Права націй
Проблема складається в тім, щоб кожен представник даного народу, представник, будемо так говорити, населення, що живе на даній території, має можливість висловити свою волю. Інше питання, що потім російськомовне населення виступило проти дискримінаційного закону про громадянство. Це наступний, будемо говорити так, етап розвитку. Але сутність справи укладається в тім, що більшість населення, що брало участь у голосуванні, висловилося за незалежність.
Коли ми говоримо про право націй і народів на самовизначення, то варто мати на увазі, що це право здійснюється в різних формах. У формі федеративного устрою, конфедеративного устрою чи у формі політичної незалежності. Треба сказати, що в правовій літературі — нашій і зарубіжній — з'явилося кілька статей, де говорилося про те, що принцип самовизначення суперечить принципу територіальної цілісності. Нічого подібного — ніякого протиріччя тут немає. Принцип територіальної цілісності як був, так і залишається одним з основних принципів міжнародного права.
Поняття «самовизначення» означає, що кожен народ мирним шляхом може змінити, у тому числі і територіальну цілісність будь-якої держави.
Ще я хотіла б пояснити пріоритет прав особистості перед правами колективу, тобто про те, що з прав індивідуальних - зрозуміло, грамотно сформульованих і цивілізовано дотримуваних - автоматично випливають будь-які колективні права. Справді, якщо кожний має доступ до інформації і можливістю безперешкодного вираження своєї думки, якщо кожний користається правом - нічим, крім розумного закону, не обмеженим - створювати будь-які мирні асоціації, що не порушують прав інших осіб, то звідси просто автоматично випливає право на будь-яку мислиму форму культурної автономії, на будь-який спосіб утворення, прямо випливають усі релігійні, профспілкові і тому подібні права, у тому числі право говорити обраною мовою і право поєднуватися по національній ознаці, якщо це питання є особливо важливим. Я не думаю, що варто розвивати це міркування - адже його логіка зовсім проста.
Однак з цього загального правила є одне виключення, і воно торкається питання про державність. Якщо глянути на нього з погляду права, то ми побачимо, що це взагалі не правове питання, насамперед по тій простій причині, що зовсім не визначено - і принципово не може бути визначено! - суб'єкт права. Тому що як визначити однозначно і строго, хто саме утворить ту спільність людей, що вже може, так сказати, претендувати на державність? Яким критерієм при цьому користатися? [10, 283].
Звичайно, коли розставляєш крапки над і, то виходить різко і не дуже чемно, але можна множити і множити приклади місць на землі, де такого роду питання виникають і не мають правового рішення. Наприклад, у Дагестані ледве не кожен аул говорить своєю мовою; там існує більш 30 мов, носії яких один одного не розуміють. Усі ці тридцять чи більш аулів - вже суверенні держави чи ще ні? Якщо не всі, то хто саме. "Якщо всі, то як може жити суспільство, влаштоване таким чином? Скільки посольств треба створити і як домовитися між собою? Між тим усе, що насправді потрібно людям, - це мати можливість розвивати свою культуру і бути в ньому не защемленими в порівнянні з іншими. А що стосується того, що ця проблема дотепер не вирішена в міжнародному праві, то вона і не буде вирішена правовими засобами , можна за це ручатися. І наша участь у спробах її вирішення, нічому не допоможе. Тому що немає на землі такої людини, що скаже: „Я точно знаю межу між тими народами, хто мають право на державність і тими, хто ще цього права не мають, а також тими, котрі ніколи його не придбають”. Тому потрібний просто цивілізований підхід до цих проблем - і тоді, їхня гострота має тенденцію відмирати.
Питання перше - щодо посилань на історичний контекст, необхідний для постановки проблеми прав людини. Чекання придатне історичному контексту означає, що час для постановки проблем прав людини не прийде взагалі ніколи. І другий, не менш важливий. Я безумовно визнаю право всякого народу на самовизначення і не заперечую того, що це фундаментальне право. Але відповіді на питання так і немає. Який же саме народ має це право. Я згадувала про Дагестан і про одно аульні мови, тобто мови, що існують в одному аулі і більше ніде. Ці аули володіють найважливішою конституційною ознакою нації. Чи мають вони право на самовизначення? Якщо так, то ми можна зайти дуже далеко [11, 113].
Якщо вирішити, що первинними є права людини, то в них розчиняються права націй: право на самовизначення, свою державу, розвиток мови і культури. Якщо ж вирішити, що первинними є права народів, то неминуче прийдемо до визначеної дискримінації.
Треба вважатися з обома цими реальностями, кожна з який має право на існування і розвиток. Вирішуючи питання самовизначення націй і народностей, варто не забувати про права людини. А ратуючи за права людини, потрібно ясно і чітко представляти, що є така реальність, як нації.
Невелике технічне уточнення. Післявоєнні міжнародно-правові документи писалися для країн третього світу, де часто важко зрозуміти, що таке нація. Тому в цих документах терміна "права нації" немає. Там мова йде про право народів на самовизначення, а поняття "права нації" ми тут ввели самі і самі повинні визначити, який зміст у нього вкладаємо.
Якщо дорівняти права нації до прав групи, партії чи навіть колективу, то це теж, що і розмовляти зі співрозмовником на різних мовах. Нація - це зовсім інше. Нація - це історично сформована маса людей, що мають загальну мову, територію. Нація - це російська нація, українська, грузинська і т.д. Право нації на самовизначення - це ж елементарне правове поняття, як можна його ототожнювати з правами колективу.
2.2 Права корінних народів
У результаті розпаду СРСР основна вага рішення проблем міжнаціональних відносин перемістилася в рамки колишніх союзних республік СРСР — нині незалежних держав.
Хоча ці держави як правонаступники колишнього СРСР і, отже, учасники багатьох міжнародних угод по правах людини повинні керуватися засадами і нормами цих міжнародних угод у процесі створення своїх національних законів, ці процеси проходять важко й у багатьох відносинах у явному протиріччі з принципами і нормами сучасного загальновизнаного міжнародного права. Це протиріччя чітко виявляється в законах про громадянство деяких колишніх союзних республік СРСР, на основі яких люди були поділені на різні категорії з різними правами й обов'язками. Одним з “правомірних” основ такого поділу громадян використовується доктрина так називаного “переважного права титульних націй” над іншою частиною “не титульного” населення країни [12, 44].
Поряд з цим у багатьох колишніх союзних республіках намітилася інша, не менш суперечлива тенденція. Багато народів автономних і неавтономних утворень у цих колишніх союзних республіках, посилаючись на своє “корінне” походження на відповідних територіях, претендують на переважне право стосовно іншої частини населення даної території, у тому числі у відношенні представників так званою “титульної нації” цих колишніх союзних республік.
У цих умовах, якщо “корінні” народи автономних утворень розглядають “титульні” нації як колонізаторів і причину всіх їхніх нещасть" то, у свою чергу, “титульні” нації оцінюють політику “корінних” народів як політику сепаратизму і погрозу територіальної цілісності союзних республік колишнього СРСР.
Із самого початку необхідно підкреслити, що поняття “титульна” нація не визначена ні в правовому, ні в доктринальному порядку. Разом з тим воно використовується у відношенні тих націй, назви яких визначили назви колишніх союзних республік СРСР.
Таким чином, зміст поняття “титульна” нація тотожне поняттю “корінного” народу в межах усієї території республік колишнього СРСР.
До міжнародних угод, що визначають правовий статус корінних народів, насамперед відносяться Конвенція МОТ “Про захист і інтеграцію корінного й іншого населення, що веде племінний і напівплемінний спосіб життя в незалежних країнах”, Конвенція 1959 р. № 107. на основі якої в 1989 р. була прийнята Конвенція “Про корінні і племінні народи в незалежних країнах”. Крім названих Конвенцій МОТ, у рамках ООН Підкомісією по попередженню дискримінації і захисту меншостей був розроблений проект Декларації прав корінних народів [13, 86].
На підставі приведених документів можна виділити наступні основні елементи визначення “корінний народ”:
— корінні народи є нащадками людей, що населяли яку-небудь область до прибуття туди іншого населення;
— не домінуюче їхнє положення в суспільстві;
— їх культурні й інші відмінності від іншої частини населення;
— їхня свідомість належності до корінного народу;
Зі змісту перерахованих міжнародних документів, а також рекомендацій міжнародних неурядових організацій корінних народів (зокрема, Всесвітньої ради корінного населення) вимальовуються наступні права корінних народів, що складають основу їхнього правового статусу:
— право на повне і дійсне користування основними правами і свободами людини;
— право на свободу і рівність з іншими людьми в суспільстві без якої-небудь дискримінації;
— право на захист і заохочення їх культурних та інших особливостей;
— колективне право на існування як окремого народу, а також їхній захист від геноциду;
— право на розвиток і заохочення їхньої рідної мови, та на усі форми освіти;
— право на визначені форми, структури і повноваження своїх інститутів;
— колективне право на автономне керування їхніми місцевими справами;
— незаконність виселення корінних народів із займаних ними земель;
— право визначати власні пріоритети в розвитку їхнього життя, інститутів і землі, на якій вони живуть традиційно;
— право брати участь у формуванні і здійсненні планів і програм для їх національного і регіонального розвитку;
— поліпшення умов життя, праці і рівня охорони здоров'я й утворення корінних народів повинне бути пріоритетним у платі економічного розвитку регіону;
— національне законодавство повинне враховувати традиції і звичаї корінних народів;
— право на збереження їхньої землі, навколишнього середовища, традиційних економічних структур, способу життя;
— право на збереження, керування, використання природних ресурсів;
— право вимагати, щоб державні органи в обов'язковому порядку консультувалися з ними в справах внутрішнього і міжнародного співробітництва по здійсненню проектів, особливо по освоєнню природних ресурсів, щоб ці проекти не нанесли економічний і екологічний збиток навколишньому середовищу корінних народів і таке інше [14, 74].
У цілому існуючі міжнародні договірні норми враховують специфіку корінних народів тих країн, на території яких прибульці з'явилися 1—2 століття тому назад, і даний факт не викликає сумніву.
Тому механічне застосування міжнародно-правових норм на території колишнього СРСР у даний час не тільки не науково, але і небезпечно, тому що наш регіон відрізняється своєю специфікою.
2.3 Про права жінок
У міжнародних документах визнається, що розвиток правових норм, що гарантують жінкам надання основних прав і свобод людини - необхідний, але недостатній крок для подолання їхньої дискримінації. У соціології права існує багато доказів того, що ефективність права в зміні шаблонів поведінки не знаходиться в повній залежності ні від того ступеня, у якій воно відповідає пануючим у суспільстві установкам, ні від строгості санкцій, застосовуваних для проведення норм права в життя. Справа в тім, що суспільство являє собою не однорідні збори індивідів, а складну мережу різноманітних інтересів, переконань і шаблонів поведінки. Те, що одному із секторів суспільства представляється необхідною умовою ефективного і морального функціонування спільності, є в очах інших секторів незаконною й обтяжною вимогою (це відноситься до прав людини-жінки). Саме в цій сфері так називане право звичаю часто суперечить законодавчому праву.
Права людини жінок („Wомеn's human rights”) відносяться до так названих колективних прав чи третьому поколінню прав людини.
До першого покоління прав людини відносяться традиційні ліберальні цінності - право на свободу думки, совісті і релігії, право на життя, свободу і безпеку особистості і так далі. Це права, що реалізують так названу негативну волю і зобов’язуючі державу утримуватися від втручання в сфери, регульовані цими правами.
Другим поколінням (чи позитивними правами) називають ті соціальні, економічні і культурні права (право на працю і вільний вибір роботи, на соціальне забезпечення, на освіту і т.д.), для реалізації яких необхідне втручання держави (нормативне їхнє визначення, створення соціальних програм і гарантій і так далі).
Третє покоління - це так названі колективні права, що можуть здійснюватися не окремою людиною, а колективом, спільнотою, нацією - право на мир, на самовизначення, на здорове навколишнє середовище, на свободу від дискримінації по половому, національному чи віковому принципі. При прийнятті “Конвенції ООН про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні жінок” обговорювалося питання про те, чому для захисту прав жінок недостатньо Міжнародного Білля про права людини [15, 21].
Створення додаткових засобів захисту прав людини жінок визнано міжнародним співтовариством необхідним тому, що факт належності жінок до "людства" виявився недостатнім для забезпечення їм захисту своїх прав. Для реалізації прав людини жінок недостатнім виявляється створення законодавчих норм і механізмів їхнього дотримання. Реалізація цих прав багато в чому залежить від зміни культурних норм і стереотипів.
Порушення прав людини жінок визначається в ст.1 “Конвенції ООН про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні жінок”, що є одним з найважливіших документів у сфері прав людини жінок, таким чином: “Дискримінація у відношенні жінок означає будь-яке розходження, виключення чи обмеження по ознаці статі, що спрямовано на ослаблення чи зводить нанівець визнання, використання чи здійснення жінками (незалежно від їхнього родинного стану), прав людини й основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній, цивільній чи будь-який іншій області” (СРСР підписав і ратифікував цей документ ще в 1980 році).
Найважливіша особливість цього визначення полягає в тому, що поняття дискримінації застосовується не тільки до юридичної рівноправності чоловіків і жінок, але і до їхнього фактичного положення. Цей же принцип підкреслюється й у статті 2 Конвенції де говориться, що держави - учасники Конвенції зобов'язуються “приймати усі відповідні міри, включаючи законодавчі, для зміни чи скасування діючих законів, постанов, звичаїв і практики, що являють собою дискримінацію у відношенні жінок” [16, 261].
У статтях 5 і 10 Конвенції говориться про те, що держави-учасники повинні переборювати й усувати стереотипні концепції ролі чоловіків і жінок, соціальні і культурні моделі поведінки, засновані на ідеї неповноцінності чи переваги одного зі стать. У Доповіді Генерального Секретаря ООН підкреслюється, що „важливі заходи для зміни такого положення повинні включати контроль і регламентування з боку урядів, для того, щоб розширити участь жінок у роботі засобів масової інформації і зміцнити роль останніх у справі інтеграції”. Іншими словами, крім розробки законів і правових норм по забезпеченню рівноправності жінок і чоловіків і механізмів їхньої реалізації, необхідно змінювати стереотипи і стереотипні моделі гендерних ролей [17, 245].
3 ЮРИДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ НАЦІЙ
Дана глава присвячена здійсненню прав національних і етнічних меншин, проблеми їхнього захисту і коротко здійснити моніторинг тих міжнародних документів, що ілюструють колективне право і право на самовизначення. Будь-яка група людей — це сукупність вхідних у неї індивідуумів. І будь-яке суспільство, з мого погляду, настільки невільно, наскільки безправний самий безправний член цього суспільства. Не може суспільство називатися вільним, якщо є хоч одна людина, права якого порушуються.
Тому індивідуальні права дуже важливі. Але в силу того, що любе право по суті своїй це не що інше, як право вибору, колективні права не входять у суперечність і не порушують індивідуальних прав. Прикладів тому в міжнародній правовій практиці досить. От деякі:
1. Хартія ООН починається словами: «Ми, народи Об'єднаних Націй...» (не «ми, люди», а «ми, народи»).
2. Резолюція 1991/31 від 29 серпня 1991 року: Підкомісія ООН по запобіганню дискримінації і захисту меншостей доручив Генеральному Секретарю ООН підготувати доповідь, озаглавлену «Інтелектуальна власність корінних народів» (знову права визначеної групи людей), до речі йде як прямий наслідок статті 17 Загальної декларації прав людини: «Кожний має право на власність як індивідуально, так і разом з іншими».
3. У міжнародному праві, як і у внутрішньому законодавстві багатьох країн, давно уже визнані й обговорені права жінок. Однак ніхто ніколи не сприймав повагу прав жінок, що складають визначену частину суспільства, як обмеження індивідуальних прав людини.
4. Конвенція МОТ , стаття 5 якої говорить про проблеми корінних народів як про проблеми й індивідуумів, і груп.
5. Декларація ООН «Право на розвиток», 1986 рік. Стаття 2, пункт 2: «Усі люди відповідальні за розвиток як індивідуально, так і колективно, враховуючи необхідність повної поваги їхніх прав людини...»
6. Багато країн— наприклад Норвегія, Швеція, Фінляндія, Данія, Канада, США — визнають за корінними народами колективні права у своєму внутрішнім законодавстві. Уряд Фіджі офіційно заявив на Комісії ООН по правах людини 28 жовтня 1996 року: «Колективні права корінних народів на землю відбиті в законах Фіджі... У той же час індивідуальні права всіх громадян виражені в національному Біллі про права людини, визнаному Конституцією...» [18, 245].
8. Що стосується міфу, начебто колективні права нібито послабляють права людини, те жоден правовий документ не є ізольованим чи одиночним явищем. Любий документ, що стосується колективних чи індивідуальних прав, повинний розглядатися як частина вже існуючої міжнародної системи правових стандартів по правах людини.
Правомочність принципу колективного права дає життя принципу «самовизначення народів».
Не можна розуміти «самовизначення народів» як принцип, що виражається єдино в праві чи виходу відділення чи народу території від якої-небудь держави.
Декларація прав корінних народів містить пункт 31 «Право на самовизначення в складі держави».
Резолюція 49-ї Сесії Комітету ООН по знищенню расової дискримінації від 8 березня 1996 року, пункт 7: «Право народів на самовизначення є одним з основних принципів міжнародного права».
Цей принцип закладений у пункті 1 Хартії ООН, у пункті 1 Міжнародного Пакту по економічних, соціальних і культурних правах і в пункті 1 Міжнародного Пакту по цивільних і політичних правах, а також у інших міжнародних документах по правах людини [19, 152].
Чи суперечить це «колективне» право індивідуальним правам людини?
Право народів на самовизначення і права людини не тільки не суперечать один одному, але і взаємозалежні.
Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 49/148, озаглавлена «Всесвітня реалізація права народів на самовизначення», говорить: «Генеральна Асамблея ООН. підкреслює важливість всесвітньої реалізації прав народів на самовизначення для ефективної гарантії і здійснення прав людини» [20, 175].
Тепер давайте перейдемо до питання про міжнародні стандарти в області прав людини. Повинна сказати, що цей термін уперше з'явився в пресі, причому з'явився він на Заході. Узагалі ж, маються на увазі міжнародно-правові зобов’язання держав в області прав людини. Адже права людини як такі не існують на міждержавному рівні. Держава надає своїм громадянам і особам, що знаходяться на його території визначені права і свободи, і держави несуть основну відповідальність за те, щоб вони були забезпечені належним чином. От тому довгий час існувала думка, що термін міжнародний захист прав людини не дуже вдала, що на міждержавному рівні здійснюється сприяння повазі до прав людини, заохочення поваги до прав людини. Зараз від такого підходу практично відмовилися. Тому, що, усе-таки, міжнародний захист прав людини існує. Є визначені міжнародні механізми, що з більшим чи меншим ступенем ефективності захищають права людини на міждержавному рівні. От приклад, усім добре відомий: Європейський Суд по правах людини, що найчастіше в нас у газетах називають Страсбурзьким судом. Він дійсно розташований у Страсбурзі. Раніш була і Європейська Комісія з прав людини. Але зараз, у зв'язку з тим, що набрав сили 11 протокол до Європейської Конвенції про захист прав людини й основних воль 1950 року структура європейського правозахисного механізму змінився. Залишився тільки Суд, і Ви маєте право при дотриманні визначеною, установленою Конвенцією умов, скаржитися в цей Суд. Існують дані, що вже не менш 2000 скарг із боку громадян колишнього Союзу очікують розгляду в Страсбурзькому суді. Цього можна було очікувати. Однією з умов прийнятності скарги в цей Суд є вичерпання місцевих, внутрішніх коштів правового захисту. У нас у правоохоронних органах була поширено одна дивна думка. Допустимо, після Вашого звертання в суд перша інстанція Вам відмовила, потім касаційна інстанція відмовила, а потім Вам нібито потрібно було пройти, на думку чиновників, наглядові інстанції. І от поки це все не пройдено, вважати, що внутрішні кошти правового захисту вичерпані, не можна. Однак, є прецедентна практика Європейського Суду. Суд зовсім недавно вирішив, що відхилення скарги на касаційному рівні розглядається як вичерпання внутрішніх коштів правового захисту. І якщо Вами пройдено дві інстанції (суд першої інстанції і касаційна інстанція), те Ви можете звернутися в Європейський Суд по правах людини [21, 34].
Повертаючи до міжнародних стандартів в області прав людини, необхідно сказати, що іноді висловлюють думку, що і рекомендації теж є деякою мірою міжнародними стандартами в області прав людини. Я думаю, що це чи невірно неточно. Справа в тім, що рекомендації нікого не зобов'язують юридично, а стандарт припускає необхідність його дотримання. Краще говорити про стандарти, а не про універсально визнані права людини - іноді таке вираження зустрічається в міжнародних документах. Справа в тім, що міжнародний стандарт в області прав людини не завжди може бути присвячений конкретному зобов'язанню, представити яке-небудь чи право волю, наприклад зобов'язанню забезпечити волю слова. Він може бути присвячений і зобов'язанню не допускати якихось порушень прав людини. Допустимо, не прибігати до катувань або до жорстокого чи принижуючому достоїнство людини поводженню [22, 7].
Де міжнародні стандарти в області прав людини знаходять висвітлення, у яких міжнародних актах, документах? Можна розділити ці стандарти на універсальні, загальновизнані і регіональні. Деякі з цих стандартів зараз визнаються практично всіма, незалежно від участі тієї чи іншої держави в якому або міжнародному договорі. Інші ж визнаються на рівні визначеного регіону. Регіональні стандарти можуть збігатися з універсальними, але, як показує практика, регіональні стандарти звичайно йдуть далі універсальних. Природно, у рамках того чи іншого регіону є якісь свої особливості, що дозволяють це зробити, інакше не було би змісту встановлювати якісь регіональні стандарти, а встановлювати стандарти нижче універсального рівня теж не можна, це буде вже порушенням загальновизнаних стандартів. Наприклад, Європейське право прав людини - сукупність регіональних стандартів.
Якщо говорити про проблеми захисту прав національних і етнічних меншин утретє вони заюшили хвилею на політичну арену Європи, після Другої світової війни. Першу хвилю викликало утворення національних держав до і після першої світової війни, другу — мирні договори, залучення до колективної відповідальності, переробка границь після другої світової війни.
Захист меншостей: міжнародне чи право внутрішнє право? Між тими, хто займається проблемою захисту прав, дуже великі розбіжності в оцінці того, яких юридичних коштів вимагає здійснення і захист прав національних і етнічних меншин. Мають місце дві крайні точки зору. По одній з них, потрібно установити міжнародні стандарти і жадати від кожної (європейської) країни їхнього виконання. Відповідно до іншої, врегулювання прав національних меншостей є справою винятково тієї держави, на території якого вони проживають, і повинно здійснюватися на основі внутрішнього права.
Прихильники першої точки зору аргументують тим, що права меншостей відносяться до числа основних прав людини і, як такі, повинні захищатися міжнародними стандартами (як це робить римську угоду ЕС про основні права і волі людини від 1950 року). Інша ж сторона посилається на те, що положення національних меншин у різних країнах (якщо ці меншості взагалі піддаються визначенню) настільки неоднаково, що не коштує, та й неможливо виробити на міжнародному рівні якусь єдину систему правил [23, 27].
Обидві ці точки зору містять у собі частку реальності. Права меншостей — принаймні на сьогоднішній день — дійсно стали частиною прав людини. У той же час у тій чи іншій державі здійснення і захист прав національних меншостей можливі тільки в рамках внутрішньої правової системи даної держави, у тісній згоді з нею.
Чи рано пізно неминуче буде потрібно прийняття такого міжнародного документа, що, з одного боку, загалом сформулював би основні права національних меншин, а з іншого боку, уповноважив би міжнародний форум (наприклад, Європейський суд по правах людини) визначати, чи відповідає внутрішня правотворчість (законодавство) і правозастосування окремих, що підписали документ держав необхідним вимогам [24, 89].
Однак доти, поки міжнародні документи по захисту меншостей носять рекомендаційний характер, для меншостей найважливішим і визначальної є внутрішнє законодавство окремих країн, а ще більш — практика правозастосування. Ще в період між двома світовими війнами досвід показав, що навіть самі виразні юридичні кошти не багато коштують, якщо на практиці дана країна по суті справи регулярно відходить від них.
Кожна окрема держава повинна саме (разом із проживаючими на його території меншинами) шукати і знайти ті кошти і