Xreferat.com » Рефераты по политологии » Людина як суб’єкт і об’єкт політики

Людина як суб’єкт і об’єкт політики

або до відчуження людей від політики, або до їх участі в екстремістських політичних групах, що звертаються до насильства.

Політична участь – це дії, до яких вдаються пересічні громадяни, намагаючись впливати на прийняття владою політичних рішень або на вибір політичних лідерів на будь-якому рівні політичного життя (місцевому чи загальнонаціональному).

Політична участь громадян є важливим аспектом функціонування демократичних систем, бо саме вона, у кінцевому підсумку, є свідчен­ням того, що владу визнають легітимною. Форми політичної участі можуть бути більш активними і свідомими (наприклад, добровільна участь у якійсь масовій акції на основі власного рішення) або більш пасивними (наприклад, виконання чиєїсь волі, наказу). Але в обох випадках маси (звичайні люди, громадяни) втручаються у політичне життя, і без такого втручання не існує жодна сучасна політична система.

Для активних форм участі – впливу на політичні рішення, втручання у процес формування політичних курсів, що їх виробляє політичне керівництво, індивід повинен володіти соціальною інформацією, мати до неї доступ.

У сучасній політичній науці сформульовано два основні підходи щодо бажаних масштабів політичної участі. Прихильники розширення демократичної політичної участі вважають, що це надійний шлях легітимації політичної влади, усунення насильства у процесі розв’язання політичних проблем та засіб для уведення у певні рамки конкурентної боротьби між різними політичними партіями На думку прихильників демократичного елітаризму, надмірне розширення політичної участі, навпаки, становить загрозу демократичним інститутам. Вони вважають, що політичну участь треба звести до мінімуму, щоб зберегти інструменти прийняття рішень у руках тих, хто краще поінформований і може ефективніше підтримувати демократичні цінності.

Політична участь може бути організована або неорганізована, епізодична або постійна, така, що використовує законні або незаконні методи, пряма або опосередкована. З погляду розвитку демократичних форм політичного життя важливим є останній поділ.

Пряму політичну участь маємо передусім у межах невеликих політичних громад, де маси на зборах приймають рішення більшістю голосів. До прямих форм політичної участі на загальнонаціональному рівні можна віднести референдум та плебісцит.


Основні форми політичної участі.

Політична поведінка особи як активна політична дія може проявлятися в інституціоналізованих та позаінституціональних формах. До інституціоналізованих форм політичної поведінки належать участь у виборах, референдумах, суспільно-політичних рухах, роботі політичних партій та ін. У сучасному демократичному суспільстві основними інституціоналізованими формами політичної участі, тобто непрофесійної політичної діяльності, для абсолютної більшості громадян є вибори і референдуми. Про особливості виборів за різних виборчих систем мова йшла вище. Тут ми розглянемо таку форму політичної участі, як референдум.

За способом організації та проведення референдум близький до виборів. У політичній практиці сучасних держав референдум (від лат. referendum – те, що має бути повідомлено) – це всенародне волевиявлення (голосування чи опитування) з важливого державного або суспільного питання.

На загальнонаціональний референдум виносяться ті питання, які стосуються найважливіших проблем політичного життя країни: прийняття конституції та поправок до неї, вибору форми державного правління чи форми державного устрою, вступу країни до міжнародних організацій тощо.

Різновидом референдуму є плебісцит (від лат. plebs – простий народ і scitum – рішення, постанова) – опитування населення шляхом голосування про належність території, на якій воно проживає, тій чи іншій державі.

Нерідко плебісцит тлумачиться дещо ширше – як всенародне голосування, яке проводить держава з найважливіших питань.

Основна відмінність між виборами й референдумом полягає в тому, що якщо на виборах виборці визначають, хто з кандидатів представлятиме їхні інтереси в представницьких органах чи обійме виборну посаду, то на референдумі вони самі приймають остаточне рішення з того чи іншого питання. Цим зумовлюється досить поширена висока оцінка референдуму як демократичного інституту та його часте застосування в колишніх соціалістичних країнах, які стали на шлях демократії.

Проте оцінка референдуму як інституту прямої демократії не має бути однозначно позитивною, бо він нерідко виступає засобом політичного маніпулювання й досягнення правлячими колами політичних цілей. Розглянемо деякі тіньові, тобто слабкі й непомітні з першого погляду, сторони цього способу прийняття політичних рішень.

По-перше, референдум проводиться правлячими колами лише тоді, коли вони сподіваються отримати бажані результати голосування. Якщо такої певності немає, то рішення про референдум не приймається, а ініціюванню референдуму знизу чиняться всілякі перешкоди.

По-друге, парламент, президент чи уряд, виносячи на референдум те чи інше питання, як правило, намагаються сформулювати його так, щоб по можливості наперед визначити бажану для них відповідь. Учасники референдуму не вносять змін до пропонованого законопроекту, а мають лише підтримати чи відкинути заздалегідь сформульоване рішення, вибравши один з двох можливих варіантів відповіді: „так” або „ні”.

По-третє, в разі отримання небажаних для правлячих кіл результатів референдуму вони можуть довільно тлумачитися, наприклад як результати опитування, що не мають юридичних наслідків, можуть зовсім не братися до уваги або інтерпретуватися протилежним чином.

По-четверте (і це чи не найголовніший недолік референдуму), рішення з найважливіших питань, які мають довготривале, стратегічне значення для суспільного розвитку, а нерідко і для долі держави в цілому, на референдумі приймається за ситуативного, моментного стану громадської думки, яка формується і змінюється значною мірою під впливом тимчасових чинників: окремих політичних подій, пропаганди, агітації тощо. Громадська думка може швидко змінитись, результати референдуму вже не будуть відповідати настроям більшої частини суспільства, проте зберігатимуть свою силу.

По-п’яте, на референдумі рішення з того чи іншого питання може прийматися некомпетентними з цього питання його учасниками. Це стосується, наприклад, вибору форми державного правління або державного устрою. Щодо переваг і недоліків кожної з цих форм і доцільності їх впровадження в тій чи іншій конкретній країні навіть фахівці не можуть дійти однозначної думки, а на референдумі вибирати ту чи іншу форму доводиться масам.

По-шосте, як це не парадоксально, але з допомогою референдуму меншість суспільства нерідко нав’язує свою волю його більшості. Оскільки референдум вважається таким, що відбувся, за умови участі в ньому простої біль­шості населення, яке має право голосу, то можлива ситуація, коли рішення на референдумі приймається меншістю населення. Наприклад, у референдумі щодо прийняття нині чинної Конституції Росії взяли участь 54 % виборців, з яких проголосували „за” 58 %. А це означає, що Основний Закон країни прийняла менш як третина всіх виборців.

Для того щоб референдум повніше відбивав волевиявлення народу, потрібно, щоб остаточно прийнятим вважалось таке рішення, яке підтримала кваліфікована більшість (дві третини) населення, що взяло участь у голосуванні. Але навіть у тому разі, коли рішення на референдумі приймається більшістю населення, в суспільстві завжди залишається меншість з протилежними інтересами, які вона може відстоювати різними засобами. А це означає, що референдум може призвести до соціального й політичного протистояння в суспільстві.

Отже, референдум не можна розглядати як ідеальний інструмент народовладдя. Відомі численні випадки, коли за допомогою референдуму приймалися недемократичні і навіть трагічні для долі держави рішення. Тим паче референдум не повинен бути кон’юнктурним засобом політичної боротьби і проводитись часто з будь-яких питань.

Залежно від обставин, за яких громадянин проявляє свою політичну активність, його участь у політиці набуває різних форм. Це може бути просто реагування на імпульси, що йдуть від політичної системи (обговорення політичних подій на кухні); участь у виборах, тобто делегування повноважень інститутам представницької демократії; діяльність у політичних організаціях та установах, що включені в політичну систему або спрямовані проти неї; дії прямої участі (мітинги, пікетування, політичні страйки, голодування, акти громадської непокори); участь у нетрадиційних суспільно-політичних рухах. Громадянин може бути взагалі пасивний, бездіяльний у сфері політики і мотиви його відмови від політичної участі також можуть бути різні.

Політична участь і політична неучасть – це дві різні форми політичної поведінки індивіда, два способи практичної взаємодії соціального суб’єкта з політичним середовищем, через які він виражає своє ставлення до політичної або всієї суспільної системи та інших соціальних об’єктів.

Проблема політичної активності особистості потребує висловлення думки про права і свободи людини.

10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея ООН (Париж) прийняла і проголосила „Загальну декларацію прав людини”.

Характеристика основних громадянських і політичних прав:

Громадянські права – це сума прав і свобод, визначених законодавством людині, як члену громадянського суспільства (право на життя, свободу, особисту недоторканість тощо). Вони надаються як громадянам даної держави, так і громадянам інших держав, а також особам без громадянства.

Політичні права – надаються як правило, громадянам даної держави. Це надання можливості активно брати участь у політичному процесі, політичному житті: право на громадянство, на участь в управлінні державою, свобода політичних об’єднань, виборче право, свобода слова, друку, совісті тощо.

Соціальні права – право на забезпечення старості, охорона здоров’я, достатній рівень заробітної плати, соціальне страхування тощо.

Економічні права – право на власність, участь у виробництві, розподілі, тощо.

Культурні права – право на освіту, на участь в культурному житті.

Конституція України відповідно до „Загальної декларації прав людини” чітко визначає права, свободи і обов’язки людини і громадянина (Розділ II).


Шляхи підвищення політичної соціалізації особистості


  • Формування політичної свідомості і політичних цінностей, та трансформація їх у внутрішню структуру особистості;

  • Формування політичної культури особистості;

  • Підвищення рівня освіти кожного громадянина;

  • Розширення можливостей політичної участі особистості в умовах демократизації суспільства;

  • Підвищення рівня життя кожної людини.


Особливості політичної соціалізації військовослужбовців

  • Армія – є знаряддя політики держави (перш за все воєнної). Служба в армії має яскраво виражену спрямованість;

  • В армії спрямована чітка система гуманітарної підготовки, яка спрямована на підвищення політичного рівня (культури військовослужбовців);

  • Командний склад армії – це висококваліфіковані, підготовлені, культурні, політично активні офіцери – вихователі своїх підлеглих.


Висновок: результатом процесу політичної соціалізації є готовність особи до участі в розмаїтих формах політичної діяльності, її залученість до політичного процесу, зайняття позиції свідомого громадянина.

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: