Історія виникнення політології
Німеччина представлена багатьма мислителями, які розробляли проблеми лібералізму. Найвидатніші з них – І. Кант (1724-1804) і Ґ. Гегель (1770-1831). Кант відстоював ідею автономії кожної особистості, абсолютну цінність кожної людини і неприпустимість її перетворення в знаряддя досягнення чиїхось цілей. Він був прихильником договірної теорії держави, розвивав ідею правового обмеження державної влади, розробив проект створення федерації самостійних рівноправних держав. Ґ. Гегель один із перших розробив і розмежував категорії „громадянське суспільство” і „правова держава”, створив основи теорії групових інтересів, які розглядав як базу суспільного.
Певний внесок у розвиток політичної думки зробили представники критично-утопічного соціалізму. Анрі-Клод де Рувруа Сен-Сімон (1760-1825) критично оцінював наслідки Великої французької революції і вважав, що сучасне йому суспільство нерозумне, недосконале й неминуче буде замінене іншим ладом. Вихідними пунктами його плану, з одного боку, стала переконаність у провідній ролі „індустріалів” у суспільному житті, а з іншого – його ставлення до організації промисловості, як одного з найважливіших чинників досягнення суспільного блага.
Мислитель розглядав державну владу як основний засіб організації виробництва, адже „політика є наука про виробництво”, головне завдання уряду – забезпечення умов для розвитку виробництва, усунення всіляких перешкод на цьому шляху. У такому суспільстві державна влада згодом поступається місцем громадському самоврядуванню.
Франсуа-Марі-Шарль Фур’є (1772-1837) належить особливе місце в історії суспільно-політичної думки. Характеризуючи „лад цивілізації” як „світ навиворіт”, він підкреслював, що господарській системі такого суспільства притаманні конкуренція, суперечливість інтересів, наживання на злиднях, лицемірство, пристосовництво тощо. Водночас це суспільство, як необхідний щабель в історичному процесі, започаткувало „велике виробництво, високі науки й ніжні мистецтва”.
Тому Ш. Фур’є доводить, що за ладом цивілізації обов’язково настане лад гармонії, матеріальні передумови переходу до якого вже визріли. Але люди ще не пізнали, не відкрили для себе кодексу соціальних законів, які він їм дарує. За планом Ш. Фур’є, для досягнення загальної людської гармонії необхідно повсюдно створити асоціації, об’єднання людей для спільної трудової діяльності – фаланги. Вони мають бути „природопризначені й привабливі”, повинні створити умови для самореалізації кожного індивіда й поступового утвердження „царства Божого” на Землі.
Роберт Оуен (1771—1858) не тільки мріяв, а й намагався заснувати таке „царство” в Англії, а потім у США. Він виходив із того, що людський характер є результатом взаємодії природної організації індивіда й навколишнього середовища. Змінивши останнє, можна зробити людину щасливою, інакше кажучи, капіталістичне суспільство слід мирно реформувати в нове, яке відповідало б людським потребам. На думку мислителя, саме вихованням людських характерів визначається образ суспільства.
Для всеосяжного щастя людей належить здійснити „якнайповнішу реальність” у виробництві та споживанні, в духовній сфері їхнього буття. Саме в асоціаціях, за відсутності приватної власності, можливий гармонійний розвиток фізичних, розумових, моральних здібностей людини.
Особливе місце в розвитку вчень про політику і політичні системи посідає марксизм-ленінізм. Його основоположниками К. Марксом (1818-1883), Ф. Енгельсом (1820-1895), В. І. Леніним (1870-1924) написані багатотомні праці по перебудову суспільства. Основними ідеями марксизму у сфері політології є:
політика, політичні відносини – явища, надбудовані над економічним базисом; політика відображає економічний базис, але й активно впливає на його формування і розвиток;
держава – продукт класових протиріч і служить інтересам економічно панівних класів;
економічно панівний клас панує і політичне, й ідеологічно;
політичні погляди людей формуються під впливом їхнього стану в суспільстві і визначають цей стан;
аналіз суспільного стану класів, соціальних верств і груп – вихідний пункт для розуміння політичного становища мас;
в альтернативному (комуністичному) суспільстві на місце держави прийде комуністичне самоврядування народу, „влада народу за допомогою самого народу”, що своєю дією охоплюватиме всі сфери суспільства.
Серед етапів розвитку світової політичної думки виділяють крім того, й революційно-демократичний. Основні його представники: О. М. Радищев, В. Г. Бєлінський, М. Г. Чернишевський, М. О. Добролюбов, в Україні – Т. Г. Шевченко, М. М. Коцюбинський, Г. С. Сковорода, І. Я. Франко, Л. Українка.
Для цього етапу характерно обґрунтування неминучої політичної перебудови суспільства; критика політичної системи капіталізму; признання народних мас головною рушійною силою політичного розвитку; особливий погляд на селянську общину; визнання необхідності зміни влади насильницьким шляхом.
Таким чином, політична думка має багатовікову історію, яка своїми коріннями поринає в глибини історії.
“Основні напрями західноєвропейської політичної думки 19 – початку 20 ст.”.
Певне місце в розвитку політичних ідей Нового часу посідають українські вчені. Українська політична думка розвивалася в загальному річищі політичних вчень, особливо тісно вона перепліталася з передовою думкою російських вчених, мислителів. Проте, особливу увагу українські вчені приділяли проблемі децентралізації державних структур, розвитку регіонального і національного самоврядування.
У 1845-1846 рр. в Києві виникла таємна політична організація – Кирило-Мефодіївське братство. Ініціаторами створення братства були М. Гулак, М. Костомаров і В. Білозерський, до яких згодом приєдналися Т. Шевченко, П. Куліш, О. Маркевич та інші. Програма братства, викладена у „Книзі буття українського народу” та інших документах, передбачала боротьбу проти самодержавства, кріпосного права, за федерацію слов’янських республік, з наданням кожному народові автономії. Братство відстоювало ідею свободи та рівності для всіх слов’янських народів, насамперед — українського, що багато століть зазнавав колоніального гноблення.
М. Д. Драгоманов (1841-1895) вважається „батьком української політології”. Він вперше у світовій практиці обґрунтував небезпеку унітарних держав і виступив за автономно-федеративний устрій держави, на основі якого можуть бути вирішені соціально-економічні, державно-політичні і національні проблеми. Основою федеративної держави Драгоманов визначав обласну автономію місцевого самоврядування, що вирішує всі внутрішні справи на своїй території.
Особистість Драгоманов вважав найвищою цінністю й основою будь-якого соціального порядку. Проте це можливо лише за умови об’єднання людей в асоціації („громади”) на засадах самоврядування.
І. Я. Франко (1856-1916) – поет, публіцист, філософ, вчений, світогляд якого формувався під сильним впливом Т. Шевченка. Він вкрай негативно ставився до політичної системи Російської імперії і до того становища, у якому перебував у цій імперії український народ. Чималий інтерес Франко проявляв і до марксизму, особливо до економічного вчення К. Маркса. Водночас він піддав гострій критиці ряд марксистських положень, передбачив вкрай негативні наслідки реалізації деяких постулатів марксизму.
Особливе місце в працях Франка посідали національні проблеми в майбутньому суспільстві. Він закликав українську інтелігенцію сприяти формуванню української нації як суспільного культурного організму, здатного до самостійного політичного життя, спроможного протистояти асиміляційним процесам.
М. С. Грушевський (1866-1934) – автор близько двох тисяч книг, статей, рецензій, фундатор української історичної школи, перший Президент України. Центральним напрямом його політологічних досліджень була проблема національного самовизначення. Глибокі знання історії європейських народів і, насамперед, України і Росії, дозволили йому говорити про існування об’єктивних законів, що визначають політичне життя націй, народностей і етносів. Розвиваючи ідеї Драгоманова про децентралізацію держави на основі національної і регіональної автономії, Грушевський визначив федеративний устрій держави як найбільш прийнятний для багатонаціональної держави. Така держава повинна складатися з національно-територіальних утворень, наділених місцевим самоврядуванням. Причому значна частина владних повноважень повинна бути передана на місця, у тому числі право приймати місцеві закони.
Таким чином, українські вчені сформулювали ідею поділу влади по вертикалі, що є своєрідним доповненням до класичної теорії поділу влади Монтеск’є. Ці ідеї не менш актуальні і в наш час. Якщо горизонтальний поділ влади нині існує у всіх цивілізованих країнах, то вертикальний просувається надзвичайно важко. Це пов’язане з необхідністю звільнення багатьох народів від поневолення (колоніалізму) і ліквідації будь-яких форм гноблення, що існують донині.
З кінця XIX ст. почався сучасний, або позитивістський період у розвитку політичної думки, коли розробляється низка політологічних концепцій, які є безпосереднім узагальненням практики і мають інструментальне значення. Значний вплив на їх формування мав філософсько-соціологічний напрям під назвою „позитивізм”. Він почав складатися ще в 30-х роках XIX ст., але набув великого авторитету на зламі XIX і XX ст. Його основні постулати в XIX ст. були сформульовані у працях О. Канта, Г. Спенсера, Дж. С. Мілля. Головне устремління позитивізму – відмова від абстрактних розмірковувань про суспільство й державу і створення „позитивної” соціальної теорії, котра повинна була стати такою ж доказовою і важливою для практики, як природничі теорії.
Під впливом позитивізму у сфері політичних досліджень формуються нові концепції влади і її відносин із суспільством, розробляється методологія емпіричного дослідження, а в першій чверті XX ст. складаються умови для становлення відмінної від традиційної, нової поведінкової (бігейвіористської) політології. Великого поширення набуває порівняльний аналіз політичних систем. Нові концепції і підходи засвідчують прагнення політології бути не просто описовою наукою, що характеризує історичні форми держав, режимів, норм права і таке інше, а наукою, яка має інструментальний характер і може довести свою суспільну необхідність розробленням конкретних рекомендацій.
Найвпливовішою постаттю у галузі політичної теорії на зламі століть був, безперечно, Макс Вебер (1864-1920). Його концепції про природу політичної влади, її характер, взаємовідносини владних структур із суспільством мають неперехідне значення. Сфера наукових інтересів цього визнаного класика соціології (загальної та політичної) надзвичайно широка. М. Вебер розробив концепцію ідеальних типів (взірців-схем), які дають можливість найбільш зручним способом упорядковувати емпіричний матеріал конкретних досліджень, розробив концепцію трьох типів легітимного панування. Йому ж належить і перша спроба визначити типи політичного лідерства.
Головною ідеєю М. Вебера була ідея раціональності, що знайшла втілення у сучасному західному суспільстві з його раціональною релігією (протестантизмом), раціональним правом і управлінням (раціональна бюрократія), раціональним грошовим обігом.
Раціоналізм політичного життя, за Вебером, полягає в утвердженні інститутів права, парламентаризму й сучасної адміністрації.
Особливої уваги М. Вебер надавав обґрунтуванню концепції раціональної бюрократії. Він описав раціональний тип функціонера, який, на його думку, мусить бути вільною людиною, займати посаду згідно з угодою і відповідно до кваліфікації, здійснювати владу за законом, чітко виконувати офіційні обов’язки, проявляти лояльність до влади, неодмінно мати гарантовану перспективу професійної кар’єри.
М. Веберу належить дуже поширена думка про всесильність бюрократії. Полемізуючи з марксистами, він говорив, що якщо соціалізм переможе, то майбутнє суспільство буде не диктатурою пролетаріату, а диктатурою чиновників, бюрократії. Відзначаючи неухильність процесу бюрократизації світу, М. Вебер вбачав у ньому як позитивні сторони (раціоналізм і технічна досконалість системи управління), так і негативні (схильність бюрократії виходити за межі своєї компетенції та її невміння вирішувати нестандартні управлінські завдання). Головним джерелом конфліктів у політичному житті він вважав суперництво і боротьбу за владу між політичними партіями і бюрократією.
До основоположників політології XX ст. належать і італійський соціолог Гаетано Моска (1858–1941) та його співвітчизник Вільфредо Парето (1848–1923), що стали творцями сучасної теорії еліт. Спробу поєднати елітарні погляди на характер влади з визнанням цінностей демократії пізніше зробив німецький політолог К. Мангейм.
У з’ясуванні механізмів здійснення влади важливу роль відіграють концепції посередників у політичному житті, що також виникли на початку XX ст. До них слід віднести соціологічні дослідження політичних партій (М. Острогорський, Р. Міхельс). Останній, зокрема, висунув ідею про неминучість олігархічного переродження усіх демократичних партій і систем. У сучасних умовах вивчення політичних партій (М. Дюверже, Дж. Лапаломбара, Р. Маккензі, Дж. Сарторі) становить важливий напрям політологічних досліджень. У межах партології багато уваги приділяється порівняльному аналізу політичних партій і партійних систем, виявленню їх специфіки і спільних рис у різних країнах, вивчаються тенденції одержавлення політичних партій у країнах „третього світу”, становлення багатопартійності в державах, що переходять від тоталітаризму до демократії, у тому числі й на території колишнього СРСР.
З початку XX ст. у США дуже популярними стають концепції плюралістично-групового підходу до політики. Класичною у цьому напрямі політологічних досліджень є книга А. Бентлі „Процес державного управління. Вивчення суспільних тисків” (1908). Основна думка праці така: люди борються за досягнення своїх цілей у групах, в основі створення яких лежить спільність інтересів. Індивід і група первинні стосовно політичних структур, держави. Ніяка окрема організація не може й не повинна представляти все суспільство і нав’язувати йому свою волю. Загальний, спільний інтерес формується на основі балансу часткових інтересів. Ідеї А. Бентлі були підхоплені дослідниками, праці яких становлять підґрунтя ліберально-плюралістичної теорії влади й політики. Сучасні теорії заінтересованих груп (Д. Трумен, М. Олсон), групових еліт і плюралістичної демократії (Р. Дал), груп тиску (В. Кей) розглядають політичний процес як взаємодію груп у процесі розподілу ресурсів у суспільстві.
З кінця 20-х – початку 30-х років під впливом економічної кризи Сполучені Штати пішли шляхом оновлення ліберально-демократичних принципів і розширення соціальної ролі держави. У цей період політологія перетворюється на поведінкову (бігейвіористську) науку, спрямовану на дослідження неформальних аспектів державного управління. Дослідники намагаються пояснити мотиви і чинники, що впливають на політичну поведінку людей, з’ясувати умови, необхідні для раціонального соціального планування і контролю. Формується соціально-психологічний напрям досліджень (Ч. Меріам, Г. Ласвелл). Увага дослідників перестала зосереджуватись тільки на законодавчих нормах, формальних інститутах влади та політичних ідеях і програмах, як це було в попередній період. Відтепер вона почала концентруватися на діях людей, що прагнуть досягнути своїх політичних цілей. Бігейвіористи підкреслювали наукову цінність не теоретичних досліджень, а емпіричних фактів, визнаючи за необхідність застосування методів інших наук, у тому числі природознавчих і точних, до аналізу політичних явищ.
Попри всю корисність біхейвіоризму до кінця 60-х років очевидною стала обмеженість суто емпіричного аналізу політики, який призвів до звуження прогностичних можливостей політичної науки. Завдання раціонального управління суспільством потребували ширших узагальнень, і в політології відбулися зміни, що дістали назву „постбігейвіористської революції”. Політологи почали підкреслювати, що технічні прийоми дослідження важливі, але вони не повинні заважати бачити цілісну картину політичної реальності. Головне завдання політичної науки полягає не стільки в тому, щоб описувати та аналізувати ті чи інші факти, скільки в тому, щоб тлумачити їх у ширшому контексті домінуючих цінностей і актуальних соціально-політичних завдань. Отже, говорили вони, необхідно поєднувати науково-пізнавальні й нормативно-ціннісні аспекти політичної науки і мати більшу відповідальність перед суспільством.
Паралельно з цими змінами в методології політичної науки відбулася переоцінка співвідношення науки та ідеології. Суспільствознавство повернулося до визнання позитивної ролі ідеологій, виникла концепція „реідеологізаціі”, що прийшла на зміну популярній раніше концепції „деідеологізації” („кінця ідеології”). Якщо наприкінці 60-х років тон задавали ті представники суспільно-політичної думки, які були прихильниками розмежування фактів і цінностей, то в наступний період з’явилося багато праць, автори яких доводять необґрунтованість спроб трактувати політику як сферу, вільну від цінностей, і пишуть про необхідність аналізувати її у тісному зв’язку з ідеологією.
Отже, суть постбігейвіористської революції – у відродженні інтересу до філософсько-теоретичних аспектів політичної науки і в їх синтезі з емпіризмом.
У цей період сформувалась сучасна порівняльна політологія, у межах якої розвивається методологія порівняльного аналізу, опрацьовуються теорії політичних систем і політичної культури, розробляються концепції плюралістичного суспільства, тоталітаризму, розвитку і політичної модернізації. У працях учених цього напряму (Г. Алмонда, Д. Аптера, С. Верби, Д. Істона, Дж. Лапаломбари, Л. Пея, С. Ріггса) державно-політична система розглядається як механізм, який можна вдосконалювати, модифікувати відповідно до завдань, що стоять перед суспільством, а головна мета політичної науки вбачається у пошуках оптимальних методів регулювання цього механізму. У загально філософському плані вчені визначають політичну модернізацію як опанування людиною свого політичного середовища, а в конкретно-історичному – як розвиток політичних систем та інститутів у напрямі наближення їх до ліберально-демократичних систем. Загалом мова йде про процеси, які сприяють зростанню ефективності урядових і бюрократичних структур, про подолання відставання і суспільний прогрес.
Концепція політичного плюралізму стала одним із найпопулярніших теоретичних узагальнень сучасної західної політології. Вона уособлює ліберально-демократичний підхід до аналізу політики. В її розробленні брали участь такі вчені, як Ч. Ліндблом, Р. Дал, М. Кларк, Р. Нісбет та ін. Концепція ґрунтується на реальних процесах соціально-економічної і політичної диференціації сучасного суспільства, що знаходить свій вияв у розмаїтості, плюралізмі політичних інтересів, їх вільне самовираження і відстоювання веде до появи суперечностей і конфліктів між конкуруючими групами, з одного боку, але водночас вимагає від них пошуку компромісів і співробітництва, оскільки жодна з груп не може розраховувати на успіх без підтримки, хоча б часткової, з боку інших груп інтересів. Тому чим більша диференціація суспільства, чим розмаїтніші інтереси суспільних груп, тим більша їх взаємозалежність, тим більша стабільність суспільства. Наявність у плюралістичному суспільстві соціальних конфліктів, при ефективних механізмах їх розв’язання, не тільки не загрожує існуванню політичної системи, а й сприяє її динамізму, подальшому розвитку.
Для розуміння процесів функціонування плюралістичного суспільства важливе значення мають дослідження у галузі теорії конфліктів, їх структури, тенденцій розвитку та способів подолання у різних сферах соціального і політичного життя, що мають на меті гармонізацію загальносуспільних цілей та індивідуальних і групових інтересів. Розглядаючи плюралістичне суспільство як суспільство демократичне, дослідники водночас далекі від його ідеалізації. Вони бачать і аналізують вади сучасної демократії.
Концепція тоталітаризму в її класичній формі складається у 50-ті роки. Вона виникла на основі аналізу й узагальнення політичної практики фашистської Італії та гітлерівської Німеччини, а також СРСР. Пізніше предметом додаткового дослідження став досвід Китаю, інших східноєвропейських країн і деяких держав „третього світу”. Усі прихильники концепції тоталітаризму (Г. Арендт, 3. Бжезинський, К. Фрідріх та ін.) визначають дві головні особливості тоталітарного суспільства: по-перше, тоталітарні політичні режими відрізняються прагненням контролювати не лише дії, а навіть емоції і думки населення, їм властиве тотальне проникнення в усі пори суспільного і навіть приватного життя людей; по-друге, тоталітарні режими спроможні створювати для себе атмосферу масової підтримки, мобілізуючи суспільство (або його значну частину) в ім’я єдиної, ідеологічно обґрунтованої мети, що має загальносуспільне значення.
Після краху комуністичних режимів у СРСР і країнах Центральної та Східної Європи актуальним стало розроблення теорій трансформації режимів та переходу до демократії, якими займаються такі вчені, як Л. Даймонд, Г. О’Доннел, Дж. Лінц, М. Плеттнер, А. Пшеворський, А. Степан, С. Хантінгтон, Ф. Шміттер та ін. Вони аналізують досвід латиноамериканських, східноєвропейських та інших країн, що здійснювали чи здійснюють перетворення у напрямі демократії, виводять певні закономірності, висловлюють свої думки щодо сприятливих і несприятливих інститутів і форм поведінки лідерів та еліт під час переходу тощо.
У кожній розвиненій країні сьогодні існує певна система політичних дисциплін теоретичного, практичного та емпіричного характеру; сформувалися національні школи і напрями в політології. США як найбільш динамічне суспільство XX століття відзначається інтелектуальним лідерством у розвитку багатьох передових і пріоритетних наукових дисциплін, зокрема й політології. Але не менш важливими є дослідження політичних систем і політичних процесів національними політологічними школами європейських країн.
Висновок:
політичні теорії змогли з’явитись тільки з утворенням політичного життя суспільства і появою держави. Різна соціально-історична ситуація, різні наукові основи розвитку, різні політичні й національні традиції зумовлюють особливості національних шкіл і національних підходів у політичній науці. З початку ХХ століття в науці про політику утверджуються різні напрямки і шляхи, визначаються найважливіші теоретичні орієнтації і концепції.
Навчальна література:
Конституція України. – К., 1996.
Політологія: підручник для курсантів вищих навчальних закладів Збройних Сил України / За заг. ред. В.Ф. Смолянюка. – 1- е видання. – Вінниця: НОВА КНИГА. – 2002.
Політологія: посібник для студентів вищих навчальних закладів / За редакцією О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – К.: «Академія», 2000. (С. 16-45).
Демчук П.О. Політологія Підручник для слухачів і курсантів ВВНЗ МОУ. – К.: КВГІ, 1998. (С. 27-45).
Юрій М.Ф. Основи політології: Навч. Посібник. – К.: «Кондор», 2003. (С. 25-39).
Закон України „Про основи національної безпеки України” / Відомості Верховної Ради. – №39. – 2003.