Xreferat.com » Рефераты по политологии » Принципы раcпределения власти, его необходимость и механизм реализации (Принципи поділу Влади, його необхідність і механізм реалізації)

Принципы раcпределения власти, его необходимость и механизм реализации (Принципи поділу Влади, його необхідність і механізм реалізації)

Сутність і види влади

Влада є складним за сутністю й багатоманітним за формами вияву явищем суспільного життя. Існує багато різних концепцій i визначень цього поняття. За вихідне й найпростіше можна взяти визначення влади як вплив однієї частини суспільства (індивіда, групи, організації тощо) на поведінку іншої у бажаному для себе напрямі. Уже з такого елементарного визначення видно, що влада є відношенням, отже, передбачає наявність двох сторін. Будь-яке відношення є взаємодією його сторін. Основною особливістю владного відношення є переважний, визначальний вплив однієї його сторони на іншу. Тому сторону з переважним впливом доцільно називати суб’єктом, а сторону, яка цього впливу зазнає, – об’єктом владного відношення. Суб’єктами влади можуть бути індивіди, соціальні групи, організації тощо. Очевидно, що влада не є властивістю не тільки об’єкта, а й суб'єкта. Вона виступає саме як відношення між ними i не існує як без суб'єкта, так i без об'єкта.

Будемо виходити з того, що влада та владні відносини притаманні будь-якому суспільству з моменту його виникнення, тоді як політична влада і політико-владні відносини характерні лише для певних етапів суспільного розвитку.

Оскільки влада є суто суспільним відношенням, у якому задіяні наділені свідомістю i волею люди, а переважний вплив одних людей на інших є вольовим відношенням між ними, то влада може бути визначена як вольове відношення між людьми, тобто таке відношення, за якого одні люди можуть нав'язувати свою волю іншим.

М. Вебер у зв'язку з цим зазначав: «Влада означає будь-яку можливість проводити всередині даних соціальних відносин власну волю навіть всупереч опору, незалежно від того, на чому така можливість заснована».

Специфічною ознакою влади як суспільного відношення виступає домінування владної волі, а не просто впливу. Цим влада відрізняється від останнього, який є дещо ширшим явищем.

Як вольове відношення влада icнyє в потенціальній i реальній формах. Потенціальною є влада, що не виявила себе. Вона не менш істотна, ніж реалізована влада. Усвідомлення наявної, хоча й не реалізованої влади, справляє на її потенціальні об’єкти сильний дисциплінуючий та організуючий вплив, іноді не менш сильний, ніж реально діюча влада.

Нав'язування одними людьми своєї волі іншим може здійснюватись із використанням різних засобів – примусу, права, авторитету тощо. Залежно від засобів здійснення влади розрізняються різні її види – економічна, соціальна, політична, духовно-інформаційна, сімейна тощо. Глибинним джерелом економічної влади є відмінності у відношенні людей до власності на засоби виробництва. Економічна влада – це об’єктивно зумовлені матеріальними потребами життя суспільства відносини, в яких власник засобів виробництва підпорядковує своїй волі волю інших учасників процесу виробництва. Засобами такого підпорядкування можуть бути як безпосереднє володіння власністю, так i контроль над нею, а також кошти, цінні папери, договірні зобов'язання тощо.

Якщо економічна влада передбачає розподіл матеріальних благ, то соціальна означає розподіл благ соціальних. Вона пов'язана з визначенням статусу різних груп у структурі суспільства, посад, прав та обов’язків, наданням соціальних послуг у сфері освіти, охорони здоров'я, забезпечення житлом тощо, а також розподілом доходів, різноманітних пільг і привілеїв.

Духовно-інформаційна влада – це організація духовного виробництва в ycix його формах і здійснення інформаційного та ідеологічного впливу. Ця влада реалізується за допомогою засобів духовно-інформаційного впливу на людей. Такими засобами можуть бути мораль, релігія, ідеологія, мистецтво, наукові знання, інформація про поточні події суспільного життя тощо. Величезну владу над людьми має, зокрема, церква. Ця влада ґрунтується на вірі в релігійні догмати і здебільшого не має правового закріплення за винятком тих держав, де церква визнається офіційним політичним інститутом. Незаперечною є влада так званих моральних авторитетів – людей з високими моральними рисами, які присвятили своє життя служінню суспільному благу. Але найбільшу духовно-інформаційну владу в сучасному суспільстві (на превеликий жаль) мають засоби масової інформації – преса, радіомовлення, телебачення. Вони є головним чинником формування громадської думки і називаються ще «четвертою владою», котра за силою впливу на суспільство прирівнюється до законодавчої, виконавчої та судової влади держави. Негативною стороною (за великої сили впливу) духовно-інформаційної влади може бути поширення необ’єктивних даних про стан суспільства, функціонування держави, її міжнародне становище тощо, а також те, що така влада є засобом маніпулювання громадською думкою, управління свідомістю й поведінкою людей в інтересах певних політичних сил.

Одним із різновидів влади в суспільстві є сімейна влада – побудований на силі авторитету вплив одного або декількох членів сім’ї на її життєдіяльність. Цей авторитет, як i будь-який авторитет узагалі, не можна створити за допомогою права чи примусу. Він є проявом поваги одних членів сім’ї до інших, результатом визнання їхнього життєвого досвіду, трудових заслуг тощо.

Політична влада

Влада є однією з фундаментальних засад політичного розвитку суспільства. Вона має правовий, економічний, духовно-ідеологічний характер, існує скрізь, де наявні будь-які стійкі об’єднання людей, тісно пов’язана з політичною сферою, є засобом здійснення і способом утвердження певної політики. Політична влада виникла раніше за владу державну і визначає реальну здатність соціальної групи чи індивіда виявляти свою волю за допомогою політики i правових норм. Реалізація інших видів влади тією чи іншою мірою може відбуватися з використанням правових норм, однак лише для політичної влади такі норми є найважливішим засобом її здійснення. Якщо економічну владу умовно можна назвати «владою грошей», духовно-інформаційну -«владою інформації», сімейну – «владою авторитету», то політичну владу – «владою права». Але це не означає, що політична влада скрізь i завжди здійснюється за допомогою права, однак право є головним засобом її реалізації.

Норми права – це встановлені або санкціоновані державою з метою регулювання суспільних відносин загальнообов’язкові правила поведінки. Дотримання й виконання норм права забезпечується шляхом як переконання, так i державного примусу. Держава, не тільки встановлює норми права, а й виступає найважливішим гарантом їx виконання. Відповідно державна влада є найважливішою формою політичної влади. Поняття політичної влади значно ширше від поняття влади державної. Державна влада – це така форма суспільної влади, яка має класовий характер, спирається на спеціальний апарат примусу й наділена монопольним правом видавати закони та інші розпорядження, обов’язкові для всього населення».

Специфіка державної влади полягає в тому, що вона здійснюється спеціальним апаратом, поширюється на всю територію країни, наділена монополією на прийняття законів та застосування примусу.

Політична влада здійснюється не тільки державою, а й іншими політичними інститутами – політичними партіями, громадсько-політичними організаціями, органами місцевого самоврядування. Відповідно можна виокремити владу політичних партій, громадських організацій, органів місцевого самоврядування як форми політичної влади. На відміну від державної влади, яка має загальний характер i поширюється на всю територію країни й суспільство в цілому, влада політичних партій i громадських організацій здійснюється лише в їхніх межах. Вона ґрунтується як на правових нормах, установлених державою, так i на політичних нормах, які не є правовими i діють лише в межах політичних партій i громадських організацій. Такі норми закріплюються у статутах партій i громадських організацій i стосуються визначення прав та обов’язків їx членів, внутрішньопартійної діяльності тощо. А це означає, що засобами здійснення політичної влади виступають не тільки правові, а й політичні норми як такі, що діють всередині недержавних політичних організацій та у стосунках між ними.

Норми права як засіб регулювання суспільних відносин i здійснення політичної влади передбачають наявність примусу щодо їx дотримання. Hociєм такого примусу є держава. Природу державної влади характеризує передусім її здатність домагатися здійснення тих чи інших цілей за допомогою примусу. Державна влада не обов'язково застосовує примус для виконання її настанов. Вона може домагатися своїх цілей також іншими засобами – економічними, соціальними, ідеологічними тощо. Однак саме держава наділена монополією на те, щоб примусити членів суспільства до виконання її настанов.

Державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу й судову i здійснюється за допомогою спеціального апарату на всій території, на яку поширюється державний суверенітет. На відміну від влади держави влада органів місцевого самоврядування поширюється лише на певну частину території держави i значною мірою здійснюється на громадських засадах. Влада органів місцевого самоврядування ґрунтується як на загальнодержавних правових нормах, так i на нормативних актах самих цих органів, дія яких поширюється лише на підпорядковану їм територію.

Таким чином, підсумовуючи все вищесказане, можна зробити висновок, що політична влада – це реальна здатність одних людей проводити свою волю стосовно інших за допомогою правових i політичних норм.

Форми та механізм політичної влади

Основними формами політичної влади є панування, політичне керівництво, управління, контроль. Панування – це абсолютне чи відносне підкорення одних людей (соціальних груп) іншим. Політичне керівництво й управління реалізується через прийняття стратегічних і тактичних рішень до об‘єктів влади, через організацію та регулювання їх розвитку. А контроль – це здатність суб'єктів влади постійно стежити за тим, як реалізуються настанови влади – закони, укази, розпорядження тощо. Але практика владарювання свідчить про існування некоректних, а подекуди й аморальних форм та засобів: підкуп, обман, обіцянки, шантаж, штучні перешкоди, популізм тощо. Усе це завдає шкоди істинній демократії, підриває престиж влади, викликає до неї недовіру народу, загрожує соціальними конфліктами.

Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб‘єкта правління. До них належать:

- монархія – єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням) спадкоємне правління однієї особи (монарха);

- тиранія – одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького захоплення влади;

- аристократія – влада кращих, тобто верхівкової, знатної, привілейованої групи;

- олігархія – влада небагатьох багатих;

- тимократія – особлива форма олігархії, за якою державна влада належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто – військовою силою;

- теократія – влада церкви;

- охлократія – влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві настрої та примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічно;

- демократія – влада народу на основі закону та забезпечення прав і свобод громадян.

Сучасні дослідники виокремлюють ще владу партократії(партійної верхівки, номенклатури), бюрократії(панування вищого державного чиновництва, засилля над централізованості й заформалізованості в державі), технократії(вирішальний вплив у суспільстві здійснює науково-технічна еліта; панування технологічного мислення).

Політична влада втілюється через механізм владних відносин. Польський політолог Єжи Вятр запропонував таку його структуру:

- наявність у владних відносинах не менше двох партнерів;

- волевиявлення володаря здійснюється у вигляді певного акту, який передбачає санкції за непідкорення його волі;

- обов‘язкове підкорення тому, хто здійснює владу;

- соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, інших – їм підкорятися(правове забезпечення).

Такий механізм владних відносин, чітко працюючи, забезпечує оперативність і дієвість взаємозв‘язку суб‘єкта і об‘єкта, реалізацію функцій.

Такими функціями є:

- інтегративна (полягає в об‘єднанні соціально-політичних сил суспільства);

- регулятивна(спрямовує політичну волю мас на регулювання життєдіяльності суспільства, правотворчість);

- мотиваційна (формування мотивів політичної діяльності, передусім загальнозначущих);

- стабілізуюча(націленість на стійкий розвиток політичної системи, громадянського суспільства).

Вдосконалення і демократизація політичного управління передбачає пошук нових способів реалізації влади і певні вимоги до неї. З огляду на це російський політичний мислитель Іван Ільїн (1882-1954) сформулював шість аксіом державної влади:

  1. Державна влада не може належати нікому, крім тих, хто має правове повноваження. Правосвідомість вимагає, щоб влада сприймалась не як сила, яка породжує право, а як правочинне повноваження. Право народжується не від сили, а тільки від права і завжди від природного права. Влада, яка не має правової санкції, не має й правового виміру.

  2. Державна влада в межах кожного політичного союзу повинна бути одна. Вона – єдине організоване волевиявлення, яке випливає з єдності права. В кожному політичному союзі державна влада, незважаючи на принцип її поділу, за своєю суттю і метою єдина. Наявність двох державних влад свідчить про існування двох політичних союзів.

  3. Влада має здійснюватись людьми, які відповідають високому етичному й політичному цензу. Влада без авторитету гірша, ніж явне безвладдя. Народ, який принципово заперечує правління кращих, є ганебним натовпом, а демагоги – його провідниками.

  4. Політична програма володарюючих може передбачати лише заходи, які мають загальний інтерес. Адже державна влада покликана утверджувати природне право, а воно збігається із загальними інтересами народу і кожного громадянина.

  5. Політична програма влади має охоплювати заходи і реформи, які реально можна втілити в життя. Неприпустимо вдаватися до утопічних, нездійсненних програмних накреслень.

  6. Державна влада принципово пов‘язана розподільчою справедливістю. Однак влада має право і зобов‘язана відступати від неї тоді, коли цього вимагає національно-духовне буття народу.

Практика політичного життя засвідчує, що ігнорування цих аксіом призводить до кризи державної влади, дестабілізації суспільства, конфліктних ситуацій, які можуть переростати навіть у громадянську війну.

Конкретизуючи характеристику політичної влади, можна виділити такі її основні особливості: верховенство, публічність, моноцентричність, легальність, різноманіття рecypciв.

Верховенство політичної влади полягає в обов’язковості її рішень для інших видів влади та суспільства в цілому.

Публічність (від лат. publicus – суспільний, народний) політичної влади означає її суспільний, безособовий i відкритий характер. На відміну від існуючої в невеликих групах приватної особистої влади, наприклад сімейної, політична влада реалізується від імені i в межах усього суспільства i звертається за допомогою права до вcix його членів.

Моноцентричність політичної влади проявляється в наявності єдиного центру прийняття рішень, які стосуються всього суспільства. Таким центром є держава, її вищі органи. На відміну від політичної влади інші види влади (економічна, соціальна, духовно-інформаційна) є поліцентричними, вони здійснюються багатьма незалежними один від одного центрами – підприємствами, соціальними фондами, засобами масової інформації тощо. В демократичному суспільстві немає такого органу, який би зосереджував у своїх руках усю повноту економічної, соціальної чи духовно-інформаційної влади.

Легальність пoлiтичнoї влади означає її законність, зокрема щодо існування самої влади та застосування нею примусу.

Ще однією особливістю політичної влади є різноманіття її рecypciв, тобто засобів здiйcнeння. Політична влада використовує не тільки примус, а й економічні, соціальні, дyxoвнo-iнфopмaцiйнi засоби. При цьому найважливішими засобами її здійснення є правові й політичні норми.

Важливою особливістю влади взагалі, політичної зокрема, є її кумулятивний характер, пов'язаний з ресурсами влади. Кумулятивний ефект проявляється у зростаючому нагромадженні влади та значному посиленні її впливу в результаті взаємодії різних видів і pecypciв влади. Так, економічна влада, засобами реалізації якої є власність на засоби виробництва, гроші, повноваження в межах керівних посад в економічних структурах, створює можливості для оволодіння владою політичною, наприклад шляхом фінансового забезпечення перемоги на виборах. Наявність економічних ресурсів відкриває доступ i до духовно-інформаційної влади. Оволодіння засобами масової інформації, у свою чергу, створює можливості для інформаційного впливу на суспільство i владу, зайняття провідних політичних позицій, отримання доходу. Але найбільші можливості створює оволодіння політичною владою, особливо державною. Політична влада відкриває доступ до економічної, соціальної i духовно-інформаційної влади, дає можливість зосереджувати в руках конкретних осіб величезні економічні, соціальні та інформаційні ресурси, що не може не супроводжуватись згубними наслідками.

В результаті зосередження в руках небагатьох осіб pecypciв економічної, політичної, соціальної та духовно-інформаційної влади утверджується олігархічна форма державного правління (грецьк. oligarchia – правління небагатьох, від oligos – небагато i arche – влада), коли країною править фактично у власних інтересах невелика група найбагатших людей. Олігархічна форма правління наявна, зокрема, в тоталітарних державах, де вся повнота економічної, політичної, соціальної i духовно-інформаційної влади зосереджується в руках партійної верхівки.

У демократичних політичних системах існують застереження проти концентрації в одних руках різних видів i pecypciв влади. Такими застереженнями, зокрема, є: поділ державної влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки; розподіл влади між державою, політичними пapтiями, групами iнтepeciв, органами місцевого самоврядування; антимонопольне законодавство; заборона на суміщення посад на державній службі з деякими іншими посадами; декларування вищими посадовими особами держави доходів, майнового стану та інтересів в економічний сфері; громадський контроль за здійсненням державної влади тощо. Однак за формальної наявності подібних застережень реально вони можуть не діяти, i влада в декларативно демократичній державі фактично матиме олігархічний характер. Через нерозвиненість інститутів демократії олігархічне правління тією чи іншою мірою проявляється, зокрема, в багатьох пocттoтaлiтapниx державах, у тому числі в сучасній Україні.

РЕСУРСИ Й ЛЕГІТИМНІСТЬ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ

Найбільш загальним джерелом влади як основою вольового відношення між людьми є їx природна и соціальна нерівність. Фізичне, iнтeлeктyaльнe , економічне, освітнє, статусне та інше переважання одних людей над іншими дає змогу першим здійснювати свою волю стосовно других. Влада, що виникає на основі природної нерівності, завжди персоніфікована i має характер міжособової взаємодії. Це – підпорядкування конкретній людині. Влада, заснована на соціальній нерівності, втрачає свою персоніфіковану форму. Вона відтворюється в суспільстві незалежно від її конкретних учасників i має більш визначений i стійкий характер.

Найважливішою соціальною причиною підпорядкування одних людей іншим є нерівномірний розподіл рecypciв влади. Під ресурсами влади нерідко розуміють засоби її здійснення. Однак цей термін дещо ширший – ним позначаються не стільки задіяні, скільки потенціальні засоби здійснення влади, тобто такі, які можуть бути використані, але ще не використовуються або ж використовуються недостатньо. Сукупність ycix можливих i фактично використовуваних pecypciв владарювання є потенціалом влади. Врахування pecypciв владарювання i pecypciв спротиву владній волі дає можливість визначити силу влади.

Ресурсами влади можуть бути наявні у розпорядженні її суб’єкта i важливі для об’єкта цінності, засоби, що здатні вплинути на внутрішній світ, мотиви поведінки об’єкта, засоби мистецтва, засоби позбавлення людини тих чи інших цінностей.

Різноманітні ресурси влади можуть класифікуватись за різними ознаками. Так, за характером вони поділяються на утилітарні, примусові та нормативні. Утилітарні (від лат. utilitas – користь, вигода) ресурси – це матеріальні й соціальні блага, пов’язані із задоволенням повсякденних інтересів i потреб людини. За їx допомогою влада, особливо державна, може залучити на свій бік не тільки окремих ociб, а й цілі верстви населення, шляхом надання їм особливого соціального статусу.

Примусові (силові) ресурси влади – це заходи адміністративного i кримінального впливу. Вони передбачають встановлення державою в законодавчому порядку адміністративної i кримінальної відповідальності.

Cилoвi ресурси політичної влади виконують функцію забезпечення оборони країни, безпеки державної влади, охорони внутрішнього правопорядку. Силові ресурси є найбільш дійовими, оскільки їx використання призводить до позбавлення людей власності та волі. Політична влада використовує силові ресурси тією чи іншою мірою досить часто. Найчастіше вона вдається до них тоді, коли її вплив на суспільство за допомогою інших зacoбiв значно послаблюється, зокрема в періоди економічних i політичних криз. Переважання силових pecypciв у здійсненні влади буває в поліцейській державі.

Примусові ресурси влади включають у себе силові, але не зводяться до них. Примус може бути як фізичним, спрямованим на пошкодження тіла, так i психологічним, спрямованим на пошкодження психічної природи людини, чи моральним, спрямованим на досягнення бажаної поведінки всупереч внутрішнім моральним переконанням індивіда. У примусі слід розрізняти також використання сили й насилля. Використання сили – це примус, орієнтація на страх, які передбачені й допускаються законом. Насилля – це використання сили, примусу стороною, якій таке право не надається законом. Використання сили є інституціоналізованим примусом, насилля стоїть поза законом.

Нормативні ресурси влади – це різноманітні соціальні норми, що регулюють багатоманітні суспільні відносини. Найважливішими з них у здійсненні політичної влади є правові і політичні норми. Політична, у тому числі державна, влада може здійснюватись i на основі таких норм, які не мають формалізованого характеру, наприклад норми моралі, традиції, звичаї, тощо.

Розмежування утилітарних, примусових i нормативних ресурсів політичної влади є досить умовним. Так, використання утилітарних i примусових pecypciв здебільшого теж регулюється відповідними нормами. Дія нормативних правових ресурсів спирається на силу державного примусу й може підкріплюватися утилітарними ресурсами.

Відповідно до основних сфер життєдіяльності суспільства виокремлюються економічні, соціальні й духовно-інформаційні ресурси влади.

Специфічним – демографічним – ресурсом політичної влади є сама людина. Люди виступають універсальним ресурсом влади вже тому, що створюють інші ресурси. Велике значення має також кадровий потенціал політичної влади, який складають наділені владними повноваженнями особи.

Використання pecypciв влади перетворює її з можливої на дійсну, яка може виявлятися в таких формах, як панування, керівництво, управління, контроль.

Процес реалізації влади у зазначених формах упорядковується й регулюється за допомогою вищезгаданого спеціального механізму влади – системи організацій та норм їx влаштування й діяльності. Стосовно суспільства механізмом влади виступають державні органи, право, політична система в цілому. Кожний із інститутів цієї системи притаманними йому засобами у відповідних формах бере участь у здійсненні політичної влади, прийнятті рішень з питань внутрішньої i зовнішньої політики.


Легітимність політичної влади

Примусовий характер реалізації політичної влади та ставлення до неї суспільства породжують питання легітимності влади.

Обминаючи історичний розвиток поняття легітимності влади наголосимо на сучасному розумінні його як переконання підвладних i світового співтовариства у її правомірності, як визнання існуючої влади.

Звичайно, легітимність зовсім не означає, що абсолютно всі громадяни приймають дану владу. В будь-якому суспільстві є опозиція здійснюваному політичному курсові, а також різного роду правопорушники, що не ладнають із законом i владою. Легітимність влади означає прийняття її основною частиною суспільства. Такий стан передбачає визнання права суб’єктів влади встановлювати загальнообов’язкові правила поведінки, приймати закони та видавати розпорядження, а також високу правову культуру громадян.

Основними джерелами легітимності виступають три основні суб‘єкти: населення, уряд і зовнішньополітичні структури.

Різні можливості політичних суб‘єктів підтримувати певну систему правління передбачають різні типи легітимності влади. Найвідомішою є класифікація типів влади, запропонована М. Вебером:

а) традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією;

б) харизматичний, оснований на вірі підвладних в надприродну святість, героїзм чи інші виняткові чесноти володаря і створеної або отриманої ним влади;

в) раціональний(легальний), що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм владних структур.

Є й інші типи легітимності політичної влади. Так, за джерелами рoзpiзняють легітимність yчacтi, технократичну i примусу. Перша ґрунтується на залученні громадян до участі в управлінні суспільними справами, що створює обстановку причетності їx до політики, дає змогу громадянам відчувати відповідальність за її проведення i результати. Технократична легітимність ґрунтується на високій ефективності влади, здійснюваної висококваліфікованими фахівцями. Легітимність через примус виявляється в силовому примушуванні громадян до визнання й виконання настанов влади. Сила є останнім аргументом влади, за допомогою якого вона прагне підвищити свою легітимність. Чим сильніший примус, тим нижчий рівень легітимності.

Легітимність влади проявляється не лише в загальнодержавному масштабі, а й на регіональному та місцевому рівнях. Визнаючи центральні органи державної влади, люди можуть не довіряти окремим органам публічної влади на місцях, де нерідко правлять за допомогою методів, далеких від демократії.

З легітимністю політичної влади тісно пов'язана її ефективність як ступінь здійснення владою тих функцій та очікувань, які покладає на неї більшість населення. Головним об’єктивним виявом ефективності державної влади є ступінь забезпечення нею прав i свобод громадян. Чим ефективніша влада, тим більшу підтримку населення вона має. Легітимність влади, підтримка її населенням, у свою чергу, сприяє підвищенню ефективності влади. Влада як забезпечення прав людини тим ефективніша, чим вищий є її авторитет i чим більшими ресурсами вона володіє.

Здатність влади забезпечити підкорення є її силою. Сила влади може ґрунтуватися на страхові або інтересі. Сила влади, заснованої на боязні покарання за непідкорення, нестійка й нетривала. Такій владі притаманна тенденція до ослаблення внаслідок природного прагнення людей позбутися постійного відчуття страху. Влада, яка базується на інтересі, є сильнішою. Особиста заінтересованість людей у владі спонукає їx до добровільного виконання владних розпоряджень. Така влада стабільна й довготривала.

Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь підтримки влади та її інститутів. У зв‘язку з цим можна говорити про кризи легітимності (зниження реальної підтримки органів державної влади чи

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: