Xreferat.com » Рефераты по психологии » Влияние социального окружения на духовное развитие

Влияние социального окружения на духовное развитие

організмі "пустоту", яку потрібно заповнити заради збереження організму, і більш того, повинні бути заповнені із зовні, не самим суб’єктом, а іншою людиною. Це сформульовано для того, щоб протиставити ці потреби геть іншому типу мотивації.

Якщо мова іде про мотиваційний статус, то здорові люди вже в достатній мірі задовольнили свої основні потреби в безпеці, любові, приналежності, повазі і самоповазі і тому можуть керуватися передусім прагненням до самоактуалізації (як неперервна реалізація потенційних можливостей, здібностей, талантів, як поклик долі) тому сприйняття своєї особистої початкової природи як неспинне прагнення до єдності, інтеграції, чи внутрішньої енергії особистості. Якщо ми визначимо розвиток як сукупність різноманітних процесів, що приводять особистість до певної самоактуалізації, це буде більш співпадати з тим, що цей процес продовжується на протязі всього життя. Це протиріччя концепції "поетапного", "скачкоподібного" зміщення мотивації в сторону самоактуалізації. Згідно цієї концепції спочатку одна за одною повністю задовольняються всі основні потреби, а потім у створення попадає наступна потреба більш високого ступеня.

"Дефіцитні" потреби притаманна всім представникам людства. Самоактуалізація унікальна тому, що кожна людина має свої особливості. Потреби повинні бути повністю задоволені, щоб могло здійснитися повне розвивання істинної індивідуальності. [22]

потреба людини в безпеці, приналежності, любові та повазі може задовольнитися лише з допомогою інших людей і ззовні. Це означає суттєву залежність від оточення. Якщо людина знаходиться в такому залежному стані, то напевне не можна сказати, що людина сама "господар" своєму життю. Вона повинна триматися джерел бажаного задоволення, людина повинна підкорятися їхнім правилам та законам, повинна задовольняти чиїсь бажання та капризи, бо в іншому разі вона ризикує все втратити. Людина повинна бути в певній мірі "орієнтована на інших" і не може не залежати від схвалень, відношення і доброї волі інших людей. Тобто, вона повинна бути гнучкою та уважною і повинна підганяти себе під зовнішню ситуацію. [3]

Людина – це залежна змінна, а оточення – це жорстка незалежна змінна. То ж людина, яка досягла задоволення всіх основних потреб, набагато менше залежить і більше автономна і сама визначає напрям свого руху. Такі люди більш самостійні, самозадоволені і підкоряються внутрішнім, а не суспільним детермінантам.

Отже ієрархія життєвих цінностей особистості являє дуже складну схему. На нижчих сходах елементарні потреби і такі ж цінності, і чим вище, тим складніші та значиміші цінності. Духовні ж цінності знаходяться на самому верху цієї піраміди і займають найвище місце. Духовні цінності присутні в індивіда тільки за умови задоволення всіх нижчих потреб і мотивацій. До того ж життєві цінності особистості попадають під великий вплив зовнішніх обставин і оточуючого середовища і можуть трансформуватись залежно від оточення і умов життя. [13]

РОЗДІЛ ІІ. ВПЛИВ СОЦІАЛЬНОГО ОТОЧЕННЯ НА ДУХОВНИЙ РОЗВИТОК ОСОБИСТОСТІ

    1. Соціалізація особистості в онтогенезі.

Формування особистості дитини, зокрема її світоглядних норм суспільно ціннісної спрямованості та соціальної поведінки, відбувається через входження в навколишнє середовище та різностороннє його пізнання, перетворення на суспільного індивіда, долучення до соціального життя як активної і дійової сили.

Упродовж усього життя людина як істота соціальна стикається з потребою бути серед людей, взаємодіяти з ними, тобто входити в системи міжособистісних відносин. Для цього їм необхідно володіти навичками соціально-психологічної компетенції, яка формується в ході засвоєння дитиною систем спілкування через включення в суспільну діяльність.

Соціальна компетентність як процес соціалізації особистості є дуже складним явищем. Тут і вміння орієнтуватись в соціальних ситуаціях, і здібності правильно визначати особистісні особливості та емоційні стани інших людей і здатність вибирати адекватні способи поводження з ними та реалізувати ці способи в процесі взаємодії.

Тільки на ґрунті культури людина може піднестися на той рівень вільної реалізації свого творчого потенціалу, який відповідає природі й об’єктивним потребам суспільства певної конкретно-історичної доби. [16]

Тож під особистістю розуміють по-перше стійку систему соціально значущих рис, що характеризують індивіда як члена суспільства або спільноти, а по-друге індивідуального носія цих рис як вільного і відповідального суб’єкта свідомої вольової діяльності. Під особистістю слід розуміти людину як суб’єкта суспільних відносин, носія свідомості та системи суспільно значущих якостей, детермінованих, визначених та закріплених конкретно-історичними умовами життя суспільства.

Отже, особистість належить певному індивіду – окремому члену соціальної спільноти: народу, суспільства, класу, соціальної групи. окрема людина не владна над результатами сукупної суспільної діяльності, вона завжди має свободу вибору, і саме цей вибір характеризує її як особистість. В процесі історичного розвитку змінювалися не лише провідні соціальні типи особистості, їх ціннісні орієнтації, а й самі взаємовідношення особистості, суспільства. Тож соціальне й індивідуальне, що, на перший погляд, постають, як протилежності, насправді органічно взаємодіють, виявляються взаємозв’язаними і взаємозалежними як у генетичному, так і у функціональному аспектах. Для нормального функціонування особистості неабияке значення має її внутрішній регулятивний механізм – як самосвідомість, образи власного "Я", самооцінка, самоповага, від яких багато в чому залежать рівень її домагань та реальна поведінка.

Дослідження особистості у соціальному аспекті спираються переважно на комплексний підхід, ураховуючи як індивідуальні особливості людини, так і основні параметри соціальної системи, в яку вона включена, саме ті соціальні функції та ролі, які вона виконує. Соціологи використовують низку термінів, що описують переходи від індивідуального до соціального і навпаки: класова чи професійна належність, соціальна позиція, статус, роль, соціальний тип, тощо. Загалом соціологія особистості досліджує процеси, що відбуваються на різних рівнях змін соціального типу особистості; міри її свободи залежно від типу та характеру суспільної організації; особистості та її життєвих орієнтирів; закономірностей взаємодії в соціальних групах, потреб; мотивів та ціннісних орієнтацій, що регулюють соціальну поведінку особистості. [20]

Вивчення соціальної системи дає змогу зрозуміти ціннісні орієнтації особистості, її домагання та духовну спрямованість. З’ясовується, що соціальна поведінка детермінується не тільки сьогоднішнім становищем людини, а й її минулим життєвим досвідом і характером засвоєних нею культурних цінностей, в яких акумульовано і закодовано соціальний досвід людства, усю його попередню історію. Кожний індивід як особистість є продуктом не тільки існуючих відносин, а й усієї попередньої історії національної та світової культури, а також власного розвитку і самосвідомості.

Процес засвоєння індивідом певної системи знань, норм і цінностей, що дають йому змогу бути повноправним членом суспільства – дістав назву "соціалізації". Він охоплює як соціально контрольовані процеси цілеспрямованого впливу на особистість (виховання) так і стихійні, спонтанні, що впливають на формування її індивідуальних якостей. [15]

У формуванні терміну та визначенні суті соціалізації особистості є дві думки: соціалізація особистості, як біологічної істоти, яка лише пристосовує природжені форми поведінки до умов людського буття; а інша думка вчених, що вбачають в особистості пасивний продукт соціальних впливів. Особливою ланкою в такому процесі є творчість, як неперервне народження нового, що становить суть життя. Тож соціалізація розглядається не просто як сукупність зовнішніх впливів, що регулюють прояви, внутрішньо притаманних індивідові біопсихологічних імпульсів і потягів, і як процес формування цілісної особистості. Індивідуальність з цього погляду є не передумовою соціалізації, а її результатом.

Тож зміст, стадії і конкретні механізми соціалізації мають історичний характер, істотно видозмінюючись від одного типу суспільства до іншого, ї, зрештою, визначаються соціально-економічними та суспільно-політичними структурами цих суспільств. При цьому процес соціалізації не зводиться до безпосередньої взаємодії індивідів, а охоплює все розмаїття суспільних відносин.

Отже соціалізація не є механічною проекцією на індивіда якоїсь завершальної соціальної форми, оскільки як об’єкт соціалізації індивід водночас є діяльним суб’єктом суспільної активності і сам процес відбувається тим успішніше, чим активніша роль індивіда у творчо спрямованій суспільній діяльності. [4]

Важливим аспектом активності індивіда в процесі соціалізації є ідентифікація, як ототожнення себе з іншою людиною, групою, колективом, що дає змогу успішно оволодівати різними видами соціальної діяльності, засвоювати і трансформувати у власні об’єктивно значущі соціальні норма та цінності, брати на себе певні соціальні ролі. Ідентифікація здійснюється у найрізноманітніших формах, що відрізняються одна від одної психологічним механізмом, характером видів діяльності, засвоюваних ролей, норма та цінностей, а також ступенем ефективності цього засвоєння.

Розрізняють три основні форми ідентифікації:

Перша – пряме емоційне ототожнення себе з реальною чи вигаданою особою (батьки у ранньому дитинстві та ін.). така ідентифікація виконує важливі психологічні функції, наприклад, функцію захисту, але має малу ефективність у засвоєнні соціально-культурних умінь, оскільки полягає здебільшого в копіюванні та імітації поведінки інших.

Друга форма – віднесення себе до певної номінальної соціокультурної групи – вікової, національної, статевої тощо – дає змогу індивідові опанувати найважливіші для цієї групи стереотипи поведінки, вимоги, щодо основних культурних ролей. Так, прирівнюючи себе до вікової групи, індивід визначає істотні соціальні межі своєї поведінки, хоча її конкретні норми, цінності та рольові вимоги можуть варіюватись.

Тертя форма – усвідомлення своєї належності до реальної соціальної групи чи колективу. Дістаючи емоційне підкріплення у вигляді особистої симпатії, таке усвідомлення сприяє активному засвоєнню характерних для певної спільноти норм соціокультурних цінностей та поведінки.

Отже, основним механізмом соціалізації індивіда є його інтеріоризація, або інтерналізації – переведення вироблених людством у цілому і різними суспільними групами зокрема зовнішніх норм, цінностей та установок у власний внутрішній світ і використання їх як регуляторів поведінки.

Розглядаючи проблеми інтеріорганізації, сучасні соціологія та психологія особливу увагу приділяють змісту та характеру соціальних вимог, норм, цінностей, установок, засвоюваних особистістю у процесі ХХ соціалізації. Цей напрям досліджень надзвичайно актуалізувався у зв’язку з бурхливим процесом ламання ідеологічних стереотипів у масовій свідомості людей, із знаттям або ослабленням тих самих "цензорів підсвідомого і масовим викидом на книжковий, теле-, кіно-, відео- і радіоринки продуктів потужної індустрії шоу-бізнесу, творів розважального характеру, що збуджують у молоді, особливо у підлітків із нестійкою психікою, підсвідомі почуття та неконтрольовані сексуальні потяги.

Отже, дослідження у цьому напрямі підтверджують цілеспрямований характер процесу інтеріорганізації, активність самої особистості в ході соціалізації, важливість усвідомленого вибору нею культурних цінностей та ціннісно-мотиваційної орієнтації, враховуючи особливості діяльності, аналізують процеси перетворення зовнішніх вимог та обставин на моральні імперативи, життєві установки та позиції особистості. Механізми та процеси інтеріорганізації винятково складні і ними не потрібно нехтувати в системі виховних заходів. [5]

Тож серед проблем інтеріорганізації в сучасному світі на перший план висуваються проблема розуміння цінностей культури. Адже перш ніж перевести зовнішній світ культури у внутрішній світ особистості, потрібно передусім зрозуміти, осмислити його. Тільки після такого осмислення і відповідного пристосування до індивідуальних особливостей чуже стає своїм, зовнішнє переходить у внутрішнє і стає його атрибутивним змістом.

Опинившись соціалізованою, особистість вступає в меж і норм і цінностей певної соціокультурної організації. Вона має приймати все і віддавати також плоди праці, що не суперечили б з тими стандартами, які вже склалися в даному суспільстві. У сучасному світі проблема розуміння норма і цінностей нашого суспільства набуває дедалі більшої актуальності. Це зумовлено загостренням геополітичної та суспільно-політичної ситуації, посиленням глобальних суперечностей. Знання культурних цінностей певної доби, культурної спільноти тощо визначається їх функціональними особливостями, конструктивними параметрами, пов’язаними з мінливість способів і умов їх створенням, ідейними спонукальними мотивами.

Слід зазначити, що справжнє, істинне осмислення світу культури розпочинається все-таки з усвідомлення його особистісного смислу. Завдяки відкритості людської свідомості це особистісне світосприйняття ґрунтується на загальновизнаних соціальних значеннях, культурних традиціях роду, мистецтві, духовному розвитку нації, регіону, людства в цілому.

Соціальні значення попри всю їх вагомість, за жодних обставин не реалізуються і не можуть реалізуватися для особистості повністю. Вони реалізовуються лише тією мірою, якою її власні суспільні функції потребують засвоєння соціального досвіду і якою вона має змогу втілити цей досвід у наявній системі суспільної практики. [17]

Механізм переходу соціальних значень у структуру особистісного смислу (інтеріоризації) ще недостатньо вивчений. Одні вбачають його в мотиваційній сфері діяльності, що означає вибір особистістю цінностей, що цікавлять саме її, або ц сфері соціального схвалення певного виду діяльності чи поведінки, або у процесі усвідомлення особистістю себе самої як соціально значущої цінності. Усвідомлене нерозуміння соціокультурної цінності є спонукальним мотивом для глибинного проникнення у світ культури, що неможливе без спілкування. Оскільки в кожному суспільстві співіснують різні типи і види нормативно-ціннісних систем і організацій, проблема нерозуміння трансформується у проблему невідповідності очікувань особистості тим соціокультурним цінностям, які не пропонуються суспільством.

Оскільки кожен фрагмент нового знання містить елементи "старого сприйняття", виникає потреба осмисленого аналізу цих узгоджень різних елементів. Сучасні соціокультурні проблеми сформовані саме нашою епохою і для їх розуміння не треба вдаватись до образів і асоціацій давнього минулого.

Повертаючись до соціальних зв’язків особистості і країни, можна зазначити, що у бурхливому морі економічних, соціальних, політичних та ідеологічних пристрастей часто виграє то, хто подає об’єктивну, несуперечливу інформацію, а той, хто подає її першим це й з використання найвпливовіших засобів комунікації.

У сучасному світі створено найпотужнішу за всю історію людства систему маніпулювання суспільною свідомістю, що не оптимізує умов для розуміння істинного смислу культури та духовних цінностей. [20]

Проблема інтеграції молоді у суспільство і будівництво нею власного життя, досить напрацьована. Та цей процес складається з етапів, що взаємопов’язані: вступ до трудової діяльності, досягнення фінансової незалежності від батьків, оформлення шлюбу.

Постають чотири умови, за яких молода людина може вважатись дорослим членом суспільства:

  1. економічна незалежність, тобто здатність забезпечувати себе засобами до існування;

  2. можливість розпоряджатись власними коштами;

  3. вміння приймати самостійні рішення, що стосуються усіх сфер суспільного і приватного життя;

  4. наявність свого дому і турбота про його існування.

Особливістю радянської моделі соціалізації молоді була тривала незалежність від батьків, чия безпосередня матеріальна допомога власним дітям займала одне з гільних місць у структурі доходів більшості юнаків і дівчат. Уніфікація освіти і догматизм у вихованні, ставлення до молоді з боку суспільства, я к до трудових резервів гасили ініціативу підростаючого покоління, заохочували пристосованість, адаптивний підхід до проектування і реалізації життєвих програм. Молода людина при соціалізмі, як підкреслював польський соціолог М.Ярош, швидко доходила висновку, що її службове просування і соціальна позиція, залежна не лише від її праці, а й від місця в неформальних структурах. [6]

Не можна не вбачати й інших серйозних загроз вихованню підростаючому поколінню в обрані моделі переходу до ринкової економіки. Гроші в уявленні сучасної молоді, є найточнішим маркером статусу людини, її здатності забезпечити бажаний спосіб життя.

Набирає прояву тенденція спрямування свідомості й поведінки молодих людей на шляхи індивідуального виживання і пристосування до соціальної реальності, що інтенсивно змінюється. В умовах економічної нестабільності, розмитого правового поля реформ, криміналізації, яка супроводжує становлення вітчизняного бізнесу, молода людина 90-х років має менше можливостей планувати власне життя на роки вперед, а вимушена орієнтуватися на сьогоденні результати і швидкі зиски. Динамізм, інформаційна насиченість сучасного українського суспільства випереджають якісний вимір життєтворення, у людські стосунки втручається прагматизм, тонкі нюанси особистого життя підміняються фізичною близкість, образ цілісного соціуму розбивається у свідомості молодої людини на нескінченний ряд відоекліпів, а віртуальна реальність на дисплеї змінює реальний досвід соціальних стосунків.

Некритично запозичуються в нашому житті й елементи американської освітньої системи. Маючи домашні комп’ютери, вони можуть вдосконалювати свої знання.

Таким чином, нові приоритетні дисципліни – комп’ютерне навчання, стандартна англійська мова – сприяють не мінімізації, а відтворенню певної соціальної нерівності, що на поверхні сприйняття видається нерівність здібностей.

Та все ж домінуючими рисами соціального самовизначення сучасної українського молоді виступають такі:

  1. криза традиційних форм соціалізації, що заснована на жорсткій визначеності життєвого шляху.

  2. розширення можливостей вибору того чи іншого варіанту життєвої стратегії у поєднанні з підвищенням особистісної відповідальності за цей вибір.

  3. формування нових соціальних структур, у межах яких відбувається соціалізація молоді (різні форми власності, багатопартійність, нові джерела інформації).

  4. інтегральна оцінка свого суспільного стану, що містить порівняння із життям ровесників в інших країнах світу і насамперед індустріально розвинутих. Дедалі більша кількість молодих людей в Україні 90-х рр. Немовби повторюючи аналогічні орієнтації західної молоді 70-80-х років, відчуває потребу самостійно визначати своє майбутнє, виборювати більшу свободу від сім’ї та інших традиційних інститутів соціального контролю. Вони хочуть жити так, як їм це до вподоби, досягати цілей, які самі поставили перед собою. Для багатьох у них життєвий успіх – це досягнення особистих цілей, а не стандартного соціального стану.

Так польський учений З.Петрасіньський пропонує розглядати керування власним розвитком як процес, що складається з таких рішень:

  1. самоосвіта.

  2. самовиховання (праця над характером, емоційним і моральним поступом, філософією життя).

  3. вибір напряму освіти і професії.

  4. вибір конкретного місця роботи.

  5. вибір групи друзів.

  6. участь у певних організаціях.

  7. рішення власного вступу до шлюбу.

Причинами, що можуть ускладнювати процес соціалізації молоді і роботи над собою автор вважає такі:

  • зайву кількість вихователів.

  • брак допоміжної інформації.

  • зайва віра у роль непередбачених обставин.

  • невдачі в роботі над собою, які сприяють зниженню впевненості в успіху.

Беручи до уваги увесь життєвий шлях особистості і нескінченно паралельний процес соціалізації, можна виділити основні кризові моменти вікових періодів:

  1. – 16 років; звільнення молодої людини від батьківського піклування;

  2. – 23 роки; планування майбутнього життя;

  3. – 30 років; розуміння реалій свого життя і в деякий мірі розчарування;

  4. – 37 років; усвідомлення реальної кінцевості земного буття (близьких знайомих, росту дітей). Людина в цей період менше значення починає надавати зовнішнім цінностям, тобто заможності, кар’єрі, і більше починає замислюватись над духовним життям.

Тобто активність є базою стратегії життєвого благополуччя. Перед тим, як юнакові чи дівчині розпочати планування й здійснення свого життя, варто систематизувати, узагальнити уже існуючі прийомі і методи життєтворчості. При цьому не треба копіювати шлях тих, хто досяг значних результатів. Важливо трансформувати їхній досвід з урахуваннями властивостей свого характеру, особливостей попередніх етапів життя.

Недавнє минуле, як з’ясувалося не годиться як еталон ні батькам, ні дітям.

Отже, у міру того як молодь дорослішає, перевага батьківських моделей життя зменшується і доповнюється позасімейними зразками, із середовища ровесників.

Кожен просувається соціальними сходами відповідно до власних цілей, здібностей, можливостей допомоги з зовні. Кожен будує власне життя як може і порівняння певних результатів з результатами інших – справляє деструктивний вплив на процес досягнення життєвих цілей.

Бажано щоб на перехідних етапах життя молодої людини, коли вона вперше має зробити серйозний вибір, до цього були залучені досвідчені "порадники-психологи".[14]

    1. Сучасне життя і трансформація духовних цінностей.

Кожний індивід приходить у соціум у його культурою як у даність. З моменту свого народження він може в різні періоди свого життя відчувати жорстокість соціокультурних настанов як брак особистої свободи. Однак відокремлення індивіда від культури призводить до втрати ним життєвих орієнтирів, створює душевний дискомфорт, заважає йому знайти своє місце в соціумі, надати вищій сенс життєвим завданням.

Варто наголосити, що методи, за допомогою яких має здійснюватись вплив соціуму на індивід, відіграв принципову роль і при неадекватному їх виборі можуть виявитися не тільки неефективними, а й такими, що приведуть до протилежних наслідків.

Характер впливу соціуму на індивіда був різним у різні часи. Культура первісного суспільства накладала кожному індивіду погляд на світ, як цілісність, кожний елемент якої пов’язаний з усіма іншими і з даним індивідом зокрема.

У такій світоглядній системі буз розроблений докладний набір заборон і дозволеного, які визначали поведінку кожної людини в тих чи інших обставинах.

Традиційне суспільство землеробської доби нам відоме краще, оскільки елементи його культури та соціальної організації зберігалися у європейських народів донедавна. Воно також обмежувало свободу індивіда в залежності від його соціального положення, ритм і характер діяльності основної маси населення визначався відповідними природними ритмами.

В нашому суспільстві зняття обмежень на свободу індивіда веде до обмеження ним свободи інших. Те що не вдається відрегулювати правовими засобами, починає регулюватися тиском суспільно думки. По-різному в різних суспільствах, але як правило, інтуїтивно визначається межа, за якої екстравагантність поведінки стає соціально неприйнятною. Звичайно надмірна суворість культурних криз і суспільних вимог може перешкодити самореалізації осіб, однак деякі із них можуть бути носіями оригінальних ідей, що їх цінність, ще не усвідомлюється суспільство. Разом з тим схоже, що сучасна європейська цивілізація потерпає внаслідок надмірної толерантності. Під гаслом змагань за свободу людини були послаблені культурні обмеження на деякі типи поведінки людей чи, поведінки, яка попередніми поколіннями визнавалась асоціальною. Це стало чинником, який призвів до зросту байдужості у взаєминах людей, до розбиття суспільства на групи, надто відокремленої одна від одної.

Чи означає той факт, що норми поведінки, які не схвалювалися попередніми поколіннями, але стали прийнятними для наступних, зміни духовної сутності людини?

Чи думка старших людей про втрату молодими культурних орієнтирів є слушною і те, що спостерігається в житті, правильніше тлумачити не як збільшення свободи, а як розмивання культурних норм регрес духовності і торжество вседозволеності? Спостереження за життєвою дійсністю часто переконує, що саме моделі з нижчим культурним компонентом стають більш атрактивними.

Можна зробити висновок, що важливою суб’єктивною причиною браку свободи індивіда стає його добровільна відмова від неї через сприйняття багатьма людьми, а часом і народами, необхідності вибору як надто обтяжливого обов’язку.[8]

Кожне людське суспільство має розв’язати проблеми, пов’язали з самовідтворенням. Поряд із цим існує ще складніша проблема – творчого оновлення життя та збереження духовності суспільства. Саме воно через освітні установи, систематичний інформаційний вплив, накидає кожному з нас ті чи інші ідеї, цінності, зразки поведінки. Кожне суспільство культурно впливає на його членів, це все ще й супроводжується все життя. Можливе оволодіння культурою збагачує людину, розширює їх духовні обрії.

В наш час критерії поведінки людини деформуються, в людях починають цінувати такі якості, як гнучкість поведінки, готовність до компромісів з совістю, до зловживань. Принциповість та чесність сприймаються я к прикрі аномалії. Розум падає в ціні. Навіть здається, що наш час поставив індивіда перед вельми складними проблемами, пов’язаними з необхідністю дуже швидко пристосовуватись до нових умов життя, натомість жертвою цьому є духовний зріст особистості. [22]

Потік інформації, який нині сприймає людина, надзвичайно великий. Численні засоби масової інформації свідомо зловживають своєю інформаційною монополією, прагнуть до збільшення залежності індивіда від володарів інформації. Телевізор в руках невмілого і невибагливого користувача, нездатного захистити себе від інформаційної навали, інформаційного сміття, приносить йому е скільки користь, скільки шкоду. Принципово новою обставиною є подальше зростання опосередкованості зв’язків між індивідами. Якщо доба радіо та телебачення ставила перед собою проблему самозахисту від зайвої, непотрібної, накинутої кимсь інформації, т комп’ютеризація залишає людину на самоті з безмірним океаном інформації, при цьому вибір має зробити сам індивід.[7]

Зараз очевидно, що наше суспільство стоїть на порозі незнаних нам досі форм культури, і передбачаючи всі соціальні наслідки новітньої інформаційної революції, ми просто ще не можемо.

Вельми ймовірно, що одним із них стане ще глибша диференціація людей за реалізованим інтелектуальним рівнем. Оскільки вимоги до людини напевно підвищуються, не всі виявляються спроможними їх витримати. При цьому рівень таких показників як чесність, любов до людей та повага знизиться поступившись професіоналізму, матеріальному збагаченню та жорстокості. [21]

Для консолідації нації, відтворення її національного духу потрібні осмислення і переживання історичного шляху народу, не окремих відрізків, а всього історичного шляху. Це потребує певної переорієнтації. То ж минуле не можна розглядати як позитивну чи негативну альтернативу нинішньому дню, його слід сприймати таким, яким воно було насправді, долаючи той глибокий провінціалізм, що вкоренився у сучасній національній свідомості.

Отже, осмислення проблеми національно-культурного відродження є важливим чинником духовного розвитку особистості, повернення її до випробуваних історичних часом критеріїв культурних цінностей. На практиці вона знаходить свій вияв у феномені неповноти національної культури. Якщо в попередні епохи від національного ґрунту відривалась інтелігенція, то тепер від нього відриваються багатомільйонні маси народу. [9]

Та загалом на відродження національного духовного життя, позитивно впливають нові освітні заклади, поліпшення мовної ситуації, мистецтва і культури. Якщо люди справді хочуть, щоб культура у нашому суспільстві відігравала роль духовного каталізатора національного відродження суспільства і нашої держави в цілому, то передусім потрібно терпляче й тактовно ставитись до установлених регіональних та національних традицій, не навішуючи образливих ярликів та звинувачень суспільству. Звичайно також оволодіння населенням рідною мовою ж також найважливішою умовою формування та розвитку духовних цінностей в нашій країні. Тому йдучи до сучасної цивілізації ми втратили чимало з того, що було органічною складовою культури попередніх поколінь. [15]

На зламі століть відбувається докорінні ломка цивілізаційних основ життєустрою, яка принципово впливає на онтологічну ситуацію. Один із векторів цього прогресу – зростання ролі людини як творця соціального світу і як архітектора свого індивідуального життєвого проекту. То ж дослідження цих проблем стосовно до нашої дійсності, ускладнені тим, що українське суспільство, яке стало на шлях в демократичне, цивілізаційне, перебуває нині у стані глибокої кризи, яка охопила всі структури і відбивається на психології та ціннісних орієнтаціях всіх груп, прошарків, окремих людей нашої країни.

Соціальна нестабільність, відсутність соціальної перспективи, невпевненість у завтрашньому дні, втрата значною частиною населення довіри до інститутів влади, віри у можливості своєї країни – все це духовно і морально деморалізує людей, особливо згубно впливає це на молоде покоління. Ця тенденція, неминуча при незбалансованості руйнівних і творчих процесів у перехідному суспільстві, посилюватиметься за умови поглиблення кризових явищ у ньому. Однак іншим полюсом кризової ситуації є процес визрівання нового, утвердження прогресивних форм життя. І чим динамічніше і конструктивніше розгортається цей процес, тим ймовірніша можливість уникнути катастрофічного повороту подій і вийти із глухого кута. [12]

Отже, в умовах трансформації українського суспільства здійснюються пошуки форм і сфер самореалізації сутнісних сил індивідів, які зорієнтовані на особистий вибір, особисту відповідальність. Ці нові ціннісні орієнтири активніше засвоюються молодими людьми. Зміни в українському суспільстві торкнулися глибинних пластів суспільної психології, актуалізували проблему життєвих цінностей людей, особливо підростаючого покоління. Такий стан, за якого люди втрачаються орієнтири життя і страждають від почуття втрати смислу життя й спустошеності, дехто з дослідників, зокрема В.Франкл, назвали екзистенційним вакуумом.

У процесі життєтворчості, подолання кризових явищ зростає роль школи, яка покликана допомогти дитині знайти смисл життя, створивши для цього повноцінні умови для її фізичного, інтелектуального, духовного розвитку і саморозвитку. То ж людське життя під кутом зору суб’єктивних, активнотворчих засад виступає як проблема творчого життя особистості, її духовного світу, світогляду, мети та сенсу життя.

Отже, життєдіяльність – особлива форма творчого виявлення людини, йдеться про активне і свідоме творення людиною самої себе за умов не простих соціально-політичних і економічних обставин. Зріле, моральне і духовне життя означає володіння етичною теорією в людських формах, моральне самовизначення обґрунтування поведінки, культивування загальнолюдських цінностей, адекватність оцінки моральних наслідків своїх вчинків і дій, вміння будувати реальні відносини допомоги, любові, захисту іншої людини. [14]

    1. Суспільний устрій – як основа життєдіяльності особистості

У трансформаційному періоді соціально-економічного, політичного, духовно-морального життя молоді в Україні, на етапі розбудови держави, але з кризовими явищами "розладнання" суспільної свідомості, заниження моральності певної частини соціуму, кризи людського духу, втрати смисложиттєвих цінностей, виникає багато запитань, чому нині відбувається занепад духовності людства? Чому втрачається стабільність і як духовний світ пов’язаний з матеріальним?

Нині відбувається радикальна зміна пріоритетів у структурі системи цінностей усього людства, та розпадається почуттєва система, самознищується, народжуючи із своїх надр культуру нового циклу із цінністю надчуттєвої реальності – через Бога, душу, моральний закон. [19]

Сучасна молоді має виконати особливу місію – гідно перейти з епохи раціоналізму до епохи духовності з пріоритетом духовного над матеріальним, подолати кризу людини, бо духовно-матеріальна проблема породжує великі труднощі і негативно відбивається на житті суспільства, природи, призводить до планування егоїзму в політиці, нестримного прагнення до влади й збагачення, панування техносфери над ноосферою.

Отож, людина на стику епох виявилася не здатною подолати усілякі кризи життя, а тому загострився інтерес до людини духовної, "ноосферної", така людина по-другому ставиться до проблем, усвідомлюючи необхідність абсолютних цінностей та ідеалів з метою уникнення глобальної катастрофи людства. [3]

Новий етап духовного розвитку дарує людині стійкий смисл існування. Як вважають більшість вітчизняних та зарубіжних дослідників без культу духовності людство загине. По чуті, духовність – це спосіб розбудови особистості, це зустріч із самим собою, своєю душею, внутрішнім "Я". Це вихід до вищих ціннісних інстанцій формування, конструювання особистості та менталітету. Це провідний фактор смислової гармонізації, поєднання образу світу з моральними законами.

Отже, духовність людини є способом включення її в ноосферу на основі колективної енергії, яка перебуває поза окремими людським тілом і справляє безпосередній вплив на долю історії людства, поведінку окремих особистостей і розвиток планети загалом. Людина економічна у часи формування ринкової економіки України з її моральним нігілізмом, приземленим прагматизмом – не

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: