Xreferat.com » Рефераты по политологии » Політика великих держав на Близькому Сході

Політика великих держав на Близькому Сході

була оприлюднена нова Стратегія національної безпеки США, у якій велику увагу приділено аналізу сучасних проблем американської політики на Близькому і Середньому Сході, насамперед щодо реалізації стратегії "просування демократії". З урахуванням того, що Сполучені Штати Америки відіграють вирішальну роль у розвитку геополітичних та геоекономічних процесів на Близькому і Середньому Сході, усвідомлення основних пріоритетів та особливостей сучасного курсу американської адміністрації у зазначеному регіоні набуває важливого науково-практичного значення [11].

Потрібно зазначити, що першочергову роль нова Стратегія національної безпеки США приділяє аналізу результатів впровадження у життя "доктрини Буша", обґрунтованої ще у попередній редакції Стратегії від 17 вересня 2002 р., яка у подальшому була розвинена і конкретизована у стратегію "просування демократії" на Близькому Сході [10].

Головними постулатами "доктрини Буша", що стала ідеологічним та концептуальним стрижнем політики США на Близькому і Середньому Сході, визначено такі:

- близькосхідна політика Сполучених Штатів нерозривно пов’язана з глобальною боротьбою з міжнародним тероризмом і є важливим інструментом у реалізації її головних цілей на Близькому і Середньому Сході;

- у ході реалізації своїх стратегічних завдань на Близькому і Середньому Сході США мають право на використання упереджувальних ударів як по терористичних центрах, так і по країнах, що підтримують терористів або підозрюються у такій підтримці;

- війна з тероризмом як невід’ємна складова близькосхідної політики США є битвою за майбутнє мусульманського світу, її не можна трактувати як зіткнення цивілізацій;

- у процесі здійснення своєї політики на Близькому Сході США велике значення надаватимуть підтримці поміркованих та реформаторських урядів [5].

Протягом наступного періоду викристалізувалася головна парадигма сучасного зовнішньополітичного курсу США у близькосхідному регіоні. Вона полягала у переході від збереження стабільності у регіоні будь-якою ціною, навіть за рахунок співробітництва з реакційними режимами, до політики сприяння трансформації та поширення демократії. "Ми підтримували розширення демократії на ширшому Близькому Сході, — зазначається у новій Стратегії національної безпеки США, — зустрічаючи виклики та спостерігаючи прогрес, який був очікуваний та передбачуваний" [10].

У контексті реалізації стратегії "просування демократії" на Близькому Сході центральне місце відводилось Іраку як показовому полігону. Трансформація Іраку за планами Вашингтону — це реалізація своєрідного "пілотного проекту" будівництва демократії і ринкової економіки в арабській країні для наступного поширення цієї моделі на весь Близький і Середній Схід. "Наскільки демократична Німеччина стала стрижнем нової Європи, яка сьогодні єдина, вільна і живе у мирі, — наголошувала Держсекретар США К. Райс, — так і трансформований Ірак може стати ключовим елементом надто відмінного від сьогоднішнього Близького Сходу, в якому не процвітатиме ідеологія ненависті" [23; c. 74].

Стратегія Національної безпеки США від 16 березня 2006 р., що узагальнює головні завдання США на Близькому Сході протягом другої вакації президента Дж. Буша, була покликана захистити політику Сполучених Штатів у близькосхідному регіоні, яка останнім часом отримала визначення як "трансформаційна дипломатія". Остання визначає головною метою досягнення докорінної трансформації Близького Сходу через сприяння у здійсненні глибоких політичних, економічних, соціальних та гуманітарних реформ [11].

Необхідність у такому захисті та подальшому обґрунтуванні стратегії "просування демократії" виникла через труднощі та невдачі, що спіткали Сполучені Штати на Близькому Сході, а також через появу низки нових проблем та викликів.

Найсерйознішою та найбезпечнішою проблемою для американської адміністрації залишатиметься ще тривалий час ситуація в Іраку, що виходить з-під контролю США. Сьогодні як серед американського політикуму, так і в американських, британських та інших засобах масової інформації триває запекла дискусія щодо прорахунків та помилок США в Іраку після завершення безпосередньо військової операції, спрямованої на повалення режиму С. Хусейна. К. Райс у своєму виступі у британському місті Блекбурні 1 квітня 2006 р. була змушена визнати, що Сполучені Штати в Іраку "зробили тактичні помилки, тисячі таких помилок". Сам американський президент останнім часом виступав на масових аудиторіях з обґрунтуванням цілей американської політики в Іраку та захистом її результатів [23; с. 75].

Нова Стратегія національної безпеки США від 16 вересня 2006 р. зосереджувалась на трьох аспектах американської політики в Іраку. По-перше, відзначається, що "терористи розглядають сьогодні Ірак як центральний фронт боротьби проти Сполучених Штатів" [11]. Узагальнюються головні цілі терористів, які полягають, на думку авторів Стратегії, у намаганні розгромити американців в Іраку і змусити їх зрадити своїх союзників, довести, що Сполучені Штати стають слабкішими і є ненадійним союзником, встановити у самому серці геополітично важливого регіону таку владу, яка була б подібною колишньому режимові талібів у Афганістані [11].

По-друге, акцентується на успіхах політики США щодо Іраку, поміж яких — ліквідація тиранічного режиму та успішне проведення трьох загальнонаціональних виборчих кампаній протягом 2005 р. По-третє, підкреслюється, що Сполучені Штати "продовжуватимуть підтримку іракського народу у його історичному поступі від тиранії до ефективної демократії". По-четверте, викладено аналіз Національної стратегії перемоги в Іраку від 30 листопада 2005 р., що була покликана "допомогти іракському народові розгромити терористів та нейтралізувати повстанський рух в Іраку" [6].

Така допомога здійснювалася у трьох напрямах:

- політичний: ізоляція елементів сучасного повстанського руху, які не бажають приєднатися до мирного політичного процесу; залучення до такого процесу тих політичних сил, які виявляють наміри відмовитися від насильства; розбудова стабільних, плюралістичних та ефективних національних інституцій, що здатні захистити інтереси всіх іракців;

- безпековий: розширення зон, вільних від повстанців, де будуть присутніми сили безпеки і оборони Іраку; та які перебуватимуть під контролем уряду Іраку; розбудова збройних сил Іраку;

- економічний: відновлення інфраструктури іракської економіки, реформування на ринкових принципах та забезпечення її зростання, розбудова економічних інституцій країни, здатних забезпечити регіональну та міжнародну інтеграцію країни.

Особливістю нової Стратегії національної безпеки США було приділення неабиякої уваги іранській темі. Адже іранське питання, особливо після обрання президентом Ірану представника радикального крила М. Ахмадінежада, стало одним з найголовніших і найскладніших для Сполучених Штатів у близькосхідному регіоні. І пов’язано це передусім з ядерною програмою Тегерана, що, на думку американського керівництва, має на меті створення ядерної зброї, а також з намаганням Ірану стати лідером не лише на Близькому Сході, а й в усьому мусульманському світі. Стратегія національної безпеки США однозначно заявляє, що "жодна країна для нас не становить такої небезпеки, як Іран" [11].

З метою реалізації своїх завдань щодо Ірану США роблять головну ставку на посилення комплексного тиску по відношенню до нинішнього іранського режиму. Такий тиск включає широкий діапазон заходів - від створення в зоні Перської затоки могутньої ударної групи ВМС США з декількома авіаносцями та постійними "викидами" у ЗМІ повідомлень про нібито заплановані атаки проти ядерних об'єктів Ірану, до формування більш жорстокого режиму всеохоплюючих санкцій економічного, фінансового та технологічного характеру. Одночасно, США нарощують підтримку опозиційних офіційному Тегерану правозахисних, національно-культурних та інших організацій, здійснюють широку інформаційно-пропагандистську роботу, спрямовану на Іран. Окрім того, Сполученим Штатам вдалося сформувати фактично воєнно-політичний союз, який складається із восьми провідних арабських сунітських країн, шести країн-членів Ради співробітництва арабських держав Перської затоки, Єгипту та Йорданії - "6+2". Цей союз має чітко виражену антиіранську спрямованість і покликаний не допустити розповсюдження іранського впливу на країни Арабського світу, насамперед у таких критичних точках як Ірак, Ліван та Палестина [12].

Важливого значення США надають створенню механізму ефективного контролю над нафтовими ресурсами Іраку і після виведення своїх військ з країни. Так, проект закону про нафту, який було підготовлено за участю американських експертів і надано урядом Іраку до парламенту, дозволить, на думку аналітиків, замінити військову присутність США на їхній контроль над видобутком нафти в Іраку. Одним із інструментів такого контролю стане спеціальний орган, який вирішуватиме питання про надання прав на розробку місцеродовищ нафтодобувним компаніям. Як передбачається в проекті закону, цей орган включатиме не лише представників іракської влади, але й експертів нафтодобувних фірм, у тому числі й закордонних. При цьому регламент його роботи дозволяє затверджувати рішення без необхідного кворуму. Таким чином, рішення про надання прав на видобуток закордонним, в першу чергу, американським корпораціям прийматиметься у вузькому колі включно з тими, хто безпосередньо представлятиме ці корпорації або тісно з ними пов'язаний [25; с. 33].

Всі ці заходи у системі мають, за твердженням фахівців, призвести до послаблення іранського режиму, його міжнародної ізоляції й вірогідної заміни поміркованими і реформаторськими силами.

Важливою складовою нинішньої стратегічної лінії США на Близькому і Середньому Сході є намагання надати нового дихання близькосхідному мирному процесу з урахуванням, перш за все, зростаючої необхідності для Сполучених Штатів досягти підтримки з боку Арабського світу у своєму протистоянні з Іраном. З цією метою США разом із ЄС ініціювали 9 та 21 лютого 2007 р. дві зустрічі близькосхідного Квартету, тристоронні американсько-ізраїльсько-палестинські переговори у форматі держсекретар США К. Райс, прем'єр-міністр Ізраїлю Є. Ольмерт та президент Палестини М. Аббас та двосторонні ізраїльсько-палестинські зустрічі у форматі прем'єр-міністр Ізраїлю Е.Ольмерт та президент Палестини М.Аббас [27; c. 130-131]. При цьому США намагаються максимально послабити позиції радикального проіранського угруповання ХАМАС, яке перемогло на останніх парламентських виборах у Палестині, максимально послабити вплив Ірану та Сирії на палестинський визвольний рух.

З приходом до влади в США нової адміністрації на чолі з Бараком Обамою, американська зовнішня політика щодо Близького Сходу зазнала деяких структурних змін демократичного характеру. Після інавгурації Обами 20 січня 2009, адміністрація відкрито дала зрозуміти, що буде активно працювати над кінцевим врегулюванням палестинсько-ізраїльського конфлікту і над взаємозалежними проблемами Афганістану та Пакистану. Таким чином можна констатувати, що на сьогодні протистояння "США - Близький Схід" стане менш напруженим, що в свою чергу закладе підвалини для майбутнього конструктивного діалогу і співпраці у поліпшенні двосторонніх відносин [44].

Враховуючи перелічені вище факти, можна визначити такі головні фактори формування зовнішньої політики США в близькосхідному регіоні: По-перше, це геополітичний фактор. США зацікавлений у закріпленні своїх позиції в даному регіоні з метою активного реагування в разі воєнного конфлікту та забезпечити свою військову присутність з метою контролю нестабільної військово-політичної ситуації; По-друге, це суто політичний фактор з елементами глобалізації: поступове здійснення демократичних перетворень режимів країн Близького Сходу за зразком Західних демократій; Та по-третє, один із найголовніших факторів – геоекономічний, який має на меті встановлення тотального контролю над усіма видами енергоносіїв, що є в наявності даного регіону, повний контроль над способами їх транспортування, з метою впливу чи навіть знищення конкурентів або ворогів, якщо того вимагатимуть національні інтереси США.


2.2 Пріоритетні напрямки співробітництва політики США з країнами регіону


Найбільш зацікавленою у всіх сферах розвитку країн регіону Близького Сходу були, є і залишатимуться – Сполучені Штати Америки. Історія налічує багато різних пріоритетних проектів щодо співпраці з країнами близькосхідного регіону, а саме широковідома стратегія США "Просування демократії" на Близькому Сході, ототожнення Стратегії Національної безпеки США, оприлюдненої 20 вересня 2002 року Дж. Бушом, із встановленням стабільності у країнах Близького Сходу, глобальний проект під назвою "Ініціатива Великого Близького Сходу" 2004 року, план "Дорожня карта", спроби створення близькосхідного спільного ринку, виникнення концепції "Нового Близького Сходу" та багато ін. [20; c. 71-74]. Але найвідомішою і пріоритетною на сьогодні стала ініціатива Білого дому, яку було підтримано, хоча і з значними зауваженнями, країнами "вісімки", Євросоюзом, реформаторськими колами арабських країн і покладені в основу спільного міжнародного проекту "Ініціативи Ширшого Близького Сходу і Північної Африки" [35].

Виступаючи 6 листопада 2003 року у Вашингтоні з нагоди 20-ї річниці Національного фонду за демократію, тодішній президент США Дж.Буш заявив, що встановлення демократії на Близькому Сході буде основним пріоритетом зовнішньої політики США на найближчі десятиліття, а поява вільного Іраку в самому серці Близького Сходу стане переломним моментом у процесі глобальних демократичних перетворень [39].

Проте в нинішню епоху глобалізації тероризму як явища та активізації асиметричних викликів і загроз міжнародній безпеці, близькосхідна концепція США отримала ширший контекст.

Об’єктом першорядної уваги обрано масштабний регіон – від Марокко до Пакистану, який і отримав назву "Ширший Близький Схід". В нинішньому стані визначений регіон надзвичайно важливий з геополітичної та економічної точок зору (оскільки тут знаходяться найбільші запаси енергоресурсів) і стає дедалі більш нестабільним через його неспроможність ефективно адаптуватися до вимог сучасного світу [46].

Відтак кінцевою метою запропонованого США проекту "Ширший Близький Схід" є створення умов для демократичного та соціального відставання держав регіону в контексті боротьби з причинами нестабільності, екстремізму та тероризму. Ініціатива передбачає стимулювання політичних, економічних, соціальних та оборонних реформ шляхом надання фінансової допомоги, підтримання процесу створення демократичних інституцій, громадянського суспільства, верховенства права та ринкових засад розвитку економіки країн, що входять у географію Близького Сходу [39].

Взагалі за ідейною спрямованістю ініціативу "Ширший Близький Схід" часто порівнюють з "планом Маршала", а також з Гельсінським пактом 1975 року. Тобто успішне використання моделі "гельсінського процесу" у демократизації Східного блоку на чолі з СРСР протягом 70-80 років минулого століття дозволяє сподіватись на той самий ефект і у реалізації нових стратегічних планів щодо широкомасштабної трансформації Близькосхідного регіону.

Одним із найдієвіших інструментів, які використовувались США у забезпеченні трансформації та модернізації Близького і Середнього Сходу, стала Американська Близькосхідна Партнерська Ініціатива (Middle East Partnership Initiative, MEPI). Створена 2002 р. за підтримки конгресу США, ця довгострокова програма передбачала зосередити ресурси, досвід та рішучість Сполучених Штатів для підтримки реформ на Близькому Сході. Ця ініціатива уявлялась як міст між США та Близьким Сходом, між урядами та народами США та Близькосхідного регіону. Ця програма передбачає тісне співробітництво з урядами арабських країн, академічними інститутами, приватним сектором і неурядовими організаціями [9].

В економічній сфері Партнерська Ініціатива була спрямована на підтримку економічного розвитку, підвищення рівня зайнятості населення, розвиток приватного сектору, малого і середнього підприємництва, залучення прямих іноземних і внутрішніх інвесторів, боротьби з корупцією та тіньовою економікою [31].

Доповненням Близькосхідної Партнерської Ініціативи стала проголошена Дж. Бушем 9 травня 2003 року під час його виступу в Університеті Південної Кароліни ідею щодо створення впродовж наступних десяти років Близькосхідної зони вільної торгівлі (Middle East Free Trade Area, MEFTA) [35].

Центральне місце у здійсненні американської стратегії на Близькому і Середньому Сході відводиться Іраку. Суть політики США в Іраку полягає у тому, що цю арабську країну обрано як показовий полігон у реалізації же згадуваної вище стратегії "просування демократії" на Схід. Обрання саме Іраку обумовлюється цілим комплексом причин: стратегічне розташування Іраку в центрі Арабського світу, наявність значних запасів енергоресурсів, особлива роль цієї країни у політичній історії арабського народу [49].

Основними концептуальними засадами стратегії США в Іраку є: Ірак – ключова точка опору у реалізації нинішнього курсу "просування демократії" на Близькому Сході; Ірак є головним фронтом боротьби з міжнародним тероризмом; Результати американської політики в Іраку мають значний безпосередній вплив на рівень самих США; Демократичний Ірак – приклад для всього Близькосхідного регіону у здійсненні широкомасштабних перетворень.

Майже п’ятирічний термін реалізації "здійснення демократизації Близького Сходу" по-американськи дозволяє проаналізувати сильні та слабкі сторони стратегії США на Близькому Сході, причини значних прорахунків та помилок, допущених адміністрацією Дж. Буша під час реалізації її головних цілей.

Недоліки: існують невідповідності між гучними обіцянками президента США та їх виконанням у реальній політиці, а також між моральними принципами, які проголошує американська влада та моральними вадами самої влади. Одним із чинників антиамериканських настроїв на Близькому Сході є манера, спосіб, у який Вашингтон намагається поставити питання свободи на порядок денний. Невідповідність та подвійні стандарти щодо використання гасла свободи у політиці США.

Досягнення: активна політика США у цьому напрямі сприяла тому, що питання демократизації та трансформації регіону посіли сьогодні провідне місце; у багатьох країнах регіону відбулись значні зрушення у напряму здійснення перших кроків на шляху до політичних реформ, модернізації суспільств.

Отже, як ми бачимо, пріоритетними напрямками у політиці США щодо країн Близького Сходу є тісна співпраця, яка охоплює політичну, економічну та культурну сфери. Вся діяльність в межах даних сфер породжують різного року стратегічні плани дії, концепції, пріоритетні напрямки,ініціативи стосовно укорінення своєї позиції в Близькосхідному регіоні.


Розділ 3. Близькосхідний регіон у системі національних інтересів Російської Федерації


3.1 Композиційні складові зовнішньої політики Росії у Близькосхідному регіоні


Упродовж всього періоду після закінчення Другої світової війни Близький Схід в цілому і арабо-ізраїльський конфлікт зокрема були ареною гострого протистояння двох наддержав – США і Радянського Союзу. На початку 1990-х років внаслідок розпаду СРСР баланс сил між Вашингтоном й Москвою в регіоні різко змінився. Незважаючи на здобуття Росією статусу правонаступниці СРСР у міжнародних справах і отриманий нею таким чином титул ко-спонсора арабо-ізраїльського мирного процесу Москві не вдалося виробити чітко сформульованої близькосхідної стратегії, що значно обмежило її можливості щодо врегулювання конфлікту між Ізраїлем та його арабськими сусідами. Внаслідок цього Росія стала другорядним гравцем в регіоні та впродовж 1990-х років йшла у фарватері мирних ініціатив США, що стали одноосібним архітектором близькосхідного мирного врегулювання [14; c. 23-27].

Однак, на початку XXI століття, Російська Федерація почала демонструвати помітно більший, порівняно з нещодавнім минулим, інтерес до ситуації в регіоні в цілому, а також до його основних проблем, особливо, до проблеми врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту [17; c. 211]. Наслідком цього стало очевидне посилення близькосхідного напрямку в російській зовнішній політиці й дипломатії, що супроводжується значною активізацією посередницьких зусиль Москви із врегулювання конфліктних відносин між Ізраїлем та арабськими країнами.

Візит президента Російської Федерації В. Путіна до Ізраїлю, Єгипту й палестинських територій у квітні 2005 р., активна, ініціативна діяльність у рамках міжнародного "Квартету" посередників, офіційне запрошення ХАМАСу до Москви – все це свідчить про намагання Росії відновити свій статус впливового посередника у врегулюванні близькосхідного конфлікту [15; c. 134-136].

Росія як самостійний гравець, що виконує роль посередника між протиборчими сторонами, який умиротворяє, а не провокує зіткнення, як це було за радянських часів, – нове явище на Близькому Сході. При цьому, головною характерною рисою нової російської політики є прагматизм, а саме – намагання одночасно розвивати конструктивний діалог як з Ізраїлем, так і з Сирією, Організацією Визволення Палестини, Іраном та ін. Така політика, позбавлена ідеологічних нашарувань радянської доби, дозволяє Росії успішно укладати дипломатичні, військові й енергетичні угоди з обома сторонами конфлікту, поступово відновлюючи свої втрачені економічні й стратегічні позиції на Близькому Сході [29; c. 103].

Іншою важливою рисою нового підходу Росії до проблеми врегулювання близькосхідного конфлікту є її самостійна роль та певне дистанціювання від політики інших ко-спонсорів мирного процесу, насамперед, США. Така тактика сприяє закріпленню Москви як окремого незалежного гравця на Близькому Сході і цілком відповідає загальному зовнішньополітичному курсу Росії, спрямованому на відновлення її статусу супердержави. Використовуючи невдачі американської політики у сфері врегулювання близькосхідного конфлікту та в арабо-мусульманському світі загалом, Росія намагається не лише відновити колишній вплив у регіоні, але й значно потіснити США [19; c. 30-31].

Взагалі Близький Схід представляє для Росії виключно важливе значення, в першу чергу, як світова кладова нафти і природного газу, без якого неможливе саме існування світової економіки. Таким чином, ряд розташованих в регіоні країн (Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати, Алжир, Іран та ін.) мають значні фінансові ресурси, які можуть бути використані як в якості зовнішніх інвестицій для економіки РФ, так і фінансового забезпечення модернізації особистої промисловості за участі російських кампаній [37].

Сирія та Алжир вкрай зацікавлені в модернізації радянської зброї, яка вже є в наявності. Саме тому, на думку багатьох дослідників, у воєнному відношенні регіон Близького Сходу через його вразливість не здатний власними силами протидіяти зовнішнім та внутрішнім загрозам і забезпечити стабільність, а отже потребує зовнішньої підтримки, яку і здатна надати Російська Федерація. Звичайно, на сьогодні, у здійсненні свого зовнішньополітичного курсу на близькому Сході, у Росії є свої вороги, які будуть чинити опір. В першу чергу це США, які пережили зміну адміністрації, яка на чолі з Бараком Обамою приступили до перегляду своєї регіональної політики [41]. Також співпрацею РФ з Іраном та Сирією у воєнно-технічній сфері занепокоєна Європа, яка вважає, що саме вони є основними спонсорами тероризму на Близькому Сході. Також Європа виявляє своє невдоволення наявністю державних контактів з радикальним ісламським рухом ХАМАС. Сьогоднішнє співвідношення сил на Близькому Сході характеризується якісною перевагою ізраїльтян над арабами. Але зміна такого співвідношення за рахунок експорту російської зброї дозволить арабським країнам проводити більш незалежну зовнішню політику, що послабить регіональні позиції не лише Ізраїлю, але й ЄС. Таким чином можуть погіршитись російсько-європейські відносини у економічній сфері. Однак серед всіх серйозних зовнішньополітичних гравців на Близькому Сході саме Ізраїль більше всіх занепокоєний активністю тут РФ. Хоча російсько-ізраїльські відносини не носять глобального характеру, проте річний товарообіг між країнами перевищує 2 млрд. дол., а в Ізраїлі проживають біля 1,5 млн. російськомовного населення [41].

Виходячи із вищезазначеного, Росія має в даному регіоні формувати такі позиції: проводити в регіоні дуже обережну політику, яка буде орієнтована на поширення більш економічної співпраці;тимчасово відкласти питання про поставки до Сирії сучасних військових літаків типу МиГ – 31 і зенітних ракетних систем середнього і дальнього радіусу дії "С-300"; забезпечувати присутність кораблів ВМС РФ в прилеглих акваторіях лише на періодичній основі; відмовитися в найближчій перспективі від розгортання в Тартусі (Сирія) особистої воєнно-морської бази [12; 17].

Все це дозволить Росії поступово підготувати умови для подальшого проникнення в цей виключно важливий для національних інтересів країни регіон. Разом з тим, регіон Близького Сходу в середньостроковій перспективі залишиться одним із головних "плацдармів" розповсюдження глобального ісламського тероризму і зброї масового знищення.

Розповсюдження ісламського тероризму пов’язано із сукупністю багатьох факторів. Це і масова бідність населення, яка набуває яскравіших обрисів на фоні загальнодоступної інформації про рівень життя Заходу, і низький рівень освіти, і розповсюдження радикального ісламу, і закритість політичних систем, що робить неможливою участь населення в політичному процесі, і слабкість центрального керівництва, які часто не контролюють особисті провінції, і намагання ряду правлячих режимів регіону ліквідувати настрої протесту проти Ізраїлю, США і Заходу і цілому, і відсутність верховенства закону, неефективність і корумпованість державного апарату та служб безпеки [15; c. 254-257].

Всі ці тенденції розвитку Близького Сходу безпосередньо впливають на Росію. По-перше, комплексна дестабілізація регіону відбувається в безпосередній близькості від російських кордонів, а тому потенційно може перейти на російську територію, чи на територію найближчих сусідів чи союзників РФ. По-друге, російським інтересам напряму загрожує розповсюдження ісламського тероризму і екстремізму в країнах Центральної Азії, Закавказзя та південних мусульманських регіонах Російської Федерації. На Близькому Сході досі сильні ті моменти політичних еліт, які хотіли б створення на Півдні Росії такого собі "ісламського халіфату" [18; c. 167].


3.2 Головні напрямки взаємодії РФ з країнами Близького Сходу


На сьогодні, Російська Федерація зберігає значний стратегічний простір для активної політики у сфері близькосхідного мирного врегулювання.

Насамперед, Росія продовжує ефективно впливати на позицію своїх традиційних партнерів на Близькому Сході, зокрема, Сирію. Так, після візиту до Москви Президента Сирії Башара Асада у січні 2005 р. на прохання російського керівництва Дамаск пішов на деяке корегування своєї внутрішньої й зовнішньої політики, зокрема, у сфері арабо-ізраїльського конфлікту. Сирія повністю вивела свій 14-тисячний військовий контингент з Лівану, підтримала голову Палестинської Національної Адміністрації Махмуда Аббаса в його зусиллях із досягнення палестинсько-ізраїльського мирного врегулювання, припинила функціонування офісів деяких палестинських радикальних організацій у Дамаску та інших сирійських містах, а також призупинила антиамериканську й антиізраїльську риторику в офіційній сирійській пресі [32].

Не менш зацікавлене в активній участі Москви у мирному врегулюванні палестинське керівництво, яке, як і раніше, вбачає в ній можливість відновлення втраченого балансу сил, а саме - врівноваження проізраїльської політики Вашингтона. Таким чином, Росія виступає важливою з’єднувальною ланкою у відносинах між Сирією й палестинцями з одного боку, та Ізраїлем і США з іншого, що значно посилює її посередницький авторитет [25; c. 32].

Однак найбільш важливим зрушенням у зовнішній політиці Російської Федерації в останні роки стало значне закріплення її позиції не тільки на арабському, але й на ізраїльському напрямку. Особливе значення в цьому контексті мав візит російського президента до Ізраїлю у квітні 2005 р., який був охарактеризований обома сторонами як "історичний" і "безпрецедентний", оскільки мова йшла про перший візит російського лідера в країну за увесь час її існування [1]. Також історичним став недавній тур міністра закордонних справ Російської Федерації Сергія Лаврова до Ізраїлю та Палестинської автономії. На думку багатьох дослідників, цей візит мав на меті підтвердити незгасність уваги Москви до цього стратегічно важливого регіону. За сприянням російської сторони було досягнуто зняття єврейською державою повітряної блокади Лівану. Також Москва запропонувала Лівану сприяння у відновленні розрушеного "армією оборони" Ізраїлю інфраструктури та надання фінансової допомоги через структури ООН [45].

Таким чином, конструктивні відносини з Ізраїлем, з одного боку, і авторитет в арабському світі, з іншого, вперше надають Росії реальний шанс активно впливати на обидві протиборчі сторони і підвищують можливості Росії як ефективного міжнародного посередника.

Водночас, стратегія балансування неминуче призводить і до певних розбіжностей у серйозних питаннях стратегічного характеру, що стають на заваді посиленню політичного діалогу Росії із протиборчими сторонами, особливо з тим-таки Ізраїлем. Так, найсерйозніша криза у російсько-ізраїльських відносинах виникла у зв’язку з угодою про постачання Сирії російських ракет SA-18 [31]. Слід підкреслити, що офіційний Тель-Авів виступає категорично проти надання будь-якої військово-технічної допомоги державам, що є спонсорами тероризму, до яких він відносить і Сирію. Ізраїльська влада вважає Дамаск одним із своїх основних ворогів, звинувачуючи його у підтримці екстремістських організацій ХАМАС, "Ісламський джихад" і "Хизбалла". Ізраїль звернувся до Росії з проханням відмовитися від цієї угоди, мотивуючи це тим, що мобільні ракети такого класу можуть бути використані проти авіації Ізраїлю, потрапити в руки терористів, а також порушити стратегічний баланс сил у регіоні. Однак, у цьому питанні російське керівництво продемонструвало непохитність, адже будучи дійсно зацікавленою в активізації своєї ролі у мирному процесі на Близькому Сході, офіційна Москва розглядає поглиблення свого співробітництва з Дамаском як важливий крок до досягнення цієї мети. Також під час візиту Лаврова знову було обговорено питання щодо роззброєння ХАМУСу, але й тут російська сторона зуміла уникнути конкретної відповіді, зазачивши лише, що це питання відноситься до внутрішньополітичних, а відтак РФ не має права втручатися у внутрішні справи Лівану [17; c. 423].

Не менш складним завданням близькосхідної стратегії Москви є балансування між конструктивним діалогом з Ізраїлем та відносинами з одним із найважливіших економічних партнерів Росії на Близькому Сході - Іраном. Офіційний Тель-Авів вже неодноразово намагався переконати росіян призупинити допомогу іранській ядерній програмі, яка вважається сьогодні основною загрозою ізраїльській безпеці. Російське керівництво, зі свого боку, відкидає звинувачення в тому, що співробітництво з Тегераном могло б призвести до отримання останнім ядерної зброї і підкреслює, що російська допомога ядерній програмі Ірану має мирний характер. Водночас, дотримуючись стратегії балансування, російські офіційні представники засуджують антиізраїльські висловлювання іранського керівництва, а також, останнім часом, демонструють більш жорстку лінію щодо іранської ядерної програми, про що, зокрема, свідчить голосування Росії за резолюцію Ради Безпеки ООН № 1803 від 3 березня 2008 р. Все це призводить до ускладнень в російсько-іранських відносинах [14; c. 109-110].

Одним із пріоритетних напрямів співпраці Російської Федерації із країнами Близького сходу є економічна співпраця у військовій сфері. Так, як свідчить історія та статистичні дані, поставки озброєння до Єгипту, Сирії, Іраку з другої половини 50-х рр. привели до росту радянського впливу в Близькосхідному регіоні. Радянська присутність стала відчутною в тих районах, які до того належали до західної сфери впливу. Воєнно-технічна співпраця з арабськими державами забезпечувала до того ж РФ стабільний фінансовий дохід. Така співпраця триває і до сьогодні,навіть не дивлячись на розпад СРСР і перенесення центру тяжіння в зовнішній політиці РФ на західний курс. Таким чином російською технікою була оснащена

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: