Xreferat.com » Рефераты по психологии » Роль ігротерапії в соціальній реабілітації дітей з вадами психофізичного розвитку

Роль ігротерапії в соціальній реабілітації дітей з вадами психофізичного розвитку

емоційно-вольової сфери, як мотивація до дії. Крім того, спілкування з твариною пожвавлює емоційний стан дитини, розширює діапазон її знань та уявлень про навколишній світ. У процесі занять покращуються комунікативні навички, зникають страхи. Крім того, для хворого, який самостійно не рухається, дуже важлива імітація рухів людини, яка йде нормальним кроком, оскільки тіло має компенсаторні механізми запам'ятовування отриманого досвіду.

Кінна терапія, зрозуміло, - не панацея від усіх бід і не може вирішити всіх проблем, пов'язаних з інвалідністю. Але вона належить до тих рідкісних видів реабілітаційної терапії, які поєднують дуже великий комплекс впливу. Вона відкриває радість життя і спілкування дітям із фізичними недоліками, допомагає їм перебороти замкнутість, фіксованість на собі і власній хворобі, розширити коло друзів, розвиває максимальну незалежність, можливу при цьому захворюванні.

Іпотерапія є визнаним методом комплексної соціальної реабілітації, що допомагає відновити стан дітей, хворих на соматичні, психічні захворювання, а також хворих, які перенесли травми. Вона вдало застосовується при дитячому церебральному паралічі, олігофренії, синдромі Дауна, ранньому дитячому аутизмі, серцевих, шлунково-кишкових та безлічі інших захворювань і відхилень у стані здоров'я. Іпотерапія не має обмежень щодо вікового цензу: нею можуть займатися діти різного віку. Протипоказань для проходження соціальної реабілітації методом іпотерапії майже немає.

Значний внесок у розвиток методів реабітітації ДЦП внесли Берта і Карел Бобат. Ще у 40-х роках XX століття вони почали розробляти свій підхід, який базувався на клінічних спостереженнях Берти Бобат. їхні погляди знаходилися під впливом існуючої в той час теорії рефлекторного та ієрархічного дозрівання нервової системи. Завдяки своїм публікаціям, лекціям та курсам, які інтенсивно проводили як вони особисто, так і їхні учні, Бобат-концепція, відома також як «Нейро-розвивальна терапія» поширилась у всьому світі і мала істотний вплив на загальний розвиток принципів соціальної реабілітації дітей із ДЦП після другої світової війни [81].

Згідно Бобат, моторні проблеми при церебральних паралічах виникають унаслідок ураження центральної нервової системи. При цьому порушується

розвиток постуральних антигравітаційних механізмів, сповільнюється і спотворюється нормальний моторний розвиток дитини. Метою відновлюваного лікування цих дітей є стимуляція нормального моторного розвитку і профілактика виникнення контрактур і деформацій.

Нейро-розвивальний підхід Бобатів був спрямований на сенсомоторні компоненти м'язового тонусу, рефлексів, патологічних рухових моделей, постурального контролю, органів чуттів, сприйняття і пам'яті - тобто на ті компоненти, що найбільш ймовірно порушуються при ураженні центральної нервової системи [81].

Основою підходу було застосування спеціальних положень тіла дитини, прийомів догляду за нею, які контролювали сенсорні стимули діяльності нервової системи. Вони використовувалися як для зниження спастичних скорочень м'язів, патологічних рефлексів і патологічних рухових моделей, так і для стабілізації нормального м'язового тонусу, реакцій рівноваги і правильних рухових моделей. Дитина була порівняно пасивним реципієнтом нейро-розвивального лікування. Нормалізація послідовності моторного розвитку вважалася одним з основних теоретичних постулатів.

Згодом, завдяки своєму особистому досвіду, а також завдяки новим досягненням нейрофізіології, Бобати трохи змінили свій підхід і змістили акценти на інші аспекти лікування. У своїй останній публікації 1984 року вони описали, як змінювались основні теоретичні засади їхньої концепції. Спочатку вони відстоювали необхідність перенесення дитини в спеціальні «положення, що пригнічують патологічні рефлекси». Хоча перебування дитини в цих положеннях і призводило до зниження спастики, але Бобати пізніше дійшли до висновку, що це зниження тонусу тимчасове і не зберігається при виконанні дитиною інших рухів. У подальшому вони підкреслювали важливість впливу на «ключові точки контролю». При цьому вплив фізіотерапевта проводився під час рухової активності дитини і був спрямований на гальмування патологічних рухових моделей і стимулювання розвитку більш правильних рухів.

У своїй останній публікації автори дійшли до висновку, що вони занадто багато уваги приділяли розвитку автоматичних реакцій випрямлення, дотримуючись неправильного припущення, що дитина зможе спонтанно перенести цей досвід (навичку) на свідомо контрольовані рухи. По цьому вони почали більше розвивати в дитини можливості самій керувати своїми рухами й особливо рівновагою. Вони також дійшли до висновку, що було помилковим сприяти руховому розвитку дитини, жорстко дотримуючись нормальної послідовності моторного розвитку.

Монтессорі-терапія - це лікувальна педагогіка, заснована на принципах Марії Монтессорі, яка розглядала дитину як особистість із самого народження. У цьому закладена її головна відмінність від інших інноваційних методик. Дитина має можливість самостійно рухатися, розвиватися. Але якщо в якихось випадках їй необхідна допомога дорослого, вона її отримує [83].

Основний принцип методу Монтессорі ґрунтується на спостереженні за дитиною в природних умовах і прийнятті її такою, якою вона є. М. Монтессорі відкрила одну з найважливіших відмінностей дитячого світу від дорослого -наявність так званих сенситивних періодів сприйняття світу. Цих періодів декілька, і в дорослому житті вони вже ніколи не повторюються.

Сенситивні періоди розвитку дитини - це ті періоди, коли розвивається певна ділянка мозку, а отже, саме в цей час потрібно створити навколо дитини середовище, яке б сприяло розвитку навичок, пов'язаних із цією ділянкою: від 0 до 6 років відбувається розвиток мови; до 5,5 - сенсорний розвиток; від 2,5 до 6 років у дитини виникають і закріплюються соціальні навички, коли діти легко сприймають форми ввічливого або грубого поводження, які стають нормами їхнього життя; від народження до 3 років - період сприйняття порядку, період активної взаємодії з дорослими.

Якщо не скористатися можливостями, що з'явилися в дітей, то вони можуть утратити інтерес до цього на все життя або повторити помилки і випадки цих періодів у найнесподіваніших і неприємних формах уже після шести років [83].

Дитина вчиться самостійно за допомогою спеціальних Монтессорі-матеріалів, у яких закладена можливість самоконтролю - коли дитина сама бачить свої помилки, і дорослому не потрібно вказувати на них. Роль учителя постає не в навчанні, а тільки в керуванні самостійною діяльністю дитини.

Діти починають займатись у групах Монтессорі зазвичай у 2,5-3,5 роки. Спочатку вони займаються в основному сенсорикою, а також практичними вправами - різного роду переливання води, пересипання піску та дрібних предметів, миття рук, посуду, прання, прасування, застібання ґудзиків, «блискавок», кнопок, соціальні навички і фізичні вправи тощо. Основною метою цих практичних вправ є розвиток дрібної і великої моторики, координації рухів, самостійності, звикання до виконання безлічі дрібних операцій у певній послідовності.

Методика Монтессорі формує в дітей широкий кругозір, внутрішню мотивацію до пізнання нового, уміння концентруватися на роботі, спостережливість і самостійність.

У 1954 році чеський лікар В. Війта, який багато років працював у Мюнхенському центрі ДЦП, запропонував основні моделі рефлекторного руху вперед, які пізніше були класифіковані та запропоновані як метод терапії - рефлексна локомоція або, на ім'я автора, Війта-терапія.

Принципом Війта-терапії є вплив не тільки на рухову сферу, а й на все тіло - на сенсорну, вегетативну та психічну системи. При проведенні терапії спостерігаються зміни частоти пульсу, дихання та кров'яного тиску. Основним завданням методики є формування рухових навичок, адекватних віку дитини. Для вирішення цього завдання використовують рефлекси повзання і повороту, їхні основні феномени мають вплив на управління тілом в цілому, його вертикалізацію та можливість руху вперед. [85].

Практичним результатом Війта-терапії є формування правильних рухових навичок. Ефективність терапії визначається за допомогою Війта-діагностики та клінічних даних.

Війта-терапія як метод реабілітації дітей із руховими порушеннями може бути реалізований при частому повторенні вправ протягом тривалого часу (3-4 рази на день по 20-30 хвилин упродовж не менше одного року), і через це розрахований на інтеграцію батьків у процес реабілітації. Батьки проходять період навчання у Центрі реабілітації під керівництвом фахівця (Війта-терапевта) з подальшим проведенням вправ удома. Війта-терапевт періодично проводить корекцію комплексу вправ під час консультацій або повторних курсів реабілітації в Центрі.

Виконання вправи полягає у фіксації дитини у позі рефлексу та ручному впливові на зони ураження. Вибір такої зони проводиться індивідуально і залежить від виду рухових порушень та реакцій-відповідей. Вплив на зони стимуляції не викликає болю. Негативна поведінка дитини на вимушене положення під час проведення терапії може бути проявом страху або природного протесту, особливо у наймолодших дітей. Негативна поведінка дитини не повинна бути проявом агресії та має бути усунута методами

психологічної корекції. Крім того, необхідна попередня психологічна підготовка батьків до проведення терапії та отримання очікуваних результатів [85].

Перед початком проведення Війта-терапії наймолодшим дітям проводиться Війта-діагностика, їх оглядає невролог і педіатр, а крім того, застосовуються додаткові обстеження за показаннями.

При введенні Війта-терапії як реабілітаційної методики доцільно використовувати її самостійно. Насамперед це пов'язано з розрахунком адекватного навантаження. Війта-терапія не сумісна з електропроцедурами та електростимуляцією м'язів.

Ефективність Війта-терапії залежить від терміну розпочатого лікування, «зрілості» функціональних ділянок нервової системи, ступеня та стадії розладів у руховій сфері. Лікування за методом Війта дає можливість розпочати лікування рухових розладів із періоду новонародженості. Найбільша ефективність лікування досягнута після попереднього ознайомлення батьків із методикою та їхньою достатньою психологічною підготовкою при власноручному довготривалому безперервному виконанні методики лікування.

Кондуктивна педагогіка (метод Петьо), Кондуктивна педагогіка була розроблена після Другої Світової Війни угорським лікарем та педагогом А. Петьо. Спочатку цей підхід використовувався тільки в інституті кондуктивної педагогіки в Будапешті, який носить ім'я автора, а з часом набув популярності і став застосовуватися в багатьох країнах світу. [84].

Кондуктивна педагогіка базується переважно на освітній моделі втручання та об'єднує педагогічні та реабілітаційні цілі в одній програмі. Ця концепція спрямована на те, щоб допомогти дітям із руховими порушеннями набути «ортофункції», що визначається як здатність брати участь і

функціонувати у суспільстві незважаючи на свою неповносправність. Кондуктивна педагогіка базується на ідеї, що нервова система, незважаючи на своє пошкодження, усе ж таки має можливості до формування нових нервових зв'язків.

На думку професора Петьо, моторні порушення розвиваються не лише за рахунок пошкодження центральної нервової системи, але переважно через недостатність координації та взаємодії між різними відділами мозку та їх функціями. Ця здатність нервової системи може бути мобілізована за допомогою відповідним чином спрямованого, активного процесу навчання [8].

При лікуванні хворих на ДЦП заняття проводяться в спеціальних групах чисельністю від 10 до 25 дітей. Діти разом займаються, спостерігають та заохочують один одного до виконання вправ. Кондуктори керують групою та забезпечують мотивуюче середовище й емоційну підтримку. Цілі програми визначаються загальним рівнем розвитку групи та вміннями кожної окремої дитини.

Заняття у групах є структурованими і проводяться відповідно до розробленої програми. Програма включає в себе блоки, які складаються з комплексів вправ та педагогічних занять, які проводяться в ігровій формі. Комплекси вправ, а також завдання, які до них входять, підбираються у залежності від характеру патології дитини, її рухових та інтелектуальних можливостей. Усі вправи комплексу базуються на фізіологічних рухах.

До комплексу входять вправи з різними предметами та спортивними знаряддями, вправи з м'ячем, на сходах, на гімнастичній лавочці, з гімнастичною палкою, а також хода з ускладненими завданнями та вправами біля шведської стінки. При проведенні рухових вправ використовується спеціально розроблене для цієї методики меблеве обладнання - драбинки, столи, бокси, виготовлені з дерев'яних заокруглених лакованих планок.

Під час занять широко застосовують ритм та пісні у техніці, яка називається «ритмічний намір». Ритмічний намір - це словесні ритмічні інструкції, які подаються під час виконання серії завдань. За допомогою ритму, пісень та віршиків задається фоновий ритм рухової активності, який сприяє навчанню та мотивації дитини, а також допомагає привернути увагу до того руху, який здійснюється у даний момент.

Ефективність участі дитини в реабілітаційному процесі залежить значною мірою від її мотивації. Як правило, діти з ДЦП пасивні у своїх діях. Метод кондуктивної педагогіки вимагає активної участі дитини у подоланні своєї неповносправності. Правильно поставлена мета дає дитині належну мотивацію до занять, підносить самооцінку. Програма занять передбачає безперервну участь дитини у різних видах діяльності, які навчають дітей думати і діяти в різних ситуаціях. Велике значення у формуванні мотивації має прагнення дитини до успіху та досягнення прогнозованого результату. Тому навіть дуже незначний успіх отримує позитивну підтримку та заохочення в кондукторів. [84].

Психологічна допомога в системі реабілітації дітей з органічним ураженням нервової системи може надаватись у формах, які інтегрують різні підходи, методи та методики, що показали свою ефективність на практиці. Однією з модифікацій методу холдинг-терапії у синтезі із застосуванням недирективних форм сугестії за патернами М. Еріксона із включенням переконаності в можливості позитивних змін, є методика ескалації тактильного контакту. Метод холдинг-терапії вперше був описаний американським психіатром М. Уелч та використовувався в лікуванні раннього дитячого аутизму. Нині цей метод досить поширений як засіб вирішення широкого спектру психологічних проблем у дітей різного віку і навіть у дорослих.

Незрілість дитячої уваги часто проявляється типовою картиною, коли діти не реагують на батьківський оклик, особливо якщо зайняті чимось цікавим. Щоб привернути увагу дитини, дорослий часто використовує лише один із сенсорно-модальних каналів перцепції, створюючи перевантаження у сприйманні їх дитиною. Здебільшого це аудіальний, слуховий канал сприйняття.

Ми використовуємо поняття сенсорно-модальної інтеграції у взаємодії дорослого з дитиною та звертаємо увагу на важливість використання інших каналів сприйняття, окрім "говоріння-слухання", особливо візуального та тактильного. На роль тактильного контакту, як і контакту очей, указує американський дитячий психіатр Р. Кемпбелл: "При щоденному спілкуванні з дітьми люблячий погляд та лагідний дотик цілковито необхідні.

Вони мають бути звичайними, діяти на дитину заспокійливо та не бути демонстративними і нав'язливими.

Дитина, яка зростає у домі, де батьки щиро надають їй ці безцінні дари, відчуватиме себе впевнено та спокійно й сама з собою, і з людьми. їй буде легко спілкуватися з іншими, вона користуватиметься загальною симпатією і матиме гарну самооцінку." Комбінуючи та інтегруючи такі сенсорно-модальні канали взаємодії, як "говоріння—слухання", "показ — зорове сприймання" та "дотик—тактильне сприймання" можна суттєвим чином полегшити дитині можливість краще зосередитися на інформації, яка надходить від батьків.

Показаннями до застосування методики ескалації тактильного контакту є такі: ранній дитячий аутизм та елементи аутичної поведінки, депресія, деприваційний синдром, деструктивна агресивність, маніпулятивна поведінка, пристрасть дитини до володарювання ("дитячий тиранізм"), виражена хронічна гіперактивність, підвищена здатність відвертати увагу та синдром підвищеного дефіциту уваги, затримка мовленнєвого розвитку, гіпертрофована впертість, некерованість дитини батьками — протистояння та опір до елементарних прохань, інші ускладнені взаємини: недостача довіри та любові, відчуття захищеності та ін.

Основні протипоказання: психози (у клінічній формі); наявність у батьків або дитини захворювань, які можуть викликати біль під час утримання;

недостатня батьківська мотивація до проведення терапії (мотиваційна амбівалентність); схильність до використання методики як засобу покарання; підвищена конфліктність між батьками в період проведення ескалації тактильного контакту (ЕТК), що призводить до нових вогнищ конфліктності; схильність до сексуальних зловживань із боку когось із батьків; застосування батьками фізичного покарання, як домінуючого засобу виховання дитини. Ми маємо позитивні результати застосування методики ЕТК у дитини з частими (щоденними неодноразовими) судомами.

Отже, з'ясувавши основні сучасні напрямки соціальної реабілітації дітей з вадами психофізичного ми визначаємо, що найбільш поширеними є такі: арттерапія, дельфінотерапія, іпотерапія, нейрон-розвивальна терапія, Монтессорі-терапія, Вінта-терапія, метод Петьо,

Важливо звернути увагу на те, що кожна з цих методик повинна носити системний, ціленаправлений характер і використовуватися фахівцями відповідно до особливості психофізичних вад дитини.

1.4 Методи ігротерапії: пісочна ігротерапія, пальчикова ігротерапія, ґудзикова ігротерапія


У практиці ігрової терапії існує багато методів. Вони використовуються різними науками і знаходяться в міждисциплінарних зв’язках з психологією, педагогікою, спеціальною педагогікою, логопедією та дифектогогією. В магістерській роботі ми розглянемо такі 3 методи: пісочну ігротерапію, пальчикову ігротерапію, пальчикову ігротерапію і ґудзикову ігротерапію, вважаючи, що вони найбільш ефективні у роботі з дітьми, які мають психофізичні вади.

Пісочна терапія – один із методів, який дозволяє розкрити індивідуальність кожної дитини, вирішити її психологічні проблеми, та розвинути можливість усвідомлення своїх бажань і можливостей їх реалізувати (О.Є. Паппе)

Пісочна терапія – це лікувальний метод, що активізує психічну енергію і відкривають перед людиною можливість до змін.

У перше пісочну ігротерапію запровадила у 1929 році дитячий психотерапевт М. Ловенфельд у Лондонському Інституті Дитячої психології. Розроблена нею техніка «побудови світу» отримала популярність. У 1935 році вона опублікувала книгу, що мала назву «Гра в дитинстві». [ 45]

Ця робота була помічена К.Г. Юнгом, і він запропонував своїй учениці Дорі Калфф приділити особливу увагу дитячий грі на піску. Вона навчалася у М. Ловенфельд, результатом цього навчання стала книга, що була опублікована у 1966 році на німецькій мові «Пісочна ігротерапія», в які був теоретично та практично обґрунтований аналітичний підхід до пісочної терапії. Також у книзі розглядається ідея створення «вільного, захищеного простору», де, граючись дитина почувала б себе вільно. Саме Дора Калфф ввела термін «Пісочна терапія». Вона стверджувала, що під час пісочної терапії розвивається самоусвідомлення дитини. [56]

На початку 1980 року Жизелла де Доменико провела феноменологічне дослідження дітей дошкільного віку, під час якого з’ясовувала інтелектуальну норму, дослідження проводилося з використанням форм і розмірів підносів з піском, крім того, використовуючи пісочну терапію, вона працювала з різними групами клієнтів: дітьми, підлітками, дорослими, парами, сім’ями і групами. ЇЇ теорія і практика отримала назву – Sandtray – Worldpay. Де Доменіко підходить до розуміння душі по іншому, ніж М. Ловенфельд і Д. Калфф. Вона бачить людину багатовимірною істотою, яка створює себе в різних вимірах і використовує свідомість, а не в безсвідомому стані. На її думку, як тільки картини і форми із піску розміщають у пісочниці, вони стають реальними а не символічними. На відміну від М. Ловенфельд і Д. Калфф, де Домініко стверджує, що галузь людської свідомості функціонує в кожному індивідуумі не залежно від його діагнозу, і пісочна терапія завжди активізує її.[90]

Вейріб, юнгівський аналітик, у 1983 році запропонував схему опису стадій пісочної терапії. Схема дозволяє зрозуміти зв'язок створюваних з сеансу до сеансу композицій між собою і їх символічний зміст. Все піддається аналізу терапевта – фігури та будівлі, форми та кольори. Аналізується простір пісочниці, в якій дитина будує свій світ. Існує карта, згідно якої пісочниця розділена на ряд секторів, кожний з яких співвідноситься з свідомим і безсвідомим.

В 1983 році Клер Дейкер у своїй статті «Малюнки на піску Навахо і пісочна терапія» доводить лікувальний ефект пісочної терапії.

Серед сучасних вчених, які займаються пісочною терапією можна виділити: Рут Амман, О. Є. Паппе, О. Федій, Н.А. Саковіч, Д. Райс-Мінухін, Е.Е. Клопотова, та інші.

А.О. Федій виділяє загальні принципи взаємодії з дитиною, правила та умови проведення гри у пісочниці. Насамперед вона виділяє принцип комфортного середовища, цей принцип визначає дві складові: психологічний комфорт, та комфортне оточення. Психологічний комфорт включає в себе вдалі цікаві завдання, позитивне оцінювання з боку дорослого, а комфортне оточення – це м’яке освітлення, зручна пісочниця, цікаві іграшки тощо. Другий принци – принцип безумовного прийняття. Основна ідея цього принципу - прийняття дитини такою, якою вона є. Третій принцип – принцип доступності інформації. Усі звернення, рекомендації повинні бути сформульовані у доступній для дитини формі з використанням «дитячої термінології». Четвертий принцип – конкретизація, він передбачає знання вихователем справжніх проблем дитини, а також поступове та тактовне з’ясування цієї проблеми. П’ятий принцип - об’єктивізації. Відповідно до цього принципу вихователь повинен бачити проблему «зверху», у системі життєдіяльності дитини. Шостий принцип - орієнтації на потенціальний ресурс дитини. Сьомий принцип – інтегрування у соціальне середовище, тобто орієнтування на вирішення проблем соціалізації дитини у мікросередовищі. [101] Крім того в посібнику О. Федій «Естетотерапія» подані додаткові принципи пісочної терапії, а саме: принцип оживлення абстрактних символів, принцип реального проживання, принцип усвідомлення досвіду і ситуацій і принцип обміну, при якому дитина і дорослий легко обмінюються ідеями, думками, почуттями, будуючи партнерські відносини. Вона визначає і основні матеріали у їх символічній семантиці, які можна використовувати для пісочної терапії: пісок – засіб передачі метафоричного, відчуття нескінченності, нестійкості, змінності, байдужості; вода – метафора глибини, спокою, бурхливого руху, чистоти; метал – у багатьох культурах метал – це ембріон, що зароджується у надрах землі; камінь – символ кісток матері землі, міцність, безсмертя, вічність, скло та кришталь – символи зцілюючого впливу психотерапії, який стає можливим завдяки глибинній внутрішній роботі психіки, це символ чистоти, взаєморозуміння та духовного досвіду; мінерали – символ прихованої цінності, відкриття краси у предметі та багатий потенціал природного начала; дерево – у багатьох культурах це правляча матерія, з якої було все створено, асоціюється з колискою, труною, або постіллю, енергія життя та процесу формування особистості; раковини – символ сексуальності, родючості та народження фізичного та духовного; кістки – вічне життя та можливість воскресіння, нагадують про смерть та скінченність життя; пір’я – символ істини, воно асоціюється з небом і вітром, нагадує про польоти до інших світів; пластмаса – символ пакунків та продуктів промислового виробництва, сучасного суспільства та прагнення створювати зовнішній ефект для того, щоб якомога вигідніше продати той чи інший товар.[ 90]

Символічне значення матеріалів у пісочній терапії, описує і Н. Сакович. Вона відзначає, що:

вода – символ безсвідомого і емоційного, метафора очищення;

пісок – символізує землю;

люди – часто символізують реальних індивідуумів, що присутні в житті дитини, вони мають символічне значення авторитетних особистостей, що мають вплив на дитину. Фігурки людей також символізують аспекти індивідуальності клієнта;

тварини – можуть символізувати інтуїтивну і інстинктивну сторону життя клієнта, а також відображають різні аспекти характеру дитини. Наприклад, лев може відображати сильну і агресивну сторону, а ягня – вразливу рису особистості. Однак важливо пам’ятати, що діти різних культурних традицій можуть відчувати різні почуття пов’язані з тваринами;

рослини – для багатьох людей символізують цикл життя, сили життя, смерть та відродження. Сезони (пори року) нагадують нам о мінливих якостях фізичного світу;

корисні копалини – метали та дорогоцінні камені можуть символізувати стабільність, постійність, ґрунтовність і захист. Для дітей це символізує душу;

будівлі – для дитини часто вони мають дуже велике значення. Наприклад, дім може символізувати схованку, захист, або усамітнення. У розширеному масштабі дім може бути символом «Самості»;

транспорт – може бути метафорою психофізіологічного стану дитини. Транспортний засіб може бути символом руху і змін. Також він може означати контроль (самокерування), свободу [ 100]. Пісок не має структури і можуть перетворитися за бажанням дитини в будь-яку річ: поверхню луни, зибучі піски, пляж, засіб для чистоти і т. п.. Його можливості без кордонів.

Пальчикова терапія – це ігротерапевтичний метод, який передбачає програвання будь-яких римованих історій, казок, або зображення умовних фігур за допомогою пальців. Багато ігор потребують участі обох рук, що дає можливість дитині орієнтуватися в поняттях «право», «ліво», «вверх», «вниз». (Чернікова Е.Ф.)[45 ]

Ще Аристотель вважав: «що рука це інструмент всіх інструментів»

Жан-Жак Руссо у своїй роботі «Емиль, або про виховання» так написав о необхідності маленької дитини: «він хоче до всього доторкнутися, все взяти до рук. Не заважайте йому, це для нього надзвичайно необхідна справа. Так він вчиться розрізняти тепло і холод, твердість і м’якість тяжкість, розмір і форму предметів. О властивостях оточуючих її речей дитина пізнає, порівнюючи те що вона бачить, з відчуттями, які вона отримує від своїх рук». [88 ]

Кант вважав що: «рука – це свого роду зовнішній мозок». [56 ]

Відомому педагогу В.О. Сухомлинському належить висловлювання: «Розум дитини – знаходиться на кінчиках її пальців». Це саме неодноразово підкреслювала М. Монтессорі.

Ігри з пальчиками розвивають мозок дитини, стимулюють розвиток мови, творчі здібності, фантазію, допомагають зняти напругу, не тільки самих рук, а і розслабити м’язи всього тіла. Вони також здібні покращити вимовляння багатьох звуків. Чим краще працюють пальці, тим ліпше говорить дитина. Справа в тому, що рука має саме велике (представництво) у корі головного мозку, тому саме руці належить важлива роль у формуванні головного мозку та встановлення мови, і саме тому починає розвиватися мовлення дитини, коли рухи її пальчиків досягають достатньої точності.[103] Вчені вважають, що якщо у людини зажатий кулак, або великий палець запряганий в кулаці, то це вважається ознакою розумової відсталості, або є ознакою повної спустошеності організму. Тому не випадково у немовляти завжди зжаті кулачки, а по мірі того, як дитина дорослішає і набирається розуму, кулачок її розжимається. Не виключено, що існує і зворотній взаємозв'язок, адже психологи і неврологи стверджують, що мозкова діяльність співвідноситься з дрібною моторикою. Тому якщо долоня навчиться розкриватися, то і голова почне активніше працювати. Крім того, метою занять по розвитку дрібної моторики є розвиток взаємозв’язку між півкулями головного мозку і синхронізація їх роботи. В правій півкулі мозку виникають різні образи предметів і явищ, а в лівій півкулі вони вербалізуються, тобто знаходять словесне вираження. Цей процес відбувається завдяки місточку (мозолистого тіла), яке пов’язує ліву і праву півкулю. Чим міцніше цей місток, тим швидше і частіше по ньому йдуть нервові імпульси, активніше мислинневі процеси, точніша увага, підвищуються здібності. У самих різних народів пальчикові ігри були поширені дуже давно. В Китаї поширені вправи з камінними і металевими кулями, постійні заняття з ними поліпшує пам'ять, діяльність серцево-судинної системи, усувають емоційне напруження, розвивають координацію рухів, силу і спритність рук, підтримують життєвий тонус. А в Японії широко використовують вправи для долонів і пальців з грецькими горіхами. Чудову дію здійснює перекатування між долонями шестигранного олівця. В Український народній педагогіці також здавна існують пальчикові ігри. З немовлячого періоду дітей вчили грати в «ладусі», «сорока білобока», «козу рогату» та інше. [ 105]

Сьогодні питаннями пальчикової ігротерапії займаються такі вчені, як: І. Агапова «Веселі свята і ігри для дітей і батьків», Ю. Антонова «Кращі ігри і розваги для всієї родини», Н. Ліонова «309 Розвиваючих ігор для дітей 7-12 років», О. Черінкова «Оригінальні пальчикові ігри», О. Узорова і О. Нефедова «Ігри з пальчиками», О. Романов «Ігротерапія», Н. Підлужна «Слухняні пальчики» та інші. [ 15]

О. Ф. Черінкова розробила методичні рекомендації до проведення пальчикових ігор. Вона пропонує:

1. Перед грою з дитиною обговорити зміст гри і відпрацювати необхідні жести комбінації пальців, рухів. Це не тільки дозволить підготувати дитину до виконання вправи а і створить необхідний емоційний настрій.

2. Перед початком вправи потрібно розігріти долоні та пальчики поглажуванням до приємного почуття тепла.

3. Всі вправи виконуються в повільному темпі від трьох до п’яти разів спочатку правою рукою, потім лівою, а потім двома руками разом.

4. Виконувати вправи потрібно разом з дитиною, при цьому демонструючи власну захопленість грою.

5. При виконанні вправи необхідно за необхідністю залучати по можливості всі пальці руки.

6. Необхідно слідкувати за правильною поставою кісті руки, точним переключенням з одного руху на інший.

7. Потрібно домагатися, щоб усі вправи виконувалися дитиною легко, без напруження м’язів руки, щоб вправа приносила дитині радість.

8. Всі вказівки подаються спокійним доброзичливим тоном, чітко без зайвих слів. При необхідності дитині надається допомога.

9. В ідеалі: кожне заняття має свою назву, триває декілька хвилин і повторюється протягом дня два три рази.

10. При повторних проведеннях гри діти не рідко починають вимовляти текст частково (особливо початок і закінчення фрази). Поступово текст розучується на пам'ять діти вимовляють його цілком, співвідносячи слова з рухами.

11. Вибравши дві чи три вправи, поступово заміняйте їх новими. Ті ігри, що найбільш сподобалися, можна залишити в репертуарі і повертатися до них за бажанням дитини.

12. Не ставте перед дитиною декілька складних завдань відразу (наприклад показувати рухи і вимовляти текст). Об’єм уваги

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: