спираються на середній, а не граничний рівень ліквідності банківської системи в цілом, однак, він не може підказати керівництву окремого банку, якою повинна бути така стаття балансу як касова готівка на наступному тижні, щоб покрити вилучення вкладів та задоволення кредитних потреб. Тільки аналіз рахунків окремих клієнтів банку та добре знання господарчьких та фінансових умов на ринку дозволяють банку визначити потребу у навних коштах на даний момент.

Тому менеджери, які приймають рішення про остаточне розміщення коштів, повинні при використанні цих методів, приймати до уваги перелічені фактори, а також інші особливості роботи даного банку.

Розглянуті два методи слід розглядати не як комплекс нормативних вказівок, які дають основу для прийняття рішень, а як загальну схему, у межах якої керівництво банком може визначити підхід до рішення проблеми керування активами. Виконання любого з цих методів передбачає здібність групи компетентних керівників досліджувати весь комплекс взаїмозв’язків та вводити ті ускладнення у аналіз та прийняття рішень, які відповідають конкретному положенню даного банку.


Основні принципи проведення кредитної політики


Банківський кредит надається суб'єктам кредитування усіх форм власності у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором. Основними із них є: забезпеченість, повернення, строковість, платність та цільова направленість.

Принцип забезпеченості кредиту означає наявність у банку права для захисту своїх інтересів, недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальника.

Принцип повернення, строковості та платності означає, що кредит має бути поверненим позичальником банку у визначений у кредитному договорі строк з відповідною сплатою за користування кредитом.

Цільовий характер використання передбачає вкладення позичкових коштів на конкретні цілі, передбачені кредитним договором.

При проведенні кредитної політики банки виходять із необхідності забезпечення поєднання інтересів банку, його акціонерів і вкладників та суб'єктів господарської діяльності з урахуванням загальнодержавних інтересів.

Рішення щодо надання кредитів позичальникам, незалежно від запрошуваного розміру кредиту, приймається колегіально (Правлінням банку, Кредитним комітетом, Комісією і таке інше) більшістю голосів і оформляється протоколом.

При формуванні кредитного портфелю, банк повинен враховувати встановлені економічні нормативи діяльності банків та вимог щодо формування обов'язкових, страхових і резервних фондів.

При аналізі якості кредитного портфелю банку кредити, які надаються банками, поділяються:

1. За строками користування:

а) короткострокові - до 1 року,

б) середньострокові - до 3 років,

в) довгострокові - понад 3 років.

Короткострокові кредити можуть надаватись банками у разі тимчасових фінансових труднощів, що виникають у зв'язку із витратами виробництва та обігу, не забезпечених надходженнями коштів у відповідному періоді.

Середньострокові кредити можуть надаватись на оплату обладнання, поточні витрати, на фінансування капітальних вкладень.

Довгострокові кредити можуть надаватись для формування основних фондів. Об'єктами кредитування можуть бути капітальні витрати на реконструкцію, модернізацію та розширення вже діючих основних фондів, на нове будівництво, на приватизацію та інше.

При розробці кредитної політики в часі слід також приділяти увагу політиці банку щодо формування портфелю цінних паперів. Наприклад, орієнтація банку на довгострокові кредити може балансувати його ліквідність за допомогою операцій на ринку короткострокових цінних паперів. Та навпаки.

2. За забезпеченням:

а) забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами);

б) гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи);

в) з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової організації);

г) незабезпечені (бланкові).

Застава, прийнята у забезпечення повинна відповідати окремим вимогам: стабільність цін на майно, прийняте під забезпечення кредиту, низькі витрати банку на зберігання майна, висока ліквідність застави тощо. До гарантій, які приймаються під забезпечення кредиту, також висуваються окремі вимоги: у процесі прийняття рішення щодо кредитування клієнта може перевірятись фінансовий стан установи, що надала гарантію, її платоспроможнісь, репутація та ін.

3. За ступенем ризику:

а) стандартні кредити;

б) кредити з підвищеним ризиком.

Стандартними кредитами НБУ визначено кредити незалежно вiд виду забезпечення, строк погашення яких не настав; кредити, за якими своєчасно і в повному обсязi погашається основний борг, включаючи кредити пролонгованi у встановленому порядку, але не бiльше двох разiв, iз загальним строком пролонгацiї не бiльше 6 мiсяцiв.

4. За методами надання:

а) у разовому порядку;

б) відповідно до відкритої кредитної лінії;

в) гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання, за потребою, із стягненням комісії за зобов'язання).

Банку більш вигідно надавати кредити по кредитній лінії та гарантійні. Це обумовлено декількома факторами: по-перше, банк отримує прибуток від залишків коштів, які не використовуються клієнтом, по-друге, це знижує кредитний ризик (у цьому випадку банк може контролювати використання коштів, наданих у кредит шляхом їх видання на окрему операцію). Також відкриваючи кредитну лінію, банк ризикує лише частиною виданих у кредит коштів.

5. За строками погашення:

а) водночас;

б) у розстрочку;

в) достроково (за вимогою кредитора, або за заявою позичальника)

г) з регресією платежів;

д) після закінчення обумовленого періоду (місяця, кварталу).

Погашення кредиту встановлюється кредитним договором в частині графіку погашення заборгованості. У кожному конкретному випадку встановлюються графік сплати погашення суми основного боргу та процентів за користання кредитом.

Одним з важливих моментів, який слід враховувати при формуванні кредитної політики – це джерела залучення кредитних ресурсів.

Основними джерелами формування банківських кредитних ресурсів є власні кошти банків, залишки на розрахункових та поточних (валютних) рахунках, залучені кошти юридичних та фізичних осіб на депозитні рахунки до запитання та строкові, міжбанківські кредити та кошти, одержані від випуску цінних паперів.

Кредитні операції здійснюються банками у межах кредитних ресурсів.

При визначенні кредитної політики, банк встановлює розміри відсоткових ставок. Розмір відсоткових ставок та порядок їх сплат встановлюються банком і визначаються в кредитному договорі в залежності від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, облікової ставки та інших факторів.

Відсоткові ставки повинні враховувати як прибуто банку по кредиту, так і суму прибутка клієнта, з якого будуть виплачуватися проценти за користування кредитом. Мінімальний розмір відсоткової ставки визначений розміром облікової ставки НБУ.

Якщо діяльність банку пов’язана з наданням кредитів у іноземній валюті, то для таких кредитів необхідно враховувати також відсоткові ставки, які діють на міжнародних ринках капіталів.

Банкам України забороняється надання кредитів на:

  • покриття збитків господарської діяльності позичальника;

  • формування та збільшення статутного фонду комерційних банків та інших господарських товариств.

Ці обмеження викликані тим, що вони протитрічать сутності кредиту. Раніше НБУ забороняв видачу кредитів на придбання цінних паперів, але пізніше це обмежання було знято. Як свідчить практика клієнти всеодно не беруть кредити на придбання цінних паперів. Це пояснюється тим, що прибутки отримані по цінним паперам не покривають процентних платежів по кредиту.


Політика формування портфелю цінних паперів банку


Банківські інвестиції у цінні папери грають важливу роль в управлінні банком з середини. Ці папери забезпечують додаткове джерело прибутку, яке відрізняється від прибутку, отриманого по кредитам. Прибуток від інвестицій у цінні папери грає особливо важливу роль, коли прибуток по наданим позичкам знижується. Також вкладання коштів у цінні папери для банку являє собою джерело ліквідності для обмеження обсягу готівкових резервів, а також позичання на грошовому ринку у випадку винекнення необхідності у коштах при вилученні депозитів чи для задоволення інших фінансових потреб банку

У прцесі прийняття рішень відносно того, які бумаги слід придбати, а які – продати, до уваги слід брати декілька факторів.

Основні фактори, які впливають на інвестиційний вибір банку слідуючи:

  1. Очікувана норма прибутку

  2. Податкові характеристики

  3. Процентний ризик

  4. Кредитний ризик

  5. Діловий ризик

  6. Ризик несбалансоної ліквідності

  7. Інфляційний ризик

Очікувана норма прибутку. Керівництво банку повинно визначити загальну норму прибутку, яку реально можна очікувати по кожному цінному паперу, включаючи процентні виплати, які обіцяє її емітент, та можливі капітальні прирости чи збитки. Керівництво банку повинно розглянути два варіанти отримання прибутку по цінному паперу:

  1. якщо існує намір тримати цінний папер до строку його погашення емітентом (у цьому випадку прибуток банка буде складати отримані процентні платежі та викупна ціна цінного паперу);

  2. якщо існує намір продати цінний папер до строку його погашення емітентом (у цьому випадку прибуток банку буде складати отримані проценти по цінному паперу та підвищення курсової ціни паперу).

Податкові характеристики. Проценти та прибуток по різним інвестиціям банку оподатковуються по різному. Тому дільш доцільно для банку до розрахунків приймати прибуток після сплати податків. Наприклад, з прибутку банків отриманих по ОВДП податок не стягується.

Процентний ризик. Зміна процентних ставок є показником ризику для інвестицій банку. Рост процентних ставок знижує ринкову ціну раніш емітовоних цінних паперів. Також у періоди роста процентних ставок як правило зростає попит на кредити. Враховуючи що основним пріорітетом банку є видача кредитів, то деякі з цінних паперів повинні бути продані з метою отримання готівки для надання позичок. Такі продажі часто приносять значні капітальні збитки, які банк розраховує компенсувати за рахунок комбінації податкових пільг та відносно більш високої прибутковості за виданими позичками.

Кредитний ризик, чи ризик невиконання емітентом своїх обов’язків. У зв’язку з тим, що зараз на Україні немає стандартизованого рейтингу цінних паперів, банкам доводиться самостійно аналізувати надійність цінного паперу того чи іншого емітенту. У цьому розумінні вигідно відрізняються від цінних паперів, емітованих приватними установами державні цінні папери, по яким кредитний ризик зводиться до мінімуму.

Діловий ризик. Банки у процесі своєї діяльності можуть зустрітися зі значним ризиком того, що ринкова економіка, яку вони обслуговують, може прийти у занепад зі зниженням обсягів продаж, а також зростанням банкрутств та безробіття. Ці неблагоприємні явища, які часто називають діловим ризиком, швидко відображаються на кредитному портфелі банку, де по мірі наростання фінансових труднощів позичальників збільшується обсяг неповернених кредитів. Банки для того щоб компенсувати вплив ризику кредитного портфелю, у значній мірі спираються на свої портфелі цінних паперів.

Ризик несбалансованої ліквідності. Банки увесь час повинні враховувати, що їм, можливо, буде потрібно продати цінні папери до їх погашення у наслідок ризику несбалансованої ліквідності. Таким чином, основне питання, з яким зустрічається керівництво відділу цінних паперів при виборі цінних паперів для інвестицій – це рівень розвитку вторинного ринку цінних паперів.

IІнфляційний ризик. Хоча на сьогоді темпи інфляції в Україні низькі, банки всеодно повинні враховувати цей фактор, оскільки і прибуток, отриманий у вигляді процентів, та повернена номінальна сума боргу за ціннмими паперами чи кредиту будуть знецінені у результаті підвищення цін на товари та послуги. Окремий захист від інфляційного ризику надається короткостроковими цінними паперами та інструментами з плаваючими процентними ставками.


Стратегії визначення інвестиційного горизонту


Коли банк обирає тип цінних паперів, спираючись на їх очікуєму прибутковість, податкові характеристики і ризик, залишається невирішеним питання як розподілити цей портфель цінних паперів у часі. Іншими словами, цінні папери з якими строками погашення повинен тримати банк? Iснує декілька альтернативних стратегій відносно розподілення строків інвестування, кожна з яких має свої переваги та недоліки.

Політика “сходів”

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: