Методика розвитку зв'язного мовлення у дітей-дошкільників з вадами мовлення
8. Схеми- моделі.
Використовуючи схеми-моделі , потрібно запитання до дітей ставити так, щоб вони спонукали їх до інтелектуальної активності, щоб були спрямовані більше на мислення дитини і менше - на її пам'ять. Будувати діалог потрібно так , щоб дитина не лише відповідала на питання , які виходять від дорослого, але й мала щораз більше стимулів сама ставити запитання.
Отже успішне оволодіння діалогічною мовою має на увазі цілеспрямоване навчання, формування певних навичок побудови зв’язних висловлювань.
Щоб краще розвинути діалогічне мовлення дошкільників з вадами мови, потрібно працювати спільно з родинами. Тільки в тісному співробітництві з дорослими дитина досягне таких висот, які їй одній не доступні і така творча співдружність створить для дитини найбільш сприятливу основу для розвитку мовленнєвих норм спілкування, дасть можливість оволодіти більш складними навичками та вміннями.
3.1 Методика проведення бесід
Одним з основних методів навчання дітей з вадами мови діалогічного мовлення є бесіда – організована, цілеспрямована розмова вихователя з дітьми на певну тему. Вона складається із запитань і відповідей . Запитання вихователя спрямовують думку дитини і допомагають їй сформулювати відповідь. Бесіда сприяє цілеспрямованому мисленню. Вихователь ставлячи запитання , вчить дитину логічно мислити не відволікаючись від теми випадковими асоціаціями. Для того, щоб брати активну участь у бесіду , діти повинні уважно слухати відповіді своїх товаришів і розуміти запитання вихователя. Під час бесіди розвивається уміння слухати , розуміти співбесідника , давати зрозумілі і чіткі відповіді.
Бесіда, як цілеспрямоване обговорення з дітьми предметів, подій, явищ є методом уточнення і систематизації уявлень, які дитина здобула на всіх інших заняттях і в повсякденному житті. Це неодноразово підкреслював К.Д.Ушинський: « Сократичний метод вносить світло в темну голову, вводить потроху в розумову систему, зрозумілу для свідомості, все, що зберігається в темряві цієї голови і тим самим віддає у владу свідомості матеріали, які випадково і відривчасто відклалися в пам’яті».
Бесіда збагачує також дитину новими знаннями, дитина вчиться зосереджувати свою думку на одному предметі, пригадує те, що знає про нього, привчається логічно мислити, розвиває пам'ять.
Правильно проведена бесіда допомагає дитині з вадами мови поступово перейти від конкретного мислення до абстрактного , що дуже важливо для підготовки дитини до навчання в школі.
З розвитком дитячого мислення тісно пов'язаний розвиток мови дитини. У бесіді вихователь вчить дитину чітко, зв’язно висловлювати думки. Дитина вчиться послідовно викладати факти , не відволікаючись від теми . Великого значення бесіді як методові розвитку розмовної мови і мислення надавала Є.І.Тихєєва у своїй роботі « Розвиток мови дошкільників» : «Розмова і бесіда по суті два майже тотожні прояви одного і того ж процесу: мовного спілкування дітей, але ми виділяючи бесіду , як один з найцінніших методів розвитку мови дітей, розуміємо під ним організоване, планово проведене заняття , мета якого поглибити , уточнити і систематизувати за допомогою слова уявлення і знання дітей, вільна невимушена бесіда , зігріта інтересом , є одним з могутніх факторів розвитку мови дітей».
Бесіда має також велике виховне значення . Вона формує у дитини відповідне ставлення до фактів навколишньої дійсності , сприяє вихованню організованості і формуванню певних моральних якостей. Під час бесіди можна навчити дітей висловлюватися в колективі, в разі потреби відстоювати свої думки, соромливі діти під час бесіди легше переборюють свою боязкість, дуже балакучі привчаються до дисципліни, учаться не перебивати товариша, відповідати лише тоді коли їх запитують. Бесіда, як цінний метод морального виховання , допомагає формуванню поглядів і якостей дитини.
Зміст бесіди повинен бути цінним в педагогічному розумінні. Бесіда повинна бути психологічно близькою дитині дошкільного віку з вадами мови, тоді бесіда буде активною, збуджуватиме думку дитини, допоможе підтримувати увагу дітей і залишить глибокий слід в її свідомості. Питання про доступність змісту бесіди для дітей дошкільників неодноразово вирішувалися в педагогічній літературі. Цим питанням займали я і класики педагогіки - Ян Амос Коменський , Й.Песталоцці, які радили, добираючи теми для бесід ,Керуватися принципом доступності матеріалу - йти від близького до далекого, від простого до складного.
Є.І.Тихєєва також радить вести бесіди з дітьми про предмети, які безпосередньо впливають на зовнішні почуття дітей. Це можуть бути предмети, які є в кімнаті, частини людського тіла, предмети одягу, тварини, рослини тощо.
Наші діти не живуть в умовах замкненої сім’ї. Картини, дитячі книжки, ілюстрації в газетах і журналах, дитячі радіопередачі, телепередачі. Іграшки, багате суспільне життя, яке спостерігають наші діти , - все це розширює кругозір дитини, розширює коло її уявлень і понять, збуджує нові інтереси. Таким чином, «далеке» стає близьким нашим дітям, знаходить своє відображення в дитячих іграх, розмовах, малюнках. Тому ми можемо розповідати дітям міста про працю і життя людей на селі, а дітям в сільських дитячих садках розповідаємо про місто, ведемо бесіди про батьківщину, про космічні польоти.
Змістом бесіди повинні бути явища, в основному знайомі дітям, але вони вимагають ще додаткових пояснень і підносять свідомість дитина більш високий рівень знань. Бесіду можна проводити тоді , коли діти безпосередньо розглядають той чи інший предмет, коли вони добре уявляють його або бачать на картині.
Тематику бесід логопед визначає згідно з програмою навчання та виховання дітей дошкільного віку з вадами мовлення.
Всі бесіди залежно від того, коли логопед проводитиме їх, можна поділити на вступні , заключні і супроводжуючі. Це залежить від мети та задач логопедичної роботи. Вступна бесіда допомагає уточнити знання, уявлення дітей про щось. Заключна бесіда проводиться для закріплення та диференціювання умінь та навичок , отриманих дитиною в процесі корекції порушення. При використанні бесіди в логопедичній практиці логопед повинен дотримуватися наступних умов:
Повинна бути опора на знання і уявлення, які вже є у дитини;
Необхідно враховувати особливості мислення дитини;
Треба активувати мислення дитини, використовуючи різні види питань;
Питання повинні бути чіткими, зрозумілими і вимагати однозначної відповіді;
Бесіда повинна дотримуватись завдань та мети спланованої роботи.
Завдання можуть бути різними: розвиток пізнавальної діяльності; закріплення правильної вимови; розвиток граматичної та лексичної сторони мови; розвиток плавності та зв’язності мови.
Значне місце в успішному проведенні бесіди займає серйозна підготовка до неї вихователя і дітей. Готуючи дітей до бесіди , логопед дає їм певні знання про предмет чи явище , про яке йтиме мова в бесіді. Ці знання слід обов’язково формувати на грунті безпосереднього сприймання предметів чи явищ об’єктивної дійсності під час спостережень, екскурсій чи сприймання зображення їх на картинах , в іграшках, літературних творах тощо. Це потрібно для того , щоб будувати бесіду на грунті життєвого досвіду і знань дітей.
Умілий добір і постановка запитань в ході бесіди впливає на її педагогічну ефективність. Запитання поставлені дітям ,повинні спиратися на їхній життєвий досвід, бути стислими, точними, послідовними, випливати одне з одного, щоб кожне наступне , вносячи щось нове, доповнювало і поглиблювало попереднє. Всі запитання можна поділити , як зазначає Є.І.Радіна, в основному на дві групи. Велика група запитань - це запитання, які вимагають від дітей простої назви чи описування предметів, явищ. Це запитання : що? який? як? Логопед ставить їх на початку бесіди , для того, щоб поновити в пам’яті дитини те, що вона бачила,переживала.
Друга група запитань вимагає від дітей деяких логічних узагальнень, умовиводів, встановлення причинових зв’язків, розкриття змісту теми. Це запитання: для чого? чому? Їх здебільшого ставлять після того , як у пам’яті дитини поновились образи , знання, на грунті аналізу яких дитина робить висновки. Питання повинно бути чітко сформульовано, не повинно бути не зрозумілих дітям слів. Крім основних запитань повинні бути і допоміжні. На початку бесіди краще запитати першими дітей з більш розвиненою мовою, щоб їхня відповідь була прикладом для інших. Потім запитати дітей , які гірше володіють мовою. Малоактивним дітям слід ставити легші, посильні запитання. Проводячи бесіду , логопед завжди мусить пам’ятати , що вона повинна мати характер організованої розмови, яка проходить у вільній , невимушеній обстановці, що сприяє розвитку живої, образної мови дитини.
Розділ ІV. Розвиток монологічного мовлення
Розповідна ( монологічна) мова - це мова одного. Це більш складний , порівняно з діалогічною , вид усної мови. Вона вимагає від оповідача зв’язно, послідовно викладати свої думки, надавати їм закінчену форму. Дуже важливо при цьому уміти стежити за своєю мовою і за слухачами , відчувати їхню реакцію. Монологічна мова вимагає правильного граматичного оформлення і логічної послідовності.
Навчаючи дітей розповідної мови , логопед навчає їх зв’язно, логічно, послідовно, правильно побудованими реченнями розповідати про свої враження, про те, що бачили чи чули, розповідати так, щоб всім було зрозуміло, обдумувати зміст розповіді,і послідовність викладу своїх думок.
Велику роль у здійсненні цих завдань відіграє розповідання дітей. Розповідання сприяє розвиткові мислення і виразності мови. Через розповідь дитина вчиться мислити і висловлювати думки логічно , послідовно.
У роботі з розвитку монологічного мовлення у дітей важливо створювати такі ситуації, в яких вони б відчували, усвідомлювали користь від своїх розповідей, переказів, адже монолог часто складається дітьми без достатнього мотивування; діти не зацікавлені роботою, у них відсутній стимул( складає розповідь,переказ тому, що цього вимагає вихователь). Важливими прийомами стимулювання монологу у дітей є записи їхніх розповідей, придуманих казок, виготовлення «книжок» розповідей, пропонування розповісти щось своїм батькам, молодшим дітям, обговорення й оцінка дитячих розповідей, визначення кращих з них тощо.
Зв’язна монологічна мова являє собою найбільш складну форму мовної діяльності. Вона носить характер систематичного послідовного розгорнутого викладення .
Таким чином, під зв’язною монологічною мовою розуміється розгорнуте викладення певного змісту, що здійснюється логічно, послідовно, граматично правильно.
У зв’язку з тим , що зв"язна монологічна мова є складною формою мови, дитина з вадами мови опановує нею поступово. Зв’язна монологічна мова формується на основі діалогічної мови в ході ситуативного спілкування. Основним завданням корекційного впливу – навчити дітей з вадами мови складно й послідовно, граматично й фонетично правильно викладати свої думки, розповідати про події з навколишнього життя. Це має важливе значення для спілкування з дорослими й дітьми , формування особистісних якостей.
Заняття з розвитку зв’язного монологічного мовлення для дітей з особливими потребами включають такі особливості:
установка на сприймання ;
проведення спеціальної підготовчої роботи, тобто підготовка до сприймання та розбір змісту тексту з виділенням важливих смислових частин, послідовності подій і т.д.;
включення в заняття лексичних і граматичних вправ, активізація уваги, зорового і вербального сприйняття;
використання допоміжних методичних прийомів, які полегшують дітям оволодіння навиками зв’язних висловлювань ( опорні питання, мовленнєвий зразок, наочний матеріал і т.д.)
Розповідання дітей - складна розумова діяльність. Уміння зв’язно розповідати діти набувають поступово. Щоб навчити дітей розповідати , на заняттях використовують різні методи: опис предметів або картинок у дидактичних іграх, розповіді дітей за картиною, переказування художніх творів, розповіді з власного досвіду, придумування кінця розповіді, розповідь на тему , запропоновану вихователем. Крім вправляння дітей в мистецтві розповідання, вихователь повинен розповідати і підтримувати в дітей бажання розповідати.
4.1 Види дитячих розповідей і прийоми навчання розповіді
Усі розповіді можна умовно поділити на розповіді на наочній і словесній основі, за змістом – на фактичні й творчі. При складанні фактичної розповіді дитина перш за все спирається на свої сприймання, пам'ять , при придумуванні користується головним чином творчою уявою. Фактичні розповіді можуть супроводжувати сприймання дитини ( за спостереженням) або спиратися на її уявлення ( по пам’яті ). У придумуваних розповідях діти використовують свій попередній досвід, але окремі відомості об’єднують новою ситуацією. Це може бути розповідь з реалістичним змістом ( розповідь про якийсь випадок з кимось, про уявні дії і вчинки людей, зображених на картині) і казка , де дійовим особам надаються фантастичні якості.
За формою розповіді можуть бути описові і сюжетні. Описова розповідь – це виклад характерних ознак предмета або явища. Частіше зустрічаються описові розповіді фактичного характеру: опис картини, предметів, іграшок. На початку розповіді називається предмет, а потім вказуються характерні ознаки, призначення предмета або дії з ним.
Різновидами описових розповідей є порівняльна і пояснювальна. Дошкільників вчать складати опис двох предметів з контрастними ознаками, також пояснювальні розповіді з елементами розмірковування , доведення, у супроводі показу названих дій. Наприклад, дитина може пояснити товаришу , як використовувати той чи інший предмет, іграшку , як грати в гру. Описова розповідь може бути і вигаданою. Наприклад. Розповідь про те, яку б іграшку зробила дитина або яку картину намалювала б для подарунка.
Сюжетна розповідь - це передача подій , які змінюються в часі. В ній обов’язково повинні бути дійові особи. Сюжетна розповідь найчастіше має творчий характер, наприклад: сюжетна розповідь - казка про іграшки ( придумати, як два зайчики жили в лісі, що вони робили тощо); розповідь про дійових осіб картини ( що вони робили до зображеної події,що робитимуть потім); розповідь на запропоновану тему.
Найважчі – творчі, вигадані розповіді, вони проводяться в підготовчих групах. Дітям треба дати знання про типову структуру таких розповідей. Спочатку (експозиція) називається герой, іноді дається опис їх зовнішнього вигляду; потім розповідається коли, де відбувається дія (зав’язка ); далі дія розвивається , встановлюються зв’язки між епізодами, після чого йде закінчення ( розв’язка ).
Велике значення у навчанні розповіданню має зміст розповіді. Це можуть бути розповіді за сприйманням (опис іграшки, предмета або картини, які діти розглядають), по пам’яті ( про те, що сприймали до моменту розповідання), розповідь за уявою ( придумана розповідь, яка побудована на основі роботи уяви). Розповіді за сприйманням і по пам’яті мають фактичну основу, в них розповідається про реально існуючі речі, події, явища; розповіді за уявою – творчі, які потребують від дитини уміння використовувати свій досвід, створювати нові образи і ситуації. Творчі розповіді можуть спиратися на наочну основу і на словесну.
У навчанні дітей розповіді застосовуються різні прийоми, основними з яких є: зразок розповіді вихователя, план розповіді, складання розповіді за частинами, колективне складання розповідей та ін..
Зразок розповіді це опис предмета, події,явища доступний для наслідування дітьми як за змістом, так і за формою. Розповідь – зразок повинна бути простішою ніж розповідь для слухання, тому що слухати і розуміти легше, ніж самому розповідати. Зразок повинен мати цінний виховний зміст, у ньому треба описувати хороші вчинки, дружні почуття тощо. Щоб наблизити зміст розповіді до досвіду дітей , вихователь може використати форму спогадів з свого дитинства: «Коли я була маленькою…» . Для розповіді треба підібрати конкретний факт чи подію, розповідати послідовно, не відходячи від сюжетної лінії розповіді; мов має бути живою, образною, речення короткі.
Зразок розповіді є найлегшим прийомом навчання, тому що він показує дітям головний результат, до якого вони повинні прагнути, допомагає підібрати аналогічний зміст для їхньої розповіді
Зразок розповіді визначає її обсяг, послідовність. Тому зразок застосовується на початкових етапах навчання розповіді, у випадках постановки перед дітьми нових завдань. Як дидактичний прийом зразок використовується частіше на початку заняття, а також у ході його, якщо діти відчувають труднощі в складанні розповіді; у кінці заняття зразок губить свою дидактичну цінність.
Для того щоб домогтися від дітей самостійної творчої роботи , вихователь або логопед повинен пояснити свою розповідь, нібито показати, як її скласти. Тому на перших етапах зразок розповіді краще поєднувати з її планом.
План розповіді - два-три основних запитання, які визначають зміст і послідовність викладу. Як правило, після декількох занять із зразком розповіді план стає самостійним, основним прийомом навчання. У процесі заняття план треба поповнювати новими запитаннями, це активізує увагу дітей,дає можливість індивідуалізувати завдання.
Щоб полегшити дітям складання розповіді за планом, рекомендується колективний розбір плану. Цей прийом використовується здебільшого при складанні дітьми розповідей на початкових етапах( розповіді за картиною або на тему). Картина або тема пропонується всім одна, тому зразок може обмежити творчість дітей. Сутність цього прийому полягає в тому, що вихователь до складання розповідей обговорює з дітьми окремі питання плану, показуючи можливість урізноманітнення змісту розповідей. На одне й те саме запитання плану логопед пропонує відповісти декільком дітям.
На деяких заняттях можна застосувати складання розповіді за частинами або колективне складання розповіді. Цей прийом використовується при складанні розповіді за картиною, яку можна поділити на кілька частин, а також при складанні розповіді описового характеру з колективного досвіду, коли вихователь поділяє її на дрібніші частини або підтеми, та коли діти складають колективний лист дітям іншого дитячого садка, хворому товаришу.
У навчанні розповіді використовується і такий прийом, як закінчення дітьми розповіді, розпочатої вихователем. Розвитку у дітей фантазії сприяє підказування варіантів сюжету, обставин дій
Запитання як прийом навчання в розповіданні займає другорядне місце. Запитання дітям ставляться, як правило, після закінчення розповіді для уточнення або доповнення її.
Як і на інших заняттях, треба уникати «пустих», неконкретних запитань. Вони не допомагають дитині або викликають випадкову відповідь. У процесі ж розповіді дитини, якщо трапляється якась помилка, краще підказати слово або речення , виправити помилку, що меншою мірою порушить зв’язність , плавність розповіді, ніж запитання.
Оцінка важливий прийом навчання розповіді. Суть її полягає в тому, щоб діти наслідували те , що схвалив логопед, і уникали того , що він засудив. Тому оцінки , які даються в кінці розповіді, не мають дидактичного значення. І логопед , і діти не пам’ятають , які були розповіді , діти не зможуть сприйняти зауважень логопеда. Доцільніше давати оцінку по ходу слухання розповідей і не обов’язково розгорнуту. Логопед повинен у своїй оцінці відмітити спроби творчості, вдале розкриття сюжету, виразність мови, повноту передачі тощо.
4.2 Методика навчання дітей описовим розповідям
Описування предметів іграшок учить дітей виділяти найхарактерніші ознаки предметів, знаходити для опису точні слова і вирази, визначати відмінне і схоже в предметах у процесі їх порівняння. Вправи на описування іграшок, предметів готують дітей до проведення дидактичних ігорна описування. Такі заняття запропонувала в свій час Є.І. Тихєєва , вона надавала їм великого значення в розвитку точності словника, зв’язного мовлення,логічності мислення, в розширенні кругозору дітей.
Навчання описуванню іграшок, предметів дітей з вадами мовлення проводиться починаючи з старшої групи. Діти повинні навчитися описувати найхарактерніші ознаки предмета, не називаючи його, впізнавати предмет за описом. Крім того в процесі описування треба вчити дітей порівнювати предмети між собою , виділяючи різницю між ними , а також спільні ознаки. Описуванню іграшок повинно передувати розглядання їх, під час якого діти вчаться виділяти деталі й якості іграшок, оволодівають відповідним словником. Логопед ставить запитання щодо зовнішнього вигляду , якостей іграшки , дій з нею. Діти підбирають порівняння. Використовують різноманітну лексику.
На перших заняттях логопед використовує загальний наочний матеріал ( шість-вісім досить великих предметів або іграшок). Потім можна проводити заняття з індивідуальним роздавальним матеріалом. Для таких занять треба підбирати іграшки невеликі, різнорідні, але приблизно однакової складності.
Бажано підбирати іграшки з яскраво вираженими індивідуальними особливостями і демонструвати їх у русі. Підбирають також іграшки одного найменування . але різні за зовнішнім виглядом. Такий підбір забезпечує активізацію словника дітей та розвиток зв’язного мовлення на основі використання прийому порівняння.
Підбираючи матеріал для описування і порівняння треба пам’ятати про його доступність дітям цього віку. Підбирати матеріал слід відповідно до кола знань про навколишнє.
На початку заняття логопед нагадує дітям про те, що вони розглядали багато іграшок . Повідомляє , що сьогодні вона теж принесла іграшки. Ставить мету перед дітьми – розглянути іграшку і розповісти про неї . Спочатку логопед дає дітям зразок опису. Після цього логопед пропонує дітям описати аналогічну іграшку, що дозволить їм скласти свою розповідь, легко наслідуючи зразок. Поступово зразок замінюється планом опису. Наприклад: Як називається іграшка? Якого вона кольору,форми? З чого зроблена? Як з нею можна гратися?
Протягом заняття слід викликати і тих дітей , що вміють і тих дітей , що не вміють описувати. Якщо спочатку викликана дитина не зможе описати іграшку, то це саме завдання можна запропонувати іншій дитині. Якщо й інші діти описують незв’язно, схематично, то варто в ході заняття дати свій зразок опису.
На заняттях слід заохочувати спроби дітей привносити свій досвід. Для описування підбираються знайомі предмети, і діти можуть включати в опис свої враження від них.
Описані іграшки залишаються на столі логопеда, якщо вони потрібні для порівняння, класифікації, а потім їх треба сховати , щоб вони не відвертали увагу дітей. У процесі заняття можна використати хорове звуконаслідування, читання віршів, загадування загадок, ігрові вправи з іграшкою. Це зробить заняття цікавішим.
Дітям підготовчої групи дають завдання описувати по памяті свою собаку або кішку, свої іграшки,вулицю,кімнату.
Важливе значення має описування натуральних предметів, знайомих дітям з життєвої практики. Це можуть бути об’єкти природи, знаряддя праці, посуд, швейне приладдя, письмове, різні предмети.
Розповідаючи дитина пояснює призначення предмета, демонструє дії з ним. Про аналогічні предмети діти можуть складати порівняльні розповіді. На заняттях придумують загадки, читають художні твори про предмети.
Н.Ф. Виноградова запропонувала цікавий прийом- складання дітьми розповідей-етюдів. Це невеликі образні описи особливо виразних об’єктів та явищ природи, творів прикладного мистецтва.
Таку роботу логопед може проводити як на заняттях, так і на прогулянках. Уміння описувати предмети закріплюється в інших видах діяльності (образотворчій, рольових іграх, конструюванні тощо).
Щоб опис був повноцінним , дитина має володіти моделлю його побудови та засобами її наповнення. Мовленнєвий розвиток дитини безпосередньо пов'язаний з її мислительною діяльністю. І цей зв'язок - двосторонній. Активне, багате і виразне мовлення дитини свідчить про високий рівень її розумового розвитку, і -навпаки . Мовленнєва діяльність стимулює мислительні процеси , допомагає відкривати і виділяти в об’єктивній дійсності ті зв’язки та відношення , які відповідають мовним зв’язкам. Звідси висновок: що більше різновидів мовних моделей засвоїть дитина з вадами мови , то легше вона орієнтуватиметься в навколишньому світі.
4.3 Переказ художніх творів
Переказ – це один з важливих методів навчання дітей зв’язної мови і підготовка їх до успішного і правильного переказування художніх творів у школі. Переказ – це відтворення змісту художнього твору в усній розповіді. Переказуючи художній твір, діти вчаться осмислено і послідовно відтворювати його зміст , що збагачує мову дитини, розвиває її мислення. Перш ніж переказувати твір, треба осмислити його зміст , ідею. Дитина не тільки запам’ятовує окремі епізоди, а й встановлює логічні зв’язки між ними і сама завдяки цьому вчиться мислити логічно, зв’язно і послідовно передавати свої думки. Щоб навчити дітей осмислювати прочитане, свідомо оволодіти рідною мовою, треба якомога ширше використовувати переказ як один з важливих методів пояснювального читання.
Для переказу треба добирати невеликі за обсягом твори, які відомі дітям. Утворі не повинно бути великої кількості деталей. Які утруднюють розуміння основної суті і цим ускладнюють переказ. Починати переказ потрібно з простих за структурою творів.
Переказувати твір можна по-різному: без змін, дослівно, своїми словами, стисло або докладно.
Питаннями переказу займалась А.М.Леушина. Вона вивчала роль переказу у розвитку зв’язної мови дошкільників і розробила окремі питання методики переказу , особливо чітко визначила роль запитань, які допомагають дитині усвідомити зміст твору , його ідею. Леушина розглядає переказ як перший крок на шляху до творчої розповіді і зазначає , що, після того, як діти навчились переказувати, можна переходити до розповіді за аналогією, розповіді на тему , придумування кінця розповіді.
Методична література і практика чітко виділяють єдиний план навчання переказу.
Заняття починаються з того, що логопед читає дітям двічі твір, потім ставить запитання за змістом твору; вислухавши відповіді дітей , ще раз читає твір, щоб систематизувати уявлення дітей.
Тільки після цього діти переказують оповідання.
Переказ є новим для дітей видом мовної діяльності. Тому важливо викликати у них інтерес до переказування, підтримувати виявлення активності і самостійності. На перших заняттях дітям пропонують переказувати казки добре відомі їм, а потім – нові, тільки що прослухані тексти. В цьому випадку ознайомлення з твором зближується в часі з переказом, що вимагає від дитини ускладнення мислительно-мовної діяльності, і процес оволодіння художнім матеріалом проходить інтенсивніше.
Іноді перед читанням твору треба провести вступну бесіду – поставити одне два запитання для активізації досвіду дітей , для підведення їх до осмисленішого сприймання твору. Проте вступна бесіда – не обов’язковий етап заняття, тим більше що на початку навчання дітей переказу використовуються коротенькі твори, які повністю відповідають досвіду дітей.
Переказ добре знайомих дітям народних казок проводиться інакше. Після читання чи розповідання казки логопед ставить кілька запитань, дає пояснення і пропонує приступити до переказу. На повторних заняттях взагалі не слід читати казку, а відразу заслуховувати переказ дитини, яка добре володіє мовою.
Дошкільники іноді відтворюють текст з суттєвими пропусками. Тому треба вчити їх давати опис ближче до тесту і повніше. Можна залучати дітей групи до згадування пропущеної частини або запропонувати нагадати послідовність оповідання. Слід пам’ятати , що діти часто переймають помилки один від одного , тому дуже важливо своєчасно виправляти їх у ході переказу. Логопед сам правильно вимовляє перекручене дитиною слово, інтонаційно виділяє його , а після того як дитина закінчить переказ , просить повторити це слово чи фразу. Якщо дитина знову допускає помилку, логопед пропонує їй повторити це слово чи фразу разом з нею.
Часто діти в переказах опускають кінець. Логопед вказує на це («Ти не до кінця розповів. Згадай чим все це закінчилося»). Якщо дитині важко це зробити , логопед допомагає сам або залучає інших дітей.
Можна також прочитати заключні рядки тексту, націливши розповідача і всю групу на закінчення переказу.
По закінченню логопед відмічає, з чим дитина справилась добре, а що треба покращити. При цьому він дає конкретні поради, наприклад, пропонує дитині вимовити ту чи іншу фразу головніше, вимовити те чи інше