Політична система Аргентини
Серед маоістських партій і угрупувань реальним впливом користується лише Революційна комуністична партія, що відкололася від КПА в 1968. Вона очолює профспілковий «Перебіг класової боротьби» і здійснює контроль над частиною соціальних рухів протесту. Існують також: Партія звільнення (заснована в 1965 як «Комуністичний авангард», пізніше називалася Комуністичною партією – марксистсько-ленінською), Революційна партія звільнення (відкололася від попередньої) і Соціалістична орієнтація (заснована в 1971, раннє входила в блок ОЛ) [5, 13].
До інших лівих організацій Аргентини відносяться: Координація революційних організацій і об'єднань (створена в 1998), Національна течія «Вільна батьківщина» (засновано в 1987), Партія національної лівої (заснована в 1983), Революційний патріотичний рух «Квебрачо» (існує з 1992) і ін.
Нова фаза в історії економічного розвитку Аргентини наступила в кінці 1983. Під час президентського правління Рауля Альфонсина був досягнутий певний прогрес в справі відновлення демократії і дотримання прав людини. Проте в питаннях управління господарством його уряд опинився куди менш успішним. Власні політичні прорахунки, відсутність стійкої підтримки парламентської більшості, протидія політиці уряду в ділових колах, постійний тиск з боку пероністських профспілок - все це не дозволило адміністрації Альфонсина проводити реформи і одночасно - жорстку політику, необхідну для стабілізації і реструктуризації економіки і обслуговування величезного зовнішнього боргу країни. У 1989 почалася гіперінфляція, коли річне зростання цін на споживчі товари перевищило 3000% [6, 35].
Ця криза забезпечила перемогу пероніста Карлоса Сауля Менема на президентських виборах 1989. На знак повного розриву з популістською політикою перонізма, направленій на посилення ролі держави в економіці, уряд Менема приступив до здійснення амбітного проекту перебудови економіки на основі принципів вільного ринку з використанням неоліберальних концепцій; передбачалася приватизація майже всіх державних підприємств, лібералізація зовнішньої торгівлі і залучення іноземних капіталів. Послідовно проводячи в життя виключно жорсткий план стабілізації, до 1995 вдалося понизити темпи інфляції до рівня менше 5% в рік. Зростання економіки в 1991-1994 складало в середньому 7% в рік, хоча ці темпи помітно знизилися після мексиканської фінансової кризи 1994. До негативних наслідків економічної політики, орієнтованої на вільний ринок, можна віднести безпрецедентне зростання безробіття, що досягло в 1995 18%. Якщо в 1974 чисельність населення, що живе за межею офіційної межі бідності, складала менше 10%, то в 1995 вона перевищила 20% [6, 37].
Що вибухнув в 1997 азіатська фінансова криза перший час не надала помітної дії на стан аргентинської економіки. Фінансовий сектор країни був в значній мірі реструктурований після мексиканської кризи 1994 і опинився в змозі протистояти коливанням на світовому фінансовому ринку. Проте в 1998, після того, як Росія відмовилася від виплат по своїх зовнішніх боргах, з'явилися сумніву в надійності всіх ринків, що «розвиваються». Крім того, на стані раніше стійкої економіки країни негативно позначилася виникла невпевненість в стійкості фінансового положення Бразилії, основного торгового партнера Аргентини. Результатом всіх цих подій стало зниження показника зростання ВВП з 8,6% в 1997 до 5% в 1998. Рівень інфляції залишився низьким (всього 1% в рік), проте дефіцит поточних статей платіжного балансу виріс з 2,9% ВВП в 1997 до 4,4% ВВП в 1998. Внаслідок цього уряду Аргентини довелося давати пояснення Міжнародному валютному фонду (МВФ) у зв'язку з тим, що узгоджені на 1998 показників фінансової діяльності так і не були досягнуті [29].
З жовтня 1998 Аргентина увійшла до фази спаду. Число бідних стрімко росло, особливо в районі Буенос-айреса. Надані в кінці 1998 Усесвітнім банком і Міжамериканським банком розвитку кредити на загальну суму в 5,75 млрд. дол. не могли врятувати положення. Державний борг перевищив в 1999 суму в 125 млрд. дол., ВВП впав на 3%, безробіття, за офіційними даними, трималося на рівні 14%, а фактично підходила до 20%-ной відмітки [31].
Все частіше спалахували голодні бунти, хвилювання і протести населення. У травні 1999 президент Менем вимушений був після бурхливих демонстрацій студентів узяти назад вирішення об скорочення витрат на освіту на 10%.
У спробі справитися з катастрофічною соціальною спадщиною правління пероністов уряд президента-радикала Фернандо де ла Руа (1999-2001) зробило ряд екстрених мерів. Воно істотно підвищило податок на доходи, заохочувало створення робочих місць за погіршених умов праці і пониженої зарплати, отримало від МВФ новий кредит розмірів в 7,4 млрд. дол. У обмін на засоби від міжнародних фінансових інстанцій уряд зобов'язався проводити ліберальну соціально-економічну політику. Конгрес країни прийняв закон про «нульовий дефіцит»: держава зобов'язувалася скоротити свої витрати так, щоб вони не перевищували доходів. Пріоритет віддавався сплаті відсотків по зовнішній заборгованості. Уряд скоротив зарплату працівникам бюджетної сфери і пенсії на 13% [31].
За період свого перебування у влади адміністрація де ла Руа так і не змогла справитися з економічним спадом. ВВП продовжував падати. Соціальні наслідки неоліберальних реформ виявлялися все більш катастрофічними. У 2001 число офіційних безробітних перевищило 16,4% (неофіційно - 22%), ще 15% робочої сили страждали від неповної зайнятості. Майже 40% населення жили в бідності, а 7% з них - в крайній потребі. Щоденні більше 55 дітей вмирали з голоду і пов'язаних з цим хвороб.
У 2002 ВВП склав 10,9%. ВВП по секторах: сільське господарство - 5%, індустрія - 28%, служби - 66%.А рівень інфляції піднявся до відмітки в 41%. Профспілки Аргентини проводили майже безперервні загальні страйки проти економічної політики уряду. Розповсюдилися випадки голодних бунтів. Почав оформлятися рух безробітних: вони створювали групи, які виставляли пікети на дорогах і вимагали їжі і роботи. Відбувалися зіткнення між «пікетниками» і військами [31].
У грудні 2001 в Аргентині вибухнула фінансова криза. У спробі припинити витік грошових коштів і врятувати банківську систему уряд заборонив знімати з рахунків суми, що перевищують 250 песо. Цей захід, що боляче ударив по широких верствах населення, привів до вибуху народного протесту. Демонстрації переросли у вуличні зіткнення з поліцією, і президент де ла Руа вимушений був подати у відставку.
Тимчасовий уряд пероністського президента Дуальде відмовився від крайнього неолібералізма своїх попередників. Воно здійснило девальвацію національної валюти, але одночасно встановило контроль над цінами, обмежило свободу звільнень, ввело систему допомоги і соціальних виплат. Що переміг на президентських виборах 2003 Нестор Кирхнер обіцяв проводити неокейнсианськую політику заохочення попиту і посилення державного регулювання економіки [29].
Розділ 3. Політичний режим Аргентини
Аналіз основних складових політичного режиму Аргентини
Аргентина є демократичною державою, яка швидко подолала трансформаційний перехід до демократії, в ній активно розвивається громадянське суспільство, в Аргентині існує багатопартійна система, основні політичні гравці це представники лівої та ліво-центриської ідеології(соціал-демократи).
Відповідно до конституції Аргентини, у країні встановлена республіканська форма правління й представницька політична система, при помірній ролі федерального уряду (приблизно такої ж, як у США, які багато в чому послужили зразком для Аргентини). Однак, на відміну від США, в Аргентині провінції не беруть участь у прийнятті виправлень до конституції. Більше того, у конституції передбачена можливість втручання федерального уряду в справи провінцій для запобігання порушень республіканської форми правління; внаслідок цього глави провінцій часто виконують роль простих провідників політики президента.
Конституція гарантує громадянам свободу віросповідання, однак Римсько-католицька церква здавна займає привілейоване положення в країні. Конституційна реформа 1994 р. знищила багато форм, державної опіки над церквою, а також скасувала вимогу про обов'язкову приналежність президента й віце-президента до католицької церкви; однак і після цього в конституції збереглося положення, що зобов'язує федеральний уряд «підтримувати римську католицьку апостольську віру».
а) Виконавча влада
До конституційної реформи 1994 р. президент і віце-президент обиралися на шестирічний строк (обрання на другий строк відразу по закінченні першого не дозволялося) колегією вибірників, члени якої обиралися загальним голосуванням. Відповідно до виправлень 1994 р., були введені прямі вибори президента й віце-президента загальним таємним голосуванням на чотирирічний строк, по закінченні якого вони можуть бути відразу ж обрані вдруге, але не більше ніж на один строк. Пости президента й віце-президента можуть займати особи не моложе 30 років, уродженці Аргентини або прямі нащадки корінних аргентинців. Якщо з якоїсь причини президент не може виконувати свої обов'язки, його місце займає віце-президент до закінчення строку президентського правління.
Президент є главою виконавчої влади в країні й головнокомандуючим збройними силами, призначає уряд (кабінет міністрів) і визначає його функції; призначає керівників підприємств, які є державною власністю, а також суддів і послів, з наступним їх затвердженням сенатом; визначає зовнішню політику; має право вето в питаннях законодавства; у випадку погрози військового нападу, може оголосити (зі схвалення сенату) воєнний стан, що тимчасово обмежує деякі цивільні свободи. У випадку внутрішніх заворушень, що відбуваються під час парламентських канікул, президент має право одноосібно оголосити воєнний стан або втрутитися в справи якоїсь провінції, змінивши її керівництво. Однак ці міри повинні одержати схвалення Національного конгресу після того, як він відновить свою роботу. Конституційна реформа 1994 р. передбачає міри, спрямовані на розширення прав парламенту й судової влади й деяке обмеження повноважень президента й виконавчої влади; наприклад, вводиться підзвітність глави кабінету міністрів парламенту, обмежується право президента видавати законодавчі постанови, розширюються права суддів [2, 37].
Законотворча діяльність президента зводиться до видання інструкцій і розпоряджень, необхідних для виконання законів, а також до участі в розробці законів. Він не має права брати на себе законодавчі функції. Президент здійснює виконавчу владу разом із призначуваним ним кабінетом міністрів, який складають зі членів кабінету, генерального секретаря й прем'єр-міністра. Останній став главою кабінету замість президента.Змістити прем'єр-міністра можна більшістю голосів обох палат конгресу.
Із травня 2003 р. пост президента Аргентини займав Нестір Карлос Киршнер Остоич, представник Хустисиалистской партії, кандидат Фронту за перемогу. Киршнер народився в 1950 р. у Рио-Гальегос і почав свою політичну діяльність у молодіжному перонистському русі на початку 1970-х, вивчаючи право в університеті Ла-Платі. В 1987-1991 рр. займав пост інтенданта столиці провінції Санта-Крус, з 1991 р. - губернатора провінції. Примикав до «лівої» течії перонізму. З жовтня 2007 р. президентом Аргентини стала Крістіна Фернандес де Кіршнер. Крістіна Фернандес народилася в м. Ла-Плата, провінції Буенос-Айрес. Після закінчення школи навчалась на юридичному факультеті Національного Університету Ла-Плата. Закінчила університет у 1979 р. Свою політичну діяльність почала в одній з пероністських партій в 1970-их роках. Під час військової диктатури займалась приватною практикою, працювала адвокатом. У 1989 р. обрана до законодавчих зборів провінції Санта-Крус. Після двох термінів на посаді від цієї ж провінції була обрана до сенату країни, а пізніше і до Палати Депутатів. Переобиралася на посаду у 2001 р. У 2003 р. відіграла важливу роль у президентських перегонах її чоловіка Нестора Кіршнера, котрий переміг у виборах 27 квітня 2003 р [2, 41].
23 жовтня 2005 р. перемогла у виборах на місце в сенаті країни від провінції Буенос-Айрес. З наближенням кінця терміну президентства чоловіка, вирішила балотуватися на президентську посаду сама. Отримала впевнену перемогу над конкурентами і в першому турі з 45 % голосів була обрана президентом Аргентини. Чотирьохрічний термін почався 10 грудня 2007 року.
б) Законодавча влада
Законодавча влада в Аргентині належить Національному конгресу, який складається з Палати депутатів (257 членів) і Сенату (72 члена). Депутати Палати обираються прямим загальним голосуванням на чотири роки, причому склад її обновляється наполовину кожні два роки. Вибори проходять по 24 виборчих округах (по числу провінцій плюс столичний Федеральний округ) відповідно до пропорційної виборчої системи. Сенат обирається на шість років і кожні два роки обирається на одну третину. Раніше члени сенату вибиралися провінційними легіслатурами, але з 2001 р. введені прямі вибори сенаторів від провінцій голосуванням по мажоритарній системі. Кожен суб'єкт федерації представлений у сенаті трьома членами: два сенатори – від політичної партії, що набрала найбільше число голосів, і один – від наступної по числу голосів партії.
Аргентинський конгрес має широкі повноваження в області фінансів, бюджету й торгівлі. У його компетенцію входять встановлення прямих і непрямих податків, затвердження щорічного національного бюджету, виділення коштів на фінансування національної адміністрації (відповідно до урядової програми), надання субсидій провінціям, регулювання погашення внутрішнього й зовнішнього державного боргу, встановлення федерального банку й регламентування його роботи, митне й зовнішньоторговельне законодавство. Вищий законодавчий орган країни приймає цивільні, карні, трудові, гірничорудний кодекси, кодекс суспільної безпеки, розглядає питання державних і провінційних границь, вирішує проблеми, пов'язані з освітою, промисловим розвитком, імміграцією, заселенням земель й іноземних капіталовкладень, приймає закони соціального характеру. Законодавці засновують суди, оголошують загальну амністію, приймають остаточне рішення про відставку президента або віце-президента й про проведення нових виборів. Конгрес схвалює або відхиляє міжнародні договори й угоди, дає доручення оголосити про початок війни або укладення миру, дозволяє введення іноземних військ або командирування аргентинських військ за кордон. Він має також право контролю над виконавчою владою [2, 43].
Для скасування президентського вето необхідні дві третини голосів в обох палатах. Законопроект, що не був повернутий виконавчою владою в Конгрес протягом 10 робочих днів, стає законом, хоча зазвичай протягом цих десяти днів виходить президентський декрет, який легітимізує цей закон.
Обидві палати конгресу мало відрізняються один від одного за своїми правами і повноваженнями. Однак саме Палаті депутатів належить виключне право законодавчої ініціативи в області податків і призову в армію; вона висуває перед Сенатом обвинувачення на адресу президента, віце-президента, міністрів і членів Верховного суду (для цього необхідна більшість у дві третини голосів). Сенат виносить остаточне рішення по цих обвинуваченнях. Він дає також дозвіл президентові на введення надзвичайного стану.
в) Судова система
Традиційно судова система – найбільш слабка із трьох галузей влади. Главою судової системи в Аргентині є Верховний суд з 9 суддів, що перебуває в Буенос-Айресі. Члени Верховного суду й інших федеральних суддів призначаються довічно й можуть бути зміщені тільки в результаті імпічменту в парламенті. Федеральні суди мають право здійснювати судовий нагляд, контролюючи конституційність розглянутих справ. Однак рішення про неконституційність виносяться вкрай рідко; зазвичай суди воліють уникати спірних справ, щоб не вступати в конфлікт із іншими галузями влади, і відхиляють їх, як такі, що перебувають за межами своєї юрисдикції.
Судова система в Аргентині була істотно ослаблена в перший період перебування у влади Перона (1943-1955 рр.) і доведена до повного безсилля під владою військової хунти (1976-1983 рр.). Останній період відрізнявся тим, що військова й поліцейська влада майже ніколи не відкривали судових справ проти людей, оголошених терористами й підривними елементами. Замість цього їх викрадали, ув`язнювали, піддавали катуванням і потім найчастіше вбивали. Число таких жертв оцінюється приблизно в 30 тисяч чоловік. Друзі й родичі загиблих не могли звернутися в суд, не маючи у своєму розпорядженні ніяких офіційних документів. Після відновлення конституційного режиму в 1983 р. уряд почав спроби відродити судову систему й відкрити кримінальні справи принаймні проти деяких вбивць і катів [2, 47].
За конституційнійною реформою 1994 р. передбачаються деякі нововведення в судовій системі, що мають метою зробити її більше доступною для громадян і зміцнити незалежність суддів [2, 39-42].
Історія політичних режимів Аргентинської республіки в ХХ ст.
Історія Арентини у ХХ столітті вражає волаючою невідповідністю величезного потенціалу – природного і людського – більш ніж скромним досягненням у соціально-економічному й особливо політичному розвитку.
Аргентина заселялася як іммігрантська країна по типу більше подібному з США, ніж з будь-якою іншою латиноамериканською країною. Сполучення двох факторів – унікальних природних умов й унікальної по динамізму й рівню кваліфікації робочої сили – на рубежі ХIХ--ХХ століть перетворило Аргентину в одну із самих багатих і процвітаючих країн світу. Цей період у багатьох відносинах залишається еталонним для аргентинців дотепер.
Процвітання закінчилося в 1930 році з настанням Великої депресії. У країні відбувається військовий переворот, з якого, властне, і починається сучасна історія Аргентини, історія спиралевидного руху вниз – від гарного до поганого й від поганого до гіршого, з якого країна, незважаючи на всі зусилля, не могла вирватися до кінця ХХ століття. Якщо по економічним і цілому ряду соціальних показників Аргентина в середині ХХ століття була цілком порівнянна із країнами Європи й до 1970-х років навіть перевершувала деякі з них, то в політичних відносинах це була типово латиноамериканська країна. З 1930 по 1983 рік військові диктатури чергувалися тут зі слабкими цивільними урядами. Кульмінацією цього процесу політичної деградації став дивовижний військовий режим 1976 –1983 років, коли було вбито, замучено й безвісти зникло близько 30 тис. чоловік [3, 30].
Проектом, що визначив долю Аргентини в другій половині ХХ століття, був перонізм – держава, рух, партія, створені генералом Хуаном Доминго Пероном, президентом країни в 1946 –1955 роках. Це була найбільш послідовна спроба інтегрувати суспільство зверху шляхом активного державного втручання. У соціальному плані це припускало «включення», інкорпорування міських працюючих і середніх верств у створені зверху корпоративні структури, що охоплювали найбільш активну частину народних мас мережею державних і напівдержавних організацій. Інтеграція масового руху здійснювалася в першу чергу через створені режимом профспілки. Для робітників залежність від політичної влади, режиму, лідера сприймалася як неминуча плата за зростаючу роль профспілок у політичному житті.
Націонал-популістський пероністський проект був економічно орієнтований на імпортозамещіщуючу індустріалізацію й захист національної промисловості. У соціальному відношенні цей проект був перерозподільним. На такій основі виникла популістська соціальна коаліція, що об'єднала місцевих підприємців («національна буржуазія»), «народний сектор» (організовані працюючі й середні верстви) і традиційних провінційних каудильо під егідою держави, яка виступала як головний подавець благ і субсидій підприємцям, субвенцій провінціям, соціального захисту працюючим й посад у швидко зростаючому державному апарату.
Перонізму протистояв не менш різнорідний соціальний блок, що поєднував економічно пануючі групи, відсунуті в пероністське десятиліття від політичної влади. Розкол аргентинського суспільства виявився дуже глибоким. Він збільшувався слабістю представницьких інститутів. Супротивники Перона, у тому числі ті, хто не був згодний з державним дирижизмом, авторитарними й автократичними тенденціями, які наростали, пріоритетом порядку над цінностями свободи, були позбавлені політичних каналів впливу на прийняття рішень.
Після скинення Перона в 1955 році військові на 18 років наклали фактичну заборону на повернення пероністської партії до влади. Саме в цей період (1956–1973 рр.) складається рівновага сил, що породило маятниковий рух між двома конфронтуючими економічними проектами [3, 36].
Незважаючи на політичну поразку й період, що встановився потім, перонізм залишався самим життєздатним політичним рухом Аргентини. Створені зверху під егідою держави корпоративні структури не тільки збереглися як масові організації, але й знайшли самостійність, перетворившись у ключовий елемент цивільного суспільства. Перонізм виявився гранично широким, практично всеохоплюючим політичним плином. У середині 1970-х років він містив у собі весь політичний спектр –і від вкрай правих, фашистських до вкрай лівих організацій. У всеосяжному характері перонізму, що зумів зберегти привабливість загального, хоча й усе більше розпливчастого «національного проекту капіталізму», укладалися й сила, і слабість руху. Сила – тому що, як тільки була знята електоральна заборона, пероністи тріумфально повернулися до влади на перших же вільних виборах у березні 1973 року. Слабість – тому що тільки фігура старого вождя, що повернувся з еміграції, скріплювала коаліцію, яка розвалювалася на очах.
Смерть Перона в липні 1974 року зняла останні обмеження: уряд вступив у прямий конфлікт із профспілками, масові організації, незадоволені падінням рівня життя, почали захоплювати підприємства, ліворадикальні організації відновили збройні дії проти режиму. Військові дочекалися, коли країна повністю поринула в хаос, і, не зустрівши ніякого опору, черговий раз скинули пероністський уряд.
«Процес національної реорганізації», як офіційно йменувався військовий режим, обернувся повним провалом з погляду тих цілей, які він перед собою ставив. Військовим не вдалося створити відкриту економіку й радикально перешикувати відносини держави й суспільства, замінивши популістські механізми соціальної інтеграції економічними, ринковими.
Програма лібералізації економіки провалилася не в останню чергу тому, що економічні інтереси військової корпорації були вбудовані в ту систему державного інтервенціонізму й патерналізму, яку вони прагнули зруйнувати.
Руйнування популістської моделі соціальної інтеграції в Аргентині було довершено в 1990-х роках, коли президентом країни став лідер пероністської партії Карлос Менем. В тому, що саме пероністам вдалося демонтувати модель, створену їхнім історичним лідером, міститься не тільки зла іронія історії, але й та очевидна закономірність, відповідно до якої це могли зробити тільки «свої» – партія, як і раніше користувалася підтримкою більшості трудящих і низів суспільства.
Прийшовши до влади як класичний популіст і борець за інтереси найбідніших верстов – «виключених», Менем буквально на наступний же день робить розворот на 180 градусів і починає здійснювати найрадикальнішу в Латинській Америці програму стабілізації й лібералізації економіки.
Фіксація курсу національної валюти стосовно долара в сполученні з послідовною лібералізацією економіки й приватизацією, найбільш радикальної в Латинській Америці, забезпечили стабілізацію й економічний ріст у першій половині 1990-х років. Рішуче скоротивши роль держави в економіці, уряд Менема зміг оздоровити фінансову систему й відновити фіскальні важелі держави: люди стали платити податки.
Однак умовою й результатом успіху цієї економічної політики стало руйнування або ослаблення тих форм соціальної самоорганізації, цивільного суспільства, які зложилися в епоху класичного перонізму. Менему вдалося розколоти профспілки й остаточно підірвати їх політичні й економічні позиції. Все це послабило інститути представницької демократії й можливості контролю з боку суспільства за діяльністю уряду й, зокрема, за процесом приватизації, що став одним із самих корумпованих на континенті [5, 9].
З 1996 року починається спад, відтік капіталів з аргентинського ринку здобуває необоротний характер. Коли в грудні 2001 року уряд оголосив про заморожування банківських вкладів, аргентинський середній клас вийшов на вулицю, об'єднавши свій протест із рухом бідних і безробітних, який наростав в країні вже з 1998 –1999 років. Президент де ла Руа подав у відставку й змушений був бігти із країни.
Менше ніж за місяць в Аргентині змінилося п'ять президентів. У січні 2002 року лідер пероністів Едуардо Дуальде стає тимчасовим президентом Аргентини й здійснює ряд досить радикальних соціально-економічних мір, що дозволили зм'якшити наслідки кризи для середніх верств населення.
Все це стабілізувало політичну ситуацію. За півтора року, що пройшли від відставки де ла Руа в грудні 2001 року до обрання президентом Нестора Киршнера у квітні 2003 року, аргентинське суспільство пройшло шлях від загального розпачу до усвідомлення значимості політичної системи як каналу представництва й інструмента впливу на процес прийняття рішень. За цим стояли дуже важливі зрушення в політичній культурі Аргентини, що підспудно відбувалися протягом двадцятилітнього періоду й пов'язані зі зміною типу взаємин між цивільним і політичним суспільством [5, 11].
Еволюція політичного режиму в першому десятиріччі ХХ ст.
20 грудня 2001 року пішов у відставку конституційний уряд Фернандо де ла Руа. Конгрес призначив тимчасовим Президентом Адольфо Родригеса Саа, який 23 грудня проголосив дефолт. Проте акції громадської непокори продовжувались. Вони проходили під гаслом «Забирайтесь усі!»…, що свідчило про недовіру всім трьом гілкам влади. Мешканці столиці пікетували урядові установи. В країні почали стихійно утворюватись органи народного самоврядування, які взяли на себе забезпечення населення всім необхідним. Це був безпрецедентний приклад суспільної солідарності, реальний вияв народного суверенітету [13, 24].
У січні 2002 року Конгрес обрав нового тимчасового Президента – Едуардо Дуальде. Його уряд дещо стабілізував ситуацію, після чого стало можливим обрання президента на чотирирічний термін повноважень, сформування постійного кабінета (2003 р.).
Криза 2001 – 2002 років – багато в чому наслідок тих причин, які викликали російський дефолт 1998 року. Обидві ці події пов’язані зі світовою фінансовою кризою, яка почалась у Східній Азії та перекинулась на інші ринки. Те, що аргентинська катастрофа трапилась на три роки пізніше від російської, було обумовлено більшою стійкістю фінансового ринку цієї країни. Однак і він не вистояв проти кризи, що вибухнула. Створене за рецептами неоліберальної школи «аргентинське чудо» 1990-х років ганебно закінчило свої дні. Амбіційний проект повернення Аргентини до лав провідних світових економік, до яких її відносили на початку ХХ століття, не відбувся.
Катастрофа мала далекосяжні наслідки для політичної системи країни. Вона викликала серйозні зрушення в масовій свідомості, що відобразилося на подальшому перебігу подій аж до цього часу. Післякризова «система координат» досі визначає розподіл сил в аргентинській політиці. Що змінилось у владі і в суспільстві після дефолту?
Першим та основним його наслідком став реванш держави як економічного актора, оскільки відмова від неолібералізму об’єктивно означала посилення соціальної та економічної ролі держави, відновлення її регуляторної та контрольної функцій [13, 25]. Ця тенденція була загальною для країн регіону, які перенесли подібні кризові явища. Між тим відновлення регуляторної ролі держави призвело до загального посилення державної, і передусім виконавчої влади. Цей процесс наростав у міру виходу з кризи і на цей час не завершений, експансія держави триває.
Посилення виконавчої влади призвело до коригування системи розподілу влади і перш за все вплинуло на становище парламенту. В цьому – головне пояснення появи на континенті популістських режимів на чолі з лідерами, які претендують на роль харизматичних вождів нації. Знову проявився феномен латиноамериканського «каудилізму» (вождизму) в його сучасному респектабельному варіанті [15, 18]. ( «Каудильйо (ісп. сaudillo вождь), 1) офіційний титул глави держави в Іспанії генералісімуса Ф.Франко. Каудильйо має фактично необмежені повноваження вищого державного, політичного і військового керівництва («каудильйо відповідає перед богом та історією»). 2) У низці країн Латинської Америки каудильйо – глава держави, який здійснює особисту диктатуру». Однак необхідно зауважити, що каудилізм як політичне і правове явище не вичерпується випадками особистої диктатури латиноамериканських президентів. Під каудилізмом в широкому сенсі розуміють геґемонію глави держави в політичній системі держави.)
Слід сказати, що в цілому відмова від неоліберальної політики відбувалася в Латинській Америці досить болісно. Повністю порвати з неоліберальною моделлю зміг, мабуть, лише Уго Чавес. Бідні країни регіону, наприклад, Болівія й Еквадор, потрапили в більш складне становище, адже не мали запасів нафти та інших природних ресурсів. Уряди реформаторів опинились тут «поміж двох вогнів»: знизу – потужний тиск мас, згори – протидія соціальним проектам зі сторонни еліт, які хотіли зберегти привілеї, а також зі сторони іноземних структур.
З метою уникнення, з одного боку, «повстання мас», а з іншого – соціального розколу провідні країни континенту – Бразилія та Аргентина – взяли на озброєння стратегію обережного відступу від неолібералізму. Це означало відмову від тотальної націоналізації попередньо приватизованої власності за умови повернення державі ключових позицій у базових галузях – у сфері транспорту, зв’язку, виробництва енергоносіїв. Також посилилася соціальна роль держави, виросли обсяги пропонованих населенню послуг.
Аргентинський уряд 2000-х років найбільшу увагу звернув на пошук шляхів урегулювання зовнішнього боргу, налагодженню відносин з МВФ. Щоб оздоровити економіку та досягти зростання без «ув’язання» в боргах, було необхідно форсувати процес регіональної інтеграції та зміцнювати «Південний спільний ринок» – Меркосур. (Меркосур (Mercosur) – «Південний спільний ринок» – південноамериканська зона вільної торгівлі. Створена у 1991 році Аргентиною, Бразилією, Уругваєм та Парагваєм. До складу цього об’єднання держав, крім вказаних (вони є його головними, постійними членами), входять також як асоційовані члени: Чилі (з 1996 року), Болівія (з 1997 року), Перу (з 2003 року), Колумбія, Еквадор та Венесуела (з 2004 року).
До 2004 року до цього об’єднання входили, або хоча б брали участь у його проектах практично всі держави Південної Америки, що дозволяло їм забезпечувати себе необхідними ресурсами за прийнятними цінами.
Що стосується Аргентини, то вона розширила зв’язки з Бразилією, що стала її економічним партнером №1 (приблизно 37% імпорту та 16% експорту за підсумками 2003 – 2006 років), а також почала шукати шляхи