Xreferat.com » Рефераты по психологии » Медико-психологічні аспекти роботи психолога в психоневрологічних закладах

Медико-психологічні аспекти роботи психолога в психоневрологічних закладах

оскільки майже кожен хворий з манією раніш або пізніше переносить і депресивний стан [4].

На підтримку ідеї про розмежування монополярних і біполярних розладів Leonhard описав розходження в спадковості і рисах особистості між хворими, що відносяться до зазначених груп. Нині, однак, загальновизнано, що ці дві групи не розрізняються ні по симптомах, що спостерігається при депресивному стані, ні по реакції на лікування. Очевидно, що розглядувані групи в якомусь ступені повинні частково збігатися, тому що в людини, віднесеної до категорії хворих монополярною депресією, надалі може розвитися і маніакальний розлад. Іншими словами, монополярна група неминуче містить якусь частку біполярних випадків, що ще не проявилися. Незважаючи на цей недолік, поділ випадків на монополярні і біполярні, імовірно, варто визнати найбільш прийнятним підходом із усіх запропонованих до того, оскільки подібна класифікація має визначене значення для вибору лікування.

Сезонні афективні розлади

У деяких хворих депресивний розлад регулярне повторюється в той самий час року. Нерідко така періодичність відбиває надмірне підвищення навантажень на дану особу у визначений час року, що може бути зв'язане зі специфікою його роботи або з якими-небудь іншими аспектами його життя. У багатьох випадках, однак, подібна причина відсутня; передбачається, що вони якимсь чином зв'язані із сезонними змінами, наприклад, тривалості світлового дня. Хоча такі сезонні афективні розлади головним чином характеризуються тимчасовим виникнення, стверджують, що деякі симптоми при них зустрічаються частіше, ніж при інших афективних розладах. Це гіперсомнія і підвищений апетит, причому хворий відчуває гостру потребу у вуглеводах [3].

Як правило, розлад починається восени або узимку, а видужання настає навесні або влітку. Така модель дала підставу припустити, що тут важливу роль грає скорочення світлового дня; були початі спроби використовувати в лікувальних цілях опромінення яскравим штучним світлом по закінченні світлого часу доби. Як повідомляють, через три-чотири днів подібного лікування стан хворого поліпшується, симптоми прояву зменшуються, хоча після припинення лікування вони звичайно незабаром відновляються. Позитивний результат, очевидно, забезпечений скоріше додатковим висвітленням, чим супровідним його зниженням тривалості сну. Зазначені зміни могли б порозуміватися плацебо-ефектом, але в даному випадку це малоймовірно, тому що встановлено, що яскраве світло створює більш сильний вплив, ніж тьмяне освітлення. Однак повідомлялося також, що додаткове освітлення в денний час не менш ефективно, ніж у темний час доби. Така інформація змушує засумніватися в правильності уявлення про те, що розглянуті розлади обумовлені скороченням світлового дня і що за допомогою його продовження можна коректувати стан хворого, нейтралізуючи вплив даного фактора. Не підкріплено переконливими свідченнями і припущення про те, що поліпшення, яке спостерігається, зв'язано з відомим ефектом придушення світлом секреції мелатоніну в нічний час [4].

Інволюційна депресія

У минулому депресивні розлади, що починаються в середньому віці, вважалися самостійною групою, що характеризується ажитацією й іпохондричними симптомами. Передбачалося, що вони мають особливу етіологію (наприклад, обумовлені інволюцією полових залоз) або якимсь образом зв'язані із шизофренією. Дані, отримані при дослідженні сімейного ризику, не підтверджують ідею про окрему групу. Серед родичів хворих з так званою інволюційною депресією відзначається підвищена частота афективних розладів, але при цьому не виявлено особливого збільшення частоти інволюційних розладів (не рідше зустрічаються і розладу з раннім початком); не виявлено також підвищеної частоти шизофренії.

Сенільна депресія

Колись випадки депресії, що виникає в літніх людей, також розглядалися як самостійна група. Однак виявилося, що використання класифікації за віком початку захворювання не виправдує себе ні в клінічній практиці, ні в дослідницькій роботі [5].

Хоча ні DSM-ІІІ, ні МКБ-10 не можна визнати цілком задовільними, представляється малоймовірним, щоб яка б те ні було подальша переробка дескриптивних категорій могла на даному етапі привести до більш прийнятних результатів. Реальний шлях до дозволу цієї проблеми відкриється лише тоді, коли буде досягнутий істотний прогрес у розумінні етіології. А поки при підготовці статистичних даних варто користуватися або МКБ-10, або DSM-ІІІ. Для дослідницьких цілей найкраще класифікувати розглянуті випадки захворювань за стандартизованою схемою, наприклад, застосовуючи діагностичні критерії RDC (Research Dіagnostіc Crіterіa) [7] або PSE CATEGO. У клінічній практиці, як правило, набагато важливіше дати систематизований опис розладу, чим класифікувати його. При цьому для кожного випадку вказують ступінь ваги, тип приступу, приводять характеристику плину розладу, а також оцінюють відносне значення ендогенних і реактивних факторів у етіології.

Ступінь ваги приступу описується як легкий, помірний або важка, тип приступу - як депресивний, маніакальний або змішаний. Відзначаються будь-які специфічні ознаки, а саме: невротичні або психотичні симптоми, ажитація, загальмованість або ступор.

Протікання розладу характеризується як монополярне або біполярне. Якщо термін "біполярний" використовується як описовий, логічно було б обмежити його уживання випадками, коли присутні і маніакальні, і депресивні приступи. Однак уже стало загальноприйнятим реєструвати усі випадки з маніакальним приступом (навіть при відсутності депресивного розладу) як біполярні на тім підставі, що, по-перше, у більшості маніакальних хворих зрештою розвивається і депресивний розлад, а по-друге, у них є присутнім ряд важливих ознак, загальних з пацієнтами, у яких спостерігаються приступи обох типів [10]. І нарешті, відзначають переважну етіологію, з огляду на те, що у всіх випадках присутні й ендогенні, і реактивні причини.


3.2 Методики діагностики депресивних станів


Опитувальник Спілбергера-Ханша (СХ)

Опитувальник СХ призначений для оцінки реактивної та особистісної тривожності. Особистісна тривожність розглядається авторами як відносно стійка індивідуальна якість особистості, яка характеризує ступінь її занепокоєння, турботи, емоційної напруги внаслідок дії стресових факторів.

Реактивна тривожність - це стан, який характеризує ступінь занепокоєння, турботи, емоційної напруги та розвивається за конкретної стресової ситуації. Якщо особистісна тривожність уявляється стійкою індивідуальною характеристикою, то стан реактивної тривожності може бути достатньо динамічним і за часом, і за ступенем вираженості.

Опитувальник Ч. Спілбергера-Ханіна складається з 40 запитань-суджень, з котрих 1-20 призначені для оцінки реактивної тривожності (шкала "Як ви себе почуваєте в даний момент?") та 21-40 для визначення особистісної тривожності (шкала "Як ви себе почуваєте звичайно?"). На кожне запитання можливі 4 відповіді за ступенем інтенсивності (зовсім ні, мабуть так, вірно, цілком вірно) - для шкали реактивної тривожності та 4 відповіді за частотою (майже ніколи, іноді, часто, майже завжди) - для шкали особистої тривожності.

Деякі запитання-судження в опитувальнику Ч. Спілбергера сформульовані так, що відповідь (1) означає відсутність чи легку ступінь тривожності. Це в шкалі реактивної тривожності так звані прямі запитання: № 3, 4, 6, 7, 9, 12, 13, 14, 17, 19, а в шкалі особистісної тривожності - № 22, 23, 24, 25, 28, 29, 31, 32, 34, 35, 37, 38, 40. В інших, так званих зворотних запитаннях відповідь (1) відповідає високій ступені тривожності, а відповідь (4) - низькій тривожності: № 1, 2, 5, 8, 10, 11, 15, 16, 19, 20 - в шкалі реактивної тривожності; № 21, 26, 27, 30, 33, 36, 39 - в шкалі особистісної тривожності. Обробка проводиться таким чином. Спочатку окремо складаються результати за зворотними та прямими запитаннями, потім із сум прямих віднімається сума зворотних запитань і до одержаного числа додається постійне число 50 для шкали реактивної тривожності та 35 -для шкали особистої тривожності.

Показник результату за кожною шкалою може знаходитись в діапазоні від 20 до 80 балів. Чим він більший, тим вищий рівень тривожності (реактивної або особистісної). Оцінка рівнів реактивної та особистісної тривожності за результатами показників здійснюється в таких межах: до 30 балів - низький рівень тривожності, від 31-45 балів - середній, більше 45 балів - високий рівень тривожності.

Оцінка рівня нервово-психічної стійкості (методика "Прогноз" за В.А.Бодровим)

Методика призначена для початкового орієнтовного виявлення осіб з прикметами нервово-психічної нестійкості (НІШ). Вона дозволяє виявити окремі початкові передзахворювальні прикмети порушень особистості, а також оцінити вірогідність їх розвитку й прояву в поведінці й діяльності людини. Методика має 84 запитання (міркування), на кожне з яких обстежуваний дає відповідь "так" або "ні". Результати відображаються кількісними показниками (в балах), на основі яких робиться висновок щодо рівня нервово-психічної стійкості. Аналіз відповідей дозволяє уточнити окремі біографічні відомості, особливості поведінки та стану психічної діяльності людини в різних ситуаціях. Обстежується одночасно 25-30 чоловік за 20 хв.

3.3 Аналіз результатів проведеного дослідження


На підставі докладного вивчення анамнестических і клінічних даних були відібрані 100 хворих з різними видами захворювань на дерматити, що спостерігалися психоневрологом у зв'язку з наявністю в клінічній картині супутнього основному захворюванню психічних розладів різного ступеня виразності. Виключалися при цьому ендогенні психози (маніакально-депресивний психоз, шизофренія), грубі органічні ураження ЦНС із вираженими змінами особистості і слабоумством. Таким чином, психопатологічна симптоматика в пацієнтів відносилася до групи приграничних психічних розладів.

Обстеження хворих проводилось за психодіагностичними методиками представленими в роботі. Оцінка проводилася за шкалами тривожності та методики „Прогноз". В міру нагромадження матеріалу дані, отримані за допомогою комп'ютерної обробки тестів, після виділення репрезентативних груп обстежених хворих усреднялись і аналізувалися. Комплексна психолого-психіатрична експертна діагностика дозволяла уточнити найбільш часто зустрічні види приграничної психопатології в клініці психосоматичних розладів, простежити динаміку зворотного розвитку синдрому, побічно вказуючи на ефективність лікування.

Клінічна картина психічних розладів характеризувалася спектром приграничних психопатологічних утворень афективного, невротичного і зверхцінного ряду.

Депресивні стани були представлені синдромом депресії різного ступеня виразності - від субдепресії (які проявляються неявним зниженням настрою, деякою апатією, пригніченістю, трохи зниженою самооцінкою хворого, що супроводжувалася ідеями власної неспроможності, нікчемності, схильністю до песимістичної оцінки подій) до явно депресивного стану (який характеризувалося різко зниженим настроєм, бездіяльністю, ідеями власної провини, зниженням психічної і фізичної активності, почуттям розпачу, думками про нерозв'язність проблем, безвихідності в ситуації, що створилася, аж до суїцидальних).

Вивчена нами структура депресивного синдрому в різних випадках мала особливості. Так, тривожна депресія характеризувалася більш вираженою тривогою, що реалізовувалася в скаргах на непосидючість, серцебиття, задишку. Хворі знаходилися в постійній напрузі, скаржилися на масу вегетативних розладів. Зміст думок при тривожній депресії - тривога за майбутнє: хворі не наважуються залишити родину для лікування в клініці, тому що вважають, що вдома без них з господарством ніхто не справиться, діти не будуть нагодовані, чоловік не одержить необхідної уваги.

Іпохондрична депресія завжди супроводжувалася пильною увагою до свого здоров'я, найчастіше хворі перебільшували сам факт хвороби. На тлі зниженого настрою вони висловлювали ідеї невиліковності захворювання, відсутності результатів від терапії, у більш серйозних випадках починали підозрювати, що лікарі ховають дійсний діагноз їхнього захворювання. У них виникали думки про те, що життя кінчене, майбутнє виглядає в похмурих тонах, стан безвихідності сполучилося з ідеями провини за свій стан. Вони вважали, що стали тягарем для родини; з метою позбавити родичів від страждань починали суїцидальні спроби. Часто іпохондрична депресія супроводжувалася якимсь зверхцінним відношенням до хвороби (зверхцінна іпохондрія). Так, у пошуках діагнозу хворі, не довіряючи лікарям, мігрують з одного лікувального центра в іншій, домагаються найсучасніших і дорогих обстежень, переводять лікарів своїми можливими висновками, самі коректують призначувану терапію, іноді безпідставно застосовуючи сильнодіючі препарати.

Тривожно-фобічний синдром сполучається, як правило, з іпохондричній або депресивним, виражається в тривозі, що доходила до стану паніки (що бувало рідко), в основному ж превалювали ідеї погрози своєму соціальному статусу, страх появи в суспільстві (соціофобія), страх почервоніння (ерейтофобія). Хворі найчастіше через це уникали відвідування пляжів, громадських місць, прагнули до самоти, виникали труднощі у сімейній адаптації. Іноді можна було відзначити симптом, що позначається як фобофобія (страх виникнення страху).

Обумовлений неврастенічний синдром на тлі сверблячки і порушення сну, безсоння (дисомнії) розділився на дві складові: астенічний - з перевагою загальної слабості, млявості, швидкій стомлюваності, зниженням працездатності і безсонням на тлі сверблячки і гіперстенічний - із дратівливістю, що супроводжується швидкою виснаженістю як емоційною, так і фізичною.

Дисфоричний (експлозивний) синдром спостерігався при хроніфікації важкого шкірного процесу і супроводжувався вираженими спалахами злості, дисфоричними приступами, провокованими самими незначними причинами, у яких хворий ставав некерованим, агресивний по відношенню як до оточуючих, так і до медичного персоналу. Хворі з таким станом виглядали похмурими, напружено мовчазними, виявляли злопамятность, в'язкість, ригідність у своїх реакціях, надовго фіксувалися на негативних емоціях.

Психопатологічні синдроми і їхні комбінації в обстежених хворих представлені в таблиці 3.1.


Таблиця 3.1 Частота психопатологічних синдромів

Психопатологічний синдром Kількість хворих

Абс. %
Депресивний 75 62
Тревожно-фобічний 57 47
Неврастенічний на тлі сверблячки і дисомнії 40 33
Астенічний 29 24
Іпохондричний 23 19
Експлозивно-дисфоричний 14 12

Як видно з таблиці 3.1, найбільша частина синдромів, що зустрічаються, приходиться на депресивний, тревожно-фобічний і неврастенічний на тлі сверблячки і дисомнії.

Співвідношення між частотою психопатологічних синдромів і клінічною формою атопического дерматиту в обстежених хворих представлене в таблиці 3.2.


Таблиця 3.2 Частота психопатологічних синдромів при різних формах атопического дерматиту

Синдром Форма атопичного дерматиту

локалізована дисемінірована дифузійна

абс. % абс. % абс. %
Депресивний 5 21 31 52 26 71
Тревожно-фобічний 11 46 22 48 17 46
Неврастенічний 0 0 17 29 15 42
Астенічний 8 33 13 23 0 0
Іпохондричний 0 0 17 29 3 8
Експлозивно-дисфоричний 0 0 6 10 7 12
Зверхцінні утворення 0 0 9 16 8 21

Як видно з таблиці 3.2, у хворих з важкими ураженнями шкіри частіше визначається депресивний синдром (у 71% - дифузійна, у 52% - дисемінована форма).

Тревожно-фобический синдром зустрічається однаково часто при усіх формах (у 46% - з обмеженої, у 46% - з дифузійної, у 48% - з дисемінованою).

Неврастенічний синдром з агрипнією на тлі сверблячки, практично відсутній при локальній формі, частіше зустрічається при дифузійній (у 42%), ніж при дисемінованій формі (у 29%).

Астенічний синдром превалює при локальній формі (33%), при більш важких проявах частота його помітно знижується (у 23% при дисемінованій формі з відсутністю при дифузійній формі).

Іпохондричний синдром і синдром утворень явно превалюють при дисемінованій формі (у 35%) і дифузійної (у 29%), відсутні при локальній формі.

Ведучим психопатологічним синдромом при важких формах атопичного дерматиту виступав тривожно-депресивний синдром, що супроводжується агрипнічними розладами і дисфорією.

Таким чином, простежується зв'язок між вагою і поширеністю шкірної виразки і вагою і складністю психопатологічного синдрому.

За результатами психодіагностического дослідження за допомогою методики "Експерт" і аналізу клінічних шкал були виділені 4 підгрупи хворих.

34 обстежених хворих чоловіків мали ведучі шкали 9, 6, 2 з такими особистісними особливостями, як низька фрустраційна толерантність (стійкість до стресорних факторів), тривожність, емоційна лабільність, схильність до ажитації, девіантної поведінки, а також ворожість стосовно лікаря.

У 28 обстежених чоловіків профілю СМОЛ відповідали клінічним шкалам 1, 3, 4, 6, що інтерпретувалося невизначеністю соматических скарг, підвищеною увагою до себе і своїх відчуттів, недостатньою активністю, демонстративністю, прагненням привернути увагу оточуючих до себе і своїх проблем, підвищеною стомлюваністю.

40 обстежених мали підвищення профілю СМОЛ по шкалах 6, 9, 2, що відповідає таким особистісним особливостям, як егоцентризм, ригідність (патологічна стійкість афекту), внутрішня напруженість, дратівливість, коливання настрою, підозрілість у відношенні мотивів інших людей.

У 19 обстежених жінок профіль характеризувався підйомом кривої на клінічних шкалах 2, 4, 8 і 9, що характеризує особистість такими рисами, як неконформность (асоціальність) установок, упертість, низька фрустраційна толерантність, егоїзм, нарцисизм, внутрішня напруженість, схильність до імпульсивних дій, нестійкість настрою, дратівливість.

Таким чином, основними рисами особистості хворих з атопичним дерматитом є внутрішня напруженість, тривожність, низька фрустраційна толерантність в обох групах, розділених за статевою ознакою. У чоловічій групі, крім того, визначається ряд хворих із проявом в особистості істероіпохондричного радикалу, тобто в даному випадку ми говоримо про особистості з тривожно-недовірливими рисами і тим самим схильних до тривожних реакцій на будь-які події, що в сполученні з хронічною шкірною хворобою, що протікає з рідкими нетривалими ремісіями, вираженим косметичним дефектом, сверблячкою і болісними переживаннями, сприяє формуванню складного психопатологічного синдрому.

Очевидно, що в терапії атопического дерматиту облік психічного фактора необхідний. Це вимагає диференційованого підходу до діагностики і кваліфікації приграничних психічних розладів з використанням психопатологічного і психодіагностичного методів. Особистісні особливості хворих атопичним дерматитом впливають на структуру і виразність психопатологічного синдрому і характеризуються специфічним набором особистісних властивостей тривожно-недовірливого характеру (психастенічний радикал), що реагує певним чином як на ситуацію, так і на дерматоз, це дозволяє полегшити вибір оптимальної ефективної терапії і психокоррекції.


Висновки


На сучасному етапі розвитку суспільства та медицини в цілому значного поширення набуває напрямок лікування – психотерапія. Актуальними завданням сучасної психотерапії є подальший розвиток і узагальнення результатів теоретичного дослідження та накопичення емпіричних матеріалів досліджень. Психологи беруть на себе професійну відповідальність за кваліфіковане обстеження, консультування, лікування. Вони домовляються про терміни завершення своєї діяльності або доцільність спрямування пацієнта до іншого компетентного спеціаліста. Відповідальність з психолога знімається, якщо він упевнився, що інший спеціаліст узяв відповідальність за пацієнта на себе. Основними формами роботи психолога в психоневрологічних закладах є: групова та індивідуальна. В західних країнах найбільший розвиток одержали три психотерапевтичних напрямки: 1) психоаналітичний (психодинамічне, динамічне); 2) біхевіористський і 3) екзістенціально-гуманістичний. Вони характеризуються двома методологічними пороками - біологізацією соціального і психологічного і психологізацією соціального з неминучим перекручуванням реальних відносин між людиною і суспільством. Виділяють три ведучі психотерапевтичні напрямки і використовувані ними методи: 1) методи особистісно-орієнтованої (реконструктивної) психотерапії, 2) методи сугестивної психотерапії і 3) методи поведінкової (умовно-рефлекторної) психотерапії.

Консультативна робота психолога спрямована на те, щоб за допомогою спеціально організованого процесу спілкування актуалізувати в пацієнта додаткові психологічні ресурси і здібності, що можуть забезпечити йому знаходження виходу з важкої життєвої ситуації. Увага при цьому типі надання допомоги приділяється не стільки наявним проблемам і порушенням, скільки ресурсам особистості пацієнта, його можливостям. Психологічна корекція - метод комплексного психологічного впливу на цілі, мотиви і структуру поведінки пацієнта, а також розвиток його деяких психічних функцій: пам'яті, уваги, мислення. Основною задачею є навчання і тренінг нових навичок поведінки, спілкування, згадування і т.д. Психологічне консультування тісно пов'язане, а багато в чому безпосередньо переплітається із психологічною корекцією й психотерапією. Більше того, психологи-практики часто поєднують ці сфери. Психологічне консультування як безпосередня робота з людьми спрямоване на вирішення різних психологічних проблем, пов'язаних із труднощами в міжособистісних стосунках, у яких основним засобом впливу є певним чином побудована бесіда.

При виявленні захворювання певної групи використовуються специфічні та загальні методи психотерапії. В організації психотерапевтичної допомоги важливого значення набувають особливості пацієнта, психологічні фактори захворювання, нозологічна приналежність хвороби та її етапи, організаційні рамки психотерапії. Однією з прогресивних тенденцій розвитку клінічної психотерапії являється поєднання її з іншими видами лікування.

Психотерапевтична допомога хворим неврозами, що забезпечується лікарями поліклінік, має свої особливості. Це швидке встановлення лікувального контакту між хворим і лікарем, причому лікар є активною стороною в терапевтичному процесі; мобілізація всіх неспецифічних факторів лікувальної ситуації для підвищення терапевтичного впливу; психотерапія виступає у вигляді короткочасній і інтенсивної, вона звичайно індивідуальна, проводиться у формі раціональної психотерапії; психотерапія завжди сполучиться з фармакотерапією, фізіотерапією й іншими видами лікування. Найважливішого значення в поліпшенні психотерапевтичного обслуговування хворих неврозами і граничними з ними станами в даний час набуває психотерапевтичний кабінет поліклініки. Основні принципи організації медичної допомоги населенню в нашій країні - наступність і ступінчастість, єдина система якої включає чотири основних ланки. Перше позалікарняна ланка - психоневрологічний диспансер (при його відсутності - психіатричний кабінет у поліклініці), друга напівстаціонарна - денний і нічний стаціонари, третя стаціонарна - психіатрична лікарня і четверта - трудову-промислово-трудова ланка. У кожній з ланок цієї системи можуть використовуватися різні методи психотерапії. Клінічно прояву депресивних синдромів надзвичайно різноманітні. При депресивних розладах помірної ваги центральними ознаками є знижений настрій, нездатність випробувати почуття радості, песимістичний спосіб мислення і зниження енергії; усе це веде до погіршення працездатності. При депресивних розладах типові скарги на соматичні симптоми. При депресивному розладі нерідко спостерігаються й інші психопатологічні симптоми, причому який-небудь з них може домінувати в клінічній картині. В роботі представлені дві методики, які були використані для проведення емпіричного дослідження хворих атопичним дерматитом. В результаті обробки одержаних даних було виявлено, що основними рисами особистості хворих з атопичним дерматитом є внутрішня напруженість, тривожність, низька фрустраційна толерантність в обох групах, розділених за статевою ознакою. У чоловічій групі, крім того, визначається ряд хворих із проявом в особистості істероіпохондричного радикалу, тобто в даному випадку ми говоримо про особистості з тривожно-недовірливими рисами і тим самим схильних до тривожних реакцій на будь-які події, що в сполученні з хронічною шкірною хворобою, що протікає з рідкими нетривалими ремісіями, вираженим косметичним дефектом, сверблячкою і болісними переживаннями, сприяє формуванню складного психопатологічного синдрому. Особистісні особливості хворих атопичним дерматитом впливають на структуру і виразність психопатологічного синдрому і характеризуються специфічним набором особистісних властивостей тривожно-недовірливого характеру (психастенічний радикал), що реагує певним чином як на ситуацію, так і на дерматоз, це дозволяє полегшити вибір оптимальної ефективної терапії і психокоррекції.


Список літератури


Абрамова Г.С. Практическая психология. – М.: Изд-во МГУ, 1997. – 368 с.

Айрапетянц М.Г., Вейн А.М. Неврозы в эксперименте и в клинике. - М., 1982, 272 с.

Александров А.Л. Современная психотерапия. - М., 1998. - 335 с.

Александровский Ю.Л. Пограничные психические расстройства. - М., 1993, 400 с.

Анастази А. Психологическое тестирование: В 2-х томах. – М.: Педагогика, 1982. – Т.1. - 340 с., Т.2. – 345 с.

Андреева Г.М. Социальная психология. - М.: Изд-во МГУ, 1980. – 280 с.

Арносон Э, Уилсон Т., Эйкерт Р. Социальная психология. Психологические законы поведения человека в социуме. – СПб.: Еврознак, 2002. - 560 с.

Аронсон Э Общественное животное. - М.: Педагогика, 1998. – 220 с.

Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. - М.: Искусство, 1979. – 244 с.

Беккер Г. X. Социально-психологическое исследование групповой психотерапии при неврозах.— Журн. невропатол. и психиатр. - 1981, № 11, с. 1708— 1710.

Битянова М.Р. Социальная психология: наука, практика и образ мысли: Учебное пособие. - М.: Изд-во МГУ, 2001. – 295 с.

Блейхер В. М. Клиническая патопсихология. - Ташкент, 1976.

Блейхер В. М., Завилянская Л. И. О некоторых особенностях психотерапии в системе реабилитации больных с неврозоподобными состояниями. — В кн.: Восстановительная терапия и реабилитация больных нервными и психическими заболеваниями. Л.: Медицина, 1982, с. 256—259.

Буль П. И. Основы психотерапии. — Л.: Медицина, 1974. —310 с.

Бурлачук Л.Ф. Психодиагностика личности. - К.: Здоров'я, 1980. - 165 с.

Бурлачук Л.Ф. Психодиагностика. - СПб.: Питер, 2002. - 349 с.

Варшавский К. М. Гипносуггестивная терапия (лечение внушением в гипнозе). — Л.: Медицина, 1973. — 192 с.

Вельвовский И. 3. Принципиальные основания к внедрению психотерапии в комплекс санаторно-курортной медицины. — В кн.: Психотерапия в курортологии. Киев: Здоров'я, 1966, с. 15—24.

Виш И. М. Практическая психотерапия. — Воронеж, 1969. — 288 с.

Вольперт И. Е. Психотерапия. — Л.: Медицина, 1972. — 232 с.

Гельдер М. и др. Оксфордское руководство по психотерапии. В 2-х томах. – К., 1999.

Горянина В.А. Психологические предпосылки непродуктивного стиля межличностного взаимодействия. // Психологический журнал. – 1997. - № 6. – С. 73 – 83.

Губачев Ю. М., Стабровский Е. М. Клинико-физиологические основы психосоматических соотношений. — Л.: Медицина, 1981. — 216 с.

Гузиков Б. М., Зобнев В. М., Мейроян А. А., Рыбакова Т. Г. Групповая и семейная психотерапия при алкоголизме: методические рекомендации. — М.: МЗ СССР, 1980. —30 с.

Гургенян С.В., Погосова Г.В., Вартанян Ж.Г. и др. Психосоматические соотношения у больных гипертонической болезнью и почечной артериальной гипертонией // Терапевтический архив.– 1995.– Т.67.– № 12.– С.21-25.

Давиденков С. Н. Неврозы.— Л.: Медгиз, 1963. — 271 с.

Зейгарник Б. В. Патопсихология. - М., 1976.

Зеневич Г. В., Либих С. С. Психотерапия алкоголизма. — Л.: Медицина, 1965.— 146 с.

Иванов Н. В. Психотерапия в условиях психоневрологического диспансера. — М., 1959. —64 с.

Ильин Е.П. Дифференциальная психофизиология мужчины и женщины. – СПб.: Питер, 2003. – 544 с.

Кайдановская Е. В., Кумкова Е. И., Мурзенко В. А. и др. Клинико-психологические исследования групповой психотерапии при нервно-психических заболеваниях. — Л., 1979, с. 84—89.

Карвасарский Б. Д. Медицинская психология. - Л.: Медицина, 1982. - 272 с.

Карвасарский Б. Д., Губачев Ю. М. Психотерапия при психосоматичните заболtвания. — В кн.: Психосоматичната зависимост. София: Медицина и физкултура, 1981, с. 166—180.

Карвасарский Б.Д. Неврозы. - М., 1990. - 576 с.

Карвасарский Б.Д. Психотерапия. – М.: Медицина, 1985. – 304 с.

Клинические и организационные основы реабилитации психически больных/ /Под ред. М. М. Кабанова, К. Вайзе. — М.: Медицина, 1980. — 400 с.

Коляденко Н.В. Психосоматичні співвідношення при захворюваннях гепатобіліарної системи // Український вісник психоневрології.– 1998.– Т.6.– Вип. 1(16) .– С.9-11.

Кондратенко В.Т., Донской Д.И. Общая психотерапия. - Минск, 1997 - 464 с.

Кондратенко В.Т., Донской Д.И. Общая психотерапия. - Минск, 1997 – 464 с.

Коркина М.В., Елфимова Е.В., Марилов В.В. Пограничные психические нарушения при сахарном диабете // Журнал неврологии и психиатрии им. С.С.Корсакова.– 1997.– Т.97.– № 2.– С.15-18.

Корольчук М.С. Психодіагностика. – К.: Либідь, 2005. - 372 с

Лакосина Н. Д., Ушаков Г. К. Медицинская психология. 2-е изд. — М.: Медицина, 1984. —272 с.

Лакосина Н. Д., Ушаков Г. К. Медицинская психология. 2-е изд. — М.: Медицина, 1984. —272 с.

Лебединский М. С. Очерки психотерапии. 2-е изд. — М.: Медицина, 1971.— 412 с.

Ломов Б.Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. - М.: Наука, 1984. – 230 с.

Лэндрет ГЛ. Игровая терапия: искусство отношений. — М.: Международная академия, 1994. —366 с.

Любан-Плоцца Б., Пельдингер В., Крегер Ф. Психосоматический больной на приеме у врача. - Санкт-Петербург, 1994, 245 с.

Максименко С.Д., Шевченко Н.Ф. Психологічна допомога тяжким соматично хворим. – К.: Інститут психології імені Г.С. Костюка АПН України; Ніжин: Міланік, 2007. – 115 с.

Марута Н.А. Невротическая болезнь // Международный медицинский журнал.– 1997.– Т. 3.– № 3.– С.16–19.

Менделевич В.Д. Как предупредить невроз.- Казань, 1988.

Менделевич В.Д. Клиническая и медицинская психология. Практическое руководство. – М.: МЕДпресс, 1999. – 592 с.

Менделевич В.Д., Авдеев Д.А., Киселев С.В. Психотерапия "здравым смыслом". - Чебоксары, 1992. - 76 с.

Москаленко В.В. Соціальна психологія. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 624 с.

Мурзенко В. А. Групповая психотерапия при неврозах. - В кн.: Групповая психотерапия при неврозах и психозах. - Л., 1975, С. 77 - 83.

Мягер В. К. Актуальные проблемы психогигиены и психопрофилактики. — В кн.: Психогигиена и психопрофилактика. Л., 1983, с. 5—8.

Мясищев В. Н. Личность и неврозы. — Л.: Изд-во ЛГУ, 1960. — 426 с.

Напреєнко О.К. Соматопсихічні розлади // Український вісник психоневрології.– 1996.– Т.4.– Вип. 5(12) .– С.292-294.

Немов Р.С. Психология. В 3 кн. — М.: Просвещение, 1995.

Обозов Н.Н. Психология межличностных отношений. - К.: Либідь, 1990. - 191 с.

Общая психодиагностика / Под ред. Бодалева А.А., Столина В.В. - М.: Речь, 2001. - 440 с.

Палеев Н.Р., Краснов В.Н., Подрезова Л.А. и др. Проблемы психосоматики и соматопсихиатрии в клинике внутренних болезней // Вестник Российской Академии медицинских наук.– 1998.– № 5.– С.3-7.

Панков Д. В. Рациональная психотерапия. — В кн.: Руководство по психотерапии. Ташкент: Медицина, 1979, с. 192—205.

Панов А. Г., Беляев Г. С, Лобзин В. С, Копылова И. А. Теория и практика аутогенной тренировки. — Л.: Медицина, 1980. — 272 с.

Пезешкиан Н. Психосоматика и позитивная психотерапия. - М., 1996, 464с.

Пезешкиан Н.

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: