Xreferat.com » Рефераты по психологии » Психологічні принципи та методи діагностики самосвідомості

Психологічні принципи та методи діагностики самосвідомості

Вступ


Актуальність дослідження. Нагальність вивчення самосвідомості зумовлена незникаючим інтересом до механізмів психічного життя людини. Всебічне систематичне дослідження самосвідомості надає можливість розширити теоретичні відомості щодо ії формування та функціонування. Знання цих механізмів допомагає зрозуміти внутрішнє життя особистості, зумовленість її інтересів, особливості вибору життєвого шляху, процесу самооцінювання та самопрезентації, дає змогу пояснити феномен соціальної бажаності та його вплив на міжособистісні відносини, поглибити знання щодо багаторівневості будови самосвідомості, та складності структури «Я-концепції». Слід помітити, що більш детальне вивчення цих питань допомагає більш повно описати психічні явища життя особистості з її суб’єктивної сторони, але потребує постійних теоретичних та практичних досліджень.

Дані досліджень самосвідомості є необхідними майже у всіх галузях людської діяльності, особливо у сфері особистих відносин. Можливістю більш точного та повного розуміння людської поведінки (зумовленості дій внутрішніми факторами, самооцінкою та ін.) викликано невщухаючий інтерес до теми самосвідомості та можливості її діагностування.

Цим питанням займалося багато видатних вітчизняних та зарубіжних психологів. Серед найбільш відомих імен можна зазначити І.С. Кона, який першим наголосив на багаторівневості самосвідомості, І.І. Чеснокову, що запропонувала дворівневу систему самосвідомості, В.В. Століна, який детально вивчав склад «Я-Образа», Е. Еріксона з його концепцією рівнів розвитку самосвідомості та особистості взагалі.

Окремої уваги заслуговують дослідження У. Джеймса, К. Роджерса, М. Розенберга, в яких було досліджено різні форми уявлення людини про себе за різними суттєвими признаками: за сферою проявлення людини (соціальне Я, духовне Я тощо), за реальністю та ідеалом і т.д. Більш конкретно проблемами дослідження та пояснення самосвідомості особистості займалися найвидатніші вітчизняні вчені: В.В. Столін, І.І. Чеснокова, В.С. Мерлін, С.Л. Рубінштейн та інші.

На сучасному етапі психодіагностика потребує більш точних методик дослідження самосвідомості, розробки яких ведуться. Усі ці фактори у сукупності визначають актуальність теми дослідження.

Об’єкт дослідження - самосвідомість особистості.

Предмет дослідження - методики дослідження самосвідомості.

Мета дослідження полягає у науковому обґрунтуванні сутності проблеми вивчення самосвідомості особистості, у розкриті особливостей структури та функціонування самосвідомості особистості, у висвітленні найпоширеніших методик дослідження особливостей самосвідомості, та у систематизації та наданні пояснення основним поняттям сфери самосвідомості.

Для досягнення мети дослідження необхідно розв’язати наступні завдання дослідження:

1. Проаналізувати основні теоретичні підходи до проблеми дослідження.

2. Надати психологічну характеристику самосвідомості як унікальної реальності людського життя.

3. Запропонувати та охарактеризувати методики психологічної діагностики за проблемою дослідження, експериментально дослідити особливості самосвідомості особистості за допомогою обраних методик.

4. Надати практичні рекомендації щодо формування адекватного образу Я та само відношення.

Методи (методики) дослідження:

- аналіз наукової літератури з проблеми дослідження;

- спостереження;

- бесіди;

- тестування (методика «Рівень суб’єктивного контролю» Дж. Роттера, методика виявлення самооцінки Т.В. Дембо, С.Я. Рубінштейна, «Автопортрет» Гудінаф);

- методи обробки даних.


Розділ 1. Теоретико-методологічні засади дослідження самосвідомості


1.1 Аналіз літератури за проблемою дослідження у вітчизняній та зарубіжній психології


Самосвідомість, як важливий структурний компонент особистості, є тим внутрішнім механізмом, завдяки якому людина здатна не лише свідомо сприймати вплив навколишнього середовища, але й самостійно, усвідомлюючи свої можливості, визначати міру і характер власної активності. У результаті людина не тільки може відображати зовнішній світ, але, виділивши себе в ньому, пізнавати і свій внутрішній світ, переживати його і певним чином відноситися до себе.

У психологічному словнику самосвідомість визначають як усвідомлення людиною свого суспільного статусу і своїх життєво важливих потреб.

У розумінні І.І. Чеснокової самосвідомість являє собою сукупність психічних процесів, за допомогою яких індивід усвідомлює себе як суб'єкта діяльності, а його уявлення про самого себе складаються в певний «образ Я».

На думку В.Г. Маралова самосвідомість являє собою діяльність Я як суб'єкта пізнання за (або створення) образу "Я (Я концепції) де, у свою чергу образ Я, включаючись до структури Я, як суб'єкта, виконує саморегулюючі функції.

У визначеннях самосвідомості виділяються, як правило, два моменти: по-перше, підкреслюється, що самосвідомість є властивістю особистості як соціальної істоти, по-друге, вказується, що об'єктом самосвідомості є сам пізнаючий суб'єкт - людина, що усвідомлює різні сторони своєї психічної діяльності та прояви власної активності [16; 28].

Усвідомлення себе як стійкого об'єкта припускає внутрішню цілісність, сталість особистості, яка незалежно від наявних ситуацій здатна залишатися самою собою. Відчуття людиною своєї єдиності підтримується безперервністю її переживань у часі: вона пам'ятає про минуле, переживає справжнє, має надії на майбутнє. Безперервність таких переживань і дає людині можливість інтегрувати себе в єдине ціле.

Головна функція самосвідомості - зробити доступними для людини мотиви і результати її вчинків і дозволити зрозуміти, яка вона є насправді, оцінити себе. Завдяки усвідомлення своєї індивідуальності виникає особлива функція - захисна: прагнення захистити свою унікальність від загрози її нівелювання. Кілька відрізняється формулювання самосвідомості представлене в працях Б.Г. Ананьєва та його учнів. На їхню думку, ведуча функція самосвідомості - це саморегуляція поведінки особистості.

Л.С. Виготський, вивчаючи проблему структури самосвідомості, зупиняється на шести напрямах, які характеризують його структуру:

- накопичення знань про себе, зростання їх зв'язності і обґрунтованості;

- поглиблення знань про себе;

- психологізація (поступове входження в образ уявлень про власний внутрішній світ), інтеграція (усвідомлення себе єдиним цілим);

- усвідомлення власної індивідуальності;

- розвиток внутрішніх моральних критеріїв при оцінці себе, своєї особистості, які запозичуються з об'єктивної культури; розвиток індивідуальних особливостей процесів самосвідомості.

Структура самосвідомості по Л.С. Виготського залежить від того соціального середовища, до якого людина належить [6].

І.І. Чеснокова уявляє самосвідомість як єдність 3-х компонентів: а) пізнання (самопізнання); б) емоційно - ціннісне ставлення до себе (самовідношення); в) дієво-вольове саморегулювання поведінки особистості.

Процес накопичення знань про себе не призводить до кінцевого, абсолютного знання, але робить знання все більш адекватним [1].

Найбільш послідовна концепція самосвідомості сформована В.В. Століним. У відповідності з трьома видами активності, він виділив три рівні в розвитку самосвідомості: органічний, індивідуальний і особистісний.

Здатність відокремити себе від своїх зорових образів, тобто усвідомити те, що світ існує незалежно від індивіда, але сприймається за допомогою образів, формується у дитини вже протягом першого року життя і розвивається згодом. Саме вона становить саму можливість усвідомлення людиною своїх психічних процесів, що відбуваються у психічних станах, психічних властивостях і якостях [22].

Перший з механізмів самосвідомості - це здатність до усвідомлення психічних явищ. На думку В.В. Століна, в основі усвідомлення лежить роздрібненість, тобто можливість людини виділити з середовища те, що вона зараз сприймає і виділяє об'єкт з середовища («я це бачу») та, за допомогою зримих ознак вона сприймає і виділяє об'єкт з середовища («я розумію, що я бачу»), і власна позиція спостерігача («я як-то ставлюся до того, що я бачу»). Дана здібність дозволяє людині усвідомити себе, свою окремість від світу, інших людей, тобто виділити своє феноменальне «Я».

Проте, виділивши себе з навколишнього середовища, дитина у взаємодії з самим середовищем і людьми якимось чином виявляє себе, іншими словами, її чинне «Я» сприяє формуванню її феноменального «Я» або «Я-концепції».

Основним механізмом формування самосвідомості особистості є феномени суб'єктивного уподібнення та диференціації. В.В. Столін виділяє наступні феномени:

- прийняття точки зору іншого на себе (пряме або опосередковане засвоєння чужої точки зору);

- пряме або непряме навіювання дитині з боку батьків, як способи засвоєння дитиною транслюються йому оцінок, норм, стандартів, способів поведінки і т.д.;

- трансляція дитині з боку батьків конкретних оцінок, стандартів, що формує у дитини рівень очікувань і рівень домагань;

- система контролю за дитиною;

- система межкомпліментарних відносин (система трансакцій за Е. Берном);

- сімейна ідентичність, тобто залучення дитини в реальні відносини в сім'ї.

Дія названих механізмів допомагає відповісти на запитання «як відбувається процес наповнення Я-концепції, тобто за допомогою чого засвоюються і присвоюються подання про самого себе [22].

Згідно за І.І. Чесноковою, розвиток самосвідомості являє собою процес, сутність якого полягає у сприйнятті особистістю численних образів самої себе в різних ситуаціях і в поєднанні цих образів в єдине цілісне утворення - уявлення, а потім і розуміння свого власного "Я". В результаті цього процесу формується узагальнений "образ Я".

В.С. Мерлін вважає, що самосвідомість складається протягом усього життя індивіда, під впливом численних соціальних впливів. У динаміці самосвідомість представлена чотирма стадіями розвитку:

1) усвідомлення відмінностей себе від решти світу;

2) усвідомлення Я як активного початку суб'єкта діяльності;

3) усвідомлення своїх психічних властивостей, емоційна самооцінка;

4) соціально-моральна самооцінка, самоповага, які формуються на основі накопиченого досвіду спілкування та діяльності [17; 18].

Таким чином, самосвідомість - це вищий рівень розвитку свідомості людини, основа формування її розумової активності і самостійності особистості в її судженнях, відносинах, діях і вчинках. Самосвідомість - це усвідомлення особистістю своїх можливостей у конкретних умовах життя та діяльності.

Як вітчизняні, так і зарубіжні психологи відзначають, що становлення самосвідомості включено в процес становлення особистості і тому воно не підлаштовується під нього, а є одним з компонентів особистості.

Самосвідомість може виступати і як процес, і як результат діяльності. В якості результатів виділяється система «образів Я»: «Я» реальне, тобто сукупність уявлень про себе в сьогоденні, «Я» ідеальне - тобто те, яким би хотів бути взагалі, «Я» - минуле, тобто сукупність уявлень про своє минуле «Я», «Я» - майбутнє, тобто сукупність уявлень про себе в майбутньому [27].


1.2 Самосвідомість особистості як складна багаторівнева структура


Емпіричні дослідження розвитку самосвідомості дитини показують, що цей розвиток проходить ряд стадій, або фаз. Так, В. С. Мерлін виділяє чотири таких фази: «свідомість тотожності» (перший рік життя) - при цьому відбувається те, що позначають як самовиділення і прийняття себе в розрахунок; «свідомість Я» (з'являється до двох-трьох років), пов'язане з усвідомленням себе як суб'єкта діяльності; усвідомлення своїх психічних властивостей, що відбувається в результаті узагальнення даних самоспостереження, і фазу соціально-моральної самооцінки, яка виникає в юнацькому віці.

Поняття рівнів у тому сенсі, в якому воно вживається, припускає, що: а) кожен із рівнів розвитку того чи іншого процесу або структури є необхідним для наступного; б) кожен із рівнів розвитку має свою власну «природу», тобто утворений безпосередньо різними зв'язками, відносинами, опосередкуваннями; кожен з нижчих рівнів до певної міри є умовою розвитку вищерозміщеного; г) вищерозміщений рівень управляє нижнім; д) іманентний розвиток кожного рівня не припиняється з розвитком вищерозміщеного [19].

Стосовно до самосвідомості ідея рівнів позначалася неодноразово, хоча і не «розгорталася» в повному обсязі, відповідно до перечислених вище істотних ознак рівневої організації.

І.І. Чеснокова виділила два рівня самосвідомості відповідно за критерієм тих рамок, в яких відбувається співвіднесення знань про себе. Перший рівень передбачає таке співвідношення, яке відбувається в рамках сопоставлення «Я» і «іншу людину». На другому рівні співвіднесення знань про себе відбувається в процесі аутокоммуніціі, тобто в рамках «Я і Я» [23].

І.С. Кон трохи інакше формулює рівневу концепцію образу «Я». Підстави для цієї концепції І.С. Кон знаходить в теорії диспозиційної регуляції соціальної поведінки В.О. Ядова. В цілому образ «Я» розумівся як настановна система; установки володіють трьома компонентами: когнітивним, афектним і похідним від перших двох - поведінковим (готовність до дій у відношенні об'єкта). Нижній рівень образу «Я» «становлять неусвідомлені, представлені реально тільки в переживаннях установки, що традиційно асоціюються в психології з «самопочуттям» та емоційним ставленням до себе; вище розташовані усвідомлення і самооцінка окремих властивостей і якостей; потім ці приватні самооцінки складаються у відносно цілісний образ, і нарешті, сам цей образ «Я» вписується в загальну систему ціннісних орієнтацій особистості, пов'язаних з усвідомленням нею цілей своєї життєдіяльності і засобів, необхідних для досягнення цих цілей» [19, 56 с.].

І.С. Кон спеціально підкреслює функціональний взаємозв'язок і одночасно автономію рівнів образу «Я», той факт, що «вищий рівень, змінюючи значення, і питома вага нижчих рівнів ієрархії «Я», не знищує їх відносної автономії, так що між ними можуть виникати суперечності і конфлікти » [19, 58с.].

У ідеях, висловлених обома цитованим авторами, залишається незрозумілим, чому в одному випадку виділено тільки два, а в іншому - чотири рівні. Рівні виділені на основі специфічних відмінностей в самих психологічних процесах і структурах самосвідомості (специфіка процесу співвіднесення знань про себе в одному випадку і рівень сформованості й узагальненості установки - в іншому), і залишається неясним, які саме відмінності в життєдіяльності суб'єкта забезпечили розвиток і автономне існування кожного з рівнів в цілісній системі і наскільки принципові ці відмінності.

У результаті своїх досліджень В.В. Столін сформулював концепцію рівневої будови самосвідомості, засновану на урахуванні характеру активності людини, в рамках якої формується діяльність та її самосвідомість [22].

Більш детально розроблену рівневу концепцію розвитку не тільки самосвідомості, але і особистості в цілому запропонував Е. Еріксон. Центральним моментом концепції Е. Еріксона є уявлення про психосоціальну ідентичність як підсумковому, інтегруючу властивості особистості. Особистість у своєму розвитку проходить ряд стадій, які, принаймні частково, можуть бути зрозумілі саме як рівні. Кожна стадія характеризується появою новоутворень, визначених умовами спілкування індивіда з його соціальним оточенням і його готовністю до того чи іншого типу загальних відносин. Поява новоутворення розглядається як рішення деякої потенційної суперечливості, дилеми розвитку, як вибір із двох можливостей, одна з яких веде до прогресу, а інша - до регресу особистості. Придбання на кожній із стадій стосуються, зокрема, і самосвідомості [8].

У вітчизняній літературі концепція Е. Еріксона отримала висвітлення перш за все у праці Л.І. Анциферової, яка докладно проаналізувала філософські, методологічні, соціальні і власно психологічні аспекти цієї концепції. На думку Л. І. Анциферової головним недоліком є абсолютизація «моментів преривчатості процесу розвитку» - той факт, що «придбання кожної стадії виявляються позбавленими подальшого становлення, не перетворюються під впливом пізніших новопридбань», що розвиток розуміється як «додавання одного новоутворення до іншого, але аж ніяк не як зміна організації систем, що розвиваються» [18, с. 338].

Але у теорії розвитку Е. Еріксона виражені кілька ідей, близьких вітчизняній психології.

По-перше, це відноситься до ідеї сензитивності та критичних періодів, яка була близька Л.С. Виготському, О.М. Леонтьєву, Б.Г. Ананьєву та іншим. Кожна з стадій, описаних Е. Еріксоном, характерна, зокрема, тим, що людина сензітивна (підвищено чутлива) до особливого аспекту її соціальних відносин, які містять також специфічний характер її власної діяльності. Кожна стадія також має деяку критичну точку, вузловий пункт, несе в собі можливість якого-небудь нового досягнення в розвитку, або невдачі, що приводить до порушення такого розвитку.

По-друге, в принципі виділення стадій як підлеглих вирішенню низки завдань, що стоять перед індивідом, можна побачити схожість з періодизацією розвитку дитини Д.Б. Ельконіна на основі виділення провідних діяльностей - таких, у зв'язку з якими формуються важливі для даного віку психологічні новоутворення, що є базою для подальшого розвитку. За принципом виділення таких новоутворень як раз і побудована схема розвитку Е. Еріксона [1].


1.3 Психологічна характеристика основних складових самосвідомості особистості


І. Кон формулює рівневу концепцію «Я-образу», використовуючи поняття установки. Загалом «Я-образ» розуміється як установча система; установки володіють трьома компонентами: когнітивним, афектним і похідним від перших двох поведінковим (готовність до дій у відношенні об'єкта). Нижній рівень «Я-образу» «становлять неусвідомлені, представлені тільки в переживанні установки, що традиційно асоціюються в психології із самопочуттям і емоційним ставленням до себе; вище розташовані усвідомлення і самооцінка окремих властивостей і якостей; потім ці приватні самооцінки складаються у відносно цілісний образ; і нарешті, сам цей "Я-образ" вписується в систему ціннісних орієнтації особистості, пов'язаних з усвідомлення нею цілей своєї життєдіяльності і засобів, необхідних для досягнення її цілей [23].

І.І. Чеснокова надала характеристику двох рівнів самосвідомості керуючись критерієм тих рамок, в яких відбувається співвіднесення знань про себе. На першому рівні таке співвіднесення відбувається в рамках співставлення власного «Я» і «іншої людини». Спочатку якість сприймається і зменшується в іншій людині, а потім вона переноситься на себе. Відповідними внутрішніми прийомами самопізнання є переважно самосприйняття і самоспостереження. На другому рівні співвіднесення знань про себе відбувається в процесі аутокоммуніції, тобто в рамках «Я і Я». Людина оперує вже готовими знаннями про себе, в якійсь мірі вже сформованими, отриманими в різний час, в різних ситуаціях. В якості специфічного внутрішнього прийому самопізнання вказуються самоаналіз і самоосмислення. На цьому другому рівні людина співвідносить свою поведінку з тією мотивацією, яку вона реалізує. Оцінюються і самі мотиви з точки зору суспільних і внутрішніх вимог. Найвищого розвитку самосвідомість на цьому другому рівні досягає при формуванні життєвих планів і цілей, життєвої філософії в цілому, своєї суспільної цінності, власної гідності [23].

У циклі досліджень В.В. Століна була сформульована концепція рівневої будови самосвідомості, заснована на урахуванні характеру активності людини, в рамках якої формується та працює її самосвідомість. В якості вихідного приймається відмінність змісту «Я-образу» (знання або уявлення про себе, в тому числі і у формі оцінки вираженості тих чи інших рис) і самовідношення. Останнє - це переживання, щодо стійкого відчуття, що пронизують самосприйняття та "Я-образ» [28].

У змісті «Я-образу» виділяються дві найважливіші утворюючі:

1) знання про ті загальні риси і характеристики, які поєднують суб'єкта з іншими людьми, - приєднуюча утворююча «Я-концепції», або система самоідентичності, і

2) знання, що виділяють «Я» суб'єкта в порівнянні з іншими людьми, - диференцююча утворююча «Я-концепції». Ця остання утворююча придає суб'єкту відчуття своєї унікальності та неповторності.

Вертикальна будова самосвідомості розкривається як рівнева будова. Рівні самосвідомості визначені рівнями активності чинної людини, що одночасно є біологічним індивідом (організмом), соціальним індивідом і особистістю. Процеси самосвідомості та її інтегральні утворення обслуговують активність людини на кожному з рівнів, виконуючи роль зворотного зв'язку, інформацією про «внесок» суб'єкта в його власну активність. Оскільки характер активності та характер ведучих потреб суб'єкта на кожному з рівнів є різними, різними є і процеси, що відображають цю активність, і підсумкові, інтегральні утворення самосвідомості [22].

На рівні біологічного індивіда (організму) активність суб'єкта визначена системою «організм - середовище», має насамперед руховий характер і викликається потребами в самозбереженні, нормальному функціонуванні, фізичному благополуччі. У надрах цієї активності формується зворотній зв'язок у вигляді почуттів про положенні тіла і його органів у просторі, які складаються в «схему тіла». Схема тіла - це, фігурально висловлюючись, «Я-образ» організму, який треба відрізняти від «фізичного Я» суб'єкта, що володіє більш складною, біосоціальною природою. У схемі тіла не розділені диференцюючі та приєднуючі складові. На рівні організму формується також самопочуття - підсумок процесів, що відображають стан внутрішніх органів, м'язів, активності організму в цілому. Самопочуття - біологічний аналог самовідношення, що відображає рівень задоволеності потреб організму в благополуччі, цілісності, функціональному стані.

На рівні соціального індивіда активність людини підпорядкована іншій потреби - потреби в приналежності людини до суспільства, у визнанні цією спільністю. Ця активність регулюється засвоюваними індивідом соціальними нормами, правилами, звичаями, технологічними нормами, статутами і т. д., які засвоюються індивідом протягом життя. «Я-образ» полегшує людині орієнтацію в системі цих активностей перш за все за рахунок формування своєї приєднуючої утворюючої - системи соціально самоідентичності: статевої, вікової, етнічної, цивільної, соціально-рольової. У рамках цих ідентичностей суб'єкт порівнює себе з еталонами відповідних спільнот і через ці еталони - з іншими людьми. Ці порівняння утворюють базу для диференціюючої утворюючої «Я-образу», яка, отже, вторинна на цьому рівні по відношенню до приєднуючої утворюючої.

Життєва важливість для суб'єкта бути прийнятим іншими людьми відображається в самовідношенні, яке є перенесення всередину ставлення інших: прийняття іншими або відкидання ними.

На рівні особистості активність суб'єкта викликається перш за все потребою в самореалізації - в праці, любові, спорті і т. д. - і реалізується за допомогою орієнтації на власні здібності, можливості, мотиви. Тому в «Я-образі» провідне місце починає займати диференцююча утворююча «Я-концепції», забезпечуюча невипадковість самовизначення особистості. Основою самовідношення стає потреба в самоактуалізації; власне «Я», власні риси і якості оцінюються у відношенні до мотивів, що виражають потребу в самореалізації, і розглядаються як її умова [22].

Як показують результати факторного аналізу, самовідношення, у свою чергу, виявляється структурно-складним утворенням, що включає в себе як загальне, глобальне почуття за чи проти самого себе, так і більш специфічні параметри: самоповага, аутосімпатія, самоінтерес або близькість до самого себе, очікування відношення інших. Самовідношення активно захищається особистістю [20].

Рівнева концепція розвитку самосвідомості, і особистості в цілому, була запропонована Е. Еріксоном. Так, відповідно до концепції Е. Еріксона на першій стадії, яку він позначив «базальна довіра - базальна недовіра», характерною інтенсивним дозріванням сенсорних систем і тотальної залежністю від дорослих, виробляється «почуття гарності» життя, формується чутливе уявлення про світ як передбачуване і викликаюче довіру місце (перші два роки життя). Це почуття довіри пізніше стає основою самовпевненості - почуття довіри до самого себе. Ця стадія дає можливість ідентифікуватися з образами батьків. Другу стадію - «автономія - сором і сумнів» Еріксон пов'язує з дозріванням м'язово-рухової системи, розвитком навичок ходьби і мови і розширенням вимог зі сторони дорослих. Три-чотирирічна дитина отримує можливість більшою мірою піклуватися про себе і формувати самоконтроль. Вона починає відчувати потребу в успіху вирішення тих завдань, що пов'язанні з самоконтролем, ініціатором яких віна є. Завдання батьків - виробити вірний баланс між контролем, обмеженнями і наданням можливостей для автономії. Цей баланс часто концентрується навколо навичок охайності і туалету. Оптимальним при переході від першої стадії до другої є збереження тепла та інтимності при досягненні відносної автономії. При сприятливому розвитку психологічні досягнення на цій стадії стають основою самовираження та співробітництва у зрілої особистості. При несприятливому розвитку, яке визначається насамперед установками батьків на надконтроль, понадопіку і надмірну соціалізацію дитини, у формуючої особистості закладаються основи черезмірної обережності, аспонтанності, постійних побоювань виявитися не на висоті становища. У плані розвитку ідентичності на цій стадії відбувається розвиток уявлень про себе, як про володіючу здатністю до руху, дії, перш за все до ходьби, бігу [5].

Суть третьої стадії полягає у вирішенні дилеми «ініціатива - почуття провини». У віці чотирьох-семи років для дитини характерним є бурхливий розвиток інтелекту і розширення меж зовнішнього світу, в який виходить дитина, що проявляється, напр., в численних дитячих «чому?». Володіючи «надлишком енергії» і зустрічаючись з новими хвилюючими можливостями, дитина швидко забуває невдачі і прагне до досягнення своїх цілей. Завдання батьків - підтримка ініціативності дитини і формування в ньому почуття відповідальності. Надмірні обмеження, моральні заборони і санкції, що обтяжують у цей перiод, совість дитини, приводять до розвитку в нього почуття провини і в зрілий період можуть виразитися в таких властивостях особистості, як мстивість, страх бути покараним, самообмеження, самозаперечення. У розвитку ідентифікації також відбувається наступний крок: формується ідентифікація з батьком тієї ж статі і власна статева ідентичність. Еріксон розглядає таку ситуацію, розглянуту Фрейдом, як Едипів комплекс, проте трактує її не як прояв сексуального потягу, а як ситуацію, визначену відносинами прив’язаності дитини до дорослих. Так, хлопчик ідентифікується зі своїм батьком і в той же час змагається з ним з-за прихильності до матері. Однак, якщо базисна довіра і автономія добре розвинені, дитина виявляється здатною на основі прихильності до матері сформувати здатність бути прив'язаним до інших людей [5].

На четвертому рівні відбувається вибір між «працьовитістю та почуттям неповноцінності». У віці, який відповідає молодшому шкільному віку, в будь-якій культурі, як вважає Е. Еріксон, відбувається підключення дитини до її технологічної сторони. Цей вік використовується для того, щоб передати дитині систематичні знання та вміння, що готують її до трудового життя, і перш за все навички та здібності, що забезпечують працьовитість. В процесі навчання та спільних діяльностей у дитини з'являється можливість ідентифікації з представниками певних професій і виробляються уявлення про розподіл праці. Невдалий результат цієї стадії - це формування почуття неповноцінності, нездатності бути нарівні з іншими людьми. Разом з тим, якщо розвиток закінчується на цій стадії, як вважає Е. Еріксон, і все життя зосереджується на роботі, індивід стає конформістом і рабом технологій.

П'ята стадія характеризується дилемою «ідентичність - сплутаність ролі». Оволодіння фізичними та інтелектуальними навичками, фізичне дорослішання так само, як і нові соціальні вимоги, створюють базу для нової фази розвитку, яка полягає насамперед у зростанні самосвідомості і світоогляді підлітка. За Еріксоном, основний склад цієї стадії як раз і полягає у виробленні нової ідентичності підлітка, яка відповідає всім цим умов, що змінилися. У плані формування ідентичності підліток має вирішити три завдання: 1) отримати впевненість, що він та ж сама людина, що зберігає своє «Я» в часі і в різних інтерперсональних ситуаціях; 2) отримати впевненість, що інші люди сприймають його як східного з самим собою в часі і в різних особистих ситуаціях; 3) отримати впевненість, що інші сприймають його також, як він сприймає себе. Ці три завдання ведуть до вирішення більш загальної цілі - відповіді на питання: «Хто я є?». Невдача у вирішенні цих завдань веде до сплутаності ідентифікації та зверхідентифікації з різними реальними чи уявними індивідами ціною відмови від власної ідентифікації, схильності до залучення в різні групи, що володіють антисоціальною спрямованістю [5].


Висновки до розділу 1


Свідомість - це вища форма відображення світу, властива тільки людині. Маючи багатокомпонентну структуру, свідомість є, одночасно , єдиним цілим. Самосвідомість є частиною свідомості, а точніше її особливою формою. Самосвідомість припускає виділення людиною самої себе, свого Я від навколишнього світу. Самосвідомість - це усвідомлення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, свого положення в суспільстві. Вона виступає й у формі індивідуальної й у формі соціальної самосвідомості. Самосвідомість рефлексивна, з її допомогою людина оцінює себе, своє місце в житті і суспільстві, свої вчинки.

«Я-концепція» - це сукупність всіх уявлень людини про себе, сполучена з їхньою оцінкою.

Різні вчені, як вітчизняної, так і зарубіжної психології по-різному трактували і описували феномени самосвідомості, але найбільш послідовна концепція самосвідомості сформована В.В. Столін. У відповідності з трьома видами активності, він виділив три рівні в розвитку самосвідомості: органічний, індивідуальний і особистісний.

На рівні біологічного індивіда (організму) активність суб'єкта визначена системою «організм - середовище», має насамперед руховий характер і викликається потребами в самозбереженні, нормальному функціонуванні, фізичному благополуччі.

На рівні соціального індивіда активність людини підпорядкована іншій потребі - потребі в приналежності особистості до спільноти, у визнанні його цією спільністю.

На рівні особистості активність суб'єкта викликається перш за все потребою в самореалізації - в праці, любові, спорті і т. д. - і реалізується за допомогою орієнтації на власні здібності, можливості, мотиви. Тому в «Я-образі» провідне місце починає займати диференцююча утворююча «Я-концепції», що забезпечує невипадковість самовизначення особистості. Основою само відношення стає потреба в самоактуалізації; власне «Я», власні риси і якості оцінюються у ставленні до мотивів, виражаючим потребу в самореалізації, що розглядаються як її умова.

Рівнева концепція розвитку самосвідомості (а в цілому всієї особистості), була запропонована Е. Еріксоном. Він виділив п'ять рівнів розвитку самосвідомості, причому етапи формування самосвідомості збігаються з етапами психічного розвитку дитини - становлення його інтелектуальної та особистісної сфер, які розгортаються від народження по підлітковий вік.

Відомий дослідник проблем самосвідомості, І. Кон запропонував рівневу модель «Я-образу», використовуючи поняття установки. «Я-образ» він розумів як установчу систему, в якій установки володіють трьома компонентами: когнітівним, афектним і похідним від перших двох - поведінковим. Нижній рівень «Я-образу» - неусвідомлені, представлені тільки в переживанні установки, які традиційно асоціюються в психології із самопочуттям і емоційним ставленням до себе; вище - усвідомлення і самооцінка окремих властивостей і якостей; потім ці приватні самооцінки складаються у відносно цілісний образ, і нарешті, сам цей "Я-образ" вписується в єдину систему ціннісних орієнтації особистості, пов'язаних з усвідомленням нею цілей своєї життєдіяльності і засобів, необхідних для досягнення цих цілей.


Розділ 2. Експериментальне дослідження самосвідомості особистості за допомогою методів психологічної діагностики


2.1 Особливості дослідження самосвідомості особистості за допомогою методів психодіагностики


В області психодіагностики самосвідомості використовуються основні традиційні класи методик: стандартизовані самозвіти у формі описів і самоописів (тести-опитувальники, списки дескрипторів, шкальні техніки), вільні самоописи з подальшою контент-аналітичної обробкою, ідеографічні методики за типом репертуарних матриць, проективні техніки, включаючі підклас рефрактивних технік [22].

Стандартизовані самозвіти. До цього типу методик перш за все заносяться насамперед тести-опитувальники, що складаються з більш-менш розгорнутих тверджень, що стосуються відношення досліджуємого до самого себе в різних життєвих сферах; почуттів, думок відносно тих чи інших подій або обставин у житті суб'єкта; поведінкових проявів; взаємин з іншими людьми. Спосіб відповіді широко варіює в різних опитувальниках: використовується двох-, трьох-, чотирьох-, п'яти-, семи- альтернативний вибір, вербальна або невербальна згода. До числа найбільш популярних опитувальників відносяться: шкала «Я-концепції» Теннесі, шкала дитячої «Я-концепції» Пірса-Харріса, шкала самоповаги Розенберга.

Незважаючи на методологічну критику опитувальників, вони залишаються основним інструментом у дослідженнях «Я-концепції»; постійно створюються нові опитувальники для специфічних цілей і популяцій [22].

Контрольні списки також є різновидом стандартизованих самозвітів. Від опитувальників їх відрізняє стислість пунктів, аж

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: