Державна політика підтримки інвестування в інноваційну діяльність в Україні
3. Державна інноваційна політика
3.1 Вітчизняний досвід
На сучасному етапі дискусії стосовно інноваційного розвитку в Україні мають не лише теоретичне значення, але й отримують програмно-законодавче вираження, що викликане їх зростаючою необхідністю для економіки і суспільства в цілому.
Протягом тривалого часу інноваційному законодавству України були притаманні певна фрагментарність та непослідовність. Лише в 1999 р. ВРУ прийняла Концепцію науково-технологічного та інноваційного розвитку. Проте, базовий закон у цій сфері був прийнятий лише у 2002 р. Згідно з Законом практично інновація являє собою зміну технології виробництва, яка безпосередньо впливає на продуктивність факторів виробництва та спосіб їх поєднання, отже – забезпечує видозміну виробничої функції. [17]
Закон визначає правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлює форми стимулювання державою інноваційних процесів і спрямований на підтримку інноваційної моделі розвитку вітчизняної економіки.
Цілеспрямоване стимулювання нововведень (тобто так звана «інноваційна політика» як самостійний напрям державної політики) остаточно сформувалося лише наприкінці 60-х – на початку 70-х років. Вперше термін «інноваційна політика» був використаний у відомій «доповіді Charpie» («Технологічні нововведення: управління і умови здійснення»), підготовлений Міністерством торгівлі США у 1967 р. [5].
Головною метою інвестиційно-інноваційної політики є орієнтація розвитку сфери виробництва на створення і широке застосування принципово нових машин, матеріалів, комплексних технологічних систем, ефективне впровадження науково-технічних розробок, забезпечення соціально-економічних, організаційних, правових умов для формування та ефективного використання науково-технічного потенціалу з метою освоєння світового ринку товарів і послуг.
Державна інвестиційно-інноваційна політика має часовий та просторовий аспекти. Часовий аспект визначає дії держави і сфері інновацій на поточний момент і на довгострокову перспективу. Поточна інноваційна політика полягає в оперативному регулюванні інноваційної діяльності. За своєю сутністю заходи поточної політики спрямовані на зміцнення інноваційного потенціалу підприємств, підвищення якості продукції та ефективності виробництва. Довгострокова інноваційна політика націлена, насамперед, на вирішення важливих загальноекономічних, міжгалузевих і внутрігалузевих завдань, які вимагають значних затрат часу, робочої сили і капіталу. Вона охоплює досить великий проміжок часу. Просторовий аспект інноваційної політики визначає дії держави за головними напрямами впливу на економіку країни – щодо створення умов для її загального соціально-економічного розвитку, формування стимулюючого законодавства та інституційного середовищ для всіх суб’єктів інноваційного процесу.
Слід зазначити, що проблема формування інноваційної політики має такий важливий аспект, як визначення стратегії на перспективу. Важливість цього аспекту пояснюється трьома вагомими причинами:
По-перше, сформульовані сьогодні цілі та пріоритети відображають лише наше усвідомлення дійсності на даний момент. З розвитком інноваційної політики її цілі можуть змінюватися, або можливості їх реалізації трансформуватися.
По-друге, інновації не є разовим заходом, адже відтворювальні процеси в суспільному виробництві повинні мати постійний характер.
По-третє, інновацій не повинні стати самоціллю. Стратегічний аспект має враховувати наявний потенціал країни тенденції розвитку суспільства [5].
Базовими передумовами для утвердження державної інноваційної політики є розбудова національної інноваційної системи. Причому, з точки зору інноваційної сфери, сьогодні має значення не поява якої-небудь технічної ідеї, а саме успішна економічна реалізація нових технології.
3.2 Моделі інвестиційно-інноваційного розвитку
Умовно можна виділити чотири моделі інноваційно-інвестиційної політики, які були пріоритетними в різні періоди, в різних промислово розвинутих країнах та в різних поєднаннях:
- політика «технологічного поштовху» виходить із того, що пріоритетні напрями розвитку науки й техніки має визначати держава, володіючи для цього необхідними матеріальними ресурсами, можливістю здійснення експертизи та інформаційним забезпеченням. Такий варіант інноваційної політики ґрунтується на наявності науково-технічних і соціально-економічних проблем, розв’язати які можна шляхом розробки відповідних державних програми, великих капіталовкладень та інших прямих форм державної участі. Подібну політику здійснював уряд США в 40-50-х роках у період розквіту «великої науки», коли виникли і швидко поширились нові технологічні напрями в галузі електроніки, створення ЕОМ, засобів зв`язку, авіабудування тощо. Така стратегія в різні періоди була характерна для Франції та Великобританії;
- політика ринкової орієнтації визнає провідну роль ринкових ресурсів у виборі напрямків розвитку науки й техніки. Вона передбачає обмеження ролі держави у стимулюванні фундаментальних досліджень, створенні економічного клімату та інформаційного середовища для запровадження нововведень у фірмах та здійснення досліджень ринку, а також у зменшенні кількості форм регулювання, що не сприяє стимулюванню ринкової ініціативи та ефективній перебудові ринку. Ця політика активно проводилася в Японії, ФРН, стала пріоритетною у США в 70-х роках, а у 80-х до неї звернулися в більшості інших провідних країн;
- політика соціальної орієнтації передбачає визначене соціальне регулювання наслідків НТП, а процес ухвалення рішення базується на широкому соціально-політичному консенсусі із залученням широкої громадськості. Цей варіант інноваційно-інвестиційної політики ніколи не був основним, але окремі його елементи знаходили своє відображення в політиці різних країн;
- комплексна політика, спрямована на зміну економічної структури господарського механізму. Вона передбачає значний вплив провідних технологій на розв`язання соціально-економічних проблем, на зміну галузевої структури, на взаємодію суб`єктів господарювання, на рівень життя тощо. Все це вимагає нових форм організації та механізмів управління розвитком науки й техніки. Японія є на сьогодні єдиною промислово розвинутою країною, яка найбільш послідовно, паралельно з ринковою, провадить цю політику, хоча елементи останньої простежуються і у Франції [10].
Концепція і моделі управління інноваційними проектами суттєво залежать від вибору інноваційної стратегії. На схемі представлена типологія можливих інноваційних стратегій:
Підтримуючи стратегію технологічного лідерства, держава забезпечує високотехнологічні інноваційні продукти, що характеризуються довгим інноваційним циклом. Довго тривалість циклу пояснюється тим, що розроблені технології починають застосовувати, як правило, лише після багатьох ітерацій, зумовлених недопрацюваннями і помилками при проведенні науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт.
Стратегія ринкового лідерства характеризується орієнтацією на нову продукцію з коротким циклом розробки, концентрацією на потребах клієнтів і тенденціях моди. При цьому велика увага приділяється зниженню затрат на розробки, ріст виробництва і якості. Успішність реалізації цієї стратегії залежить від можливості протягом короткого інноваційного циклу інтегрувати існуючі високі технології у нові вироби, максимально врахувавши потреб клієнтів.
Стратегію «повільного наслідування» можна порівняти зі стратегією впровадження інновацій імітаційного типу, що характеризується відносно довгим циклом розробки і нездатністю швидко інтегрувати високі технології в нові вироби. Підтримуючи таку стратегію, держава прирікає підприємства не лише на технологічне відставання, а й на значні втрати долі ринку.
Стратегічний напрям «інноваційний спринтер» відрізняється коротким циклом, що забезпечує інтеграцію найновіших технологій в продукцію, яка першою виходить на ринок. В результаті реалізації такої стратегії на ринку з’являється дуже високотехнологічна продукція, котра, на жаль, не завжди може відповідати потребам клієнтів.
Донедавна стратегії ринкового і технологічного лідерства були досить успішними. Лідерами ринку за рахунок відносно невисоких цін задовольняли масових клієнтів, а лідерам у галузі високих технологій вдавалось знаходити клієнтів, котрі були готові платити «премію» за використання найновіших технологій. Однак сьогодні зазначені вище односторонні стратегії не забезпечують довгострокового ефективного розвитку і високу конкурентоздатність країни на міжнародному ринку. Стратегія «інноваційного спринтера» хоч і веде до успіху окремих проектів, але бути першим на ринку найновіших технологій – недостатня умова успішності.
Найпривабливішою є стратегія інноваційного лідерства, яка спрямована на скорочення строків розробки і швидке реагування на зміни, що відбуваються на ринку технологій. Тому державна підтримка повинна бути спрямована саме на інноваційні проекти, що реалізовуються за стратегією інноваційного лідерства. [26]
3.3 Результати діяльності відповідних структур у сфері підтримки інвестиційно-інноваційної діяльності
Оцінюючи Звіт Фонду державного майна України про результати оцінювання роботи щодо залучення інвестицій, здійснення заходів з поліпшення інвестиційного клімату та діяльність по здійсненню заходів щодо виконання Програми розвитку інвестиційної діяльності на 2002-2010 роки, спостерігається 100% виконання плану [24].
Прем’єр-міністром була затверджена Державна цільова економічна програма розвитку інвестиційної діяльності на 2011-2015 роки, першим пунктом якої є створення умов для переходу до інвестиційно-інноваційної моделі розвитку економіки, стимулювання залучення приватних інвестицій, удосконалення законодавства, що регулює інвестиційну діяльність та зняття перешкод в інвестуванні [15].
Державним агентством України з інвестицій та розвитку проводиться робота щодо залучення міжнародної технічної допомоги, зокрема, в рамках інструменту TAIEX (Інструмент технічної допомоги та обміну інформацією )15-16 квітня 2010 року відбулась експертна місія «Граничні рівні інтенсивності отримання суб’єктом інноваційної діяльності державної допомоги».
У рамках цього заходу були обговорені питання щодо стимулювання інноваційної діяльності шляхом надання державної допомоги на впровадження інновацій. За результатами обговорення окреслені можливі напрями розвитку інвестиційного ринку, його інфраструктури та інноваційної діяльності в Україні, розроблені рекомендації для подальшого опрацювання вказаних питань.
З метою встановлення практичних напрямів співробітництва для реалізації спільних завдань в інвестиційній та інноваційній сфері:
розпочато роботу по встановленню контактів із інвестиційними установами Данії, Швеції, Фінляндії, Німеччини, Болгарії, Йорданії, Латвії, Естонії, Лівану, Куби, Франції.
підписано Меморандум про взаєморозуміння та співробітництво з Німецьким агентством технічного співробітництва (GTZ) в рамках програми «Сприяння економічного розвитку та зайнятості», який передбачає обмін інформацією щодо здійснення нових заходів у сфері трансферу технологій, інвестицій та інновацій, розроблення регіональних інноваційних програм Чернівецької області та Автономної Республіки Крим тощо;
Окрім того, встановлено контакти з Центром наукових інновацій Національної Академії Наук Республіки Азербайджан.
В рамках впровадження проекту ЄС «Розробка фінансових схем та інфраструктури для підтримки інновацій в Україні» проведено інформаційний практикум за участю експерта головного офісу EBN-BIC (Європейська мережа інноваційних бізнес центрів) щодо впровадження BIC (інноваційні бізнес центри) мережі в Україні.
Відповідно до Угоди, вчиненої у формі обміну нотами між Урядом Японії та Урядом України від 15.03.2006 про надання японського гранту непроектного типу на закупівлю товарів Держінвестицій є бенефіціаром (вигодонабувачем) програми «Японська грантова допомога непроектного типу для підтримки та розвитку інвестицій та інновацій в Україні». Загальна сума гранту, наданого Україні Японією, становить 300 млн. японських єн. Реалізація гранту непроектного типу сприяє здійсненню Урядом України економічних та структурних перетворень, подоланню економічних труднощів. Кошти Гранту спрямовані на фінансування інвестиційних та інноваційних проектів малих та середніх підприємств, що дало можливість започаткувати новий ефективний механізм сприяння інноваційному розвиткові підприємств. Реалізація програми призведе до створення нових робочих місць та покращення конкурентоспроможності українських підприємств.
За ці кошти в Україні профінансовано закупку обладнання для семи інвестиційних та інноваційних проектів, спрямованих на впровадження передових енергозберігаючих технологій та технологій виробництва альтернативних джерел палива.
Законом України «Про Державний бюджет України на 2010 рік» Держінвестицій як головному розпоряднику бюджетних коштів передбачені бюджетні асигнування в сумі 26 562,7 тис. грн., у тому числі за бюджетними програмами: «Керівництво та управління у сфері інвестиційної та інноваційної діяльності» 12 376,9 тис. грн. та «Утримання регіональних центрів інноваційного розвитку» 14 185,8 тис. грн.
Фінансування Держінвестицій у 2010 році здійснювалось відповідно до закону за зазначеними вище бюджетними програмами та виконано на 96% планових призначень (25 526,9 тис. грн.). При цьому, стовідсотково профінансовані лише видатки на заробітну плату, нарахування на заробітну плату та видатки на оплату комунальних послуг [15].
Затверджено Порядок використання у 2010 році коштів Стабілізаційного фонду для державної підтримки реалізації інноваційних та інвестиційних проектів у реальному секторі економіки, у тому числі через механізм здешевлення кредитів , залучених у національній валюті України та/або в іноземній валюті, у тому числі за кредитами, залученими від іноземних фінансових установ, для реалізації інноваційних та інвестиційних проектів у реальному секторі економіки, а також для надання державної підтримки для реалізації інвестиційних проектів на умовах співфінансування.
Відповідно до даного Порядку надано державну підтримку за 6 проектами на загальну суму 471 434,3 тис. грн.
Рішення про надання державних гарантій щодо виконання боргових зобов’язань за запозиченнями суб’єктів господарювання державного сектору економіки, залученими для фінансування інвестиційних, інноваційних, інфраструктурних та інших проектів розвитку, які мають стратегічне значення та реалізація яких сприятиме розвитку економіки України у 2010 році, Урядом України не приймались. [15]
Для створення реальних умов для переходу економіки України на інноваційну модель розвитку державі доцільно насамперед звернути увагу на створення механізмів покриття інноваційних ризиків.
З цією метою на державному рівні необхідно розробити такі заходи:
створити умови для капіталізації інтелектуальної власності;
створити систему стимулів, яка стимулювала б вітчизняні і зарубіжні банки, а також великі підприємства до інвестування засобів в розвиток венчурних (ризикованих) інноваційних фірм і проектів;
розробити чітку систему надання державних гарантій кредитування перспективних інноваційних проектів. [13]
З 28 вересня по 1 жовтня 2010 року у виставковому центрі «КиївЕкспоПлаза» відбувся Міжнародний форум «Інновації і високі технології», який став єдиним масштабним комплексним інноваційним Форумом в Україні. У підсумку представники міжнародних організацій і закордонного бізнесу висловили єдину думку щодо того, що Україна є цікавою і як об'єкт для залучення інноваційного потенціалу, і як майданчик для реалізації їхніх винаходів на території Україна. [29]
Проте, як свідчить практика й дійсний стан речей, всі ці намагання, як правило, залишаються лише побажаннями на папері. Створений відповідно до Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» Державний інноваційний фонд не зміг забезпечити проведення державної політики й заходів, спрямованих на розвиток і використання досягнень науки в нашій країні, і був ліквідований.
Створена відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України Українська державна інноваційна компанія (на базі ліквідованого Державного інноваційного фонду та його регіональних відділень) здійснює таку, м’яко кажучи, «активну діяльність», що складається враження, ніби вона теж чекає своєї ліквідації.
Звичайно, не можна звинувачувати лише Державний інноваційний фонд і Компанію в тому, що вони не повною мірою забезпечували й забезпечують здійснення інноваційної діяльності в Україні. Часто це залежить і від того, як приймаються ті чи інші нормативно-правові акти, що стосуються інноваційної сфери. Наприклад, 21 грудня 2000 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку та спеціальну економічну зону «Порт Крим» в Автономній Республіці Крим» № 2189-III. Стаття 15 цього Закону передбачає, що суб’єкти, які реалізують інвестиційні проекти, збір до Державного інноваційного фонду сплачують у розмірі 50% від встановленої ставки збору.[32] Ситуація, коли передбачаються пільги щодо сплати ввізного мита, податку на додану вартість, податку на прибуток, є зрозумілою. Але коли зменшуються збори, передбачені на фінансування науки, гальмується розвиток економіки в цілому.
Державна інноваційна політика (ДІП) – це стрижнева складова державної політики як організуюча, регулятивна та спрямовуюча інституціональна субстанція суспільства щодо утвердження сталого інноваційного розвитку.
На рисунку представлені мета, цілі і пріоритетні напрями формування та впровадження державної інноваційної політики:
Визначальним складовими інноваційного потенціалу України та базовими для формування державної інноваційної політики і запровадження моделі інноваційного розвитку є наступні:
по-перше, розвинута система вищої освіти та підготовка кадрів вищої кваліфікації, що має потенційні можливості здійснити підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації спеціалістів за всіма пріоритетними напрямами розвитку науки і техніки. [34] Слід зазначити, що за кількістю ВНЗ Україна перевищує відповідні стандарти Євросоюзу, водночас якість навчального процесу в цілому має бути покращено;
по-друге, наявність значного наукового потенціалу, сконцентрованого на початкових стадіях циклу інноваційного процесу, і який пов’язаний з достатньою мережею науково-дослідних установ (станом на 2009 р. – 1340) [23]; За рекомендацією Євросоюзу, фінансування сфери НДДКР має здійснюватись на рівні 2,5% від ВВП (в Україні – 0,4%);
по-третє, потужний потенціал виробничої сфери індустріального типу (зокрема, технічні потужності, технології та ноу-хау, якими володіють окремі підприємства, в першу чергу підприємства колишнього ВПК, на рівні кращих світових зразків);
по-четверте, формування внутрішнього ринку інноваційної продукції, а також її активне просування а зовнішній ринок з використанням усього діапазону відповідних механізмів як товарного кредиту, лізингу тощо, дія яких має бути підтримана відповідною державною політикою (за певних обставин формування внутрішнього ринку споживання для інноваційної продукції має відбуватись за державною підтримкою у формі державного замовлення)
по-п’яте, використання накопиченого і створеного зараз потенціалу інтелектуальної власності винахідників, раціоналізаторів, науковців з інноваційними ідеями та підприємницькими здібностями за державним сприянням шляхом їх охоплення малим підприємництвом у сфері інноваційної діяльності;
по-шосте, удосконалення та оптимізацію державного управління (регулювання) інноваційним процесами. Зараз маємо паралелізм діяльності центральних органів виконавчої влади у сфері державної інноваційної політики (Міністерство економіки України, Міністерство освіти і науки України, Державне агентство України з інвестицій та інновацій, Національне агентство з іноземних інвестицій та розвитку), а також підвідомчої цим органам центральної виконавчої влади організацій. [33]Висновки
Особливими вимогами до характеру та темпів розвитку національної економіки за теперішніх умов її виходу з стану рецесії, зумовленого факторами світової фінансово-економічної кризи є забезпечення максимально ефективного використання людського та науково-технологічного потенціалів країни водночас з їх розвитком, залучення внутрішніх і зовнішніх інвестиційних ресурсів та активна підтримка державою цих процесів.
Розвинуті економічно та технологічно країни світу перейшли до принципово нового характеру розвитку економіки – інноваційного, особливостями якого є широкомасштабне впровадження у виробництво науково-технічних розробок та трансфер високопродуктивних технологій. Визначальними факторами інноваційного розвитку держави в цілому стають такі інтелектуальні ресурси, як знання та кваліфікація людини, введені в господарський обіг інноваційних процесів об’єкти прав інтелектуальної власності, а також інвестиційні та інформаційні ресурси.
Однією з найважливіших передумов ефективного розвитку інноваційної діяльності є її достатнє і своєчасне фінансово-кредитне забезпечення, починаючи від фундаментальних досліджень і закінчуючи комерціалізацією конкретних інновацій. На сучасному етапі ми бачимо, що в силу відсутності достатніх коштів у бюджеті та інших джерел фінансування інноваційної та науково-технічної діяльності держава надає перевагу макроекономічним факторам, зокрема створенню технопарків. Не маючи фінансових резервів для прямого фінансування створення і функціонування технологічних парків хоча б на першому етапі, держава шляхом різних податкових, кредитних та інших пільг дає можливість сформувати початковий капітал і розвиватись, використовуючи власний інноваційний та інвестиційний потенціал.
На жаль, цього не можна сказати про інноваційне підприємництво. Здавалося б, що зі зростанням конкурентної боротьби доцільним стає взаємо узгоджений розвиток державних наукових програм з інноваційним підприємництвом, вкладання коштів у менш наукоємні проекти, які швидше впроваджуються у виробництво.
І тут, звичайно, першочерговим завданням є заохочення інноваційних проектів приватних і державних підприємств та організацій. В першу чергу – це створення пільгових умов для фірм та установ, що розробляють і впроваджують прогресивну техніку й технології і здійснюють науково-дослідну діяльність. Нові знання мають стати товарами й послугами в сфері виробництва. А для цього необхідне пільгове оподаткування, пільгове кредитування, пільгове інвестування, пільгове страхування тощо.
Доцільно було б також законодавчо встановити можливість створення інноваційних фондів при академіях наук, науково-дослідних установах, підприємствах за рахунок державного бюджету, відрахувань від власного прибутку (зменшення відсотка податку на прибуток і на додану вартість), пільгового кредитування, датування інноваційної діяльності, спонсорських надходжень від юридичних та фізичних осіб, у тому числі й іноземних тощо.
Утвердження інноваційно-інвестиційної моделі розвитку України є безальтернативним шляхом для України забезпечити конкурентоспроможність вітчизняних виробництв, інтегруватися в глобальні інтеграційні процеси їх рівноправним суб’єктом, а не об’єктом спрямування, а також забезпечити випереджальні темпи економічного зростання відносно розвинених країн світу і створити економічне підґрунтя для запровадження високих соціальних стандартів, притаманних розвиненим країнам світу.
Список використаної літератури
Чухрай Н., Патора Р. Товарна інноваційна політика: управління інноваціями на підприємстві: Підручник. – К.: КОНДОР, 2006. – 398 с.
Артемова Л.В., Бор М.З., Денисов А.Ю., Пятенко В.Г., Резчикова А.С., Хижняк А.В. ИНВЕСТИЦИИ И ИННОВАЦИИ Словарь-справочник от А до Я / Под ред. Бора М.З. – М.: Издательство «ДИС», 1998 г. - 208 с.
Петкова Л.О., Інвестиційна привабливість регіонів // Фінанси України. - 2005. - №9. - С.40-46.
Лапко О.О. Інноваційна діяльність в системі державного регулювання. – К.: ІЕП НАНУ, 1999. – 254 с.
Інституційні основи інноваційного розвитку економіки: Навчальний посібник/ За заг. ред. В.Є. Новицького. – К.: КНТ, 2008. – 360 с.
Бажал Ю.М. Економічна теорія технологічних змін Навч. посібник. – Київ: Заповіт, 1996. – 238 с.
Сміян Л.С. Нікітін Ю.В. Правові основи інвестиційної та інноваційної дяльності. Навчальний посібник. – К.: КНТ, 2006. – 368 с.
Економічна енциклопедія. У 3 т. / Під ред Мочерного. – К.: Тернопіль: Видавничий центр “Академія”, Академія народного господарства; 2000–2001. – Т. 1. – 864 с.
Статистика науки и инноваций. Краткий терминологический словарь / Под ред. Л.М. Гохберга. – М.: Центр исследований и статистики науки, 1996.
Гоптаренко Ю. Правові засади побудови інноваційно-інвестиційної моделі в Україні // Юридичний журнал. – 2004. – №6.
Дитрих Ф. Как организовать технопарк // Проблемы прогнозирования. – 1999. – № 2. – С. 132–137.
Амоша О. Інноваційний шлях розвитку України: проблеми та рішення // Економіст. - 2005. - №6. - С.28-32.
В. Нежиборець. Проблеми розвитку інноваційної діяльності в Україні. НДІІВ (Науково-дослідний ІНСТИТУТ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ Національної академії правових наук)
Загородній А.Г., Вознюк Г.Л., Партин Г.О. Інвестиційний словник: Навч. посібник. – Львів: Видавництво «Бескид Біт», 2005. – 512 с.
Звіт про результати діяльності Державного агентства України з інвестицій та розвитку за 2010 рік.
in.gov/index.php?lang=ua&get=589&id=3262
Постанова КМУ № 376 «Питання Державного комітету з питань науково-технічного та інноваційного розвитку» від 31 травня 2010 р.
Постанова КМУ № 1094 «Про затвердження Порядку формування, експертизи та обговорення пріоритетних напрямів інноваційної діяльності» від 17 липня 2003 р.
Постанова КМУ № 1801 «Про затвердження Програми розвитку інвестиційної діяльності на 2002-2010 роки» від 28 грудня 2001 р.
Закон України «Про інноваційну діяльність» від 04.07.2002 р. №40-IV
Постанова КМУ № 567 «Про затвердження Порядку та умов надання у 2010 році державних гарантій щодо виконання боргових зобов’язань за запозиченнями суб’єктів господарювання державного сектора економіки, залученими для фінансування інвестиційних, інноваційних, інфраструктурних та інших проектів розвитку, які мають стратегічне значення…».
Постанова КМУ № 1474 «Про затвердження Порядку реєстрації інноваційних проектів і ведення Державного реєстру інноваційних проектів» від 17.09.2003 р.
Постанова ВРУ «Про концепцію науково-технологічного та інноваційного розвитку України» від 13.07.1999 р.
Державний комітет статистики України.
ukrstat.gov/
Фонд державного майна України.
spfu.gov/ukr/index.php
Рижов В.Л. Пріоритети та інструменти інноваційного розвитку України // Матеріали засідання круглого столу 18 грудня 2002 р. у НІСД. – К.: Альтерпрес, 2003.
Контроллинг: ученик / А.М. Карминский, С.Г. Фалько, А.А. Жевага, Н.Ю. Иванова; - М.: Финансы и статистика, 2006. – 336 с.
Закон України «Про пріоритетні напрями інноваційного діяльності в Україні» від 16.01.2003 р.
Закон України «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків» від 12.01.2006 р.
Наука та інновації. 2010. Т. 6. № 6. С. 77-81.
Шумпетер Й.А. Теория экономического развития. – М: Прогресс, 1982. – 454 с.
Чухно А. Науково-технологічний розвиток як об’єкт дослідження еволюційної економічної теорії // Економіка України. – 2008. – №1. С. 12-22.
Закон України «Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку та спеціальну економічну зону «Порт Крим» в Автономній Республіці Крим» № 2189-III.
Бодров В.Г. Інноваційно-інвестиційна модель сталого розвитку національної економіки: навч.-метод. матеріали / В.Г. Бодров, В.О. Гусєв, В.Ф. Мартиненко. – К.: НАДУ, 2009. – 60 с.
Фінансово-економічні механізми інноваційно-інвестиційного розвитку України: Колективна наукова монографія / Кириченко О.А., Єрохін С.А. та ін.; Під наук. ред. д.е.н. проф. О.А. Кириченко. – К.: Національна академія управління, 2008. – 252 с.
Размещено на