Xreferat.com » Рефераты по политологии » Формування етосфери в політичному житті суспільства

Формування етосфери в політичному житті суспільства

Жоффруа Сент-Ілером у 1859 р.) у традиційному розумінні – біологічна наука, що вивчає поведінку тварин у природних умовах, аналізує її генетично обумовлені компоненти, проблеми її еволюції. Нарешті, сучасна етика (гр. ethika) як філософська дисципліна вивчає мораль. Фундаментальне значення моралі для суспільного життя відзначали багато мислителів усіх часів: від стародавніх мудреців та біблейських пророків до теоретиків революційних потрясінь XX ст. Наприклад, російський ідеолог анархізму П. Кропоткін стверджував: «Без певного морального зв'язку між людьми, без якихось моральних зобов'язань, добровільно на себе взятих і таких, які поступово стали звичкою, жодне суспільство неможливе» [44, с. 34].

Із змістовного боку мораль є поєднанням певної системи цінностей та системи нормативів поведінки, покликаних забезпечити реалізацію, досягнення цих цінностей. Іншими словами, мораль відповідає на питання: як діяти, вести себе, щоб досягти любові, пошани, співчуття і т. п. Субстанційною основою моралі є особиста свобода людини, яка дає змогу індивідові виявляти приватну ініціативу, робити вибір у вчинках, враховуючи інтереси інших членів суспільства, їхню можливу протидію чи підтримку [44, с. 49].

У певних філософських колах наприкінці XX ст. склалася ідея про те, що принцип «глибокої пошани до життя» А. Швейцера, відкритий в надрах етики та культури, з природно-історичної точки зору є принципом природним, універсальним, екологічно ідеальним, і тільки при його дотриманні можливий розвиток нових екологічно безпечних технологій, а в майбутньому створення екологічно оптимальної техносфери [48, 102]. Якщо так, то кожний крок людини має відповідати цьому принципові, незалежно від того, стосується він будівництва інженерної споруди або прийняття політичного рішення. Таким чином, цей універсальний принцип стосується сфери соціальних, національних, політичних взаємовідносин індивідів, груп, держав.

Зокрема, об'єднання проблем становлення та еволюції ноосфери В. Вернадського за сучасної суперіндустріальної доби з головними етичними й культурними концепціями, розробленими А. Швейцером, призвело до наукового обґрунтування нової загальнопланетної концепції етосфери, феномен якої розуміється як вища стадія розвитку біосфери Землі. «Етосфера, – визначає Г. Сімкін, – це така, більш висока, ніж ноосфера, стадія розвитку біосфери Землі, на якій етичні принципи, передусім найголовніший з них – принцип «глибокої пошани до життя» – перетворюється на основний регулятор усіх сутнісно важливих відносин між людьми, з одного боку, і між людьми (та всім людством) з живою природою та всіма організмами біосфери, з іншого» [48, 103]. З огляду на це мається на увазі, що етика, як найголовніша категорія етосфери, зароджуючись як соціальний феномен, на вищих стадіях свого розвитку перетворюється на феномен природний. Якщо так, то в умовах етосфери саме етика з її головним принципом «глибокої пошани до життя» стає абсолютним та універсальним регулятором будь-якої діяльності (в тому числі, політичної) людини й людства в цілому. З відкриттям феномену етосфери докорінно змінюється не тільки світогляд людини, її відносини з навколишнім світом, але й рішуче перебудовуються основи культури, мистецтва, соціальної й політичної діяльності людства.

Обговорення концепції етосфери серйозно розпочалося на початку нового тисячоліття, коли над світом вже не тяжіла загроза світової війни. Це певною мірою симптоматично, адже концепція ноосфери зародилася наприкінці II світової війни, а принцип «глибокої пошани до життя» було відкрито на початку І світової війни. Поняття етосфери зародилося в добу завершення великого протистояння світових політичних систем, на порозі становлення миру, справжньої свободи й демократії. Хотілося б вірити, що феномен етосфери історично незворотний, що він дійсно історично й природно обумовлений, що це не чергова штучна ідея людського інтелекту.

Як ми з'ясували, за умов етосфери етичні принципи мають стати головними регуляторами суспільного, в т. ч. й політичного життя. Перехід до етосфери повинен бути зроблений за умов науково-технічного прогресу, поширення раціоналістичного світогляду, екологічної кризи. З іншого боку, етичні особливості початку XXI ст. визначаються тим, що основними моральними цінностями людини стало розвинене почуття власної гідності, особистої незалежності, відповідальності за власні дії, що орієнтує її у суспільних відносинах на захист демократичних цінностей. Англійський історик і соціолог А. Тойнбі (Toynbee) (1889-1975 pp.) зазначив: «Нині вперше ми знаємо, що наше майбутнє залежить від того, що ми самі робимо... Результати подальшого розвитку науки залежатимуть від того, наскільки використання її здійснюватиметься з добрими або злими цілями, в етичному сенсі слів «добрий» і «злий». Зло, породжене наукою, не може зцілитися самою наукою» [49, с. 130].

Для формування етосфери необхідно, щоб найголовніші етичні категорії вийшли на перший план. Такими фундаментальними категоріями є добро (ціннісні уявлення про світ, які відбивають позитивні трактування чогось щодо певного стандарту) і благо (позитивна здійсненність для людини буття). Добру протиставляється зло – суть негативного явища (процесу), а благу – антиблаго (фізичне, соціальне чи інше зло, що не залежить від людини). Моральне зло є наслідком свідомого волевиявлення суб'єкта дії. Український дослідник А. Скрипник визначив дві головні «протоформи» зла – ворожість (народжується з активного самоствердження за рахунок інших, реалізується у гніві, ненависті, розрахунку, жорстокості) і розпущеність (народжується з небажання чинити опір тискові, опановувати власні схильності, реалізується в легкодумстві) [23, с. 138]. Важливою категорією є обов'язок, ця категорія дозволяє визначати етику як науку про належне (а мораль – як сферу належного). Якщо звернутися до принципу «глибокої пошани до життя» А. Швейцера, основним обов'язком слід визнати не робити іншому того, чого людина не бажає, щоб зробили їй. Найбільш вдалим обґрунтуванням морального обов'язку стала концепція категоричного імперативу І. Канта, згідно з якою категоричний імператив (на відміну від гіпотетичного) зобов'язує людину робити щось безвідносно до якоїсь мети. На відміну від поняття обов'язку, що характеризує наявність у суб'єкта уявлення про морально належне, поняття відповідальності характеризує його з позицій виконання (чи невиконання) обов'язку.

Особливу увагу звертаємо на необхідність змінити в ході формування етосфери уявлень про сенс життя. Якщо ми кажемо про «глибоку пошану до життя», необхідно усвідомити, що життя людини – це найвищий її дар, який неприпустимо «розтринькати» задарма, не зробивши усього можливого для збільшення на Землі добра і блага. Категорія справедливості ідеальний устрій суспільства (коли кожен із суспільних станів сумлінно виконують свої обов'язки, не втручаючись у справи інших), в тому числі й політичний [57, 153-154]. Питання справедливості ми торкнемося при розгляді етики влади.

Таким чином, духовність в концепції етосфери постає найвищим проявом життя. Відповідно, матеріальна та духовна сторони буття можуть бути адекватно осмислені лише у їх взаємозв’язку. Виходячи з цього, очевидною є необхідність врахування у сучасних дослідженнях формування етосфери даних політичних та соціологічних дисциплін, адже ті сфери, в яких вони здійснюються не можуть бути належним чином освоєні без відповідних даних, що даються природничими науками.

Феномен етосфери звертає увагу на високі техногенні досягнення людства, але, проголошуючи етичні принципи головним регулятором життя планети, він одночасно накладає табу на тупикові шляхи розвитку цивілізації. За доби етосфери, яка, звичайно, ще в майбутньому, має змінитися світогляд, світосприйняття людини, сам тип її мислення, тип її творчої та виробничої діяльності, можливо, моральні та естетичні норми. Людина повинна стати етично розумною. Відповідно, має бути переглянуто питання про співвідношення політики й моралі, про етичну відповідальність політиків перед суспільством і людством, про докорінну зміну політичного життя сучасного суспільства.


РОЗДІЛ 2

МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ ПРИНЦИПИ ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА


2.1 Політичне життя суспільства в контексті етичних проблем


Проблема співвідношення політики і моралі є однією з найскладніших в історії суспільно-політичної думки. Суть полягає у визначенні сумісності цих форм соціальної практики. Дійсно, залежно від конкретно-історичних умов ступінь збігу норм моралі і політичних принципів може бути різним. Мораль і політика є формами соціального життя, сама природа яких не завжди передбачає їх збіг. Якщо мораль орієнтована на гармонізацію суспільних інтересів, то політика скерована на підпорядкування однієї волі іншій із застосуванням насильства.

Співвідношення інтересів влади і суспільної більшості спричиняє узгодженість політики й моралі, і навпаки. В історії народів та досвіді вивчення етичних норм багатьох етносів існують численні приклади «витіснення» гуманності й милосердя, жорстокого ставлення до економічно недосконалих форм життя, слабких і некорисних» для суспільного виживання людей, що в загальному розумінні є глибоко аморальним, але об'єктивно диктувалося історичним ходом цивілізації [13, с. 34].

Проблемами оптимальної взаємодії політики і моралі на різних етапах розвитку суспільно-політичного життя займалися філософи та історики, соціологи й політологи. З огляду на необхідність досягнення гармонійної взаємодії між політикою і мораллю важливе значення має з'ясування причин, що зумовили розрив між ними, аналіз форм взаємодії практично-політичної діяльності людей із загальнолюдською мораллю, єдність яких забезпечує гуманістичне регулювання співвідношення цілей та засобів у політиці.

Політика і мораль взаємодіють як форми суспільної свідомості й практики. Етичні поняття – добро, справедливість, чесність, порядність – не лише характеризують політичну діяльність влади, держави, партії чи політика, вони або підтримують, морально санкціонують і стимулюють цю діяльність, або засуджують, блокують [41, с. 283].

Друга половина XX століття позначилася появою цілої низки праць відомих західних теоретиків політики, в яких були запропоновані нові підходи до розв'язання питання щодо можливості поєднання політики з моральними вимогами. За оцінкою Н. Мотрошилової, правомірно говорити про появу «нової традиції», уособленною Дж. Роулзом, Р. Дворкіним, Б. Акерманом, П. Лоренцом, К.-О. Апелем, Ю. Габермасом, у концепціях яких «в центрі уваги опинилися можливості включення раціональних та моральних вимірів у практично-політичні питання і де ці можливості були розцінені доволі оптимістично» [41, с. 290].

Яскрава політична палітра сучасного суспільства, в тому числі українського, демонструє різноманітні погляди на призначення і зміст політичної діяльності саме в етичному аспекті.

Для демократично мислячого і відповідно діючого політика принциповим та відправним є визнання пріоритетів морального фактору, гуманістична орієнтованість його політичної діяльності, обов'язкове врахування моральних наслідків політичних рішень. Значимість, пріоритетність, ієрархічна підпорядкованість цих нормативних вимог визначається конкретним контекстом політичних подій, особливостями ситуації, в якій діє політик, тим статусом, яким він наділений. Політик у владі і політик в опозиції, політик-переможець та переможений політик, професійний політик та людина, яку випадково занесло на фарватер політичного життя – це діячі, які по-різному використовують можливості політичної моралі. «Велика» політична етика тому містить цілий набір конкретних рекомендацій щодо поведінки політика за різних обставин: «етика боротьби», «етика успіху», «етика поразки», «етика очікування», «етика опозиції», «етика компромісу» тощо [45, с. 81].

