Язичницький пантеон східного слов’янства
У Володимирському пантеоні не менше Перуна вшановували Стрибога. У „ Слові о полку Ігоревім ” Стрибог згадується як Бог – родоначальник усіх вітрів. Д. Шеппінг висловив припущення, щ о Стрибог є однією з іпостасей Перуна — його втілення у повітрі. Він, як і Перун, озброєний луком з і стрілами. Пізніше Стрибог став покровителем погоди. Його називали Посвистачем. Йому молилися, щоб дав добру погоду на урожай, на свято тощо. Особливо важливим Посвистач був для війська. Пантелеймон Куліш записав народний переказ про моління князівської дружини: „ своєму богові Посвистачу моляться, щоб він їм годину ( погоду) дав та моря не турбував”. Стрибог, найвірогідніше, символізував протилежний упорядкованому полюс буття. У цьому контексті можна погдитись з Ю. Павленком, який ототожнює Сварога та його наступників з ідеєю порядку, структури, ієрархій архаїчного космосу, а Стрибог і подібні йому сили вважав такими, що втілювали образ темного первинного хаосу. Отже, Стрибог виступав іншою, протилежною за значенням частиною Всесвіту. Без його хаотичної сутності була б не можлива і спроба поділити світ на „ освоїний ” Космос і первинний Хаос. Ці два поняття взаємообумовлюють одне одне.
У давньоруському суспільстві і з заможністю ототожнювалася худоба. Велес, за легендами, якраз і був опікуном усього тваринного світу. ВІн поріднив людину і тварину, привчив давніх українців не вбивати, а пасти тварин, запрягати їх в плуга та воза, брати від них молоко, м’ясо, шкури тощо. Опікував, з а повір’ям, волхвів, навчаючи їх лікувати худобу. Зображався Велес із сопілкою в руках ( сопілка миру). За легендою, коли між полянами і древлянами зчинилася кривава Січа „ за межу” ( яку не міг зупинити навіть Перун з і своїми бликавками), з’явився Велес і заграв на сопілці. Гра була такою чарівною, що воїни обох сторін опустили мечі й побраталися. Наведена легенда дає підстави вважати, що поряд з чисто практичними функціями ( худоба, багатство тощо) Велес ніс досить глибоке смислове навантаження. Він символізував мудрість життя, його гармонію, світлу сторону.
З персонажів давньоукраїнської міфології одним і з найцікавіших є Велес — Волос. Це один з найстарших богів, щ о вважався богом достатку. В образі Велеса також простежується зв’язок з і сферою культури. Показово, що Боян в „ Слові о полку Ігоревім” названий Велесовим онуком. Це підтверджує зв’язок Велеса з природою, музикою т а мистецтвом. Можливо, таке поєднання різних рис в постаті Велеса свідчить про глибоке і різностороннє розуміння давніми слов’янами багатства і достатку, які асоціювались великою мірою з багатим духовним світом особистості, з ї їрозуміння цінності вищих проявів людської творчості.
Волос, який згадується під час укладання договорів Русі з Візантією у 907 та 971 рр. , був богом миру подібно д оіндоіранського Мітри. У найбільш загальному плані, окресленому колом таких джерел, як тексті руського-візантійських угод, рельєфи Збруцького ідола, обряд клятви з дерном на голові, образ Волоса відповідав ідеї миру у трьох головних виявах: „ мирне життя”, „космос”, „община”. Традиційний висновок вчених про те, що уявлення про зовнішні договори будувалися за принципом відносин у первісному роді, підтверджує думку, що Волос мав безпосереднє відношення до общинно-родової організації і фактично її персоніфікував.
Аналіз літературних джерел дає змогу зробити висновок про тотемічне походження культу Волоса і про те, що відбита у цьому культі ідея спорідненості первинно розумілась як „ спорідненість” територіальна, яка об’єднує всі матеріальні об’єкти території проживання давнього колективу людей.
Зв’язок Волоса із землею, територією як основою єдності роду, пізніше Русі, простежується в ряді популярних у середньовіччі творі фольклору: „Сказанні про смерть князя Олега”, белині про Волха Всеславовича, переказах про волотів. Раніше виявлений зв’язок цих сюжетів з Велесом узгоджується з міфологією образу „сакрального царя”, його народженням, шлюбом-воцарінням, смертю-втратою престолу. Особлива роль належить спільній як для Волоса, так і „царя”-князя ідеї зв’язку в територією, землею. Періодична смерть і воскресіння (але вже у новому образі) царя, відновлення його магічної сили, яке розумілось я к відновлення втраченого зв’язку з територією та її населенням, відповідає мотивам смерті і воскресіння, які реконструюються для самого Волоса і для інших богів Київського язичництва. Можливо подібні уявлення позначились на „ міфології поведінки ” послідовників язичництва на Русі початку Х ст. , які мали фізично усунути князя Олега, котрий у заключний період князювання сприяв пожвавленню ідеологічних контактів з Візантією. Останні могли розумітися як прояв відходу князя від зв’язку з рідною ( „Руською”) землею я к основи етнічної самосвідомості українського народу.
Важливою підставою доведення багатобічного зв’язку Волоса із землею служить обряд клятви з дерном на голові, пов’язаний із
зображенням „держателя землі ” Волоса на Збруцькому ідолі. Волос виступив як син Землі і, очевидно, Неба ( у трактуванні Ю. Писаренка – Рода, але ми знаємо, що Небо могли символізувати і Див, Сварог, Дажбог т а ін.), прообразом, загальним тотемічним предком людства у його генетичному зв’язку з територією проживання. Одним з проявів цього зв’язку, збереженим багатьма культово-обрядовими дійствами, є ідея, що тварини та збіжжя реінкарнації людей. Не випадково у міфологічній свідомості наших предків багато уваги приділялося природнім явищам і стихіям, окремим етапам життя і смерті людини, структурі навколишнього світу, яка, за синергетичними законами, має здатність до самоорганізації та самовпорядкування.
Показово, що книга життя та релігії слов’ян отримала назву „Велесова книга”. Саме там ми знаходимо звернення слов’ян: „І молимо ми Влеса, батька нашого, щоб послав він нам багато сил небесних і щоб Сонце повернулося до нас, і щоб оберталось колесо руху сонця, яке сяє над нашими домами, і порівняно з яким блідими виглядають вогні наших помешкань ”. На основі аналізу знайдених табличок „ Велесової книги ” можна зробити висновок, що стародавні слов’яни сприймали світ як співіснування трьох елементів, трьох світів. Перший — то світ, в якому м и живемо, світ явний. Цей світ називався словом „ Явь”. Поки людина живе, вона перебуває у Яві, коли ж вмирає, її душа переходить до іншого світу, щ о називається Навь. . . І найважливіше, мабуть, полягає в тому, щ о слов’яни визнавали існування третього світу — Володіння Справедливості т а Правди, зване Правь. Володарем саме цього третього світу був бог Свентовид — бог Правди, яку русичі ставили понад усе. Отже, домінування морально-етичного навантаження давньослов’янських богів видається безсумнівним, а уявлення про три світи нагадують аналогічні висновки Григорія Сковороди та інших представників української суспільної думки. Це є свідченням того, що традиція духовного розвитку н е припинялась. Можна повністю погодитись з висновком Б. Ребіндера, який зазначав: „ Якщо охарактеризувати релігію слов’ян, т о можна без ризику бути н е точним, сказати, що слов’яни поклонялися життю ”. Додамо — життю в усіх його проявах за умови, що воно відповідає Справедливості та Правді. Не випадково, сюжети, пов’язані з боротьбою Правди і Кривди, Добра і Зла, Світла і Темряви досить поширенні в слов’янській міфо-поетичній творчості і фольклорі.
Серед жіночих божеств Київської Русі виділяється Мокша, яка єдина потрапила в пантеон князя Володимира. Походження Макоші дуже давнє. Прообраз богині знаходимо у стародавньому культі Великої Богині –Матері, статуетки якої з’явилися ще у палеолітичний час. Відома ця богиня в трипільській культурі, але Мокоша походить від давнього культу води Богині Дани. Можливо, жінки і символи дощу на трипільському посуді є зображення цієї богині. Зображення Мокоші дійшли до нас на рушниках: богиня стоїть під відкритим куполом святилища з піднятими в гору руками. Жінка з піднятими руками зображується в християнських храмах. Нагадують Мокошу і Оранту статуетки скіфських богинь.
Образ Мокоші був поширений серед багатьох слов’янських народів і пов’язана з культами води, плодючості і родючості землі. Виступаючи богинею плідності, вона опікувалась також вагітними жінками, допомагала у пологах тощо. У першому тисячолітті н. е. , коли у суспільстві дедалі більшої ваги набирали соціальні чинники, виразно простежується тенденція д о перетворення Мокоші на богиню-берегиню окремої сім’ї, будинку, сімейного вогнища і достатку. Не випадково образ мокоші часто пов’язується з вівчарством і прядіння. Можна зробити висновок, що Мокоша перейняла багато рис від різного роду божеств і духів епохи неоліту, коли прядіння і ткацтво мали яскраво виражений сакральний характер. За народними переказами, щ о дійшли до наших днів, первісне ім’я Мокоші – Мати Коша. В цьому – відгомін культу жінки-матері часів матріархату, коли порядкувала серед роду, в громаді общині мудра, досвідчена жінка, яку всі називали Матір’ю. Вона лікувала приймала пологи, визначала обов’язки кожному, навчала рукоділлю, куховарінню тощо. Мокоша, в уявленнях праукраїнців, пряла нитку людської долі, визначала майбутнє сім’ї тощо. У християнстві Мокошу замінила Параскева-П’ятниця.
Одна з найдавніших язичницьких богинь – Лада, богиня гармонії в природі, в шлюбі, мати-годувальниця Світу. Немовля на її голові було уособлення світла, а яблуко в руці містило ту ж ідею, що і яйця Латони в римській міфології.
Я. Головацький порівняв Ладу з індійською богинею Бговані, Кибелою Фрігії. В українських веснянках до Лади звертаються так: „ Благослови мати, ой мати Ладо, мати, весну закликати”. Лада, в уявленнях слов’ян, --мати близнят: Лелі (Дани)—втіленої води, і Полеля – втіленого світла. Богиня-мати, яка народила основні першопочатки світобудови і астрального культу—вогонь і воду, була і початком Всесвіту. Вона несла в собі першопричини буття. Лада і боги-близнюки Леля і Полель були запозичені зі Скіфії і носили ті самі, щоправда, дещо видозмінені імена: Латона і Діана, Аполлон. Обрядову пісню „ а ми просо сіяли, Ой, Див, Ладо, сіяли, сіяли ” О. Потебня датував ще добою вед. М. Максимович, вивчаючи українські міфи про Ладу, ототожнював її з Золотою Панею—матір’ю бога Сонця.
На території України зберігся фольклор, що передає доісторичні міфи про войовничу вершницю Дану-Дойну :
Ходить Дойна понад воду,
Питається Дойна броду.
Не трапила Дойна на брід,
А трапила Дойна на слід,
Дев’ять коней потопила,
На десятім сама сплила.
Заплакала Буковина,
Що ця Дойна сама сплила.
Розглядаючи варіанти наведеної пісні, С. Семчинський вважає молдавське і румунське ім’я Дойна запозиченням українського імені Дана. Він пише, що українська Дана зберігає праіндоєвропейську Дану і що це ім’я продовжує повну традицію, що сягає доісторичних часів.
Первісно Леля ( Дана) була жіночим початком Всесвіту. У слов’ян вона звалася також Дівою. Вода, початок усього живого, вічно прекрасна, вічно світла, вона була дівою і водночас жінкою – дружиною Сонця. Про богиню, тотожну Дані, Я. Головацький писав: „ Первісно Ефеська Діана, або Артеміда, являла собою воду як діюче начало творення і шанувалась як Діва і одночасно як мати всього”. Богиня Дана ототожнювалась також з Танаїс — на Дону і в Анатолії та Афіною - в Греції. Це і войовнича Дніпра (Анастасія)- вершниця з луком і стрілами, відома по двобою з Дунаєм. Постать самого Дунаю О. Потебня тлумачив як Індру (санскр.) тобто Перуна Русі. Отже, Лада символізувала уявлення слов’ян про воду і вогонь як першопочатки Світу.
Зоря – найпрекрасніша богиня Русі і богиня всіх народів Східного Середземномор’я. Вона володіла дещо більшим антропоморфізмом порівняно з богами Причорномор’я. Її не можна повністю ототожнювати ні з грецькою Афродітою, ні з римською Венерою, однак наділена була ця богиня і прекрасними рисами Афродіти Небесної і ранньоелінської Еос. Зоря – вістунка наповненого величезним містичним змістом моменту народження тріади астральних богів: Місяця, Сонця і Зорі. Сповіщаючи про народження богів, Зоря сповіщає і про початок творення світу. У народному фольклорі, зберігаючи високе естетичне навантаження, Зоря символізує земне життя людей, наповнює буденні заняття духовним звучанням, вносить поетику в працю і людські стосунки.
Погляд на повсякденну працю крізь призму поетично-містичних форм, тісного поєднання Людини і Природи характерний для всієї календарної обрядовості українського народу. Можливість поєднання прекрасного і корисного, незбагненного і земного завжди максимально використовується в міфо-поетичній творчості слов’ян Звеличується окрема особистість, яка, виконуючи цілком буденні, щоденні, звичні справи, створює гармонію в собі і в оточуючому світі.
Я. Головацький на багатому фактичному матеріалі доводить схожість світоглядних уявлень українців і західних слов’ян. Він виділяє чотири міфічні істоти: Яровит, Руевит, Поревит та Поренут, що згадуються у полабських та прибалтійських слов’ян. На його думку, ці істоти були нічим іншим, як обожненим втіленням сонця, що з’являється в різні пори року. Яровит, або Ярило ( від слова ярь, тобто весна), означав ярість, мужність, а разом з тим весну, молодість, свіжість і уособлював сонячну силу, що виявляється навесні.
Поренут зображується з чотирма головами, а п’яту тримав на грудях. Він втілював поворотсонця на літо, або народжуване сонце. На думку Я. Головацького, чотириголови є атрибутом сонця, а п’ята на грудях зображала народження нового сонця. Можливо, Порену за своїм семантичним навантаженням подібний до Збруцького ідола.
Руевит (від слова руйний, тобто гарячий, вогненний, червоний)знаменував сонце влітку. Цікаво що він зображався більшим за людський зріст, з сімома головами і сімома мечами. Сім голів та сім мечів означали божество в повній силі. Логічно припустити, що сім голів і сім мечів символізували багатовимірність Всесвіту або уявлення слов’ян про низку світів, кожен з яких має свої характеристики.
МОДЕЛЬ СВІТУ
Георгій Булашев відзначає, що „вірування у множинність небес перейшло в середовище народне і є на Україні повсюдним, закріпившись раз і назавжди в усьому руському народі відомою приповідкою – „на сьомому небі”, що означає найвищий ступінь задоволення, щастя, яке межує з райським блаженством.”. Цікаво, що ці уявлення мають спільні риси з найновішими гіпотезами про будову Всесвіту. Сучасна космологія розглядає його як сукупність кількох світів, кожний з яких має власні характеристики, стан матерії і часу. Так, зокрема, відомий вчений, Президент міжнародного центру психоенергосуггестії А. Ігнатенко робить висновок про багатовимірність нашого Всесвіту. Сьогодні відомі сім вимірів. Ми живемо в трьох вимірному просторі з координатами:висота, ширина, довжина, а функція часу – будь-який механічний або біологічний рух. Але в нашому матеріальному світі існують більш тонкі явища, які отримують в наступних вимірах часові характеристики. Ріст волі, інтелекту, інтуїції, любові — це координати чотирьох-, п’яти-, шести-, семивимірних просторів. Учений також зазначає, що „наш Всесвіт пронизує найтонша субстанція, про яку є згадки в багатьох космогонічних філософіях давнини – Абсолют, що має безкінечне число вимірів. Минуле, сучасне майбутнє в Абсолюті єдині. Крім нашого, в ньому існують й інші всесвіти, але знання про них поки важкодоступні і для більш розвинутих цивілізацій ”. А. Ігнатеннко виділяє сім основних світів, кожному з яких відповідає свій колір і нота музичної октави. Можливо, це ще один крок до розгадки таємниці мистецтва, живопису, музики, їхнього впливу на людину.
Обґрунтування існування багатовимірних просторів можна знайти в роботі професора С. Полякова, який, ґрунтуючись на досягненнях природничих наук, зокрема, фізики елементарних частинок дійшов висновку: „ Після смерті людини пам’ять і мислення відокремлюються від атомів, що їх народили, і далі існують самостійно. Вони можуть переміщуватися у космосі з космічними швидкостями. Після Фізичної смерті ми продовжуємо жити, тобто живе наша пам’ять і мислення. Таким чином зірки народжують нові маси атомів, що відправляються в Космос, а люди після смерті фізичного тіла залишають свою пам’ять і мислення для Космосу”. Вважає подібність цих висновків з багатьма моментами у світобаченні наших предків.
Про зв’язок міфологічних уявлень народів і сучасних знань пишуть В. Казначеєв і Є. Спірін. Досить обґрунтованими видаються їхні висновки про космічну відповідальність духу і про космоцентричну свідомість аграрних цивілізацій. Ю. Фомін вважає, що принцип детермінізму дозволяє стверджувати одночастність існування минулого. Він також висовує ідею багатовимірного простору. Фізик-теоретик Ф. Дайсон у роботі „ Розбуджений універсум ” обґрунтовує єдність минулого, сучасного і майбутнього, виходячи з геометрії світових конусів подій. Д. Бом сформулював так звану „голокінетичну” парадигму, в основі якої лежить ідея багатомірного гіперпростору. Специфіка цього нескінченного, неальтернативного, неспіввідносного простору в тому, що дві сутності можуть разом займати одне і те ж місце в один і той же час. Основна ідея бомовської космології: реальність одна, вона є неруйнівною, неділимою цілістю, аспектами якої виступає матерія і свідомість. Д. Бом зазначає, що існує „зовнішній порядок”, який проявляється в різноманітних станах „ матерії-енергії” – від зовсім грубої, щільної і стабільної матерії, що сприймається нашими органами чуття в просторово-часових межах, до витонченої, чуттєво не сприйнятної. „Внутрішній (духовний) порядок” подібний до схованого порядку в голограмах, до якого ми рухаємося духовно, і всередині „голоруху” приходимо в кінцевому підсумку до вищої свідомості. Голокосмічна парадигма знаходиться у певному відношенні до голографічної гіпотези К. Прибрама, згідно з якою „всяке мислення включає, крім маніпуляції знаками і символами, голографічний компонент”. Це відношення можна визначити як відношення макрокосмосу до мікрокосмосу. Численні дослідження і узагальнення, на думку В. Вернадського, „дозволяють вписати людину в розмірність космопланетарних і космічних режимів, виявити космоцентричні основи архаїчної синкретичної єдності ритуалу і культури, уявити ранню людину не як заляканого грізними природними явищами дикуна, а як мудрого жителя Космосу, який вміє орієнтуватися серед космопланетарних явищ”.
Отже, сучасний рівень дослідження стародавнього світогляду українців дає змогу вказати на дві домінуючі смислові тенденції. Перша пов’язана з Космосом як морально-етичним Універсумом, що випромінює і вбирає цінності світу. Друга фокусує ці етико-соціо-космічні категорії через антропогенетичні сутності, тобто крізь людську особистість в її лінійному і сакральному вимірах. У цьому контексті дослідники виділяють основні мотиви української міфології: мотив космічної офіри, мотив космічного агону-змагання і мотив „золотої середини”.
Важливе місце у відтворені архаїчною свідомістю просторово-часових, аксіологічних та предметно-речових реалій буття посідає антропний принцип. Згідно з цим принципом уява про єдність світу та його розвиток з Єдиного спирається на архаїчну нерозчленованість „свідомості” та „світу”, які взаємопороджують та взаємовизначають сутність моменти дійсності. Архаїчне українське світобачення базується на змістовій насиченості і культурній варіативності Єдиного, в якому наявні творчі прообрази для реальних буттєвих станів.
Ще одна характерна риса стародавнього українського світогляду полягає в тому, що розвиток Універсуму, який бере початок в Єдиному, відбувається з чіткою домінантою в бік зростання оцінно-етичного напрямку і усвідомлюється есхатологічно. Метафора образу природи, яка гине в дохристиянських віруваннях і уявленнях українців тотожна всезагальній матриці життя і смерті, яка набуває нового якісного звучання в концепції якостей особи.
Жертвоприношення в архаїчному слов’янському світогляді означає розпадання Єдиного на сукупність хаотичних, але потенційно творчих реальностей, повноцінність яких визначається крізь призму співпричетності до єдиного початку, мірою позитивної сакральної наповненості. На основі архаїчного українського етнографічного матеріалу і аналізу археологічних джерел, проведеного в попередніх розділах, можна відзначити, що „смерть” в давніх ритуалах одночасно означає продовження життя. Померлий набуває рис медіативної жертви, а в голосіннях знаходимо образну, орієнтальну семантику моделювання і структурованості реального світу. Окремий випадок смерті символізує „смерть” божества, яке, в свою чергу, вбирає риси знищення всього „злого” і „старого” і потенційно несе в собі відродження „доброго” й „вічного”. Цей мотив спостерігаємо в усьому комплексі української землеробської культури, обрядовості, археологічних знахідок на території України.
Для світогляду наших предків характерна також сукупність уявлень про дуально-травестійну забудову Всесвіту, який поділяється на структурований, організований, знаний і „освоєний” світ „культури” та неорганізований, „чужий” і „невизначений” світ „антикультури”. У першому панує впорядкованість значень, у другому-заплутаність, інверсія смислів.
Уявлення про зв’язок особистого життя з ритмом космосу (світу порядку) визначало оцінку смислу і цінності людського існування, сприяло зростанню ролі самооцінки і самосвідомості, практичної і духовної незалежності індивіда.
Для дохристиянської культури українців характерна своєрідна парадигма „маятника”, що пронизує всю їхню міфо-поетичну свідомість: максимально-граничні світобудівні значення викликають відповідні протилежні за наповненістю стани. Найбільшого звучання тут набувають метафори „провини” та „покарання-каяття”. Розірваність, хаотичність, дезінтегрованість світу, втрата цілісності та повноти є результатом злочинного діяння, „провини” бога-жертви. Світ був колись ідеальним, цілісним та єдиним, але через „провину” бога згубив цю свою якість ( став „бідним”, „розірваним”), яку можна повернути тільки шляхом „покарання”-„офіри” бога. Звідси випливає необхідність очищення і каяття, тобто архаїчного „катарсису”, який полягає в позбавленні спільноти від „утаємничених” негативних, руйнуючих тенденцій, що беруть витоки в сутності індивіда. У слов’янській культурі це „звільнення-очищення” досягається за допомогою маскарадного дійства, оберненого до значень хаотичної, переважно звіроподібної „нелюдяності”. На думку багатьох дослідників, всі календарні свята, зв’язані з іменами різних богів (дохристиянських, а потім і християнських) є різними фазами життя — смерті — відродження одного бога. Це — існування в слов’ян раніше названо „ закону ” універсального коловороту.
Різноманітність проявів співвіднесеності Єдиного („передасоціативного”) з Одиничним ( що емпірично спостерігається, конкретно -- реальне) визначає основний зміст і навантаження української міфологічної моделі, в якій ідея просторового впорядкування світу переважає його часову визначеність. Тому модель світу являє собою завершеність певної просторової ієрархії цінностей. В уявленнях стародавнього населення України чітка просторова демаркація світу співіснує з менш чітко вираженими уявленнями щодо меж міфічного часу. Крім того, просторово позначена модель світобудови проектує естетичне бачення „ космічності ”, що в реальному бутті певним чином виявляється в характерному почутті єдності людини і природи. Згідно з теорією антропокосмізму людина – частина Всесвіту, саморозвивається за його законами і сама впливає на нього силою своєї свідомості.
Характерну, що в праукраїнському міфологічному світогляді все, що максимально наближене до „ центра ”, є „ золотим”. Цю особливість багато вчених пов’язують із символікою вогню як ознаки позачасового характеру вогневої субстанції. Символ вогню присутній на археологічних знахідках на території України, починаючи з палеоліту і до прийняття християнства. З космічним мотивом „ золотої середини ” тісно пов’язана метафора „ світла- тіні ”. Інтенції „ світла” повністю визначають космологічну світобудову і наповненість староукраїнського світосприйняття. Найближчою до бога сутністю є світло. Символіка „ сонця-золота-вогню ”, наявна в літературі Київської Русі, дійшла до нас в багатоманітному світі народної творчості давньої української культури.
Видається цікавою світовидча логіка стародавньої людини, розроблена М. Новиковою на основі аналізу архаїчних українських замовлянь. Стародавня людина бачить світ, у якому : 1)ніщо не зникає і не з’являється: в космічному масштабі все лише перебуває безначально і безконечно, „з’являється ” і „ зникати ” воно здатне лише на певні ділянці світобудови, в полі зору даної людини ; 2) ніщо не діє: все лише присутнє ( як сутнісна характеристика) разом із самим суб’єктом, заховане в ньому, діяння „ приходить і відходить ” зі своїм носієм, а не навпаки : не носій-суб’єкт „ приходить і відходить” через діяння; 3) „ шкода ” не може бути знищена до кінця : її можна лише вигнати, виселити в потойбічне інобуття або відсунути як надалі, або „ витягти ” з людини та її мікрокосму, проте так само незнищенна і „ користь”, вона є завжди і зникає-з’являється лише в найближчому людському овиді; 4) вся взаємодія людини з нелюдськими, космічними силами і стихіями зводить до посилення-послаблення їхньої присутності в ній самій і в найближчому до неї середовищі; 5) оскільки ж чіткої опозиції „користі-шкоди”, а тим більше „добра-зла” серед суб’єктів замовлень іще немає, правильніше говорити про благодійне або шкідливе групування, про сполучуваність предметів світу замовлянь: „збільшення буття” – це збільшення їхньої „доброї” сполучуваності, „зменшення буття” – це збільшення сполучуваності „лихої”.
Характерна риса дохристиянського світогляду українців – уявлення про низку „світів”, яке пов’язується з таким явищем в старослов’янському світобаченні, як „внутрішня точка зору на простір”, що, в свою чергу, символізує плавну взаємозалежність буття, означених в просторі і співвіднесених з „центром”. Звідси кожний з „світів” має власну систему цінністо-етичних і просторово-часових координат. Підтвердження знаходимо в синкретичному, міфологічному шарі української культури. Уявлення про багатоярусність світу простежується в багатьох археологічних знахідках і комплексах. Так, в народному середовищі вірили, що, „крім видимого неба, є ще інше, що називається імперійським. Воно прикривається видимим небом, ніби склом. Синіх оболаків є аж сім, а восьме вже й справді небо”. Або подібна думка, яка ніби „розтягує ” ієрархію підпросторів: „Під землею так само живуть люди: одне слово, площин, схожих на нашу, під ними безліч. Надра землі складають другий світ”.
Слід визначити, що в українській міфології космогонічні ідеї перебувають під впливом архаїчної безпосередньої протиставленості хаосу та космосу, що виявилась найбільш придатною формою для засвоєння слов’янством християнської ідеї морального подвоєння світу на світи Добра і Зла. З протиставленості хаосу і космосу випливає агоністично-дуалістичний мотив, який символізував відносини між слов’янськими богами. У найзагальнішій інтерпретації агоністика – це така форма виразу світобудівної парадигми, в межах якої зустріч хаосу та космосу мислиться безпосередньо, крім того, ця зустріч носить стрімкий, напружений характер та завершується перемогою однією з сторін. Агоністична космогонія найяскравіше виражена в поховальній та весільній обрядовості, підтвердження чому знаходимо в багатьох етнографічних виданнях. З агоністичним мотивом пов’язаний образ солярного, або культурного, героя, дії якого крізь призму усно-поетичної творчості детально описує М. Грушевський. Хоч цей образ і набував з часом християнського забарвлення, але основні архетипи символізованого ним світобачення багато в чому залишились незмінними. Слід зазначити, що образ християнської внутрішньої космогонії душі був створений за допомогою тих метафізичних метафор („смерть”- „відродження”, „верх”- „низ”, „світло”- „темрява” тощо), які були характерні для давньослов’янської ментальності. Тому середньовічна християнська архетипіка душі заповнена метафорами, властивими міфосвідомості. Східнослов’янська культура спрямована на занурення у світ людської душі. Осягнення шляхів цього самопізнання здійснюється за допомогою інтуїтивного самоспоглядання.
Ще одна характерна риса праукраїнської міфосвідомості – її антропоморфність. Ця особливість також перейшла з певними видозмінами наступні століття і була втілена в образі святості в культурі Київської Русі. Вказаний погляд на світ спрямований з середини на зовні, від людини до Універсуму. В основі його – непоборне інтимне ставлення до природи. Людина знаходить себе саму у зовнішньому світі. Та й у Всесвіті вона бачить ті самі якості, що властиві їй самій. Водночас і в собі вона знаходить Всесвіт. Людина і Всесвіт. Людина усвідомлює себе як зменшену модель, яка відтворює Всесвіт. От через що