Xreferat.com » Рефераты по психологии » Самоконтроль та саморегуляція

Самоконтроль та саморегуляція

ЗМІСТ:


Вступ

1. Самоконтроль поведінки людини.

1.1 Поняття, склад самоконтролю поведінки людини, функції й види самоконтролю поведінки людини в різних сферах діяльності

1.2 Значення самоконтролю емоційних станів у поведінці людини

1.3 Формування самоконтролю поведінки в онтогенезі

2. Саморегуляція поведінки людини.

2.1 Поняття саморегуляції у вітчизняній і закордонній психології

2.2 Методи саморегуляції поведінки

Висновок

Список використаної літератури

Вступ


Проблема психологічних механізмів самоконтролю активності індивіда по актуальності займає одне з основних місць у суб'єктному підході дослідження психіки людини (А.В. Петровский, К.А. Абульханова-Славська, С.Л. Рубінштейн, А.В. Брушлинський, О.А. Конопкин й ін.).

У дослідженнях типологічних особливостей усвідомленого самоконтролю діяльності в цей час не тільки розроблені наукові підходи й подання про контроль суб'єктної активності, але й виявлені закономірності й регуляторні механізми типів і видів активності (П.К. Анохін, Н.А. Бернштейн, Б.Ф. Ломів, Д.А. Ошанин, О.А. Конопкин, В.Д. Шадриков й ін.).

Важливість дослідження регуляторних психічних процесів не викликають сумніву, тому що описані існуючі риси контролю і їх інтегративна сутність й універсальна структура самих різних типів активності людини (К.А. Абульханова-Славська, Б.Г. Ананьєв, П.К. Анохін, Л.М. Веккер, Н.А. Бернштейн, В.П. Зінченко, О.А. Конопкин, Д.А. Ошанин, В.Д. Шадриков, В.Э. Чудновський й ін.).

Довільна активність людини досліджена в індивідуальній взаємодії з навколишнім світом, позначається й вивчається через поняття індивідуального стилю самих різних форм психічної активності й діяльності (А.Адлер, Г. Олпорт, X. Уіткин, К.М. Гуревич, B.C. Мерлин, Е.А. Климов, Б.Ф. Теплов). [13]

У закордонній психології робиться акцент на особистих причинах, де розглядається стиль самоконтролю у зв'язку з особливостями поводження, реагування, пізнавальних процесів (Г. Олпорт, Р. Стагнер, X. Виткин, Дж. Каган й ін.).

Регуляторна роль індивідуального стилю у взаємодії людини з навколишнім світом розглядалася К.М. Гуревичем, Е.А. Климовим, B.C. Мерлиним, Е.П. Ільїним, В.А. Колга, Т.В. Корниловою, Н.С. Лейтес, М.А. Холодною, В.А. Толочек, В.З. Чудновським й ін..

У цей час у лабораторіях психології розроблена принципова функціональна модель структури, вивчені загальні закономірності самоконтролю (О.А. Конопкин, В.І. Степанський, В.І. Моросанова, А.К. Осницький, Г.С. Пригін, Н.Ф. Круглова, Н.О. Сипачев, Э.А. Фарапонова й ін.).

Розвивалися подання про структуру й механізми процесу самоконтролю (Ю.С. Жуйков, Ю.А. Миславський, В.І. Моросанова, Н.Ф. Круглова, А.К. Осницький, Н.О. Сипачев, В.І. Степанський, Е.Ф. Фарапонова й ін.).

На сьогодні накопичені дані про існування яскравих індивідуальних розходжень у реалізації окремих регуляторних функцій забезпеченості психічними засобами різного рівня й сформованості, а також у розвиненості загальної здатності до самоконтролю (В.І. Степанський, В.І. Моросанова, А.К. Осницький, Г.С. Пригін, Н.Ф.Круглова й ін.).

Зв'язок успішності з індивідуальною сформованістю окремих процесів і цілісної системи самоконтролю була показана також і при дослідженні причин неуспішності школярів (Н.Ф. Крулова).

Ціль даної роботи розкрити сутність самоконтролю діяльності й поводження.

Інтерес до проблеми психічного самоконтролю зріс за останні роки, про що свідчить той факт, що до феномена й поняття самоконтролю звертаються у своїх дослідженнях представники самих різних психологічних дисциплін. Особливу роль у становленні сучасних подань про самоконтроль зіграв системний підхід, у рамках якого підкреслюється необхідність її вивчення як процесу, що має багаторівневу детермінацію.

Методологічними підставами дослідження є суб'єктний підхід до дослідження психіки людини (С.Л. Рубінштейн, К.А. Абульханова-Славська, А.В. Брушлинський, А.В. Петровський й ін.) і подання про функціональну структуру системи усвідомленого самоконтролю довільної активності людини (О.А. Конопкин), а також авторська концепція індивідуального стилю самоконтролю (В.І. Моросанова).


1. Самоконтроль поведінки людини


1.1 Поняття, склад самоконтролю поведінки людини, функції й види самоконтролю поведінки людини в різних сферах діяльності


Самоконтроль є умовою адекватної, цілеспрямованої, інтегрованої психіки. Самовиховання й самовдосконалення особистості, навчання й професійна діяльність, поводження в суспільстві припускають неодмінну включеність у них самоконтролю. Самоконтроль ставиться до числа обов'язкових ознак свідомості й самосвідомості людини. Він виступає як умова адекватного психічного відбиття людиною свого внутрішнього світу й навколишньої її об’єктивної реальності. Самоконтроль є одним з невід'ємних компонентів процесів самоврядування (саморегулювання) систем різної якісної природи, серед яких людина являє собою приклад живої й найвищою мірою складної системи.

Людина може виступати в ролі об'єкта й суб'єкта контролю. Як істота суспільна, людина протягом всього свого життя є об'єктом контролю з боку навколишніх її людей. Під контролем суспільства перебувають процеси навчання й виховання людини, її зайнятість у професійній діяльності, поводження в побуті. З іншого боку, уже як суб'єкт контролю людина сама є носієм контрольних механізмів. При цьому спрямованість контролю може бути різною: зовні й на себе. У першому випадку об'єктом контролю для людини виступають поводження й діяльність інших людей, характер протікання процесів у суспільних, природних, технічних системах. Але об'єктом контролю для людини стають також її власні вчинки й дії, властиві їй психічні явища. Саме в останньому випадку, коли людина контролює свою психічну сферу, ми маємо справу із самоконтролем. [6]

З одного боку, самоконтроль не може здійснюватися без наявності того, що, властиво, контролюється, перевіряється. З іншого боку, у складі самоконтролю обов'язкова присутність еталона, тобто того, що повинне бути. Питання про ступінь збігу контрольованої й еталонної складових вирішується за допомогою операції звірення. Якщо в результаті її здійснення контрольована й еталонна складові не збігаються, то на "виході" самоконтролю буде мати місце сигнал неузгодженості, що відбиває ступінь їхньої розбіжності. Якщо ж факт неузгодженості не буде виявлений, то це означає, що контрольована складова відповідає еталону.

Саме загальне визначення самоконтролю може бути дане з позиції функціонального підходу до нього, відповідно до якого що б не було об'єктом самоконтролю, у яку би сферу психічних явищ не виявився він залученим, його функція носить перевірочний характер і полягає у встановленні ступеня збігу того, що мабуть, з тим, що ще тільки може бути або фактично вже має місце.

Зміст компонентів, що входять до складу самоконтролю, природно, буде мінятися залежно від того, у якому контексті він проявляється.

Так, наприклад, у процесі впізнання в якості контрольованої змінної буде виступати сформований перцептивний образ стимулу, а роль еталона виконає витягнутий з пам'яті образ уже раніше сприйнятого стимулу, міру схожості з яким і буде допомагати встановлювати самоконтроль. З іншого боку, якщо звернутися до сфери поводження, то там у складі самоконтролю роль контрольованої змінної може виконувати намір зробити якийсь певний учинок, а еталон - складова з'являється як засвоєна в процесі виховання норма (зразок) прийнятого в суспільстві поводження у відповідній ситуації.

Незважаючи на очевидну різноплановість наведених прикладів, у тім й іншому випадку функція самоконтролю залишається незмінною, а саме - вона буде полягати у встановленні ступеня збігу звірюваних компонентів. Тому, підкреслимо ще раз, у загальному визначенні самоконтролю акцент повинен бути зроблений на його функціональній сутності, і воно не повинне відбивати специфіку складових його компонентів, що, однак, буде цілком доречним, коли визначення розкривається стосовно до конкретного об'єкта самоконтролю.

Самоконтроль невід'ємним образом включений в усі види діяльності людини: ігрову, навчальну, трудову, наукову, спортивну й ін. До числа загальних, тобто не залежних від специфіки виконуваної діяльності, принципів класифікації видів самоконтролю можна віднести часовий, просторовий, структурний, а також принцип довільності самоконтролю.

Відповідно до тимчасового принципу варто розрізняти попередній, проміжний і підсумковий види самоконтролю.

Об'єктом попереднього самоконтролю, включеного в процес антиципації, є все те, що ще не вступило у фазу безпосереднього здійснення, реалізації. Наприклад, попередній перевірці з погляду правильності їхнього вибору можуть піддатися мета й програма ще тільки майбутньої діяльності.

Важко переоцінити роль попереднього самоконтролю для запобігання можливих помилкових рішень, дій, неправильних учинків.

Поточний самоконтроль поміняє попередній й, будучи включеним у процес виконання діяльності, спрямований на перевірку правильності проміжних результатів. Нарешті, він результує самоконтроль, як би підводить підсумки проробленому й допомагає відповістити на основне запитання: чи досягнута поставлена мета?

Відповідно до просторового принципу контрольована складова, як, втім, і сам еталон, може надходити в операцію звірення по каналах різної модальності. У зв'язку із цим розрізняють зоровий, слуховий, тактильний й інший види самоконтролю.

У процесі життєдіяльності людини домінує самоконтроль, здійснюваний через зовнішні канали зв'язку. Такий самоконтроль переважає в різноманітних видах діяльності в поведінковій практиці. Наприклад, чи йде людина пішки або користується транспортом, вона перевіряє правильність свого місця розташування стосовно попередньо наміченому маршруту й кінцевому пункту проходження за допомогою контрольної інформації, що надходить до нього ззовні. Характерним же прикладом надходження контрольованої змінної по внутрішніх каналах зв'язку є відчуття, на основі яких здійснюється психічна саморегуляція стану.

Відповідно до структурного принципу властивих людині різноманіття механізмів самоконтролю ієрархічно організовано. Механізми самоконтролю мають місце вже на клітинному рівні життєдіяльності людини.

Саморегуляція фізіологічних функцій здійснюється по гомеостатичному принципу, що складається в підтримці в необхідних межах сформованих у процесі еволюції біологічних констант, або, інакше кажучи, еталонів організму. Як приклад таких констант можна назвати концентрацію цукру в крові, зміст у ній вуглекислого газу й кисню, температуру тіла, артеріальний тиск й ін. [8]

Саморегуляція по гомеостатичному принципу полягає в тім, що та або інша контрольована складова за допомогою самоконтролю безупинно звіряється з відповідним біологічним еталоном, і якщо в результаті звірення з'являється сигнал неузгодженості, то це виявляється поштовхом до відновлення порушеної рівноваги.

Самоконтроль пронизує всі психічні явища, властиві людині (процеси, стани, властивості). У цьому змісті можна говорити про самоконтроль за протіканням окремого психічного процесу: відчуття, сприйняття, упізнання, мислення й ін.; про самоконтроль людини за власним психічним станом, наприклад, самоконтроль емоційної сфери; про самоконтроль як про властивість людини, що стала в результаті виховання й самовиховання рисою її характеру. У діяльності, як у фокусі, перетинаються всі психічні явища й найбільш повно виявляє свою присутність у них самоконтроль.

І нарешті, відповідно до принципу довільності варто розрізняти довільний і мимовільний види самоконтролю. Довільний самоконтроль припускає усвідомлений характер постановки й досягнення відповідних цілей при виконанні певного виду діяльності. Сам же процес виконання діяльності, реалізований через послідовність дій й окремих рухів, може здійснюватися при участі самоконтролю, постійна усвідомленість якого вже не є обов'язковою умовою. Мимовільний самоконтроль відбувається, наприклад, на біологічному рівні, на якому механізми самоконтролю включені в різні контури саморегуляції, що забезпечують життєдіяльність організму, і їхнє функціонування здійснюється поза сферою свідомості людини.


1.2 Значення самоконтролю емоційних станів у поведінці людини


Процеси. Всі психічні явища процесуальні по своїй суті. Немає психічного поза процесом. Психологія, як говорив ще академік І. М. Сєченов, повинна вивести всі сторони психічної діяльності з поняття про процес.

Самоконтроль - невід'ємна частина психічних процесів, що є однією з важливих умов адекватного відбиття людиною свого внутрішнього світу й навколишньої її об’єктивної дійсності. Проілюструємо сказане на ряді прикладів.

Відчуття є початковим щаблем почуттєвого пізнання. Вони суть образи зовнішнього світу, у яких відбивається дійсність. Експериментально підтверджена присутність у процесах відчуття контрольних механізмів, за допомогою яких забезпечується відповідність між почуттєвими даними й зовнішнім світом.

У ряді пізнавальних процесів сприйняття являє собою якісно новий щабель почуттєвого пізнання, що дозволяє на відміну від відчуттів відбивати у свідомості людини не окремі властивості подразника, але предмет у цілому, у сукупності його властивостей. Стосовно до різним сенсорних модальностей самоконтроль виявляється включеним у процес формування адекватного перцептивного образа. Установлено, що в процесі зорового сприйняття беруть участь контролюючі рухи ока, за допомогою яких забезпечується можливість перевірити правильність формованого зорового образа стосовно сприйманого предмета. Проявляється це в повторних поверненнях ока до вже оглянутих ділянок предмета. При дотикальному сприйнятті формування адекватного образа предмета, що обмацується, відбувається теж при активно вираженому самоконтролі, що у цьому випадку здійснюється завдяки взаємодії пальців, що послідовно рухаються один за одним, і їхнім зворотним рухам до вже пройдених елементів контуру.

Упізнання як пізнавальний процес припускає звірення образа безпосередньо сприйнятого стимулу з еталонним, витягнутим з пам'яті, з метою наступного ухвалення рішення про приналежності сприйнятого стимулу до певного класу об'єктів. Сама по собі операція звірення в контексті впізнання не відразу починає виконувати функцію самоконтролю. У всякому разі, якщо мати на увазі розгорнення процесу впізнання в часі, то найперша "зустріч" перцептивного й еталонного образів у ході операції звірення ще не несе на собі контрольного навантаження. Однак суб'єкт упізнання може вже перший результат звірення, засумнівавшись у його правильності, порахувати недостатнім для ухвалення рішення про віднесення сприйнятого стимулу до якогось певного класу об'єктів. Тоді з метою ухвалення правильного рішення операція звірення здійснюється повторно і якщо буде потреба кілька разів, але вже як функція самоконтролю.

Вищою формою раціонального пізнання об'єктивного світу є мислення, за допомогою якого у свідомості людини відбивається сама сутність навколишніх її речей, закономірність зв'язків і відносин між предметами і явищами дійсності.

Все більше визнання одержує підхід до вивчення розумової діяльності як саморегульованого процесу. Операція звірення передбачуваних і реально досягнутих результатів з висунутими гіпотезами є ключовою в механізмі саморегуляції розумової діяльності.

Звірення як акт самоконтролю представлений на всіх етапах рішення розумового завдання, включаючи постановку проблеми, формування гіпотези і її послідовну конкретизацію в ході рішення завдання. При цьому гіпотеза являє собою як би проміжний еталон, правильність якого або підтверджується, або ставиться під сумнів після звірення з ним реально отриманого результату. Неузгодженість між прогнозованим і фактичним результатами стає умовою для вироблення подальшої стратегії рішення. У принципі вона може звестися або до повторного огляду вже отриманого результату, або до формування нової гіпотези і її наступної верифікації.

Звичайно, зайвий самоконтроль, надмірна опіка з його боку за рухом творчої думки небажані, оскільки їхнє включення в процес генерування ідей гальмує його. Інша справа, що у творчому процесі повинен обов'язково наступити момент критичного осмислення вже досить оформлених гіпотез або ідей для оцінки ступеня їхньої життєздатності й обґрунтування доцільності наступних витрат духовних і матеріальних сил на їхнє практичне втілення. [11]

Неодмінною умовою доцільної діяльності людини є її пам'ять. Організована робота пам'яті можлива лише при участі в ній самоконтролю, за допомогою якого забезпечується правильність протікання таких анемічних процесів, як запам'ятовування й пригадування. Так, у процес активного пригадування раніше відбитого матеріалу неминуче входить звірення результатів пошуку (виконуючих роль контрольованих змінних) з вихідним матеріалом, що дозволяє суб'єктові або припинити подальший пошук, або відкинути спливаючі сліди як неадекватні й знову продовжити пошук, щоб все-таки знайти правильне рішення.

В основі процесу спілкування, керування людиною своїм поводженням у суспільстві лежить мовна діяльність. Відповідно до концепції функціональних систем академіка П. К. Анохіна мовному втіленню кожного слова, кожної фрази передує формування в мозку "контрольного апарата" (акцептор дії), що стежить за правильністю їхнього проголошення. У складну організацію мовної діяльності залучені різні види механізмів самоконтролю: слуховий, зоровий, кінестетичний й ін.

Звичайна увага розуміється як спрямованість і зосередженість свідомості на певному об'єкті. Сучасні дослідження нейрофізіологічних механізмів уваги, виконані під керівництвом А. Р. Лурія, указують на їхній тісний взаємозв'язок із самоконтролем. Іншими словами, є підстава говорити про те, що складна форма довільної уваги є в той же час і вищою формою самоконтролю людини, що проявляється в її можливості самостійно контролювати власне поводження й свою діяльність.

Специфіка волі полягає у свідомому подоланні людиною труднощів (перешкод) на шляху до поставленої мети. Психічна саморегуляція здобуває вольовий характер, коли її звичний, нормальний хід по тих або інших причинах утруднений й тому досягнення кінцевої мети вимагає з боку суб'єкта додатка додаткових сил, підвищення власної активності для подолання виниклої перешкоди.

Таким чином, воля як психічний феномен знаходить своє конкретне вираження за допомогою здійснення вольового зусилля.

Самоконтроль, включений у протікання вольового зусилля, допомагає йому не ухилитися від наміченого шляху, тим самим запобігаючи даремним, невиправданим енерговитратам, не пов'язаним з досягненням кінцевої мети.

Насиченість вольового зусилля актами самоконтролю може в загальному випадку визначатися різними об'єктивними й суб'єктивними факторами. Оптимальним співвідношенням між ними варто визнати таке, при якому розподіл енерговитрат на їхню реалізацію вирішується все-таки на користь вольового зусилля.

Надмірний самоконтроль буде невиправдано виснажувати їх загальну енергетичну основу, знижуючи тим самим ефективність вольового зусилля. І навпаки, чим раціональніше розподіляться акти самоконтролю, тим більше енергетичних можливостей може бути вивільнене на прояв вольового зусилля, тим більше інтенсивним і розгорнутим у часі може воно стати.

Принципова роль у психомоториці людини належить самоконтролю. Правильна координація руху здійснюється під контролем відповідних м'язових, дотикальних і зорових вражень. Ми перевіряємо правильність здійснення кожного руху, перш ніж переходимо до виконання наступних.

Саморегуляція необхідної дії протікає при постійному зіставленні поточних результатів зі зразком, що зберігається в пам'яті (еталоном) його виконання.

Самоконтроль органічним образом вбудовується в загальну мелодію виконання рухової навички, як би зливаючись в одне безперервне ціле з його змістом. При цьому процес реалізації рухової навички й включеного в неї самоконтролю протікає не усвідомлено. У цьому випадку спроба додаткового, навмисного самоконтролю з метою переконатися, а чи всі в здійсненні навички робляться як треба, тобто чи йде все своєю чергою й чи правильно при цьому виконується, може виявитися зайвим й просто шкідливим, оскільки за нею, як правило, йде збій у роботі вже добре налагодженого механізму. Інша справа, що здійснення окремих навичок підлегле загальній меті психомоторної діяльності, і тому правильність досягають із їхньою допомогою результатів повинна увесь час із за допомогою усвідомленого самоконтролю.

На відміну від психічних процесів стани характеризуються більшою цілісністю й стійкістю. Специфіку "взаємин" самоконтролю й психічних станів розглянемо на прикладі найбільш представницької їхньої групи, до якої звичайно відносять емоційні стани.

У психології вже давно відомі й описані особливості прояву емоційної сфери залежно від того, наскільки вона перебуває під контролем суб'єкта. Порушення або ослаблення здатності до самоконтролю спричиняє поява в людини емоційних проблем. Інтенсивний розвиток емоційного реагування (радість, страх, гнів й ін.) супроводжується наростанням дефіциту самоконтролю аж до повної його втрати. Уже на власному досвіді ми переконуємося в тім, що люди розрізняються між собою в способі й силі вираження своїх емоцій, умінні контролю. Звичайно людину, у якої ослаблений емоційний самоконтроль, характеризують як збудливу, запальну, імпульсивну, неврівноважену, експансивну.

Людина з легко збудливою емоційною сферою особливо схильна до здійснення імпульсивних учинків, прийняттю необдуманих рішень і недостатньо обґрунтованих суджень. Імпульсивні натури варто розглядати як протилежні людям урівноваженим і тим, хто собою володіє.

Таким чином, у поводженні одних людей емоційне реагування може бути виражене надмірно, в інших, навпроти, відмітною рисою їхніх взаємин з навколишнім світом є безстрасність сприйняття й відгуку на зовні явища. Звичайно, це крайні приклади, між якими розподілене різноманіття відтінків взаємодії самоконтролю з емоціями.

Самовладання є тією дуже важливою рисою характеру, що допомагає людині управляти собою, власним поводженням, зберігати здатність до виконання діяльності в самих несприятливих умовах. Людина з розвиненим самовладанням уміє при будь-яких, навіть надзвичайних обставинах підкорити свої емоції голосу розуму, не дозволити їм порушити організований лад її психічного життя. Основний зміст цієї властивості є робота двох психологічних механізмів: самоконтролю й корекції (впливу).

За допомогою самоконтролю суб'єкт слідкує за своїм емоційним станом, виявляючи можливі відхилення (у порівнянні з фоновим, звичайним станом) у характері його протікання. Із цією метою вона ставить собі контрольні питання, наприклад: чи не виглядаю я зараз схвильованим; чи не занадто жестикулюю; чи не говорю я зайво тихо або, навпаки, голосно; занадто швидко. Якщо самоконтроль фіксує факт неузгодженості, то це є поштовхом до запуску механізму корекції, спрямованого на придушення, стримування емоційного "вибуху", на повернення емоційного реагування в нормативне русло.

Говорячи про характер людини, ми звичайно орієнтуємося на якісь найбільш типові, стійкі властивості. Знаючи риси характеру, можна пророкувати найбільш імовірні форми поводження людини в різних життєвих ситуаціях. Однієї з таких рис із самоконтроль. По тому, як людина поводиться в спілкуванні з іншими людьми, які вона робить учинки, як ставиться до своїх обов'язків у побуті й на роботі, ми судимо про ступінь сформованості в неї самоконтролю.

Як властивість особистості самоконтроль органічним образом пов'язаний із цілим поруч чорт характеру, виявляючи в них свою слабість або явну виразність. Наприклад, за такими рисами, як безалаберність, бездумність, недбалість, необачність, панікерство, розхитаність, недбалість й ін., неважко побачити дефіцит самоконтролю. Навпроти, якщо ми характеризуємо людину як розважливу, акуратну, витриману, надійну, чималу, цілеспрямовану, то за кожною з перерахованих рис добре проглядається вміння контролювати свої дії й учинки. Можна навіть виділити сукупність чорт характеру, дуже близьких по своєму змісту. Об'єднуючою їхньою основою є самоконтроль. До них насамперед варто віднести борг, відповідальність і дисциплінованість.

Стабільність й організованість суспільства залежать від рівня сформованості правосвідомості в її громадян, від їхнього вміння й бажання контролювати своє поводження відповідно до правових норм. Неповноцінність або відсутність правового самоконтролю типово, як правило, для випадків антигромадського поводження. Нерідко дефекти правового самоконтролю пов'язані з наявністю в суб'єкта установки, що виключає дію внутрішніх моральних або правових норм; зі звичними стереотипами неправомірного поводження; свідомою зневагою або незнанням закону. [10]

Самоконтроль може виявитися виключеним під впливом щиросердечних переживань і сильних емоційних хвилювань, утоми, хвороби, що приводить до серйозних відхилень у саморегуляції суспільного поводження.

Соціальні форми саморегуляції стають у принципі можливими завдяки формуванню шляхом виховання й самовиховання необхідної системи почуттів, через переживання яких людина управляє своїм поводженням, виходячи з певної моралі як сукупності принципів і норм суспільного поводження.

Величезну роль у суспільному житті людини грає самоконтроль, що актуалізується в процесах морального поводження. Цей вид самоконтролю особливо часто згадується в широкій, у тому числі й спеціальній, психологічній літературі й більш відоме як поняття совісті. Контрольну сутність цієї етичної категорії підкреслюють багато авторів. Совість піддає ретельній перевірці все, що людина виконує або тільки те, що має намір здійснити. У сучасному трактуванні совість виступає як свого роду "внутрішній контролер" дотримання людиною суспільних ідеалів, принципів і моральних норм, що спонукують її критично ставитися до свого поводження. Сигнал неузгодженості між фактичним або ще тільки передбачуваним учинком й еталоном (так званою відповідною нормою моралі), що надійшов з виходу механізму морального самоконтролю, переживається людиною як почуття сорому, "каяття совісті". Однак саме по собі каяття совісті зовсім не обов'язково змушує людину надійти за правилами моралі. Людина може роками жити із хворою совістю, але так і не зважитися на те, щоб зняти із себе вантаж пережитої провини. Іноді вона йде на поступок перед совістю, намагається заглушити почуття сорому шляхом самовиправдання (раціоналізації) своїх поганих вчинків. Нарешті, виразність деяких рис особистості (таких, наприклад, як догідництво, лицемірство, пристосовництво, боягузтво й ін.) виключає або, принаймні, робить малоймовірним поводження людини по велінню совісті.

Невиразність або відсутність адекватних соціальному оточенню механізмів морального самоконтролю тією чи іншою мірою порушує гармонійність особистості, сприяє її щиросердечному розладу. Деформація морального самоконтролю знімає бар'єри на шляху до соціально небезпечного, протиправного поводження. Люди без правил і порядку, помітив Кант, ненадійні. Нерозвиненість морального самоконтролю звичайно є причиною людських нещасть.


1.3 Формування самоконтролю поведінки в онтогенезі


До моменту народження дитини "архітектурно" виявляються дозрілі всі функціональні системи: подиху, ковтання, ссання й ін., необхідні для забезпечення її життєдіяльності. Виходить, можна сказати, що дитина народжується з певним набором механізмів самоконтролю, що функціонують на біологічному рівні. Надалі механізми самоконтролю за протіканням фізіологічних процесів розвиваються відповідно до генетичної програми, і при цьому кожен вид біологічної саморегуляції із включеним у неї самоконтролем з'являється на певній стадії розвитку організму. Сама ж генетична програма виробляється в ході тривалої еволюції. Разом з тим дитина, що з'явилася на світло, не має ніяких генетично обумовлених видів самоконтролю в соціальному плані. Механізми самоконтролю вищих рівнів життєдіяльності формуються в дитини тільки в процесі її наступного виховання.

Перші тижні й місяці життя дитини - це пора інтенсивного оволодіння своїми органами почуттів. Научавсь сприймати дотиком, дитина одержує перші подання про відносини простору й часу. Дотик, смак і нюх розвиваються з деяким випередженням стосовно вищих органів почуттів - зору й слуху. З розвитком сенсорних систем починає поступово накопичуватися й уточнюватися досвід почуттєвого відбиття дитиною навколишньої її дійсності. Образи, що формуються, зовнішнього світу (сенсорні еталони) ще тільки готовлять ґрунт до рішення дитиною однієї з головних завдань першого року життя - оволодіння руховою сферою. Рухи немовляти відрізняються хаотичністю й імпульсивністю. Однак досвід рухових можливостей дитини послідовно нарощується, і безпосередньо у взаємозв'язку із цим процесом відбувається формування здатності контролювати власні рухи. Насамперед дитина навчається контролювати рухи м'язів ока, губ і мови. Протягом другого й третього місяців життя вона опановує контроль за рухом голови, а ще пізніше - за координацією м'язів тулуба.

Функціональне об'єднання зорової й рухової систем є вирішальним етапом онтогенетичного розвитку. На другому й третьому місяцях життя дитина усе стійкіше фіксує свій погляд на русі рук, а в наступні три місяці вже навчається під контролем зору використати їх для навмисного діставання предметів. Маніпулюючи із предметами зовнішнього світу, дитина не тільки розширює, але й учиться перевіряти подання, що формуються, про навколишню дійсність. Саме із другої половини першого року в дитини починає проявлятися здатність до довільних рухів, що припускають їх цілеспрямований і контрольований характер. До кінця першого року (8-10 місяців) дитина вже опановує навички самоконтролю за рухами тулуба: вона здатна сидіти без сторонньої допомоги, може самостійно перевертатися й пересуватися поповзом. Таким чином, проглядається певна закономірність у становленні рухового апарата й включених у його роботу механізмів самоконтролю. Вона виражається в розвитку насамперед великих м'язових груп, а потім м'язів, що обслуговують більш дрібні рухи. Розвиток рухів йде в напрямку від тулуба, відповідно до чого насамперед формується самоконтроль за м'язами плеча й стегна, а вже пізніше за іншими. Така координація пальців рук при захопленні предметів з'являється тільки після того, як дитина навчиться користуватися рухом руки, міняти її місце розташування. При цьому в "топографічному" відношенні функціональний розвиток м'язів і контролю за їхньою роботою йде як би зверху вниз: спочатку дитина навчається управляти рухом очей, піднімати, тримати й повертати голову, потім здобуває здатність управляти положенням тіла при сидінні й рухом рук при маніпуляції із предметами, нарешті, вона стає здатною пересуватися поповзом й уживати перші спроби встати на ноги.

Оволодіння ходьбою є знаменною віхою періоду раннього дитинства (від одного року до трьох років). У цілому в організації рухової сфери проглядаються риси впорядкованості й доцільності. У дитини формуються різноманітні рухові навички, у здійсненні яких усе помітніше реалізується принцип мінімізації рухової активності, дитина навчається переборювати надмірність рухових програм, вибираючи в кожному конкретному випадку найбільш правильні й координовані рухи. Самоконтроль здобуває все більше значення для виконання складних і точних рухових актів. Предметні маніпуляції є провідним видом діяльності для періоду раннього дитинства. З їхньою допомогою дитина здобуває й перевіряє свої знання про властивості навколишнього його предметного світу. Сформовані образи зовнішніх предметів закріплюються в пам'яті дитини й надалі актуалізуються в пізнавальних процесах, входячи до складу механізмів самоконтролю як його еталонні складові.

Ще однією великою подією раннього дитинства є мовний розвиток дитини. Оволодіння мовою відкриває перед дитиною перспективу усе більш інтенсивного переходу від керування своїми рухами шляхом безпосередньої сигналізації до керування ними на свідомій і довільній основі. Мовна форма комунікації - вирішальний момент для подальшого формування самоконтролю в онтогенезі. Мова як засіб спілкування відкриває дитині шлях до оволодіння всім тим багатством видів і прийомів самоконтролю, що закріплено в людському досвіді.

У тім, ще в період раннього дитинства дитина поступово навчається ходити, робити правильні рухи й, нарешті, вступати в мовне спілкування, що визначає роль, звичайно ж, належить дорослій людині. Саме під її регулюючим впливом і контролем здійснюється процес передачі дитині соціального досвіду й разом з тим заставляються перші передумови до послідовного оволодіння різноманіттям навичок психологічного самоконтролю. Дорослий учить дитину тому, як треба правильно виконувати ті або інші дії, вимовляти окремі слова й уголос виражати свої думки. Вона учить дитину робити вчинки, які були б адекватні соціальному оточенню. У процесі виховання батьківське керування повинне поступово поступатися місцем самоврядуванню, заснованому на вмінні дитини контролювати себе й передбачати результати власних дій.

Строгий вплив із боку дорослого в період формування навичок поводження й діяльності в дитини є для останньої кращою підготовкою до самоконтролю.

Якщо в дитини не виховується звичка до контролю за собою, якщо, інакше кажучи, їй не представляється можливість під керівництвом дорослого вправлятися в самоконтролі, то наступає затримка його психічного розвитку.

Самоконтроль поступово формується й удосконалюється в процесі гри, загального й трудового навчання дитини. Найближче до дитини оточення, тобто її батьки й товариші, щохвилини доставляють їй мети, зразки й мотиви

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: