Технології соціально-психологічної роботи з клієнтами, які схильні до суїциду
Зарубіжні дослідники вважають, що фаза виздоровлення починається з того моменту, коли пацієнт повертається в своє попереднє оточення. Ця фаза є дуже небезпечною, тому що можлива повторна спроба суїциду. Оточуючі можуть ненавмисне спровокувати травмуючу ситуацію. В цей період особливо важлива робота консультанта із сім’єю та близьким оточеннням клієнта. Нерідко в цей період консультант допомагає клієнту та сім’ї подолати проблематичні обставини. Намагання самогубства, як правило, змінює устрій сім`ї. Завдання психолога прослідкувати, щоб ці зміни були конструктивними. Але обов’язково зміни повинні мати місце, інакше повного виздоровлення не буде.
Сollins [17] звертає увагу на психологічні переживання самого консультаната, коли той працює з суїцидентом. Почуття людської та професійної провини, а також агресії до пацієнта за вчинені дії часто консультантом не усвідомлюються. Якщо клієнт в процесі втручання вчиняє суїцид, то до цих почуттів приєднується почуття сорому перед колегами. В цей період дуже важливо, щоб консультант поділився своїми переживаннями з колегами. “Емпатичний слухач” дуже потрібний в цей момент консультанту. Часто в ці моменти згадуються останні зустріччі з клієнтом і пояснюється причина ситуації , коли консультант не передбачив суїцид.
W. Menninger [18] пропонує слідуючі правила:
1.Світоглядні установки:
спеціаліст не несе відповідальності за те, що говорить та робить пацієнт поза кабінетом;
самогубство можливе при професійно-правильних діях консультанта;
якщо пацієнт прийняв рішення, то його переконати не можливо.
2. Тактика консультування вимагає уважності, пильності, готовності до невдач.
3. В ризикованих випадках обов’язково слід консультуватися з колегами.
4. Якщо сталося самогубство, то воно всім завдає біль, надає практичного досвіду у роботі з подібними проблемами, а також породжує душевний неспокій, злобу, провину щодо ситуації.
Слід зауважити про те, що коли здійснюється суїцид, то психолог може зустріти нерозуміння колег, може бути звільненим за халатність. Проте слід зауважити, що всі , хто працює з людьми, повинні бути готовими взяти відповідальність за їх самогубство.
67. Робота з депресивними клієнтами, що переживають втрату
При втраті близької людини виникає гострий інтенсивний душевний біль, глибока депресія. Взагалі при втраті людина переживає горе.
Під терміном “горе” розуміють суб’єктивну реакцію на втрату та її зовнішній прояв.
Під терміном “жалуба” розуміють процес відчуття та вираження горя та культурні, інституційні форми, який він може приймати.
Будь-яка реакція на втрату може передбачати страждання та певне погіршення нормального функціонування, нести характеристики, в яких можна легко впізнати таку реакцію на втрату, та мати відповідну тривалість. Parkes та Engel [19], Parkes, C.M. [20], Engel, G.L. [21] в своїх дослідженнях пропонували називати втрату термінами “хвороба” або “розумове порушення”. Інші зарубіжні дослідники вважали такі терміни доцільними теж [22], [23].
Lindemann, E. [24] провів ряд досліджень з питань реакцій на понесену втрату та ідентифікував їх моделі, відкривши відхилення від них, які можна характеризувати як “патологічні” або як анормальне горе. Він пропонує, що типові реакції на горе можна описати наступним чином:
соматичне (фізичне) страждання;
розсіяність, занепокоєність думками та уявленнями про померлого;
відчуття провини;
реакції неприязні та ворожості по відношенню до ряду людей, померлого включно;
нетерплячість, непосидючість та гіперактивність без будь-якої організованої моделі поведінки або можливості поставити та досягти цілі;
Інше дослідження було проведено Marris [25] Widows and Their, де було опитано 72 вдови віком між 25 – 56 років, чиї чоловіки померли за останні 2 роки та 2 місяці до проведення дослідження. Було виділено загальні реакції на втрату такого типу:
проблеми з сном (57 жінок);
погіршення стану здоров’я (31);
втрата контакту з реальністю (47);
відчуття присутності померлого чоловіка, так ніби ніякої втрати не відбулось (36);
апатія (44);
відхід від соціальної взаємодії (27);
відчуття неприязні та ворожості, роздратованість (25);
відчуття вини (8).
Схожі дослідження були проведені Gorer [26], метою яких було визначити реакцію на втрату будь-кого з родичів. Опитавши 80 людей, від дійшов до висновку, що відчуття вини та злості трапляються найрідше та на ранніх етапах жалуби.
На початку 70-х Parkes провів ще одне емпіричне дослідження з питань втрати та пояснив типові та нетипові реакції них, особливо серед молодих вдів [17]. Він запропонував, що втрата несе в собі елемент втрачання безпеки, який відчувається як загрозливий та продукує стресовий стан. На початковій стадії, вдови можуть усвідомлювати їх втрату на одному рівні, та в той самий час заперечувати втрату на іншому рівні. Їх відчай може привести до пошуку, мета якого полягає в поверненні втраченого об’єкту. Parkes характеризує цю стадію:
наявністю тривожності; напруги; непосидючості; занепокоєності думками та уявленнями про померлого;
втратою інтересу до досягнення поставленої цілі, до зовнішнього вигляду;
фокусуванням уваги на місцях, де можливо було б знайти втрачену людину.
Дослідник робить висновок про те, що звіти про те, що люди бачать, чують, розмовляють та бачать в снах втрачену людину є нічим іншим, як відображенням їх намагань відшукати та локалізувати померлу людину. Але з наростаючим усвідомленням реальності втрати, люди типово переживають період, в якому домінують дезорганізація, безцільність та відчай. Діяльність стає неорганізованою та незначущою поки не буде напрацьовано нову модель взаємодії та не будуть поставлені нові цілі, не пов’язані з існуванням померлої людини. Поступово людина, яка понесла втрату відновлює свої соціальні контакти, заводить нові стосунки, визначає нові цілі, пов’язані чи то з роботою, чи то з вихованням дітей, чи то з пошуком напрямків нової діяльності, яка несе інтереси померлої людини, і, таким чином, починається встановлення модифікованого ідентифікування та мети.
Інший дослідник Battin [27], за цільову групу вибрав 58 сімей, які понесли втрату близької людини в часових проміжках 3 місяці, 6 місяців та від 3 до 5 років. На протязі перших трьох місяців після втрати, респонденти вказували на відчуття:
непотрібності,
пустоти,
бажання відчувати, що померлий ще все живий,
занепокоєність спогадами про померлу особу,
страх перед смертю або зійти з розуму,
безнадія,
побоювання,
депресія,
підозра,
злість,
роздратованість,
переживання стосовно появи нових обов’язків.
Це саме дослідження було проведено, коли пройшло 6 місяців з дня втрати близької особи і було визначено, що більшість відчуттів, пов’язаних з стресом, заспокоїлися: ті, хто понесли втрати відчували почуття:
необхідності існування заради інших людей,
відносного задоволення,
більшої надії на майбутнє.
Негативні наслідки стану втрати продовжили своє зменшення, що було доведено при проведеному повторно дослідженні, коли пройшло від 3 до 5 років з дня втрати.
Додаткові дані емпіричних досліджень також вказують на те, що ті, хто нещодавно поніс втрату близької людини, звертаються до лікарів частіше з приводу фізіологічних симптомів, ніж робили це до втрати. Це свідчить про те, що ті, хто нещодавно поніс втрату близької людини (вдови та вдівці), страждають від підвищеного відчуття смерті. Така інформація вказує на збільшену ранимість тих, хто нещодавно поніс втрату, стосовно емоційного та психічного здоров’я
Спочатку розвивається емоційний шок, заперечення втрати, заперечення взагалі реального сприйняття подій. Лікарі відносять цей стан до гострих невротичних або психотичних реакцій. По мірі того як пацієнт повертається в світ реальності, розвивається почуття злоби. Злоба та біль втрати - почуття ніби несуміжні. Для консультанта важливо в цей період не дискутувати з пацієнтом, не моралізувати проблему душевного болю та злоби, а прийняти його душевний біль. Нехай емоція злоби вільно виливається в процесі терапії. В цей період клієнт звинувачує всіх за недбалість, некомпетентність, голосно та відкрито виливаючи свій біль. Відбувається своєрідний катарсис, клієнт заспокоюється. Це важливий момент в терапії. Адже свій душевний біль пацієнт міг вилити на випадкові об’єкти, породжуючи нові конфлікти та непорозуміння. Тому іноді буває так, що після поховання близької людини родичі починають сперечатися. Темою конфлікту може бути реальна проблема ( наприклад, спадщина), але спосіб її вирішення може випливати з об’єктивних причин злоби та агресії, що закономірно переживають учасники конфлікту. Деякі спеціалісти вважають, що впливати на почуття скорботи не треба. Душевний біль повиен пройти сам по собі, пройшовши всі етапи розвитку. Якщо скорботу штучно стримувати або повністю блокувати, то вона акумулюється і призведе до душевного розладу. Щоправда, спеціаліст повинен стежити, щоб з померлого не зробили культ, щоб все, що пов’язане з ним, не набрало надмірно символічний характер, не стало причиною паталогічного мислення, початком розвитку нав’язливих та паранойяльних ідей. В різні періоди життя люди відчувають амбівалентність почуттів один до одного. Смерть близької людини може породжувати комплекс провини щодо померлого. В траурі клієнти часто здійснюють ритуальні дії. Вони вважаються ознаками захисних реакцій. Часто близькі вимагають від консультанта швидке “одужання” від психологічної травми. Такі люди, як правило, не розуміють необхідності поступового виходу з кризи. Тому спонукати клієнта якнайшвидше забути втрату та почати повсякденне життя неправильно і не етично. Коли людина виздоровлює, то її поведінка поступово стає більш активною. Відновлюється почуття ідентичності. Померлий стає символічним образом пам’яті, підтримки живого. Це позитивний фактор розвитку подій. Успішній новій ідентифікації допомагає консультант. Формальні фрази, розгубленість, некомпетентність тільки насторожують пацієнта, він перестає відверто реагувати на свій біль, переходячи в хронічний кризовий стан.
Таким чином, в роботі з клієнтами, що переживають гостру втрату необхідно звертати увагу на те, щоб пацієнт:
- не блокував біль;
- не ідентифікував себе з померлою людиною;
- не розтягував процес скорботи , не підсилював душевний біль в період символічних роковин та дат;
- не карав себе за провину.
Якщо блокується нормальний процес жалю, то кризовий стан клієнта переростає в хронічний. Така людина в подальшому потребує серйозного терапевтичного втручання.
В процесі консультування слід звернути увагу на такий факт, як раптовість смерті. Причинами раптової смерті можуть бути: хвороба, катастрофи, стихійні лиха, суїцид та ін. На протязі першого тижня людина може переживати емоційний шок. В цей період людина може відчувати: провину, безпомічність, гнів. Людина може втратити здатність дбати про себе, навіть про свої біологічні потреби. Гнів супроводжує потребу перекласти на когось вину за смерть, бажання помсти, відчуття незакінченності, потребу в розумінні.
Були також проведені дослідження такого питання, як вплив довго- та короткотривалої інформованості про майбутню втрату на реакцію горювання. Parkes [28] у своєму дослідженні від 1975 року порівнював реакції відносно молодих вдівців та вдов (до 45 років) по відношенню до тривалості інформованості про те, що їх друга половина може померти за короткий проміжок часу, або про довготривалу смертельну хворобу. Тих, кого повідомили про можливу смерть не раніше ніж за 2 тижні, віднесли до групи “короткої підготовки”, решту – до групи “довгої підготовки”. На першому інтерв’ю 3 тижні після втрати група “довгої підготовки” була більш спроможною прийняти реальність їх втрати, менше відчувала вину та злість, ніж група “короткої підготовки”. Така схильність досягання “кращого” результату стала тенденцією. Звідси, можна зробити висновок про те, що реакція на втрату є більш важкою, довшою, коли смерть близької людини переживається раптово та передчасно.
У випадках раптової смерті консультант повинен:
надати допомогу на місці трагедії;
пропонувати допомогу навіть тоді, коли клієнт відмовляється від неї, переконуючи його в її необхідності;
можливість забезпечення доступу до тіла, потрібно сфокусувати переживання на смерті, а не обставинах смерті;
використовувати слова “смерть”, ” помирання”, а не уникати їх;
-необмеженеспілкування.
Консультанта
повинні
насторожувати
слідуючі факти:
клієнт говорить про трагедію так, ніби це сталосяі вчора;
відмовляється викинути особистісні речі померлого;
переживає депресію з відчуттям провини та низької самооцінки;
переймає риси характеру померлого;
реагує неадекватно сильним горем на чиюсь втрату;
проводить радикальні зміни відразу після смерті близької людини.
Ці ознаки можуть вказувати на психопатичний розвиток стану клієнта, який потребує серйозного психотерапевтичного втручання та консультації психіатра. Ці ознаки можуть бути передвісниками суїциду.
На протязі року люди, як правило, примиряються із втратою. Вони згадують про померлого, але ці спогади носять більш позитивний характер: наприклад, хвилини приємної співпраці чи відпочинку, позитивні риси характеру, досягнення та успіхи померлого та ін. У людей відновлюється інтерес до роботи та життя, поглиблюється віра в щастя, добро, будуються оптимістичні плани на майбутнє.
Під нетиповими реакціями на втрату ми розуміємо модель реакції/відповіді, яка не відповідає очікуваному процесу стриманості та послаблення, і яка суттєво шкодить особистому та соціальному функціонуванню до тої міри, що необхідною може бути професійна допомога. Такі реакції ще називаються паталогічними, ускладненими, морбідними. Parkes [19], [20], [21] каже, що найбільш поширеним діагнозом серед психіатричних пацієнтів, які пережили втрату, є невротична депресія. Психіатричні пацієнти, які страждали від нетипового горя більше виражали почуття провини та самозвинувачення, мали більші труднощі у визнанні їх втрати. Іншими нетиповими рисами психіатричних пацієнтів були анормальна реакція на втрату, іпохондричні синдроми, напади паніки. Тобто, така модель тривалість горювання, незвичайно інтенсивне горювання, затримана характеризується перебільшеннями або викривленнями, які роблять індивідуумів недієздатними та вказують на те, що в таких випадках існує потреба в психіатричній допомозі.
Про ознаки патологічного горя кажуть у тих випадках:
коли людина сумує понад рік;
коли людина придушує емоційну компоненту горя, відчуває біль тільки фізично;
затримане переживання горя;
неадекватне по силі та якості переживання.
Parkes [21] також виділяє кілька категорій нетипового горювання:
Стримане горювання, де очікувані реакції на втрату є або відсутніми, або виражаються у викривленому порядку.
Хронічне горювання, за якого звичайні реакції є видимими, але виліковування не проявляється за нормальних хронологічних рамок.
Затримане горювання, коли усвідомлюючи реальність втрати, переживання горя відкладається в часі та переживається важче пізніше.
Lindemann [29] каже, що “найбільш вражаючим та частим” з нетипових реакцій на втрату є затримка або відкладання в часі усвідомлення та вираження горя. Індивідуум може виглядати занадто активним, мати симптоми, асоційовані з хворобою померлого, набувати симптомів психосоматичного захворювання, відлучатися від родини та друзів, “холодно” або формально спілкуватися, мати само-каральну поведінку.
При наданні допомоги людині, яка понесла втрату, слід врахувати слідуючі соціологічні фактори:
культуральне та демографічне середовище;
традиційні та національні обряди поховання;
громади, в яких “не можна говорити” про втрати, пов`язані з вбивством, СНІДом, зловживанням наркотиками та алкоголем;
громади, в яких не визнаються такі втрати, як викидень чи аборт.
Наші знання про помираючих та втрату підтримуються широким колом емпіричних досліджень, проведених соціологами, медиками-практиками, психіатрами та рідше соціальними працівниками. Дослідження різняться за своєю методологією, часовими проміжками контактів, способами реєстрації даних, їх категоризації та презентації. Отримані знання з даного питання можуть допомогти поглибити розуміння помираючих та горя, розробити шляхи допомоги тим, хто перебуває на межі життя і смерті, та тим, хто поніс втрати.
При розлученні людина також втрачає близьку людину, а також звичний устрій життя. Розлучення можна розглядати як смерть відношень. Розлучення, як правило, також породжує низку патопсихологічних почуттів.
Froiland, Hozman для описування розлучення користуються такою моделлю, що і Kuhbler-Ross [30] :
1.Ситуація заперечення, коли клієнт механізмом раціоналізації може психологічно захищатися від психотравми “нічого не сталося”, “нарешті прийшло визволення” і т.п.
2.Ситуація злоби, коли від душевного болю захищаються недоброзичливою поведінкою щодо партнера, нерідко маніпулюють дітьми.
3.Ситуація переговорів, як спроба відновити шлюбні відносини.
4.Стадія депресії – розвивається пригнічений настрій, почуття одинокості, падає самооцінка, що утруднює можливість завести нові знайомства, людина сприймає себе як невдаху.
5.Стадія адаптації – стадія пристосування до змінених умов життя.
Ці стадії, як правило, переживають кожний із подружжя, незалежно від того, хто був ініціатором розлучення, а також діти. Тому завдання консультанта допомогти клієнту якнайшвидше перейти в останню - п’яту стадію.
Діапазон проблем, які виникають після розлучення, широкий: від фінансових труднощів - до догляду за дітьми. Дуже важливо, щоб той із подружжя, хто залишився в неповній сім’ї, навчився жити один. Необхідно усвідомити, що порушується стереотип соціальних відносин. Важливими є і питання задоволення сексуальних потреб. Консультант повинен бути готовим надати професійну допомогу в цьому аспекті, залучаючи інших спеціалістів ( сексопатолога, психотерапевта, педіатра та ін.).
78. Особливості консультування клієнтів, що опинилися в об’єктивно важких умовах ( невиліковна хвороба, стан після фізичних травм і т.п.)
Смерть – це факт життя. Важко уявити, що думки про смерть можуть мати позитивне значення. Невиліковна хвороба свідчить про швидке наближення смерті. І тому клієнти часто конкретно запитують консультантів: чи скоро вони помруть. Нема єдино правильної відповіді на це питання. Такому клієнту, як правило, рекомендують привести в порядок всі важливі життєві справи. Але пояснюють це тим, що кожна людина повинна бути готовою до найгіршого збігу обставин. Тому пряма відповідь на питання про дату смерті необов’язкова. Питання про відвертість з невиліковними хворими досить важке та неоднозначне. Існують найрізноманітніші думки стосовно цього. Одні , що необхідно бережливо відноситися до психічного стану невиліковної людини, інші , що доречніше сказати відразу всю правду і не обманювати надії хворого, деякі вважають, що потрібно вести себе так, як того хоче сам хворий. Тобто, хворий має право знати правду про своє захворювання, але він може і відмовитися від необхідності сприймати непотрібну для нього інформацію. Право знати - не рівносильне вибору знання. Свобода пацієнта буде реальною тільки при орієнтації на його бажання мати правдиві знання. Якщо важкохворий не бажає мати правдиву інформацію про свій стан, то треба поважати його право. Часто хворі не усвідомлюють свого психологічного стану, не уявляють свою реакцію на жахливі новини, вимагаючи правди, вони очікують тільки позитивної інформації. Тоді відверта правда може спровокувати у такого пацієнта гостру психотичну реакцію аж до суїциду. Консультант повинен вміти передбачити реакції клієнтів.
Kubler–Ross [30] пропонує таку модель послідовності реакцій невиліковних хворих :
Заперечення. Хворі відвідують різних лікарів в надії на те, що хтось з них заперечить діагноз. В цей період хворий може приховувати інформацію від рідних, сім’ї.
Злоба. Хворий вважає себе несправедливою жертвою якихось обставин. “ Чому саме я ?”, “ Хто винен ?” Ці питання можуть тривожити хворого, породжуючи конфліктні ситуації.
Компроміс. Хворий ніби намагається домовотись з долею. Дотримується якихось обмежень, вчиняє якісь дії в надії отримати у долі винагороду на своє виздоровлення. В такий період хворі можуть нераціонально розпорядитися своїм майном, коштами, наприклад, заповісти своє майно якій - небудь сумнівній релігійній чи благодійній організації, потрапити під вплив аферистів і т.п.
Гостра депресія як безпосереднє переживання. Розуміючи свою безвихідь, хворі втрачають інтерес до житття, до себе, до оточуючих.
Адаптація. Примирення з долею. В цей період людина ніби готова прийняти смерть. Але страх смерті існує. Деякі люди відмовляються завершити свої земні справи, в тому числі і справи спадщини, тільки по тій причині, що вважають, що таким чином наблизять, “ніби відкриють двері смерті.” Питання страху перед смертю можна обговорити з клієнтами. Страх смерті - це природня реакція людини. Психологічний захист від такого переживання є також природнім. Тому важливо , щоб консультант розібрався в переживаннях клієнта і дав правильні поради рідним та близьким. З боку рідних та близьких реакція заперечення є неадекватною. Вона може тільки погіршити відносини з хворим.
Слід відмітити, що фрустрована злість пацієнта може виражатися до конкретних людей або членів родини. Така злість часто носить фрустрований характер і немає під собою реальних підстав. Членам родини не варто в таких випадках сприймати цю агресію.Часто така агресія виникає в ситуаціях, коли хворі таким чином виражають свою печаль, побоювання, страхи, вину або сором, або уникають наступних візитів, які тільки загострюють їх дискомфорт ” [30] .
За періодом агресії, як правило, слідує депресія. Kьbler-Ross [30] розрізняє два види депресії, що виникає у даному випадку. Це протидіюча/реагуюча (reactive) депресія цього етапу, яка є відповіддю на втрату свободи, можливості нормально функціонувати, і підготовча (preperatory) депресія, коли пацієнт починає зачинятися від соціальної взаємодії та ніби усвідомлювати наступаючу смерть.
Пацієнт готовий припинити важливі взаємовідносини і прийняти остаточність смерті. Не всі пацієнти досягають цієї стадії. На цій стадії смерть, зазвичай, бачиться як полегшення для тих людей, хто був хворим довгий час. В той самий час для сім’ї та друзів важко зрозуміти, чому хворий може не боротися за своє життя.
Проблема реагування родини на смерть одного з її членів висвітлювалася порівняно мало в емпіричних дослідження, хоча є очевидним, що всі члени такої родини переживають ряд труднощів.
По-перше, існує проблема комунікації. В той час, як родичі, зазвичай, усвідомлюють діагноз та прогнози, пацієнти – ні. Існують докази того, що медичний персонал заохочує родичів не поширювати та приховувати цю інформацію від пацієнтів [31]. Члени родини володіють важливою інформацією і невпевнені як з нею впоратися. Як вже згадувалось, родичі можуть емоційно та соціально відсторонитися від пацієнта. Orcutt в своїх дослідженнях відзначає, що одна з найбільш поширених реакцій у пацієнтів з високим ризиком та помираючих пацієнтів є “припинення комунікації” [32]. В тих випадках, коли пацієнти знали свої діагнози і члени родини розуміли повністю наслідки поставленого діагнозу та прогнозу його розвитку, з’явилася спільна модель, в якій кожна сторона намагалася захистити іншу від усвідомлення загрозливої ситуації та від вираження своїх почуттів.
По-друге, на додаток до соціальних та емоційних труднощів в комунікації та взаємодії з помираючими пацієнтами, члени родини переживають і багато практичних проблем. Наприклад, “сім’я, членом якої є дитина з захворюванням на лейкемію, з появою цього захворювання починає жити в нових умовах, які загрожують надіям та сподіванням всіх членів родини і спричинює радикальні зміни в їх житті” [33].
Ось деякі поради, на котрих слід наголосити близьким та родичам хворого:
Хворий не повинен бути одиноким. Часто його провідувати, розповідати про події і т.п.
З розумінням сприймати скарги хворого і по можливості задовільнити його бажання.
Як правило, хворі більше говорять, аніж слухають.
По можливості радитися з хворим по поводу всіх рішень, що приймаються родиною.
Помирання передбачає задіяння духовного значення життя та смерті, слід брати до уваги і роль священника в цьому контексті. Freund [34] каже, що багато людей відмовляються запрошувати священника до помираючого пацієнта. Але він також вказує на те, що священник може допомогти в деяких випадках: може допомогти краще усвідомити насування смерті, ніж ті, які ізолюють пацієнта через відкидання смерті; він може підбадьорити пацієнта у вираженні злості на Бога та допомогти вирішити проблему гніву та страху; може допомогти пацієнту усунути побоювання, що Бог карає пацієнта через його хворобу. Kьbler-Ross [30] вказувала на те, що деякі пацієнту можуть торгуватися з Богом у намаганні продовжити їх життя чи уникнути смерті. Священник може стати найбільш потрібною особою, щоб обговорити значення цієї діяльності та вину, яка може виникати через звертання до Бога таким способом.
Кожен соціальний працівник під час контакту з помираючою людиною має брати до уваги її пересуди стосовно ролі релігії та її ставлення до священника як джерела допомоги. Не всі пацієнти вважають візит священника доречним. Але, деякі з них отримують комфорт та затишок від релігії, можуть отримати підтримку від духовних аспектів помирання та деякі відповіді на питання, що станеться після смерті.
Особливого висвітлення потребує проблема соціально-психологічної роботи з людьми, які стали інвалідами внаслідок важкої хвороби або травми. За дослідженнями психологів сам процес інвалідізації можна розглядати як кризову ситуацію, в якій можуть виникати депресії та суїцидальні дії. Інвалідізація порушує біо-психолого-соціальний гомеостаз людини. Патологічний процес обмежує життєдіяльність. Тому хворобу можна розглядати як проблему, котра дезадаптує людину через негативний вплив клінічних та соціально-психологічних факторів. Життєдіяльність обмежується, а особистість почуває себе соціально недостатньою.[35]. Соціальна недостатність розглядається як обмеження в соціально значимих ситуаціях (робота, сім`я, захоплення, освіта і т.п.) Завдання соціальних працівників та психологів допомогти людині компенсувати обмежену життєдіяльність.
Розрізняють компенсаційні можливості організму на генетико-конституційному та медико-організаційному рівнях, компенсаційні можливості сомої особистості ( тобто її емоційно-вольовий, інтелектуальний та мотиваційний рівень). Слід врахувати можливості і самого суспільства, тобто морально-етичні, науково-технічні та соціально-правові рівні. Тому, плануючи роботу з такими людьми, соціальний працівник повинен враховувати медичні, психологічні, соціальні та професійні напрямки. Особливо важлива в цих умовах допомога сім`ї. В психологічній роботі з клієнтом слід враховувати темперамент, інтелект, соціальні відносини, цілі, мотиви, установки, потреби. Як цілісна структура, особистість проявляється через діяльність. Через діяльність та в процесі діяльності проявляються та формуються індивідуально-психологічні психологічні аспекти особистості. Психолог та соціальний працівник в процесі втручання корегують психологічні контакти, здійснюють профорієнтацію, лікують стан фрустрації, впливають на мотиваційну сферу, вивчають та формують внутрішню модель хвороби та систему соціально-психологічних відношень.
Колесник Н.Т. [35] пропонує розділити роботу соціального працівника на пять етапів :
Оціночний – визначають рівень та категорію порушення здоров`я, а також обмеження життєдяльності, що повязано з цією проблемою.
Аналітичний –
вивчення медичних документів та характеристик;
вивчення особистості інваліда, його комперсаторні можливості;
вивчення внутрішньої моделі хвороби, його переживання своєї та психічної неповноцінності та соціальної недостатності.
Синтезу - це найбільш складний та відповідальний етап. Соціальний працівник формулює адекватне реабілітаційне завдання. Якщо він не врахує якісь фактори з попередніх етапів, то ефективність втручання значно знизиться.
Складання індивідуально-реабілітаційного паспорту інваліда. Соціальний працівник або психолог супроводжують медичну, професійну та соціальну реабілітацію клієнта, проводять психологічне консультування, психокорекцію, психотерапію, надають психологічну допомогу сім`ї. В плані повинні мати місце конткретні рекомендації, послуги, міроприємства, умови їх проведення.
Ведення паспорта - це ніби щоденник виконання, в якому не просто відмічаються виконані міроприємства, а вказується необхідне корегування програми.
На жаль, при роботі за вище вказаними етапами, важко жорстко визначити часові строки виконання. Соціальний працівник повинен тісно взаємодіяти з центром занятості населення, комітетами соціального захисту тощо.
89. Особливості роботи із жінками, які страждають постнатальною депресією
Постнатальна депресія – це особливий вид депресії, який виникає у жінок через деякий час після родів і продовжується від трьох діб до декількох місяців , а може і до декілька років.
Цей депресивний стан негативно впливає не тільки на здоров`я жінки, а і на психічний розвиток дитини. Тому вчасна діагностика та лікування такого стану вкрай важлива як для матері, так і для дитини.
Слід відмітити, що на практиці цим питанням приділяють надто мало уваги. Депресивний стан у породіль лікарі зовсім не діагностують, якщо він не набуває форм психозу. А між тим, жінки, які мають немовлят, часто скаржаться на стан відчаю, суму, стомленності, порушення сну, апетиту, сльозливість. Подібний психічний стан оточуючі і сама жінка частіше пов`язують виснажливим процесом догляду за дитиною. А між тим післяродова депресія – це серйозний психопаталогічний стан, який вимагає втручання різних спеціалістів, в тому числі психологів та соціальних працівників.
Що стосується статистичних даних відносно частоти виникнення після родових депресивних станів, то, на жаль, вітчизняних даних знайти не вдалося. Очевидно, цей стан дійсно рідко діагностується, хоч і приносить страждання жінкам та їх родинам.
Післяродова депресія описана в роботах таких західних дослідників, як P.Gilbert [36], J. Mark [37], B. Chalmers [38].
В післяродовий період можуть проявлятися різні емоційні порушення:
1) материнська меланхолія;
2) післяродова депресія;
3) післяродовий психоз.
За даними Kendell [2], біля 50 – 60% жінок страждають меланхолією, тобто легкою формою депресії. Як правило, такі жінки просто скаржаться на “ хандру” і намагаються взяти себе в руки. Такий стан частіше супроводжується сумним настроєм, безпричинною сльозливістю, небажанням спілкуватия тощо. Жінки в такому стані потребують доброго ставлення до себе, розуміючого відношення, підтримки. Вони чутливі до неуваги та образ. Зазвичай, такі жінки більше потребують консультації психолога та спілкування з соціальним працівником, аніж психіатричної допомоги.
В нашій