Політичні погляди С. Дністрянського, М. Драгоманова та В. Кучабського
Простежуючи розвиток державного, публічного права, Драгоманов приходив до висновку про неминучість перемоги принципів вільної держави для вільної людини і вважав, що тільки ті політичні та соціальні спільноти мають шанс на майбутнє, які здатні здійснювати перетворення, що відповідають цій магістральній тенденції розширення змісту та сфери дії свободи. Цю тенденцію Драгоманов розглядав як провідну, але не єдину, що визначала складну картину європейської політичної історії [9, 91].
Навряд чи правильно буде оцінювати драгомановське "розширене" до рівня соціальних вимог тлумачення прав і свобод тим, що він. "виступаючи за політичні права і свободи, явно перебільшував соціально-політичне значення цього правового інституту. Поруч зі щирим прагненням пов'язати соціальне і національне питання в єдиному контексті політичних перетворень, Драгоманов вдало використовував соціальну мотивацію до боротьби за права людини і громадянина, за досягнення політичної свободи і під оглядом на результативність, дійову силу такої соціальної мотивації.
Зауважимо, що Драгоманов аналізував перспективи політично - правового статусу України в умовах її бездержавності, розділу нації між імперіями. Тому провідним мотивом його звернень до перспектив державно-правового етапу нації було заперечення існуючих реалій, імпульс боротьби проти них. Це накладало особливий відбиток на його теоретичні накреслення.
Отже, наголошення Драгомановим на першочерговій необхідності завоювання політичної свободи у всіх його накресленнях політичної програми для українського і всеросійського рухів було не випадковим. По-перше, він розглядав боротьбу за політичну свободу як засіб консолідації широкого спектру політичних сил у протистоянні з царським режимом, з абсолютизмом та імперською політикою Російської імперії, програмовим гаслом у дальшій демократизації політичного ладу Австро-Угорщини. По-друге, на його думку, здобуття політичної свободи - найголовніша умова успішного національного відродження українців. По-третє, здобуття прав людини і громадянина у максимально можливому їх обсязі відкривало дорогу національному, соціальному та політичному поступу українського народу серед інших демократичних і вільних націй Європи.
Важлива складова драгомановської теоретичної спадщини-спроба розглянути перспективу української нації не через боротьбу за національну державність, а через створення умов для розбудови громадянського суспільства. Ця спроба перенести питання про суверенність нації у площину забезпечення суверенності індивіда, члена національного колективу, засвідчує як творчу сміливість Драгоманова, так і те, що його концепція політичної свободи все ж таки була не стільки "панацеєю" для національного руху, скільки паліативним вирішенням завдань українського народу. Проте вважаємо,», і в такому вигляді завдання першочергового завоювання політичної свободи відповідало і потребам, і справжнім можливостям української нації в контексті політичної ситуації в Східній Європі наприкінці XIX ст.
Серед засад, на яких Драгоманов основував свої політичні накреслення, особливе місце займає принцип народного суверенітету, якому він давав власне тлумачення. Викристалізуване в полеміці з російськими революціонерами, передовсім "народовольцями", це тлумачення цікаве не тільки як продукт та знаряддя ідеологічної дискусії. Воно характеризує політичні погляди вченого і громадського діяча загалом. Він категорично не поділяв концепцій "народної волі", "народного самодержавства", "диктатури більшості" і переконливо доводив негативні наслідки їх втілення у політичну практику. Дослідник відзначав, що стару ідею народного самодержавства спіткала доля інших самодержавств, духовних і світських, і замінилась ідеєю вільної держави, що керується громадянами при загальному контролі і загальній участі у напряму суспільних справ, з гарантіями свободи осіб і груп, і навіть політичної меншості, - не кажучи вже про розподіл справ на місцеві і державні, з яких кожну вирішують відповідні кола населення.
Отже, на відміну від класичних західноєвропейських концепцій народного суверенітету, зокрема Ж.Ж. Руссо, Драгоманов наголошував на диференційованості складових елементів суверенітету, намагався дати його визначення через ступінь забезпеченості демократичного процесу в державі, виходячи навіть за межі традиційної для політичної думки дихотомії "пряма – представницька демократія". Він намагався доповнити ці дві концепції уявленнями про збалансовану, ефективну систему управління державою, або, як він називав це, системою державного самоврядування. Головну увагу вчений приділяв контролю над державними органами влади з боку суспільних інститутів, головно через реалізацію принципу народного самоврядування. Драгоманов надавав перевагу такій системі влади, у якій державні чинники обмежувались би і контролювались інституціями громадянського суспільства, а всі складові політичної системи разом - висловлювали би і втілювали інтереси, волю не тільки нації взагалі, але й громадян як справжніх носіїв суверенітету держави.
Отже, вчений і громадський діяч стверджував, що справжній суверенітет належить не абстрактній, деперсоніфікованій цілості-народові, а самоорганізованій, політичне вільній, соціальне диференційованій і, водночас, інтегрованій на засадах громадянського суспільства нації. Звичайно, таке його бачення зазнало певних західноєвропейських впливів. В умовах Російської імперії це бачення вигідно відрізнялось широким тлумаченням демократизму, а особливо тим, що вчений намагався синтезувати позитивні ідеали таких суперечливих течій, як класичний лібералізм, анархізм і соціал-демократизм.
Драгомановські застереження проти тих чи інших теоретичних інтерпретацій концепції народного суверенітету мали й цілком "прикладне" ідеологічне та політичне значення. Виходячи із досвіду Великої Французької революції та екстраполюючи на майбутнє політичні програми революційно-соціалістичних течій в Росії та в інших східноєвропейських країнах, Драгоманов точно передбачив, до яких негативних наслідків може призвести реалізація ідеї "необмеженого народного суверенітету" в таких історико-культурних умовах. Тому він невтомно наполягав на потребі застосування демократичного принципу побудови нових держав, як він висловлювався, "знизу - догори": від окремого громадянина, корпорацій, місцевого та регіонального самоврядування до загальнонаціональних державних інститутів. У протилежному випадку, попереджав дослідник: "Зовсім інше виходить, якщо ми почнемо побудову держави згори донизу: від народу і його волі.
Справді, передбачені Драгомановим політичні наслідки тлумачення принципу народного суверенітету, загроза монополізації його атрибутів новими елітами становило і становить до тепер одну із серйозних проблем у розвитку нових держав, що виникають на уламках багатонаціональних імперій. Інша справа, наскільки в легітимізації таких режимів "винна" концепція "народного самодержавства", проти некритичного сприйняття якої так послідовно виступав Драгоманов.
Переднє слово (до "Громади", 1878) (Фрагменти)
В часи найбільшої сили козацтва українського, од Хмельниччини (1648 р.) до першого руйнування Січі за Мазепи (1709 p.), видно, як росло в наших людей знаття про те, що вони осібна порода людей, невважаючи на підданство якій державі або й на саму віру, осібна од поляків (універсали, вселюдні листи Хмельницького й др.), далі од москвинів (універсали Виговського й др.), од тих і других (листи Петрика й січових товаришів), що вони всі мусять бути вільними й стати всі вкупі й спілці (лист Б. Хмельницького, Петрика [3], січових товаришів. Далі до кінця ХУІП ст. ті всі думки йдуть, все слабіючи{...].
От дійти до того, щоб спілки людські, великі й малі, складались з таких вільних людей, котрі по волі посходились для спільної праці й помочі в вільні товариства, — це й єсть та ціль, до котрої добиваються люди і котра зовсім не подібна до теперішніх держав, своїх чи чужих, виборних чи не виборних. Ціль та зветься безначальство: своя воля кожному й вільне громадство й товариство людей й товариств. Тепер ніхто ще не може сказати докладно ні того, коли, напр., світ дійде до таких безначальних порядків, про які сказано вище, ні всіх доріг, якими він дійде до них. Цілком такі порядки тільки тоді можуть бути й в одній якій країні, коли вони будуть на всьому світі, бо тільки {стр.297} тоді зовсім перестане потреба в вояках і купцях, з котрих скрізь і заводиться панство й багатирство, а за тим і начальство. Для таких порядків мусить також, щоб не було попівства й віри, з котрої виходить попівство, бо попівство теж панство й начальство, а віра заводить незгоду між людьми. Замість віри мусить бути вільна наука, котра до того мусить настільки полегшити людям чорну роботу, щоб люди не могли ділитись на чорноробів і білоробів, щоб кожний робив чорну роботу й мав час і для білої роботи, для вправи громадських діл для науки, котра тепер тільки в руках панства або доводить до панства вчених людей над невченими. А це все речі нелегкі й неблизькі. [...].
Закладаючи перше цілком вільне видання українське, ми будемо старатись зробити його сталим й одчинимо його для всякої письменної праці земляків наших, котрі держаться однакових з нами основних думок про життя громади й природи: хто признається до громадівства, своєї волі (автономії) мужа і жінки, кожної особи, спілки, громади, людської породи, до вільного товариства (федерації) громад і пород людських, до вільного розуму (раціоналізму) й твердої науки (позитивізму).
Драгоманов М. Переднє слово (до "Громади", 1878) //Вибране. К., 1991. С. 276-326.
3. Василь Кучабський — від національної ідеї до державності (1895-1945)
Народився в Пустомитах (Волиці) біля Львова. У 1900—1905 рр. навчався в народній школі (початкова чотирикласна школа) М.Львова. Після її закінчення вступив до Філії Цісарсько-королівської академічної гімназії у Львові. Про рівень викладання в цій гімназії може свідчити те, що серед її професорів були Ф.Колесса, С.Людкевич, І.Крип'якевич та ін. У 1913 р. з відзнакою закінчив гімназію і записався на відділ права Львівського університету, де провчився два семестри. З весни 1913 р. брав участь у роботі товариства "Січові Стрільці", які стали основою майбутніх військових формувань Українських Січових Стрільців (УСС), Української Галицької Армії,
З початком війни 1914 р. перебував у складі Легіону УСС у якості команданта роти та сотні. Відзначився особистою хоробрістю, мужністю. У вересні 1916 р. був захоплений в полон і до втечі на початку 1918 р. ув'язнений у таборі «Дубовци» біля Царицина. З січня 1918 р. перебував у Києві, взяв участь у створенні Куреня Січових Стрільців під проводом Є.Коновальця. Обирався членом Стрілецької Ради Січових Стрільців, командував сотнею та полком [7].
У 1919 р. у складі дипломатичної місії України виїхав у Швецію. Після саморозпуску УСС з грудня 1919 р. перебував за кордоном. У 1920 р. повернувся до Львова. Був одним із засновників Української Військової Організації (УВО). Продовжував навчання у Львівському таємному українському університеті. Постійно зазнавав переслідувань поліції.
У 1923 р. змушений був виїхати з України. Крім української та польської, досконало опанував німецькою, англійською, грецькою то латинською мовами. За кордоном обіймав посади журналіста, бібліографа у Берліні, Кілі та Любліні. Взяв активну участь у роботі Українського наукового інституту в Берліні. У 1938 р. доктор філософії, професор В.Кучабський став дійсним членом Наукового Товариства ім. Т.Шевченка. Точних даних про місце і дату смерті немає.
Політичні погляди обмежуються державницько-консервативним напрямом. Автор ряду праць з історії та теорії міжнародних відносин, дипломатії. Серед них: "Україна і Польща", "Українська дипломатія і держави Антанти в році 1919", "Польська дипломатія і "східно-галицьке" питання на Паризькій мировій конференції 1919 р." та ін.
Після Першої світової війни ідеологія консерватизму реально позначилася на духовному й політичному житті українського суспільства. Цьому значною мірою, сприяла діяльність В.Липинського, який створив школу консервативних істориків-державників. Однією з найяскравіших постатей в цій школі був В.Кучабський, який стверджував, що необхідною умовою формування державної концепції України є державна національна ідея, а основною передумовою створення держави – формування нації. Нацією вчений вважав, психічний стан своєрідного національного комплексу відчуттів, національного світогляду, національних бажань, на якому грунтується творче змагання конкретної спільності. Кожна нація, на його думку, виростає з певного етнічного центру й охоплює, головним чином, етнічно однорідну масу.
Думку про доцільність національної політики, незважаючи на жертви, В.Кучабський назвав реакційною і вважав, що тогочасній ідеології не вистачило саме етичних підстав. Тому й боротьбу за державність певні політичні сили ставили у площину свідомого обману мас соціальними гаслами. З такою ж рішучістю В.Кучабський заперечував й націоналістичні гасла, “поширення людожерної ненависти до займанців”, вважаючи, що ненависть, руїна не можуть замінити творчий чин будівництва нової держави. Саме тому історик заперечував В.Леніну, який вважав, що “революції в рукавичках не роблять”. Адже якщо мета більшовицької революції – руїна, то мета національної революції – будова…”
У доповіді “Завдання української суспільности під теперішній момент” на студентському з’їзді у Львові, що відбувся на початку липня 1921 р. молодий ще В.Кучабський заявив, що реальний шлях до державної незалежності лежить через революцію, через боротьбу. Проте історик відкидав необдумані насильницькі ідеї, які нічим не були одухотворені: збройна боротьба не повинна бути “вибухом ентузіазму й інстинктів, кавалерійською атакою”, а лише “завершенням усього комплексу національної праці, всього процесу національного самовизначення…” Він визначив чотири першочергові заходи, які, на його думку, могли б сприяти підготовці галичан до національно-визвольної боротьби:
відмовитися від ілюзорної надії на чужу допомогу;
орієнтуватися виключно на власні сили;
визнати шкідливими поодинокі виступи, зокрема терористичні акції, які не підтримані масовою активністю трудящих;
знищити гіпноз страху перед польською тюрмою і психічно підготуватися до складніших і ризикованіших масових виступів у майбутньому.
В.Кучабський критикував люмпенізований елемент, що намагався диктувати національну політику і вигадував різноманітні ідеології, засуджував тероризм як державницьку політику, виступав проти розпалювання ненависті до національних меншин, називаючи це заразою, що з’їдає нас самих, порушує внутрішню врівноваженість, застерігав від того, щоб керівництво політичним проводом не взяли в свої руки крикуни і демагоги, які не хочуть вчитися, не хочуть готувати себе до того, щоб жити з чесної праці, без державної посади, а кидаються в “політику”, аби з неї жити, наголошував на необхідності звернути особливу увагу на виховання молодого покоління, яке “підростає здичавіле й півінтелігентне”, радив давати йому кращу освіту й вибагливіше виховання, поширити горизонти його думки, навчити його відрази до нинішньої “масової” метушливості та істерії.
В.Кучабський закликав українських істориків, письменників, публіцистів полишити працю на ідеологічній ниві, досконало і об’єктивно вивчити історичну дійсність різних часів і народів та з’ясувати,який шлях, що веде до державності, найкращий. Можна, на його думку, у цій справі повчитися у В.Антоновича, М.Драгоманова, які вирізнялися духовною стабільністю і виховані на традиціях класичної грецької та римської історії. Цього не можна сказати про тогочасних політиків, які не мали достатнього інтелектуального підгрунтя, а тому легко ідеологізувалися, тобто спекулювали абстрактними категоріями та схемами. Саме тому історик був проти того, щоб теоретично мислячі особистості виступали в ролі “практичних політиків”, “ідеологів” і “організаторів”. У цивілізованих державах цим займаються політичні партії. Він вимагав, аби народові говорити правду, не боячись втратити “популярність” чи навіть потрапити під кулі терористів, вважав, що чесним людям було нелегко пробитися до національної політики, бо конкурувати з демагогами, інтриганами і наклепниками неможливо. Ситуація ускладнювалася тим, що процес морально-політичного розкладу зачіпав не лише верхні шари населення, а й проникав до самих низів. Вихід з цієї важкої ситуації вчений вбачав у зверненні до духовних першоджерел, у кристалізації в душах людей нового етосу, який у своїй основі мав бути релігійним, героїчним і аристократичним.
В поглядах на політичну культуру В.Кучабський дотримувався концепції В.Липинського, сутність якої грунтувалася на оптимальному поєднанні політичної науки і політичного досвіду. Виходячи із такого розуміння, він вважав, що політична культура включає не тільки правильну оцінку існуючого, а ще більшою мірою точну оцінку майбутнього. Вона передбачає не лише нові ідеї, що враховують суспільно-політичні реалії, а й сильних вольових людей, здатних втілити ці ідеї в життя. Еліту В.Кучабський розумів як аристократичну верству, здатну розв’язати назрілі питання сучасності. Її поява можлива внаслідок зміни духовної суті народу. Українську еліту 1917-1921 рр. він охарактеризував як таку, що не володіла державно-владними рисами, а більше схилялася до анархізму, продажності, відчуженості, матеріального комфорту. На думку вченого, високо розвинену духовну еліту можна сформувати тільки на засадах консерватизму, для чого необхідно підвищити освітній рівень молоді, відродити дух патріотизму, виховати усвідомлення рівності й спільності поляків і західних українців. Вивчаючи проблему лідерства, В.Кучабський пов’язував появу визначних осіб з відповідною історичною ситуацією, психічним станом нації. Він виділив три типи лідерів: пророчі, Богом натхненні постаті, героїчні реформаторські особистості й ті, що можуть очолити натовп, збурити його інстинкти, запалити на руйнівну стихію [7].
Значне місце в науковій спадщині В.Кучабського посідає проблематика, пов’язана з історією становлення і розвитку січового стрілецтва – збройних сил України. По гарячих слідах історичних подій вчений відтворював складний процес організації українського війська, що було важливим чинником національної ідеї, ідеї самостійності українського народу. Стрілецтво, на його думку, уособлювало найкращі риси українського народу: патріотичний ідеалізм, високу освіченість, військову потугу і демократичний устрій. З його появою учений пов’язував зародження національно-державного мислення українського народу і поступове витіснення з української політичної думки автономістських поглядів, соціалістичної ідеї “визволення людини”. Перша світова війна сприяла загартуванню стрілецьких загонів, формуванню в них національного світогляду, подоланню германофільської орієнтації. Основними причинами, які призвели до розвалу української армії, В.Кучабський вважав її непідготовленість до війни, нестачу патріотично налаштованих офіцерських кадрів, втомленість бійців війною, більшовицьку пропаганду. Використавши велику кількість документального матеріалу,спогади учасників визвольних змагань, власні спостереження, В.Кучабський не тільки заклав міцний фундамент історіографії січового стрілецтва, а й створив теоретичні підвалини будівництва української національної армії, показав її місце і роль у процесі творення самостійної держави.
Узагальнивши досвід українського Січового Стрілецтва, яке уособлювало найкраші риси українського народу - патріотичний ідеалізм, високу освіченість, військову потугу, прагнення встановити демократичний устрій, В.Кучабський заклав теоретичні основи формування національних збройних сил. Головною причиною поразки українських визвольних змагань вважав домінування в політичній думці України (особливо Наддніпрянської) ідеї української автономії в складі демократичної Росії. Саме через таку позицію частини української інтелігенції, представникам якої належала провідна роль у Центральній Раді, УНР не вдалося організувати належним чином армію, державний апарат, здійснити соціально-економічні реформи, сконсолідувати різні прошарки народу довкола національної ідеї, захистити державу. Гетьманська держава, хоч і мала деякі переваги перед УНР в організації державного життя, все-таки не стала органічним елементом національно-визвольного руху. Нав'язаний ззовні німецький окупаційний режим не дав змоги об'єднати національно-визвольні і російські контрреволюційні сили в боротьбі з більшовизмом. Зробивши ставку на російську контрреволюцію і спровокувавши тим самим опозицію національно-демократичних сил, гетьманська держава не дістала підтримки в народі. Падіння Гетьманату В.Кучабський розцінив як втрату будь-якої перспективи зберегти українську державність і створити умови для перемоги над більшовизмом. Директорію, яка маневрувала між більшовиками, селянством та Антантою, В.Кучабський визначив як таку, шо виявилася неспроможною керувати українським суспільством, тобто організувати ефективний державний апарат, приборкати отаманшину, створити боєздатну армію, вирішити аграрне питання. Незважаючи на те, що Директорія, порівняно з Центральною Радою, чіткіше відстоювала національно-державницькі позиції, її керівництво не мало ані державотворчого, ані військового досвіду для того, шоб розв'язати складні суспільно-політичні проблеми тогочасної України. 0б’єднання УНР і ЗУНР В.Кучабський вважав безперспективним з огляду на глибокі геополітичні протирічяя між Східною та Західною Україною, різний рівень політичної свідомості народу. Отже, на думку В.Кучабського, українська державність у добу визвольних змагань 1917- 1921 рр. не набрала ані форми демократичної республіки, ані форми консервативної монархії, ані форми диктатури, ані форми радянської влади, оскільки не лише окремі історичні постаті, а й народні маси не були готові до державницького життя. Тільки об'єднання консервативних (аристократичних) та національно-демократичних (вихідців з народної інтелігенції) сил могло забезпечити українському народові здобуття незалежності.
Розглядаючи проблему українсько-польських взаємин, В.Кучабський виявив надзвичайну історичну ерудицію та широту політичного мислення. Його оцінки грунтувалися на позиціях державницького світогляду, шо віддзеркалював основні принципи українського консерватизму. Назвавши політику Національно-демократичної партії Польщі безперспективною через цілковите ігнорування законного права українського народу на державність, В.Кучабський також відкинув федералістичну концепцію Ю.Пілсудського, суть якої зводилася до узаконення розчленованості України і підпорядкування її Польщі. Відносини між українським і польським народами, на думку вченого, могли нормалізуватися лише за умови визнання Польщею права українців на самовизначення, відмови від військової експансії, збереження внутрішньої політичної стабільності.
В.Кучабський став також одним з перших глибоких і послідовних критиків більшовицької ідеології. У його аналізі - наукова та політична цінність висновків щодо перспектив державницьких змагань українського народу в контексті боротьби з російським шовінізмом у формі більшовизму. Виходяди з визнання множинності і національної неповторності культур, В.Кучабський розглядав більшовизм не як інтернаціональне, а передусім як національне, російське явище, що грунтувалося на монголо-візантійських традиціях. Більшовицьку інтернаціоналізацію України історик трактував як суцільну русифікацію українського народу на рівні не лише національно-культурного життя, а й соціально-класової структури суспільства. Головну ознаку цивілізованої держави вчений вбачав не в мові й традиціях, а в здатності нації реалізувати себе в усіх ділянках суспільного життя. Використання гасла “про право націй на самовизначення” задля пропаганди, він назвав геніальним винаходом більшовиків у реалізації російської великодержавницькоі ідеї. Іініційована заходами більшовиків українізація, на думку В.Кучабського, мала на меті, по-перше, приспати національні почуття українців, не дати їм змоги перетворити боротьбу за мову на засіб домагань національної держави; по-друге, розколоти національно-патріотичні сили і в західній, і в радянській Україні, посилити прорядянські настрої, привернути на свій бік національну еліту; по-третє, використати українізацію для піднесення власного престижу в очах світової громадськості, щоб інспірувати антиколоніальну боротьбу проти тогочасної ліберальної системи Заходу [7].
Список використаної літератури
Боберський О. Правник, державник, науковець: Станіслав Дністрянський // Тернопільська газета. — 2000. — 15 листоп., портр. — (Галицькі світочі).
Гаврош О. Історія одного кохання: Через сто років після шлюбу закохані знову з'єдналися: [Про Станіслава та Софію Дністрянських] // Україна молода. — 2001. — 11 квіт., фотогр. — (Минуле і думи).
Гладун З. Станіслав Дністрянський і сучасність // Свобода. — 2000. — 14 листоп.
Дністрянський С. Доповідь С. Дністрянського на святочних зборах у Празі з нагоди вісімдесятиліття від дня народження І. Горбачевського // Тернопіль. — 1995. — № 1. — С. 47-49.
Збожна О. Є світочі української правової освіти // Свобода. — 2000. — 23 верес.
Малик Я., Кондратюк К. Рецензія на книгу С.Гелея “Василь Кучабський: від національної ідеї до державності” // Українські варіанти. – 1998, Ч. 3-4, С. 157-159;
Лизанчук В. “Державу Українську може здійснити любов до неї…” Думки з приводу виходу в світ монографії Степана Гелея “Василь Кучабський: від національної ідеї до державності” // Молода Галичина, 1999, - 16 березня. – Ч. 21.
Політологічний енциклопедичний словник: Навч. Посібник для студентів вищ. навч.закладів.-К.: Генеза, 1997
Політологічний енциклопедичний словник // Упорядник В.П.Горбатенко; За ред. Ю.С.Шевчука, В.Д. Бабкіна, В.П.Горбатенко. 2-е вид., і перероб. – К.: Генеза, 2004.
Потульницький. Нариси з української політології 1918 – 1991. – К., 1994.
Потульницький. Історія української політології.-К.;1992.
Савків Л. «Сирота зрозумів сироту, та й полюбилися»: [Рівно 100 років тому у Львові взяли шлюб С. Дністрянський і С. Рудницька] // Свобода. — 2001. — 21 лип.
Семків О.І. Політологія. Хрестоматія. –– Львів.: Світ, 1996.
Світоч української юридичної думки: 130 років від дня народження академіка Станіслава Дністрянського: Життєпис ювіляра // Свобода. — 2000. — 14 листоп.
Скакун. Драгоманов как политический мислитель. – Харьков, 1993.
Станіслав Дністрянський (1870—1935) — правознавець, публіцист, політичний діяч // Визначні постаті Тернопілля: Біогр. зб. / Уклад.: О. Бенч, В. Троян. — К., 2003. — С. 73-74.
Станіслав Дністрянський — світоч української правової науки: Матеріали наук. конф. юридичного інституту ТАНГ, присвяченої річниці з дня народження академіка Станіслава Дністрянського. — Тернопіль, 1999. — 86 с.