Xreferat.ru » Рефераты по политологии » Групи та групові інтереси в політиці

Групи та групові інтереси в політиці

Реферат на тему

Групи та групові інтереси в політиці


ПЛАН.


1. Вступ.

2. Сутність та різновиди групових інтересів.

3. Моделі захисту групових інтересів.

4. Особливості формування групи інтересів у посткомуністичній Україні.

5. Література.

1. Вступ.


Сучасні представницькі демократії функціонують на засадах плюралізму. У дослівному перекладі українською «плюралізм» означає множинність, багатомірність, багатоманітність. Для плюралістичної демократії істотними є організаційні вияви цієї багатоманітності (організаційний плюралізм), наявність груп, які прагнуть і мають змогу захищати свої специфічні інтереси, висту­паючи на політичній арені як організовані сили. Організаційна представленість різноманітних інтересів у політиці створює постійно діючі суперечності. Вони ускладнюють політичний процес, але з цим доводиться миритися, оскільки поки що не знайдено іншого способу формувати уряди, відпові­дальні перед народом, та виробляти політику, в якій більшою або меншою мірою враховане усе розмаїття потреб та інтересів, які є в суспільствах.

Першим, хто теоретично узагальнив проблеми плюралістичного суспіль­ства, був американський мислитель і державний діяч Дж. Медісон. Він стверджував, що конфлікти інтересів є природним явищем для людини і суспільства; що, прагнучи захистити свої інтереси, люди об'єднуються в певні групи — фрак­ції; що неможливо подолати тенденцію до фракційності в умовах свободи, а тому треба прагнути до нейтралізації її негативних наслідків - домінування вузькогрупових інтересів над загальносуспільними, перекоси державної політики на ко­ристь окремих груп та розбрат у суспільстві тощо.

На думку Трумена, група інтересів під час своєї еволюції набуває специ­фічних рис та трансформується у інші типи інституцій, котрі намагаються досягти своїх цілей за допомогою урядових організацій. Такі групи він нази­вав політичними групами інтересів, або групами тиску. В той же час група тиску не є чимось якісно відмінним від групи інтересів: кожна група на будь-якому ступені свого розвитку здійснює різного роду тиски на уряд і корис­тується допомогою урядових організацій.

Головним центром владного розподілу ресурсів є держава. Тому групи, що конкурують між собою, шукають доступу до неї і домагаються найвигіднішого для себе розподілу ресурсів. Така групова конкуренція не порушує рів­новаги у суспільстві й сприяє підтримці стабільності існуючої політичної системи. В умовах множинності (плюралізму) груп, жодна з них не в змозі абсолютно домінувати у суспільстві та підпорядкувати усю політику держа­ви на користь лише своїм інтересам. Впливаючи на політичний процес і прийняття політичних рішень, групи забезпечують стабільність у суспіль­стві, підвищують рівень політичної участі громадян в управлінні державою.

Французький вчений М. Дюверже акцентує увагу на відмінності груп інтере­сів від політичних партій, на вторинності для них політичної діяльності та намагання постійно впливати на владу, не делегуючи при цьому (принаймні офіційно) людей у владні структури. З точки зору Дж. Вілсона групи інтересів (або групи тиску) — це організації, що шукають ка­нали впливу на уряд, але, на відміну від політичних партій, вони не мають намірів контролювати його.


2. Сутність та різновиди групових інтересів.


Майже у всіх країнах групи інтересів є ланкою зв'язку, своєрідною трансмісією між суспільством і державою. Відповідно до цього, в українському енциклопедичному словнику групи інтересів визначено як «об'єднання людей, які, виходячи з певних інтересів або потреб, висувають вимоги до інших груп суспільства чи суспільства в ці­лому, з метою підтримати або поліпшити свої позиції, досягти певних ці­лей».

Різноманітність організаційних форм, у яких існують групи інтересів, від­дзеркалюється в поняттях, якими їх позначають: «об'єднання», «асоціація», «спілка», «організація», «клуб», «рух», «комітет» тощо.

Типології груп інтересів. Класифікація здійснюєть­ся на підставі різних критеріїв, найголовнішими з яких є: ступінь органі­зованості, мета і спрямування групової діяльності, а також способи їх дій. Вони ж є підставою для поділу груп інтересів на захисні, проблемні та інституційні, явні і приховані, жорстко організовані і розмиті, легальні й нелегаль­ні тощо.

Найпоширенішими і найтиповішими є спілки інтересів — групи асоціа­тивного типу, що створюються задля артикуляції, захисту і задоволення власних потреб та інтересів. Вони мають чітку формальну структуру і право­вий статус. До таких груп належать профспілки, бізнесові спілки (Україн­ська спілка промисловців та підприємців), молодіжні, жіночі, етнічні, релі­гійні об'єднання, товариства споживачів, асоціації для проведення вільного часу та інші. Іноді до спілок інтересів відносять лобістські організації та гру­пи тиску.

Лобістські організації — це формально зареєстровані або тіньові об'єднан­ня, спілки та контори (бюро), які допомагають певним групам інтересів розв'язувати їхні проблеми, використовуючи свої зв'язки, минулий чи набу­тий авторитет у «коридорах влади». Специфіка полягає в їхньому посередництві (а не за­хисті своїх власних інтересів), зорієнтованості на політичну владу та відсут­ності неполітичних форм діяльності. Як правило, активність лобістських організацій зосереджена в законодавчих органах влади. Існують декілька підходів до оцінки феномену лобізму. Перший — забо­ронний; він прирівнює лобізм до злочинної діяльності і вимагає його лікві­дації. Другий — регулятивно-правовий; він розрізняє нелегальний і легаль­ний методи лобіювання і по-різному його оцінює, вимагаючи виключення корупції із політичної практики. В деяких країнах, як наприклад, у США, Канаді, Великій Британії лобізм є юридичне визнаним, тоді як в інших, наприклад, у Франції, він заборонений.

Групи тиску (рух за громадянські права, за зміну конституції, того чи ін­шого закону) мають багато спільного з лобістськими організаціями за ха­рактером впливів та спрямованістю дій. Існує два основних підходи до по­няття «групи тиску». Прихильники одного відносять до них будь-які об'єд­нання, котрі використовують метод тиску, підтримки чи зриву певних по­літичних рішень. У такому разі, групи тиску — це просто групи інтересів у дії. Прихильники іншого підходу ототожнюють групи тиску лише з певни­ми видами груп інтересів, а саме з тими, які уникають ініціативних пропо­зицій щодо нових законів, а лише впливають на прийняття чи неприйнят­тя того чи іншого рішення, підтримку чи зрив тої чи іншої акції. Ці групи, отже, досить обмежені у виборі форм та методів діяльності. Вони також не мають своїх засобів масової інформації, обмежені у політичних ресурсах впливу на публічну владу.

Деякі вчені відносять до груп інтересів лише згадані три їх різновиди: спілки інтересів, лобістські організації і групи тиску, що мають на меті без­посередній вплив на прийняття політичних рішень. Інші ж трактують їх ши­роко, зараховуючи до груп інтересів також різноманітні види спонтанно ут­ворених, слабо організованих спільнот, які попри свою ефемерність та структурну розмитість виявляють значну міру активності у захисті своїх ін­тересів або у приверненні уваги до тих чи інших суспільних проблем. При такому широкому підході до груп інтересів також відносять: інституційні, неасоційовані, громадських ініціатив, аномійні групи. Існують й інші, вужчі і ширші їх класифікації.

Незважаючи на відмінності та множинність груп інтересів, для них усіх характерні певні спільні риси, а саме:

- колективний характер діяльності;

- добровільність асоціації;

- принаймні спорадичне здійснення впливу на політичну владу;

- відсутність претензій на здобуття політичної влади.

Саме за цими ознаками ми й відрізняємо їх від усіх інших угрупувань у суспільстві.

Подібними є також суспільні функції, що їх виконують різноманітні гру­пи інтересів. До них належать:

- агрегація інтересів;

- артикуляція різноманітних суспільних інтересів;

- інформування органів влади;

- здійснення тиску на суб'єктів прийняття рішень;

- інтеграція груп;

- формування політичних еліт;

- політична соціалізація громадян.

Перші чотири спрямовані на захист інтересів соціальних груп на владно­му рівні. Вони можуть бути реалізовані тільки через вплив на прийняття по­літичних рішень. Головними об'єктами такого впливу є державні інститути: уряд, парламент, місцеві органи влади та управління. Способи впливу бува­ють різні, і їх вибір значною мірою залежить від того, які ресурси може використати та чи інша група у своїй діяльності. Крім того, це залежить від ме­ти, якої намагається досягнути група.

Політичне лобіювання є головним засобом впливу груп інтересів

Лобізм (як явище) чи лобіювання (як діяльність) є вельми специфічним засобом досяг­нення цілей групами інтересів. Семантично «лобіювання» — це неофіційний, кулуарний вплив на законодавців. Як засіб впливу на владу, політичне лобіювання здійснюється в таких напрямах:

- виступи в комітетах і комісіях парламенту;

- розробка законопроектів і залучення експертів до вироблення нормативних документів;

- особисті зустрічі з законодавцями, контакти, переговори;

- використання методів 'public relations' для формування суспільної думки;

- організація кампаній тиску з місць (наприклад, численні листи з вимогами та пропозиціями виборців, що їх отримують депутати);

- організація проведення і широке розповсюдження результатів соціологічних досліджень;

- цілеспрямовані дії «своїх людей» в органах влади;

- фінансування виборчих кампаній;

- прямий підкуп посадових осіб.

Відповідно до цілей груп інтересів та сфери, яку вони представляють, ло­бістська діяльність буває економічною, соціальною, соціокультурною; регі­ональною або галузевою. В залежності від того, на яких суб'єктів прийнят­тя рішень лобісти спрямовують свій тиск, розрізняють парламентський, президентський та урядовий лобізм. Стосовно політичної системи він може бути зовнішнім (тиск на органи влади зі сторони), або внутрішнім (лобіста­ми є депутати парламенту, члени уряду, оточення президента, сам прези­дент тощо).

Основними техніками політичного лобіювання є:

- контроль за виборчими процесами;

- «інвестування» власного політичного лобі у законодавчі органи влади;

- створення та діяльність груп тиску;

- формування громадської думки та мобілізація тиску з боку населення задля прийняття законодавчих актів.

Багатоманітність легальних лобістських технік на різних рів­нях політичного й управлінського процесу змушує вва­жати, що лобіювання стає невід'ємною частиною політичного процесу у плюралістичних демократіях з розвиненими механізмами групо­вої політики.


3. Моделі захисту групових інтересів.


В залежності від розвиненості громадянського суспільства та його взаємо­відносин з державою, у різних країнах складаються різні моделі захисту ін­тересів, пов'язані з пошуком найоптимальніших механізмів групової полі­тики у специфічних умовах того чи іншого суспільства. Під моделлю групо­вої політики будемо розуміти принципи та механізми представлення інтере­сів громадян при прийнятті політичних та управлінських рішень за допомо­гою певних добровільних громадських об'єднань, а також засоби впливів, які ці об'єднання використовують. У політології виділяють такі моделі за­хисту інтересів і групової політики: плюралістична, корпоративна, некорпо­ративна та патронажно-клієнтельна.

Плюралістична модель групової політики формувалася тривалий час у країнах розвинутої демократії (Канада, США, Великій Британія, ФРН, Італія та інші). Ліберально-демократичний підхід до оцінки ролі групових інтересів у політичному житті знайшов свій сучасний вираз у теорії «плюралістичної» демократії. Плюралісти вважають, що сучасним розвиненим суспіль­ствам притаманне перманентне протиборство багатоманітних груп інтере­сів, яке, тим не менше, не тільки не підриває стабільність соціальної (і полі­тичної) системи, але й сприяє її зміцненню.

Головною особливістю плюралістичних, громадянських суспільств з точки зору захисту групових інтересів є те, що люди тут добровільно об'єд­нуються в групи, виходять з них, конкурують з іншими спілками та групами інтересів, а також пред'являють свої вимоги державі як рівні і вільні індиві­ди, права яких захищені конституцією і законами. Саме це відрізняє плюра­лістичну модель від двох інших моделей: корпоратизму і клієнтелізму. Вона дає змогу громадянам захищати свої інтереси та здійснювати контроль за владою, не допускаючи її узурпації.

Критики цієї системи небезпідставно вказують на та­кі її недоліки:

- економічну неефективність та можливий стагнаційній ефект політики реалізації лише інтересів певних, а саме — найвпливовіших груп;

- порушення принципу рівності можливостей груп інтересів, наслідком чого є гучні викривальні справи стосовно зловживання різних компаній;

- гальмування активної соціальної політики — найефективніші реформи і соціальні програми втілювалися за умов, несприятливих для груп інтересів (наприклад, «новий курс» Ф. Рузвельта, «велике суспільство» Дж.Кеннеді).

Корпоратизм як спосіб (модель) урівноваження і захисту інтересів

Термін «корпорація» (від лат. corpus — тіло) виник у середньовіччі. Кор­порація у XIV-XV століттях була станово-професійною організацією цехо­вого типу, що захищала інтереси своїх членів. Поза межами корпорації соціальне життя індивідів було немож­ливим. Корпорація — це інституалізована замкнена група, що монопольно розпо­ряджається своїми ресурсами, виконує певні господарчі, адміністративні, воєнні та політичні функції, а водночас, відстоює і захищає специфічні ко­лективні інтереси своїх членів. Корпорація — досить ієрархізована структу­ра, у якій реальна влада належить вузькому колу елітних груп, а внутрішні корпоративні відносини будуються на засадах лояльності та особистої відда­ності рядових членів верхівці корпорації.

Система представництва інтересів, що базується на корпоративних прин­ципах, і є корпоратизмом. За то­талітарних режимів корпоратизм мав державний характер.

До специфічних рис корпоратизму політологи відносять:

- участь організацій, що є виразниками певних групових інтересів, у політичному житті;

- заміна конкуренції інтересів їх монополією в певних сферах, на які поширюються корпоративні відносини та ін.

У XX ст. корпоратизм проявився у декількох основних моделях, що зале­жали від характеру політичного режиму. Демократичним режимам прита­манний ліберальний корпоратизм або неокорпоратизм, авторитарним та то­талітарним — державний корпоратизм. Крім того, кожна країна мала свій специфічний підвид корпоратизму. Фашистський корпоратизм відрізнявся від нацис­тського, сталінський від маоїстського.

Неокорпоратизм — це демократична система представництва й узгод­ження інтересів різноманітних фірм, асоціацій і організацій; система уз­годження інтересів трьох партнерів — держави, підприємців і профспі­лок; тактика певного примусу з боку держави щодо інших учасників пе­реговорів, у процесі яких визначаються цінності та пріоритети, пов'язані із загальнонаціональними інтересами; система міжкорпоративної взає­модії, члени якої несуть один перед одним обов'язки щодо виконання взаємних угод. Найрозвинутіший неокорпоратизм у країнах із сильними соціал-демократичними традиціями, культурною та мовною гомогенністю.

Використання неокорпоратистської моделі відносин держави та груп ін­тересів поширюється, в основному, на відносини з представниками праці та капіталу, і є засобом для налагодження між ними стосунків соціального пар­тнерства. Отже, воно має свої межі і не знищує конкурентної боротьби під час виборчих кампаній. В інших сферах громадського життя існують вільні, автономні групи та організації. Тому мова йде про поєднання корпоратизму з плюралізмом, яке є відображенням існуючого в сучасних суспільствах по­єднання ринку та регулятивної функції держави.

Головними перевагами корпоративістської моделі групової політики є:

- запобігання виникненню соціальних конфліктів між працею і капіталом;

- високий ступінь поінформованості сторін щодо своїх потреб;

- створення ефективних механізмів прийняття рішень, що враховують інтереси усіх учасників відносин, поглиблення взаєморозуміння й співробітництва між ними;

- підвищення передбачуваності державної політики та зниження вірогідності помилок у прийнятті рішень.

Головними вадами корпоратизму є:

- монополізація функції представництва інтересів у певних сферах найбільшими та найвпливовішими організаціями;

- стримування конкуренції у цих сферах та консерватизм у їх розвитку;

- деяке зниження самостійності в діяльності уряду;

- обмеження можливості прийняття альтернативних рішень;

- певна олігархизація та бюрократизація державного апарату;

- зниження активності рядових членів організацій щодо захисту своїх групових інтересів.

Патронажно-клієнтельні стосунки як спосіб захисту інтересів у демократично нерозвинених, країнах,

Патронажно-клієнтельні стосунки базуються на обміні благами між суб'єктами з неоднаковими суспільним статусом і силою впливу: сильний, або патрон, пропонує захист (протекцію) і доступ до дефіцитних ресурсів (земля, робочі місця, квартири в колишньому СРСР) клієнтові; клієнт, у свою чергу, надає підтримку чи послуги патронові (робота, виборчі голоси). Такі стосунки стійко тримаються в організаціях на зразок мафії.

Патронажно-клієнтельні стосунки властиві багатьом суспільним системам по всій планеті: від країн третього світу, де партійними босами часто є вожді племен, що отри­мують голоси підлеглого селянства в обмін на певні блага від центрального уряду, до місцевих «партійних машин» деяких американських міст. В умовах посткомуністичної України стійка система патронажно-клієнтельних зв'язків і обміну складає загрозу утвердженню громадян­ської культури та демократії.

Переходячи на рівень культури, менталітету і закріплюючись тут у вигля­ді загальноприйнятних моделей поведінки, патронажно-клієнтельні стосун­ки стають одним із найсуттєвіших гальмівних механізмів щодо утверджен­ня плюралістичної моделі захисту інтересів, яка найбільше відповідає зав­данням консолідації демократії, а також спотворює корпоративістські сто­сунки між працею, капіталом та державою, надаючи їм нерівноправного ха­рактеру.


4. Особливості формування групи інтересів у посткомуністичній Україні.


У посткомуністичній Україні створені правові та деякі соціально-еконо­мічні передумови для розвитку організаційного плюралізму як первинної ознаки демократичного представництва інтересів громадян. Проте такі чин­ники, як неефективність реформ з точки зору створення середнього класу, низький рівень соціальної структуризації населення, надмірне розшаруван­ня на багату верхівку, яка монополізувала ресурси країни, і масу бідного на­селення, не сприяють формуванню рівноправних стосунків у представниц­тві інтересів різних суспільних груп. Лиш незначна частина суспільства ор­ганізована заради групового представництва своїх інтересів. Переважна більшість громадських об'єднань, яких за останніми даними в Україні нара­ховується близько ЗО тис., справляє дуже малий (можна сказати неістотний) вплив на прийняття політичних рішень та розвиток державної політики. Як­що ці впливи й існують, то вони мають досить нестійкий та фрагментарний характер.

Класичні групи інтересів є Україні

До груп захисту, що створюються заради захисту власних матеріальних та професійних інтересів або інтересів ширшої соціальної групи, яку вони реп­резентують, можна віднести:

- профспілки, фермерські об'єднання;

- об'єднання підприємців та ФПГ (фінансово-промислові групи);

- творчі спілки (журналістів, які доволі активно захищають свободу слова; менш активні - спілки кінематографістів, художників, письменників);

- об'єднання ветеранів (Другої світової війни, війни в Афганістані);

- організації споживачів;

- жіночі, молодіжні спілки тощо.

До груп підтримки, що створюються заради просування певних програм на політичну арену, привертання до них уваги громадськості та урядів, в Ук­раїні відносяться такі групи, як:

- різноманітні правозахисні групи;

- організації допомоги жертвам Чорнобильської катастрофи;

- об'єднання заради боротьби проти СНІДу, проти вживання наркотиків; за ядерне роззброєння;

- організації, що турбуються про захист довкілля («Зелений світ» та інші).

Проблемні групи інтересів часто набувають форми відкритих рухів, до яких можуть приєднуватись усі, кого турбує вирішення даного питання, їх трактують як об'єднання «за щось», а не «когось» (останнє властиве групам захисту). Ці групи є однією з найсучасніших форм участі громадян демокра­тичних країн у політиці, яка особливо популярна серед молоді.

Серед організованих (захисних і підтримуючих) груп інтересів є як стійкі, так і тимчасові утворення. Прикладами тимчасових груп інтересів є біженці; іммігранти; прихильники проведення референдуму з певного питання (за реформування парламенту; дострокову відставку президента; розв'язання якихось проблем місцевого характеру). Значну активність у захисті своїх ін­тересів (явну чи приховану) відіграють інституційні заінтересовані групи: військовики, державні службовці (бюрократія), церкви. Перші дві з названих інституційних груп діють всередині державних структур, домагаючись від уряду того чи іншого сприяння, щоправда з різним успіхом. Третя є ві­докремленою від держави.

Усі охарактеризовані вище групи відкрито заявляють про свої інтереси, пропагують свої програми, прагнуть мобілізувати якомога ширшу підтрим­ку громадськості та вплинути на уряд. Нажаль, їх слабкість та фрагментованість проявляється в тому, що про їхню діяльність дуже мало відомо на­віть зацікавленим особам.

Кланово-олігархічні об'єднання та їх роль в українській політиці

За час посткомуністичного переходу в Україні виникло чи­мало різноманітних громадських організацій. Проте взаємодія між ними і правлячою політичною верхівкою дуже слабка. Тому плюралістична та ліберально-корпоратистська моделі захисту інтересів поступаються іншим, менш цивілізова­ним. На їх місце приходять клієнтелізм, патримоніалізм та корупція. Значний вплив на політичний процес мають тільки так звані адміністра­тивно-економічні групи (або клани), що належать до прихованих (тіньо­вих) груп інтересів.

Розгортаються процеси інтенсивної регіональної інституалізації, що, з од­ного боку, дозволяє зміцнити життєво важливі зв'язки між територіальними та господарсько-фінансовими структурами. З іншого, через слабкість нових правових структур і механізмів створюються сприятливі умови для вирішен­ня егоїстично-корпоративних інтересів, що відчувають себе досить вільно в умовах правової аморфності. Отже, складається ситуація, коли найважливі­шими елементами сучасної системи представництва інтересів в Україні є політичні клани, клуби, парламентські лобі, які будуються на засадах патронажно-клієнтельних, земляцьких, родинно-кланових стосунків при незнач­ному впливі відкритих організованих інтересів, що керуються принципами політичного плюралізму.

Слово «олігарх» походить від по­няття «олігархія», що означає «влада небагатьох», а не навпаки. Уточнений соціальний зміст олігархії — «політичне та економічне панування невеликої групи людей». Ще давньогрецький філософ Аристотель вважав олігархію різ­новидом неправильної, беззаконної влади, яка здійснюється в інтересах правителів, а не всього народу, і підкреслював, що олігархії хворіють постій­ними державними заколотами, бо надто велика влада тут зосереджується в руках декількох осіб чи сімейних кланів. На рівні буденної свідомості олігарх — це лю­дина, котра володіє значним капіталом, здобутим незаконним шляхом, і завдяки цьому капіталу має великий вплив на політику (насамперед на Пре­зидента). З політологіч­ної точки зору олігархи — це можновладці, які використовують монополізо­вані ними сектори економіки для концентрації у своїх руках політичної вла­ди, а політичну владу — для подальшого збагачення. Для такого всебічного контролю олігархи використовують різноманітні ресурси: економічні (про­мислові та фінансові), інформаційні (друковані та електронні ЗМІ), полі­тичні (партії, парламентські групи та фракції, ключові державні посади, вплив на перших осіб у державі).

Олігархи борються за владу виключно у власних, а не суспільних інтере­сах, і діють, спираючись на певним чином організовані групи людей, стосов­но яких вони виступають як патрони. Такі групи прийнято називати клано­во-олігархічними, а стосунки, які формуються у цих групах — патронажно-клієнтельними. На таких засадах можуть виникати як неформальні об'єд­нання, так і офіційно зареєстровані об'єднання, партії і навіть парламен­тські групи та фракції.

Отже, кланово-олігархічні об'єднання у будь-якій формі — це наймогутніші групи інтересів, які використовують владу для максимізації своїх надприбутків і політичного впливу. Вони є практично у кожній країні, де економіка базується на приватній власності. У перехідних суспільствах кінцева мета олігархів — повне оволодіння вла­дою, зведення нанівець політичної опозиції та знищення опозиційних ЗМІ, а отже й демократії.

Можна зробити висновок, що політичний процес України має досить вузькокорпоративний характер, але корпорація у класичному варіанті тут також не існує. Тому на порядку денному демократичного переходу стоїть проблема формування й створення механізмів найефективнішого представ­

Література


  1. Артемов Г.П. Политическая социология: Курс лекций. — С.-Петербург, 2000.

  2. Вишняк О.І. Електоральна соціологія: історія, теорії, методи. — Київ 2000.

  3. Голосов Г.В. Сравнительная политология: Учебник. — Новосибирск, 1995.

  4. Кіс Т.І. Виборчі системи та їх політичні наслідки // Нова політика. — 1996. - № 2.

  5. Макеєв С.О., Оксамитна С.М. Громадянська компетентність населення України // Українське суспільство: моніторинг — 2000 р. Інформаційно аналітичні матеріали. — Київ, 2000.

  6. Группы интересов // Полис. — 1992. — № 5-6.

  7. Доган М., Пеласси Д. Сравнительная политическая социология / Пер. с англ. — Москва, 1994.

  8. Кауфман Д. Корупція в тумані двозначності // Політика і час. — 1998. — №1.

  9. Коен Д. Лобіювання у конґресі США // Політологічні читання. — 1992. - №2.

  10. Макаренко В.П. Групповые интересы и властно-управленческий аппарат: к методологии исследования // Социс. — 1996. — №11.

  11. Невмержецький Є. Хто вони, суб'єкти корупції? Антикорупційне законодавство України - до міжнародних стандартів // Політика і час. - 1998. - №11-12.

  12. Федералист. Политические эссе О.Гамильтона, Дж.Медисона и Дж.Джея. — Москва, 1993.