Вимірювання електричних струмів і напруг
Рис. 10. Вимірювання струмів амперметрами
При вимірюваннях струмів у колах постійного струму можуть використовуватись магнітоелектричні, електродинамічні або теплові амперметри (міліамперметри). Феродинамічні та електромагнітні амперметри можна використовувати лише у тому разі, якщо на шкалах цих приладів позначено, що вони придатні для вимірів на постійному струмі.
Якщо ж такого позначення немає, то при користуванні такими приладами можуть бути більші похибки, ніж це передбачено класом точності приладів.
При вимірюваннях струмів у колах змінного струму можуть використовуватись електромагнітні, електродинамічні, феродинамічні, теплові, термоелектричні або випрямні амперметри.
Магнітоелектричні амперметри зовсім непридатні для вимірів на змінному струмі, а їх помилкове вмикання в коло змінного струму може призвести лише д0 непорозуміння, бо відсутність відхилення їхніх покажчиків від нульової позначки (навіть при значних величинах змінного струму, що проходить через них) може спонукати спостерігача до збільшення напруги (якщо спостерігач може це зробити), що призведе до пошкодження елементів схеми, чутливих до значних напруг і струмів.
Якщо величини струмів необхідно вимірювати У колах зі значними струмами, прямі вимірювання яких неможливі наявними амперметрами, то у колах постійного струму необхідно користуватися зовнішніми шунтами з приєднаними до них магнітоелектричними мілівольтметрами. У колах змінного струму користуються вимірювальними трансформаторами струму з електромагнітними, електродинамічними або феродинамічними амперметрами, розрахованими на величину номінального струму вторинних обмоток цих трансформаторів. Звичайно це 5 А, але може бути і 1 А.
3.2 Вимірювання напруги
Вимірювання напруги є чи не найбільш поширеним видом вимірювань на електричному обладнанні. У більшості випадків для вимірювань напруги змінного струму в промисловості користуються електромагнітними вольтметрами, як такими, що мають просту конструкцію, надійні при користуванні та найдешевші за вартістю серед вольтметрів інших систем сумірного класу точності.
У випадках, коли вимірювана напруга вища за 500...600 В, ці вольтметри використовують разом з вимірювальними трансформаторами напруги, здатними перетворювати змінну напругу номінальної для первинної обмотки трансформатора величини, у напругу 100 В, на яку розраховано вольтметри, призначені для роботи з цими трансформаторами. В цих випадках шкали вольтметрів градуюють у значеннях первинної (високої) напруги трансформатора. При цьому обов'язково повинен бути напис на шкалі про коефіцієнт трансформації необхідного вимірювального трансформатора напруги у вигляді дробу з номінальною первинною напругою його у чисельнику і номінальною напругою вторинної обмотки — у знаменнику.
Для вимірювань напруг змінного струму придатні й електродинамічні вольтметри, але в основному їх використовують як переносні прилади для повірки інших вольтметрів.
Досить часто для вимірювань напруг змінного струму користуються випрямними вольтметрами, що являють собою вимірювальний механізм магнітоелектричної системи, зкомбінований з напівпровідниковими випрямлячами та з додатковим опором, суміщеними в одному корпусі. Для вимірювання напруг постійного струму найдоцільніше користуватись магнітоелектричними вольтметрами, як такими, що потребують малої потужності живлення і мають значний обертовий момент вимірювального механізму, що зумовлює їх достатню надійність в експлуатації. На постійному струмі можна вимірювати напругу також приладами електродинамічної, електростатичної, електромагнітної і феродинамічної систем. У останніх двох випадках — якщо на їхніх шкалах є умовна позначка постійного струму.
В устаткуваннях, де є напруги змінного струму підвищеної чи високої частоти, можна користуватись вольтметрами електростатичної чи випрямної системи.
Напругу, що діє на будь-якій ділянці електричного кола, вимірюють вольтметрами, приєднаними паралельно з контрольованими ділянками. На схемі рис. 11 показано, як треба вмикати вольтметри для вимірювання напруг на різних ділянках електричного кола. Величину напруги мережі, чи якого іншого постачальника електричної енергії, вимірюють вольтметром V1, а величини напруг на опорах резисторів R1 і R2 — вольтметрами V2 і V3.
При вимірюваннях у електричних колах зі значними величинами опорів необхідно враховувати, що приєднання вольтметра до будь-якої ділянки кола може суттєво змінити режим її роботи.

Рис. 11. Вимірювання напруг вольтметрами
В умовах виробництва, наприклад при пошуку пошкоджень у електричних колах, величини напруг на різних ділянках кола вимірюють одним вольтметром, який почергово приєднують до різних точок кола, як це показано на рис. 12. Щоб виміряти величину напруги джерела, вольтметр за допомогою щупів приєднують до точок А і D. Для вимірювання напруги на резисторі R1 — до точок А і В, на R2 — до точок В і С, на R3 — до точок С і D.

Рис. 12. Вимірювання одним вольтметром напруг на різних ділянках електричного кола
Якщо опори R1, R2 і R3 досить великі, а то й сумірні з власним опором вольтметра, то може статись, що сума напруг, виміряних на резисторах R1, R2 і R3, буде значно меншою, ніж напруга мережі. Пояснюється це тим, що під час вимірювання напруги, коли вольтметр приєднано паралельно до якогось з резисторів, дійсна величина опору між точками приєднання щупів буде дещо меншою за величину опору відповідного резистора. При цьому буде меншим і загальний опір кола, що може призвести до збільшення величини струму в колі та величин падіння напруг на інших опорах, що є у колі (тих, на яких у даний момент величина напруги не вимірюється). Таким чином, на контрольованій ділянці величина напруги буде меншою за ту, що буде при відсутності вольтметра.
З цієї причини, наприклад при пошуку несправності в електронних схемах, недоцільно користуватися вольтметрами високих класів точності, що мають відносно невеликий опір. Доцільніше користуватись вольтметрами класу точності всього 2,5...4,0, але з великим власним опором. Саме такими бувають магнітоелектричні вольтметри, що є основою багатограничних приладів — тестерів.
У цих приладів величина власного опору становить десь 8000...20000 Ом на один вольт (тобто струм повного відхилення покажчика вольтметра становить 125...50 мкА).
Тестери, звичайно, багатофункціональні вимірювальні прилади, але їхня основна функція — вимірювання напруги. Завдяки малій величині власного споживаного струму (як і споживаної потужності) ці прилади з додатковим опором, вмонтованим у щуп, що має підсилену ізоляцію, бувають здатні вимірювати напруги величиною до 25...30 кВ.
Але, користуючись вольтметром з великим внутрішнім опором при пошуку пошкоджень у мережах з напругою до 600 В, треба пам'ятати, що ці вольтметри можуть показувати напругу на окремих ділянках мережі там, де її насправді немає. Тобто напруга там є тільки для самого вольтметра, а для якогось споживача електричної енергії, що потребує значно більшої потужності, ніж цей вольтметр, напруги зовсім не буде. Це явище виникає через наявність між проводами мережі (рис. 13) витоку електричного струму через опір ізоляції Rі1, Rі2 чи ємність С1, С2 між проводами. Тут показано, яким чином вольтметр, приєднаний між пошкодженим (розірваним) і непошкодженим проводом, може показувати напругу.
Величина опору ізоляції нормована, і на більшості ділянок мереж промислових підприємств не повинна бути меншою ніж 0,5 МОм. Якщо зважити на те, що власний опір вольтметра, розрахованого на вимір напруги 600 В, може становити 12 МОм (якщо струм його повного відхилення становить 50 мкА), то можна встановити, що у найгіршому випадку опір ізоляції може становити лише 1/24 частину від власного опору вольтметра. Тобто вольтметр при такому приєднанні показуватиме майже повне значення напруги. Насправді він може показувати й дещо меншу частину повної напруги, якщо врахувати наявність опору ізоляції між третім провідником і пошкодженим. Але в обох випадках показання вольтметра буде суттєвим. Щоб запобігти такій похибці, досить скористатися для вимірів якимось іншим (наприклад, електромагнітним) вольтметром, у котрого власний опір при границі виміру напруги 600 В буде становити всього приблизно 40 000 Ом. Тобто для цього вольтметра величина найменшого опору ізоляції буде вже майже у 12 разів більшою за його власний опір. Отже, при вмиканні такого вольтметра покажчик ледь ворухнеться, що свідчитиме про відсутність напруги на пошкодженому проводі.

Рис. 13. Схема, що пояснює можливість помилкового виміру напруги вольтметром при пошуку пошкоджень у мережах
Якщо ж для вимірів неможливо використати вольтметр з обмеженою величиною власного опору, то пошкоджену ділянку електричної мережі можна знайти за допомогою вольтметра з великим власним опором, приєднавши при вимірах паралельно йому резистор (чи кілька резисторів, увімкнених послідовно) з загальною величиною опору 40...50 кОм і потужністю 7... 10 Вт.
Все сказане про пошук пошкодження за допомогою високоомного вольтметра можна цілком віднести й до застосування у подібних випадках електростатичних вольтметрів, якими взагалі у таких випадках не бажано користуватися.
4. Техніка безпеки
4.1 Основні заходи безпеки під час роботи з електрообладнанням
Досвід експлуатації електроустановок показує, що для безпечної роботи поряд із засобами захисту необхідно так організувати експлуатацію, щоб була усунена можливість помилок з боку обслуговуючого персоналу.
При підготовці робочого місця з частковим або повним зняттям напруги технічні заходи проводять у такому порядку:
Вимикають необхідні струмопровідні частини та проводять заходи, які виключають помилкову подачу напруги до місця проведення робіт.
На вимкнутих комутаційних апаратах вивішують заборонні плакати: «Не вмикати — працюють люди!», «Не вмикати — робота на лінії!» та ін. В разі необхідності встановлюють огорожі навколо струмопровідних частин.
До заземлюючого пристрою приєднують затискач переносного заземлення.
Перевіряють, чи немає напруги на вимкнутій частині установки. Якщо її немає, то заземлюють цю частину до контура заземлення.
Робоче місце огороджують переносними огорожами і вивішують попереджувальні і нагадувальні плакати: «Стій — висока напруга!», «Працювати тут!».
При підготовці робочого місця і в період роботи необхідно проводити такі організаційні заходи: 1) оформлення роботи нарядом або розпорядженням; 2) допуск до роботи; 3) нагляд під час роботи; 4) отримання певного порядку записів у журналі перерв у роботі, переходів на інше місце роботи, закінчення роботи. Проводячи електромонтажні роботи, електрик повинен дотримуватися вимог техніки безпеки.
Опір ізоляції вимірюють мегомметром, дотримуючись таких основних правил техніки безпеки:
Вимірювання можна проводити тільки тоді, коли вимкнені всі лінії, по яких подається напруга.
Необхідно переконатися у відсутності людей, що працюють на тій частині електроустановки, до якої має бути під'єднаний манометр.
Перед випробуванням кабелів напругою понад 1000 В їх слід розрядити.
Проводи, які приєднуються до мегомметра, повинні мати хорошу ізоляцію на відповідну напругу. Вимірювання переносними приладами і струмовимірювальними кліщами, згідно з вимогами ПТБ, повинні виконуватися двома особами. В період експлуатації ці вимірювання проводяться оперативним персоналом і роблять записи в журналі.
Вимірювання переносними приладами необхідно проводити в діелектричних рукавицях і калошах, або зі стояків на діелектричному килимку. На кабелях напругою понад 1000 В жили повинні бути рознесені одна від одної на відстань, не меншу ніж 250 мм. При вимірюванні кліщі тримають так, щоб прилад не торкався проводів вимірювальних трансформаторів. Приєднання і від'єднання приладів необхідно виконувати при знятій напрузі.
Заміну плавких вставок запобіжників слід проводити при знятій напрузі. На групових щитах, де не можна зняти напругу, допускається заміна запобіжника під напругою, але при обов'язковому вимиканні навантаження. У цьому випадку треба обов'язково користуватися окулярами і діелектричними рукавицями або ізолюючими кліщами. Заміну плавких вставок з підлоги здійснює один електрик третього кваліфікаційного розряду, а якщо на висоті, — то два електрики, один з яких має кваліфікацію не нижче третього розряду.
Електроінструмент і переносні електричні прилади повинні строго відповідати вимогам ПТБ. Робоча напруга електроінструменту має бути не вище 220 В при роботі у приміщеннях без підвищеної безпеки і 36 В — в приміщеннях з підвищеною небезпекою і поза приміщеннями. В особливо небезпечних приміщеннях при використанні електроінструменту на 36 В потрібно використовувати захисні засоби або електроінструмент на напругу 12 В.
Оболонки кабелів і проводів необхідно вводити в електроінструмент і міцно їх закріплювати для запобігання зламів і стирань. Корпус електроінструменту на напругу понад 36 В необхідно заземлювати під'єднуючи його до спеціального затискача на контурі заземлення, позначеному "З" або "Земля".
Струмопровідні частини і заземлюючий контакт штепсельних з'єднань мають бути недоступні для доторкувань. Причому розетки і вилки, що використовуються на напругу 12 В і 36 В, повинні мати колір, який різко відрізняється від кольору штепсельних з'єднань напругою 127 і 220 В. Конструктивне виконання розеток має бути таким, щоб запобігти можливості помилкового вмикання на іншу напругу.
Електроінструмент і переносні електричні світильники приєднують багатожильним гнучким проводом з ізоляцією за напругою не менше ніж 500 В.
Стан ізоляції значною мірою визначає ступінь безпеки експлуатації електроустановок. Під впливом тепла, динамічних зусиль, комутаційних і атмосферних перенапруг ізоляція старіє, стає непридатною.
Періодичний контроль ізоляції (вимірювання її опору) проводять у встановлені правилами строки і у випадку виявлення дефектів. Опір ізоляції частин електрообладнання, що не перебуває під напругою, вимірюють мегомметром. Опір ізоляції має бути не нижче 0,6 МОм, в установках до 1000 В; 1 МОм, — для електроінструменту з ізольованими ручками.
Основними способами захисту від статичної електрики є заземлення металевих частин обладнання, які можуть електризуватися, застосовування струмопровідних покриттів, підлог, взуття. Це забезпечує витікання генерованого заряду на заземлені частини. Використовують також зволоження навколишньої атмосфери, нейтралізатори, браслети.
4.2 Індивідуальні засоби захисту
Для безпеки персоналу, який обслуговує діючі електроустановки, використовують індивідуальні засоби захисту.
Умовно їх можна поділити на три основні групи:
ізолюючі;
огороджуючі;
запобіжні.
Ізолюючі засоби захисту забезпечують електричну ізоляцію людини від струмопровідних або заземлюючих частин, а також від землі. За ступенем надійності ізолюючі засоби захисту поділяють на основні та допоміжні.
Основні ізолюючі електрозахисні засоби здатні тривалий час витримувати робочу напругу електроустановки і захищати персонал від ураження струмом при доторкуванні до струмопровідних частин, які перебувають під напругою. В електроустановках до 1000 В до них належать: ізолюючі штанги, ізолюючі й електровимірювальні кліщі, діелектричні рукавиці, слюсарно-монтажний інструмент з ізолюючими ручками, покажчики напруги, а в електроустановках понад 1000 В — ізолюючі штанги, ізолюючі та електровимірювальні кліщі, покажчики напруги.
Допоміжні ізолюючі електрозахисні засоби не здатні тривалий час витримувати робочу напругу електроустановки і захищати людину від ураження струмом при цій напрузі. Вони слугують для підсилення захисної дії основних ізолюючих засобів. В електроустановках до 1000 В до них належать діелектричні боти, килимки, а також ізолюючі підкладки і накладки, а в електроустановках понад 1000 В — діелектричні рукавиці, боти, килимки й ізолюючі підкладки.
Ізолюючі штанги існують трьох типів: оперативні — для операції з вимиканням роз'єднувачів, накладанням захисних заземлень; вимірювальні — для проведення вимірювальних операцій в установках, що перебувають під напругою; ремонтні — для проведення профілактичних ремонтних і монтажних робіт на установках під напругою.
Штанга (рис. 14) складається з робочої, ізольованої частини та ручки. Зі штангою може працювати тільки навчений персонал, при цьому в процесі роботи не можна торкатися її ізольованої частини вище обмежувального кільця.

Рис 14. Ізолююча штанга: 1, 2 — робоча й ізолююча частини; 3 — обмежувальне кільце; 4 — ручка
Ізолюючі кліщі (рис. 15) використовують для встановлення і зняття під напругою трубчастих патронів запобіжників, зняття рубильників і роз'єднувачів з ножів, ізолюючих накладок тощо. Кліщі застосовують під час роботи електроустановками напругою 6...35 кВ. В електроустановках напругою вище 1000 В при роботі з кліщами необхідно одягати діелектричні рукавиці, а при роботі із запобіжниками захисні окуляри.

Рис. 15. Ізолюючі кліщі
За допомогою покажчиків напруги перевіряють наявність або відсутність напруги на струмопровідних частинах. Ознакою наявності напруги є засвічування неонової лампи. Покажчики напруги до 1000 В можна використовувати без інших захисних засобів.
В електроустановках понад 1000 В покажчики напруги складаються (рис. 16) з робочої (корпуса, сигнальної лампи, конденсаторів, контакту, наконечника) та ізолюючої частини, а також ручки.
При роботі з покажчиком оператор повинен одягнути діелектричні рукавиці.
Діелектричні рукавиці використовують як основний захисний засіб для електроустановок до 1000 В, а як допоміжний — в електроустановках понад 1000 В. Діелектричні калоші, боти, килимки використовують тільки як допоміжні захисні засоби.
Гумові килимки виготовляють із спеціальної гуми з рифленою поверхнею. Найменший розмір килимка 0,75 х 0,75 м.
Ізолюючі підкладки — це дерев'яні підстилки з планок, які спираються на ніжки або фарфорові ізолятори. Найменші розміри підкладок 0,75 х 0,75 м. Відстань між планками не більше як 2,5 см. Висота ізоляторів не менша ніж 10 см.
Огороджуючі захисні засоби призначені для тимчасового огородження струмопровідних частин від випадкових доторкувань. До них належать переносні щити, решітки огородження, ізолюючі накладки, тимчасове переносне заземлення і попереджувальні плакати.
Запобіжні захисні засоби призначені для індивідуального захисту персоналу від світлових, теплових і механічних дій. До них належать захисні окуляри, рукавиці, захисні каски, запобіжні монтерські пояски тощо.
Перед використанням засоби захисту уважно оглядають і очищають від пилу. Особливу увагу звертають на тавро, що свідчить про придатність засобів захисту, а також дату випробування засобів захисту. Перевіряють засоби захисту відповідно до інструкцій і норм у лабораторіях.

Рис. 16. Покажчики напруги: а, б — в установках до 1000 В; в — в установках понад 1000 В; 1 — неонова лампочка;. 2 — щуп; 3, 4 — робоча й ізолююча частина покажчика; 5 — ручка
Ізолюючі штанги і кліщі випробовують не менше ніж трикратною напругою один раз на рік.
Гумові рукавиці, боти, калоші перевіряють один раз у 6 місяців, ізолюючі підставки — один раз у 3 роки.
4.3 Перша допомога потерпілому від електричного струму
Головною умовою ефективності допомоги потерпілому від електричного струму та в інших нещасних випадках є швидкість дій, спритність і вміння людини, що надає допомогу.
Життя потерпілого від електричного струму залежить від швидкості звільнення його від струму, швидкості та правильності заходів щодо його врятування.
У людини, яка торкнулась струмопровідних частин, що перебувають під напругою до 1000 В, електричний струм спричиняє скорочення м'язів. Внаслідок цього пальці потерпілого сильно стискаються і, якщо він тримається за провід, то вивільнити останній неможливо.
За будь-яких умов людину необхідно звільнити від струму. При цьому слід пам'ятати, що торкатись до неї під напругою без застосування відповідних захисних засобів небезпечно для того, хто надає допомогу. Тому слід негайно відімкнути частину елеутроустановки, якої торкається потерпілий — вимкненням рубильника або викручуванням пробок запобіжника. Коли потерпілий перебуває на висоті то, вимкнувши напругу, треба запобігти його падінню. Якщо ж при відімкненні електроустановки вимикається також освітлення, то треба забезпечити його від іншого джерела (ліхтар, свічка, аварійне освітлення тощо).
У тому випадку, коли електроустановку швидко вимкнути неможливо, потерпілого потрібно відірвати від струмоведучих частин. Для цього можна скористатись сухим одягом, канатом, палицею, дошкою або будь-яким іншим сухим предметом, що не проводить електричний струм. Можна звільнити потерпілого від струму, перерубавши проводи сокирою з сухим дерев'яним держаком або перерізати іншим ізольованим інструментом. Перерізують кожний провід окремо, одягнувши діелектричні рукавиці та калоші.
Звільненого від струму потерпілого ніколи не слід вважати мертвим через відсутність дихання, биття серця, пульсу. При ураженні електричним струмом смерть часто буває уявною. Тому потерпілому обов'язково надається допомога, а рішення про продовження чи припинення рятувальних заходів приймає тільки лікар.
Передовсім потерпілого кладуть на спину на тверду поверхню та перевіряють наявність дихання (чи піднімається грудна клітка, відхиляються нитка, папір, піднесені до рота або носа потерпілого); пульсу (прощупують сонну артерію); ступінь звуження зіниць свідчить про різке погіршення кровопостачання мозку. Все це має зайняти не більше ніж 15...20с. Одночасно необхідно викликати лікаря.
Якщо потерпілий при свідомості, але до цього був непритомним, його слід покласти, накрити одягом і забезпечити спокій до прибуття лікаря. За неможливості швидко викликати лікаря потерпілого слід негайно доставити до лікарні.
Коли потерпілий знепритомнів, але дихає і має постійний пульс, його треба рівно і зручно покласти, розстібнути одяг, створити приплив свіжого повітря, дати понюхати нашатирного спирту, обпризкувати водою і забепечити повний спокій. Одночасно слід терміново викликати лікаря чи відправити потерпілого у лікарню.
Якщо потерпілий погано дихає — дуже рідко й судомливо або зовсім не відчувається дихання, ударів серця і пульс, треба негайно зробити штучне дихання і масаж серця. Відомо, що спроби оживлення бувають ефективними тільки тоді, коли від моменту зупинки серця пройшло не більше ніж 10 хв. Потерпілого можна вважати мертвим тільки за наявності видимих важких зовнішніх травм, таких як роздроблення черепа при падінні чи обгоряння всього тіла. У всіх інших випадках смерть констатує тільки лікар.
Найефективнішим штучним диханням є спосіб, за якого рятуючий видихає повітря з власних легенів у легені потерпілого через спеціальний пристрій або безпосередньо в рот чи ніс потерпілого. При цьому забезпечується необхідний контроль за надходженням повітря в легені — розширення грудної клітки після кожного вдування повітря і спад після припинення вдування, які добре видно.
Для проведення штучного дихання потерпілого кладуть на спину, розкривають йому рота і звільняють порожнину від слизу та сторонніх предметів. При цьому стежать, щоб язик потерпілого не запав назад і не закрив дихальних шляхів і щоб встановлена в рот трубка попала у дихальне горло, а не в стравохід.
Гортань потерпілого повинна бути розкритою. Щоб забезпечити це, голову потерпілого відводять назад, підклавши одну руку під потилицю, а другою рукою натиснувши на лоб потерпілого. Голову відводять до положення, за якого підборіддя перебуває на одній лінії з шиєю. У такому положенні голови просвіт у горлі й у верхніх дихальних шляхах значно розширюється і стає повністю прохідним, що є основною умовою успіху штучного дихання.
Штучне дихання проводять методами «рот в рот» або «рот у ніс». Для цього рятувальник робить глибокий вдих, притискає свої губи до рота або носа потерпілого і енергійно видихає повітря відповідно в рот чи ніс. Повітря входить в легені, роздуває їх, рятувальник у цей час відхиляється назад і вдихає сам. Грудна клітка потерпілого поступово опускається і самовільно робить пасивний видих. За 1 хв. має бути 12/16 вдихів і видихів.
Слід пам'ятати, що за будь-якого способу штучного дихання не можна допускати охолодження потерпілого. Не можна залишати його на сирій землі, на бетонній підлозі — слід підстелити що-небудь тепле, а зверху вкрити.
У разі відсутності у потерпілого пульсу необхідно одночасно з штучним диханням робити зовнішній масаж серця. Для цього потерпілого кладуть спиною на тверду поверхню (низький стіл, підлогу), розстібають комірці або знімають усі предмети одягу, які утруднюють дихання. Під потерпілого підкладають якусь одежу так, щоб його грудна клітка була піднята, а голова була закинута назад.
Рятувальник стає справа чи зліва від потерпілого в положення, за якого зручно нахилятися над ним, а якщо потерпілий перебуває на підлозі, то рятуючий стає на коліна поруч з ним. Визначивши нижню третину грудної клітки потерпілого, рятувальник кладе на неї долоню однієї руки, потім на неї кладе другу і натискує на груди потерпілого, ледь допомагаючи при цьому нахилом свого корпуса. Натискати треба швидкими поштовхами приблизно щосекунди так, щоб нижня частина грудної клітки наближалася до хребта (амплітуда руху 3...4 см). Після швидкого натискання руки знімають, грудну клітку звільняють від тиску і вона розпрямляється.
При здавлюванні грудної клітки серце притискується до хребта і кров з його порожнини витискується у кровоносні судини.
При розслабленні серця кров з вен просмоктується в серце і заповнює його. вимірювання електричний струм напруга
Під час масажування серця штучне дихання виконують способом вдування повітря в легені потерпілого. При цьому вдувати треба в проміжках між натисканнями або під час спеціальної паузи, передбаченої через кожних 4-6 натискань на грудну клітку.
Якщо штучне дихання і масаж серця виконує одна людина, вона повинна після кожних 2-3 глибоких вдувань повітря в рот чи ніс потерпілого 4-6 разів натискати на грудну клітку. І так весь час. Якщо в того, хто надає допомогу, є помічники, то один з них виконує штучне дихання за допомогою вдування повітря, а інший зовнішній масаж серця. Повітря вдувають у момент припинення натискання на грудну клітку.
При правильному проведенні штучного дихання і масажу серця у потерпілого ледь рожевіє обличчя, з'являються самостійні дихальні рухи, які стають більш рівномірними у міру заходів щодо надання допомоги, звужуються зіниці. Штучне дихання і масаж серця не припиняють до з'явлення самостійного дихання і стійкої роботи серця. Якщо масаж серця припинити на 2...3 с, а пульс зберігається, це свідчить про те, що серце працює самостійно. Якщо ж при самостійному диханні відсутній ритм серця, не з'являється пульс і зіниці очей залишаються розширеними, заходи з оживлення потерпілого слід продовжувати безперервно до прибуття лікаря або до відправлення потерпілого до лікарні, надаючи допомогу в машині.
Слід пам'ятати, що своєчасна, вміла і добре організована допомога запорука порятунку життя людини.
Література
Атамалян Э.Г. Приборы и методы измерения электрических величин. М.-. Высшая школа, 1982. 223 с.
Балашов Е.П., Пузанков Д.В. Микропроцессоры и микропроцессорные схемы./Под ред. В.Б. Смолова. М- Радио и связь, 1981.328 с.
Данильченко В.П., Егошин Р.А. Метрологическое обеспечение промышленного производства. Справочник. Киев: Техника, 1982. - 152 с.
Карпов Р.Г., Карпов Н.Р. Электрорадиоизмерения. М.: Высшая школа, 1978. 272 с.
Левшина Е.С, Новицкий П.В. Электрические измерения физических величин. Измерительные преобразователи. Л.: Энергоатомиздат, 1983. 320 с.
Любимов Л.И., Форсилова И.Д. Поверка средств электрических измерений. Л.: Энергия, 1979. 192 с.
Мардин В.В., Кривоносое А.И. Справочник по электронным измерительным приборам. М.: Связь, 1978. 41(3 с.
Орнатский П.П. Автоматические измерения и приборы. Киев: Вища школа, 1980, 560 с.
Орнатский П.П. Теоретические основы информационно-измерительной техники. Киев: Вища школа, 1983. 360 с.
Принц М.В., Цимбалістий В. М. Освітлювальне і силове електроустаткування. Монтаж і обслуговування. — Львів: Оріяна-Нова, 2005. — 296 с.
Справочник по радиоизмерительным приборам: в 3-х т. Т. 1/ Под ред. В. С. Насонова. М.: Советское радио, 1976. 232 с.
Справочник по электроизмерительным приборам/Под ред. К. К. Илюнина. Изд. 2-е, перераб. и доп. Л.: Энергия, 1977. 832 с.
Шаповаленко О.Г., Бондар В.М. Основи електричних вимірювань: Підручник.— К.: Либідь, 2002.- 320 с.
Швецкий Б.И. Электронные цифровое приборы. Киев: Техника, 1981. 248 с.
Шляндин В.М. Цифровые измерительные устройства. М.: Высшая школа, 1981. 336 с.
Электрические измерения неэлектрических величин/Под ред. П.В. Новицкого. Изд. 5-е. Л.: Энергия, 1975. 576 с.
Электрические измерения. Учеб. пособие для вузов/Под ред. В.Н. Малиновского. М.: Энергоатомиздат, 1985. 416 с.
Электрические измерения/Л.И. Байда, Н.С. Добротворский, Е.М. Душин и др. Л.: Энергия, 1980. 392 с.
Электрические измерения: Учебник для техникумов/Р. М. Демидова-Панферова, В.Н. Малиновский, В.С- Попов и др.; Под ред. В. Н. Малиновского. М.: Энергоиздат, 1982. 392 с.
Размещено на