Форми ідеологічного контролю і піар процесу в тоталітарних суспільствах
Лідери маси є харизматичними. Про харизматичність диктаторів авторитарних держав можна говорити лише у деяких випадках (коли йдеться про вождистські диктатури тощо). При авторитаризмі, наприклад, коли йдеться про держави Південної Америки або деякі європейські диктатури, зберігається дистанція між народом та диктатором – політичним лідером, якого він не підтримує і який такої підтримки не потребує, оскільки спирається на суто силові методи захоплення влади та управління. (На силові структури влади при здійсненні управління суспільством спираються і тоталітарні, і авторитарні режими). Проте нехтувати підтримкою населення може не кожен авторитарний правитель.
В цілому для тоталітарної влади питання її легітимації є визначальним. Натомість авторитарні режими зазвичай нехтують ним. Саме для доведення своєї законності тоталітаризм використовує ідеологічні доктрини, які містять відповідні положення.
При розгляді особливостей ідеологій, до речі, увагу привертає питання наявності етатистських доктрин. У авторитарних державах вони відіграють суттєву роль у діяльності режимів. Стосовно тоталітарних держав, про аналогічні доктрини може йтися лише у деяких з них. Щодо наявності етатистських доктрин у комунізмі і фашизмі, згідно з ідеями італійського фашизму, держава виступала як самоціль та цінність, а комуністична ідеологія розглядала державу як засіб розв’язання класових суперечок та побудови комуністичного суспільства.
Авторитаризм для пояснення доцільності своєї влади використовує інші аргументи, засновані на підтримці традицій, націоналістичних лозунгах, необхідності швидкої модернізації, боротьби з військовою загрозою тощо (використанні харизми лідера – у випадках, коли становлення авторитаризму може бути підтримане народом). При цьому, масова підтримка, забезпечення якої є визначальним для тоталітаризму, не завжди має значення, оскільки авторитарні режими приходять до влади переважно за допомогою використання силових методів. Тобто, авторитаризм набагато менше цікавиться питанням легітимації влади і не здійснює інтенсивної мобілізації народу з метою її підтримки. Отже, населення сприймає його, як правило, як нелегітимний режим. Натомість населення тоталітарних держав визнає легітимність тоталітаризму.
Засобом мобілізації мас та легітимації режиму при тоталітаризмі виступає відповідна ідеологія. Тому наявність єдиної офіційної ідеології є ще однією визначальною рисою тоталітарного режиму. Ідеологію, настанови якої стосуються всіх сфер суспільства і для якої притаманне несприйняття старих порядків та заклик будувати новий світ (за необхідності – й насильницьким шляхом), мають підтримувати всі громадяни.
Імплементація такої ідеології в масову свідомість, а також здійснення тотального контролю над суспільством є метою тоталітарної влади. Для цього тоталітаризм використовує ідеологічну пропаганду, індоктринацію та методи політичної соціалізації, коли індивіди опановують форми політичної поведінки, суспільні норми та цінності. І якщо для функціонування тоталітарного режиму суттєвою є дієвість тоталітарної пропаганди (в реальності – заміна пропаганди ідеологічною обробкою) для формування тотальної відданості, яка виступає психологічною основою тоталітарного панування, то, як зазначено вище, у авторитарних державах проблема підтримки режиму населенням, як правило, нехтується. Також, якщо наголошувати на розбіжностях режимів, політизації суспільства (освіти тощо) при тоталітаризмі можна протиставити деполітизацію населення в авторитарних країнах. Такі заходи спрямовуються на формування відповідного типу особистості, психологія якої і дозволяє тотальне домінування (як здійснення мети режиму).
Зазначені цілі не притаманні авторитарним диктаторам, які, як правило, не керуються певною ідеологією при захопленні влади і не прагнуть контролювати неполітичні сфери.
Отже, неподібність цілей спричиняє розбіжності у деяких методах управління. Із врахуванням того, що в обох випадках влада спирається на силу та репресії (важливо підкреслити, що авторитарні диктатури застосовують силові методи і при становленні, і під час функціонування, а тоталітарні – лише по приході до влади), принциповою є різниця між масовим терором у тоталітарній державі, який спрямовується не лише проти реальних чи уявних опонентів режиму, але й використовується як засіб управління суспільством, та „вибірковим” терором у авторитарній державі (репресії спрямовуються проти опозиції, дії якої загрожують політичній системі). Тобто, терор є засобом управління тоталітарним суспільством. Для виправдання масових репресій, а також жорстких методів управління і обмеження свободи особистості, використовується створення так званого «образу ворога», у якості якого виступають прибічники інших ідеологій.
Однак, незважаючи на численні відмінності, авторитарні й тоталітарні режими мають деякі спільні особливості, які відрізняють їх від режимів демократичних. Серед таких рис, окрім кількох перерахованих, – зосередження влади в руках окремої особи або групи осіб, усунення громадян від участі у процесі прийняття політичних рішень. Або ще можна говорити про формальну участь у такому процесі громадян тоталітарної держави та про відповідне усунення від неї громадян держави авторитарної. У такому контексті варто відзначити проведення формальних виборів у тоталітарній і авторитарній державах (виборів, відповідно, регулярних та нерегулярних). Також потрібно вказати на формальне існування представницьких інститутів, формальну реалізацію принципу поділу влади та реальне злиття законодавчої, виконавчої і судової влади, а також на обмеження прав людини, що є одним з найсуттєвіших принципів функціонування обох режимів.
Розділ 3. Суспільство в тоталітарної системи
3.1 Основна характеристика тоталітарної системи
Тоталітаризм (від латів. «тоталь» — загальний, всеосяжний) — це політичний режим, при якому громадянин є об'єктом повного контролю і управління. Він характеризується фактичним безправ'ям індивідів при формальному збереженні їх прав. Політичний режим залежить від міри розвитку суспільства, зовнішніх чинників, від влади.
У антиутопіях Е. Замятіна «Ми», Дж. Оруелла «1984» тоталітарних буд описані як замкнуте раціонально-технократичне суспільство, яке перетворює його на «гвинтик» на основі психофізичної інженерії і знищення моралі, кохання, релігії, справжнього мистецтва і науки. З середини 30-х років різні концепції тоталітаризму починають поширюватися в соціально-філософській і художній літературі як осмислення практики нацизму і сталінізму.[12, с.123]
Ми спробуємо дати характеристику тоталітарної політичної системи на прикладі нашої країни по наступних напрямах: ідеологія, політика, економіка.
За 75 років СРСР пройшов три етапи тоталітаризму: перший — з 1917 року до кінця 20-х років; другий — з кінця 20-х до середини 50-х років; третій — з середини 50-х до середини 80-х років.
Тоталітаризм якісний інше явище, ніж будь-яка інша влада, наскільки б суворою вона не була. Це феномен ідеологічний, і тоталітарні режими, перш за все — режими ідеологічні. Вони народжені ідеологією і існують ради неї. Якщо в традиційному деспотичному суспільстві політична влада само цінна і її носії використовують ідеологію як засіб для підтримки цієї влади, то для носіїв тоталітарного початку само цінна ідеологія, а політична влада завойовується з метою затвердження цієї ідеології. Закономірно, що метою вже сталого режиму є поширення своєї ідеології в максимальному масштабі. Зовнішня експансія таких режимів викликається не стільки територіальними домаганнями і економічними стимул-реакціями (як, наприклад, придбання ринків збуту, робочої сили і так далі), але головним чином ідеєю світового панування своєї ідеології.
Тоталітарний режим ідеологізує всі сфери життя, втрачаючи всяку здібність до самокорекції. При цьому ідеологія виходить з деякої первинної системи ідеалів. Жовтнева революція ввела у нас істотно нову (замість самодержавної) систему вищих ідеалів: світову соціалістичну революцію, ведучу до комунізму — царства соціальної справедливості, і ідеальний робочий клас. Ця система ідеалів послужила основою для створеної в 30-і роки ідеології, яка проголошувала ідеї «непогрішимого вождя» і «образу ворога». Народ виховувався у дусі преклоніння перед ім'ям вождя, у дусі безмежної віри в справедливість кожного його слова. Під впливом феномену «образ ворога» поширювалася підозрілість і заохочувалося доносительство, що вело до відокремлення людей, зростання недовір'я між ними і виникнення синдрому страху. Протиприродне з точки зору розуму, але поєднання ненависті до дійсних і уявних ворогів і страху, що реально існує в свідомості народу, за себе, обожнювання вождя і брехлива пропаганда, терпимість до низького рівня життя і побутової невлаштованості — все це виправдовувало необхідність протистояння «ворогам народу». Вічною боротьбою з «ворогами народу» в суспільстві підтримувалася постійна ідеологічна напруженість, направлена проти щонайменшого відтінку інакомислення, самостійності думок. Кінцевою «надзадачею» всієї цієї жахливої діяльності було створення системи терору страху і формальної однодумності.
На рубежі 1950—60-х років із закінченням перманентного ідеального стану (XX з'їзд зруйнував міф про внутрішніх «ворогів народу», були проголошені паритет сил з НАТО і «остаточна перемога соціалізму в нашій країні») і одночасно почалися процеси деідеологізації і розпаду ідеї безумовної переваги соціалізму і неминучості світової соціалістичної революції.
Будь-яка тоталітарна система створює культ. Але справжнім і головним об'єктом його виступає не людина, а влада як така. Культ влади — в цьому полягає єство тоталітарної системи. Влада виявляється надцінністю — цінністю абсолютного, вищого порядку. Хто має владу — має все: розкішне життя, підлесливість тих, що оточують, можливість висловлювати думки по будь-якому приводу, задовольняти кожну свою чудасію і так далі Хто не має влади, не має нічого — ні грошей, ні безпеки, ні пошани, ні права на свою думку, смаки, відчуття.
Створюючи свій культ, тоталітарна влада містифікує всі владні функції, безмежно перебільшуючи їх значення, засекречувавши ті, що забезпечують їх величезні засоби і заперечуючи роль будь-яких об'єктивних обставин. А точніше, для влади не існує нічого об'єктивного, нічого, що відбувається само собою, без її керівництва, втручання і контролю.[10, с.73]
3.2 Ідеологія тоталітарної системи в Україні в ХХ ст
Культ влади виявився набагато життєво за культ особи. Ми давно вже навчилися критично відноситися до самовихвалянь влади, розуміючи незначність або відносність її реальних успіхів. Але вважати, що наші біди пояснюються лише тим, що керівництво недоглядало, помилилося, що воно винне або навіть злочинно — означає все ще залишатися в полоні культу влади. У цьому, власне, і полягають ілюзії XX з'їзду: раніше влада була поганою, тепер влада буде хорошою, але вона як була, так і залишиться всесильною. Позбавлення від тоталітарної містифікації в іншому — в розумінні нікчемності реального значення влади порівняно з процесами самоорганізації суспільства.
Картина світу тоталітарної свідомості не обмежується стосунками між народом і владою. Вона включає і глибинні уявлення про причинність, природу речей, про час, людині і так далі Прийняття цієї міфології — не лише наслідок пропагандистських маніпуляцій. Будучи найкоротшою дорогою на щастя в готівкових умовах існування, тоталітарна міфологія приймається добровільно і з вдячністю.
Носіями міфології тоталітаризму є люди що як належать, так і не належать до владної еліти. Розглянемо основні елементи тоталітарної картини світу.
1. Віра в простоту світу — це центральна характеристика тоталітарної свідомості. Віра в «простий світ» не дозволяє відчути ні власну індивідуальність, ні індивідуальність близької людини. Ця віра наводить до поширення негативної установки по відношенню до знання взагалі і до інтелігенції як його носія зокрема. Якщо світ простий і зрозумілий, то вся робота учених є безглуздою витратою народних грошей, а їх відкриття і виводи — лише спроба заморочити людям голову. Ілюзія простоти створює і ілюзію всемогутності: будь-яка проблема може бути вирішена, досить віддати вірні накази.
2. Віра в незмінний світ. Всі елементи суспільного життя — лідери, інститути, структури, норми, стилі — сприймаються як застиглі в нерухомості. Новації побуту і культури ігноруються до тих пір, поки не будуть імпортовані в таких кількостях, що стануть сприйматися як давно відомі. Винаходи не використовуються, відкриття засекречуються. Паспортна система прив'язує людей до одного місця проживання, а трудове законодавство — до одного робочого місця. Віра в незмінність світу вабить недовіру до змін.
3. Віра в справедливий світ. Царство справедливості здійснюється в кожному тоталітарному режимі. Комунізму ще немає — побудувати його заважає оточення, але соціальна справедливість вже досягнута. Заклопотаність людей справедливістю по своїй силі і загальності важко порівняти з яким-небудь іншим людським мотивом. Ім'ям справедливості здійснювалися найдобріші і найжахливіші справи.
4. Віра в дивні властивості світу. У ній виявляється відірваність тоталітарної свідомості від реальності. Здійснюючи індустріалізацію, влада була зацікавлена в створенні культу техніки. Чудесам прогресу додавалися магічні властивості. Проте кредит цієї віри не безконечний. Ось вже трактори є в кожному колгоспі, а достатку не видно. Владі доводиться обіцяти нові чудеса.[8, с.63]
Ми застали етап переродження віри, коли вже і влада, і техніка, і офіційна культура не лише втратили свою чудотворну силу, але взагалі перестали привертати до себе увагу і надії. Розпад тоталітарної свідомості в брежнєвську і брежнєвську для поста епоху був відмічений незвичайним розквітом ірраціональних вірувань.
Влада міняє людей. Вибіркові репресії, підбір і розставляння кадрів, маніпулювання людьми ведуть до того, що нова політична система створює нового психологічного типа. Ключові пости в партії, в управлінні країною, в армії і так далі займають люди, що понад усе відповідні практиці тоталітаризму, підтримують її і готові здійснювати. Одночасно люди, сформовані владою, вимагають від владної еліти відповідності тоталітарному канону. В умовах стабільності це вплив навряд чи істотно, але в період соціальних змін, особливо реформ зверху, це консервативний тиск може виявитися потужним чинником гальмування.
Основною соціальною силою, на яку спирався тоталітаризм в період його формування, був не якийсь певний клас, а люмпен в широкому сенсі слова, люди різного соціального походження, вибиті зі своїх традиційних соціальних «луз» потужними економічними і військовими потрясіннями, люди з маргінальною психологією. В Україні саме ці люди з ентузіазмом кинулися в партію під час «ленінських закликів», не утрудняючи себе необхідністю розібратися в основних ідеях марксистської теорії.
Пасивна опозиція більшості населення і лютий опір колишніх імущих класів не могли не привести на якомусь етапі до політичного і духовного тоталітаризму, до розгулу терору. Цілком природно, що в умовах переважання селянського населення в країні по ньому і припав основний удар. В цілях збереження позицій нова влада частенько була вимушена найсуворішим чином розправлятися і з робочим класом, від імені якого вона управляла. Але найбільша утрата нашому народові нанесла тоталітаризм духовний. Практично всю інтелігенцію, що втілювала дух народу, тоталітарному режиму довелося знищити, і вона або емігрувала (і сприяла творчому стрибку Заходу), або закінчила свою дорогу трагічніше на рідній землі. Тоталітарне суспільство не може дозволити собі такої розкоші, як свобода думки.
Шари люмпенів в суспільстві в тій чи іншій мірі присутні впродовж всієї його історії. Але лише на певному етапі суспільного розвитку (тобто в XX столітті) ці шари стають соціальною базою тоталітарних політичних режимів і висувають з себе «кадри» вождів і виконавців (як, втім, і жертв).
Люмпенізовані групи суспільства соціально аморфні, соціальний-політично і економічно дезорієнтовані, вороже налагоджені до всіх останніх соціальних шарів і груп, стабільним життєвим устроєм, що володіє, визначеністю етичних принципів і ін.
Відмінність люмпена XX століття від аналогічних соціальних груп в попередні епохи полягає перш за все в тому, що «люмпенізатором» в даному випадку виступає сама держава, що монополізує економіку, або супермонополії, зрощені з державою і в цьому плані мало чим від нього що відрізняються.
Соціальні властивості люмпенів шарів суспільства роблять їх сприйнятливими до радикальних ідеологій і радикальних політичних режимів. В історії України люмпенізація населення завжди складала характерну рису її суспільного життя. Суперцентралізована держава, що затвердилася з часів Івана Грізного, до XX століття не втратило своєї сили. Піддані царя ніколи не користувалися цивільними правами і свободами. Причому це відносилося до всіх шарів суспільства. Післяреформений (після 1861 року) розвиток дав паростки цивільного суспільства, але одночасно, через обезземелення селян і пролетаризацію населення підсилило і люмпенізацію значних його груп. Революція 1905—1907 років, з одного боку (через Конституцію), легітимізувала зростаюче цивільне суспільство, а з іншої — підсилила і загострила протиріччя між люмпенами і буржуа. Жовтень 1917 року поклав становленню цивільного суспільства. Процеси люмпенізації охопили все суспільство.
Другий етап тоталітаризму характеризується тим, що він вже сформував свою власну соціальну базу, що повністю відповідає його зрілим формам. Це армія бюрократії, здатна за допомогою каральних органів дати відсіч всім, хто підніметься на рівень «розуму» і заявить про свої права.
Бюрократизація всіх форм управління суспільством відбувається таким чином. В умовах повністю одержавленої економіки державний апарат стає тотальним власником всіх матеріальних складових життя суспільства. Це робить його з неминучістю і господарем всіх продуктів духовного виробництва. При володінні апаратом всією повнотою влади у нього немає і не може бути політичних конкурентів, в суспільстві не складаються і механізми заборон і противаг. Державно-партійний апарат не може не обюрократитися в таких умовах.
Бюрократизм виявляється не лише в надмірному розростанні апарату, він виливається і в тотальну засекречену всіх форм і методів його діяльності. Панування централізованно-адміністратівних форм управління всіма сферами суспільного життя — необхідна риса бюрократизації. Здорова конкуренція альтернативних управлінських рішень підміняється апаратною інтригою, а суперництво фахівців — кар'єрно -клієнтними стосунками. Розвиток вказаних рис бюрократизованого апарату рано чи пізно наводить до його нездатності здійснювати раціональне управління суспільством. Але оскільки владні права його ніким не обмежуються, то основною формою його діяльності стає адміністративне свавілля. Все це доповнюється адміністративним обмеженням всіх, навіть елементарних, прав і свобод індивіда (включаючи права на вибір місця проживання і пересування усередині власної країни, не говорячи вже про право виїзду за її межі).
В ході третього етапу остаточно формується «номенклатура», привілейований прошарок, увійти до якої було не просто, але «випасти» з неї можна було лише за особливо одіозні гріхи. Кордони між різними шарами суспільства стають менш рухливими. І все це відбувається під гаслами рівності і справедливості, що запанувала.
3.3 Піар процес в тоталітарних суспільствах
Виникнення тоталітаризму можливе лише в такому суспільстві, де багатопартійна система змінялася однопартійною. В цьому випадку партія, прийшовши до влади, прагне знищити всю політичну опозицію. Вже на першому етапі тоталітаризму в СРСР запанував політичний тоталітаризм: йдеться про однопартійній системі і абсолютному одержавленні всієї політичної системи, включаючи всі громадські організації. Політичні стосунки і інститути в суспільстві, по суті, зникають або носять формально-декоративний характер.
Головним завданням партії стає безперервне формування потрібної для неї людини. Суспільству систематично нав'язувалася думка, що партія шукає власті не ради неї самої, а ради блага більшості.
Процес становлення і затвердження тоталітаризму також передбачає і насильницьку «організацію» суспільного життя на принципах «надзвичайного положення», що неминуче супроводжується мілітаризацією. У нашій країні додаткові можливості цьому процесу надавалися і самим принципом організації політичної влади — концентрацією всіх її гілок — законодавчою, старанною і судовою — в руках одного суб'єкта, Поради. Номінальна реалізація гасла «Вся влада Порадам» закономірно привела до концентрації її в руках виконавського комітету. Через однопартійну систему, що склалася, сталося злиття виконавського комітету з апаратом правлячої Комуністичної партії, що гранично заполітизовувало виконавчу владу.
Така «організація» суспільного життя обумовлює вживання засобів прямого терору, що ініціюється зверху, підтримуваного і активно здійснюваного люмпенізованой частиною суспільства.
Ведучій і, безумовно домінуючою формою соціальних стосунків в умовах тоталітаризму є політика, заснована на прямому насильстві, тому заполітизовування тоталітарного суспільства супроводжується його мілітаризацією. У СРСР починаючи з другої половини 20-х років мілітаризованими виявилися всі сфери суспільного життя.
Джерелом, економічною базою тоталітаризму є тотальна державна власність (на засоби виробництва перш за все). Економічну основу цих благ складає репресивно-примусовий спосіб організації виробництва, що базується на монопольній державно-бюрократичній власності.
У нашій країні відміна приватної власності означала зосередження власності в руках вузької групи людей, що стоять у влади. Колективно партія володіє всім, тому що вона всім управляє і розпоряджається продуктами так, як вважає потрібним. У роки після революції вона змогла зайняти пануюче положення майже безперешкодно, оскільки процес йшов під прапором націоналізації. Вважалося, що якщо клас капіталістів позбавити власності, то настане соціалізм. Проте В. І. Ленін набагато глибше, ніж його соратники, розумів, що соціалізм неможливо будувати в умовах тоталітарної системи, як і не можна «залізною рукою загнати людство в щастя».
Вимушений перехід до непу свідчив про визнання неготовності України швидко побудувати соціалізм і досягти цієї мети одним стрибком. Проте неп виявився недовговічний. Розвиток товарно-грошових стосунків і пов'язана з ним демократизація суспільства почали помалу позбавляти владу ореолу святості і підточувати таким чином основи тоталітаризму. Вже на початок 30-х років перемагає курс на реанімацію «військового комунізму». В області економіки це означало перемогу ідеї єдиного економічного устрою. Особа в країні повністю втратила економічну свободу і на все життя попала в залежність від держави, що втілювалася в особі партійно-бюрократичного апарату. Восторжествувала політика матеріальної зрівнялівки.
Третій етап тоталітаризму в області економіки характеризується досягненням вищої міри насильства, і суспільство починає закосневти і стагнувати. Проте прискорений розвиток сучасного світу, прогресуюча взаємозалежність країн ведуть до того, що стагнація практично відразу починає розглядатися як деградація. Але власті, які оголосили нашу країну «маяком всього людства», були не в силах змиритися з ситуацією економічної «гонки без розвитку» з упором на чисто кількісні показники, що фактично відкидало країну ще далі від передових країн.
Після відмови від насильницьких методів управління керівники СРСР з метою «урівноваження суспільства» починають «розгвинчувати гайки». Але оскільки не сталося відходу від істоти тоталітарної системи, цей процес міг йти лише в одному напрямі, у бік ослабання контролю над роботою і дисципліною.
Фактично складається новий механізм примусу особи: люди штучно змушують до «нічого не роботи», а ті, хто не позбавився від ілюзій і не згоден з порочною формулою «ти вдаєш, що працюєш, ми вдаємо, що платимо», поступово схиляються до алкоголізму, «вирушають» в східні вірування, наркоманію і тому подібне Серйозна ж незадоволеність управлінцями розглядається як антисистемна, «антирадянська» діяльність. Створюється порочний круг, виходу з якого немає.
Висновки
Наприкінці роботи хочу ще раз відмітити, що серед аспектів тоталітаризму, притаманних суто цьому типові режимів і несумісних з властивостями авторитарних диктатур, є існування єдиної партії, яка володіє монополію на владу, та єдиної офіційної ідеології, а також наявність концентраційних таборів.
Принципові розбіжності як у політичній, так і у економічній та соціальній сферах можна спостерігати в процесі трансформації недемократичних режимів, їх переходу до демократії.
При розгляді цього питання потрібно зважати на те, що, наприклад, складнощі модернізації посткомуністичних країн пов’язані з наявністю слабких держав, аморфних політичних партій, монополізованих, неефективно керованих економік, нерозвиненого сільського господарства, слабких соціальних служб. До того ж, труднощі розвитку громадянського суспільства обумовлюються скасуванням суспільних механізмів, які існували протягом тривалого часу, – тобто йдеться про його створення практично „з чистого аркуша”. В цілому відбувається перехід від однієї економічної та політичної системи до принципово іншої, а не лише про усунення структурних диспропорцій.
Зважаючи на відмінні від тоталітаризму особливості авторитарних держав, відповідні трансформаційні процеси у них відбуваються швидше. Суттєве значення має можливість прискорення переходу від авторитаризму до демократії через наявність елементів громадянського суспільства, існування незалежних від держави економічних інтересів, на основі яких можуть бути сформовані інтереси політичні. Необхідно зважати на те, що при такій трансформації повинні відбуватися не лише політичні, але й комплексні економічні реформи. Централізоване керування економікою за допомогою бюрократичної координації її складових є обов’язковим для всіх типів тоталітарних режимів, незважаючи на їх відмінності у цій сфері. Натомість для авторитарних режимів може бути характерною наявність як ринкової (а не лише її елементів), так і командної економіки, що, у свою чергу, може зумовити відносну легкість здійснення реформування. І якщо тоталітарні режими, порівняно з іншими, не мають переваг, то такі риси авторитаризму, як спроможність забезпечити суспільний порядок, здійснити реорганізацію суспільних структур, зосередити зусилля на розв’язанні стратегічних питань (завдяки концентрації повноважень) тощо за певних умов (коли режим виступає втіленням не сваволі, а сильної влади, зосередженої в руках окремої особи або групи осіб) можуть виступати ефективним засобом здійснення реформ. Тому встановлення авторитарних режимів часом виправдовується за умов суспільно-політичних криз, військової загрози державі тощо, коли жорсткі методи управління є необхідними для досягнення суспільної стабільності, подолання кризової ситуації або необхідності мобілізації ресурсів для боротьби із загрозою. Йдеться про сильну владу, концентрацію владних повноважень, яка призводить до встановлення або відновлення демократії, розвитку інститутів ринкової економіки, економічного зростання, формування громадянського суспільства.
Зважаючи на це, деякі дослідники вважають наявність авторитарного режиму необхідною стадією переходу від тоталітарних режимів до демократії. (Це також доводить неправомірність їх ототожнення). Зокрема, певна кількість сучасних авторитарних режимів має риси режимів перехідних.
Трансформація тоталітарних суспільств передбачає наявність тісного взаємозв’язку економічних та політичних реформ – існування так званого подвійного переходу (який часто передбачає перехід до демократії та ринкової економіки). Для успішного проходження перехідного періоду і становлення демократії необхідним є розв’язання макроекономічних та соціальних питань. З одного боку, радикальні економічні реформи набагато легше здійснити при авторитарних урядах, які не допускають соціально-політичної активності населення та обмежують протидію громадянського суспільства. З іншого боку, економічні перетворення та створення повноцінного ринку цілком можливі у демократичних умовах. (У більшості латиноамериканських країн, у Східній Європі та на пострадянському просторі економічні реформи проводилися одночасно з політичними саме за таких умов. Зазвичай такі реформи були вимушені і розпочиналися у період економічної кризи, що і спричинило складність їх проведення).
Але швидкі реформи можуть бути небезпечними у соціальному відношенні і тому ризикованими з політичної точки зору через можливість руйнування демократичної держави або припинення процесу реформ внаслідок ускладнення матеріального становища населення.
Щодо думки, ніби авторитарне правління може призвести до встановлення тоталітарного режиму, то слід зауважити, що саме демократія, яка сприяє розширенню прав народу, призводить і до систематичного розширення адміністративного апарату. (На думку деяких дослідників, протягом ХІХ століття демократія Європи сприяла розширенню державно-адміністративного апарату, тобто наближенню до тоталітаризму).
І серед авторитарних, і серед тоталітарних існують різні режими, які можна відносити до відповідного типу на підставі використання основних критеріїв порівняння. Такі режими можуть мати різні цілі, розбіжності у деяких методах управління, а також різну тривалість панування. Таким чином, різновиди авторитаризму і тоталітаризму доцільно досліджувати окремо. Але у даному контексті необхідно враховувати саме ті їх сутнісні аспекти, які дозволяють створити наявну класифікацію недемократичних режимів і на її основі здійснювати чітке розмежування авторитарних і тоталітарних диктатур.
Та все ж тоталітаризм - суспільство-самоїд, не здібне до ефективного творення, дбайливому, ініціативному господарюванню і що існує головним чином за рахунок багатих природних ресурсів, експлуатації, обмеження попиту більшості населення. Тоталітаризм - закрите суспільство, не пристосоване до своєчасного якісного оновлення, обліку нових вимог світу, що безперервно змінюється. Його адаптивні можливості обмежені ідеологічними догмами. Самі тоталітарні можновладці є полоненими утопічної за своєю суттю ідеології і пропаганди.
Як вже наголошувалося, тоталітаризм не зводиться лише до диктаторських політичних систем, протистоячих західних демократій, що ідеалізуються. Тоталітарні тенденції, що виявляються в прагненні організувати життя суспільства, обмежити особисту свободу і цілком підчинить індивіда державному і іншому соціальному контролю, мають місце і в країнах Заходу.
Список літератури
www.politik
Авторитаризм и тоталитаризм.
websites.pfu.edu/DO/ffec/polit/p7.html#7
Агаев С.Л. Гитлеризм, сталинизм, тоталитаризм: реальности и понятия. //Полис-1995-№3-С.2-5
Арон Р. Демократия и тоталітаризм. – М.: Текст. 1993. – С. 230 – 231.
Вятр Е. Лекции по политологии. Т 1. Типология политических режимов. – М.:Инфра-М,2001
Гаджиев К.С. Введение в политическую науку. Учебник для ВУЗов. – М.: логос,1997г. –461с.
Желев Ж. Фашизм // Філософська і соціологічна думка.-1991. - №4. – С. 127.
Игрицкий Ю. Концепция тоталитаризма: уроки многолетних дискуссий на Западе // История СССР.-1990.-№6. – С. 175.
Игрицкий Ю.И. Тоталитаризм вчера, сегодня,… завтра? //Полис- 1998- №4 –С.5-9
Корнаи Я. Социалистическая система. – М. 2000. – С. 72.
Кравченко А.И. Обществознание. – М.: Русское слово, 2003
Основы политологии. /Под ред. В Л.Пугачева. – М.: Инфра-М, 2002
Политология вчера и сегодня. / Под ред. Г.И. Иванова – М.: изд-во МГУ, 2000
Політологічний енциклопедичний словник. / За ред. Ю. Шемшученка, В. Бабкіна. – К.: Генеза. 1997. – 400с.
Семыкина Т. В. Политические режимы. - М.: Приор, 2004