Ідеологічний контроль та агітація в тоталітарних суспільствах
Офіційні і неофіційні німецькі телеграфні агентства допускали цілий ряд необ''яснімих промахів, що викликали кепкування за кордоном. Так, наприклад, в грудні 1916 року по всьому світу була розіслана німецька агентська телеграма, що повідомляла, що кайзер наказав, з нагоди заняття Бухаресту, вивісити прапори і салютувати перемогу. Нейтральна громадська думка зробила з цього вивід: «значить, навіть на свято перемоги німців зганяють по команді».
Бували спроби створювати з пропагандистськими цілями свої газети за кордоном, або ж підкуповувати що вже існують, але справа не завжди йшла успішно. Так, одного дня, керівники німецької «штатської» пропаганди вирішили підкуповувати одну французьку газету. Через підставних осіб було сплачено 10 мільйонів франків. Проте газета ця не змінила свого відношення до Німеччини. Потерпівши декілька невдач такого роду, Ерцбергеровськоє центральне бюро пропаганди відмовилося від цих спроб і зосередило свою головну увагу на обробці католиків нейтральних країн. [ 22]
3.2 Режим Сталіна в СРСР
Щонайпотужніша ідеологія була сформована за радянських часів.
Фактично радянське суспільство в країні рад, що узяли владу, будувалася по лекалах, сформованих цими геніальними ідеологами і збагаченими не менш талановитими ідеями Ульянова-Леніна. [12 ]
Всі дослідники розрізняють пропаганду і агітацію - грубішу діяльністьдля переконання мас, націлену на здобуття швидкого короткострокового ефекту. Розробка наукового підходу до теорії пропаганди почалася ще в міжвійськовий період. У Германії інтерес до теми був викликаний поразкою від Антанти в пропагандистській війні 1914-1918 рр., тому відразу після закінчення Першої світової війни німецькі дослідники стали вивчати пропаганду як спосіб мобілізації мас і забезпечення перемоги. Наприклад Рюєльманн і Штерн-Рубарт в своїх роботах розглянули культурну і політичну пропаганду Англії, Франції, США і Італії. Їх загальний вивід полягав у відставанні Німеччини в даної області і необхідності опанувати цю «таємну зброю». Важко сказати, наскільки дані дослідження вплинули на їх вистави, але у будь-якому випадку націонал-соціалісти не могли не знати про особливу увагу, що приділяється в суспільних науках проблемі пропаганди. З упевненістю можна стверджувати, що великий вплив на нацистів надала теорія натовпу Густава Лебона, створена ще в кінці XIX в.2 Лебон вважав, що основну частину суспільства складає натовп, позбавлений яких-небудь ідеалів, цінностей і достоїнств, якою можна і потрібно управляти. Інтерес до пропаганди сильно зріс після Другої світової війни, що багато в чому було «заслугою» саме націонал-соціалістів. Радянська наука розділяла пропаганду за класовим принципом на два види: буржуазну і комуністичну. Буржуазна пропаганда характеризувалася як грубе маніпулювання людьми, а ось комуністична, згідно з думкою радянських фахівців, була новим позитивним суспільним інструментом, покликаним не відводити людину від дійсності, а розкривати йому суть соціальних явищ. Радянські дослідники визначали пропаганду як «історично обумовлену форму політичної і ідеологічної діяльності, яка використовується різними партіями, класами, державами для цілеспрямованого поширення своїх ідей, переконань і цінностей з метою i надати дію на світоглядні вистави, соціальне орієнтування і поведінку індивідів і соціальних общностей». В принципі,межу між маніпулюванням і агітацією виходить дуже хистка, але збереження відмінності між буржуазною і радянською пропагандою повинні були забезпечувати чесність і принципова науковість роботи радянських пропагандистів. Комуністична пропаганда, на думку радянських учених, виконувала важливі суспільні функції: інформативну , прогностичну, соціального міротворчества і так далі Саме ця ідея стала, на наш погляд, найбільш коштовним вкладом радянських учених в теорію пропаганди. Представники марксистської науки приділяли особливу увагу структурі пропаганди, її методам і засобам. Дослідники об'єктивніше личили до вивчення проблеми, багато в чому завдяки створенню різних, конфліктуючих між собою теорій пропаганди. В цілому вони характеризували пропаганду як процес переконання мас, впливи на суспільство, створення нової громадської думки і зміни що вже існує. На відміну від радянських авторів, що визнавали виконання пропагандою важливих позитивних суспільних функцій, західні учені рахували її швидше маніпуляцією суспільною свідомістю, що проводиться на користь різних груп.
Вона була всеосяжною як за змістом (по обхвату тим), так і по безлічі людей, яким вона призначалася, можна сказати — була універсальною. Вона була гранично раціональною в тому сенсі, що прагнула спиратися на науку, використовувати досягнення науки і пропагувати їх широким верствам населення, сама претендувала на статус науковості.
Нарешті вона була самою систематизованою ідеологією зі всіх тих явищ ідеології, які існували в історії. Вона була ідеологією державної — в тому сенсі, що була узаконена як обов'язкова для всіх громадян країни, мала єдиний і централізований ідеологічний механізм, що становить частину системи влади і управління, контролювала весь менталітетний аспект радянського суспільства. Офіційно вважалося, що вона була марксизмом-ленінізмом. Це вірно лише частково. Фактично ж віддзеркалення життя людства і інтелектуального матеріалу двадцятого століття зайняло в ній основний вміст. Вона склалася після революції 1917 років як осмислення досвіду реального радянського і світового комунізму, як ідеологія суспільства комуністичного типа. [23 ]
Особливо важливе значення радянська ідеологія мала для діяльності керівних (керівників) органів країни, бо вона містила цілий ряд інструкцій для їх поведінки. У сталінські роки ідеологія мала явно нормативний характер, В післясталінські роки ця роль ідеології зовні начебто послабла. Але по суті справи вона лише змінила форму і пішла углиб. Ідеологія ставила перед керівниками країни загальну мету яка, незалежно від її досяжності або недосяжності, грала організуючу роль і визначала напрям стратегічній діяльності керівництва. Ідеологія давала загальну орієнтацію життя комуністичного суспільства і встановлювала рамки і принципи діяльності його влади.
До відомого моменту радянська ідеологія була адекватна умовам в країні і в світі, служила одним з чинників успіхів Радянського Союзу. Але поступово вона стала нарощувати міру неадекватності умовам, що змінюються, впала в кризисний стан і стала одним з чинників кризи і краху радянського комунізму.
В результаті антикомуністичного перевороту були розгромлені всі основні опори радянських соціальних строїв. Радянська державна ідеологія була просто відкинута. Гігантська армія радянських ідеологів без бою капітулювала. Вона просто випарувалася, неначе її не було взагалі. Але замість обіцяного реформаторами і їх західними маніпуляторами звільнення від тиранення марксизму-ленінізму-сталінізму настав стан, відносно якого слово «беззаконня» є доречним з набагато більшими підставами, чим відносно інших аспектів соціальної організації країни.
Пострадянська ідеологічна сфера стала формуватися (як і соціальна організація в цілому) як гібрид западністськой, дорадянської (дореволюційною) і радянської ідеологій. [22 ]
Розглядаючи питання навіюваності в суспільстві як чинника маніпуляцій і наслідку прихильності тим або іншим соціально-економічним стосункам, слід звернути увагу на вражаючу сприйнятливість індивіда до подібного роду дії ззовні. Коли людина являвши собою члена суспільства, в більшості випадків беззастережливо підпорядковує себе діям випромінювань, витікаючих від керівних органів і осіб, яким по боргу службових обов'язків «доручено» піклуватися про інших. У соціалістичному суспільстві подібна роль цілком і повністю лежала на комуністичній партії Радянського Союзу.
Силоміць тоталітарної пропаганди є її масовість і всеосяжність. [ 13]
Ідеологічний мессионізм Москви був закономірним явищем після війни.Знесилений війною СРСР не міг підкріпити його глобальною економічною і політичною експансією, був вимушений обмежитися утриманням в своєму геополітичному просторі лише країн Східної Європи. Важливим елементом пропаганди було формування образу І.В.Сталіна, стереотипу відношення до вождя. Сталін з'являвся перед читачем, глядачем наступником В.І.Леніна, мудрим вождем, якому радянський народ зобов'язаний всіма своїми звершеннями, борцем за мир, головним патріотом і інтернаціоналістом. Газети систематично публікували відретушовані фотографії керівника партії і держави: висока людина з гладкою особою, батько нації, скромний в своїй величі і мудрості. Зустріч з реальним Сталіном — людиною низького зростання, рідким волоссям, який міг бути грубим, неосвіченим і нещадним, справляла суперечливе враження на радянських людей і зарубіжних комуністів: суміш поваги і обожнювання, страху і здивування; а деякі з першого погляду просто не взнавали вождя.
На перший погляд струнка і цілісна, ця ідеологія була глибоко антинаучна. Її творці не враховували або невірно трактували нові економічні, соціальні і політичні процеси, які розверталися на західному світі. Вони ідеалізували радянських лад, а питання про джерела розвитку суспільства довели до останньої міри примітивізму. ЦК ВКП(б) сподівався, що вдячні своїм визволителям народи Східної і Західної Європи до безкінечності симпатизуватимуть політиці СРСР незалежно від її вмісту. Це була ідеологія номенклатури, яка, анітрохи сумнящеся, лише себе вважала дійсним виразником довгострокових інтересів радянських громадян. [22 ]
У даній системі ідеології залякування «образом ворога» служило засобом формування «радянського патріотизму». Офіційний вміст державного патріотизму включав відданість державі і народові, добросовісна праця на благо суспільства. Але слова камуфлювали інше: вимога беззаперечного підпорядкування властям, конкретному керівникові, необхідність некритичного сприйняття будь-яких ідей, що вселяються пропагандою. Номенклатура спекулювала на природному патріотизмі мільйонів людей, що відстояли незалежність Батьківщини в жорстокій війні. Нелояльність або навіть підозріння в цьому сприймалися чиновниками як ворожа діяльність, громадянин міг бути оголошений «ворогом народу». Відсталі патріоти займалися доносительством на тих, хто не відповідав номенклатурному розумінню ідеалу патріота.
Нові пропагандистські установки треба було донести до радянських і зарубіжних реципієнтів. Тим часом, агітпроп і Совінформбюро (СИБ) не владнувала низькопробність матеріалів, використовуваних для зовнішньої пропаганди, відверта халтура і плагіат, вживані журналістами для здобуття високих заробітків . На початку літа 1947 р. начальник СИБ С.А.Лозовський відзначав низьку ефективність роботи своєї організації, малий відсоток печатаємості підготовлених ним статей в ЗМІ капіталістичних країн. Радянські статті були острополемічни, насилу сприймалися навіть комуністичними газетами Заходу. Межі пропаганді ставила прагматична дипломатія.
Окрім якісної зміни вмісту газет, проводилася робота із створення нових органів. 31 липня 1947 р. Оргбюро ЦК ВКП(б) прийняла постанова «Про "Літературну газету"», що корінним чином змінило статус скромної щотижневої письменницької газети: «Дозволити Союзу Радянських письменників СРСР реорганізувати "Літературну газету" в газету суспільно-політичну і літературну, зберігши ту ж назву». Далі чітко визначалися завдання газети: «Пропаганда радянської соціалістичної культури і її світового значення. Викриття реакційної суті сучасної буржуазної культури.
Затвердження ідей радянського патріотизму і національної гордості радянських людей. Боротьба зі всіма явищами підлабузництва перед закордоном. Освітлення питань радянської демократії і показ її переваги перед антинародною буржуазною демократією. Показ зростання національних культур у вільній співдружності народів СРСР і провідної ролі великої російської культури. Мобілізація громадської думки у всьому світі проти паліїв війни, проти буржуазних теорій расової переваги, проти всіх ідеологічних агентів імперіалізму. Викриття буржуазної брехні і наклепу на радянський народ, його соціалістичну державу, його культуру. Затвердження комуністичної моралі радянських людей. Підтримка передового і новаторського рішуче у всіх областях соціалістичної культури і будівництва. Боротьба зі всіма явищами відсталості, рутини, бюрократизму, що заважають розвитку нового, комуністичного. [ 19]
Затвердження всепереможної сили учення Леніна-Сталіна в суспільному розвитку людства, в світовій науці. Викриття лженаукових буржуазних теорій і боротьба зі всіма спотвореннями учення Леніна-Сталіна. Освітлення світової ролі радянської літератури як провісники нової комуністичної моралі людства. Боротьба за більшовицьку партійність радянської літератури і мистецтва. Зміцнення зв'язку радянських письменників і всіх діячів мистецтв з народним життям, з сучасністю. Боротьба за підвищення ідейного і художнього рівня радянської літератури і мистецтва...». Для реалізації настільки обширних завдань редакції дозволялося створити велику кореспондентську мережу, вдесятеро — до 500 тисяч екземплярів, збільшувався наклад, в два рази періодичність. Газета діставала доступ до «всіх видів загальної і спеціальної інформації». Створювалися чотири розділи — внутрішнього життя, міжнародного життя, науки і техніки, літератури і мистецтва. Вінцем постанови було затвердження головним редактором В.В.Ермілова. [ 23]
3.3 Режим Мусоліні в Італії
Раніше, ніж в інших країнах Європи фашизм затвердився в Італії. Виникнення і зростання італійського фашизму були визначені і обумовлені специфічними економічними, соціальними і політичними проблемами., що виникли вже в 19 столітті і загостреною течією і результатом Першої світової війни.
Хоча Італія випробувала в Першій світовій війні ряд тяжких поразок, вона була одним з держав-переможців. Італія отримала Південний Тироль і Істрію з Трієстом, але їй довелося відмовитися на користь Югославії від побережжя далматинця, що також входило в її вимоги, тоді як Фіуме (Риски) був оголошений вольним містом. Громадська думка Італії обурено реагувала на таке вирішення союзників і на передбачувану нестійку італійського уряду. [3 ]
Перед лицем цих націоналістичних емоцій італійський уряд не зважився енергійно втручатися, коли італійські війська під буттям на чолі поета Габрієлі Д .Аннунцио не виконали наказу про відхід і 12 вересня 1919 року свавільно окуповували місто Фіуме. У течії 16 місяців Д . Аннунцио, титул «начальника», що привласнив собі, господарював в місті, розвинувши вже тоді елементи політичного стилю фашистської Італії. Сюди відносяться масові ходи і паради його прибічників в чорних сорочках під прапорами із зображенням мертвої голова, войовничі пісні, вітання по давньоримському зразку і емоційні діалоги натовпу з її вождем.
23 березня 1919 року в Мілані Муссоліні створив організацію «Бойові загони», яка прийняла політичний стиль Д . Аннунцио за зразок. 7 листопада 1921 року Муссоліні зумів об'єднати свій рух в не особливо міцну партію ( Націонал фашистську партію, НПФ), і за вражаюче короткий час організувати масовий рух, який вже на початку 1921 року налічувало майже 200 000 членів.
Це залежало від особи самого Муссоліні, і від пропагованої їм ідеології, що містила, поряд з націоналістичними, також деякі соціалістичні елементи.
Ідеологія і воєнізований зовнішній вигляд нового руху залучали, поряд з націоналістами і колишніми соціалістами, головним чином учасників війни і молодих людей, що бачили в цьому незвичайному русі, що настільки рішуче відкидав всі минулі партії і що мав намір їх замінити, єдину ще не випробувану політичну силу, від якої вони чекали рішення не лише національних, але і своїх особистих проблем. Чим більш невизначено і навіть суперечливо звучали вимоги фашистського руху ,тим більше він справляв враження.[7]
Ще кращою в праці , чим програма фашистів, була їх політична тактика, що по суті продовжувала світову війну громадянською війною.
Уряд і поліція не лише не заважали фашистам, але навіть заохочували їх. Фашизм отримує могутніх заступників в особі Загальної конфедерації промисловців і поміщицьких союзів.
Увечері, 27 жовтня 1921 року, Муссоліні віддав наказ присутнім в Неаполі «ськуадрі» почати похід на Рим. Хоча чорносорочечники були зовсім не озброєні, або недостатньо озброєні, поліція і військові знову не втручалися.
Уряд мав всі можливості швидко і остаточно присікти путч, але король і камарілья прийняли інше рішення: глава партії Муссоліні був призначений прем'єр-міністром Італії.
28 жовтня 1921 року Муссоліні став главою уряду, але його положення здавалося украй хистким. З 535 депутатів парламенту лише 35 належали до Національної фашистської партії, до якої, втім, з початку 2923 року приєдналася Націоналістична партія. Муссоліні довелося піти на коаліцію, до якої увійшли, окрім вже згаданих нацистів, також ліберали, демократи і народна партія.[6]
Парламентські союзники фашизму проявили готовність ухвалити (8 листопада 1923 року) так званий «закон Ачербо». По цьому закону будь-яка партія, що набрала на виборах найбільшу кількість голосів, але не менше 25%, отримувала дві третини місць в парламенті. На виборах 5 квітня 1924 року фашисти разом з лібералами, що виступали загальним списком з ними, отримали дві третини місць і тепер безперечно панували в парламенті. Втім, цей успіх в парламенті, був досягнутий перш за все з допомогою терористичних заходів і завдяки фінансовій підтримці з боку промислового об'єднання «Конфіндустрія».
Влада Муссоліні грунтувалася, з одного боку, на дорученій йому королем посади голови уряду, а з іншою, на підпорядкованій йому як вождеві «фашизму» єдиної фашистської партії з її міліцією і багаточисельними залежними від неї організаціями.
2 жовтня 1925 року були засновані фашистські корпорації, що сполучали працедавців і працівників, що поклало свободі профспілкового руху. У країні створювалися 22 корпорації ( по галузях промисловості). У складі кожної з них знаходився представник фашистських профспілок, підприємницьких союзів, фашистської партії. Головою кожною з 22 корпорацій став «сам» Муссоліні; він же очолив міністерство корпорацій. Закон надав корпораціям визначення умов праці (робочий час, заробітна плата), і вирішення трудових суперечок (страйки заборонялися і пригнічувалися). [25 ]
Встановлення корпоративного ладу дозволило Муссоліні обробитися з парламентом, з тим, що від нього залишилося. Замість нього була створена «палата фашистських організацій і корпорацій». Члени її призначалися Муссоліні.
За цим на початку листопада 1925 року послідували « вищі фашистські закони», що розширили владу глави уряду за рахунок парламенту, який був віднині повністю підпорядкований виконавчій владі.
Подальшими законами були розбещені міські збори депутатів, скасована свобода зборів і об'єднань, свобода друку і були звільнені політично неблагонадійні службовці.
«Надзвичайні закони» слідували один за іншим:
Вони заборонили професійні союзи (за винятком державних фашистських) і політичні партії (за винятком однієї фашистської);
Вони відновили страту за «політичні злочини»;
Вони вводили надзвичайну юстицію (трибунали) і адміністративну висилку;
Комуністична партія була оголошена поза законом;
Органи місцевої самоврядності скасовувалися: на їх місце встали призначені урядом чиновники (подеста);
Всяке нове посилення терору провокувалося звичайно яким-небудь «замахом» і тому подібне . У листопаді 1926 року за спробу зробити замах на життя Муссоліні був убитий на місці 15-річний хлопчик. Негайно послідувала хвиля арештів, смертних вироків і так далі .
На початку 1928 року був встановлений новий виборчий закон, по якому «велика фашистська рада» складала перед виборами єдиний список кандидатів, а виборці могли лише прийняти або відкинути його в цілому. Таким чином парламентська система в Італії була остаточно замінена диктатурою. [18]
Основні межі італійського фашизму:
Перш за все визначилася тенденція «вождізма», єдиної диктатури. Вже закон 1925 років « Про повноваження глави уряду» робив прем'єр-міністра не відповідальним, не залежним від парламенту. Його колеги по міністерству, його міністри перетворилися на простих помічників, відповідальних перед своїм главою; вони призначалися або зміщувалися по волі останнього.
Фашистська партія стала складовою частиною державного апарату. Партійні з'їзди були скасовані, так само як і всякі форми партійної «самоврядності».
Велика рада фашистської партії складалася з чиновників за посадою і за призначенням. Головою ради був глава уряду. Рада відала конституційними питаннями, обговорювала найважливіші законопроекти, від нього виходили призначення на відповідальні пости.
Статут партії затверджувався королівським діректом, офіційний керівник партії («секретар») призначався королем за уявленням глави уряду.
Провінційні організації партії керували призначеними зверху секретарями: директорії, що полягали при них, мали дорадчі функції, але навіть членів цих директорій призначали указом глави уряду.
Терор. Фашистський режим не може інакше триматися, окрім як засобами масового Придушення, кривавими розправами.
Відповідно з цим визначається значення поліції, точніше за тих багатьох поліцейських служб, які були створені при режимі Муссоліні. Окрім загальної поліції існували «організація охорони від антифашистських злочинів», «особлива служба політичних розслідувань», «добровільна міліція національної безпеки».[13 ]
Національні меншини були також піддані важким утискам, але євреїв, яких в Італії було дуже мало, спочатку не чіпали. Лише у 1937-1938 роках, в процесі співпраці з соціалістичною для націонала Німеччиною, почали здійснювати антисемітські акції, що підпали під засудження нюрнберзьких законів. Італійські фашисти, в рядах яких в усякому разі в ранньому періоді, були також особи єврейського походження, не убили жодного єврея. «Расизм», що проповідує, Муссоліні не мав не мав біологічного забарвлення.
Невід'ємною властивістю фашистської диктатури є зовнішня експансія. Муссоліні заявив претензії на те, щоб « відродити Римську імперію».
В червні 1940 року Італія- партнер Німеччини і Японії по антикомінтернівському пакту, оголосила війну Франції і Англії. Через деякий час вона напала на Грецію. Італійська фашистська преса наповнилася обіцянками швидкій великій афро-європейській Римській імперії. Ці плани не збулися. [ 13]
4. Спроби введення ідеологічного контролю сьогодні в Україні
По суті, ідеологічна обробка населення базується на підміні помилковими, спотвореними, образами справжньої дійсності. При цьому має бути вельми розвинена елементарна, навіть можна сказати патологічна, брехня. Коли учені або інші авторитетні люди має намір перекручують факти. Причому, чим явнєє брехня — тих легко в неї повірити. Ну і при цьому, зрозуміло, говорити (навіть не говорити — а переконувати) треба з величезною упевненістю, так щоб у слухачів не залишилося і тіні сумнівів, що десь прихований обман. І будь-який обман — видавати за справжнісіньку правду. [ 15]
Може скластися враження, що український політикум перейнявся дійсно важливою для суспільства інформаційною проблематикою. Та насправді усім зрозуміло, що під гаслами захисту свободи слова, кандидати в президенти, їх політичні сили, лише зводять порахунки один з одним, використовуючи в своїх інтересах підконтрольні їм медійні ресурси.
Адже не секрет, що останнім часом посилився інформаційний тиск на Україну з боку основних центрів геополітичного впливу. Європейський Союз через ЗМІ переконує, що Україна ще не готова до повноцінної євроінтеграції.
США настирливо накидають думку про власну ексклюзивність у вирішенні складних міжнародних проблем, які стосуються Української держави. Росія вже давно веде з Україною інформаційну війну на знищення.
Днями міністр закордонних справ України та відомий медіамагнат Петро Порошенко змушений був визнати, що "у світовому інформаційному просторі спостерігається значна кількість упереджених і негативних щодо України повідомлень і коментарів, що зачіпають найрізноманітніші аспекти політичного, економічного, соціально-гуманітарного життя українського суспільства".
Міністр підкреслив, що часто можна спостерігати, коли такі коментарі стосовно України надаються цілеспрямовано, відповідно до певного розробленого сценарію і послідовності. Порошенко наголосив, що "за всім цим стоять свідомі спроби маніпулювання думкою українців, суспільством і політиками".
Іншими словами, все очевиднішою стає потреба у "реабілітації" дискредитованої у минулому, але наразі актуальної як ніколи практики державної агітації та пропаганди.
Захопившись впровадженням в Україні стандартів ліберальної демократії, ми якось не помітили тих кардинальних змін у геополітичній архітектурі, які вимагають якісно нових підходів до державного управління, особливо в інформаційно-гуманітарній сфері.
Тим часом сьогодення та міжнародний досвід вказують, що "агітація і пропаганда" стали невід'ємною складовою політики провідних країн світу.
Згадаємо хоча б передвиборчі дебати – скільки обіцянок казали придентенти у президенти і що хоча б один із них зробив? Наскільки майстерно і з розумним обличчам люди переконують нас у повній брехні!
Причому чим щиріше це підноситимуть маніпулятори — тим дійсно легко повірити. І вірять. Більшість жителів нашої країни вірять будь-якій інформації з офіційних джерел. І це при тому, що на самому давно вже можна провести якусь паралель між офіційною інформацією і дійсною правдою. І більшість того, що підноситься нам офіційно, з розрахунком — інформація для всіх — це неправда, брехня, замаскована певним відсотком справжньої правди. (Тому як, якщо ви вирішили когось обдурити, то повинні знати, що в інформації, що підноситься вами, обов'язково повинен міститися певний відсоток правди. Обов'язково. Хай він буде надзвичайно крихітний. Це один із законів прийнятих в маніпулюванні.)
Завдяки ідеологічній обробці населення, — власті не лише отримують, але і утримують лідерство в країні. Причому тут ще важливе збереження одного правила. Ідеолог завжди повинен знаходитися в тіні. Зв'язано це з тією установкою, завдяки якій ми знаємо, що в нашому несвідомому знаходиться та інформація, яка прийшла до нас з глибини століть, від наших предків. І за певних умов ми можемо витягувати з підсвідомості цю інформацію, управляти нею. Вживати на благо або або для вирішення якихось своїх цілей і завдань. [9 ]
Підсумовуючи питання інформаційно-психологічної дії на масову психічну свідомість, слід звернути увагу, що не дивлячись на те, що методи подібного роду дії відрізняються в мирне і у військовий час, в цілому їх об'єднує одне: цілеспрямована дія на масове психічне свідомості з метою дезорієнтації суспільства і знищення що існують раннє в такому товаристві моделей поведінки (стереотипів), і нав'язування установок вже своїх. Причому основою атаці в таких випадках піддається підсвідомість (або несвідоме) індивіда і мас, тому як процеси, що відбуваються в свідомості, якраз і робить свій вплив саме підсвідомість. Тому добившись закріплення в підсвідомості стійких механізмів отреагированія на той або інший сигнал (патернів поведінки), можна з легкістю програмувати таким чином поведінку як індивіда, так і індивідів, об'єднаних в маси, а значить і передбачати їх поведінку. І в даному випадку вельми важливий чинник грає час.[16]
Тому можна говорити про те, що в більшості випадків те, що увійде до підсвідомості індивіда зараз, моделюватиме його вчинки як найближчим часом, так і через багато років і навіть десятки років. У цьому сила і роль підсвідомості. Тому знання про механізми функціонування підсвідомості, знання про методи адаптації підсвідомістю отримуваної інформації і подальшої трансформації такої інформації в свідомість, а значить і у вчинки індивіда і індивідів, що об'єднуються в маси, дають, на можливість управляти масами, а значить фактично управляти і суспільством. Будь-яким типом суспільства, будь-якій суспільно-політичній формації. [14 ]
Висновки
Звичайно ж, можна було б і сказати, що немає такої вже особливої схильності нашої країни до дії маніпулятивних методик. Принаймні, вона не більша, ніж в тих же країнах заходу. Та все ж досвід показує, що в Україні якийсь свій, відмінний від заходу, дорога розвитку. І менталітет української людини помітно відрізняється від менталітету західної людини. Причому, майже не грає ролі, про представників якої західної країни ми говоримо. Весь захід для нас вже як би об'єднується в одне ціле, у протистоянні українському людині. А дорога Україні, це дорога великої держави, імперії, причому традиції державності досить міцний поміщено в наше несвідоме. І вже, так або інакше, є достатній над кожним з нас.
Сприяючи своєму особливому погляду на більшість проблем сучасності. Можна звичайно передбачити, що Україна якимсь чином здатна і на самосцілення. Але якщо це правильно загалом і в цілому, то частенько вельми розходиться в деталях. І вимагає безпосередньої роботи над подібним прагненням з боку різних верств населення. Причому задіюватися в програмі оздоровлення нації повинен дійсно весь народ. Причому поза сумнівом, що натовп здатний і навіть по-своєму бажає — підкорятися. І залежно від правильного характеру дії на неї, можна добиватися того або іншого результату. Причому, тут вже необхідно повною мірою використовувати все ті принципи маніпулювання масами, які були виведені в останніх століттях.
І тоді вже варто відзначити, що, на нашу думку, для нашої країни найбільш переважний буде саме тоталітарний режим. Коли відбувається чітке дотримання букви закону. Коли сам закон може зрушуватися, для того, щоб покарати призвідників і бунтарів. Пригадаємо часи другої світової війни. На наш погляд лише один лідер на той час зміг би як отримати перемогу, так і відновити зруйноване війною господарство. Сталін. Причому можна звичайно говорити, що хотілося б уникнути жертв т.з. репресій. Адже але і і самі репресії на той момент були оправданни. Народ повинен і жити в страху, і знати, що в разі чого — негайно послідують найжорстокіша розплата за підпорядкування принципу задоволення, принципу, утихомирення якого відрізняє цивілізовану людину від варвара. Принципу, яким пройнято несвідоме психіки індивіда. І якщо