Істотною рисою сучасної етико-політичної культури політика є відмова від монологічного стилю спілкування на користь діалогічного та полілогічного (політичний та моральний плюралізм). Політична етика вимагає розглядати всіх суб'єктів суспільно-політичного життя, в тому числі нових, незвичних, як рівноправних, визнає правочинність їхніх систем моральних цінностей. І при цьому – враховувати істотну розбіжність інтересів різних соціальних груп, неминучість, в силу цього, їхньої певної конфронтації. Саме тому є вкрай актуальним завданням, щоб політичні лідери, суспільство в цілому оволоділи культурою діалогічного спілкування. Така культура, її внутрішній етос, притаманні їй «правила гри», такі, як визнання цінності не лише «свого», але й «чужого», відмова від претензії на монопольне володіння істиною, розуміння того, що з першого заходу, як правило, не домовитися, найефективніше забезпечують досягнення «згоди незгодних», встановлення і збереження суспільного миру і злагоди [45, с. 93].

Характерною особливістю політичної етики є її орієнтація на своєчасне виявлення конфліктних ситуацій, з'ясування політичних і моральних мотивів дії конфронтуючих сторін, їхнього бажання, здатності, готовності до укладання угоди, керуючись правилом: з будь-якого конфлікту виходити гідно.

Політична етика не розв'язує проблему суспільного і морального зла як таку. Політик не може ігнорувати ту обставину, що вчинки на користь одного, як правило, пов'язані з певними втратами іншого. «Політик діє морально, якщо добро від його вчинків перебільшує зло. А взагалі не творити зла він просто не може, доводиться жертвувати одними частинами добра заради інших», – зауважує теоретик політики О. Денисов. Ця далеко не безсумнівна думка містить в собі раціональне зерно. Політична діяльність, якщо вона керується моральними критеріями, має враховувати і ті негативні моменти, які супроводжують політичне рішення. Якщо ця діяльність не в змозі розв'язати проблему зла, як таку, то вона принаймні зобов'язана передбачати небажані наслідки, мінімізувати «соціальне зло», компенсувати людям втрати від нього [37, с. 374].

Слід зауважити і те, що останнім часом серед аргументів на користь моральної мотивації політики значне місце належить релігійним вченням. Одне слово, у філософській та політичній антропології дедалі чіткіше вимальовується і все більшої гостроти набуває морально-етична проблематика політики.


2.2 Відповідальність, автентичність та глибинне спілкування як принципи взаємовідносин сучасних людей у суспільстві


Поняття відповідальності застосовується у юриспруденції, філософії та суспільних науках. У найзагальнішому плані – як воно наводиться у тлумачних словниках – це поняття має два значення. По-перше, це так звана «ретроспективна» відповідальність суб'єкта за скоєні раніше вчинки, а по-друге, так звана «перспективна» відповідальність – почуття обов'язку у суб'єкта щодо певних дій, певного стандарту поведінки у теперішньому та майбутньому. Інакше кажучи, можна розрізняти об'єктивну відповідальність – оцінку суспільством дій індивіда та реакцію на них і суб'єктивну відповідальність – внутрішні відчуття особи щодо свого обов'язку і оцінки його виконання. Суб'єктивна відповідальність може мати як перспективний, так і ретроспективний характер. Об'єктивна відповідальність уявляється лише в ретроспективі [22, с. 4].

У філософії, зокрема в етиці, ретроспективне значення може набувати сенсу усвідомлення вини, наприклад у творі К. Ясперса «Питання про вину», або ж необхідність піклуватися про «вразливе, тендітне життя», як у Г. Йонаса та П. Рікера [27, с. 40]. У політичному сенсі ретроспективна відповідальність означає відставку державного діяча чи його позбавлення певних політичних прав, а перспективна – усвідомлення носієм та суб'єктом влади свого обов'язку перед тими, над ким він має владу.

Відповідальність передбачає те, що суб'єкт здатний відповідати за свої дії, отже, необхідні дві умови. По-перше, суб'єкт повинен мати здатність вчиняти певні дії. По-друге, він повинен мати можливість, свободу це робити. Отже, існування відповідальності зумовлене наявністю свободи.

У сучасній Україні це поняття є надзвичайно популярним серед політиків та публіцистів, проте політологи вивчають його дуже мало. Втім, існує ґрунтовне дослідження одного з аспектів політичної відповідальності – відповідальності уряду перед парламентом. P. M. Павленко вважає, що вона має подвійну політичну й конституційно-правову природу. Щодо форм та механізмів парламентської відповідальності уряду, то автор демонструє їх залежність від форми правління. Наголошуючи на тому, що парламентська відповідальність уряду є атрибутом демократії, P. M. Павленко приділяє особливу увагу питанням встановлення процедур відповідальності в політичній системі України. Слід також зазначити, що поняття політичної відповідальності у зв'язку з поняттям конституційної відповідальності досліджується, головним чином, у вітчизняній юридичній науці [22, с. 5].

Слід зазначити, що вивчення поняття відповідальності у політичній сфері життя суспільства, є дуже актуальним в контексті формування етосфери. Тому що відповідальність влади перед народом є одним із головних аспектів формування гуманістичної політики, орієнтованої на моральні цінності.

Звернемося до поняття автентичності, як ще однєї необхідної складової формування гуманістичного політичного суспільства.

Етика автентичності – явище відносно нове, характерне саме для сучасної культури. Народжена наприкінці вісімнадцятого століття, вона спирається на ранні форми індивідуалізму, такі, як індивідуалізм звільненої раціональності, започаткований Декартом, згідно з яким – думка є надійним джерелом самопізнання, або політичний індивідуалізм Локка, що прагнув поставити особу та його чи її волю над соціальним обов’язком. Проте автентичність також певною мірою суперечила цим раннім формам. Розвиток етики автентичності можна описати, пов’язавши її відправний пункт з уявленням вісімнадцятого століття про те, що людські істоти наділені моральним почуттям, яке дозволяє їм інтуїтивно відрізняти правильне від хибного [52, с. 37].

В світі цього висловлювання, ми бачимо, що в деякій мірі автентичність теж є невід’ємною складовою формування етосфери. Уявлення про автентичність розвивається зі зміщення морального акценту у цій ідеї. За оригінальною точкою зору, внутрішній голос є важливим, бо він говорить нам, як правильно чинити. Зв’язок із нашими моральними почуттями тут має значення як засіб для досягнення мети чинити правильно. Зміщення морального акценту, відбувається, коли цей зв’язок набуває незалежного і вирішального морального значення. Він стає чимось, чого ми повинні досягти, аби бути справжніми і повноцінними людськими істотами.

Ідея автентичності надзвичайно підносить важливість контакту із собою, вводячи принцип самобутності: кожен із наших голосів має щось своє, має що сказати. Людина не тільки не повинна пристосовувати своє життя до вимог зовнішнього середовища, я й може навіть знайти поза своєю особистістю взірець, за яким жити. Його можна знайти лише у глибині свого єства.

Бути чесним із собою – означає бути чесним зі своєю самобутністю, яку лише сама людина може артикулювати й відкрити. Ця ідея лежить в основі сучасного ідеалу автентичності і мети здійснення себе або самореалізації, в якій він зазвичай втілюється. Ця ідея надає моральної сили культурі автентичності, зокрема й абсурдним та тривіалізованим її формам. Вона надає сенсу уявленню про те, що можна «робити свою справу», для того, щоб «відбутися».

Досягнувши розуміння самого себе, постає питання досягнення розуміння іншої людини, що є теж неодмінною складовою етосфери.

Фундаментальні теоретичні підвалини взаємовідносин людей опрацьовуються сьогодні у сфері багатьох гуманітарних наук, передовсім, психології, педагогіки, соціології, естетики. І це не випадково, бо всезростаюча соціальна мобільність, динамізм життя розширюють спектр людських взаємин [52, с. 46].

В сучасному суспільстві ми часто стаємо свідками неповаги до оточуючих, брутальних випадів дій нестримних хамів, розлючених високопосадовців, приниження слабких, жінок, чи дітей, потурання елементарних людських прав з боку державних чиновників тощо. Людська гідність не дозволяє миритись з такою навалою ганьби, а тому єдиним засобом опору стає самоповага. Адже з моральної точки зору в людини можуть відібрати лише те, із втратою чого вона вже згідна заздалегідь. Морально стійка людина ніколи не погодиться на приниження власної гідності, не дозволить себе ганьбити. Високий рівень самоповаги людини – це той бар’єр, який не зможе здолати нестримна брутальність і хамство.

Спілкування, маючи в своїй основі суб'єктний зв'язок, включає в себе не тільки обмін діями, вчинками, думками, почуттями з іншими людьми, але й звернення людини до себе – до власної душі, спогадів, совісті. Під час таких відносин людина не стільки прагне подолати відстань між собою та іншим, скільки ствердити себе.

Відчуваючи чужі потреби як власні ми не повинні втрачати відчуття і свідомість власного Я, адже мова йде про моральне розширення людського Я, а не про його розпад. Становлення особистості, її самовдосконалення одночасно являється і становленням іншого, до якого застосовується моральна оцінка. Саме тому, сокровенний світ людини ні в якому випадку не являється повністю ізольованим від інших людей, а суспільство в особі інших людей ніколи не являється індиферентним по відношенню до внутрішнього світу людського індивіда [11, с. 361].

Доречно в даному контексті згадати відомого російського філософа Г.Батіщева, який ввівши в своїй концепції поняття «глибинного спілкування», виводить суб'єкта на вищий, онтологічний рівень буття, на якому досягається стан спів-буття, визнається потенційна буттійна спільність між собою та іншим. Це входження в суб'єктивний світ іншого передбачає наявність «третього», який постає як мірило, з яким співставляється правомірність спілкування, як гарант розуміння з боку іншого і як ідеал, на тлі якого долається егоїстична частина суб'єктивності. Таким чином, зазначає мислитель, «прослідковується наша спорідненість між собою в Універсумі, усвідомлення та сприйняття світу іншого суб'єкта як свого власного» [14, с.116].

Отже, ці три поняття – відповідальність, автентичність та глибинне спілкування – є необхідними складовими формування етосфери у політичному житті суспільства, і житті загалом. Стає очевидним, що людина, яка уособлює владу, відчуває свою соціальну відповідальність за свої вчинки, вміє інтуїтивно розрізняти «зло» від «добра», і також вміє поставити себе на місце іншої людини – буде людиною високоморальною, людиною, яка здатна внести свій внесок у формування етосфери.


2.3 Етика не насилля як принцип політичного життя суспільства в добу глобалізації


Цивілізованому XX століттю більше, ніж попереднім, «вдалося» сконцентрувати і гіпертрофувати зло у вигляді деструктивних процесів за допомогою сучасної науки і розроблених на її основі технологій. Науково-технічний прогрес забезпечив людство засобами ведення сучасних війн, руйнівний потенціал яких перевищує найфантастичніші уявлення. Агресивний імпульс проявляється у формі війн, революцій, тоталітарних режимів, расових безчинств, концтаборів, поліцейського свавілля, тероризму, злочинності, що швидко зростає, але найстрашніше ховається в глибинах людської природи.

З огляду на це неможливо не визнати, що насилля відносяться до найбільш серйозних проблем сучасного людства. Цим і визначається необхідність обґрунтувати й звести воєдино наукові концепції та гіпотези, щодо людської деструктивності як феномена людини і культури, розробити конструктивні підходи до її розв’язання. Саме з цих причин актуальності набуває етика ненасилля [46, с. 40].

Політологічний енциклопедичний словник 1997 р. подає визначення «ненасилля у політиці» як «концепції, що визнає необхідність, доцільність та виправдання відмови від застосування насилля (фізичного чи духовного), пригноблення, примусового впливу, зловживання владою, заподіяння матеріальної шкоди, незаконного застосування сили; соціально-політичний ідеал, що свідомо практикується людьми при вирішенні будь-яких громадських проблем, кладе в основу політичної діяльності принципи загальнолюдської моралі та гуманізму» [40, с. 223].

Ідея ненасилля як філософія, етика, політика і організований рух, зародилась у релігіях Давнього Сходу і стала складовою частиною різних релігійних течій. Вже згадуваний китайський мислитель VІ-V ст. до н.е., засновник даосизму Лао Цзи твердив, що головним принципом життя, котре є дуже важким і приносить багато лиха, повинно стати ненасилля. Зусилля суспільства, породжені цивілізацією, ведуть до протиріччя людини і світу, до дисгармонії, адже, «якщо хто-небудь прагне оволодіти світом і маніпулює ним, той зазнає невдачі. Оскільки світ – це священна посудина, котрою не можна маніпулювати. Якщо ж хто хоче маніпулювати ним, знищить його. Якщо хто хоче привласнити, втратить його» [47, с. 49].

Для правителя це означало припинення гноблення народу, надання йому можливості вільно розвиватися. Ненасилля приводить до спокою і щастя, воно не порушує природного порядку, тому володар не повинен втручатися у справи народу і може правити без примусу, урядового апарату і війська, спираючись на божественне походження своєї влади.

З часом концепція ненасилля стала випливати з усвідомлення неможливості здолати несправедливість насильницькими відповідними заходами.

Ненасильство – не просто відмова від насильства, альтернатива йому. І історично і в плані розгортання інтелектуально-психологічних можливостей людини воно слідує за насильницьким опором, після нього. Воно є позицією суспільних сил і індивідів, які цілком можуть практикувати насильницьке протистояння, більш того, в тій або іншій формі практикували його, але які здатні на більше і йдуть далі, відкривають нові – вищі – можливості історичного і особового розвитку. Якщо насильницьку боротьбу вважати виразом героїзму, то ненасильницьку боротьбу слід було б назвати надгероїзмом [46, с. 42].

Для розуміння ненасильства істотно не тільки те, що це – інший спосіб боротьби за соціальну справедливість. Йдеться про інше – ненасильницькому – способі вирішення тих суспільних конфліктів, які традиційно намагалися вирішувати за допомогою різних форм легітимного насильства. Ненасильство протистоїть не просто насильству, що цілком очевидно і само собою зрозуміло, воно протистоїть головним чином і перш за все так званому справедливому насильству.

У основі насильства лежать конфлікти граничної гостроти, коли протиборчі сторони осмислюють своє протистояння як боротьбу добра і зла. Оскільки кожна із сторін, що борються, розглядає себе як персоніфікацію добра і в протилежній бачить втілення зла, остільки у них не залишається ніякого іншого вибору як прагнути нейтралізувати (підпорядкувати собі, знищити) супротивника силою. Ненасильницька стратегія заснована на переконанні, що ніхто не може бути суддею в питаннях добра і зла, і тому пропонує відмовитися від того, щоб кваліфікувати міжлюдські конфлікти в цих категоріях.

В наш час ненасилля розглядається перш за все як адекватний засіб боротьби за справедливість. І справді, ненасильницька боротьба спричиняє до появи нового, такого, що відповідає ідеалам любові й правди, типу відносин між людьми. Прибічники ненасилля упевнені навіть, що навіть політика може бути докорінно перетворена на принципово ненасильницьких засадах.

Іншими словами, йдеться про надзвичайну складність впровадження, застосування етики ненасилля у реальному світі. Її принципи спонукають або до створення принципово нового, ідеального світу, паралельного нашому, або такого, який існує всередині нашого і є відмінним від нього. І тепер основною теоретичною проблемою етики є обґрунтування реалізовності принципу ненасилля, а її аргументами – практичні приклади ненасильницької діяльності [46, с. 45].

Отже, сьогодні, посилаючись на величезний відрив практичних дій у політичній сфері від усталених моральних критеріїв, знов багато говорять, і як правило справедливо, про розбіжність політики і моралі. Але коли виникає розрив між політикою і мораллю, і він зростає, розширюється, наступає момент, коли цей розрив стане, надто серйозним для існування соціального цілого.

З наведеного вище слідує, що тільки ті міжлюдські стосунки, які базуються на зворотному зв'язку і ґрунтуються на взаємному визнанні суб'єктивності, формують внутрішню духовну спільність учасників можна визначити як спілкування. А необхідними складовими формування етосфери у політичному житті суспільства, і житті загалом, стають відповідальность, автентичність та глибинне спілкування.

Принцип ненасилля має під собою міцний як теоретичний, так і практичний етичний і філософський фундамент, світова спілка лише виграла б від впровадження його у менталітет.

Ненасилля не є ані якоюсь нормою, яку слід просто вживати у повсякденному житті, ані станом, якого можна якось досягти. Воно являє собою боротьбу, керовану любов’ю, проти зла і несправедливості, за виправлення відносин у самому собі і в своєму оточенні.


РОЗДІЛ 3 АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА З ТОЧКИ ЗОРУ ФОРМУВАННЯ ЕТОСФЕРИ


3.1 Етика влади та опозиції


Державна влада має загальний характер і поширюється на всю територію країни й суспільство в цілому; вона ґрунтується на нормах права, а норми права як засіб регулювання суспільних відносин і здійснення політичної влади передбачають наявність примусу щодо їхнього дотримання. Держава наділена монополією на примус членів суспільства до виконання її настанов. Державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу й судову і здійснюється за допомогою державного апарату на усій території, на яку поширюється державний суверенітет [54, с. 172-177].

Етика влади втрачає будь-який сенс за умов нелегальності та нелегітимності влади. Надалі ще будемо розглядати питання узурпації влади й державних переворотів, наразі зупинимося на таких важливих ознаках

політичної влади, як її легальність (юридична правомірність), легітимність (добровільне визнання громадянами), всезагальність (діяльність на основі права від імені всього суспільства). При формуванні етосфери в сучасному житті політичного суспільства ці складові обов'язкові. Звичайно, не йдеться про такий різновид легітимізації влади, як примус. Цікаво, що до одних з найголовніших проблем політичного життя в Україні та проблем політичної модернізації фахівці відносять проблему подолання кризи легітимності влади через створення механізмів суспільної саморегуляції (передусім на місцевому рівні) [51, с. 64].

Формування етосфери в житті політичного суспільства повинно унеможливити такі негативні явища, як владний деспотизм та узурпацію державної влади. За словами С. Франка, «деспотизм є пануванням людини над людиною, панування необмежене, що керується лише свавіллям того, хто панує» [55, с. 114]. У цьому плані важливо підкреслити, що деспотизм насамперед є, з одного боку, моральною, з іншого, правовою категорією, і політичний деспотизм – не виняток. Філософське обґрунтування деспотизму спирається на правомірність панування і підкорення, а ця правомірність пояснюється правомірністю нерівності щодо розподілу прав та обов'язків людей. Класичним взірцем обґрунтування деспотизму були погляди Аристотеля, від яких, зважаючи на сучасну добу, слід відмовитися. Головним етичним постулатом сучасності є принципова рівність людей, яка не припускає жодного виправдання деспотизму. Світогляд, який виходить із цього постулату, не припускає розуміння людини як знаряддя для здійснення волі іншої. Отже, в умовах етосфери панування перетворюється на опіку (виходячи із загального інтересу), що здійснюється виключно для блага того, ким опікаються [55, с. 116]. Але це також лише перший крок – повна демократія змушує відмовитися й від опіки.

Сутність деспотизму – в ідеї непогрішності, вона виправдовує так зване «примусове благо», але

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: