Диктатура в недемократичних та демократичних державах
Платон орієнтувався на “зразкове” життя спартанців. Саме його він бачив прообразом “ідеальної” держави. Звичайно, державі буде більше користі, якщо ремісник залишиться ремісником, а не почне писати трактати, але якщо орієнтуватися на сучасні судження про людську волю, то платонівська держава видається квінтесенцією тоталітаризму. У “Законах” Платона є цитата, яка немов ще раз підтверджує тоталітарну сутність держави: “ ..ніхто ніколи не повинен залишатися без начальника – ні чоловіки, ні жінки. Ні в серйозних заняттях, ні в іграх ніхто не повинен привчатися діяти на власний розсуд: навпаки, завжди – і на війні, і в мирний час – треба жити, постійно озираючись на начальника й дотримуючись його вказівок... Нехай людська душа звикає зовсім не вміти робити що-небудь окремо від інших людей, і навіть не розуміти, як це можливо. Нехай життя всіх людей завжди буде якомога більш згуртованим і спільним. Тому що немає й ніколи не буде нічого кращого, у справі досягнення успіху, а також перемоги на війні. Вправлятися в цьому треба з дитячих років... Треба старшувати над іншими й самому бути в них під началом. А безвладдя треба усунути з життя всіх людей, і навіть тварин, підвладних людям” [37, c. 31-33].
Для Платона не існує окремої людської особистості – вона мислиться тільки як єдине ціле з усіма. Є тільки спільні інтереси. Однак є ще одне розуміння словосполучення “ідеальна держава” “Ідеальне” для Платона означає не тільки найкраще, але й таке, що несе певну мету предмета. Для Платона “ідея” й “ейдос” означають сутність, форму, вид, вигляд предмета. Це внутрішня форма речі, а не та, що безпосередньо сприймається органами чуття. Ідеї-форми не мають тіл. Останні перебувають у постійному рухомому світі. Наш розум намагається знайти сутність усіх речей, приховану від нього. Сутність є вихідною причиною змін речового буття. Таким чином, розум розрізняє явище й сутність Насправді те, що здається нам реальним, не є таким, а тільки причетним до нього, тому що виявляє ідеальне й досконале (“ідея”, “сутність”). За Платоном, треба завжди розрізняти дві речі: те, що існує завжди й не стає ніколи, і те, що завжди стає, але не може існувати. Сократ, а слідом за ним і Платон, намагаються розрізняти красиві предмети, до яких вони зараховують ліру, кухонний горщик, коня, і красу, прекрасну саму по собі. “Ідея” у Платона – це те, що є:
а) причина, джерело буття речей, те, що дає їм життя, волю до життя, викликає їхнє буття;
б) зразок, дивлячись на який, деміург створює предметний світ, наслідуючи “ідеальний”;
в) мета, до якої треба прагнути як до верховного блага;
г) модель, породжувальна структура, принцип речі [37, c. 34].
Платон, створюючи трактат «Держава», намагався зрозуміти, якою є ідея держави в нашому світі, яким зразком керувалися правителі при створенні своїх держав.
Для сучасної людини зрозуміло, що Платон створив зразок не “ідеальної”, а тоталітарної держави. Однак треба враховувати, що філософ жив у зовсім інші часи, у нього були зовсім інші культурні цінності.
2.4 Монархія
Залежно від того, ким здійснюється державна влада (однією особою чи колегіальним виборним органом), визначається форма державного правління. Відповідно – держави поділяються на монархії та республіки.
Монархія (гр. monarchia – єдиновладдя) – це форма державного правління, за якої державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи – монарха, передається у спадок по кровній лінії [49, c. 324].
Монарх – одноособовий глава держави, що здійснює владу за власним правом, а не у порядку делегування повноважень від народу. У різних країнах монарх має неоднакові назви: король (Іспанія, Великобританія), султан (Малайзія), емір (ОАЕ), великий герцог (Люксембург), князь (Ліхтенштейн).
Для монархії характерні такі ознаки:
– монарх персоніфікує владу, виступає при здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики як глава держави;
– монарх здійснює одноособове правління, тобто може прийняти до свого розгляду будь-яке питання;
– монарх, як правило, є головнокомандуючим збройних сил;
– влада монарха оголошується священною і має у більшості випадків релігійний характер;
– владні повноваження монарха поширюються на всі сфери суспільного життя;
– наявність персональної власності, що забезпечує сім’ю монарха та передається у спадок;
– влада монарха є спадковою, безстроковою, формально незалежною, але обмеженою територією держави;
– монарх не несе юридичної відповідальності перед підданими за прийняті рішення [57, c. 56].
Монархія, як форма державного правління, пройшла ряд етапів розвитку: рабовласницька, станово-представницька, абсолютна, конституційна (обмежена).
Залежно від наявності вищих державних органів влади та розподілу повноважень між ними монархії поділяються на абсолютні й обмежені.
Абсолютна монархія – це форма державного правління, при якій влада монарха є необмеженою, монарх очолює всі гілки державної влади, має виключні повноваження щодо її здійснення. Наприклад, абсолютними монархіями є Кувейт, Катар, Бахрейн, Оман, Саудівська Аравія, Ватикан. (Дві останні є теократичними: в руках духівництва одночасно зосереджена духовна і світська влада).
Обмежена монархія – це форма державного правління, при якій влада монарха є обмеженою парламентом або конституцією. Сформувалась в результаті еволюції абсолютної монархії, коли влада монарха була обмежена і визначалась конституцією, де, крім того, закріплювався порядок престолонаслідування. Наприклад, обмеженими монархіями є: Бельгія, Великобританія, Іспанія [71].
Абсолютні монархії поділяють на деспотичні і теократичні. Для деспотичної монархії характерною є нічим і ніким необмежена свавільна влада монарха, який у своїх діях спирається на верхівку військової аристократії. Основні ознаки теократичної монархії – поєднання монархом найвищої духовної і світської влади, обожнювання монарха, джерелом влади якого є воля Бога, а основним джерелом права в державі – релігійні норми.
Обмежені монархії поділяються на дуалістичні (представницькі) і парламентарні, конституційні. Основними рисами дуалістичної монархії є наступні: подвійність (дуалізм) вищих органів державної влади: глава держави – монарх, здійснює найвищу виконавчу владу, а парламент – законодавчу; монарх має право розпуску парламенту, його рішення мають силу закону, монарх займає центральне місце у механізмі держави, формує уряд, який відповідає перед парламентом і монархом. Така монархія характерна для держав, де зустрічаються елементи феодальних відносин. Прикладом дуалістичної монархії може бути Монако, Марокко, Йорданія, Лесото, Свазіленд, Таїланд, Бруней [60, c. 144].
Парламентарна монархія характеризується особливим порядком управління: існуванням представницького органу державної влади – парламенту, з дорадчими повноваженнями; уряд формується парламентом і йому підзвітний; монарх здійснює владу через міністрів, він позбавлений законодавчих повноважень; не несе юридичної і політичної відповідальності за свої дії як глава держави та глава виконавчої влади. Відповідальність несе уряд (міністри), посередництвом яких діє монарх. Це підтверджує існування інституту контрасигнатури: акти монарха мають силу лише після затвердження їх главою або іншими членами уряду. Прикладом парламентарної монархії є Великобританія, Бельгія, Нідерланди, Норвегія, Данія, Швеція, Камбоджа, Японія.
За умов конституційної монархії влада монарха обмежена конституцією, у якій закріплено принцип розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову та правовий статус органів державної влади, у тому числі і монарха. Фактично монарх поступається частиною повноважень парламентові, який обрано народом; уряд формується з представників партій, що отримали більшість на виборах; лідер партії, яка отримала більшість на виборах, стає главою уряду (такими, наприклад, є Бельгія, Великобританія, Норвегія).
2.5 Аристократія
Аристократія (від грецького αριστοκρατία (aristokratна), ἀριστεύς - найкращий і κρατεῖν – правити, тобто влада найкращих) – форма державного ладу, за якої правління здійснюється представниками родової знаті [72, c. 64].
Аристократією називають форму правління, при якій державна влада зосереджена в руках привілейованої освіченої знатної меншості. Платон і Аристотель під аристократією розуміли правління освічених (знатних), професійно підготовлених людей, які володіють політичним мистецтвом (мистецтвом управління). Пізніше аристократичну форму правління виділяли Полібій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Ш.-Л. Монтеск’є, І. Кант та інші. Обґрунтуванням такої форми правління її прихильниками є, як правило, ідея про політичну неповноцінність більшості членів суспільства, якими й покликана правити аристократична еліта.
Як форма правління аристократія протиставляється монархії та демократії.
В древні часи аристократичними республіками були Спарта, Рим (VI-I ст. до н. е.) та Карфаген; а в середньовічній Європі – Ісландія; Венеція, Генуя та Флоренція в Італії; портові міста Ганзейського купецького союзу в Німеччині, Псковскька та Новгородська феодальні республіки на Русі.
Склад, принципи створення вищих органів державної влади та їх співвідношення відрізняються в різних аристократіях. Наприклад, в Спарті влада знаходилась в руках двох царів, які обирались народними зборами герусії (Ради старійшин) та ефорів. В Римі члени Сенату призначались цензором з числа колишніх посадових осіб та представників знатних родин; зі знаті створювались “виборні” магістрати (консули, претори, цензори та еділи). В Карфагені реальну владу мали 2 виборних суффети та виборна Рада старійшин. В Новгороді та Пскові міським патриціатом створювалась Рада правителів (рос. Совет господ).
В аристократичній формі правління народні збори мали дуже невеликі повноваження і відігравали незначну роль. Населення не приймало активної участі в державному житті. Вибори мали, в значній мірі, фіктивний характер, а посадові особи були представниками знаті (спартиатів у Спарті, патриціїв у Римі, купецького та ремісницького патриціату в середньовічних республіках) [11, c. 189].
В аристократії, при створенні органів державної влади з вузького кола знаті, сильну тенденцію має принцип спадкування.
2.6 Політія
У політії править більшість в інтересах загальної користі громадян, за Аристотелем, це той, хто може брати участь у законодавчим та судової влади цієї держави. Держава ж є достатня для самодостатнього існування сукупності громадян [7, c. 31].
Кожній формі держави відповідає своє визначення поняття громадянина, свої підстави наділення того чи іншого кола осіб сукупністю громадянських прав. Разом зі змінами поняття громадянина і, отже, форми держави змінюється і сама держава.
Форму держави Аристотель характеризував також як політичну систему, яка уособлюється верховною владою в державі. У цьому плані державна форма визначається числом пануючих (один, небагато, більшість). Крім того, їм розрізняються правильні і неправильні форми держави: у правильних формах правителі мають на увазі загальну користь, при неправильних – тільки своє особисте благо. Трьома правильними формами держави є монархічна правління (царська влада), аристократія і політія, а відповідними помилковими відхиленнями від них – тиранія, олігархія і демократія.
Кожна форма має, у свою чергу, кілька видів, що, оскільки можливі різні комбінації формотворчих елементів.
Найбільшу правильну форму держави Аристотель називає політією. У політії править більшість в інтересах загальної користі. Всі інші форми представляють собою те чи інше відхилення від політії. З іншого боку, сама політія, за Аристотелем, є як би змішанням олігархії та демократії. Цей елемент політії (об’єднання інтересів заможних і незаможних, багатства і свободи) є в більшій частині держав, тобто взагалі характерний для держави як політичного спілкування.
З неправильних форм держави тиранія – найгірша.
Різко критикуючи крайню демократію, де верховна влада належить демосу, а не закону, Аристотель схвально характеризує помірну цензову демократію, засновану на примирення багатих і бідних і пануванні закону. Звідси – висока оцінка ним реформ Солона.
Політія як найкраща форма держави поєднує в собі кращі сторони олігархії і демократії, але вільна від їх недоліків і крайнощів. Політія – “середня” форма держави, і “середній” елемент у ній домінує в усьому: у вдачі – поміркованість, у майні – середній достаток, у владарювання – середній клас. “Держава, що складається із “середніх” людей, буде мати і найкращий державний лад”.
Основну причину збурень і переворотів в державі Аристотель бачить у відсутності політії [8, c. 88].
2.7 Демократія
Поняттю “демократія” та її предметній сфері випала щаслива доля: це поняття без особливих суперечок зайняло своє місце як одне з ключових у політичній семантиці. Цей термін широко використовують і застосовують у своєму лексиконі навіть супротивники демократії; їхні критичні випади проти демократії висловлюються у форму неприяйняття лише конкретних форм її реалізації.
Дотепер учені не виробили загальноприйнятних уявлень, на базі яких можна було б сформулювати єдине визначення демократії. Водночас існує множина спроб її дефініцій, що не відповідають тим або іншим вимогам науки, причому різні автори розглядають у якості визначальних скоріше окремі елементи демократії: рівність, співучасть (партиципація), влада більшості, її обмеження і контроль над нею, толерантність, основні права громадян, правова і соціальна державність, поділ влади, загальні вибори, гласність, конкуренція різноманітних думок і позицій, плюралізм і т.д.
Для більш продуктивного розуміння основних уявлень про демократію, безсумнівно, корисні етимологічна й історична ретроспективи концепту. Самий термін «демократія» складається з двох грецьких слів: demos – народ і cratia – владарювання, отже, це “влада народу” [72, c. 67]. Більш розгорнуте визначення “демократії” було сформульовано американським президентом А. Лінкольном. Воно виражає різноманітні аспекти й істотні ознаки демократії: демократія виходить з самого народу, вона здійснюється народом і в інтересах народу [68, c. 9].
Остання характеристика демократії, як влади “для народу” не просто вербальне визначення, оскільки вказується перспектива, у якій демократія розуміється як ціль держави, досяжна за допомогою політичного і соціального прямування. У ранні історичні періоди (від Древньої Греції і до Французької революції) “демократія” зводилася до навчання про форми держави. Для Геродота (у нього це поняття зустрічається вперше), так само як і для Платона, Аристотеля, Цицерона, Сенеки й інших класичних авторів демократія означала не якийсь визначений стан суспільства, а особливу форму організації державної влади – нею володіють не одна особа (як при монархії і її варіаціях, скажімо, тиранії) або група людей (приміром, при аристократії і її різновидах, начебто олігархії або плутократії), а всі. Аристотель першим у своїй типології трьох “кращих” форм держави (тиранія, олігархія, демократія або охлократія), поряд із кількісним критерієм розподілу (“хто панує?”), вказує також на критерії якісні “які засоби панування?”), причому у нього відношення до “демократії” скоріше немилостиве, як до однієї з форм виродження державного життя. Після настільки суворого вердикту Аристотеля, протягом наступних двох тисячоріч, “демократія” виявилася в числі закритих, заборонних понять. Проте, незважаючи на систематичне ігнорування її як поняття, сама демократія, вже в якості соціальної реальності, не вважалася знеціненої.
Чому демократія виявилася “в немилості” у Аристотеля ? Мабуть тому, що він не проводив розходження між “демократією” і “охлократією”. Аристотель, звичайно, розумів істотну різницю між зазначеними двома формами влади, але усвідомлював й інше – що “демос” (тобто народ у власному змісті) правителі можуть за допомогою митецької “демагогії” довести до рівня “охлоса” – “черні”, використовувати його у своїх цілях, називаючи це “демократією”, “народовладдям” Дійсно, було багато випадків таких перетворень в історії практично всіх народів, нашої вітчизняної в тому числі. Водночас авторитет Аристотеля й у старожитності, і в середньовіччі був настільки великий, що його «вердикт» дійсно відтіснив на тривалий час, поняття демократії на периферію соціального і політичного знання [8, c. 48].
Дослідники найчастіше не помічають тієї важливої обставини, що визнана і схвалювана Аристотелем “політія” містить цілий ряд елементів, що зближаються з більш пізніми, позитивними поглядами на демократію. Політія означала в старогрецькій політичній думці (Платон, Ксенофонт, Аристотель і більш пізні мислителі) “державне життя”, “державний устрій”, а також навчання про неї, погляд на них. Саме слово походить від терміна “поліс”, тобто “місце”, “місто”, у якому живе компактне співтовариство вільних людей (греків) – у створених ними структурах визначеного соціального і політичного єднання, під захистом вироблених для цієї цілі законів, релігійних і моральних норм.
Переоцінка концепту демократії, а також відзначене вище семантичне його розширення відбуваються в період Французької революції. Демократія стає поняттям, що відбиває, спочатку, визначений напрямок думки, а пізніше вже напрямок і зміст визначеного соціального руху, його політичні і суспільні цілі. З цього часу демократія означає вже не тільки якусь суспільну структуру, що альтернативно протистоїть монархії й аристократії, але стає одночасно і філолофсько-історичним шифром у соціології влади, кодом як для цілого ряду ліберально-буржуазних вимог автономії і співучасті в прийнятті рішень, так і для ідей і упрямувань до соціальної рівності. Концепція демократії перетворюється в головну рушійну силу, сутнісний елемент, іманентний всьому сучасному розвитку соціальних структур. Під демократизацією припускається процес, що, беручи свій початок у ранньому конституціоналізмі Англії і США, сприяв виникненню теперішніх форм демократичного державного устрою, але не завершений і в наші дні. Сучасна конституційна держава не втілює в собі якусь “закінчену” структуру, або “готову” для застосування концепцію державного устрою, але є лише результатом багатоступеневого, що продовжується, історичного процесу [3, c. 36].
Сучасна конституційна держава почалася з приборкання і роззброювання конфесійних партій – учасниць громадянської війни, із встановлення суверенної державності за допомогою монополізації засобів “узаконеного фізичного насильства” (М. Вебер) і зосередження їх у руках держави. На цій першій стадії – встановлення внутрішнього миру і формулювання проблеми суверенітету – і будується держава саме як держава. Це, проте, ще нічого не говорить про якість самої організації влади. Держава стає конституційною лише на другій стадії, коли цей “Левиафан” (Т. Гоббс) створює умови миру і виживання, здійснює поділ влади і гарантує невідчуджуваність основних прав і свобод людини; і тільки на третій стадії розвитку, з проведенням у життя принципу суверенітету народу і з завоюванням загального виборчого права вона стає демократичною конституційною державою, що згодом (четверта стадія) доповнюється деякими компонентами держави соціальної, держави загального благоденства. Весь наведений ланцюг складається, таким чином, із гарантії загального права на виживання (забезпечення умов життя) і соціальної безпеки (мир) – через визнання прав на особисту свободу (свобода), через невідчужувані основні права і свободи людини, через гарантію прав на політичну співучасть і співробітництво (рівність), аж до утвердження цивільних прав, наданих державою загального благоденства. Цим, проте, не вичерпується динаміка розвитку демократичної конституційної держави, її політичної структури.
Поняття демократії як народовладдя (і інші похідні від цього визначення демократії) є нормативними, оскільки базуються на нормативному підході до цього феномену. Демократія характеризується в цьому випадку як ідеал, заснований на таких цінностях, як свобода, рівність, повага людської гідності, солідарність. В першу чергу тільки своєму ціннісному змісту демократія зобов’язана такою популярністю в сучасному світі.
Виявлення елементу утопізму, невідповідності між нормативним поняттям демократії і реальністю, між ідеалом і життям, являється наслідком емпіричного підходу до аналізу демократії. Такий підхід абстрагується від ідеалів і апріорних оцінюючих міркувань і потребує дослідження демократії, такою яка вона є насправді. У відповідності з виявленними у емпіричних дослідженнях властивостями, уточнюється і переглядається поняття демократії і її теорія.
Враховуючи взаємозв’язок нормативних і емпіричних означень демократії як форми державного правління, можна виділити її слідуючі характерні риси:
1. Юридичне визначення та інституційне вираження суверенітету, верховної влади народу. Тільки народ, а не монарх, аристократія, бюрократія чи духовенство виступають офіційним джерелом влади. Суверенітет народу виражається в тому, що тільки йому належить засновницька, конституційна влада в державі, що тільки він вибирає своїх представників і може періодично приймати участь в розробці і прийнятті законів за допомогою народних ініціатив і референдумів.
2. Періодична виборність основних органів держави. Демократичною може вважатись лише та держава, громадяни якої здійснюють верховну владу, вибираються, причому вибираються на обмежений строк.
3. Рівність прав громадян на участь в управлінні державою. Цей принцип потребує як мінімум рівності виборчих прав.
4. Прийняття рішень за більшістю і підкорення меншості більшості при їх здійсненні [6, c. 14].
Ці вимоги є мінімальними умовами, які дозволяють говорити про наявність демократії в тій чи іншій країні.
Однак реальні політичні системи, засновані на загальних принципах демократії, вельми значно відрізняються одна від одної, наприклад, антична і сучасна демократія, американська і швейцарська політичні системи і т.д. [12, c. 11] Названі загальні принципи демократії дають можливість виділити основні критерії, які дозволяють розрізняти і класифікувати багаточисленні теорії і практичні демократичні моделі і, якби вимірювати їх.
При оцінці у відповідності з їх першим, найважливішим принципом – суверенітетом народу, – демократія класифікується в залежності від того, як розуміється народ, і як здійснюється суверенітет.
Обмеження народу деякими класовими або демографічними рамками дає підставу характеризувати держави, які піддають політичній дискримінації деякі групи населення і зокрема, не надаючи їм виборчих прав, як соціально обмеженні демократії і відрізняти їх від всезагальних демократій – держав з рівними політичними правами для всього дорослого населення.
Народ, являючись складною спільністю людей, має певну структуру, складається із конкретних осіб. В залежності від того, розглядається він як сукупність самостійних, вільних індивідів, чи як взаємодія різноманітних груп, котрі переслідують в політиці свої особові, специфічні інтереси, або як єдине, гомогенне ціле, суб'єкт, в якому домінують загальні інтереси і воля, концепції і реальні моделі демократії діляться відповідно на індивідуалістичні, плюралістичні (групові) і колективістські.
В першому випадку безпосереднім джерелом влади вважається особа, в другому – група, в третьому –- весь народ (нація, клас).
Суверенітет народу – найважливіша конституційна ознака демократії, яка служить підставою її оцінки не тільки з точки зору розуміння самого цього суб'єкту, але також за формою здійснення ним влади.
В залежності від того, як народ приймає участь в управлінні, хто і як безпосередньо виконує владні функції, демократія ділиться на пряму, плебісцитну і представницьку (колективну) [19, c. 11].
В прямих формах народовладдя громадяни самі безпосередньо приймають участь в підготовці, обговоренні і прийняті рішень.
Важливим (другим) каналом участі громадян у здійсненні влади є плебісцитна демократія. Відмінності між нею і прямою демократією проводиться не завжди, оскільки ці дві форми участі включають безпосереднє волевиявлення народу, однак вона існує. При плебісцитній демократії можливості політичного впливу громадян порівняно обмежені. Їм надається право за допомогою голосування ухвалити той чи інший проект закону чи іншого рішення, яке звичайно готується президентом, урядом, партією або ініціативною групою. Можливості впливу основної маси населення у підготовці таких проектів дуже невеликі.
Третя, провідна у сучасних державних формах політичного устрою є представницька демократія. Її суть – у виборі громадянами в органи влади своїх представників, які будуть виражати їх інтереси, приймати закони і віддавати розпорядження.
В залежності від характеру рівності, яку забезпечує держава, демократія ділиться на політичну, яка передбачає лише формальну рівність, рівність прав, і соціальну, яка заснована на рівності фактичних можливостей участі громадян в управлінні державою [21, c. 30].
Важливі відмінні якості різноманітних демократій дозволяють виявити аналіз четвертої загальної ознаки демократії – підкорення меншості більшості при прийняті і здійснені рішень. Таке підкорення може не мати меж і розповсюджуватись на будь-які сторони діяльності людини. В цьому випадку має місце деспотична демократія. Вона представляє собою абсолютну, нічим і ніким не обмежену владу більшості, пов’язану з настроєм мас і свавіллям. Якщо ж влада більшості потребує повного підкорення особистості і прямує до встановлення над нею постійного загального контролю, то демократія стає тоталітарною.
Антиподом таких форм управління є конституційна демократія. Вона ставить владу більшості у визначені границі, обмежує її повноваження і функції за допомогою конституції і розподілу влади і забезпечує тим самим автономію і свободу меншості, в тому числі і окремій особі [24, c. 39].
2.8 Охлократія
Охлократія (грец. – панування черні, юрби) – у системі Полібія форма державного устрою, що є звироднілої демократією, як олігархія – звироднілою аристократією. В Аристотеля охлократія описується під ім’ям демократії, як полібієвська демократія – під ім’ям поліції [7, c. 124].
Охлократія чи, по Аристотелю, демократія, як форма перекручена, не представляє строго об’єктивних ознак, і прирахування до неї тієї чи іншої держави є завжди результатом суб’єктивно-негативного відношення до неї.
Аристотель описує Афіни при Периклі і пізніше (з перервою під час правління 400, потім 30 і 10), як демократію, тому що тоді панувала чернь; люди знатного походження систематично усувалися від участі в справах керування, при призначенні на посаду вирішальну роль грало жеребкування; неминучим результатом такої системи було деспотизм стосовно союзників і безладдя в керуванні. Тим часом інші письменники бачать в Афінах зразок чистої демократії (у повному змісті цього слова) [22, c. 6].
Ознаки охлократії можна знайти в римській імперії, де армія зводила на престол і скидала з його по розсуду, хоча державні установи тоді були монархічними. Багато хто вказують як на охлократію на Паризьку комуну 1871 р.; але правильна система всенародного голосування, що панувала там, робить цю вказівку в значній мірі довільним, хоча безсумнівно, що окремі факти, як розстріл генералів Леконта і Тома, були актом волі неорганізованої юрби.
З великою підставою можна назвати охлократією державний устрій Франції в деякі моменти великої революції й у перші дні після революції 1848 р., коли неорганізована юрба вибирала всіх найважливіших посадових осіб [15, c. 109].
Взагалі охлократія, у найбільш точному змісті слова, може існувати тільки дуже нетривалий час, при чому усього частіше є проміжною формою в бурхливі часи після падіння старого порядку і до заміни його новим, більш-менш правильно організованим.
2.9 Тимократія
Тимократія – це військові диктатури, що передбачають опір на армію. В умовах нерозвинутого громадянського суспільства і слабких демократичних традицій військові виступають найбільш організованою силою, яка володіє ресурсами для захоплення влади (як правило, шляхом державного перевороту). Подібні режими – досить часте явище в Африці, Латинській Америці, на Близькому Сході. Обмежуючи буржуазно-демократичні політичні свободи, військові можуть виступити ініціаторами економічної модернізації суспільства (Гамаль Абдель Насер у Єгипті, Муамар Каддафі в Лівії, сандиністи у Нікарагуа, Менгісту Хайле Маріам в Ефіопії, Уго Чавес у Венесуелі).
Тимократія визначається як , або як:
– держава, де лише власники власності, можуть брати участь в уряді;
– уряд, при якому правителів обирали довічно на основі почесного місця, яке вони займають по відношенню до інших в їх суспільстві [39, c. 71].
У більш екстремальних формах тимократії там де влада походить від багатства, а не в честь, може переміститися в їх форму і стати плутократією, де багаті й могутні використовують свою владу, щоб закріпити своє багатство.
Солон вніс на розгляд ідеї тимократії як градуйовану олігархію в своїй конституції для Афін на початку VI ст. до н. е. Це була перша відома умисно здійснена форма тимократії, розподіл політичних прав і економічної відповідальності залежно від приналежності одному з чотирьох ярусів населення. Хаммонд передбачає, що Солон ввів податок на класи, стяггуючи в співвідношенні 6:3:1, найнижчий клас не платив податків, а неприйнятні, що залишилися, обиралися на виборні посади. Аристотель пізніше писав в своїх Никомахова етіках (книга 8, глава